Літопис запорізької полiцiї

Україна понад усе!

пятница, 7 апреля 2017 г.

Валентина Михайлова. «З Україною в серці».



Фонд нашого музею поповнився цікавим експонатом. Це книга Валентини Михайлової «З Україною в серці», яка є збіркою художньо-публіцистичних портретів-нарисів про запоріжців – захисників суверенітету і незалежності Батьківщини.  Серед героїв -  наш колега Сергій Крамаренко. Його цікаві спогади про війну, Іловайський котел я з великим задоволенням викладаю на сайті. Літописець
Крамаренко Сергій Миколайович,
старший сержант Збройних Сил України,
нагороджений медаллю «Захиснику Вітчизни», 2015р.
Народився 23 травня 1969 року

Для мене Україна - це моя Батьківщина, для мене - це все!
Сергій Крамаренко
Нова зустріч - нова історія життя.
Слухаю Сергія Миколайовича Крамаренка, і здається мені його життя річкою, спокійною, тихою, яка загубилася між гаїв і круч, пагорбів і степів, тече вона одвічно чистими, глибокими водами між своїми берегами: сонечко світить - тече, хмари закрили небо - плине, гроза вдарила, буря здіймається - забурлить ріка, хвилі здіймуться високі - але не зупинять вони її течії, а коли
весняна повінь прийде, розіллє річенька свої води широко - побачать всі силу її могутню, а вона ввійде в свої береги і знову спокійно покотить хвилі - і ніщо її плин не зупинить.
Так і життя мого героя струменіло по руслу його долі розмірено, спокійно, без гучних подій, без несподіваних поворотів. Але коли захвилювалася країна, сколихнулося його життя - розлилася повінню його духовна сила. Багато переніс, багато витримав мужній захисник Вітчизни, але залишився вірним своїм рідним берегам.
Народився Сергій в селищі міського типу Новомиколаївка, що за 60 кілометрів від Запоріжжя. Селище старовинне, бере свій початок з XIX століття, розкинулося воно на правому березі річки Верхня Терса. З гордістю говорив Сергій про рідне селище, про його багату історію, розповідав легенду про походження назви річки, про багатства рідного краю, про його широкі степи, гранітні кар'єри, про чудові краєвиди.
Відчувається, дух рідного краю з раннього дитинства плекав його розум і серце.
Батько Микола Петрович Крамаренко - водій, мати Лідія Андріївна Крамаренко працювала у різних установах, а на пенсію пішла з посади начальника Новомиколаївського пенсійного фонду. Зустрілися батьки колись у далекій Латвії, покохали одне одного і створили гарну, дружну сім'ю, переїхали в Україну, на батьківщину Миколи Петровича. Так і живуть понині у рідній Новомиколаївці.
Дітям прищеплювали найкращі чесноти: вчили бути порядними, справедливими, працелюбними, самостійними. Сергій говорить: «Батьки ніколи не нав'язували своєї думки, завжди давали нам право вибору, не заважали займатися улюбленими справами. Коли треба, то підказували, направляли, вчили, щоб наша поведінка відповідала загальнолюдським нормам, привчали до праці. Не примусово, а так складалося само по собі: батьки постійно були зайняті роботою, то домашні клопоти лягали на мене і мою сестру Галю».
Проходило дитинство мого героя у повсякденному ритмі, були і дитячі розваги, були і праця, і турботи. В цю повсякденність батько часто намагався привнести для дітей щось незвичайне. Він виготовляв своїми руками дітям різні несподівані подарунки. З теплотою згадує Сергій один з таких подарунків: «Батько не був майстром, але він намагався завжди зробити щось для нас приємне. Одного разу тато подарував мені лук, до нього він виточив десь на верстаті гарну стрілу, я запускав її з захватом. Коли вона зламалася, я так жалкував!» До своїх спогадів Сергій задумливо додав: «Можливо, саме цей подарунок був першим зернятком, з якого проросла моя мрія бути військовим: я відчував насолоду від точного влучання стрілою у ціль, подобалося бути вправним, швидким».
Запам'яталася Сергію також одна зворушлива сімейна традиція: дядько Сергія служив в Угорщині, він привіз звідти столову ложку, вона несподівано стала сімейним талісманом,який гарно всю родину поєднував. Цю ложку завжди перед обідом клали на стіл, вважалося, кому вона попаде першому, тому принесе вдачу. Кожний член родини поспішав до столу, аби ложка дісталося йому, то приходили вчасно, всім було весело і приємно, особливо, коли збиралися усі родичі разом за одним столом».
Ось такі гарні спогади вимальовуються у пам'яті Сергія. Бачимо, у якій доброзичливій атмосфері любові і добра він зростав.
            Чекав Сергій, коли піде у школу. У дитячому садку багато уваги приділяли підготовці малят до школи, а при випуску з садку дарували портфелі і альбоми для фото. Сергій сміється: «Коли вручили портфелі, то гордість була, як тепер отримати державну нагороду! Ми всі з нетерпінням чекали Перше вересня!»
Проте шкільні роки, хоча, за словами Сергія, були цікавими, вчителі гарні, та все ж нічим особливим не відрізнялися, уроки, як уроки, школа, як школа. Запам'ятався яскраво тільки вчитель фізкультури Анатолій Володимирович Польский, він був вимогливим, записатися у спортивну секцію міг тільки той, хто старанно навчався, школа мала високі спортивні досягнення на районному рівні. Сергій захоплювався волейболом. гандболом, футболом.
Спорт був дуже важливим для Сергія, бо, як вже знаємо, він мріяв бути військовим, тому бажав бути сильним, витривалим, мужнім. Спорт загартовував і морально, і фізично, тож спорту приділяв багато уваги.
Мрія бути військовим сприяла прагненню вступити до суворовського училища. Після 8-ого класу Сергій здає документи до Київського суворівського училища, але не проходить медичну комісію - підвів зір. Та юнак не полишає своєї мрії: після закінчення школи намагається вступити до Севастопольського військового училища імені Нахімова. Але там був великий конкурс, і до того ж туди намагалися влаштувати своїх дітей адмірали, капітани І та II рангів, полковники - вступити Сергію не вдалося.
У відчай не впадає, життя продовжується, хоча поки що він відхиляється від курсу своєї мрії. Сергій, за порадою родини, вступає до Запорізького національного університету на факультет виробничої фізики. Вчився, а сам мріяв про армію, не міг дочекатися призову - билася в ньому військова жилка його мрії. І ось Сергій в армії. Він розповідає: «Потрапив я у доблесний Миколаївський артилерійський полк. Комбат сказав мені: «Будеш обчислювачем!»
Але перші враження від служби залишили не досить гарні спогади: були прояви дідівщини, намагання принижувань. Та поступово набувався досвід, проходило становлення Сергія як солдата, як особистості. Перші місяці - це місяці загартування, розуміння військової дисципліни, вміння виконувати беззаперечно накази, це місяці напружених занять, тренувань, військових навчань. У подальшому одержав звання молодшого сержанта, потім - сержанта,згодом - і старшого сержанта, вже сам виховував молодих солдат. Пізніше вже був заступником командира взводу артилерійської розвідки, командиром відділення».
Сергій зазначив: «Армія дала добру основу. В АТО, хоча після строкової служби пройшло 20 років, швидко все згадалося і стало в пригоді».
Після армії Сергій повернувся додому і продовжив навчання в університеті.
Але мрія «пов'язати своє життя з погонами» не залишала його. Він дізнається: у Новомиколаївці організується в органах внутрішніх справ підрозділ охорони - група затримання. Сергій говорить: «У мене з'явилася радісна можливість: наблизитися до своєї мрії. Залишаю університет, професія, яку там набував, була мені була не до душі, і вступаю на службу в органи внутрішніх справ у званні старшого сержанта».
Так і служив певний час, але бажання бути офіцером покликало його зробити новий крок на шляху до своєї мрії: він вступає до Київської академії Внутрішніх справ. Сергій закінчив вищий факультет криміналістики, одержав звання лейтенанта міліції і диплом юриста.
Він став офіцером! Дивуюся палкому бажанню, наполегливості, рішучості, які проявляє Сергій Миколайович у здійсненні своєї мрії.
За розподіленням потрапив у Запоріжжя, тут і служив. Служба нелегка: це добові чергування, підйоми вночі, емоційне напруження та багато інших проблем. Але Сергій Миколайович говорить: «Я отримував задоволення від роботи. Улюблена справа, хороший колектив. Я йшов на роботу з радістю». Добре склалася особиста доля. Коли запитала про сім'ю, у Сергія Миколайовича засвітилися особливими вогниками очі, він сказав: «Людмила, дружина моя, завжди з розумінням ставилися до моєї справи. Нам разом прийшлося багато пережити, були важкі події, але вже все добре. Маємо ми дочку Анастасію, вчиться вона у школі №38, є у неї хобі - зайняття фотографією. Вона просто летить до фотостудії. Стала призером фотовиставки" Наше місто". Я своїх дівчат дуже люблю!»
Пролетіли роки. У званні майора податкової міліції 2007 року вийшов на пенсію. Після виходу на пенсію продовжував працювати у службі безпеки, а також був юристом. Життя йшло своїм ходом.
Наступив 2013 рік. Майдан, Революція Гідності.
Роздуми Сергія Миколайовича, його висновки, його погляди різнобічні, десь суб'єктивні - не буду всі коментувати.
Наведу головне з його міркувань: «Сприйняв не підписання Угоди про асоціацію України з ЄС негативно, українці прагнуть жити, як живуть у Європі; я вважаю, Україна повинна бути цілісною державою, я висловлювався проти сепаратистських поглядів; всі українці повинні володіти українською мовою: у любу країну приїдь - потрібне знання мови; українці - дуже миролюбна, толерантна нація, я впевнений: ніколи українці не пішли б на Росію зі зброєю! Як стріляти брат у брата?!»
Це роздуми громадянина-патріота. Коли постало питання про захист Батьківщини, він пішов, не вагаючись ні миті.
Сергій Миколайович говорить: «Мені не подобається воювати, я не рвався на війну. Але, в принципі, був до неї готовий, я служив в армії. Я сказав: "Прийде повістка - ухилятися не буду. Я законослухняна людина, я так вчу свою дитину. Прийде час, вона спитає мене: "А де ти був, коли у країні таке відбувалося? Ти ж вчив мене бути патріоткою, вірною громадянським принципам!" Що я їй скажу? Що десь ховався?!»
Повістка прийшла 11 квітня 2014 року. Це була п'ятниця, Сергій тільки прийшов з роботи. Важкий, тривожний вечір той був для сім'ї, дружина ледь трималася від хвилювань.
Але 12 квітня,о 8-ій годині ранку, Сергій Миколайович вже був з речами у військкоматі. Спочатку направили в учбовий центр «Десна» Чернігівської області. Там всіх розподілили по підрозділам і сказали, що вони пройдуть перекваліфікацію. Сергія перекваліфікували з розвідника-артилериста у зенітники. Замість 45 днів навчання, як повідомлялося, були в учбовій частині лише 10 днів, потім всіх підрозділили по частинах. Сергій Миколайович потрапив у 93 окрему механізовану бригаду, селище Черкаське Новомосковського району. Він розповідає: «Прибули до Черкаського. Першу ніч спали на підлозі, нам килимки видали: казарми були у стані ремонту. Хоча стояв квітень, ще було холодно. Потім нам виділили палатки, там ми топили буржуйки. Взагалі, забезпечення було дуже погане, з водою проблеми, і то була тільки холодна, її привозили звідкись, також не вистачало харчування. Навіть бунт з-за поганих умов піднімався».
Розповідь Сергія Миколайовича викликає думки: всі знають - у зоні АТО її учасники піддавалися ризику щомиті загубити своє життя. Але не всі уявляють, як часто вони витримували ще жахливі умови існування: спали і в сирих окопах, і просто неба, і на підлозі, іноді взагалі без сну перебивалися, бували і голодними. А повітря стрясають вибухи - воїн кожну хвилину повинен бути готовим до бою. Недарма Сергій Миколайович пізніше скаже, коли опинився після зони АТО у лікарні: «Нас помили, ми лягли у чисту постіль, тихо, нічого не вибухає. Здається, кращого у світі не буває: поспати у ліжку, у тиші!»
Бригада 93 спочатку знаходилася у резерві. Проводилися навчання, тренування, стрільби. Так пройшло близько місяця.
А 15 травня 2014 року повідомили про виїзд. Колона вишукувалася, і близько 9-ої години рушили. Під час виїзду з Черкаського дорогу перекрила група жінок проросійські налаштованих, вони вигукували різні лозунги. «Командир дав команду колоні розвернутися, від'їхали трохи, жінки ті відразу і пішли,- розповідає Сергій. - Ми колону повернули і продовжили рух. Потім вже побачили багато приємного. Бабуся одна стояла біля дороги, перехрестила нас. А коли у Павлоград приїхали, люди нас вітали, давали хлопцям цигарки, пригощали нас цукерками, печивом.
Це ще була Дніпропетровська область, нас дуже добре проводжали, бажали повертатися живими. Ми були розчулені, сльози від хвилювання застилали очі».
Колона прибула під село Добропілля. Це вже була Донецька область.
Сергій продовжує розповідь: «У селі знаходився базовий табір, у садочку. Нас розподілили на три блокпости. Ми почали облаштовуватися. Несли службу: перевіряли паспорти,контролювали рух по дорогам. Тут перший обстріл був. Стався він по невідомій причині, вночі. Всіх підняли по тривозі. Раптом їде газель сепаратистів, вони не знали, що тут знаходиться наш блокпост, і напоролися, кинули машину, втекли.
Знаходилися ми у Добропіллі більше місяця. Як йшов час, ми помічали тільки по полях, що розкинулися поруч: приїхали, тільки соняшники піднімалися від землі, а потім бачимо - вже з півметра, а відтак поглянули - а вони вище нас, пшеничка тільки сходила, а тут вже пожовтіла, вже збирати треба!»
Говорив про поля, про «пшеничку» з такою теплотою, з такою любов'ю до рідної землі, яку вони тепер захищали, - завмирало серце.
А потім з великим сумом повідомив про страшну подію: розстріл 10-ого блокпосту (про цю подію читач дізнається більш докладно у нарисі, присвяченому Сергію Кирику, - авт.). "Тепер там пам'ятник поставлено, і капличка є, проїжджали - салют на честь наших хлопців давали", - тужливо сказав Сергій.
Підрозділ Сергія було перекинуто у село Комишівка. Саме там розпочалися найбільш інтенсивні дії.
Прес-центр АТО у Fасеbоок тоді повідомляв: «Сепаратисти рано вранці обстріляли з мінометів населений пункт Комишівка Донецької області». Сергій до цього додає: «Снайпери стріляли постійно по наших блокпостах, але ми трималися.
А 26 липня нас направили на виконання бойового завдання: ми повинні були зайняти висоту, закріпитися там, поки не підійдуть наші. На виконання завдання брали добровольців, з мого відділення було чотири чоловіки, двох я залишив. Всього нас було у групі 26 чоловік, з нами було три офіцери. З техніки: танк, БМП, 2 тягачі і зенітка. Коли ми вже під'їжджали, виявилося, там позиції сепаратистів, нас почали інтенсивно обстрілювати, ми ледве встигали перезаряджати кулемети, але прорвалися через те кільце! Сепаратисти не чекали від нас такої зухвалості!»
Далі розповідає: «Прибули ми на місце, це був Ясиноватський пост ДАІ, автомагістраль, до Донецька 14 км. Отримали команду перевіряти ретельно кожну машину. Все спочатку було нормально, але одна машина, як потім виявилося, була з корегувальниками. Тільки вони від'їхали - нас стали обстрілювати. Нам була дана команда: "По машинах! Переїжджати!" Тільки ми звідси від'їхали - почався знову шалений обстріл, ми відразу розосередилися обабіч дороги.
І тут випадок один стався. Розпізнавальних знаків не було.
Бачимо, їде джип, зупиняється, виходе чоловічок у військовій формі, звертається до нас: "Мужички, чьи вы будете?"
Оце так - сепаратисти! Ми його враз на землю положили. Взяли трьох у полон: командира взводу, два снайпери і купу документів із ними. Вони нам погрожували:
- Ви отсюда не вийдете живыми!
А хлопець наш один, розвідник, на ім'я Олег, відповів:
- Якщо ми не вийдемо, то і ви з нами! Бачите?! - гранату їм показує.
Посадив їх у той джип, сам туди сів, узяв гранату у руки, пальці на чеку поклав і так, поки не передали командуванню полонених, тримав (на жаль, Сергій Миколайович не пам'ятає прізвища цього героя, - авт.).
Продовжує розповідь: «То був один з найнебезпечніших випадків у зоні АТО. Виявилося, раніше було дано наказ про відхід, а нашому блокпосту і ще трьом цей наказ не передано. Тепер ротний дав команду: "На вихід!" Ми обходили мости, дороги, нас обстрілювали постійно! Така пекельна обстановка складалася, що вже з життям прощався. Одне я жалкував: вже три місяці пройшло, а я сім'ю не бачив!»
Не про себе мій герой думає у ті, можливо, останні миті життя - про рідних своїх, заради яких загинути готовий. Та прорвалися наші хлопці тоді!
Сергій з гордістю говорить про свого командира: «Наш ротний Костянтин Геннадійович Тулузаков - справжній офіцер. Він по-похідному з башти БМП у голові колони весь час був, контролював наш вихід. Люк пробило - нашого ротного було тяжко поранено, дуже руку йому пошкодило. Коли вийшли, йому надавали допомогу, то наш командир сказав: "Мене не забирайте, поки я не побачу, що всі машини повернулися!" Ось такий офіцер - герой справжній!».
Ще запам'яталася бійцям дівчина-медсестра з добровольчого батальйону, Сергій говорить: «Маленька, тоненька, а яка мужня, сильна духом, вправна, ми дивувалися духовній силі тієї дівчини!»
І ще один дивний випадок вразив Сергія. Він розповідає: «Коли виїжджали з того кільця, то техніка напіврозбита вже була, як їхали, не знаю, та якось рухалися! А тільки вийшли - наша техніка вмить стала, двигун замкнуло! Уявляєте?!»
Дійсно, вражає: техніка, немов жива істота, трималася до останнього. Так людина, переживши страшні муки у боротьбі за життя, відчувши, що прийшло спасіння, падає, мов мертва. Це Небеса допомагали нашим бійцям!
Після виходу батальйон вивели на переформування. Сергій Миколайович говорить: «Тепер дообладнання вже було більш якісне: нам видали підствольні гранатомети, кулемети на кожне відділення. З нас формували штурмовий батальйон».
Рамки нарису, як знаємо, не дають можливості розповісти про весь час перебування моїх героїв у зоні АТО, розповідаю лише про окремі події їхнього нелегкого бойового шляху.
Всім відомі події під Іловайськом, які увійдуть в історію як одна з найтрагічніших сторінок часу АТО. Тоді,як свідчать рядки хронічки, велика кількість бронетехніки та військових із Росії перетнули державний кордон і взяла участь в оточенні українських сил. Відповідь на причину цієї трагедії дасть історія. В своєму нарисі наводжу розповідь Сергія Миколайовича Крамаренка як безпосереднього учасника тих подій, а саме: виходу наших військ з Іловайського котла, виходу, не менш трагічного, за самі події.
Ось розповідь Сергія: «28 серпня наш начальник штабу майор Денисов повідомив, що домовилися про зелений коридор: ранком нам дають вихід. Повинен бути супроводжувальний з їхнього боку, виведуть на нашу територію. Ми збиралися, з трьох годин ночі складалися. Сказали, виходимо по-бойовому, але без команди ніхто не стріляє. Вистроїлися, техніки було багато - хвоста і не видно. Потім виявилося, що тут дві колони разом. Бригада 93 йшла у голові колони, наша машина у колоні 13-ою була. Не знаю, але число 13 для мене, як не дивно, везуче. І на цей раз воно не підвело, всі хлопці з нашої машини залишилися живі.
Колона довго стояла. Запам'яталося, перед виїздом підходить один чоловік і каже: «Ось вам мама передала!» І дає курку засмажену, 2 пляшки по 1,5літри молока, спечені самою жінкою коржі, бо хліба у них там не було. Так приємна ця увага! А ми тим людям теж допомагали, коли стояли тут. Одного разу загорілося сіно, обпалило дерево, воно упало і привалило вихід з підвалу, де жильці ховалися під час обстрілів, врятували людей. А ще їхніх дітей лікували, а також одному хазяїну ногу поранило: наші медики допомагали».
Тут Сергій зупинив оповідь, немов набирався сил, щоб розповісти про наступні немислимі, неочікувані події: «Це було село Многопілля. Вишукувалися. На самому краю села білий прапор на першій машині. Чекали, чекали довго... А тут почався обстріл - міни лягали біля нас. Тільки тоді поступила команда рухатися. Коли виїжджали, обстріл продовжувався. Проїхали до 2-х кілометрів, танк, який йшов першим, замаскованим, підбили. Наш стрілок був поранений. А він сидів переді мною. Я був у касці, мені друг перед цим каску кевларову прислав. Раптом відчув я удар у голову, виявилося потім, кусок каски вирвало, я на мить знепритомнів, прийшов у себе, а поранений стрілок кричить від болю. Я знімаю з нього бронежилет, хлопцю молодому, сидить поруч, кажу: «Перемотуй рану!» А він не знає, як це робити. Перемотали, укололи знеболювальне, нам усім роздавали перед цим».
Сергій Миколайович помовчав, а потім гірко мовив:
«Не розумію, чому нас вишукували в одну довжелезну колону, нас обстрілювали з різних сторін, як у тирі. У ворога були підготовлені позиції, щоб розстрілювати. Якби нас направили за різними напрямками, було б менше втрат».
Тут Сергій згадав: «Коли готувалися до виходу, то нам наказали: "Якщо машину буде підбито, то перестрибуйте на іншу і ніде не зупинятися: на вихід, тільки на вихід!
Проїжджаємо село, раптом наша машина зупинилася,а за нами йшла БМП, це
практично малий танк, і прямо в нас врізається! Я ударився головою, добре,що в
касці, але, видно, знепритомнів, прийшов у себе, чую хлопці кричать: " Давай, давай
швидше!" Я ще ногу забив, мабуть, при стрибку з машини, боліла нога. Там стояв
мікроавтобус з батальйону "Донбас". Забрали до себе Саню, побратима пораненого,
і нас, ще п ятьох чоловік, і ми поїхали».
Сергій Миколайович захвилювався, видимо, опалила спогадами мить, за якою прийде стільки страждань.
Він розповідає: «Проїхали ми метрів 500, коли бачимо двох піхотинців, звідки вони взялися? Ми зупинилися. Один донбасівець пішов вперед, розвідати, що там, коли раптом повертається з піднятими руками. А хтось кричить: "Сдавайтесь, ви окружены! Вы находитесь под прицелом войск Российской федерации!"»
Почула ті слова - немає межі гніву і обуренню: до цього часу збирають докази російської агресії проти України, докази безпосередньої участі російських військ на Донбасі проти ВСУ?! Які ще треба докази!?
А Сергій гірко мовив: «І все! Нас роззброїли. У них було дві БМП і КамАЗ з піхотою. Ми потрапили у полон! Позабирали у нас усе: особисті речі, годинники, документи, мобільні телефони. У мене забрали навіть одні окуляри, єдиний хрестик залишили, він і зараз на мені. Хотіли забрати другі окуляри, що були на очах, але я сказав, сила духовна незборима охопила мене: "Це окуляри не від сонця, це окуляри для зору. Навіть фашисти під час війни не забирали!" Кинули:"Гаразд, залиш собі!
"Вивезли в поле, руки нам назад зв'язали, очі зав'язали, посадили і стали принижувати грубою лайкою, приписувати нам різні злочини серед мирного населення. А потім стали ділити на групи: питали, хто мобілізований, хто добровольці. Але ми всі мовчали, або говорили, що діяли згідно присяги. Ох, як шаленіли вони люто, коли чули слово «присяга», їх бісило неймовірно, що ми залишаємось вірні присязі.
А тут раптом один з наших хлопців сказав: "Я доброволець! Я пишаюся цим! Нічого немає на світі кращого, ніж віддати життя за Україну!"»
Сергій захоплено говорить: «Таким воїнам треба давати звання Героя України! Як мені хотілося побачити його, але ж очі зав’язані, пожати йому руку! Навіть вороги були вражені. Спитали: "Скільки тобі років? " Наш герой відповів: "Тридцять!"
Ворожий офіцер не втримався і сказав: "Він - справжній воїн!"» «А потім, - продовжує свою розповідь Сергій Миколайович, - вже ранком нам розв'язали руки, але з зав'язаними очима наштовхали, як оселедців, у машину і повезли. Возили-возили, нарешті, привезли у Старобєшево, знімали на відео, потім вивезли у поле, фотографували. їсти давали одну булку хліба на 4-5 чоловік і так само пляшку води. Один їхній сержант все говорив, мовляв, аби не на обмін вас віддали, все лякав: "Там удома вас зрадниками визнають, у в'язницю кинуть". Потім нас привезли у Донецьк, у СБУ».
А з 30-ого по 31 серпня полонених, за словами Сергія, у якомусь полі почали перевантажили вже на українські машини з білими прапорами, були там медичні машини. Перевантажили і поїхали. Це було звільнення!
По дорозі трапився один зворушливий випадок. Сергій згадує:
«Їхали повз баштану, зупинилися. Ми ж голодні, дозволили нам кавунів поїсти. Потім вже машина поволі рухатися почала, раптом, дивлюся, забираються до нас двоє солдатів. Виявилося, це наші побратими з розбитої колони. Вони дві доби своїм ходом полями пробиралися і чисто випадково вийшли на нас. Нашої радості не було меж: ми думали хлопці загинули».
Далі Сергій Миколайович розповідає: «Їхали ми у бік Маріуполя. Не доїжджаючи до Маріуполя, зупинилися: нас чекали 4 автобуси, ми пересіли в них.
І ось ми вже вдома, приїхали! Були зморені надзвичайно, але радості не було меж. Нас нагодували. Потім переформували знову: офіцери, мобілізовані, добровольці, тут вже ніхто не маскувався. В супроводі ДАІ ми прибули до Дніпропетровська».
Після стількох місяців у зоні активних дій в АТО, після гіркого перебування у полоні воїни прибули додому. Але радість повернення була потьмарена тим, що колону не супроводжували офіцери, ніхто не зустрічав воїнів, не було преси. Приїхали додому, немов таємно.
Сергій Миколайович говорить: «Образливо було, ніхто нас з командування не зустрічав, не було журналістів. Мабуть, не хотіли розголосу». А потім додає: «Але в останньому все було добре. Нас перевдягнули, нагодували, помістили у лікарню імені Мєчнікова. А нам все не вірилося, що ми вже вдома. Потім дніпропетровців додому відпустили, важко поранених по лікарням розмістили, я доліковувався вдома, у Запоріжжі, у 5 -ій міській лікарні. Там така увага була медичного персоналу: лікування безплатне,увага різних людей. Прийдемо з процедур, а нам купу пакетів уже принесуть з смакотою усякою. Діти приходили, малюнки приносили, вірші нам читали. А один чоловік прийшов і каже: «Хлопці, у мене грошей немає, візьміть ось по яблучку!» Це так було зворушливо, взагалі, увага людей нас дуже підтримувала: ми від неї скоріше набиралися сили.
Після лікарні мені дали відпустку на 10 днів, а у жовтні, за сімейними обставинами, мене було від служби звільнено.
Тепер я вдома. Працював одного часу, зараз поки не працюю, але плани є, гадаю все влаштується».

Що головне виніс з тих непростих років?!
Сергій Миколайович замислюється, а потім з почуттям гідності, упевненості у своїй правді говорить: «Ми повинні пам'ятати: не хочеш годувати чужу армію - годуй свою.
Цінності мої не змінилися: для мене Україна - понад усе; дружба справжня, щоб не було зради, дуже потрібна допомога друзів, сім'ї. Якби звідси не було підтримки, то там можна було б не витримати.
Я не перестаю вражатися нашими людьми. Хай є такі, що дивляться у другий бік, але ми були там, ми бачили, скільки людей нам допомагали, діти подарунки дарували. Коли ми від'їжджали, люди плакали, коли бачили наш Прапор. Не можна передати наші почуття, ми розуміли: недаремно ми там знаходилися, ми потрібні людям, ми все вірно робили, це гідна справа!
Бувало, почуття просто переповнювало нас! Як волонтери допомагали нам, а прості люди місцеві приїжджали, теж допомагали, радувалися разом з нами, просили: «Не кидайте нас!» Ось заради цього варто жити, любити, йти туди! Я приїхав звідти і скажу: «Треба жити, треба розвиватися!» Дочка моя говорить: «Тато, я пишаюся тобою!» Це дорого коштує!
Дітям завжди говорю: «Треба вірити у свою державу, треба зробити її такою, якою ви хочете її бачити, щоб вона була красивою, багатою і щасливою.
Коли звучить Гімн України, я завжди теж співаю, коли ми сидимо за святковим столом і звучить Гімн, я встаю, за мною встає моя сім'я.
І у мене є велике бажання: щоб діти з першого класу знали напам'ять наш Гімн, шанували наш Прапор, робили зауваження за неповагу до символів нашої держави, - з цього починається наша держава. Тоді вони будуть справжніми громадянами. А все останнє здолають!»
Закінчив свою мову Сергій Миколайович словами: «Кажуть, у солдата дві сім'ї: одна рідна, друга придбана. Це так і є! Ми взводом з хлопцями стали, як одна сім'я, ми постійно спілкуємося, збираємося разом, допомагаємо один одному, передзвонюємося, урочистості разом відмічаємо, дня не можемо бути один без одного! Ми не забуваємо наших побратимів, яким не судилося повернутися додому, ми підтримуємо зв'язок з їхніми сім'ями, турбуємося про них, чим можемо, допомагаємо».
Ось таке неоціненне багатство - другу сім'ю, скріплену стражданнями, вогнем і відданістю друга у хвилини небезпеки, придбав мій герой у горнилі війни.
Прийшов час прощатися з гідним сином, мужнім захисником Вітчизни Сергієм Миколайовичем Крамаренком.
Переді мною пройшло все його життя, стільки ним пережито, але він зберіг неймовірне світло у своїй душі.
Життєва ріка мого героя продовжує свій чистий плин!
Хай тече вона вільно і широко!
Стор. 165-175 «З Україною в серці». Валентина Михайлова. Видавничий будинок «Кераміст» . Запоріжжя.  2016



Комментариев нет:

Отправить комментарий