Літопис запорізької полiцiї

Україна понад усе!

среда, 6 сентября 2017 г.

Пишайся сином, батьку

Указом Президії Верховної Ради СРСР від 27 липня 1965 року за зразкове виконання службового обов'язку і заслуги в охороні громад­ського порядку група працівників міліції нашої області нагороджена орденами і медалями Радянського Союзу. 
Нижче друкуємо розповідь про одного з нагороджених,
         Андрій Іванович Шалімов дбайли­во береже три речі. Перша — це лист командира: «Ваш син Олек­сандр до останнього патрона захищав рідний всім нам Севастополь... З бою винесли його закривавленого това­риші...».
         ...Як тільки зажили рани, солдат Олександр Шалімов прийшов у військкомат з проханням направити в діючу армію.

—     Без пальців на фронт? — запе­речили йому. — Трудись в тилу.
        Пішов у міліцію.
Це теж фронт, — зауважив йо­му сам пошрамований війною на­чальник обласного управління мілі­ції,
Для того сюди й прийшов, — відповів солдат.
         Так з 1944 року Олександр почав носити синю форму міліціонера.
         Незабаром він дістав тут перше бойове хрещення. Темної ночі Олек­сандр ішов вузенькими завулками рибальського селища на Хортиці. Враз його увагу привернув тріск сухої гілки за парканом. Почувся шепіт і насторожене: «Атас!». Не­знайомі з якимись мішками на пле­чах почали тікати до плавнів. Мілі­ціонер кинувся навздогін. Один за чотирма. Злодії почали по Олек­сандрові стріляти з пістолетів. Він теж відповів вогнем.
         Тільки вже вдома Олександрів батько помітив прострелений вище кокарди кашкет. Смерть пройшла мимо. Недарма ж кажуть, що сміливого куля  боїться.
         Після цього випадку якось запро­сив до себе в кабінет начальник карного розшуку. Цікавився, на яких фронтах воював, як живе, з ким зу­стрічається... А потім запропонував роботу у відділі. Сашко, не вагаю­чись, згодився, хоча знав, що бути працівником карного розшуку важко і небезпечно.
            В ті повоєнні роки доводилось оперативним працівникам майже щоночі бути в засадах, обеззброювати в поєдинках грабіжників. Коли відпо­чивали? Про це ніхто не думав. Зна­ли, що їхня постіль—це три табу­ретки і кулак під головою. Жінки приносили  їжу на  роботу.
         Пам'ятає Олександр, як важко йому довелося розшукувати злочин­ців, які вбили 13-літнього хлопчика Щогодини потрібно було доповідати начальникові карного розшуку про результати. А що доповіси, коли не­ма за що зачепитись? Та ось діль­ничний уповноважений Федорченко згадав, що вчора бачив підводи ци­ганів, що поїхали до села Малишівки.
— За ними! Наздогнати! — вирішив Олександр Андрійович.
        Кинулися  шукати    машину, та не так швидко її знайдеш.     А дорога кожна хвилина.      1  два  працівники міліції вибігли в поле. Циганські вози десь губилися в гарячому червневому степу. Та не відставали від них міліціонери.    Ця важка,    здавалось, надлюдська пішохідна погоня трива­ла цілий день.  Циганські вози вско­чили в передмістя Дніпропетровська — і тут назустріч їм, зовсім несподі­вано, з'явилися босі, з закривавлени­ми ногами, хитаючись від утоми, два міліціонери.
— Стійте!    Стрілятиму!    — грізно гукнув Олександр.
       На  допомогу  працівникам  міліції прибігли   дніпропетровські робітники.
            Зробили трус, і в двох з циганів, Шинкаренка і Хульги, знайшли речові докази причетності їх до вбивства.
         На рахунку Олександра Шалімова багато розкритих особливо небезпечних злочинів. Бо він належить до тих працівників міліції, які, забувши про втому й відпочинок, здається для того й народилися, щоб статі працівником карного розшуку — буті там, де гартується сталь.
Шалімов нагороджений двома медалями за бездоганну службу в органах охорони громадського порядку, значком «Відмінник міліції». Його ім'я занесене на Дошку пошани А Указом Президії Верховної Рад СРСР від 27 липня 1965 року старший оперуповноважений Управління міліції міста Запоріжжя О. А. Шалімов удостоєний високої урядової нагороди — ордена «Знак пошани».
        На старовинному острові Хортиця живе 80-річний рибалка Андрій Іванович Шалімов. Він дбайливо зберігає лист командира про мужність його сина при захисті Севастополі, прострелений міліцейський кашкет, вирізку з газети про нагородження капітана міліції Шалімова орденом «Знак пошани».
Старий не каже, для чого все ц він береже. Та кожному зрозуміле що пишається своїм сином.

С. РЕВЯКІН. «Запорізька правда» від 6.08.1968 р.

Комментариев нет:

Отправить комментарий