Літопис запорізької полiцiї

Україна понад усе!

четверг, 31 октября 2019 г.

Фронтова куля обминула, а бандитська наздогнала


Висилаю фотографію Івана Іва­новича Сирцова і невеличку зама­льовку про нього - будь ласка, надру­куйте на згадку про хорошу людину, відданого службовому обов’язку від­важного офіцера міліції. В Меліто­полі на честь його названо вулицю. В цьому місті живе його син І.І.Сирцов, він часто буває в нашому музеї. Тут, в ритуальному залі, є фотографія Івана Івановича з оповіддю про його трагічну загибель. А в обласній раді "Динамо" установлено перехідний вимпел пам’яті Сирцова, який вру­чається тим, хто досяг успіхів у фізичній підготовці.
У січні 1939 року Сирцов подав на ім’я начальника міліції Молочанського УК НКВС заяву такого змісту: "Прошу прийняти в ряди робітничо- селянської міліції... Зобов’язуюсь сум­лінно виконувати покладені на мене обов’язки і на перший заклик партії та управління стати на захист Батьківщини". До заяви додав автобіогра­фію. Та хіба вмістиш на одній сторінці пережите за тридцять років? В ній не було розповіді про те, як бігав вулицями замурзаним шибеником і троїцькі селяни прозивали його Ванею-матросиком, тому що всі в околиці знали, що його батько служив у царському флоті. Вмовчав і про те, як важко довелося в рік голо­ду, як гірко було ховати померлого від виснаження сімнадцятирічного стар­шого брата. Рано довелося втратити й батька. Тепер живе Іван з матір’ю в Молочанську.
Позаду строкова служба і трудова школа. Розпочалося нове неспокійне життя. Працелюбному, не розбеще­ному долею Сирцову воно сподоба­лось. Одружився на привітній дівчині Фені. Нарешті була до пари Івану - скромна, працьовита, брат-чекіст загинув, з дев’яти років сирота, ледве виплутуючись із нестатків, нужди, доглядала чужих дітей.

Рідко бували разом, у нього, зро­зуміло ж, міліцейська справа, а в неї - праця на заводі, домашні турботи. Дні минали в клопотах і з надією на завтрашній день У злагоді й любові. Та мрії і світлі радощі раптово розбились об лихо. Війна...
Додому повернувся в 44-ому. Про фронтове життя ніколи не розпові­дав. Мати його іноді запитає, а він у відповідь кине жартома: "Це військо­ва таємниця". А розповісти Сирцову було про що. Його військові марш­рути пролягли через Сталінград, Північний Кавказ, Ростов, Україну. Очевидно, важкі то були спогади.
Призначили дільничним уповно­важеним. Дільниця дісталась не з легких - Новий Мелітополь. Та й не було легких. Колишній дільничний уповноважений В.Шрамко пригадує: "Обстановка була складною. Хо­валися дизертири, зрадники, повер­талися з-за кордону репатріанти. А в нас не було ні транспорту, ні рацій. Обмундирування старе, погане. Бу­вало, на ногах з раннього ранку й до півночі, і весь час - пішки. Спали, де доводилося - коли на вокзалі, коли і в полі, в скирті. Про вихідні і гадки не мали. Життя також було суворе. Особливо важко доводилося сімейним, таким, як Іван. Та він ніколи не розкисав, не скаржився. Був дуже чесним, справедливим, відданим службі".
Лише за один 1947 рік Сирцов побував з перевіркою в 9315 будинках <!>, затримав одинадцять квартирних грабіжників, допоміг розкрити десятки злочинів.
Одного з похмурих осінніх днів Іван Іванович їздив у Шульгівку, де шукав злодіїв. Повернувся пізно вночі, приліг. Через годину у двері тривожно постукали. Незнайома жінка схвильовано повідомила, що на залізниці вкрали снігозатриму­вальні щити. Сирцов одразу ж по­ спішив до залізниці - напевно, сподівався натрапити на свіжі сліди, які чітко видно на сирій землі після недавнього дощу.
Справді, через кілька годин знай­шов подвір’я, на якому були складені ті щити. Злодія дома не було, і Сирцов залишився чекати його появи. Коли за вікном почало розвиднятися, скрипнули двері і на порозі виріс темний силует. Дільничний зробив крок назустріч, та не встиг і слова сказати. Злочинець вистрілив впритул кілька разів з пістолета.
Довго боролися хірурги за життя молодшого лейтенанта міліції Сирцо­ва. Вилучили з тіла три кулі. Пора­нений танув на очах. Він знав, що вмирає. "Прощавай, рідна - слаб­нучим голосом сказав дружині. Бе­режи дітей, як я тебе беріг, живіть дружно”. І махнув рукою, як подають знак "до зустрічі", але то було "про­щавайте"...
Коли на міському кладовищі з’явився новий обеліск з п'ятикутною зіркою, в будинку № 42 по вулиці Ча­паева народився третій син загиблого - назвали його Іваном.
І.ДУБРОВІН, директор народного музею історії міліції  м.Запоріжжя. Газета «Іменем закону» від 08.12.1995 р.



Комментариев нет:

Отправить комментарий