30 грудня 1922 року на першому з’їзді рад у Москві
було проголошено створення Союзу Радянських Соціалістичних Республік. Однією
з перших до його складу увійшла Українська РСР,
Даний період діяльності української міліції був досить складним. З одного
боку, він характеризувався значними успіхами у боротьбі зі злочинністю, дитячою
безпритульністю та бездоглядністю, а з іншого - в умовах тоталітарного режиму
міліцію часто використовували під час проведення карально-репресивних заходів
проти політичних супротивників, українського національного руху, заможного, а
також середнього класу тощо.
У лютому 1923 року робітничо-селянська
міліція України відзначила четверту річницю. З цієї нагоди в Харкові відбувся
парад міліцейських частин та військових підрозділів, працівники міліції склали
присягу. На початку 1923 року в міліцейських лавах налічувалось 19618 осіб.
Постанова «Про діяльність органів міліції», прийнята в червні 1924 року на
Всеукраїнській нараді робітників НКВС, окреслила основні недоліки та напрями
подальшої діяльності міліції. її діяльність у першу чергу спрямовувалась на
неухильне виконання законів, боротьбу зі злочинами проти власності,
розкраданнями, бандитизмом, дезертирством, самогоноварінням, хуліганством,
фальшивомонетництвом, спекуляцією тощо. Крім основних обов'язків, міліціонери
займались ліквідацією безпритульності неповнолітніх, здійснювали нагляд за
дотриманням правил торгівлі, вуличного руху, видавали паспорти та інші документи,
вилучали зброю і наркотики. Зазначимо, що у вищезгаданій постанові порушувалось
питання і щодо великої завантаженості працівників міліції. В середньому за рік
кожен міліціонер проводив 133 обшуки, 66 затримань правопорушників тощо. У
сільській місцевості завантаження працівників міліції було ще більшим.
Поліпшенню роботи міліції суттєво заважала нерівномірність розподілу її сил.
Так, у містах на порівняно незначній території один міліціонер обслуговував
близько 680 громадян, а в сільській місцевості -16 380 жителів.
Багато часу відбирала у працівників міліції боротьба з
адміністративними правопорушеннями. В середньому за рік міліціонери складали
понад 200 тисяч протоколів про порушення громадського порядку. З січня 1924
року працівники міліції отримали право за порушення деяких обов'язкових
постанов виконкомів місцевих рад самостійно накладати штрафи на винних, але не
більше як на 5 карбованців. Штрафи, які перевищували дану суму, накладались
тільки через адміністративні відділи виконкомів. Свої завдання міліція
виконувала з допомогою сільських виконавців, двірників. Інститут сільських
виконавців було запроваджено в липні 1924 року постановою ВУЦВК для допомоги
працівникам міліції. Сільські виконавці здійснювали нагляд за виконанням
обов'язкових постанов виконкомів місцевих рад, чергували в сільрадах,
охороняли каси «сільгоспподатків» (на час охорони зброю надавала міліція),
охороняли та конвоювали арештованих тощо.
Кримінально-розшукова частина апарату
міліції України, попри цілу низку несприятливих умов роботи розшуку на місцях,
зокрема через відсутність достатньо підготовлених кадрів, фахівців
кримінально-розшукової справи, брак спеціального технічного обладнання тощо в
цілому справлялася з покладеними завданнями. Проте на місцях через низьку оплату
праці існувала велика плинність кадрів. Так, у 1924 році з органів міліції
тільки на Полтавщині звільнилось 1766, а на їх місце було прийнято лише 1105
осіб. У цілому ж по Україні плинність міліцейських кадрів у 1924 році становила
72 відсотки. Того ж року міліція увійшла до профспілки. Це підвищило трудові
права працівників міліції до рівня робітників та службовців. Також вдалося
підвищити заробітну платню міліціонерам та врегулювати їхній робочий час. У
вихідні дні до несення служби допускалися лише стройовий склад та оперативні
працівники кримінального розшуку.
10 листопада 1926 року було прийнято нове Положення про
робітничо-селянську міліцію УРСР, згідно з яким РСМ УРСР визначалась як
адміністративно-виконавчий орган Радянської влади. Даний документ поклав на
працівників міліції обов'язки з охорони революційного порядку та громадської
безпеки республіки, захисту населення від соціально небезпечних елементів. Крім
того, особи, які вступали на службу, давали письмове зобов'язання працювати в міліції
строком не менше одного року. Після прийняття даного Положення було затверджено
Статут робітничо-селянської міліції УРСР.
У чотирьох найбільших містах України - Харкові, Києві,
Одесі та Дніпропетровську -існували окремі міські управління міліції та розшуку,
в деяких великих містах - міські райони міліції, число яких змінювалось
залежно від кількості населення того чи іншого міста. Таких районів міліції в
Україні було 56. Типові штати, затверджені РНК УРСР у 1925 році для окружних
та міських міліцій та для районів міліції на селі, змін не зазнали. Але інший
стан справ був зі штатами міліції на селі. Якщо штати окружних і міських
міліцій затверджувалися виконкомами із незначними відхиленнями від
запропонованих РНК, то штати сільських районів міліції далеко не відповідали
тим нормам, що були встановлені для них законодавчо. Взагалі штати міліції
УРСР були надто нечисленними. Наприклад, у Харкові, де населення становило
412000 громадян, налічувалося 500 міліціонерів, тобто на одного правоохоронця
припадало 824 особи.
Наприкінці 1926 року в Україні налічувалося
40 реєстраційно-дактилоскопічних бюро, до того ж у великих містах - Харкові,
Києві, Одесі, Дніпропетровську - реєстраційний апарат було передано до міських
управлінь міліції та розшуку. За загальним правилом, реєстраційне бюро
обслуговувало всю територію округу, проводячи реєстрацію злочинного елементу
та письмового розшуку.
Чимала увага приділялась і навчанню працівників міліції.
В усій Україні було створено спеціальні школи міліції, а в Києві відкрито
Всеукраїнську школу начальницького складу та курси при ній. На цих курсах
проводилась підготовка та перепідготовка командного та рядового складу органів
міліції.
Основними завданнями української міліції у 1926 р., які
раніше, були: боротьба з кримінальною злочинністю, зокрема з бандитизмом;
охорона громадського порядку; зміцнення дисципліни особового складу міліції та
розшуку; остаточне організаційне оформлення цих органів; оздоровлення
особового складу міліції та розшуку шляхом перегляду його та заміни тієї
частини працівників, які не справлялися зі своїми прямими обов'язками;
підвищення кваліфікації і боротьба з плинністю особового складу; поліпшення
матеріального становища і технічного оснащення органів міліції та розшуку;
уточнення прав та обов'язків органів міліції і розшуку та звільнення їх від
обов'язків, які не належать до їхніх основних функцій.
Велику увагу органи міліції приділяли налагодженню
зв'язків з громадськістю. Форми такої співпраці були різноманітними: прийом
громадян на підприємствах, проведення бесід про діяльність міліції, виступи та
звіти перед трудящими тощо. Так, у 1928 році лише органи міліції Харківщини
відзвітувались про свою роботу більш яку 75% усіх сільрад області. В цілому ж
по Україні працівники міліції виступили перед трудящими більше ніж з 6500
доповідями. Головною метою було безпосереднє залучення робочих та селян до
участі в діяльності міліції. Допомогу органам міліції надавали і різноманітні
добровільні громадські об'єднання.
Господарчі труднощі, які виникли наприкінці 20-х років,
особливо спад у закупівлях хліба в 1927-28 рр., призвели до розгортання
репресивних методів, що застосовувались до селянства. Поряд із саботажем,
організованим селянами, мали місце зловживання з боку посадових осіб, які безпосередньо
займалися заготівлею хліба. У боротьбі з цими злочинами від органів міліції
вимагались висока оперативність та вміння швидко викривати злочинні махінації.
Отже, вирішення проблеми хлібозаготівель почали шукати у застосуванні
надзвичайних заходів.
У листопаді 1929 року Пленум ЦК ВКП(б) прийняв постанову
«Про сільське господарство України та про роботу на селі», в якій зазначалось,
що українська республіка має все необхідне для того, щоб провести
колективізацію більш швидкими темпами, йдучи попереду інших республік.
Форсування цього процесу вимагало вилучення з села куркульства та ліквідації
його як класу. Про темпи колективізації в Україні можна судити з того, що з 1
жовтня 1929 р. по 1 березня 1930 р. (тобто за п'ять місяців), кількість
селянських господарств, які вступили до колгоспів, збільшилась з 447 тис. до
3062 тис, тобто майже в 7 разів. Слід зазначити, що створені поспіхом колгоспи
не могли виробляти стільки продукції, скільки її давали середняцькі та
куркульські господарства. У колгоспах зерно одразу ж засипалося в загальні
«засіки» і вивозилось для продажу. В цей час різко зріс експорт хліба.
Саме різке збільшення державних заготівель та експорту
хліба спричинило суттєве зменшення споживання продовольства самими селянами,
що і викликало голод 1932-1933 рр., який забрав з життя понад 3 млн. громадян.
А гостра нестача продовольства призвела до зростання розкрадань, особливо в
колгоспах. На боротьбу з цим явищем, що набуло масового характеру, була
спрямована постанова ЦВК і РНК СРСР від 7 серпня 1932 року «Про охорону майна
державних підприємств, колгоспів і кооперації та зміцнення суспільної
(соціалістичної) власності», згідно з якою до винних у розкраданні
застосовувалася вища міра покарання із заміною у разі наявності обставин,
котрі пом'якшували провину, позбавленням волі на строк не менше 10 років із
конфіскацією майна.
Великої шкоди інтересам народного господарства
завдавало самогоноваріння. У доповіді про стан та роботу адміністративних
органів НКВС за 1928-29 рр. вказувалось, що протягом звітного року органи
міліції склали за дане правопорушення 86731 адмінпротокол, вилучивши 22083
самогонних апаратів та 116173 літри «зілля».
У травні 1929 року в Харкові відбулась
Всеукраїнська конференція по боротьбі з алкоголізмом, на яку прибули
представники всіх округів України. На конференції було підраховано, що лише в
1926-27 роках на виготовлення самогону в цілому по країні було витрачено
близько мільйона пудів хліба. За ці ж роки органами міліції зареєстровано
приблизно 300 тис. злочинів, скоєних у стані сп'яніння. Зазначимо, що влітку
1930 року в Харкові було відкрито перший в Україні витверезник. А невдовзі
подібні заклади почали функціонувати і в інших містах України, що дало
можливість не тільки надавати медичну допомогу, а й організувати облік злісних
п'яниць та алкоголіків, вести з ними виховну роботу. Боротьба органів міліції
з самогоноварінням поєднувалась з боротьбою проти пияцтва та хуліганства. Крім
того, прямим і небезпечним наслідком зловживання спиртними напоями було
хуліганство - один з найпоширеніших видів злочинів на той час. Але поряд з
такими злочинами, як хуліганство, самогоноваріння, спекуляція, головна увага
працівників міліції зосереджувалась на боротьбі з крадіжками, пограбуваннями,
вбивствами та іншими злочинами.
Петро МИХАЙЛЕНКО, доктор
юридичних наук, професор,
Тетяна КАЛЬЧЕНКО,
науковий співробітник НАВСУ.
Міліція України № 09-2003
Комментариев нет:
Отправить комментарий