Літопис запорізької полiцiї

Україна понад усе!

вторник, 19 июля 2016 г.

Міліція УРСР у період 1946 -1962 рр.

Характерною ознакою даного періоду діяльності української міліції стали часті зміни її відомчої  підпорядкованості.
18 березня 1946 року було прийнято закон про пере­творення Ради Народних Комісарів у Раду Міністрів. Відповідно Народний Комісаріат внутрішніх справ став називатися Міністерством внутрішніх справ.
У жовтні 1949 р. міліцію було передано із МВС у Міністер­ство державної безпеки СРСР. Це було викликане прагненням поліпшити роботу міліції та зміцнити її кадри, хоча на таке рішення частково вплинула і та обставина, що відразу після закінчення війни розпочиналася нова хвиля репресій і міліція мусила сприяти органам державної безпеки у вико­нанні непритаманних їй функцій.
А вже в березні 1953 р. було прийнято рішення про об'єднання союзних та республіканських міністерств держбезпеки і внутрішніх справ в єдине союзно-республі­канське МВС.
Я к свідчить історія, для будь-якого перехідного періоду хара­ктерною ознакою є часта зміна як керівників, так і підпорядку­вання різних відомств державного апарату країни. Це підтвер­джується і вищезгаданим періодом у діяльності органів внутрішніх справ. Зазначимо, що у період з 1946 р. по 1962 р. керівниками 0ВС призначались: Т.А. Строкач - народний комісар (міністр) внутрішніх справ з січня 1946 р. по березень 1953 р., а також з липня 1953 р. по травень 1956 р.; П.Я. Мешик - міністр внутрішніх справ з 16 березня по липень 1953 р.;0.М
. Бровкін - міністр внутрішніх справ з серпня 1956 р. по квітень 1962 р.
Настільки часті і суперечливі за своєю суттю ор­ганізаційні зміни НКВС-МВС-МДБ призводять до думки, що в їхній основі лежали все ж таки не об'єктивні, а суб'єктивні причини. Віднайдені архівні матеріали та новітні публікації яскраво свідчать, що нерідко це зумовлювалось як інтересами політичної, так і апаратної (посадової) боротьби, праг­ненням мати на чолі силового відомства надійну осо­бистість, цілком віддану керівництву держави та партійним органам.
Збитки, завдані війною народу України, посилювались у 1946 р. небувалою за останні 50 років засухою, через що сільське господарство країни опинилось у надзвичайно тяж­кому становищі. Отже, поряд із вирішенням першочергових народногосподарських проблем щодо відбудови зруйнова­ного війною господарства перед державою постало завдання стосовно зміцнення правопорядку в країні, боротьби зі зло­чинністю, охорони власності, захисту прав і законних інтересів людей. На той час головним завданням правоохоронних органів була і ліквідація наслідків війни у сфері охорони гро­мадського порядку та боротьби зі злочинністю.
Починаючи з жовтня 1946 р., кримінальна злочинність почала зростати майже по всіх її видах (бандитизм, убивства, грабежі) і в перші місяці 1947 р. сягнула найбільшого за по­воєнні роки рівня. Така ситуація перш за все пояснювалось тим, що велика кількість працівників керівного складу міліції України, не враховувавши у своїй роботі особливостей опера­тивної обстановки, що склалася після війни, своєчасно не мобілізувала ОВС на проведення необхідних профілактичних  заходів. Крім цього, після війни здебільшого особовий склад органів внутрішніх справ було недоукомплектовано майже на 50 відсотків.
Виконуючи рішення державних та партійних органів, працівники міліції були зобов'язані проводити активну робо­ту і з укомплектування штатів ОВС західних областей України, де відсоток нестачі кадрів був найзначнішим. Зокрема, згідно з вказівками МВС було достроково укомплектовано та забез­печено оперативними кадрами Волинську, Львівську, Тер­нопільську та Чернігівську області.
Перед МВС УРСР постало завдання переглянути наявні кад­ри з тим, щоб працівників, які не відповідали вимогам, замінити і таким чином кількісно укомплектувати та поліпшити якісний склад ОВС. На той час це можна було здійснити тільки за раху­нок демобілізованих, колишніх партизан, а також робітників та колгоспників, які виявляли бажання працювати в міліції. І вже наприкінці 1946 р. ОВС було укомплектовано працівниками на 92,4%. Велика кількість міліціонерів (понад 81%), прийшли на службу в органи під час війни і після її закінчення.
Зазначимо, що здебільшого міліцейські кадри, особливо рядовий склад, у перші повоєнні роки мали низький загально­освітній рівень, недостатню спецпідготовку та кваліфікацію. Враховуючи це, МВС України організувало в усіх обласних уп­равліннях внутрішніх справ спеціальні вечірні середні школи для навчання працівників міліції. При більшості таких закладів було створено стаціонарні навчальні пункти. Офіцерський склад підвищував оперативну майстерність у спеціальних шко­лах на міліцейських курсах, що відкрилися у Львові, Чернівцях, Харкові та Одесі. Вжиті заходи значно зміцнили кадри ОВС. До­сить зазначити, що вже у 1948 р. ОВС разом з органами суду і прокуратури за допомогою громадськості домоглися зниження рівня кримінальної злочинності в цілому по Україні на 50% порівняно з 1947 р.. Суттєво зменшилася кількість особливо не­безпечних злочинів, як-от бандитизм, вбивства, грабежі.
У грудні 1947 р. було скасовано карткову систему, зниже­но ціни на товари широкого вжитку, проведено грошову ре­форму. В усі області України для організації охорони пунктів з обміну грошей було направлено керівних працівників цент­рального апарату МВС УРСР, а в міста, райони і села - співробітників обласних апаратів. Тоді у зв'язку з проведен­ням грошової реформи і скасуванням карткової системи од­ним з головних завдань міліції стала боротьба з розкрадання­ми державної власності та спекуляцією. Основний тягар цієї боротьби несли відділи БРСВ (відділ по боротьбі з розкраданнями соціалістичної власності). Працюючи у тісному контакті з усіма службами, вони використовували можливості слідства, науково-технічних відділів і паспортних апаратів, Державтоінспекції і зовнішньої служби. На відділи БРСВ на­самперед покладалась боротьба з розкраданнями державної та кооперативної власності, проведення профілактичних заходів з попередження і припинення розкрадань товарно-ма­теріальних цінностей і усунення їх причин, боротьба з роз­краданням, розбазарюванням і псуванням хлібопродуктів і посівного матеріалу, боротьба зі спекуляцією, а також пору­шеннями правил торгівлі та іншими злочинами.
Так, наприклад, працівники відділу БРСВ управління міліції Харківської області розкрили кілька груп спекулянтів, які перебували у злочинній змові з працівниками комісійних та промтоварних магазинів м. Харкова. В результаті обшуків у затриманих було виявлено та вилучено велику кількість шкіряних та хутряних виробів, а до кримінальної відповідаль­ності притягнуто 52 особи.
Також міліціонери виконували обов'язки і з організації дорожнього руху. Цю функцію було покладено на державну автомобільну інспекцію та відділи вуличного руху в тих містах, де їх було створено. Отже, зниження аварійності на транспорті, контроль за його раціональним використанням, нагляд за виконанням правил дорожнього руху, виховна ро­бота серед пішоходів та водіїв, облік автодорожніх пригод, проведення заходів щодо попередження аварій та травматизму пішоходів - це основні їхні завдання. Слід також зазначи­ти, що тільки в 1949 р. працівники Державтоінспекції УРСР провели понад 150 тис. лекцій для 7 млн. співробітників автогосподарств, водіїв та населення. Зокрема, було організовано 2396 радіопередач, у яких працівники міліції розглядали пи­тання щодо попередження аварійності на транспорті та роз'яснювали правила дорожнього руху. Велика користь була і від громадськості, на шляхах республіки працювали 2529 громадських інспекторів.
Але на початок 1953 р. у ряді областей України знову зріс рівень злочинності. Це пояснювалось тим, що на місцях не зав­жди правильно застосовували Указ Президії Верховної Ради СРСР від 27 березня 1953 р. «Про амністію». Іноді на волю ви­пускали особливо небезпечних злочинців, які не стали на шлях виправлення. Проте основною причиною зростання рівня зло­чинності була незадовільна організація роботи ОВС на місцях.
12 березня 1953 року ЦК КПРС прийняв постанову «Про основні завдання МВС», у якій, зокрема, підкреслювались і ос­новні недоліки в діяльності міліції. У цьому документі вказу­валось, що в органах внутрішніх справ спостерігаються чис­ленні факти порушень законності, свавілля, необгрунтованих арештів і затримань громадян, має місце злочинність серед особового складу. Міліція не користується повагою населен­ня, не спирається на громадськість. Ці недоліки в діяльності ОВС пояснювались передусім незадовільною роботою з кад­рами.
Щоб виправити таке становище, працівники міліції по­винні були посилити боротьбу зі злочинністю, особливо з та­кими злочинами, як розкрадання державної власності, спеку­ляція, хуліганство, поліпшити виховну роботу, дисципліну особового складу, зміцнити апарати добре підготовленими кадрами, викоренити факти порушення законності, підвищи­ти культуру в роботі, налагодити співпрацю органів внут­рішніх справ з широким загалом.
У жовтні 1954 року, виступаючи на республіканській нараді оперативно-начальницького складу ОВС, міністр внутрішніх справ УРСР Т.А. Строкач зупинився на тому, що вже зроблено працівниками міліції. Так, за 9 місяців 1954 р. злочинність в Україні порівняно з аналогічним періодом 1953 р. скоротилася на 12,2%, попереджено 6,3% усіх зареєстрованих злочинів. Професійно підготовленими кадрами поповнювалися апарати найбільших промислових областей України. Зміцненню міліцейських лав сприяло і звільнення працівників, які не відповідали своєму призначенню. Кількість відмінників служби в органах внутрішніх справ досягла за цей період 8 тисяч, бага­тьох з них нагороджено значком «Відмінник міліції» та медаллю «За відмінну службу з охорони громадського порядку». Слід за­значити, що нагрудний значок «Відмінник міліції» було запро­ваджено у 1953 р. для нагородження осіб рядового, сержантсь­кого та начальницького складу ОВС, які відзначились в роботі по боротьбі зі злочинністю, у виконанні завдань з охорони власності та громадського порядку. А медаллю «За відмінну службу з охорони громадського порядку», яка була заснована Указом Пре­зидії Верховної Ради СРСР від 1 листопада 1950 р., нагороджува­ли рядовий, начальницький та інший особовий склад міліції та органів охорони громадського порядку, рядовий, сержантський та офіцерський склад внутрішніх військ, внутрішньої та конвой­ної охорони, членів добровільних народних дружин за подвиги та заслуги, проявлені при охороні громадського порядку та у бо­ротьбі з кримінальною злочинністю.
Мобілізуючи сили на боротьбу зі злочинністю, працівники міліції вдосконалювали оперативну майстерність, вишукували нові тактичні прийоми і форми роботи. Успішно діяли створені оперативно-розшукові групи, до складу яких включали опера­тивних працівників карного розшуку (старших груп), дільнич­ного уповноваженого, міліціонерів, а також найбільш активних членів бригад сприяння міліції, здатних до оперативної роботи. Всі члени оперативно-розшукових груп були одягнені у цивільний одяг. Добре знаючи багатьох злочинців в обличчя, вони затримували їх на базарах, вокзалах, у магазинах, гро­мадському транспорті та інших місцях. Діяльність оперативно-розшукових груп сприяла значному скороченню кількості різних злочинів, особливо кишенькових крадіжок. Поліпшува­лось і матеріально-технічне забезпечення органів внутрішніх справ, які отримали спеціальні службові автомобілі, мотоцик­ли, катери, засоби зв'язку, апаратуру для криміналістичних досліджень та іншу сучасну техніку.
У1955 р. в Україні було попереджено 4,4% злочинів від за­гальної кількості зареєстрованих (у 1954 - 3%). Серед попе­реджених злочинів - убивства, грабежі, велика кількість крадіжок. Найбільше попередили злочинів працівники міліції Запорізької області -14,3%, Києва -11,7%, Дніпропетровської області - 10,5%. Ці показники свідчать про напружену роботу, яка проводилась працівниками міліції.
З 5 травня 1955 р. політвідділ Управління міліції МВС УРСР замість кількох обласних видань почав видавати загально­українську відомчу газету «Радянський міліціонер», що значно сприяло поширенню передового досвіду кращих працівників ОВС та вихованню молодих міліцейських кадрів.
У 1957 р. у Києві на стадіоні «Динамо» (нині імені Валерія Лобановського) у присутності міністра внутрішніх справ УРСР О.М. Бровкіна та міського керівництва начальницький і ко­мандний склад столичної міліції вперше складав присягу на ­вірність Батьківщині. А у квітні 1958 р. уперше в повоєнний період було проведено гарнізонний огляд особового складу київської міліції, який продемонстрував обмундирування но­вого зразка.
Наприкінці 1958 р. за ініціативи робітників Донбасу було створено добровільні народні дружини. Так, робітники заводів м.Єнакієва організували народну дружину, куди увійшло понад 7 тисяч осіб. Співпрацюючи з міліцією, дружинники брали ак­тивну участь у проведенні виховної роботи серед населення.
Зокрема, у положенні «Про добровільні народні дружини по охороні громадського порядку в Українській РСР» від 8 черв­ня 1961 р. зазначалось, що добровільні народні дружини є гро­мадськими, самодіяльними організаціями, що покликані поряд з державними органами вести боротьбу з порушеннями гро­мадського порядку. Для керівництва народними дружинами в межах району, міста створювались районні, міські штаби на­родних дружин, у приміщеннях яких працівники міліції систе­матично проводили заняття, інструктажі для дружинників, кон­сультували їх, разом складали плани, розробляли маршрутів патрулювання. У Києві, а згодом і в інших містах України почали працювати університети правових знань і більшість дружин­ників стали їх постійними слухачами.
На той же час значного поширення набула й така форма участі громадськості у боротьбі з правопорушниками і зло­чинністю, як товариські суди. Згідно з Положенням про това­риські суди, затвердженим Президією Верховної Ради УРСР від 15 серпня 1961 р., їм було надано значні повноваження. Това­риські суди розглядали справи про вперше вчинені незначні злочини, а саме: дрібне хуліганство, спекуляція, розкрадання власності, поява в нетверезому стані і непристойна поведінка у громадських місцях та на роботі, невиконання обов'язків щодо виховання дітей, образа, наклеп та деякі інші правопорушення. Товариські суди мали право застосовувати до порушників зако­ну різноманітні заходи громадського впливу. Наприклад, по­класти на правопорушника обов'язок принести публічне виба­чення потерпілому або колективу, оголосити товариське попе­редження, догану, накласти грошове стягнення у сумі до 10 крб. Також товариський суд мав право поставити перед керівниц­твом підприємства,установи чи організації питання щодо пере­ведення винного на роботу з більш низькою зарплатнею, пони­ження в посаді на термін до трьох місяців тощо.
Працівники міліції брали активну участь у діяльності това­риських судів, а саме оформляли і передавали матеріали на по­рушників закону, інформували громадськість про правопору­шення, виступали на засіданнях тощо. Така співпраця міліції та громадськості невдовзі дала позитивний результат. Так,у 1959 р. в Україні було зареєстровано злочинів майже на 30% менше, ніжу 1958 р. Різко скоротилася кількість особливо небезпеч­них злочинів. Зокрема, про те як зросла роль товариських судів у боротьбі зі злочинами, що не становлять великої суспільної небезпеки, свідчать дані про те, що в 1961р. з усіх осіб, притягну­тих органами міліції до кримінальної відповідальності, на роз­гляд товариських судів було передано (з припиненням кримінального переслідування) близько 10 відсотків, а у 1962 р. цей відсоток зріс до 20%.
Співпрацюючи з громадськістю, органи внутрішніх справ постійно докладали чималих зусиль щодо запобігання злочин­ності та бродяжництву серед неповнолітніх. Тяжкі наслідки війни спричинили зростання дитячої безпритульності та бездогляд­ності, виникли групи підлітків, орієнтовані на вчинення злочинів. Разом з інспекторами дитячих кімнат міліції, карного розшуку, дільничними інспекторами міліції велику профілактичну роботу  серед підлітків, молоді та неблагополучних родин проводили працівники зовнішньої служби, ДАІ, позаштатні співробітники міліції, члени бригад сприяння міліції, народні дружинники. За прикладом ленінградських робітників у містах України почали створювати дитячі кімнати на громадських засадах, спеціалізо­вані народні дружини, загони юних друзів міліції. Так, наприклад, на кінець 1962 р. в Україні нараховувалось 226 дитячих кімнат міліції зі штатною чисельністю 427 інспекторів,які у своїй роботі з неповнолітніми спирались на допомогу рад громадськості, куди входило в цілому по Україні 13 тис. активістів.
Спільно з представниками громадських організацій працівни­ки міліції проводили обстеження шкіл та гуртожитків, допомагали поліпшувати роботу з дітьми та молоддю. Наприклад,у Харківській, Дніпропетровській та інших областях міліціонери вивчали причи­ни поширення залишення підлітками шкіл Ф30 та ремісничих учи­лищ. Про недоліки, що були виявлені у вихованні і влаштуванні по­буту учнів, та їхній вплив на зростання злочинності органи внутрішніх справ систематично інформували відповідні ор­ганізації. Зокрема, в обласних центрах, містах, робітничих селищах, що були розташовані біля залізничних станцій, членами бри­гад сприяння міліції та учнями старших класів, ремісничих училищ та шкіл Ф30 було створено спеціальні групи-пости, завданнями яких стало виявлення та влаштування неповнолітніх безпритуль­них і жебраків. Дітей, які мали родини, повертали батькам, а на інших очікувало направлення до спеціальних дитячих установ. Крім цього, працівники міліції проводили роботу з розшуку дітей, зниклих безвісти. Така робота піднімала авторитет працівників міліції серед населення.
5 вересня 1961 р. ЦК Компартії України прийняв постанову «Про стан і заходи щодо посилення боротьби з бездоглядністю і злочинністю неповнолітніх». Заходи, які були вжиті та прове­дені щодо виконання цього документа, сприяли посиленню профілактичної роботи серед неповнолітніх.
Завдання широкого залучення населення до охорони гро­мадського порядку і боротьби зі злочинністю було в центрі уваги всіх працівників міліції. МВС УРСР присвятило цим важли­вим питанням ряд наказів і директив, а взаємодія з гро­мадськістю стала необхідною умовою успішного вирішення органами внутрішніх справ завдань з охорони громадського порядку і боротьби зі злочинністю.
Законодавчою основою діяльності ОВС щодо боротьби зі злочинністю   в   цей   період  стали   нові   Кримінальний  і Кримінально-процесуальний кодекси, затверджені постано­вою Верховної Ради УРСР 28 грудня 1960 р., які набули чин­ності 1961 р.
Особливо важливе значення для практичної роботи ор­ганів внутрішніх справ у боротьбі зі злочинністю мали наявні в нормах Особливої частини Кримінального кодексу ознаки складів конкретних злочинів, що сприяло поліпшенню роботи органів розслідування, в тому числі й міліції, з кваліфікації злочинів, а тим самим і посиленню боротьби зі злочинністю.
Важливе значення мав і Кримінально-процесуальний ко­декс, в якому було визначено завдання кримінального судо­чинства – швидке і повне розкриття злочинів, викриття винних і забезпечення правильного застосування закону з тим, щоб кожен, хто вчинив злочин, був підданий справедливому пока­ранню і щоб жодного невинного не було притягнуто до кримінальної відповідальності і засуджено. Отже, принципо­вою особливістю нового КПК стали закріплені в ньому ряд пра­вових гарантій для учасників кримінального процесу.
У1962 р. були видані укази Президії Верховної Ради СРСР «Про посилення відповідальності за посягання на життя і здоров'я працівників міліції і народних дружинників» та «Про посилення кримінальної відповідальності за зґвалту­вання». У першому документі законодавці значно посилили санкції кримінального закону щодо протидії законній діяль­ності працівників міліції і народних дружинників у зв'язку з їхньою діяльністю з охорони громадського порядку. Згідно з указом, особи, які посягали на життя працівників міліції і на­родних дружинників, підлягали покаранню у вигляді позбав­лення волі на строк від 5 до 15 років, а за обтяжуючих обста­вин - смертній карі. Значно (аж до смертної кари!) було по­силено відповідальність за зґвалтування за обтяжуючих об­ставин.
20 лютого 1962 р. було видано указ «Про посилення кримінальної відповідальності за хабарництво». Посиливши кримінальну відповідальність за отримання хабара, посеред­ництво в хабарництві, давання хабарів, цей документ передба­чив застосування смертної кари за одержання хабара при особливо обтяжуючих обставинах. Було видано й інші кримінально-правові акти, що встановлювали або підвищува­ли відповідальність за тяжкі злочини.
Водночас з посиленням відповідальності за найбільш тяжкі злочини законодавці пішли шляхом пом'якшення кримінальної відповідальності або навіть відмови від кримінального покаран­ня за дрібні крадіжки, спекуляцію, хуліганство та інші незначні злочини, що не становили серйозної суспільної небезпеки.
Слід зазначити, що в рішеннях директивних органів рес­публіки в той час неодноразово підкреслювалося, що запору­кою успіху діяльності міліції є насамперед дисципліна та організованість, висока свідомість працівників міліції, ро­зуміння свого обов'язку перед народом, відмінна службова підготовка, постійний зв'язок із громадськістю, що головними завданнями міністерства та його органів на місцях є своєчасне попередження кримінальних проявів, рішуче посилення бо­ротьби зі злочинністю,у першу чергу з особливо небезпечними злочинами, повне розкриття всіх злочинів, докорінне посилен­ня боротьби з розкраданнями державної власності, поліпшен­ня роботи з перевихованням засуджених, недопущення фактів порушення законності. Тому відповідно до цих напрямів і роз­роблялись та здійснювались заходи щодо поліпшення роботи міліції.
Петро МИХАЙЛЕНКО, доктор юридичних наук, професор; Тетяна КАЛЬЧЕНКО, науковий співробітник НАВСУ.
Міліція України № 1-2 2004

Комментариев нет:

Отправить комментарий