Літопис запорізької полiцiї

Україна понад усе!

четверг, 28 июля 2016 г.

Міліція України радянського періоду (1923-1940)


30 грудня 1922 року на першому з’їзді рад у Москві було проголошено ство­рення Союзу Радянських Соціалістич­них Республік. Однією з перших до йо­го складу увійшла Українська РСР,
Даний період діяльності української міліції був досить складним. З одного боку, він характеризувався значними успіхами у боротьбі зі злочинністю, дитя­чою безпритульністю та бездоглядністю, а з іншого - в умовах тоталітарного режиму міліцію часто використовували під час про­ведення карально-репресивних заходів проти політичних супротивників, ук­раїнського національного руху, заможного, а також середнього класу тощо.
У лютому 1923 року робітничо-селянсь­ка міліція України відзначила четверту річницю. З цієї нагоди в Харкові відбувся парад міліцейських частин та військових підрозділів, працівники міліції склали при­сягу. На початку 1923 року в міліцейських лавах налічувалось 19618 осіб.

Постанова «Про діяльність органів міліції», прийнята в червні 1924 року на Всеукраїнській нараді робітників НКВС, ок­реслила основні недоліки та напрями подальшої діяльності міліції. її діяльність у першу чергу спрямовувалась на неухильне виконання законів, боротьбу зі злочинами проти власності, розкраданнями, бандитиз­мом, дезертирством, самогоноварінням, ху­ліганством, фальшивомонетництвом, спе­куляцією тощо. Крім основних обов'язків, міліціонери займались ліквідацією безпри­тульності неповнолітніх, здійснювали на­гляд за дотриманням правил торгівлі, ву­личного руху, видавали паспорти та інші до­кументи, вилучали зброю і наркотики. Зазначимо, що у вищезгаданій постанові порушувалось питання і щодо великої заван­таженості працівників міліції. В середньому за рік кожен міліціонер проводив 133 обшу­ки, 66 затримань правопорушників тощо. У сільській місцевості завантаження праців­ників міліції було ще більшим. Поліпшенню роботи міліції суттєво заважала нерівно­мірність розподілу її сил. Так, у містах на по­рівняно незначній території один міліціонер обслуговував близько 680 громадян, а в сільській місцевості -16 380 жителів.
Багато часу відбирала у працівників міліції боротьба з адміністративними правопорушеннями. В середньому за рік мілі­ціонери складали понад 200 тисяч протоколів про порушення громадського поряд­ку. З січня 1924 року працівники міліції от­римали право за порушення деяких обов'язкових постанов виконкомів місце­вих рад самостійно накладати штрафи на винних, але не більше як на 5 карбованців. Штрафи, які перевищували дану суму, на­кладались тільки через адміністративні відділи виконкомів. Свої завдання міліція виконувала з допомогою сільських вико­навців, двірників. Інститут сільських вико­навців було запроваджено в липні 1924 ро­ку постановою ВУЦВК для допомоги працівникам міліції. Сільські виконавці здійснювали нагляд за виконанням обов'яз­кових постанов виконкомів місцевих рад, чергували в сільрадах, охороняли каси «сільгоспподатків» (на час охорони зброю надавала міліція), охороняли та конвоюва­ли арештованих тощо.
Кримінально-розшукова частина апа­рату міліції України, попри цілу низку несприятливих умов роботи розшуку на місцях, зокрема через відсутність достатньо підготовлених кадрів, фахівців кримінально-розшукової справи, брак спеціального технічного обладнання тощо в цілому спра­влялася з покладеними завданнями. Проте на місцях через низьку оплату праці існува­ла велика плинність кадрів. Так, у 1924 році з органів міліції тільки на Полтавщині звільнилось 1766, а на їх місце було прийня­то лише 1105 осіб. У цілому ж по Україні плинність міліцейських кадрів у 1924 році становила 72 відсотки. Того ж року міліція увійшла до профспілки. Це підвищило тру­дові права працівників міліції до рівня робітників та службовців. Також вдалося підвищити заробітну платню міліціонерам та врегулювати їхній робочий час. У вихідні дні до несення служби допускалися лише стройовий склад та оперативні працівники кримінального розшуку.
10 листопада 1926 року було прийнято нове Положення про робітничо-селянську міліцію УРСР, згідно з яким РСМ УРСР визна­чалась як адміністративно-виконавчий орган Радянської влади. Даний документ по­клав на працівників міліції обов'язки з охорони революційного порядку та громадсь­кої безпеки республіки, захисту населення від соціально небезпечних елементів. Крім того, особи, які вступали на службу, давали письмове зобов'язання працювати в міліції строком не менше одного року. Після прийняття даного Положення було затверджено Статут робітничо-селянської міліції УРСР.
У чотирьох найбільших містах України - Харкові, Києві, Одесі та Дніпропетровську -існували окремі міські управління міліції та розшуку, в деяких великих містах - міські райони міліції, число яких змінюва­лось залежно від кількості населення того чи іншого міста. Таких районів міліції в Ук­раїні було 56. Типові штати, затверджені РНК УРСР у 1925 році для окружних та міських міліцій та для районів міліції на селі, змін не зазнали. Але інший стан справ був зі штатами міліції на селі. Якщо штати окружних і міських міліцій затверджували­ся виконкомами із незначними відхилен­нями від запропонованих РНК, то штати сільських районів міліції далеко не відповідали тим нормам, що були встанов­лені для них законодавчо. Взагалі штати міліції УРСР були надто нечисленними. На­приклад, у Харкові, де населення становило 412000 громадян, налічувалося 500 міліціонерів, тобто на одного правоохо­ронця припадало 824 особи.
Наприкінці 1926 року в Україні налічу­валося 40 реєстраційно-дактилоскопічних бюро, до того ж у великих містах - Харкові, Києві, Одесі, Дніпропетровську - реєс­траційний апарат було передано до міських управлінь міліції та розшуку. За загальним правилом, реєстраційне бюро обслугову­вало всю територію округу, проводячи реєстрацію злочинного елементу та пись­мового розшуку.
Чимала увага приділялась і навчанню працівників міліції. В усій Україні було створено спеціальні школи міліції, а в Києві відкрито Всеукраїнську школу начальниць­кого складу та курси при ній. На цих курсах проводилась підготовка та перепідготовка командного та рядового складу органів міліції.
Основними завданнями української міліції у 1926 р., які раніше, були: боротьба з кримінальною злочинністю, зокрема з бандитизмом; охорона громадського по­рядку; зміцнення дисципліни особового складу міліції та розшуку; остаточне ор­ганізаційне оформлення цих органів; оздо­ровлення особового складу міліції та роз­шуку шляхом перегляду його та заміни тієї частини працівників, які не справлялися зі своїми прямими обов'язками; підвищення кваліфікації і боротьба з плинністю особо­вого складу; поліпшення матеріального ста­новища і технічного оснащення органів міліції та розшуку; уточнення прав та обов'язків органів міліції і розшуку та звільнення їх від обов'язків, які не належать до їхніх основних функцій.
Велику увагу органи міліції приділяли налагодженню зв'язків з громадськістю. Форми такої співпраці були різноманітни­ми: прийом громадян на підприємствах, проведення бесід про діяльність міліції, ви­ступи та звіти перед трудящими тощо. Так, у 1928 році лише органи міліції Харківщини відзвітувались про свою роботу більш яку 75% усіх сільрад області. В цілому ж по Ук­раїні працівники міліції виступили перед трудящими більше ніж з 6500 доповідями. Головною метою було безпосереднє залу­чення робочих та селян до участі в діяль­ності міліції. Допомогу органам міліції на­давали і різноманітні добровільні гро­мадські об'єднання.
Господарчі труднощі, які виникли на­прикінці 20-х років, особливо спад у за­купівлях хліба в 1927-28 рр., призвели до розгортання репресивних методів, що за­стосовувались до селянства. Поряд із сабо­тажем, організованим селянами, мали місце зловживання з боку посадових осіб, які без­посередньо займалися заготівлею хліба. У боротьбі з цими злочинами від органів міліції вимагались висока оперативність та вміння швидко викривати злочинні махінації. Отже, вирішення проблеми хлібозаготівель почали шукати у застосу­ванні надзвичайних заходів.
У листопаді 1929 року Пленум ЦК ВКП(б) прийняв постанову «Про сільське господарство України та про роботу на селі», в якій зазначалось, що українська республіка має все необхідне для того, щоб провести колективізацію більш швидкими темпами, йдучи попереду інших республік. Форсування цього процесу вимагало вилучення з села куркульства та ліквідації його як класу. Про темпи колективізації в Україні можна судити з того, що з 1 жовтня 1929 р. по 1 березня 1930 р. (тобто за п'ять місяців), кількість селянських господарств, які всту­пили до колгоспів, збільшилась з 447 тис. до 3062 тис, тобто майже в 7 разів. Слід зазна­чити, що створені поспіхом колгоспи не мог­ли виробляти стільки продукції, скільки її давали середняцькі та куркульські госпо­дарства. У колгоспах зерно одразу ж заси­палося в загальні «засіки» і вивозилось для продажу. В цей час різко зріс експорт хліба.
Саме різке збільшення державних за­готівель та експорту хліба спричинило суттєве зменшення споживання продоволь­ства самими селянами, що і викликало голод 1932-1933 рр., який забрав з життя понад 3 млн. громадян. А гостра нестача продоволь­ства призвела до зростання розкрадань, особливо в колгоспах. На боротьбу з цим явищем, що набуло масового характеру, бу­ла спрямована постанова ЦВК і РНК СРСР від 7 серпня 1932 року «Про охорону майна державних підприємств, колгоспів і коопе­рації та зміцнення суспільної (соціалістич­ної) власності», згідно з якою до винних у розкраданні застосовувалася вища міра по­карання із заміною у разі наявності обста­вин, котрі пом'якшували провину, позбав­ленням волі на строк не менше 10 років із конфіскацією майна.
Великої шкоди інтересам народного гос­подарства завдавало самогоноваріння. У до­повіді про стан та роботу адміністративних органів НКВС за 1928-29 рр. вказувалось, що протягом звітного року органи міліції склали за дане правопорушення 86731 адмінпротокол, вилучивши 22083 самогонних апаратів та 116173 літри «зілля».
У травні 1929 року в Харкові відбулась Всеукраїнська конференція по боротьбі з алкоголізмом, на яку прибули представники всіх округів України. На конференції було підраховано, що лише в 1926-27 роках на виготовлення самогону в цілому по країні було витрачено близько мільйона пудів хліба. За ці ж роки органами міліції за­реєстровано приблизно 300 тис. злочинів, скоєних у стані сп'яніння. Зазначимо, що влітку 1930 року в Харкові було відкрито перший в Україні витверезник. А невдовзі подібні заклади почали функціонувати і в інших містах України, що дало можливість не тільки надавати медичну допомогу, а й організувати облік злісних п'яниць та алко­голіків, вести з ними виховну роботу. Бо­ротьба органів міліції з самогоноварінням поєднувалась з боротьбою проти пияцтва та хуліганства. Крім того, прямим і небезпеч­ним наслідком зловживання спиртними на­поями було хуліганство - один з найпоши­реніших видів злочинів на той час. Але по­ряд з такими злочинами, як хуліганство, са­могоноваріння, спекуляція, головна увага працівників міліції зосереджувалась на бо­ротьбі з крадіжками, пограбуваннями, вбивствами та іншими злочинами.
Петро МИХАЙЛЕНКО, доктор
юридичних наук, професор,
Тетяна КАЛЬЧЕНКО,
науковий співробітник НАВСУ.
Міліція України № 09-2003



Комментариев нет:

Отправить комментарий