Літопис запорізької полiцiї

Україна понад усе!

четверг, 1 сентября 2016 г.

Із історії карного розшуку України

Карний розшук має тривалу історію. Перші письмові згадки про розшукову справу на території України сягають часів Київської Русі.
Проте сучасний період вітчизняного карного розшуку почи­нається з ухваленого 15 квітня 1919 року Радою Народних Комісарів України декрету "Про організацію судово-карного розшуку".
У складі Народного комісаріату юстиції створено відділ судово-карного розшуку, а на місцях - органи судово-карної міліції, які ви­конували окремі слідчі дії, проводили дізнання в кримінальних спра­вах та здійснювали оперативно-розшукові заходи.
11 травня 1919 року Наркомом юстиції затверджено Положення про органи карного розшуку і судово-карної міліції, центральним ор­ганом - Центральну секцію судово-карного розшуку, до якого вхо­дили інспекторські частини судово-карного розшуку та судово-кар­ної міліції; реєстраційне бюро; розплідник собак-шукачів; курси підготовки агентів та редакція газети "Известия Центсудугроза". А на місцях утворювались секції судово-карного розшуку.
З квітня 1920 року РНК ухвалила Положення про організацію відділів карного розшуку, яким закріплено організаційно-правові форми побудови апарату карного розшуку. Згідно з цим Положен­ням чинні карно-розшукові заклади на території України було реор­ганізовано та змінено на відділення карного розшуку при усіх гу­бернських управліннях міліції та в повітових містах з кількістю насе­лення не менше 40 тис. мешканців. Таку реорганізацію підрозділів служби проведено з метою забезпечення ефективної охорони рево­люційного порядку шляхом негласного розслідування злочинів кримінального характеру.
Для загального керівництва, контролю та управління карно-розшуковою справою при Головному управлінні радянської робітничо-селянської міліції, як вищому керівному органі, створено відділ карного розшуку (Центррозшук).
Наприкінці 1921 року реформування карного розшуку було пра­ктично закінчено створенням 12 губернських управлінь; 87 повіто­вих відділів; 131 міського та 576 повітових карно-розшуковий столів; 3 залізнично-шляхових відділів і одного відділу водних шляхів, розділених на відділення та дільниці.
Наказом Головного управління робітничо-селянської міліції від 23 січня 1922 року "Про сформування бригади-мобіль укрцентррозшуку та її завдання", сформовано особливий підрозділ -"Бригада-мобіль", який надавав допомогу місцевим губернським розшуковим відділенням у розкритті злочинів виняткового зна­чення та державної ваги, а також у випадках наявності протидії у розшуковій роботі агентам губрозшуків з боку місцевих держав­них установ.

До завдань бригади, крім провадження розшуку та дізнань за донесеннями агентури, входило розкриття вбивств державних, політичних чи громадських діячів, посадових осіб, представників іноземних посольств, пограбувань складів та сховищ народного господарства, які мають державне значення або вчинених з контр­революційною метою; систематичного розкрадання народного до­бра у значних обсягах особами, які мали його оберігати згідно зі службовими обов'язками; підробки документів державного значення; виявлення великих кримінальних організацій, які діють під політичною маскою.
Крім того, бригада здійснювала провадження за фактами найрезонансніших посадових злочинів, учинених працівниками карного розшуку.
Такі зміни в організації роботи та структурі карного розшуку не стали останніми. У липні 1922 року службу карного розшуку виділе­но зі складу міліції у самостійний орган, що безпосередньо підпоряд­ковувався НКВС.
Підставою цього став наказ НКВС №183 "Про перепідпорядкування карного розшуку", згідно з яким вирішено карний розшук рес­публіки підпорядкувати безпосередньо Народному комісаріату внутрішніх справ при повній адміністративно-господарській авто­номії", але вже наступного року Укрцентррозшук і Головміліцію зно­ву об'єднано в Головне управління міліції і розшуку УСРР.
20 вересня 1924 року затверджено чергове Положення про На­родний комісаріат внутрішніх справ, до якого входили відділи - адміністративний, міліції, розшуку, виправно-трудовий, інспекції в справах комунального господарства та управління справами.
До функцій карного розшуку входило проведення оперативно-технічних заходів; центральної дактилоскопічної реєстрації та роз­шуку злочинців; дресирування собак-пошуковців; безпосереднє провадження за завданням НКВС розробок та дізнання щодо зло­чинів загальнодержавного значення, а також посадових злочинів, учинених працівниками міліції та розшуку, боротьба з фальшивомо­нетниками та іншими особливо важливими злочинцями.
23 липня 1926 року до цього Положення внесено зміни, згідно з якими відділ міліції і розшуку УСРР підвищено в статусі до Головного управління міліції і кримінального розшуку республіки з відповідни­ми змінами щодо територіальних підрозділів карного розшуку, а в листопаді того ж року Положенням про робітничо-селянську міліцію УСРР закінчено 3-річний процес об'єднання міліції та карного роз­шуку.
Роль держави  в організації ефективного функціонування підрозділів карного розшуку не обмежувалась постійним їх перепідпорядкуванням та реструктуризацією.
Заохоченням до служби в карному розшуку стало преміювання працівників відповідно до постанови РНК від 25 квітня 1922 року "Про преміювання співробітників карного розшуку" та відповідного циркуляру НКВС. Працівники карного розшуку та зовнішньої міліції преміювались за особливо корисну та видатну роботу" з особливого фонду, який поповнювався надходженнями від потерпілих у вигляді винагороди за розкриття злочину. Такий внесок для них вважався обов'язковим після розкриття злочину або повернення їм викраде­ного.
Проте, ця постанова, корисна в справі поліпшення матеріального забезпечення працівників міліції, призвела до зловживань. Розкрит­тю злочинів, за які обіцяно винагороду, приділялася першочергова увага, а робота щодо інших правопорушень відкладалась на другий план.
Звичайно, що від цього страждали насамперед найбідніші верст­ви населення, тож, як наслідок, 17 вересня 1922 року постанову ска­сували з одночасним визначенням іншого порядку преміювання працівників карного розшуку, який діяв упродовж наступних чотирь­ох років, а саме: з особливого фонду, який формувався з 15-20% від вартості майна, віднайденого під час розкриття злочинів.
Незважаючи на такі заохочувальні заходи з боку держави та че­рез відсутність достатньо підготовлених кадрів, фахівців кримінально-розшукової справи, нестачу спеціального технічного обладнання, на місцях стала відчутною велика плинність кадрів підрозділів кар­ного розшуку.
Так, 1924 року на Полтавщині звільнилось 1766 працівників, а на їхнє місце прийнято осіб на третину менше. У цілому по Україні того року плинність міліцейських кадрів становила 72%.
26 червня 1926 року затверджено циркуляр "Про прийняття на службу таємних агентів-розвідувачів", яким врегульовувалось пи­тання приймання на службу нештатних таємних працівників, яких дозволялось приймати з метою внутрішнього нагляду за злочинним елементом". Керівникам розшуку дозволялось приймати на службу нештатними таємними працівниками раніше судимих осіб, але з обов'язковою умовою, що вони несуть певну відповідальність за наслідки прийняття їх на службу.
Положенням про робітничо-селянську міліцію УСРР від 10 листо­пада 1926 року робітничо-селянська міліція визначалась як адміністративно-виконавчий орган Радянської влади та серед інших нововведень створювались 40 реєстраційно-дактилоскопічних бюро, а в містах Харкові, Києві, Одесі та Дніпропетровську реєстраційний апарат передано до міських управлінь міліції та розшуку. За загаль­ним правилом, реєстраційне бюро обслуговувало всю територію ок­ругу, проводячи реєстрацію злочинного елементу та письмового роз­шуку.
У1937-1941 роках відбувався подальший організаційний розви­ток карного розшуку, вдосконалення структури, форм і методів його діяльності, який припинено з початком Великої Вітчизняної війни, а подальші заходи щодо вдосконалення оперативної роботи в органах міліції спрямовались на виконання невідкладних завдань, пов'язаних з перебудовою всієї роботи на воєнний лад.
Під час Великої Вітчизняної війни чимало працівників карного розшуку стали на захист Батьківщини.
Уже першого дня війни в місті Києві працівники карного розшуку затримали коректувальника, в якого вилучено кальку з випискою із генерального плану столиці України з позначенням усіх найваж­ливіших військових і промислових об'єктів міста.
Значних втрат німецько-фашистським загарбникам завдали пар­тизани загону "За Батьківщину" під командуванням працівника кар­ного розшуку Ямпільського райвідділу міліції Сумської області С.М. Гнібеди.
На визволеній території відновлювалась робота державних ор­ганів влади. Розпочинали роботу органи НКВС УРСР і перед працівниками міліції постали завдання щодо зміцнення громадського порядку та посилення боротьби зі злочинністю в нелегкий післявоєнний час, що обумовлювався наслідками окупації, надмірної кількості вогне­пальної зброї у населення, масовим поверненням людей з евакуації, демобілізованих, репатріантів.
Карний розшук України мав і тоді кваліфіковані, добре підготов­лені кадри оперативних працівників, але вони були нечисленні.
Основним джерелом поповнення кадрів міліції стали демобілізо­вані офіцери та солдати, колишні партизани, а також робітники та колгоспники. Гостро постало питання щодо навчання їх оперативній майстерності, тому в усіх обласних Управліннях внутрішніх справ створено спеціальні вечірні середні школи, а при більшості управлінь - стаціонарні навчальні пункти.
Крім того, офіцерський склад підвищував свою оперативну май­стерність у спеціальних школах і на курсах міліції, що відкрилися в Одесі, Львові, Харкові та Чернівцях.
У повоєнний час працівники карного розшуку протидіяли майже всім проявам злочинності, спрямовуючи основний удар на реци­дивістів та організаторів злочинів, виявлення злочинців і місць їхніх зборищ, перекупників викраденого, контроль за організацією охоро­ни відділень і контор Державного банку, відділень зв'язку, ощадних кас, інкасаторських і виплатних пунктів, магазинів та інших держав­них і громадських об'єктів.
У березні 1953 року прийнято рішення про об'єднання союзних і республіканських міністерств держбезпеки і внутрішніх справ у єди­не союзно-республіканське МВС.
Наприкінці 50-х років активізація діяльності міліції та широкого загалу дала позитивні результати - на третину зменшилась кількість злочинів.
10 листопада 1962 року уперше на державному рівні відзначався День міліції. Напередодні свята в Києві (у Жовтневому палаці культури) під час урочистого засідання працівників міліції і громадськості столиці України міністр охорони громадського порядку генерал-майор Іван Харитонович Головченко визначив основні завдання та шляхи розвитку органів внутрішніх справ, основою чого стали нові Кримінальний і Кримінально-процесуальний кодекси Української РСР, які набули чинності 1 квітня 1961 року.
26 квітня 1986 року сталася страшна трагедія для всього людст­ва-аварія на Чорнобильській атомній електростанції, до ліквідації наслідків якої у перші ж дні було залучено практично весь особовий склад карного розшуку УРСР, з метою вирішення невідкладних зав­дань з недопущення і припинення злочинних проявів.
Після ухвалення 24 серпня 1991 року Акту проголошення неза­лежності України, у діяльності української міліції розпочався прин­ципово новий етап оперативно-службової діяльності.
За роки незалежності керівництвом держави та Міністерства внутрішніх справ ужито низку організаційних та практичних заходів щодо проходження служби в підрозділах карного розшуку.
Зокрема, 16 листопада 2001 року Кабінет Міністрів України своєю Постановою визначив пільговий порядок обрахування вислу­ги років у підрозділах карного розшуку, а наказом МВС від 25.06.2002 №613 Головне управління карного розшуку реорганізо­вано в Департамент карного розшуку.
За ініціативою Департаменту карного розшуку, у травні 2002 ро­ку вперше за роки незалежності проведено міжнародну зустріч керівників апаратів карного розшуку країн СНД та Балтії, під час якої досягнуто багатьох домовленостей щодо налагодження міжнарод­ної співпраці у правоохоронній діяльності.
За останні роки функції Департаменту карного розшуку дещо змінились, а деякі набули нового змісту, еволюціювала його струк­тура, створювались нові підрозділи, а чинні виокремлювались у са­мостійні оперативні служби.
Наказом МВС України від 17.01.2003 №47 при Департаменті кар­ного розшуку створене управління оперативних розробок із суто практичними функціями, яким знешкоджено ряд організованих злочинних угруповань: в Одеській області - "Маріянчука", в До­нецькій - "Немсадзе", в Херсонській - "Москаленка", в Автономній Республіці Крим - "Лаптєва-Ключенка" та "Грифон". Розкрито по­над 150 умисних убивств на замовлення та замахів на них.
2009 року у зв'язку з відзначенням 90-річчя від Дня створення служби карного розшуку України біля центрального входу Міністер­ства встановлено скульптурну композицію "Місце зустрічі змінити не можна".
Одним з яскравих прикладів високого професіоналізму працівників карного розшуку є знешкодження у травні 2009 року на Київщині серійного вбивці та ґвалтівника, який упродовж 2005-2009 років учинив на території Васильківського та Києво-Святошинсько-го районів 13 умисних убивств жінок різного віку.
Цей зухвалий і водночас украй обережний зловмисник кілька років наводив жах на жінок, нападаючи на них у лісосмугах, лісових масивах, хащах, віддалених і глухих місцях, грабуючи, ґвалтуючи та вбиваючи невинних жертв.
15 вересня 2007 року у лісовому масиві поблизу залізничної станції Малютянка грибники виявили труп жительки Боярки з чис­ленними ножовими пораненнями. Експерти, що приїхали на місце події, вилучили з тіла жертви біологічний матеріал, який вірогідно належав злочинцеві.
Згодом з'ясувалось, що він є аналогічним біоматеріалу, залише­ному кількома місяцями раніше ґвалтівником на тілі 26-річної жерт­ви у Васильківському районі.
Далі почалось ретельне відпрацювання населених пунктів по­близу місць скоєння злочинів. Під час подвірного обходу цих селищ та у процесі спілкування з їхніми мешканцями вдалося встановити ще кілька епізодів пограбувань і зґвалтувань та виявити потерпілих, які з різних причин до ОВС не звертались.
Установлено характерні прикмети зловмисника, складено його фоторобот. Невдовзі встановлено свідка, жителя Василькова, кот­рий бачив, як одна з його знайомих жінок, яку невдовзі знайшли вби­тою, сідала у Василькові в автомобіль "Жигулі" темно-зеленого кольору.
Психологи КНУВС створили психологічний портрет підозрюва­ного. У ході розслідування опрацьовувалось кілька десятків версій але найвірогіднішою здавалась така, що злочи­ни скоєно на сексуальному ґрунті мешканцем Васильківського чи Києво-Святошинського рай­онів Київської області, який використовує легко­вий автомобіль. Для виявлення та знешкоджен­ня зловмисника задіяли фактично весь особо­вий склад міліції Київщини, до справи підключи­лись внутрішні війська, активно допомагали їм і працівники СБУ.
Силами оперативних служб міністерства та главку обласної міліції в цій місцевості проводи­лись пошуково-розвідувальні заходи з метою здобуття інформації, яка б сприяла розкриттю злочинів. Зокрема, додатково було встановлено потерпілих і свідків, які надали цінну інфор­мацію щодо нападника та деяких обставин скоєння злочинів.
У березні 2009 року оперативне супровод­ження розкриття цих злочинів доручено Депар­таменту карного розшуку. Активно відпрацьову­вались жителі Васильківського та Києво-Свято­шинського районів - власники автомобілів ВАЗ 2105 та 2107 темно-зеленого кольору. А не­вдовзі працівники ДКР затримали 35-річного жителя села Велика Вільшанка Васильківського району, колишнього працівника міліції, який ос­таннім часом проживав у своєї співмешканки у місті Боярка Києво-Святошинського району, од­руженого, батька двох дітей, столяра одного з приватних підприємств Боярки.
Як з'ясувалось у ході слідства, ще у 2001 році, працюючи у Києві, він вирішив покращити своє матеріальне становище, пограбувавши жінку в безлюдному місці Національного бо­танічного саду.
Усе минулося тоді напрочуд вдало: коштов­ності, гроші, мобільний телефон - таким був перший "улов". Відчуваючи безкарність, знову пішов "на справу", а потім знову і знову.
Те, як жінки різного віку підкорялись, йому, віддаючи коштовні прикраси та гроші, окриляло та збуджувало злочинця. Далі він став не тільки грабувати, а й ґвалтувати своїх численних жертв різного віку. Наймолодшій -18, найстаршій - 81 рік.
Так, упродовж 2004-2008 років зловмисник (на той час проживав у Вишневому Києво-Свято­шинського району), спланувавши черговий напад та підготувавшись до нього, вранці сідав на елек-тропотяг, що рухався в напрямку Фастова, й вихо­див на зупинках Малютянка та Корчі. Одягався так, щоб не привертати уваги оточуючих, завжди брав спортивну сумку, у якій були ніж, мотузка, садові рукавички, жіночі панчохи. На платформі чекав, доки люди розійдуться, а потім відстежував поодиноких жінок, які безпечно йшли через лісові хащі до сіл або дачних масивів. Прямуючи за жертвою, на ходу одягав на голову панчоху, потім наздоганяв потерпілу і затягував у кущі, ґвалтував і грабував. Коли ж забував удома панчо­ху, щоб не бути впізнаним, після зґвалтування жертв душив або вбивав ножем.
У ході слідства серійнику доведено вчинен­ня 13 умисних вбивств та 21 зґвалтування. Зага­лом йому пред'явлено обвинувачення за 94-ма епізодами злочинної діяльності і засуджено до вищої міри покарання - довічного ув'язнення.

Міліція України № 3-42014





Комментариев нет:

Отправить комментарий