Колишній танкіст – міліцейський генерал

Іван Данилович Бондаренко був призваний на військову строкову служ­бу зі студентської лави, коли навчався на другому курсі філософського факультету Харківського держуніверситету. Хлопець вочевидь налашто­вувався на суто цивільне Життя. Однак зовсім не випадково у квітні 1941 року його зірвали з навчання і направили до Закавказького військового округу, в Армавір, де формувалася танкова дивізія. Тільки-но почалася війна, Іван прямо з дивізійної школи, де вчився на командира танкового розрахунку, прибув на фронт.

У складі 102-ї танкової дивізії 204-ї армії, в якій довелося служити Івану Бон­даренку, було на ту пору лише три тан­ки. Отаку танкову дивізію одразу кину­ли у суцільне пекло, під Смоленськ, який вже був зданий ворогу.

...Одного разу Бондаренку доручили увійти з двома танками у село, піднявши в атаку полк. Коли вночі підходили до околиці, потрапили під шалений артилерійський об­стріл. Танк, який просувався позаду, одразу був розбитий, а за якусь мить ворожий сна­ряд влучив і в передню машину, в якій пере­бував Іван. З трьох членів екіпажу він один залишився живим. А потім врятувала власна спритність — молодий командир танку про­жогом вистрибнув з машини й миттєво зник, встигнувши все ж почути німецьку мову.

Ще в більшу халепу потрапив Іван Бон­даренко в бою під Єльнею, де німці кинулися бомбити танкову дивізію, аби завадити їй у підтримці наступу радянських військ. Т-34, екіпажем якого командував Іван, був підби­тий. Миттєво зорієнтувавшись, Бондаренко скомандував танкістам укритися в щілині й сам вистрибнув з танка. Тільки-но він встиг добігти до укриття, як був підкинутий вибухо­вою хвилею метрів на п’ять вгору. Падаючи, лише встиг побачити промені вечірньої зо­рі...

Пролежав командир танку без свідомос­ті десь до 11 -ї вечора. Отямився — весь у крові, із осколком у лівій руці, з нудотним го­ловним болем. Контузія виявилась дуже тяж­кою. Тільки в Златоусті, що в Челябінській області, пролежав у шпиталі півроку, не ка­жучи вже про решту, де довелось лікуватися. Не думав — не гадав тоді Іван, що вже відво­ювався. Комісія забракувала контуженого бій­ця, зробивши однозначний висновок: «Придатний до нестройової служби».

Поза строєм Іван Бондаренко ніколи не був. Ще не закінчилась війна, як він розпочав свою слідчу практику в Магнітогорському міськвідділі НКВС. Усього навчився — і слідст­во вести, і оперативній роботі. Там, у Магнітогорську, у грозову воєнну пору слідчому з НКВС, вчорашньому фронтовику посміхнулось нарешті щастя — він зустрів свою суджену, Ніночку Лосеву, з якою, — забігаючи напе­ред, скажу — прожив у злагоді 60 років.

Навесні 1944-го Бондаренко наважився написати листа на ім’я Берії з проханням на­правити його на службу в Україну, де прожи­вали батьки. Відтоді 12 років прослужив Іван Данилович у Станіславі (нині — Івано- Франківськ), пройшовши шлях від оперуповноваженого до заступника начальника об­ласного управління НКВС. Здобув заочно осві­ту за відповідним фахом у Вищій школі МВС СРСР, склавши повний курс за два приїзди до вузу, чим вельми здивував колег. Допомо­гла притаманна Бондаренку чудова пам’ять, на яку не вплинула навіть тяжка воєнна кон­тузія.

А потім Іван Данилович обіймав посади начальника управління БРСВ НКВС Українсь­кої РСР, керував запорізькою міліцією, був за­ступником міністра внутрішніх справ і одноча­сно — начальником управління міліції України. На плечах Івана Даниловича лежала відпові­дальність не менш, як за 90 % всієї міліцейсь­кої роботи. І весь той час українська міліція була на першому місці за службовими показ­никами серед органів внутрішніх справ Радян­ського Союзу. Загалом правоохоронній спра­ві ветеран присвятив 40 календарних років.

Прожите сповнене працею — правоохо­ронною і ратною, в яку вкладено багато зу­силь та серця, бо Іван Данилович ніколи ні­чого не робив упівсили, без бажання викона­ти якомога краще. Не обминули його і суворі випробування — вже немає поруч вірної по­други Нині Іванівни, пішов з життя син, вік якого укоротила Чорнобильська катастрофа, ліквідатором наслідків котрої був. Проте жит­тя продовжується — генералом турботливо опікується дочка Світлана, залишаються вті­хою, хоча вже й дорослі, онучки. І ось знову — світле свято Перемоги, до якого Іван Да­нилович особисто причетний.

Іменем закону №№ 18-19 12.05.2006