Літопис запорізької полiцiї

Україна понад усе!

четверг, 6 декабря 2018 г.

До 30-річчя Спітакського землетрусу (із спогадів Віктора Марочка)


         7 грудня виповнюється 30 років Спітакському землетрусу, який приніс смерть та розруху на вірменську землю. Весь радянський народ у найкоротші терміни відбудував зруйновані міста і села та ліквідував наслідки цього лиха. Свій внесок у цю справу зробили  також і працівники запорізької міліції. Серед них там був і ветеран ОВС, ліквідатор наслідків Чорнобильської трагедії, полковник міліції  Віктор Марочко. Його спогади про цю подію ми з великим задоволенням розміщуємо    на нашому сайті. Літописець

Допомога братньому вірменському народу
(31 травня – 03 липня 1989 року)
          О 12 годині 41 хвилині за місцевим часом у середу, 7 грудня 1988 року, на північному заході Вірменської Радянської Соціалістичної Республіки стався землетрус магнітудою 8,2 бали. У результаті нього були повністю  знищені місто Спітак та 58 сіл, частково зруйновані міста Ленінакан (зараз Гюмрі),
Марочко В.М.
Степанаван, Кіровакан (зараз Ванадзор) та ще приблизно 300 населених пунктів.  Під завалами загинули близько 25 тисяч жителів, 514 тисяч залишилося без даху над головою. Під зруйнованими будинками опинилися медичні працівники та їх обладнання. Допомогу потерпілим надавати було нікому, і тому військові медики були першими  в зоні лиха. Згодом до Вірменії направили військові частини та працівників міліції для запобігання мародерства й охорони громадського порядку. Коли виконали перші пошуково-рятувальні роботи, у постраждалі райони  направили будівельників зі спеціальною технікою для відновлення пошкоджених споруд та будівництва нового житла і  промислових будівель. В усіх організаціях, закладах, установах нашої великої батьківщини – Радянського Союзу – всі, хто працював чи навчався, здавали кошти на допомогу постраждалим. Згідно з вказівкою з нашого обласного управління кожен сержант повинен був здати по 3 карбованці, а офіцер – по 5. Про це було об’явлено всьому особовому складу, і гроші по відомості під підпис  приймала бухгалтер районного відділу Вікторія Данилівна Жартовська. На той час сума в 3 та 5 карбованців була, з однієї сторони, «підйомною» для кожного, а з іншої сторони ці суми мали велику купівельну спроможність. Кошти здали всі, крім одного, який мотивував свій вчинок тим, що вірмени на наших базарах торгують мандаринами, апельсинами, гранатами, хурмою… і грошей у кожного із них більше, ніж ми здамо всім райвідділом. Намагання вплинути на нього чи то по комсомольській лінії, чи по лінії замполіта, не подіяли. Гроші він так і не здав, посилаючись на те, що це справа добровільна, що дійсно це так і було. В подальшому цей мій колега дуже тяжко розставався зі своїми грішми, і коли вже була створена і плідно працювала наша  районна організація пенсіонерів МВС України, то він добровільно вийшов із її лав, у тому числі щоб і не сплачувати членські внески.
   
  В усіх республіках Радянського  Союзу формувалися будівельні загони, які відправлялися у постраждалу зону. У нашій Запорізькій області на базі будівельних організацій міст Запоріжжя, Мелітополя та Бердянська був сформований свій загін, який відрядили в місто Кіровакан. Він  там мав назву «Запорізький будівельно-монтажний поїзд».
Незважаючи на чітку вказівку направляти у Вірменію лише спеціалістів високого класу з бездоганною репутацією, насправді туди за «довгим карбованцем» поїхали й ті, хто «водив дружбу» із «зеленим змієм», колишні засуджені, порушники дисципліни та трудового розпорядку. Для організації охорони громадського порядку, боротьби зі злочинністю, охорони майна будівельних організацій та самих будівельників, захисту будівельників від проявів вірменських екстремістів був сформований Збірний оперативний загін МВС Української РСР. Цей загін нагадував  районний відділ внутрішніх справ середнього розміру з дільничними інспекторами міліції, оперативними уповноваженими карного розшуку та боротьби з розкраданням соціалістичної власності, інспекторами дорожньо-патрульної служби та Державної автомобільної інспекції, Державного пожежного нагляду, позавідомчої охорони… Не було лише працівників паспортного столу та інспекції виправних робіт.
     На початку травня 1989 року в наш Куйбишевський районний відділ внутрішніх справ надійшла телетайпограма з обласного управління внутрішніх справ про направлення одного дільничного інспектора міліції та одного міліціонера підрозділу позавідомчої охорони терміном на 3 місяці в  Збірний оперативний загін МВС Української РСР у м. Кіровакан. Начальник нашого районного відділу майор міліції Микола Андрійович Задесенець та його заступник із політичної частини капітан міліції Віктор Федорович Щербань у день занять із службової підготовки, який в той час проводився у четвер, зачитали цю телетайпограму і попрохали надати свої пропозиції із цього актуального питання. З 10 дільничних інспекторів довелося їхати мені, адже у кожного із інших дев’яти виявилися невідкладні нагальні домашні справи, а у мого земляка-односільчанина – «липова» хвороба шлунку, яка саме в цей період «знову дала про себе знати». З підрозділу позавідомчої охорони випало їхати молодшому сержанту міліції Анатолію Івановичу Дем’яненку. Оформивши всі необхідні документи, в медичній частині УВС області ми пройшли прискіпливу
медичну комісію, нам зробили щеплення від туляремії, видали проїзні документи, і в кінці травня, отримавши у чергового по райвідділу свою табельну вогнепальну зброю – пістолет Макарова та дві обойми з патронами до нього, – я разом з А.І. Дем’яненком із нашої залізничної станції Комиш-Зоря рушив до  Іловайська. Там ми пересіли на поїзд «Москва-Єреван». На відрізку дороги між станціями Туапсе та Сухумі залізниця проходить вздовж берега Чорного моря, і ми майже увесь цей час спостерігали з вікна плацкартного вагона за чудовими краєвидами моря, берегової лінії!
     Щоб раптом  не відстати від поїзда, ми не виходили на зупинках, а продукти харчування взяли з дому. А на станції Горі я  не втримався, щоб не вийти на хвилинку на перон аби вдихнути повітря малої батьківщини Йосипа Віссаріоновича Сталіна.
     Коли прибули до міста Кіровакан, у місцевих працівників залізничної міліції розпитали дорогу до нашого Збірного загону. Він знаходився  у мікрорайоні Тарон-2. Добираючись  туди на попутному транспорті, ми побачили ніби кадри документальної кінохроніки про війну – розвалені повністю чи частково будівлі, купи будівельного сміття… Це була справжня лють Землі. Перше враження – ніби місто  бомбардували чи обстріляли з великокаліберної артилерії, не вистачало лише воронок від бомб та снарядів і полум’я. Жителі ходили по місту у темному одязі,  деякі жінки до того часу носили траурні хустки та косинки.
     Збірний оперативний загін МВС УРСР розташовувався на околиці міста, буквально через декілька десятків метрів від нашого Запорізького будівельно-монтажного поїзда. Сам загін був розміщений у декількох десятках контейнерів,  складених у 2 поверхи, і мали вигляд букви «П». Командир загону був з підрозділу позавідомчої охорони з міста-героя Київ,  заступник командира з тилу – майор міліції із міста Запоріжжя, начальником відділення по керівництву дільничними інспекторами міліції – старший дільничний, капітан міліції з міста Маріуполь сусідньої Донецької області.
     Нас взяли на облік у загоні. Черговий записав у відповідний журнал наші анкетні дані, спеціальне звання, посаду, з якого органу внутрішніх справ приїхали і чи нагороджені відзнакою МВС СРСР – нагрудним знаком «Відмінник міліції». Я за себе відповів, що ні, і запитав у чергового: «А яке це має значення?», на що він відповів, що по завершенні цього службового відрядження кожний, хто не має цієї відзнаки, отримає її. Але забігаючи наперед, повідомлю, що ні мені, ні А.І. Демяненку по завершенні нашого терміну відрядження, цю нагороду не вручили.  Потім нам видали талони на отримання в місцевих магазинах цукру та масла, так як на той час на ці продукти була введена карткова система. А.І. Демяненка залишили в загоні, мені ж показали, де знаходився наш Запорізький будівельно-монтажний поїзд (на знімку). Прийшовши на територію, на якій працювали мої земляки, я відрекомендувався керівництву. Вони моєму приїзду дуже зраділи, адже до цього часу  свого дільничного у запоріжців не було. Із загону  також не завжди мали можливість направити черговий наряд. Мені повідомили, що зараз буде  їхати автобус на гору Маймех, де в однойменному пансіонаті мешкали будівельники із нашої області, і мене туди підвезуть. 
Познайомившись із водієм автобуса «КАвЗ-685», я від нього почув, що він єдиний у нашому поїзді зі своїм транспортом із Полтавської області, так як із нашої області не було направлено жодного автобуса, а з Полтавської аж два, то його відкомандирували до нас. Я вже не пам’ятаю імені цього водія, але тоді попросив його зупинитися по дорозі біля магазину, щоб купити собі хліба та попити. Він сказав, що знає такий магазин, де є місце для зупинки його автобуса. Зупинившись, ми удвох пішли в магазин, і коли він вибирав собі товар, я замовив у продавця-чоловіка, що було незвично для мене, а як потім виявилося для Вірменії це звична справа, хліб та ситро і знаючи, що у нас в Україні хліб коштує 20 копійок, а ситро – 30 (10 копійок саме ситро та 20 копійок пляшка), знайшов у кишені монетами 50 копійок і подав продавцю. Він же сказав мені «Адын рубл». Я покачав головою, що не зрозумів його. Тоді він знову повторив: «Все стоит адын рубл». Я заховав монети, знайшов купюру в один карбованець і заплатив. Забравши покупку побачив, що водій вже також скупився і йде до автобуса, пішов за ним. Уже в автобусі повідомив йому що продавець, мабуть побачивши у мені «чужого», зідрав із мене цілий карбованець за те, що у нас вдома коштує вдвічі дешевше. Але водій, побачивши, що я купив, відповів, що у них, тобто у Вірменії, ціни зовсім не такі, як у нас, і зайвого він не взяв. Для мене це було несподіванкою. Адже в армії у нас в Забайкаллі був ІІ ціновий пояс, на Півночі країни – ІІІ, але ж це Вірменія, яка, як і наша Україна, відносилася до другого цінового поясу.
Під час руху автобуса за межами міста через відкриті вікна ми з водієм почули несамовиті крики. Зупинивши автобус, ми вдвох побігли на цей крик і через декілька метрів побачили таку картину: у річці сидів чоловік і, обливаючи себе крижаною водою, так як вона тече з гір, де ще лежить сніг,  кричить одночасно і від задоволення, і від холоду. Впевнившись, що ніякого криміналу немає, ми поїхали далі і вище, так як сам пансіонат розташований майже на вершині гори.
     До пансіонату входили  декілька  одно-, дво-  та триповерхових будівель. Місцевий житель, завгосп пансіонату, показав мені  кімнату та койку. 
Жити мені випало, як стало відомо ввечері, з одним із бригадирів будівельників. За плином часу його ім’я та прізвище вже також не пам’ятаю. Приїхавши ввечері із будівельного майданчика, мій сусід пояснив мені, де і що знаходиться в пансіонаті. В яких будівлях які живуть бригади, де вони проводять свій вільний час, якого було дуже мало, адже всі працювали майже без вихідних. Був лише один вихідний день у неділю. І  лише якщо виконали місячний план. Адже майже всі будівники туди приїхали заробити великі гроші, та і план виконання робіт ніхто не відміняв. Деякі приїхали сім’ями. Так мені запам’яталася сім`я із міста Бердянська із трьох осіб – батько, мати й донька, які мешкали в одному будинку із нами, але в них був окремий вхід. Пізніше я розповім, чим мені запам’яталася ця сім`я.
Сусід-бригадир показав мені на декілька металевих ящиків із мінеральною водою «Лорі» в пляшках із скла ємкістю 0,5 літра, що стояли в кутку кімнати. Він пояснив, що місцеве підприємство по розливу цієї мінеральної води безкоштовно надає українським будівельникам воду. Її можна пити і мені, q іншим мешканцям будинку, але пусті пляшки повертати у ящик, адже підприємство їх обміняє нам на повні в тій кількості, яку ми здамо. Ця вода мені сподобалася і за смаковими якостям, і тим, що не потрібно було купувати її в магазині, економили на цьому кошти. До речі, про їжу. Харчуватися доводилося всухом’ятку тими продуктами, які купив у міських магазинах. У різних крамницях міста, що торгували продуктами харчування, рибні консерви були лише у томатному соусі. Після двох неділь їх споживання дуже захотілося риби в олії, але ж немає такої у продажі. Тоді я написав листа додому і через декілька днів отримав посилку із різними домашніми, як зараз кажуть, смаколиками, у тому числі і рибними консервами у олії. Можна було б і зателефонувати додому, як це робиться зараз, але тоді біля міського телефонного переговірного пункту цілодобово стояли багатометрові черги з бажаючих зателефонувати додому рідним. Під кінець зміни бригада вибирала одного свого представника, який ішов та займав чергу на всю бригаду. А це більше 10 осіб, і у всіх рідні та близькі у різних куточках нашої неозорої Вітчизни. А крім нас, міліції з України, були ж ще й працівники міліції з інших республік, військові, будівельники та й місцеві жителі також телефонували. І можна було вистояти, в прямому смислі слова, адже сісти там не було де, декілька годин  і не  діждатися своєї  черги.  Я лише двічі телефонував додому, і то моя черга була близько однієї години ночі за нашим часом.   Мій сусід-бригадир, з яким я, звичайно ж, поділився отриманим, неймовірно зрадів подарунку, адже і він також вніс позитивні та поживні зміни у раціон свого харчування. Ближче до кінця мого службового відрядження була невдала спроба відкрити в пансіонаті свою їдальню, але не склалося. Вона пропрацювала декілька днів і закрилася у зв’язку з дуже малою кількістю відвідувачів. Будівельники привезли із собою, а деякі купили вже тут, електроплитки і готували на них собі їжу.
І почалася моя служба в незвичних умовах високогір’я серед людей іншого менталітету. Будівельники працювали щоденно по 12, а то й більше годин, в залежності від поставленої задачі, погодних умов та виконаної роботи. Деякі з них приїхали сім’ями, щоб заробити значно більше грошей, адже платили там, порівняно із Батьківщиною, більше. Згідно з розпорядженням Ради Міністрів СРСР від 13 грудня 1988 року,  № 2505р роботи по ліквідації наслідків стихійного лиха у вихідні та святкові дні оплачувалися у подвійному розмірі. На період ведення відновлюваних робіт  можна було, і це робилося, залучати робітників та інженерно-технічних працівників до понаднормових робіт до 4 годин на день. Оплата праці робітників підприємств та організацій, зайнятих на будівництві в районах стихійного лиха, проводилася по збільшеним на 25 % тарифним ставкам / посадовим окладам/. А згідно з розпорядженням Ради Міністрів СРСР від 2 січня, вже наступного, 1989 року,  № 3р встановлено, що за робітниками, відрядженими для виконання робіт по будівництву об’єктів у районах, які постраждали від землетрусу (на період до 1990 року включно), зберігається 50 % середнього місячного заробітку з місця основної роботи замість добових виплат  та витрат на винайм житла. За працівниками, які брали участь у будівництві житла  для постраждалих та обєктів життєдіяльності, зберігався безперервний трудовий стаж, пільги  та   переваги на постійному місці роботи. Вихідним був один день в місяць – остання неділя. Робота забирала багато сил та енергії, і повернувшись з будівельного майданчика, більшість працівників відразу лягали спати. Але молодь знаходила час на випивку, в основному це був місцевий самогон – чача. А після випивки тягло на «подвиги» – дрібне хуліганство, нецензурна лайка, чіпляння до колег… Перевіривши паспорти абсолютно всіх працівників поїзду, я виявив, що у декількох із них не вклеєні фотографії по досягненні ними 25 чи 45 років, що є порушенням правил паспортного режиму як тоді, так і тепер. Складені на них за це адміністративні протоколи, згідно з діючим законодавством,  я направив для прийняття  відповідного рішення у міський відділ внутрішніх справ, де їм, як подяка за допомогу, що вони надають зруйнованому місту, начальник міліції оголосив письмове попередження. Порушники сфотографувалися в місцевому фотоательє, і в міському паспортному столі вклеїли їм в паспорти нові фотографії. В подальшому, за домовленістю з керівництвом будівельно-монтажного поїзда, при приїзді на роботу нових будівельників, їх зараз же «кадровик» направляв до мене на перевірку особистих документів. Адже не завжди адміністрація підприємства направляла кращих своїх працівників. Але в переважній більшості рядові працівники та технічно-інженерний склад Запорізького будівельно-монтажного поїзда були законослухняні і майже ніяких, крім вищеназваних, проблем у мене з ними не було.
Коли я був у Збірному загоні в місті на заняттях зі службової підготовки, які ніхто не відміняв навіть у Вірменії, то під час перерви на обід мій земляк-запорожець – заступник командира загону по тилу, пригощав мене гарячим чаєм із зелених шишок сосни. Для мене це було незвично, але він був набагато старшим мене і говорив, що в умовах високогір’я, а місто Кіровакан знаходиться на висоті 1350 метрів над рівнем моря, цей напій позитивно впливає на організм. Так це, чи ні, стверджувати не можу, але ніякими хворобами (ні простудними, ні розладами шлунково-кишкового тракту) там я не хворів. Якщо була можливість, земляк-майор давав мені зайві талони на цукор та масло, які я отоварював в магазинах і ділив їх із сусідом-бригадиром.
Крім вірменина-завгоспа пансіонату в ньому, на різних обслуговуючих посадах працювали ще декілька місцевих. Коли я з водієм автобуса їхав із пансіонату в місто, то підвозили і їх, адже ми всі жили, як одна велика, дружня радянська сім`я. Ніхто не зважав на національності. Декілька раз я з водієм були запрошені до місцевих жителів, які працювали у пансіонаті, в гості. Вони щось говорили на своїй мові жінкам, сестрам, донькам, онучкам і, як по змаху чарівної палички, на широкому та довгому столі, який стояв посеред двору, стали з’являтися різні наїдки та напої. Але в пам’яті залишилося лише м'ясо, багато різноманітної зелені, лаваш та сир. Все було дуже смачне. Але запам’яталося, що жінки не сиділи за столом, лише чоловіки, жінки лиш приносили страви, ставили їх на стіл і швидко йшли на кухню, навіть не встряючи  у чоловічі розмови, як це постійно робиться у нас. А у них так заведено здавна.
До речі, з того часу я, якщо є така можливість, завжди купую та вживаю вірменський лаваш.
Близько 18 години у п’ятницю, 16 червня 1989 року, обійшовши разом із комендантом пансіонату територію і впевнившись, що все гаразд, ми розійшлися по своїх кімнатах. Я від втоми у формі ліг на своє ліжко, подивився на стіну і побачив, що вона похитнулася спочатку різко вліво, потім різко вправо і лише потім стала на місце. Із стелі посипалися шматочки штукатурки. Через мить почулися крики. Я вискочив із кімнати на двір і побачив, що з усіх будівель нашого пансіонату вибігають люди, дивляться переляканими очима в різні сторони і не знають, що їм робити. В цю мить я краєм свого лівого ока побачив, як із сусідніх дверей нашої будівлі вискакує та сім`я будівельників із міста Бердянська. Батько, мати та їх донька – всі троє мали величезні проблеми із зайвою вагою і ті декілька сходів, що вели із двору до дверей їх кімнати, в будь-який інший день вони долали їх, незважаючи на те, піднімаються вони чи спускаються, з великими труднощами і навіть із перервою на відпочинок. А в цей раз вони миттєво, як м’ячики, скотилися по цих сходах і стояли разом з іншими будівельниками і не знали, що їм робити далі.
Вибігши надвір зі своєї кімнати, комендант пояснив всім нам, що це був черговий землетрус, приблизно 5 балів, і більше вже сьогодні поштовхів не буде. Для них,  літніх місцевих жителів, такі землетруси магнітудою до 4-5 балів – звичне явище, до них вже звикли. Він пояснив, що такі землетруси жертв та руйнувань не спричиняють. Про правдивість його слів ми могли всі впевнитися, так як побачили, що будівлі нашого пансіонату стоять цілі та неушкоджені. Комендант сказав, щоб всі розходилися по своїх кімнатах, ніякої небезпеки вже немає. Більшість розійшлися, повіривши його словам, але декілька осіб залишилися на дворі  і цілу ніч палили багаття, грілися біля нього, дочекалися ранку, але в свої кімнати не пішли.
Як потім писали у місцевих газетах, посилаючись на Інститут геологічних наук Академії наук Вірменської РСР, це був черговий землетрус силою 5,5 бали. Епіцентр його знаходився в 3 кілометрах від міста Кіровакан. Наступного дня, о 6 годині ранку за місцевим часом, знову відбулися підземні поштовхи, але вже затухаючі, силою всього 2,5 бали. Я їх відчув лише по брязкотінню пустих пляшок з-під мінеральної води «Лорі» у металевих ящиках у нашій кімнаті. Жертв та руйнувань ні в місті, ні в нашому пансіонаті «Маймех» ці два пережиті мною землетруси не спричинили.
На одному із занять по службовій підготовці нам було повідомлено, що в самому центрі міста вдень скоєне навмисне вбивство, і цей тяжкий злочин не розкритий. А фабула злочину була така. У період вірмено-азербайджанського міжнаціонального конфлікту, який передував землетрусу, всі місцеві жителі, азербайджанці за національністю, втекли із міста без особистих  документів, не розрахувавшись із місця роботи чи навчання, не  знявшись із реєстрації по місцю мешкання, а у більшості випадків тікали в одязі, який в той момент був на них, навіть не закривши на замок вхідні двері своєї квартири чи будинку. Жити чи не жити  вимірювалося тоді не  добою чи й більше, а годинами, а інколи лише декількома хвилинами. І ось через деякий час після своєї втечі у місто повернувся один із його колишніх жителів, щоб цивілізованим шляхом вирішити всі свої домашні, робочі та особисті проблеми. Під час ходіння із однієї державної установи в іншу його хтось упізнав, став голосно кричати, що помітив азербайджанця, та звати на допомогу оточуючих. Бідолаха не встиг ніяк відреагувати на це, як набіг натовп розлючених  перехожих. Хтось, лише почувши слово «азербайджанець», ударив його кулаком, хтось – ногою, хтось – ножем, і чоловік,стікаючи кров’ю, упав на асфальт  уже мертвим. Побачивши, що він уже не подає ніяких ознак життя, натовп миттєво розійшовся, начебто нічого особливого і не відбулося. Ось така була в той час яра ненависть одного, колись дружнього народу-сусіда, до іншого. А цей убитий був у місті комусь колегою, комусь – сусідом, товаришем, а може  комусь і кумом.
В одну із наших поїздок із водієм автобуса із пансіонату в місто, на перехресті двоє вірмен попросили жестом руки підвезти їх. Водій запитав у мене дозволу, я був не проти, тому відкрив двері, вони зайшли. Автобус рушив далі, вірмени розмовляли між собою на своїй мові, зовсім не звертаючи уваги на нас і навіть не сказали, куди їм потрібно під’їхати. Ми ж їхали по потрібному нам маршруту. На одному із міських перехресть той же вірменин, який прохав нас підвезти, знову жестом попрохав зупинитися. Водій автобуса прийняв вправо та зупинився. Все той же місцевий, який був молодший за іншого, відкрив валізу-дипломат. Я сидів на першому сидінні і побачив, що весь його дипломат заповнений пачками радянських карбованців у банковому упакуванні. Взявши пачку із п’ятірками, він зірвав банківську стрічку, витягнув одну купюру і віддав її водію, обоє вийшли із автобуса.
Я з водієм здивовано переглянувся і запитав його: «Це він дав багато чи мало?» На що він відповів: «За цей відрізок шляху, що ми їх підвезли, якби він дав 50 копійок, це було б дуже добре». Це був перший випадок у моєму житті, коли я власними очима бачив повний дипломат грошей. До цього я бачив таку кількість грошей лише в зарубіжних художніх фільмах про наркомафію. Приблизно через 10 років я другий раз бачив таку неймовірну кількість грошей, але про цей випадок розповім пізніше.
І тут я згадав, що декілька днів назад, перебуваючи у місті, я побачив багатометрову чергу людей. Я спитав у крайнього чоловіка у черзі: «Что дают?» Він відповів: «Дэнги». Я не зрозумів і перепитав: «Какие деньги и за что дают?» На що він мені роз’яснив, що в Ощадбанку дають гроші, як компенсацію держави за знищене чи пошкоджене землетрусом майно місцевим жителям. Суми за це були солідними, і вони отримували їх, в залежності від номіналу купюр, по десять і більше пачок. Хто складав їх у дипломат, а хто просто у целофановий пакет.
Через декілька днів після цього випадку до мене, як до дільничного інспектора міліції нашого будівельно-монтажного поїзда, підійшов водій КамАЗа і попрохав допомогти. Він пояснив, що вже декілька днів поспіль до нього, під час завантаження автомобіля будівельними матеріалами у місті підходить місцевий житель і наполегливо просить продати йому  цей автомобіль. На всі заперечення водія про те, як він пояснить своєму начальству відсутність вантажного автомобіля, за яким він офіційно закріплений, вірменин запевнив його на словах, що ніхто ніколи не дізнається, що він продав цей автомобіль і показав чистий бланк з печаткою та підписом начебто начальника місцевої Державної автомобільної інспекції про те, що на такому-то кілометрі такої-то автомобільної дороги водій автомобіля КамАЗ, вільне місце для написання державного реєстраційного номера, знову вільне місце для написання прізвища, імені та по батькові не справився із керуванням на зигзагоподібній ділянці шляху, й автомобіль упав у прірву, витягнути його ніякими наявними механічними засобами неможливо.
Місцевий житель пояснив, що якщо хтось і захоче перевірити це, то на тій ділянці автомобільної дороги дійсно є урвище, в якому знаходиться велика кількість різноманітної розбитої техніки, в тому числі і КамАЗи, а для завідуючого гаражем ця довідка буде офіційним папером, щоб у подальшому зняти автомобіль із реєстрації у міжрайонному реєстраційно-екзаменаційному відділенні Державної автомобільної інспекції.
Я порадив нашому водію КамАЗа під будь-яким приводом не зустрічатися із набридливим вірменином. Якщо ж це зробити не вийде, у розмові налякати його тим, що він звернеться із заявою в ОБХСС (російська абревіатура – отдел по борьбе с хищением  социалистической собственности и спекуляцией). У ті часи працівників цієї гілки правоохоронного органу ще боялися «ділові» люди і старалися не попадати їм на очі. Адже «обехеесників», крім інших питань, завжди цікавило одне – звідки гроші на покупку, в даному випадку вантажного автомобіля. І хоча в цьому випадку можна було б зіслатися на те, що це гроші за компенсацію втраченого майна, але ж таку компенсацію отримали майже всі жителі міста, а автомобіль захотів придбати, та ще й незаконним способом, лише один. Наш водій подякував мені за консультацію і, я думаю, зробив, як я йому порадив, адже більше до мене з цією проблемою не звертався.
Місцеві жителі отримали від держави за знищене стихією майно багатотисячні компенсації, а придбати на ці гроші нове житло чи автомобілі не могли, так як вільного житла та автотранспорту на той час не було ні в Кіровакані, ні в інших населених пунктах Вірменії. Адже велика частина республіки постраждала від землетрусу. Ось підприємливі жителі і хотіли таким незаконним чином зберегти свої гроші – придбати вантажний автомобіль для особистих потреб.
В один із будніх днів червня мені зателефонував черговий зі Збірного загону і повідомив, що до нас в пансіонат «Маймех» виїхав інспектор Державного пожежного нагляду для перевірки стану дотримання правил протипожежної безпеки в місці масового перебування та мешкання великої кількості людей, і щоб я, як дільничний інспектор міліції, надав йому необхідну допомогу у проведенні планової перевірки. Я попередив про приїзд  коменданта, і після того, як приїхав інспектор, ми втрьох обстежили всі житлові, виробничі та допоміжні приміщення. Великих порушень правил протипожежної безпеки не було, а незначні є завжди. Інспектор склав відповідний припис про перевірку, усно попередивши коменданта про необхідність найближчим часом усунути виявлені недоліки. Комендант пообіцяв  зробити це без нагадувань, адже більшість часу він проводив на своїй роботі в пансіонаті і це, без перебільшень, була і його безпека здоров’я та життя. Та і до слів та паперів, сказаних та оформлених інспекторами Державного пожежного нагляду, в ті часи ставилися з відповідною повагою.
За той період, що я перебував у Збірному загоні, ми всі між собою перезнайомилися, адже постійно зустрічалися на заняттях по службовій підготовці й щоденному виконанні своїх посадових обовязків, як от у цьому конкретному випадку. По графіку від’їзду автобуса у місто, на якому повинен був відбути інспектор, залишилося ще декілька годин, і ми з ним вирішили дуже швидко піднятися на сусідню гору, яка була вища за нашу, і на якій посеред літа ще лежав сніг. Перші півгодини ми не йшли до своєї мети полежати літнім жарким днем на снігу, а майже летіли. Так нам дуже хотілося якнайшвидше відчути на собі зимову прохолоду. Наступні півгодини ми вже не летіли, а йшли. Але бажання у нас ще не зникло. Чергові півгодини ми і не летіли, і не йшли, а, як черепахи,  повзли нагору, постійно дивлячись то вперед –скільки ж ще залишилося до того снігу (адже очима ми бачили, хоча гарячий липкий піт заливав нам очі, що до нього залишилося ну ще трішечки), то назад – відстань пройденого шляху не лише не збільшувалася, а нам навіть здавалося, що зменшувалась. Ми все частіше подивлялися на свої годинники, часу  до відправлення ставало все менше, а у нас у Запорізькому будівельно-монтажному поїзді була залізна дисципліна. Автобус відправлявся точно по графіку і нікого із тих, хто запізнювався, не чекали. Запізнився, не зміг завчасно розрахувати свій час – добирайся на робоче місце чи додому, як хочеш. І це працювало.
У черговий раз подивившись на циферблат своїх годинників та на сніг, який лежав ну майже на відстані витягнутої руки, але все ж не на наших руках, ми одноголосно вирішили повернутися назад, так і не відчувши зимової прохолоди серед спекотного літа. Хоча ми і стомилися, деручись угору, але ж йти вниз було легше. Коли ми повернулися на територію пансіонату, умилися, напилися досхочу мінеральної води, перевели дух і подивилися на ту відстань яку ми пройшли, і на ту, яку ще треба було здолати, щоб дійти до такого бажаного снігу, то це краще пояснити на арифметичному прикладі. До снігу на сусідній вершині гори треба було пройти відстань еквівалентну 10 сантиметрам. А ми змогли подолати відстань лише приблизно 2 сантиметри. То ж нам би ще треба було йти та йти, а точніше лізти та лізти вгору. У горах відстань здається зовсім не такою, як у нас, у степовій зоні України. А пожежний інспектор встиг до відправлення автобусу.
В останню неділю червня був вихідний день. Керівництво нашого будівельно-монтажного поїзду за виконаний план місяця організувало поїздку на вибір – купатися та загорати на високогірне озеро Севан, або скупитися по різноманітним магазинах у столиці республіки місті Єреван. Більшість виявило бажання поїхати на озеро. Я запитав, чи потрібно мені, як представнику правоохоронного органу, їх супроводжувати. Але ознайомившись із списком від’їжджаючих, керівництво сказало, що там всі адекватні люди, спиртним не зловживають, із ними проблем не буде.
Я ж із іншою групою будівельників пішов на міський стадіон, щоб бути присутнім разом із ними на футбольному матчі місцевої команди «Лорі». Зайшовши на стадіон та всівшись на свої місця, покрутивши головою в різні сторони, я звернув увагу, що подивитися на матч прийшли лише одні чоловіки. Це для мене було незвично, адже, охороняючи громадський порядок на футбольних матчах у місті Донецьк та в селищі міського типу Комиш-Зоря, я вже звик, що у нас на них ходять та вболівають і жінки. На сусідньому зі мною ряді сидів місцевий чоловік, і я в нього запитав: «А де ж ваші жінки, чому вони не прийшли на матч?» На що він відповів, що в той час, як чоловіки вболівають на футболі, їхні жінки збираються із своїми рідними, близькими, однокласниками, друзями, сусідами, але жінками, і відпочивають у їхньому колі. Жінки відпочивають із жінками, а чоловіки – із чоловіками. Так у них прийнято.
Через декілька хвилин я помітив, що по біговій доріжці стадіону йдуть декілька чоловіків і поруч із ними йде жінка, і сказав про це тому вірменину, який відповів на моє питання. Він же поглянув на ту жінку і відповів, що в даному разі це не жінка-вболівальник, а представник місцевого спортивного комітету, і на стадіоні вона знаходиться, як на роботі. Ось такі у них традиції.
У  неділю, 2 липня, я на території нашого пансіонату зустрів свого колегу з нашого районного відділу, дільничного інспектора міліції, лейтенанта міліції Володимира Володимировича Байбару. Він повідомив мені, що його терміново направили мені на заміну, так як мені надійшов виклик  із Київської вищої школи МВС СРСР імені Ф.Е. Дзержинського. 7 липня 1989 року я повинен  вже бути в місті-герої Києві та здавати вступні іспити. Я ввів його у курс справ, розповів. де і що знаходиться на території пансіонату, познайомив із комендантом, зібрав свої нехитрі пожитки і наступного дня, вранці 3 липня, поїхав у Збірний оперативний загін. Там я повідомив керівництву про виклик у Київ, про що вони вже знали зі слів Володимира Володимировича. Я оформив всі необхідні в таких випадках документи, мені поставили відповідні відмітки у посвідченні про службове відрядження, замовили білети, і на тому самому поїзді «Єреван-Москва» поїхав додому.
Під’їжджаючи  до великої залізничної станції Ростов-на-Дону, як завжди буває у таких випадках, машиніст локомотиву став зменшувати швидкість, а то і зупинятися на нетривалий час, щоб пропустити зустрічний поїзд чи виконати якісь обов’язкові команди диспетчера. Під час однієї із таких коротких вимушених зупинок уже на території станції я та інші пасажири нашого й сусідніх купе через відчинене вікно вагону почули щось середнє між сваркою та проханням, а можливо і мольбою, про допомогу. Зацікавившись, я встав та виглянув у вікно, адже з усіх пасажирів нашого купе сидів найближче до вікна. Я побачив ось що. На сусідній із нашою колією стояв вантажний поїзд, у двох-трьох вагонах якого перевозили новенькі, щойно з конвеєра, автомобілі «ВАЗ», не пам’ятаю вже якої моделі. Та це і не важливо.  Адже суть не в моделі. Охоронник цих автомобілів намагався поки що словами відігнати від вагонів і від себе, як зараз пишуть, «чоловіка кавказької національності», який настійно просив, навіть вимолюючи, охоронника, показуючи на валізу-дипломат, яку тримав у одній руці та жестикулюючи  при цьому іншою рукою, продати йому за готівку один, а краще два, автомобілі, мотивуючи це тим, що в нього є рідний брат, якому також потрібен особистий автомобіль. На всі «залізобетонні» аргументи охоронника про те, що він ну ніяк не може це зробити, адже і не має на це права, і автомобілі він прийняв по кількості, за яку поставив свій особистий підпис, і автомобілі замкнуті в клітках вагонів, що було дійсно так, і що в нього немає ключів від замків. І що навіть якби відкрити замки іншим способом, навіть збивши їх, то автомобіль не можна взяти, як, наприклад,  ту ж цеглину, які були у сусідньому вагоні, адже автомобіль важить дай Боже, та і закріплені вони надійно, щоб під час руху поїзда на різних швидкостях не пошкодилися, і стоїть поїзд лише декілька хвилин і рушить у будь-яку секунду. Навіть саме розвантажування вагонів займе декілька годин, і для цього треба особливі умови, щоб автомобілі змогли самостійно з’їхати з вагонів своїм ходом на спеціальному майданчику. На все це кавказець постійно повторював лише одне: «Ты толко мнэ продай. Все асталноэ я сдэлаю сам, поэзд астанавлу, клучи найду, разьгрузку арганызую…». Охоронник категорично  відмовлявся від усіх цих ну дуже заманливих пропозицій, а гість із Кавказу наполягав на своєму. А ось чим закінчилася наполеглива пропозиція незаконної купівлі-продажу, я вже не знаю, адже наш поїзд, мабуть, дочекавшись  зеленого сигналу світлофора, поїхав далі.
Мені тоді ж у голову прийшла думка, а чи не той це мешканець міста Кіровакан, який не зміг купити у водія нашого будівельно-монтажного поїзда «КамАЗ», і тепер, користуючись черговою нагодою, намагався купити автомашину марки «ВАЗ», а краще дві, адже рідному брату також потрібен свій автомобіль, і достатня кількість грошей на це є.
Четвертого липня прибувши на станцію Іловайськ, я пересів на першу ж електричку на  такий знайомий вже  мені Донецьк. Із залізничного вокзалу обласного центру на тролейбусі доїхав до Південного автовокзалу. Розпитавши у чергового по вокзалу про найближчий рейс на Маріуполь, вона показала на автобус. Підійшов до водія, пояснив ситуацію, і він мене безкоштовно підвіз до Маріуполя. Посадивши мене  на сидіння біля себе, водій всю дорогу розпитував про ситуацію після землетрусу у Вірменії, як до нас, міліції з України, ставилися місцеві жителі…
На автовокзалі міста Маріуполь я знову безкоштовно сів на автобус  ЛАЗ-695, реєстраційний номер 32-02 ЗПМ, нашої Куйбишевської автоколони № 4, який робили щоденні рейси по маршруту «Куйбишеве-Маріуполь» та у зворотному напрямку. Вже по обіді я був у нашому районному відділі. Я двічі наголосив на тому, що зовсім чужі для мене водії автобусів підвезли мене у двох різних областях безкоштовно, тому що в той радянський час, на який зараз багато ллють бруду, міліцію поважали. Працівники міліції по законодавству мали право  на безкоштовний проїзд (а завжди можна сказати, що вільних місць немає, і чекай наступний рейс), і коли я говорив, що повертаюся із Вірменії, де допомагав братньому народу у відбудові зруйнованого після страшного землетрусу міста Кіровакан, для мене завжди знаходилося вільне місце біля водія. А зараз таке майже неможливе, адже на перше місце виходить не дружба та взаємодопомога у біді, а гроші. Тут доречно буде привести вірш:
               Деньги не помогут нам в могиле,
               Деньги не заменят нам любви.
               Почему же ради этой пыли
               Люди перестали быть людьми?
 І тому все частіше в пресі, по телебаченню та в Інтернеті ми зустрічаємо інформацію про те, що водії маршруток не допускають у салон, а то і викидають з автобуса, пільговиків, які «насмілилися» показати відповідне посвідчення, яке дає право на безкоштовний проїзд, гарантований державою. Раніше дефіцитом вважалися чорна та червона ікра, імпортні джинси, а сьогодні  у великому  дефіциті щирість, порядність, доброта… Ми не можемо обрати ні країну, в якій народимося, ні народ, в якому народимося, ні час, коли народимося. Але ми точно зможемо обрати одне: бути людьми чи нелюдями.
У районному відділі доповів начальнику М.А. Задесенцю про своє, без зауважень, повернення зі службового відрядження. У бухгалтерію здав усі необхідні папери, у чергову частину – свою вогнепальну табельну зброю та патрони. Бухгалтер Вікторія Данилівна видала мені грошове утримання за червень, гроші за відрядження та за придбаний білет на поїзд. У замполіта отримав письмовий виклик на екзамени і поїхав додому. На той час я мешкав у селищі міського типу Комиш-Зоря і попрохав чергового по районному відділу скористатися автомашиною, яка в той день чергувала. Він, звичайно ж, дозволив, і Віктор Олександрович  Шеретько, який тоді чергував, на автомашині «Москвич» відвіз мене додому. Про цей випадок Віктор Олександрович  памятає до цього часу та по доброму нагадує мені.
Наступного дня я першим рейсом автобуса із районного центру поїхав у місто Запоріжжя, щоб там сісти на поїзд «Запоріжжя-Київ» та відбути на вступні екзамени у КВШ МВС СРСР імені Ф.Е. Дзержинського, але це вже наступна сторінка моєї багатої на пригоди біографії. А так закінчилася моя скромна допомога братньому вірменському народу у подоланні наслідків руйнівного землетрусу.
Хай земля буде пухом загиблим та померлим від землетрусу та завжди будьте здорові та щасливі ті, хто вижив після цієї катастрофи природного характеру.



                                                              Віктор Миколайович МАРОЧКО,
особа з інвалідністю  внаслідок війни 2 групи, учасник ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС 1 категорії, учасник ліквідації наслідків землетрусу у Вірменській РСР, ветеран органів внутрішніх справ, ветеран праці, полковник міліції у запасі.

Спогади жителів
Більмацького району Запорізької області
7 грудня 1988 року з 8 години я був на зміні на Вірменській АЕС, яка знаходиться в селищі Мецамор Октемберянського району Вірменської РСР. Я працював слюсарем-ремонтником парогазотурбінного обладнання. О 12 годині 40 хвилин по місцевому часу разом зі своїми колегами по бригаді знаходився на робочій дільниці, коли ми відчули підземні поштовхи. Побачивши, що кран-балка стала ходити ходором, ми дуже швидко, потім навіть самі дивувалися, вибігли назовні. Через декілька секунд стався другий підземний поштовх, від якого вже захиталися стіни будівлі цеху. Стіни захиталися так, що це було явно видно нам, хоча всі будівлі АЕС будували з розрахунку на нестабільну сейсмічну активність. Відійшовши від перших ознак шоку, ми, члени бригади, побачили, що не бігають коти, собаки, не літають та не цвірінькають птахи. Будучи місцевими жителями, ми відразу зрозуміли, що стався потужний землетрус, адже звірі та птахи на це дуже швидко та завчасно реагують. Наша атомна електростанція не постраждала, люди не зазнали пошкоджень, і ми продовжили виконувати кожен свої службові обов’язки.
Близько 15 години нам повідомили, що в республіці стався потужний землетрус – місто Спітак, яке знаходилося від АЕС на відстані близько 80 кілометрів, стерте з лиця землі, а міста Кіровакан та Ленінакан зазнали значних пошкоджень.
Із працівників нашої станції були створені дві комплексні бригади. Перша поїхала відразу ж. Я поїхав із другою бригадою в місто Ленінакан вранці 8 грудня. З товаришами майже вручну відкопували привалених під уламками будівель людей, стогін яких та крики про допомогу було чути з-під завалів.
Крани на базі автомобіля «ЗІЛ» не могли своєю стрілою дістати до середини завалу будівлі, і ми руками, ломами, лопатами та іншими інструментами розбирали завали. Періодично всі, хто працював на ліквідації наслідків стихії, припиняли будь-які роботи, притримувалися повної тиші, щоб почути можливі крики чи стогони про допомогу. Вже наступного дня, 9 грудня, прибули автокрани типу «Іванівець», які мали більшу стрілу, і вони діставали далі і більшу вагу. Наша бригада, яка без великих перерв працювала 12 годин, відкопала живу дівчинку 3 років і передала її родичам, які знаходилися разом із нами.
Після закінчення нашої зміни ми повернулися додому, і нас більше не залучали до ліквідації наслідків землетрусу, так як в зону лиха ввели війська та професійних рятувальників не лише наших, але й із далекого зарубіжжя.
Ніхто із моїх рідних та близьких від землетрусу не постраждав, так як вони мешкали в столиці нашої республіки – місті Єреван, до якого руйнівна підземна хвиля не дійшла.
З 1992 року я разом із сім’єю мешкаю в Україні, адже дружина українка. Але зв’язків зі своєю малою батьківщиною не полишаю. Там у мене залишилися рідні, друзі, близькі мені люди, з якими я, по можливості, періодично розмовляю по мобільному телефону, по Скайпу і завжди згадуємо про наших загиблих рідних та товаришів.
Василь Вазгенович АВАНЕСЯН,
житель села Смирнове
Більмацького району Запорізької області.

У грудні 1988 року я працювала кухарем-кондитером у магазині «Кулінарія» селища Мецамор. З 12 до 13 години по місцевому часу у нас була обідня перерва, і я була вдома в своїй 2-кімнатній квартирі на 5 поверсі. Пораючись по готуванню обіду, я і не відчула землетрусу, а коли вже йшла з обіду на роботу, то звернула увагу на те, що на вулицях селища зовсім немає людей. На роботі колеги, які не ходили на обід, повідомили мені, що в районі міста Спітак відбувся землетрус, багато людей постраждали, а будівлі майже всі знищила стихія. Але нікого із моїх друзів, колег ця трагедія не зачепила.
У березні наступного року я була переведена на роботу в місто Ленінакан, в управління робітничого постачання «Вірменгідроенергобуд». Наше підприємство будувало житло для постраждалих, а я разом із іншими своїми колегами готувала їм їжу. Робоча зміна у нас була по 12 годин, адже будівельників було багато, і всіх їх потрібно було нагодувати. Працювала в Ленінакані до 1992 року, а потім переїхала жити та працювати на свою батьківщину – в Україну. Зараз я вже на пенсії і разом із чоловіком мешкаю в селі Смирнове Більмацького району Запорізької області.

Софія Миколаївна АВАНЕСЯН.

7 грудня 1988 року мені було 10 років, і на той момент я мешкав разом із батьками в селі Мізікевича під Одесою. В цей день була дуже погана погода – пориви вітру, проливний дощ, дерева повиривало із корінням… Заняття в школі відмінили, я і моя сестра Мар`яна, якій тоді було 8 років, перебували вдома. Електроенергія в будинку була відсутня. Увечері додому прийшов мій батько, Самвел Завенович, і повідомив, що на нашій батьківщині, у Вірменії, стався землетрус з епіцентром у місті Спітак. Наші рідні по батьковій лінії, які мешкали у місті Кіровакан (теперішня назва Ванадзор), втратили житло від землетрусу, і їм виділили спеціальний вагончик, в якому вони проживали деякий час. Більше ніхто із наших близьких та рідних від стихії не постраждав. Я вже близько 30 років мешкаю в Україні, але кожного року 7 грудня поминаю загиблих від землетрусу земляків-вірмен.

Артур Самвелович МАЛЕКЯН,
житель смт Більмак Запорізької області.

Під час навчання у школі я була хорошою ученицею і майже не пропускала заняття з різних причин. Але 7 грудня 1988 року, навчаючись у 1-А класі середньої школи № 94 міста Єреван, я не пішла у школу. У той день я хворіла ангіною і залишилася лікувати її вдома. Прийняла ліки і, закутавшись у тепле одіяло, я, моя мама Неллі та бабуся Азнив у вітальні дивилися телевізор. О 12 годині 41 хвилині за місцевим часом заколихалися люстри, у серванті зацокали бокали, склянки, посуд… Моя бабуся, яка вже раніше переживала подібне, сказала нам із мамою, що це десь неподалік відбувся землетрус. Наша сімя у той час мешкала у центрі Єревана у власному будинку. Бабуся нам повідомила, що землетрус такої сили, як ми відчули у себе вдома, не несе руйнувань, і ми заспокоїлися.
Після роботи додому прийшов мій тато Гагік і сказав нам, що в районі міста Спітак стався потужний землетрус і є постраждалі, загиблі та значні руйнування. У сусідньому місті Ленінакан (зараз Гюмрі) у нас мешкали рідні по татовій лінії, і він намагався різними способами – по телефону, через друзів та знайомих – знайти їх та дізнатися  про їх долю. Вже згодом нам стало відомо, що всі наші рідні вижили після цього землетрусу. Одна моя тітка Гасмік, щоб не загинути під завалами, вистрибнула із вікна другого поверху і зламала  ногу, довго лікувалася, але залишилася живою.
Вже близько 16 років я мешкаю в Україні, яка стала для мене новою батьківщиною, але кожного  7 грудня я згадую всіх земляків-вірмен, життя яких обірвав потужний та руйнівний землетрус. Знаходжу можливість у цей день зателефонувати у Єреван чи вийти по скайп-зв’язку  з рідними  і дізнатися, чи всі живі-здорові, адже багато із тих, хто пережив цю трагедію в історії вірменського народу, вже померли. Щиро бажаю всім землякам, незважаючи на те, де вони мешкають на цей час, які пережили наслідки землетрусу, миру  та злагоди, міцного здоровя, щастя й любові до життя.
Арменуі  Гагіківна  АРУТЮНЯН,
жителька  смт Більмак  Запорізької області.


   З 1987 року я мешкав в Україні, але  на початку грудня 1988 року був у Вірменії на весіллі своєї рідної племінниці. Зранку 7 грудня  я перебував у приміщенні  аеропорту Звартноц міста Єреван, щоб літаком повернутися на Україну. З невідомих мені причин вранці відбулася затримка деяких планових вильотів літаків, що потягло за собою і затримку мого рейсу на Дніпропетровськ.
Перебуваючи в залі очікування  реєстрації та вильоту мого рейсу, я побачив, що без видимої  на те причини почалися хитатися великі люстри освітлення залу, задзвеніло скло у широких вікнах, з деяких стін впали та розбилися інструкції з правил протипожежної безпеки і правила користування вогнегасниками, які були під склом у дерев’яних рамках. Почувши все це і побачивши, що стіни будівлі аеропорту трішки захиталися, більшість пасажирів, особливо жінки, почали голосно кричати і вибігати з приміщення.
Із криків та розмов я зрозумів, що це відбувся землетрус. І хоча я народився і певний час жив у сейсмонебезпечному районі, особисто для мене це було вперше. Коли всі зрозуміли, що ніяких пошкоджень немає, почали повертатися у будівлю і обговорювати те, що пережили. Через  деякий час обявили        реєстрацію на мій рейс, і я полетів.
Вже наступного дня, перебуваючи в Україні, я по телевізору дізнався, що відбувся землетрус, який пізніше назвуть  Спітакським, від назви міста, біля якого був епіцентр, який забрав життя багатьох моїх земляків-вірмен. У другій половині грудня 1988 року я знову по своїх справах  прилетів у Вірменію і побачив, що з літаків вивантажують домовини. Мене дуже вразила велика кількість нових домовин одночасно. Потім стало відомо, що кількість загиблих від землетрусу була така велика, що по всій Вірменії не вистачило домовин і їх літаками доставляли з інших республік нашої великої країни – Радянського Союзу.
Із дуже рідних та близьких мені ніхто не загинув, але були померлі та постраждалі із далеких рідних, знайомих, колег та сусідів.
Вже декілька десятків років я мешкаю в Україні, тут у мене сімя, куми,  нові друзі, але я памятаю про ту трагедію, яку спричинив землетрус.

Гарегін Суренович КАКОЯН,
житель села Білоцерківка Більмацького району Запорізької області.

Вірменія

До річниці
Спітакського землетрусу
Здригнулись гори в предковічнім сні –
Це землетрус пройшовся по країні,
Спітак, Ленінакан, Кіровакан –
Їх біль ми пам’ятаємо і нині.
         Країна-казка посеред високих гір,
         По волі злої і нестримної стихії
         За мить одну, за півхвилини лиш,
         Перетворилась із квітки у руїни.
Затамувавши подих, світ увесь
Новини слухав про страшні розвали,
І завантажувались в літаки та поїзди
Лікарі, речі, будматеріали.
         Вірмени пам’ятають дотер,
         Як руку допомоги простягали
         Брати-народи із країн-сестер
         Колись великої, могутньої держави.
Відновлювались села і міста,
Будинки новоселів зустрічали,
А наші хлопці, куйбишани-земляки,
Правопорядок їм гарантували.
         Пройшло чимало днів з тих пір,
         Та думаю, що треба пам’ятати:
         Якщо в сім`ї усі за всіх,
         Ми здатні будь-яку біду здолати.


13 червня 2018 р. Віктор Миколайович СПАХІ, житель смт Більмак Запорізької області.

Армения моя

Мама, не грусти, береги отца, Бог Вас сохранит.
Мама, не грусти, не грусти.
Родина моя, как ты без меня, на вершинах снег,
Где мои друзья, сберегла ль ты всех?

А где-то горы, горы, а за ними нивы, Армения моя,
Знаю, мама, мама, Армения, ты ждешь меня.
А где-то горы, горы, а за ними нивы, Армения моя,
Знаю, мама, Армения, ты ждешь меня.

А за тобою, Арарат, Армения моя,
Знаю, мама, мама, Армения, ты ждешь меня.
А за тобою, Арарат, Армения моя,
Знаю, мама, Армения, ты ждешь меня.

Комментариев нет:

Отправить комментарий