Іван Данилович Бондаренко був
призваний на військову строкову службу зі студентської лави, коли навчався на
другому курсі філософського факультету Харківського держуніверситету. Хлопець
вочевидь налаштовувався на суто цивільне Життя. Однак зовсім не випадково у
квітні 1941 року його зірвали з навчання і направили до Закавказького
військового округу, в Армавір, де формувалася танкова дивізія. Тільки-но
почалася війна, Іван прямо з дивізійної школи, де вчився на командира танкового
розрахунку, прибув на фронт.
У складі 102-ї
танкової дивізії 204-ї армії, в якій довелося служити Івану Бондаренку, було
на ту пору лише три танки. Отаку танкову дивізію одразу кинули у суцільне
пекло, під Смоленськ, який вже був зданий ворогу.
...Одного
разу Бондаренку доручили увійти з двома танками у село, піднявши в атаку полк.
Коли вночі підходили до околиці, потрапили під шалений артилерійський обстріл.
Танк, який просувався позаду, одразу був розбитий, а за якусь мить ворожий снаряд
влучив і в передню машину, в якій перебував Іван. З трьох членів екіпажу він
один залишився живим. А потім врятувала власна спритність — молодий командир
танку прожогом вистрибнув з машини й миттєво зник, встигнувши все ж почути
німецьку мову.
Ще в більшу
халепу потрапив Іван Бондаренко в бою під Єльнею, де німці кинулися бомбити
танкову дивізію, аби завадити їй у підтримці наступу радянських військ. Т-34,
екіпажем якого командував Іван, був підбитий. Миттєво зорієнтувавшись,
Бондаренко скомандував танкістам укритися в щілині й сам вистрибнув з танка.
Тільки-но він встиг добігти до укриття, як був підкинутий вибуховою хвилею
метрів на п’ять вгору. Падаючи, лише встиг побачити промені вечірньої зорі...
Пролежав
командир танку без свідомості десь до 11 -ї вечора. Отямився — весь у крові,
із осколком у лівій руці, з нудотним головним болем. Контузія виявилась дуже
тяжкою. Тільки в Златоусті, що в Челябінській області, пролежав у шпиталі
півроку, не кажучи вже про решту, де довелось лікуватися. Не думав — не гадав
тоді Іван, що вже відвоювався. Комісія забракувала контуженого бійця,
зробивши однозначний висновок: «Придатний до нестройової служби».
Поза строєм
Іван Бондаренко ніколи не був. Ще не закінчилась війна, як він розпочав свою
слідчу практику в Магнітогорському міськвідділі НКВС. Усього навчився — і
слідство вести, і оперативній роботі. Там, у Магнітогорську, у грозову воєнну
пору слідчому з НКВС, вчорашньому фронтовику посміхнулось нарешті щастя — він
зустрів свою суджену, Ніночку Лосеву, з якою, — забігаючи наперед, скажу —
прожив у злагоді 60 років.
Навесні
1944-го Бондаренко наважився написати листа на ім’я Берії з проханням направити
його на службу в Україну, де проживали батьки. Відтоді 12 років прослужив Іван
Данилович у Станіславі (нині — Івано- Франківськ), пройшовши шлях від оперуповноваженого
до заступника начальника обласного управління НКВС. Здобув заочно освіту за
відповідним фахом у Вищій школі МВС СРСР, склавши повний курс за два приїзди до
вузу, чим вельми здивував колег. Допомогла притаманна Бондаренку чудова
пам’ять, на яку не вплинула навіть тяжка воєнна контузія.
А потім Іван
Данилович обіймав посади начальника управління БРСВ НКВС Української РСР,
керував запорізькою міліцією, був заступником міністра внутрішніх справ і
одночасно — начальником управління міліції України. На плечах Івана Даниловича
лежала відповідальність не менш, як за 90 % всієї міліцейської роботи. І весь
той час українська міліція була на першому місці за службовими показниками
серед органів внутрішніх справ Радянського Союзу. Загалом правоохоронній справі
ветеран присвятив 40 календарних років.
Прожите
сповнене працею — правоохоронною і ратною, в яку вкладено багато зусиль та
серця, бо Іван Данилович ніколи нічого не робив упівсили, без бажання виконати
якомога краще. Не обминули його і суворі випробування — вже немає поруч вірної
подруги Нині Іванівни, пішов з життя син, вік якого укоротила Чорнобильська
катастрофа, ліквідатором наслідків котрої був. Проте життя продовжується —
генералом турботливо опікується дочка Світлана, залишаються втіхою, хоча вже й
дорослі, онучки. І ось знову — світле свято Перемоги, до якого Іван Данилович
особисто причетний.
Іменем закону №№ 18-19 12.05.2006
Комментариев нет:
Отправка комментария