Літопис запорізької полiцiї

Україна понад усе!

пятница, 8 февраля 2019 г.

"Кобальт": спецназ МВС на афганській війні


Орденами Червоної Зірки і Дружби Народів Демократичної Республіки Афганістан, Грамотою Президії Верховної Ради СРСР була визначена нелегка служба в Афганістані полковника міліції у відставці Валентина Рудюка. За спиною 73-річного ветерана ОВС України – 350 днів фронтових буднів на посаді начальника штабу загону спецпризначення «Ко­бальт». Про цей підрозділ і нині мало що відомо. Насамперед, зважаючи на цілковиту секретність діяльності загону, а ще - через його нечисленність: за неповні три роки існування «Кобальту» через нього пройшло лише близько двох тисяч осіб. Інвалід вій­ни II групи Валентин Григорович Рудюк - один із тих небагатьох...

Спецвідрядження на війну
Полковник Рудюк - людина надто небагатослівна. Але коли він починає згадувати про пере­жите, очі його загоряються:
- Після шести років роботи в карному розшуку Києво-Святошинського райвідділу міліції УВС Київської області я перей­шов на службу в Центральний апарат Міністерства внутрішніх справ УРСР, десять років працю­вав у штабі МВС головним інс­пектором, - розповідає Валентин Григорович. - У перших числах березня 1981-го мене несподівано викликав до себе начальник штабу Григорій Павлович Шелудько й запитав: чи не хочу я ра­зом із дружиною поїхати радни­ком у спецвідрядження за кордон на півроку? Я одразу погодився.
Гадаю, мене вибрали не ви­падково. Я добре володів метода­ми оперативної роботи, накопи­чив великий досвід управлін­ської діяльності, активно зай­мався спортом (був чемпіоном МВС зі стрільби з пістолета). Мені дали добу на обдумування цієї пропозиції. Вдома, порадив­шись із дружиною, вирішили: їдемо! Протягом двох днів ми пройшли медкомісію та інші формальності. 10 березня я при­був до Ташкентської вищої шко­ли міліції МВС СРСР, та, на жаль, не лише без дружини, а й навіть... без посвідчення про від­рядження. ..
На базі Ташкентської «вишки» впродовж десяти днів я та інші працівники ОВС, які з’їхалися з усіх кінців Союзу, перебуваючи, по суті, на казарменому станови­щі, інтенсивно навчалися веден­ню розвідки (на прикладах

ротьби з... повстанцями УПА і Західній Україні), а також стрільбі з різних видів зброї, основам диверсійної роботи, специфіці життя афганського народу, мето­дикам вербування місцевого на­селення тощо. Третього дня всіх нас вишикували на плацу й ого­лосили, що ми служитимемо в Афганістані, у другій зміні заго­ну спеціального призначення «Кобальт», і розподілили по опе­ративних групах. У багатьох та­кий наказ викликав здивування - адже всі ми їхали працювати рад­никами. Деякі одразу відмовили­ся від такого призначення й на­ступного дня цих людей відпра­вили по домівках. А мені оголосили, що я призначений... на­чальником штабу загону
Командиром другого складу «Кобальту» призначили москви­ча, полковника міліції Миколу Пилиповича Комара (раніше він очолював транспортну міліцію Білокам'яної), а замполітом став Валерій Петрович Трофименко, який раніше служив у Політуправлінні МВС СРСР.
Перед відльотом до Кабула всіх нас одягли у військову фор­му Радянської Армії без знаків розрізнення, кожного ознайоми­ли з персональними «легенда­ми», згідно з якими ми були ци­вільними фахівцями (наприклад, я виявився електриком), а потім усім, окрім полковників, оголо­сили наказ про присвоєння черго­вих спеціальних звань.
Так я став підполковником. І - «по літаках»!
- 25 березня 1981 р. Кабул зустрів нас незвичною спекою та духотою»: Наш штаб розмістився в двоповерховій віллі «Чорний лелека», що раніше належала якомусь феодалу (він утік після революції) а опергрупи загону _роз’їхались по 21 із 29 провінцій (не всі вони контролю­валися урядом)… _ Вілла нагаду­вала фортецю з потужними сті­нами. Командування розмістилося  на другому поверсі, а обслуговуючий  персонал - медики, водії, прапорщики охорони — на першому. Вікна будівлі були  закриті густою металевою сіт­кою, щоб туди не закинули гранату. (Там із зовнішнього боку до ранку чомусь збиралося без­ліч скорпіонів.) З вулиці віллу охороняли афганці, а всередині приміщень були виставлені наші пости.
Перша ніч - перший страх: тільки-но зайшло сонце (а захо­дить воно там дуже рано та швид­ко). З навколишніх гір почався об­стріл. Гриміли вибухи, трасуючі кулі розтинали темряву. Ми під­хопилися, натягнули бронежиле­ти й каски, озброїлись і стали очі­кувати нападу... А незабаром уже звикли до таких щоденних обстрілів і навіть не реагували на них... У кожного з нас був авто­мат АКС-74У з «кулеметними» (на 45 патронів) магазинами, піс­толет Макарова, граната та інше. Загін мав на озброєнні 36 броне­транспортерів, вантажні та лег­кові автомобілі (здебільшого - «Ниви»),
Ми перебували на повному державному забезпеченні, на від­міну від радників (вони харчува­лись і все купували за свій кошт: зарплата в них була значно вища, ніж у нас). Наші комори завжди були повні різних консервів, з м’яса - місцева баранина, а ще - австралійська морожена... кенгурятина. Часом ми ділилися їжею з радниками. Раз на місяць кож­ному з нас дозволялося купити в магазині Посольства СРСР у ДРА одну пляшку горілки, «Столич­ної» або «Пшеничної», а до свят додатково - пляшку коньяку. Я, грішний, пішов на хитрість, ка­юсь: у штабі нас було 13 осіб, але я подав список на 33-х. Тож на «мертві душі» теж закуповували спиртне, необхідне для вирішен­ня безлічі поточних робочих і по­бутових питань...
Вислугу нам зараховували «по-фронтовому»: «місяць - за три», та й платню мали пристой­ну в Афганістані. Я  щомісяця отримував 10 тисяч афгані, а в Союзі одне місячне грошове утримання йшло  мені на ощадну книжку, а друге - отримувала дружина. Утім, відверто кажучи, про гроші ми тоді не надто дума­ли. Була підмога і з дому: час від часу спецрейсами з київського авіазаводу, де ремонтувалися лі­таки, нам передавали посилки. Таким способом ми надсилали посилки рідним і близьким...
В Афганістані ми, як і всі пред­ставники Радянського Союзу, не­залежно від посад, чинів і рангів, перебували у ворожому оточенні. Обстановка в країні була дуже складною: тривав процес зміц­нення й розширення народної влади на місцях, реорганізації центральних, партійних і дер­жавних органів. Керівництву ДРА не вдалося забезпечити єдності в партійному керівництві й уряді. Боєздатність Збройних сил залишала бажати кращого, та й укомплектовані вони були лише на 50-60 відсотків (а це - трохи більше як 100 тисяч осіб). З 286 по­вітів і волостей тільки 42 повніс­тю контролювалися урядом ДРА, у 133 народна влада діяла фор­мально - тільки в адміністратив­них центрах, - а інша територія повністю контролювалася пов­станцями, які постійно отриму­вали фінансову, військову й ма­теріальну допомогу від Заходу, Китаю та різних мусульманських організацій. На територіях Ірану й Пакистану за участю іноземних радників та інструкторів діяли центри й пункти з підготовки бо­йовиків. До контрреволюційної діяльності активно залучались і люди з числа 2,5 мли афганських біженців.
На території Афганістану ді­яло понад 700 формувань бунтів­ників. Багато з них були добре озброєні й успішно вели парти­занську війну, постійно вдоско­налюючи тактику. Стали звични­ми терористичні акта й диверсії. Крім того, повстанці вміло про­водили ідеологічну обробку на­селення, вели антирадянську агі­тацію й пропаганду, вербували агентів і навіть викрадали радян­ських радників і фахівців, осіб ко­мандного складу Радянської Ар­мії, чиновників державних орга­нів ДРА.
В осінньо-зимовий період основна частина повстанців пе­реміщалась у населені пункти, при цьому не втрачаючи своєї ор­ганізаційної структури. Ці фор­мування становили смертельну загрозу для народної влади Афга­ністану і, звісно ж, для нас «шураві» (тобто радянських). Із залишків розбитих загонів безпе­рервно створювалися нові - їх по­повнювали люди з Пакистану та Ірану, а також дезертири з армії ДРА й царандою...
Я навіть не припускав, що змо­жу успішно виконувати покладе­ні на мене відповідальні обов’яз­ки. Але справлявся! Із різних причин - псевдонім «Кім» - під шифротелеграмами, звітами та інши­ми документами ставили і ко­мандир, і я.
Де-юре «Кобальт» перебував в оперативному підпорядкуванні командира спецназу КДБ СРСР «Каскад» генерал-майора А. Лазоренка, але, по суті, ми були аб­солютно самостійною бойовою одиницею, хоча працювали в тіс­ній взаємодії. Адже в жодного силового відомства не було такого досвіду оперативно-агентурної робота, як у нас.
Чим же займався наш штаб? Ми проводили наради-семінари з командирами груп та їхніми за­ступниками, постійно виїжджа­ли «на місця», брали безпосеред­ню участь у проведенні операцій, забезпечуючи військові підрозді­ли розвідувальними даними. Та­кож проводили оперативну робо­ту, фільтрацію заарештованих та затриманих, вербування агенту­ри. Щодня я був учасником засі­дань координаційної ради, до складу якої входили представни­ки партійних органів СРСР і ДРА, керівництва КДБ та Міноборони СРСР, дипломатии, під час них ухвалювали рішення відповідно до отриманих розвідданих. А опе­ративна обстановка змінювалася щодня, безперервно вдосконалю­валися форми й методи діяльнос­ті заколотників, на які треба було грамотно, своєчасно й швидко реагувати, щоб успішно боротися з противником, ефективно прово­дити комбінації з виявлення та знищення повстанських загонів, схиляння їхніх членів на бік на­роду.
Велику увагу ми приділяли операціям із дезінформації про­тивника й компрометування ва­тажків загонів, «зіштовхуючи ло­бами» польових командирів. На­приклад, 7 травня 1981-го після низки авіаударів, завданих на північному заході Афганістану, агент «Кобальту» поширив чут­ку, що ці удари нібито проведені за наведенням членів однієї з іс­ламістських партій. У результаті в кишлаку Сахіб зіткнулися два угруповання, загинули 19 бунтів­ників і польовий командир Салі. Того ж самого місяця, використо­вуючи ворожнечу між ватажка­ми двох загонів, що діяли в про­вінції Балх, ми провели вдалу оперативну комбінацію з вико­ристанням довірених осіб. Ви­верт спрацював: у кишлаку Орлат банда Нігматулохана на­пала на свого «конкурента», у міжусобному зіткненні загинув ватажок Амрохан і п’ятеро чле­нів його формування, зазнала втрат і протаборна сторона...

Агентурна робота - всьому голова
Добре поставлена агентурна робота - запорука успіху всіх спецслужб і правоохоронних ор­ганів. Перший склад «Кобальту» передав нам на зв’язок 267 агентів (не враховуючи 209 негласних співробітників, завербованих рад­никами). А до кінця служби на­шого складу підрозділу на зв’язку в нас перебувало 1197 осіб, зокре­ма 629 довірених, 568 агентів - джерел отримання оперативної інформації, 47 зв’язкових, 10 утри­мувачів конспіративних квар­тир.
Серед агентів були не лише чоловіки, а й жінки (наприклад, одна з них добувала відомості на базарах, по яких ходила нібито розшукуючи безвісти зниклого чоловіка). Усі ці люди мали ши­рокі оперативні можливості, що давало змогу отримувати інфор­мацію про населені пункти, які контролювали заколотники, ді­знаватися про становище в їхніх лавах і запобігати серйозним злочинам. Приміром, інформа­ція нашої агентури допомогла запобігти нападам бунтівників на в’язниці в Кабулі й Кандагарі, в яких мали взяти активну участь арештанти, а також... тю­ремна охорона.
До речі, афганські в’язниці - це щось неймовірне. Засуджені в них утримували себе самі. Дея­ким допомагали родичі, хтось ткав у неволі килими та продавав їх, декого відпускали на роботу або просити милостиню, після чого вони поверталися до в’яз­ниці і... самі замикались у каме­рі. Траплялося, що під час нападу на тюрму охорона озброювала в’язнів і вони разом відбивалися від повстанців, після чого засу­джені здавали зброю та знову роз­ходилися по камерах...
До складу наших агентів вхо­дили селяни й представники ду­хівництва, водії та учні навчаль­них закладів, учителі та меди­ки,.. До того ж оперативних дже­рел інформації в нас було значно більше, ніж значилось у звітах. За рік роботи ми виплатили 1030 920 афгані за отримання 15 560 інформацій, з яких 4110 були успішно реалізовані підрозділами радянської та афганської армій, царандою. Частина інформації була ви­користана для проведення май­бутніх операцій і вимагала по­вторної перевірки й доопрацю­вання. До речі, за одну цінну ін­формацію ми могли виплачувати до 3 000 афгані - для простих міс­цевих жителів це були величезні гроші (до речі, тоді вони друкува­лись у Радянському Союзі).
Оперативна інформація не­гласного апарату загону викорис­товувалась під час успішного проведення 1385 оперативно-вій­ськових операцій та завдавання 7 050 авіаударів (під час цих захо­дів наші агенти також виступали як навідники, «упізнавальники» та провідники). Реалізуючи отри­мані дані, ми виявили 1475 заго­нів і груп, установили місця їх­ньої дислокації, зони впливу, ва­тажків та їхню партійну належність. У тих операціях знищили понад 27 тисяч бунтівників (зок­рема 268 ватажків), захоплено полон 4 212 осіб, яких ми негайно брали в розробку. Це, зокрема, да­вало змогу виявляти ворожі скла­ди. У підсумку - знищено 300 баз і складів, вилучено 7136 одиниць вогнепальної зброї та 912 кг вибу­хових речовин.
Особовий склад загону прово­див роботу й на 40 контрольно-пропускних пунктах, у складі груп, в які також входили праців­ники царандою й місцеві активіс­ти. Використовували ми і свій не­гласний апарат - як «упізнавальників». Протягом року на КПП були перевірені майже 35 тисяч ав­томобілів і 540 тисяч осіб, 6 000 із них - були затримані за підозрою у зв’язку з бунтівниками, вилуче­ні 423 одиниці стрілецької зброї, 2 633 кілограми наркотиків та си­ровини для їх виготовлення.
Ще один важливий аспект на­шої діяльності: завдяки негласно­му апарату загону «Кобальт», ца­рандою була надана допомога в розкритті 426 кримінальних пра­вопорушень і затриманні понад 500 злочинців, у яких були вилу­чені гроші й коштовності на за­гальну суму понад 10,9 млн афга­ні. Ці цифри вражають - але яких зусиль це вартувало, щоб згодом викласти їх на папері...
Зрозуміло, не все в нас було гладко. Зазвичай афганці йшли на вербування охоче, бо переваж­но жили вони бідно. Деякі з них, прагнучи заробити якомога біль­ше, примудрялися «перебувати на зв’язку» не тільки в нас, а й у співробітників КДБ і ГРУ. Крім того, серед агентів, та й серед аф­ганських військовослужбовців, було досить поширене дворушни­цтво: вони «стукали» і нашим, і своїм, або ж просто надавали неправдиву інформацію. Не випад­ково генерал-лейтенант Петро Шкідченко, який очолював групу управління бойовими діями при Міністерстві оборони Афганіста­ну, на нарадах з афганськими офі­церами доповідав один план бо­йових дій, а наступного дня проводив операцію за іншим пла­ном...
Мені відомий такий випадок: для перевірки інформації про міс­це перебування великого загону моджахедів армійці посадили у вертоліт інформатора - навідни­ка. Коли після прибуття на вказа­не місце виявилося, що там сто­ять підрозділи урядових військ, агент «випадково випав» із верто­льота. ..
Війна є війна. Серед напруже­них афганських буднів у одного з моїх заступників стала проявля­тися «ведмежа хвороба». Людина хоробра, надійний бойовий това­риш - а от в екстремальних ситу­аціях, яких у нас було не злічині, організм реагував ось таким конфузним чином...
Ми не раз ризикували своїми життями, якщо відверто, часом - з дурного розуму. Якось, у провін­ції Фарах що на кордоні з Іраном, вибратися з колегами на риболовлю. У гірській річечці Фарахруд гранатами наглушили цілий мі­шок риби - і раптом на протилеж­ному березі з’явилися вершники й відкрили по нас вогонь. Ми, у чому були, в самих плавках, всти­гли без утрат заскочити в БТР і помчали - до речі, улову свого не покинули...
Багато чого в Афгані довелося побачити й пережити. Якось на початку 1982 року, повертаючись після проведеної операції з про­вінції Логар, я дістав наказ гене­рала Шкідченка: терміново нада­ти йому оперативну інформацію щодо кишлаків Комар і Шевакі. Звідти ночами часто вівся обстріл Кабула (до речі, лідер афгансько­го народу Бабрак Кармаль був родом із цих країв). Для виконання завдання мені потрібно було терміново відлучитися від колони до свого штабу за інформацію. Коли я вже мав сідати в машину, до мене звернувся з проханням його підвезти радник - полковник Мальцев, на прізвисько Дід (так його прозвали через сиве волосся, а от імені вже й не пригадаю. До Афганістану він служив у Окре­мій мотострілецькій дивізії осо­бливого призначення внутрішніх військ МВС імені Ф. Дзержинського).
Я відповів: «Без проблем». І оскільки дуже поспішав, то смикнув за рукав Діда, який у цей час розмовляв з афганським сер­жантом. Мальцев мимоволі від­сахнувся - і в цю мить куля снай­пера, що засів неподалік у кам’я­ному будинку, влучила прямо в горло його співрозмовнику. Дід зблід... Генерал Шкідченко, не ва­гаючись, віддав наказ - і через кілька хвилин будівлю, з якої стріляв снайпер, зрівняли з зем­лею артвогнем. Потім Мальцев запросив мене в ресторан, де ми гарненько відзначили його «дру­гий день народження»...
Не секрет, що деякі військово­службовці Радянської Армії в Аф­ганістані грішили злочинами. Такі горе-вояки могли, напри­клад, пограбувати караван і добу­тий товар - тюки з рисом, цукром та іншим добром - продати торговцям-дуканщикам... Відомий жахливий випадок, коли солдати пішли в «самоволку» і, пограбу­вавши будинок місцевих жителів, розстріляли всю сім’ю. А потім, схаменувшись, що один із них за­губив доказ, який міг вивести на їхній слід, служиві повернулися. Але, заблукавши, потрапили в ін­ший будинок і там теж розстріля­ли мирних жителів. Пізніше їх су­дили в Ташкенті...
У боях часто доводилось імп­ровізувати. Одного разу ми бра­ли участь у військовій операції, захопили важливу висоту. Вни­зу, біля підніжжя гори, скупчилися душмани, яких потрібно було знищити. Спробували заки­дати ворога ручними гранатами, але вони, падаючи з величезної висоти, розривалися, не долітаю­чи до землі. Що робити? Зметикували використати звичайну гра­новану склянку - вставили в неї гранату, висмикнувши чеку. Коли склянка розбилася, звіль­нився важіль запобіжника й гра­ната вибухнула, знищивши про­тивника. ..
У процесі розгрому ісламських комітетів і штабів заколотників «Кобальтом» були знищені 40 іно­земних фахівців. Але справжнє по­лювання велося за... китайцями. У той період відносини СРСР із Китаєм були напружені й майбут­ній Маршал Радянського Союзу Ахромєев оголосив: тим, хто захо­пить у полон китайського радни­ка, буде присвоєне звання Героя Радянського Союзу. Однак цю на­городу так ніхто й не отримав...
З нашими воєначальниками я контактував і безпосередньо спіл­кувався практично щодня: під час ранкових нарад, маршів, вій­ операцій. Це спілкуван­ня змінило моє, раніше дещо упе­реджене, ставлення до військо­вих, яких я вважав «солдафона­ми». Насправді ж вони виявилися дуже грамотними, освіченими, інтелігентними й вихованими людьми. Генерали-фронтовики Сергій Федорович Ахромєев і Пе­тро Іванович Шкідченко були справжніми спеціалістами у сво­їй справі, які щиро вболівали за підлеглих.
Якось, коли я стояв поруч зі Шкідченком, повз мене просвис­тала куля. Я мимоволі пригнувся, а Петро Іванович, усміхнувшись, сказав: «Не бійся, синку, та куля, яка щойно просвистіла, - не твоя!». За кілька днів до повернен­ня в Союз вертоліт, на якому ле­тів генерал Шкідченко, був підби­тий і він загинув - разом з усіма членами екіпажу, окрім афган­ського бортмеханіка. 2000 року Петру Шкідченку, який пройшов Велику Вітчизняну війну й був на ній чотири рази поранений, Ука­зом Президента Російської Феде­рації було посмертно присвоєне звання Героя Росії...
Високо цінував роботу нашого спецпідрозділу і генерал Ахромєєв. Якось він сказав: «Мені б три таких „Кобальти” - і 40-й армії тут робити нічого!». Дуже приєм­но було чути таку оцінку нашої праці. Сергій Федорович перебу­вав в Афганістані, що називаєть­ся, безвилазно. Тільки двічі він злітав у Союз - на день народжен­ня Брежнєва і для участі у від­критті в Києві пам’ятника «Батьківщина-Мати».
Добрі ділові стосунки скла­лись у мене і з Федором Іванови­чем Гридасовим, начальником розвідувального управління Го­
ловного штабу Сухопутних військ СРСР (до речі, теж фронто­виком)...
Коли я повернувся на Батьків­щину, мене відразу ж прийняв мі­ністр внутрішніх справ України Іван Харитонович Головченко. Він розчулився, вручив мені ор­ден Червоної Зірки й конверт, в якому лежали сто карбованців. Справа не в грошах - було дуже приємно від такої його уваги...
Пережите в Афганістані назав­жди залишиться в моїй пам’яті. Хоч би як там було, я досить при­язно ставлюся до афганського на­роду - це дуже волелюбні, працьо­виті, поголовно віруючі люди, зі своїми традиціями та звичаями.
Однозначно: афганця не мож­на ні залякати, ні поневолити. На момент, коли ми покидали цю країну, під контролем бунтівни­ків залишалося 80 відсотків її те­риторії. За соціальним розвитком Афганістан перебував на рівні раннього феодалізму. Скрізь панували бідність, антисанітарія і, як результат, - епідемії. Якщо мені не зраджує пам’ять, то про­тягом року наш загін зазнав таких втрат: один був вбитий, три - силь­но контужені, а близько 50 осіб до­велося «списати» через небезпеч­ні хвороби, зокрема гепатит...
Так уже склалося, що, виїхав­ши в спецвідрядження на півро­ку, ми пробули в Афганістані майже рік. Але впевнений, ніхто з нас про це не шкодує й донині, незважаючи на пережите там...
Дмитро БОВА, м. Київ. Фото автора та з архіву Валентина РУДЮКА

                       



МОМЕНТИ» №2


 [«ІМЕНЕМ ЗАКОНУ» №9 [5915]] 27 ЛЮТОГО 2014

Отряд МВД СССР Кобальт в Афганистане.

В соответствии с договором о дружбе, добрососедстве и сотрудничестве в конце 1979 г. в Демократическую Республику Афганистан (ДРА) была введена советская войсковая группировка с целью стабилизировать обстановку в соседней стране, на тот период уже уставшей от борьбы правящих элит за власть. Введенные в страну советские войска оказались вовлечены во внутренний военный конфликт на стороне правительства.
Кроме частей и учреждений Советской Армии в Афганистане находились отдельные подразделения пограничных войск и органов КГБ и МВД СССР. Важную роль в тех условиях был призван сыграть - и сыграл - отряд специального назначения МВД СССР "Кобальт", первый отряд которого с лета 1980 г. начал оперативно-боевую работу в Афганистане. "Кобальт" был нацелен на оперативно-розыскную и боевую работу в семи зонах. Имея штаб в Кабуле, личный состав командами дислоцировался в ключевых провинциях (территория ДРА делится на 26 провинций), откуда в составе оперативно-боевых групп выезжал в уезды.
Всего же с августа 1980 по апрель 1983 г. в Афганистане сменилось три состава "Кобальта". Командиром первых двух стал заместитель начальника ГУУР МВД СССР генерал-майор милиции Бексултан Бесланович Дзиов. Под его руководством постоянно находились 23 оперативно-боевые группы и одно резервное подразделение в Кабуле.
Штат каждой группы включал семь человек, на вооружении которых кроме стрелкового оружия находились БТР, автомашина "Нива" и полевая радиостанция. Базировались они, как правило, в военных гарнизонах 40-й общевойсковой армии ТуркВО, участвовали в разведывательном обеспечении ее боевых действий, контролировали блокпосты и миграционные потоки местного населения, учили афганскую милицию (царандой) организации и тактике раскрытия преступлений и методике их расследования.
Война в Афганистане дала первый значительный опыт применения оперативно-розыскных мероприятий в целях обеспечения подготовки и ведения операций и боев против иррегулярных вооруженных формирований в условиях гражданской войны. Особый вес оперативным наработкам тех лет придает то, что партизанская, или так называемая "малая", война стала сегодня основным видом вооруженных конфликтов на планете. Учитывая, что органы внутренних дел являются активными субъектами внутренних этнических и региональных конфликтов, очевидна необходимость обобщения исторического опыта их оперативной деятельности в локальных войнах с целью эффективного практического использования в дальнейшем.
В настоящее время общепризнано, что значительную роль в организации противостояния вооруженным оппозиционным формированиям ДРА сыграло не только Минобороны, но и МВД СССР.
Интернациональное предназначение наших специалистов, в том числе и спецотряда "Кобальт", заключалось в оказании помощи по созданию и развитию афганской милиции - Царандоя. Вооруженное противоборство между воюющими сторонам в ДРА изначально носило очаговый характер, в основном вокруг крупных населенных пунктов и вдоль транспортных коммуникаций. Однако многие части, в том числе батальоны царандоя, не были готовы к решению боевых задач. Личный состав проявлял трусость, был подвержен панике и переходу на сторону противника.
Начало непосредственного участия спецотряда "Кобальт" в развернувшихся событиях пришлось на март 1980 г. и продолжалось до апреля 1983 г. Этот период характеризуется наиболее активными боевыми действиями против вооруженной оппозиции, в том числе широкомасштабными, совместно с афганскими соединениями и частями, работами по реорганизации и укреплению вооруженных сил, органов госбезопасности и МВД ДРА.

Специальный отряд "Кобальт" выполнял наиболее важные задачи по выявлению агентурным методом мест дислокации бандформирований, добыванию и уточнению разведданных, а также их реализации. Потому в состав "Кобальта" вошли главным образом сотрудники аппаратов уголовного розыска, других оперативных служб, а для их силового прикрытия снайперы и водители внутренних войск.
В созданных на территории Афганистана восьми зонах безопасности были сформированы с участием "Кобальта" батальоны Царандоя. Уже со второй половины 1981 г. они при поддержке "Кобальта" активно противостояли в провинциях местным бандформированиям и эффективно взаимодействовали с подразделениями правительственной армии и частями 40-й армии при проведении крупномасштабных или локальных операций. Особенностью оперативно-розыскной деятельности первого отряда "Кобальт" являлась вербовка агентурной сети в Афганистане. Оперработники последующих двух отрядов, как правило, работали уже с переданными на связь агентами. Следует также отметить, что общение с агентами происходило в присутствии переводчика и нередко в специально отведенных для оперативных нужд помещениях, расположенных в местах дислокации ОКСВ.
Отряд "Кобальт" изначально был подчинен командиру другого спецподразделения - "Каскада" из структуры КГБ СССР - генерал-майору А.И. Лазаренко, поскольку одной из задач, которые возлагались на него, было также создание Царандоя.
Однако у оперсостава "Кобальта", в отличие от коллег из "Каскада", уже имелся опыт оперативно-розыскной работы по бандам. Этим опытом они щедро делились с бойцами госбезопасности, перенимая, в свою очередь, их богатый боевой опыт участия в различных силовых операциях. Почему возникла необходимость подключить к разведке еще и криминальную милицию? Потому что ни у какого другого ведомства не было такого опыта оперативно-розыскной работы, который был необходим Царандою, подразделения которого нужно было обучить оперативно-розыскной деятельности в целях оперативного обеспечения боевой деятельности и раскрытия преступлений, совершаемых мирным населением. Кроме того, "Каскад" необходимо было разгрузить для борьбы с иностранными разведками, которые вели себя очень активно, беспрепятственно собирая необходимые данные по всей территории Афганистана. Военные советники США, Пакистана, Саудовской Аравии, Великобритании и Китая не только обучали в тренировочных лагерях моджахедов, оснащали их новейшими видами вооружений, но и сами принимали участие в диверсионных действиях.
Кроме того, подчинение "Кобальта" структуре КГБ усиливало его оперативные возможности, обеспечивало его сотрудников необходимыми документами оперативного прикрытия, что оптимизировало взаимоотношения с военной администрацией и офицерами комендатур, осуществляющих соответствующий режим перемещения военнослужащих, в том числе во время комендантского часа.
Для оценки опыта оперативно-розыскной работы спецотряда "Кобальт" в условиях военного времени необходимо охарактеризовать его противника и особенности оперативно-розыскной работы с ним. В ополчение моджахедов вошли десятки разнообразных объединений - от племенных группировок до восторженных приверженцев революции в Иране. Большинство противников режима имели базы, расположенные в Пакистане, но часть их действовала с баз на территории Ирана. Ряды мятежников активно пополнялись за счет новых вооруженных отрядов, подготовленных в лагерях афганских беженцев в Пакистане и Иране, и за счет сельского населения Афганистана, недовольного результатами земельно-водной реформы.
Советские войска вели активные бои вместе с правительственными афганскими соединениями и частями. Вооруженные формирования оппозиции, потерпев ряд поражений, перешли к тактике партизанской войны. Их основные группировки переместились в горные районы, куда не могла подойти боевая техника.
Большинство боевиков ничем не выделялись из массы мирного населения, вели обычный образ жизни добропорядочных граждан, однако, когда поступал соответствующий приказ, брали в руки оружие и шли воевать. Они были хорошо обучены, всесторонне обеспечены и, что немаловажно, пользовались сочувствием населения.

Одной из самых существенных особенностей в организации оперативно-розыскной работы и ведении боевых действий в Афганистане являлось то, что борьба с мятежниками имела очаговый характер, и в этой войне не было разделения на фронт и тыл. Противник мог появиться в любом месте и с любой стороны, используя кяризы (искусственные водные подземные коммуникации), мандехи (высохшие русла рек), известные только им автомобильные и караванные пути в, казалось бы, непроходимых песках, горные перевалы и речные броды. Стремясь к достижению внезапности своих действий, мятежники вели активную разведку, имели разветвленную сеть осведомителей и наблюдателей. При этом для передачи срочной информации помимо средств связи использовались сигналы дымами, зеркалами, выложенными на холмах и дорогах, знаками из камней и так далее.
Тактика действий мятежников, сложный рельеф местности предопределяли в этих условиях высокую значимость разведывательных мероприятий, включая оперативно-розыскную деятельность спецотряда "Кобальт", начиная с анализа военно-политической обстановки в зонах ответственности, прогнозирования действий противника и кончая выявлением численного состава бандгрупп противника, мест их расположения, степени боеготовности, источников снабжения оружием, боеприпасами и продовольствием.

Если в момент ввода советских войск в Афганистан доля разведывательных частей и подразделений в составе 40-й армии не превышала 5%, то в последующем она увеличилась в 4 раза. Сбор разведывательных данных осуществляли разведывательные отделы штабов дивизий, бригад и полков, а также два разведывательных пункта и 797-й разведывательный центр. Арсенал военной разведки включал широкий набор средств - от аэрофотосъемки и космической разведки до ежедневного наблюдения и агентурной работы. Однако, как показала боевая практика, и этих сил зачастую не хватало для добычи исчерпывающей информации. По директиве Генерального штаба Вооруженных Сил СССР N 314/3/00105, с целью согласования усилий сил и средств различных видов военной разведки и ведомств (КГБ СССР - "Каскад", "Омега", МВД СССР - "Кобальт"), а также с органами разведки ДРА были приняты меры для всемерного развития их взаимодействия. Все данные войсковой и агентурной разведки, в том числе оперативные сведения спецотряда "Кобальт", аккумулировались в разведотделе штаба 40-й армии. "Для оперативного принятия решений по вновь полученным разведданным в Центре боевого управления ежедневно, - вспоминает генерал-полковник Б.В. Громов, - еще при первом командующем 40-й армией, генерале Тухаринове, было заведено регулярно проводить утренние совещания. Совещание начиналось в семь часов с доклада начальника разведки. Исходя из полученной информации, анализировалась обстановка и ставились задачи. Собирались представители всех разведорганов наших представительств, имеющихся в Афганистане. Они поступали: из Главного разведывательного управления Генштаба (из Москвы) - это в основном данные по Пакистану, Ирану, замыслам США, поставкам Китая и Саудовской Аравии, о планах "Альянса семи" (так называлась коалиция семи главарей оппозиционных афганских партий, расположенных на территории Пакистана); из разведывательного управления штаба Туркестанского военного округа, который имел разведывательные центры, проводил радиоперехват и т.д.; из разведывательных органов советских представительств КГБ, МВД (от "Кобальта") в Афганистане; из советского посольства; от разведцентра 40-й армии; из подчиненных войск - дивизий, бригад, отдельных полков, а также от афганского Генштаба, МГБ, МВД, МИД, которые представляли наши советские советники.

Учитывая, что в течение суток появлялись новые данные, новые цели, в том числе особо важные, и по ним надо было принимать решения в реальном масштабе времени, вся эта работа проводилась достаточно эффективно. Случались, как говорится, и накладки, когда решения принимались соответствующими войсковыми начальниками недостаточно оперативно, что влекло срыв реализации полученных сведений, включая нанесение бомбоштурмовых ударов по уже пустым позициям и местам привалов, откуда душманы уже ушли, а то и по своим подразделениям, уже выдвинувшимся к месту поиска. Запоздалые управленческие решения влекли порой и безвозвратные потери. Так, 21 октября 1980 г. при проведении совместной операции подразделений ОКСВ с участием отрядов "Кобальт" и "Каскад" против бандформирований Ахмад-Шаха Масуда в районе кишлака Шиваки попали в засаду и погибли офицеры "Каскада-1" Александр Пунтус (ранее воевал в составе группы "Зенит-2"), Юрий Чечков, Владимир Кузьмин, Александр Петрунин, Александр Гриболев.
Вместе с ними в этом бою погибли два офицера спецподразделения "Кобальт": подорвал себя гранатой раненный в ноги старший лейтенант Русаков из Орла, смертельное ранение получил майор милиции Виктор Юртов из белорусского города Гродно. С первых дней оперативной работы в Афганистане офицеры "Кобальта" столкнулись со многими трудностями. Сложная военно-политическая обстановка, мятежи в провинциях, в том числе в отдельных частях афганской армии. Низкие боевые и агентурно-оперативные возможности царандоя. Преобладание сельского населения, составляющего основу мятежного движения, запуганного террором банд, отказывающего в помощи и способствующего бандитам.
Кроме того, постоянно мешал языковой барьер, мало в "Кобальте" было и сотрудников, знавших традиции, быт и обычаи страны, ее социальную и этническую структуру. Все это пришлось наверстывать уже в ходе оперативно-боевой работы, постигать на практике, порой ценой крови.
Тяготы высокогорья дополняла жара, пыль и острый дефицит воды. Поначалу в Афганистане от инфекционных болезней погибало больше людей, чем в ходе боевых действий.
Против оппозиционных вооруженных формирований, действующих партизанскими методами, требовалось применять столь же непредсказуемую и нетрадиционную тактику. И уже первые боестолкновения показали, что творческая импровизация в локальных конфликтах - необходимейшее условие достижения победы в бою.

По оценке генерал-майора в отставке А.А. Ляховского, бывшего помощника руководителя Оперативной группы Минобороны СССР, особую ценность при планировании операций представляла именно разведывательная информация, поставляемая группами "Кобальта". В этом большая заслуга руководителей отряда Дзиова, Комаря, Карпова, Кучумова, а также заместителя руководителя Представительства МВД СССР Клюшникова. Ценой информации на той войне была жизнь. Войсковая разведка, гэрэушники, госбезопасность, милиция - все работали на ее добывание. Вскоре и отряд "Кобальт" был перенацелен на внешнюю разведку и практически освобожден от необходимости заниматься сбором контрразведывательных данных. Плановая система не изживала себя и на этой войне. Каждый кобальтовец должен был обеспечить в месяц не менее трех эффективных авиавылетов с нанесением БШУ по скоплению моджахедов, в том числе по населенным пунктам. Кроме того, уничтожение бандгрупп осуществлялось совместными, скоординированными по задачам, месту и времени действиями советских и правительственных войск при участии в определенных случаях спецотряда "Кобальт".
Сотрудники органов внутренних дел и военнослужащие внутренних войск, вошедшие в состав "Кобальта-1", в августе 1980 г. проходили доподготовку на базе Ташкентской высшей школы МВД СССР. Там научили их основам взрывного дела, владению гранатометом, автоматом, пулеметом, т.е. дали необходимую первоначальную боевую подготовку. Научить же оперативно-розыскной работе в условиях войны в Афганистане в нужном объеме учителя не могли, так как и сами обстановкой в этой стране не владели.
Первая группа "Кобальта" пробыла в командировке в Афганистане около семи месяцев, приобрела определенный опыт, на котором потом уже учились другие. Многие сотрудники заслуженно были награждены орденами и медалями, досрочно произведены в очередные специальные и воинские звания. А капитану милиции М.И. Исакову, выпускнику Ленинградского высшего политического училища МВД СССР им. 60-летия ВЛКСМ, ранее проходившему службу в ВДВ и уголовном розыске в транспортной милиции, участнику упомянутого боя близ кишлака Шиваки, Указом Президиума Верховного Совета СССР от 4 ноября 1980 г. было присвоено звание Героя Советского Союза, единственному сотруднику органов внутренних дел за всю многолетнюю афганскую войну. Его имя среди Героев Советского Союза и Российской Федерации выбито на мраморных плитах "Герои Отечества", расположенных в Министерстве у входа в актовый зал.

Всего в отдельных формированиях МВД СССР в афганской войне участвовало 5 тыс. сотрудников органов внутренних дел и военнослужащих внутренних войск. Из них 28 погибли в бою, в том числе 25 офицеров, 2 сержанта и 1 гражданский специалист. Весной 1983 г. прекращает оперативно-боевую работу в Афганистане группа "Каскад" КГБ СССР. Вслед за этим и спецотряд "Кобальт" был выведен на родину и расформирован.
Всего в Афганистане спецотряд "Кобальт" осуществил оперативное обеспечение свыше тысячи плановых и частных операций, в ходе которых было обезврежено большое количество вооруженных формирований оппозиции, обеспечена безопасность южных рубежей СССР. Повышение с участием "Кобальта" боеспособности афганской армии и Царандоя позволило с помощью советских войск нанести серьезные удары по вооруженной контрреволюции. В результате принятых мер ряд отрядов оппозиции прекратили борьбу против правительства.
Сегодня приходится констатировать, что опыт оперативно-розыскной работы в условиях войны, который был наработан бойцами "Кобальта" в Афганистане, остался только в памяти участников афганской войны, не анализируется в специальной литературе, не изучается и не преподается в образовательных учреждениях МВД России.
Много замечательных мастеров сыскного дела прошло через «Кобальт». Это и его первый командир — заместитель начальника ГУУР МВД СССР Бексултан Дзиоев и Виктор Карпов, возглавлявший впоследствии УВД Архангельской области, и Николай Комарь, один из руководителей Московской транспортной милиции. Командиром группы «Кобальта», базировавшейся в Кабуле, был будущий министр внутренних дел Российской Федерации генерал армии Виктор Ерин; ставший заместителем министра внутренних дел Герой России Иван Голубев тоже прошел школу «Кобальта».

Из воспоминаний сотрудника группы «Кобальт» Героя Советского Союза Михаила Исакова:
— В Кабул я прилетел 4 сентября 1980 года. Это был первый набор сотрудников органов внутренних дел в разведывательный отряд «Кобальт». Приоритет отдавался оперативникам, прошедшим школу уголовного розыска, снайперам из числа военнослужащих внутренних войск. Перезнакомились еще во время сборов в Узбекистане. Кроме прибалтов, встретил сослуживцев из Белоруссии, Архангельска и других городов. Девятый отряд, в котором я оказался, дислоцировался на краю аэродрома в Кабуле. Ему предстояло обслуживать территорию вокруг столицы Афганистана. Через несколько дней после прилета в Кабул включились в работу. Она оказалась в чем-то похожей на привычную оперативно-розыскную. Однако здесь было много дополнительных трудностей: чужая страна, незнакомый язык, обычаи, новые климатические условия, горы. А тут еще психологический барьер. После ввода нашего ограниченного воинского контингента советские люди из желанных помощников и союзников народной власти превратились в глазах многих афганцев в оккупантов.

Из воспоминаний бойцов Отдельной 2-я Термезской (Ташкурганской) мотоманевренной группы ПВ КГБ СССР, апрель 1982 г.:

Первая очень крупная операция, Ташкурганская. Задействованы большие силы. Две мангруппы погранвойск, три или четыре пограничных десантно-штурмовых группы и немалое количество подразделений 201-й дивизии 40-й армии. Одновременно окружаем город со всех сторон. В сопках, где не может пройти техника, высаживаются ДШ (десантно-штурмовые группы). По данным разведки в городе скопилось большое количество басмачей (так мы тогда называли душманов). Кольцо окружения замыкается вовремя, уйти они не смогли.

Примерно в километре от нас пытаются прорваться по распадку между сопок басмачи. Наблюдаем со стороны работу ДШ, слушаем рацию, мы на одной волне, и можем слушать их переговоры. Жесткая скоротечная перестрелка, и басмачи сдались, довольно большая группа. На нашем участке по городу активно работает минометная батарея. А с другого конца по городу бьет артиллерия 201-й дивизии. Подразделения афганской армии пытаются войти в город, начать проческу, но не тут-то было. Боевиков действительно много, обороняются жестоко.

Подходит БРДМ с громкоговорителем, машина пропаганды. Переводчик-таджик начинает вещать на город, призывая мирных жителей выходить на его окраины. Кто не выйдет, того будем считать басмачами. А в городе население тысяч тридцать. Повалили дружно, большими толпами. В основном женщины с детьми и старики, мужчин мало.

В срочном порядке организовывается фильтропункт для проверки выходящих из города людей. С ними начинают работать переводчики и афганская госбезопасность (ХАД).

Появляется какая-то наша группа в форме без погон и без знаков различия, по виду все офицеры, себя называют «Кобальт» (позднее нам скажут, что это спецподразделение МВД СССР, но так это или нет, не знаю до сих пор). Занимаются допросами пленных. Устанавливаем для них отдельную палатку. Они заводят в нее для допроса подозрительных задержанных афганцев, допрашивают жестко.
Для нас это неожиданность, несоветский способ допроса пленных, хотя понимаем, что по-другому нельзя, враг есть враг. «Кобальтовцы» быстро вычисляют среди задержанных человек десять активных басмачей. Учат заодно и нас, как осматривать правое плечо, нет ли следов от ремня и приклада, как обнаружить мозоль от спускового крючка на указательном пальце или опаленные волосы на виске.

Троих молодых афганцев опознали местные жители, они прошли обучение в Пакистане, активные боевики. Вечером нам приказали посадить этих троих на землю в стороне от основной массы задержанных. Дать им возможность бежать, а когда побегут, стрелять на поражение. Они непримиримые боевики, и передавать их афганцам нет резона, вскоре снова окажутся в банде. Мы ждали всю ночь как в тире. Они не побежали: или не было сил, или разгадали наши намерения.

У другого пленного, старика совсем, при обыске в доме нашли окровавленную советскую форму. Соседи рассказали, что в его доме держали раненого советского солдата, потом убили зверски. При допросе он признался в этом, а еще сказал с гордостью, что у него сын главарь одной из банд.



Комментариев нет:

Отправить комментарий