Літопис запорізької полiцiї

Україна понад усе!

четверг, 14 июля 2016 г.

МВС Української держави за часів гетьманства Павла Скоропадського (29 квітня – 14 грудня 1918 р.)

29 квітня 1918 р.  Всеукраїнський хліборобський зїзд, на який з усієї України прибуло близько 6500 делегатів, проголосив гетьманом України Павла Скоропадського. Цього ж дня гетьманські військові загони за сприяння німецького військового командування зайняли всі найважливіші стратегічні об’єкти Києва. Центральну Раду було розпущено, влада перейшла до рук гетьмана.  

Того ж дня Павло Скоро­падський підписав "Грамоту до всього українського наро­ду". Цим документом проголо­шувалось створення Ук­раїнської Держави, відновлен­ня приватної власності, свобо­да торгівлі, приватного підприємництва й ініціативи то­що. Центральну Раду, Малу Ра­ду, а також усі земельні коміте­ти було розпущено. Міністрів УНР та їхніх товаришів (заступ­ників) звільняли. А всі інші уря­довці, які працювали в держав­них інституціях, мали залиша­тися на своїх посадах і продов­жувати виконувати службові обов'язки. Також було
прийня­то закони про тимчасовий дер­жавний устрій України, які ска­совували владу Української На­родної Республіки і "тимчасово до обібрання Сойму" (у текстах документів та при їх коменту­ванні збережено тогочасні стиль та орфографію. -Авт.) передавали всю повноту зако­нодавчої та виконавчої влади гетьманові.
Отже, як бачимо, Павло Ско­ропадський, зосереджуючи у своїх руках вищі законодавчі та виконавчі повноваження, від по­чатку гетьманства сподівався утримати державний апарат від цілковитого розвалу, звільняю­чи виключно вищий керівний склад міністерств і відомств, а інших державних службовців закликаючи залишатися на своїх посадах.
Проте стосовно Міністерства внутрішніх справ ці сподівання не виправдались. Налякані нака­зом німецького військового ко­мандування про арешт міністра внутрішніх справ УНР М.С. Ткаченка та директора адміністра­тивно-політичного департаменту МВС Ю.Г. Гаєвського, працівники центрального апарату МВС УНР припинили виконання службо­вих обов'язків, небезпідставно побоюючись репресій з боку гетьманської влади. О.А. Вишневський, який виконував обов'язки міністра внутрішніх справ відразу після приходу до влади П. Скоропадського за на­казом останнього до офіційного призначення міністра, доповіда­ючи гетьману про стан апарату МВС у перші дні проголошення Української Держави, зазначав, що "службовці усі розбіглись, нікого немає. Потрібно все ство­рювати з самого початку".
Отже, можна констатувати, що роботу з розбудови МВС Ук­раїнської Держави новій владі довелось організовувати прак­тично заново.
Остаточне сформування Ра­ди Міністрів, яке розпочалося 3 травня 1918 р., тривало аж до середини місяця. Головою Ради Міністрів і одночасно міністром внутрішніх справ Української Держави було призначено Ф.А. Лизогуба. Терміново фор­мувався державний апарат, зок­рема і структурні підрозділи Міністерства внутрішніх справ.
В основу міжвідомчого роз­поділу урядових охоронних функцій Української Держави було покладено російський імперський "Свод законов по предупреждению и пресечению преступлений" видання 1890 року. Це сталося через брак часу на розробку нових нормативно-правових актів. Тож розуміючи, що налагодити роботу держав­ного апарату в сфері охорони правопорядку слід терміново, гетьманський уряд, скасувавши правові акти Тимчасового уряду та Центральної Ради, змушений був запозичити ряд правових норм колишньої Російської імперії. Так, у вищезгаданому документі, а саме у додатках до його першої статті, зазначалося, що "вище направлення дії з охо­рони державного порядку і громадського спокою належить Міністерству внутрішніх справ. Вимоги його, до цієї галузі на­лежні, підлягають негайному виконанню всіма місцевими на­чальствами. Усі відомства по­винні здійснювати повне спри­яння установам і особам, яким доручена охорона державного порядку і громадського спо­кою".
Від самого початку існуван­ня МВС Української Держави приділяло особливу увагу ство­ренню і зміцненню адміністра­тивних органів держави, насам­перед тих, що відповідали за охорону державного порядку та громадського спокою.
Так, з метою зміцнення геть­манської влади на місцях 14 травня 1918 р. було видано наказ міністра внутрішніх справ "Про усунення від посад повіто­вих комісарів та їх помічників і заміну їх повітовими староста­ми". Даним документом повіто­вим комісарам та їх помічникам приписувалось передати всі службові справи призначеним на ці посади повітовим старос­там. А вже 15 травня 1918 р. у газеті "Голос Києва" було опри­люднено інформацію "У Мініс­терстві внутрішніх справ", де повідомлялось, що нині розроб­ляється закон про передачу всіх чинних органів міліції у розпо­рядження МВС. Слід нагадати, що за доби Центральної Ради у безпосередньому розпоря­дженні МВС перебувала лише київська міліція. Назву "міліція" було запропоновано змінити на "Державна варта". На місцях во­на мала перебувати у підпо­рядкуванні губернських і повіто­вих старост, міських отаманів, на посади яких призначались досвідчені адміністратори.
Згідно з ухваленою Радою Міністрів тимчасовою постано­вою "Про зміну існуючих законів про міліцію і утворення Державної варти" від 18 травня 1918 р., чинну на підставі по­станови Тимчасового уряду міську та повітову міліцію, до створення відповідних законів, приписувалось іменувати"Дер­жавною вартою", яка передавалась під владу та у розпоря­дження в адміністративному відношенні губернським і повітовим старостам. Усі міліцейські посади переймено­вувались. Інспекторів міліції, як зазначалось у постанові, надалі слід було йменувати інспекто­рами державної варти, міських і повітових начальників міліції— міськими і повітовими началь­никами державної варти, їх помічників - приказними дер­жавної варти, а старших і мо­лодших міліціонерів-старши­ми і молодшими державними вартовими. Також цим доку­ментом визначались компе­тенція відповідних структур МВС і порядок призначення, пе­ресування та звільнення служ­бовців Державної варти. Утри­мання урядовців Державної варти з 1 червня 1918 р. здійснювалось із Державної скарбниці згідно з кошторисом Міністерства внутрішніх справ.
Загальні завдання і принци­пи політики МВС Української Держави було проголошено на з'їзді губернських старост та їх помічників, який відбувся у Києві 19 вересня 1918 р. Так, пріоритетними завданнями МВС було визнано підтримку всіма засобами і силами "національ­ного руху української са­мостійності - Гетьманства"; енергійну боротьбу зі злочинни­ми елементами, які виступають проти української державності; упорядкування місцевого жит­тя, тобто органів земського та міського самоврядувань. Особ­ливо наголошувалось, що од­ним з головних завдань МВС "має бути турбота про село та біднішу міську людність".
За основу організації цент­ральних установ МВС Ук­раїнської Держави як приклад бралися досвід та оргпринципи колишнього МВС Російської імперії.
Структура МВС Української держави за часів Гетьманату була такою. Міністерство очо­лював міністр внутрішніх справ. Наступну керівну ланку становили товариші (заступни­ки) міністра та члени Ради міністра. До складу МВС входи­ли департаменти загальних справ, Державної варти, технічно-господарський, місце­вого самоврядування,страхо­вий, біженський, сільських справ, а також Головне управління з військової повин­ності, управління і комітету справах преси та канцелярія.
За доби Української Держа­ви гетьмана П. Скоропадського посаду міністра внутрішніх справ обіймали: Ф.А. Лизогуб (Голова Ради Міністрів Ук­раїнської Держави з травня по середину листопада 1918 р. та одночасно міністр внутрішніх справ з травня по липень 1918р.) - державний, громадський та земський діяч; І.0. Кістяківський (міністр внутрішніх справ з липня по другу полови­ну жовтня та з 14 листопада по 14 грудня 1918 р.) -державний діяч, юрист; В.Є. Рейнбот (тим­часово керуючий Міністерством внутрішніх справ з 24 жовтня по 14 листопада 1918 р., аз 14 лис­топада по 14 грудня - міністр юстиції) - державний діяч, юрист.
Товаришами (заступника­ми) міністра внутрішніх справ за часів Гетьманату призначались: М.М. Воронович (товариш мі­ністра внутрішніх справ у травні-липні 1918 р.); О.А. Вишневський (товариш міністра внутрішніх справ з травня по червень 1918 р.); М. Савицький (товариш міністра внутрішніх справ у червні-липні 1918 р.); С.Т. Варун-Секрет (товариш міністра внутрішніх справ з лип­ня 1918 р.) та В.Є. Рейнбот (това­риш міністра внутрішніх справ з липня по 24 жовтня 1918 р.).
Не можна не відзначити час­тої ротації вищих керівників МВС Української Держави за не­повні вісім місяців її існування. Тому слід зупинитися на причи­нах, які спонукали гетьмана до таких змін. Як ми вже зазначали, Ф. Лизогуба було обрано і Голо­вою Ради Міністрів, і міністром внутрішніх справ. Проте, за спо­гадами Павла Скоропадського, поєднання цих двох надважливих державних посад виявилось невиправданим. "Федір Андрійович Лизогуб поєднував у собі посаду голови Ради Міністрів та міністра внутрішніх справ. Федір Андрійович, без­сумнівно, не міг впоратися зі своїми цими справами. Одне вже головування у Раді Міністрів, необхідне спрямуван­ня всієї політики повинно було зайняти у нього весь час, а тут ще найважливіше міністерство на руках. Безперечно, він не міг вести справи, особливо у такий складний момент життя Ук­раїни. Крім того, Федір Андрійо­вич собі якось не усвідомив, що основні питання нашої внутрішньої політики мають бу­ти проведені якнайшвидше або у найближчому майбутньому. Нарешті, що було найбільш важливим, це була людина да­леко не вольова, якість, яка у той час особливо була потрібна міністру внутрішніх справ. Це я помітив відразу і почав казати, що я вважаю бажаним розподіл посад голови Ради і міністра внутрішніх справ. Він страшен­но образився, казав, що, лиша­ючись лише головою, він фак­тично не зможе впливати на справи, і в результаті дав зро­зуміти, що він йде (складає пов­новаження голови уряду - Авт.). Не маючи нікого, ким би я зміг його замінити, довелося тимча­сово відкласти цей план. Але внутрішні справи не поліпшува­лися, роботи було все більше і більше, через деякий час я зно­ву повернувся до розмови. Він, нарешті, вирішив здатися, що робить йому велику честь, оскільки, безперечно, це був ве­ликий удар по його самолюбст­ву. Але тут постало питання, ко­го призначити міністром. Това­ришами міністра у цей час були Воронович та Савицький, обид­ва вони не підходили, на мою думку, для посади міністра... Вибір пав на І.О. Кістяківського, який на той час обіймав посаду Державного секретаря",- за­значає у своїх спогадах П. Ско­ропадський.
Свій вибір нового міністра гетьман обґрунтовував тим, що "у цей час нам потрібно мати людину вольову, а таку людину, незважаючи на усі старанні по­шуки, я знайти не зміг. Один Кістяківський у цьому відно­шенні, здавалося, міг щось да­ти. Я його викликав з метою пе­реговорити, він, здавалось, ди­вився на справу, як я. Коли у Раді пройшла його кандидатура, я його призначив".
Діяльність І. Кістяківського на посаді міністра внутрішніх справ П. Скоропадський оцінює неоднозначно. З одного боку, гетьман визнає вагомий внесок нового міністра у розбудову МВС, а також те, що "Кістяківський усе ж непогано зорганізував "Державну варту", тому що, незважаючи на ухід австрійців, країна залишалась у порядку". Але, з іншого боку, П.Скоропадський вказує і на до­пущені І.Кістяківський істотні помилки. Зокрема, нате, що ос­танній не зміг налагодити діалог з політичними опонентами вла­ди та залучити їх до співпраці, вдаючись замість цього до здійснення арештів лідерів опо­зиції.
Наприклад, влітку 1918 року було заарештовано таких політичних діячів, як В. Винниченка (28 червня) та С. Петлюру (27 липня), а також деяких інших провідних українських партійних функціонерів. У своїх спогадах П.Скоропадський за­значав: "... своїми діями, своєю прямолінійністю у сенсі поліцейського наведення по­рядку Кістяківський приніс ба­гато шкоди, у той час як якщо б він виконав свої обіцянки, тобто, створивши поліцію, одночасно умовив би партії вести широку пропаганду наших ідей у своєму середовищі, залучаючи їх до праці, він би пом'якшив ті на­строї невдоволення, які згуща­лися у країні".
У другій половині жовтня І.Кістяківського на декілька тижнів на обійманій посаді замінив В. Рейнбот, якого було призначено тимчасово керую­чим МВС. Але вже затри тижні І. Кістяківського знову було при­значено міністром внутрішніх справ Української Держави у новому урядовому кабінеті С.Н. Гербеля, котрий замінив на посаді голови Ради Міністрів Ф. Лизогуба. Пояснюючи рішен­ня про повторне призначення І. Кістяківського на посаду керівника МВС, Павло Скоро­падський зазначав: "Мене пита­ли, чому я його знову взяв, хоча сам же знав усі його недоліки, і сам же сприяв його уходу. Та то­му, що не було нікого іншого, крім нього, хто у дану хвилину узявся за цю справу, тим більше, що все ж Кістяківський був знайомий з усім нашим апа­ратом МВС, був рухливим, а го­ловне дуже прагнув знову грати роль, і цим його можна було тримати у руках".
Звичайно, існують й інші точки зору фахівців щодо діяль­ності міністрів внутрішніх справ Української Держави. Але прак­тично в усіх авторів панує спільна думка про те, що працю­вати в тогочасних умовах поши­рення правового нігілізму,
анархічних проявів, більшо­вицької агітації тощо було над­звичайно складно.
Департаменти МВС очолю­вали директори, яким підпоряд­ковувались віце-директори, на­чальники відділів, урядовці з особливих доручень та секре­тар.
До складу Департаменту за­гальних справ входили відділи персонального складу, адміністративного, законодав­чого та бухгалтерського.
До технічно-господарського департаменту входили канце­лярія, авто-, будівельний і гос­подарський відділи.
Департамент Державної варти складали загальний, інспекторський, легітимаційний, освідомчий і залізничний відділи та таємна частина.
Формуванню даного депар­таменту приділялась першочер­гова увага. Його організацію та правові засади діяльності було визначено у Статуті "Про ор­ганізацію Департаменту Дер­жавної варти", який був ухвале­ний Радою Міністрів та затвер­джений гетьманом П. Скоро­падським 13 серпня 1918р.
Згідно із згаданим Статутом до компетенції департаменту належали такі завдання: "1) по­передження і запобіження злочинств і охорони громадської безпечності і порядку; 2) устрою установ Варти і догляду за їх діяльністю і за правильним про­вадженням справ в цих устано­вах; 3) призначення, переміщен­ня, увільнення і нагороди слу­жачих Варти і призначення їм пенсій і інших законом встанов­лених грошових видатків; 4) охорони і спостереження за прикордонною смугою; 5) по­стачання чужоземцям свідотств на проживання у межах Ук­раїнської Держави і висилки чу­жоземців; 6) перевірення свідчень осіб, які іменують себе за кордоном українськими гро­мадянами, про передачу на Ук­раїну українських громадян, які затримані за кордоном і обвину­вачуються у ріжних злочинст-вах; 7) догляду за питними та трактирними закладами; 8) прийняття мір безпечності від огню і догляду за виготовуванням, хороненням, торгівлею і перевозкою пороху і інших ви­бухових речей; 9) догляду за ви­конанням законів і правил відносно паспортів і про втікачів і 10) іншими, докладно зазначе­ними в відповідних частинах Збірника Зведених Законів і в особливих законах".
Зазначимо, що структурна побудова Департаменту Дер­жавної варти майже цілком відповідала структурі Департа­менту поліції, який існував у ко­лишній Російській Імперії. Очо­лював департамент директор, який особисто підпорядкову­вався міністру внутрішніх справ. А підлеглими директора були віце-директори, начальники відділів, урядовці з особливих доручень та секретар.
Ми вже говорили про за­гальну структурну побудову Де­партаменту Державної варти. Тепер зупинимось на більш де­тальній характеристиці компетенціїїї структурних підрозділів. Так, на загальний відділ покла­дались і розв'язання справ з обліку особового складу, пенсій та грошової допомоги; нагоро­дження особового складу; фінансові питання (окрім гро­шової звітності освідомчих відділів); судових справ депар­таменту і всіх установ Варти. Та­кож загальному відділу було підпорядковано архів та бібліотеку департаменту.
На інспекторський відділ покладалось вирішення питань, пов'язаних із забезпеченням вартових установ зброєю та здійсненням технічного керівництва. До функцій відділу належали: запобігання кримінальним злочинам та їх припинення урядовцями варти; загальне керівництво карно-розшуковою діяльністю та її інспектування; реєстрація зло­чинців; організація антропо­логічних, фотографічних, дак­тилоскопічних кабінетів при де­партаменті і нагляд за ними на місцях; нагляд за шинками і тра­ктирами, за виготовленням і таємним продажем алкоголь­них напоїв; догляд за злидаря­ми; нагляд за виготовленням пороху та інших вибухових ре­човин приватним способом, їх збереженням і перевезенням.
До компетенції легітимаційного відділу було віднесе­но: паспортні справи іноземців і вислання їх за межі України; справи українських громадян, затриманих за кордоном; роз­шук дезертирів і злочинців за кордоном; облік іноземців та облік українських громадян за кордоном.
На освідомчий відділ покла­дались обов'язки із забезпечен­ня запобігання злочинам проти державного ладу і безпеки та їх припинення; таємне листування у справах про злочини проти держави; інспектування освідомчих відділів на місцях; контроль за фінансовою звітністю освідомчих органів.
До компетенції залізнично­го відділу належали: формуван­ня установ залізничної варти; озброєння, технічне оснащення та керівництво підрозділами залізничної варти; облік особо­вого складу, призначення і звільнення службовців залізничної варти; інспектуван­ня установ залізничної варти.
Таємна частина отримувала і розподіляла пошту, яка надхо­дила до департаменту, здійсню­вала загальне діловодство та особисте листування директора Департаменту Державної варти.
Хоча у підпорядкуванні МВС і перебували губернські та повітові карно-розшукові відділи, окремого карно-розшукового відділу у структурі цент­рального апарату МВС не існу­вало. Це було зумовлено тим, що згідно із Законом Ук­раїнської Держави "Про Статут Державної варти" від 9 серпня 1918 р. карно-розшукові відділи Державної варти залишались у підпорядкуванні МВС тільки тимчасово до передачі цих відділів до відомства Міністер­ства юстиції. Керівництво ж зга­даними карно-розшуковими відділами здійснювалось інспе­кторським відділом департа­менту.
Згідно із штатним розписом у департаменті передбачалось 156 посад. Очолював Департа­мент Державної варти директор - П. Аккерман, а курирував цей напрям роботи з боку централь­ного апарату МВС товариш міністра внутрішніх справ М.М. Воронович, якого було призначено на цю посаду ще в день оголошення складу урядо­вого кабінету. Директору депар­таменту безпосередньо підпо­рядковувались віце-директори, начальники відділів, урядовці з особливих доручень та секре­тар. У підпорядкуванні началь­ників відділів перебували діло­води та їх помічники, бухгалтер, рахівничий, скарбник, журналісти, архівар, перекладачі та урядовці, які мали три чинов­ницькі ранги. Фінансування діяльності Департаменту Дер­жавної варти здійснювалось з Державної скарбниці за рахунок авансу в сумі 10 млн. крб., який було відкрито для МВС згідно з постановою Ради Міністрів від 13 травня 1918 р.
Для посилення охорони гро­мадського порядку в державі во­сени 1918 року почалось фор­мування добровольчих дружин, на організацію яких постановою уряду від 17 жовтня 1918 р. у розпорядження міністра внутрішніх справ було асигнова­но 5 млн. крб.
Міністерство внутрішніх справ доби Гетьманату П. Ско­ропадського брало участь і в розробці важливих норматив­но-правових актів. Так, наприк­лад, восени 1918 року спеціаль­но створена комісія при МВС розробила правила виборів до Державного Сейму України, згідно з якими держава поділя­лася на 251 округ. Але через пе­реможне повстання під прово­дом Директорії, вибори так і не відбулися.
Власного друкованого ор­гану, як і за доби Центральної Ради, МВС не мало. Тому його накази та розпорядження дру­кувались у періодичній пресі. Офіційним друкованим органом влади на той час була газе­та "Державний вістник", яка ви­давалась у Києві у травні-грудні 1918 року тричі на тиждень. Са­ме там і друкували розпорядчі документи МВС.
Слід зазначити, що за часів Гетьманату міністр внутрішніх справ, окрім загальних повнова­жень, мав і додаткові, які значно розширювали його компе­тенцію. Так, з метою зміцнення правопорядку в Українській Державі Рада Міністрів ухвали­ла постанову "Про деякі тимча­сові заходи по охороні держав­ного порядку й громадського спокою" від 26 липня 1918 р. Цим документом міністру внутрішніх справ тимчасово на­давалося право за узгодженням з міністрами юстиції та військо­вим передавати до військового суду для розгляду і засудження згідно із законами військового часу як матеріальні, так і проце­суальні справи щодо заподіяння приватними особами таких діянь, які дійсно становили небезпеку для державного поряд­ку та громадського спокою, хоч би ці злочинства були вчинені в місцевостях, де не було оголо­шено військового стану.
До таких діянь було віднесе­но злочинства, зазначені в час­тині 2 статті 1 Закону від 30 травня 1918 р. про військову підсудність, а також усі злочин­ства проти державного устрою України, напад на урядових осіб цивільного відомства під час ви­конання або з приводу виконан­ня ними службових обов'язків, умисне знищення або пошко­дження майна, коли таке зни­щення або пошкодження пе­реслідувалося в порядку дер­жавного обвинувачення і фаль­шування грошових знаків.
А 17 вересня 1918 р. Рада Міністрів ухвалила закон "Про надання міністрові внутрішніх справ, губерніальним старос­там, столичному і міським ота­манам права видавати обов'яз­кові постанови і накладати кари в адміністраційному порядкові за порушення цих постанов". Згідно з цим документом міністру внутрішніх справ персонально, а губернським старо­стам, столичному та міським отаманам із затвердження міністра внутрішніх справ нада­валося право видавати обов'яз­кові постанови щодо охорони громадського порядку, спокою і доброго ладу і накладати в адміністраційному порядку на винних у порушенні цих доку­ментів кари - грошову не більше 3000 крб. або арешт на термін не більше трьох місяців. Також міністру внутрішніх справ було надано право відміни, зміни та скасування обов'язкових поста­нов губернських старост, столичного та міських отаманів. Цей закон запроваджувався тимчасово, до 1 вересня 1919 р.
Для подальшого зміцнення правопорядку в Українській Державі Радою Міністрів було ухвалено тимчасову постанову "Про міри проти осіб, загрожую­чих державній безпечності Ук­раїнської держави і правопоря­дку" від 24 вересня 1918р. Згідно з цим документом міністру внутрішніх справ - на всій території України, губернсь­ким старостам -у межах підлеглих їм територій, а столичним і міським отаманам - у межах підлеглих їм отаманств надава­лось право робити розпорядження: "а) про проведення тру­су й виймання в осіб, підозрених в утворенні вчинків, загрожую­чих державній безпечності дер­жави й правопорядку; б) про по­передні арешти зазначених у пункті "а" осіб".
Міністр внутрішніх справ та­кож мав право видавати розпо­рядження щодо попереднього арешту таких осіб на термін до двох місяців. У необхідних ви­падках осіб, яких було заареш­товано у порядку, визначеному цією постановою, можна було примусово вислати на строк до двох років з постійного або ос­таннього місцеперебування у ті місцевості, які визначались Ра­дою Міністрів за окремим по­данням міністра внутрішніх справ, або за межі Української Держави. Отже, міністр внутрішніх справ за доби Гетьманату мав досить значні додат­кові повноваження, які запро­ваджувались окремими норма­тивними актами.
Тож, зважаючи на вищевикладене, можна зробити висно­вок, що, на відміну від доби Цен­тральної Ради, за часів Гетьма­нату П. Скоропадського ук­раїнській владі вдалося створити дієвий апарат керівництва органами внутрішніх справ. Структура МВС Української Держави була чіткою і цілком відповідала ви­могам часу. Компетенція Міністерства внутрішніх справ уже не була такою надмірно ши­рокою та часто змінюваною, як у МВС Центральної Ради, але все ж таки була значно ширшою, ніж сучасна.
Міністерство внутрішніх справ Української Держави геть­мана Павла Скоропадського пра­цювало аж до 15 грудня 1918 р., коли внаслідок повстання, яке розпочалося ще у листопаді у Білій Церкві з виступу Окремого загону Січових Стрільців та було підтримано широкими верства­ми населення, очолюваного Ди­ректорією, останній було пере­дано владу в державі. Невдовзі новою владою було створено МВС Української Народної Рес­публіки.
Петро МИХАЙЛЕНКО,
доктор юридичних наук,
професор;
Володимир ДОВБНЯ,
кандидат юридичних наук
НАВСУ.                                                                           Міліція України № 01 - 2005

Державна Варта Міністерства внутрішніх справ Української держави
( квітень – грудень 1918 року)
Заслуговує на увагу організація розвідувальної служби державної варти в губерніях, міських отаманствах і повітах. Слід пам'ятати, що це був 1918 рік, коли в Україні не вщухали воєнні дії, а міжпартійні суперечки підливали масла у вогонь революційних протистоянь і створю­вали умови для розгулу кримінального бан­дитизму та злочинності. І в цей складний час Рада Міністрів Української держави все ж вирішила основні питання розвідувальної служби. На чолі губернських відділів розвідки стояв начальник, який підпорядко­вувався безпосередньо губернському ста­рості. Призначення начальника розвідки здійснювалося за узгодженням з прокуро­ром відповідного окружного суду. При гу­бернському начальнику розвідвідділу були: а) два або більше помічники - залежно від кількості населення; б) начальники роз­відки районів - один на кожен район за­гальної державної варти; в) помічники на­чальників розвідки районів; г) управління з відповідними штатами. Розвідвідділи в отаманствах мали таку ж організацію, але кількість помічників начальника розвід­відділу визначалася кількістю відділів за­гальної державної варти в отаманстві.
Дещо іншою була організація столично­го розвідвідділу у Києві. Він об'єднував розвідвідділи отаманства і Київської гу­бернії, діяв на основі окремо затверджених для нього штатів. Кількість агентів розвідорганів у губерніях (отаманствах) ви­значалася з розрахунку - 4 агенти на кожно­го начальника розвідрайону. Кожна державна структура потребувала досвідчених фахівців. Для підготовки кадрів української державної варти було створено спеціальні школи і курси. Останні створювались у кожній губернії згідно з розпорядженням повітового старости чи міського отамана. Це були навчальні закла­ди початкової підготовки. Що ж до шкіл,то в них підвищували кваліфікацію переважно керівні кадри державної варти, які назива­лись класними службовцями за конкретни­ми спеціальностями, тобто за конкретним напрямом роботи. Було створено школи і для підвищення кваліфікації керівного складу залізничної державної варти, на­чальників розвідки та їхніх помічників, на­чальників кримінального розшуку, загаль­ної державної варти. Велика увага приділя­лася аналізу криміногенної ситуації з ураху­ванням місцевих умов періоду грома­дянської війни, розгулу анархії, бандитизму, спекуляції та іншої злочинності.
Основними функціями державної варти, як і будь-якої міліції, були охорона громадського спокою та порядку від злочинних посягань, захист життя, здоров'я, законних прав та інтересів громадян, попередження і припинення злочинів. Попри низку негатив­них обставин, притаманних даному періоду, таких як громадянська війна, розгул анархії та бандитизму, органи державної варти на­магалися робити все, щоб з честю виконати покладені на них завдання.
Поки відбувалося остаточне формуван­ня підрозділів державної варти, окремі функції з питань охорони правопорядку, а саме спільне зі співробітниками державної варти патрулювання міст, охорона об'єктів державної власності, проведення операцій із затримання спекулянтів тощо, взяло на се­бе німецьке військове командування. Таке перекладання функцій державної варти на німецькі війська відбувалося за згоди української місцевої влади, яка нерідко (у разі масових заворушень та погромів) змушена була звертатися по допомогу до команду­вання німецьких військ у місцях їхньої дислокації. Але дії німецьких військових викли­кали невдоволення у населення, що, у свою чергу, сприяло сутичкам між німецькими військами і населенням та ще більшому погіршенню криміногенної ситуації в дер­жаві.
Стан громадського порядку в м. Києві, інших містах, містечках і селищах, як і за до­би Центральної Ради, був досить складним. Лютували злочинці, випущені з в'язниць внаслідок актів амністії, бешкетували ко­лишні військові, активізували підривну діяльність політичні партії, вороже налаш­товані до П. Скоропадського. Пограбування,  вбивства, крадіжки, насильства, самочинні  обшуки та арешти, конфіскації та реквізиції, підпали ставали звичайним явищем у по­всякденному житті населення, яке постійно перебувало в стані небезпеки.
Про розмах злочинності та боротьбу з нею органів державної варти свідчать відо­мості кримінально-роздіукового відділу Київського столичного отамана та розшукового відділу Київської столичної державної варти про різні пригоди, які сталися в період з 29 липня по 2 грудня 1918 року. Сюди вно­силися всі злочини, скоєні в м. Києві і роби­лися відмітки про хід їх розкриття. Так, найрозповсюдженішими були пограбування, розбої, крадіжки, вбивства, шахрайства, спекуляції та підроблення грошей. Біль­шість злочинів було розкрито, а злочинців заарештовано; щодо інших злочинів прово­дились розшукові дії.
У цей час органами державної варти досить активно велася боротьба зі спеку­ляцією, яка буквально поглинула країну. На­чальники державної варти неодноразово зверталися до населення з відозвами, у яких роз'яснювали мету вжитих заходів щодо бо­ротьби зі спекуляцією та закликали насе­лення до виявлення (в межах законності) злочинної діяльності спекулянтів. Крім цьо­го, органи державної варти проводили різні операції, спрямовані на затримання спеку­лянтів. Так, наприклад, 18 вересня 1918 р. співробітниками кримінально-розшукового відділу Київської столичної державної вар­ти було проведено операцію із затримання всіх осіб, які перебували в районі вулиці Хрещатик, для з'ясування їхньої спекулятив­ної діяльності. У результаті операції було затримано до 800 громадян, здійснено пе­ревірку їхніх документів. Оскільки затри­мання проводилося на вулиці, то більшість людей зуміла позбутися компрометуючих речей, а деякі особи робили це так поспішно, що разом з компроматом викидали й гроші.
Між тим було затримано 14 осіб, що мали до­кументи, які вказували на їхню спекулятив­ну діяльність. Стосовно затриманих було по­рушено кримінальні справи й органами дер­жавної варти проводилися дізнання, обшу­ки та перевірка їхньої діяльності.
У цей період траплялося чимало ви­падків крадіжок та пограбувань на залізниці. Органи державної варти активно вели боротьбу з такими злочинами - затри­мували правопорушників, а нерідко й при­пиняли злочин. Наприклад, 6 жовтня 1918р. співробітники державної варти затримали банду з шести осіб, які на ст. Ірпінь увірвалися у вагон, поранили одного пасажир, відібрали 30 000 карбованців. А 8 жовтня 1918 р. співробітникам державної варти вдалося припинити пограбування на ст. Ка­теринослав, де юрба селян з 60 осіб напала на потяг, який стояв на запасній колії, і поча­ла грабувати патоку.
Органи державної варти вели активну боротьбу і з підробленням грошей. Так, 5 вересня 1918 р. в Одесі було заарештовано громадянина В. Шишло, в якого було знай­дено 1125 крб. фальшивих грошей. Під час допиту затриманий підтвердив, що отримав купюри від І. Ожигана,  якого теж було за арештовано.
У запеклій боротьбі зі злочинністю нерідко отримували поранення та ушко­дження і співробітники державної варти, які сумлінно охороняли спокій та добробут на­селення. Наприклад, 19 серпня 1918 р. до кримінальної відповідальності за образу та побиття міліціонера під час виконання ним службових обов'язків було притягнено М. Герасимова.
Як бачимо, органи державної варти до­сить активно боролися зі злочинністю в країні, хоча боротьба ця була не досить ефе­ктивною, що зумовлювалось багатьма чин­никами. Це і складна політична та еко­номічна ситуація в країні, а інколи давались взнаки і недосвідченість співробітників державної варти та недостатня чисельність її апарату. Але слід відзначити, що, незважа­ючи на всі труднощі, Раді Міністрів Ук­раїнської держави, на відміну від уряду до­би Центральної Ради, вдалося створити до­сить дієвий державний орган для охорони громадського порядку та боротьби зі зло­чинністю, а також розробити систему право­вого забезпечення діяльності державної варти.
Всі м, хто зацікавиться та хоче детальніше дізнатись про організацію та діяльність державної варти, радимо ознайомитись з моно­графіями доктора юридичних наук 0. Тимощука «Державна варта Української держа­ви» (Київ, 1998) та «Охоронний апарат Ук­раїнської держави» {Харків, 2000). *
Петро МИХАЙЛЕНК0,
доктор юридичних наук, професор;
Едуард КІСІЛЮК,

науковий співробітник НАВСУ.
04-2003  Міліція України

Комментариев нет:

Отправить комментарий