Українська держава гетьмана Павла Скоропадського
проіснувала менш ніж вісім місяців. У грудні 1918 року внаслідок перемоги
очолюваного Директорією-тимчасовим революційним державним органом -
антигетьманського повстання, яке охопило всю Україну, була відновлена Українська
Народна Республіка. 14 грудня 1918 р. передові військові частини Директорії,
основне ядро яких складав Осадний корпус під командуванням полковника
Є.Коновальця, вступили до Києва. Гетьман П. Скоропадський зрікся влади,
передавши її Раді міністрів Української держави, яка, у свою чергу, передала
владу Директорії під головуванням В. Винниченка, який з червня 1917 року по
січень 1918 року був Головою Генерального секретаріату Української Центральної
Ради та генеральним секретарем внутрішніх справ.
Свідченням того, що керівництво відновленої УНР добре
розуміло важливість термінового
налагодження чіткого функціонування органів
державної виконавчої влади, зокрема органів внутрішніх справ, є те, що ще до
свого вступу до Києва Директорія УНР видала наказ № 411 від 10 грудня 1918 р.,
згідно з яким для тимчасового керування справами адміністративного управління
на території УНР при Директорії засновувався Відділ внутрішніх справ - тимчасовий
державний орган виконавчої влади для координації питань адміністративного
управління.
На Відділ внутрішніх справ були покладені завдання: перебудови
адміністративного апарату в губерніях і повітах УНР відповідно до законів,
виданих Центральною Радою, постанов Генерального секретаріату (Ради Народних
Міністрів), наказів, постанов і розпоряджень Директорії; надання відповідних
директив органам місцевої адміністративної влади; охорона порядку і спокою на
місцях та забезпечення політичних прав і свобод особи; виконання інших
поточних справ, що покладалися на відомство внутрішніх справ.
Згідно з наказом очолював дану установу завідуючий
Відділом внутрішніх справ, який підпорядковувався безпосередньо Директорії
УНР. На цю посаду був призначений Л. І. Абрамович, який за доби Центральної
Ради обіймав посаду товариша (заступника) генерального секретаря внутрішніх
справ. Йому були надані права, що належали міністру внутрішніх справ.
За саботаж, умисне невиконання або перешкоджання виконанню наказів завідуючого Відділом винні (як урядовці,
так і приватні особи) підлягали відповідальності за законами військового часу.
Широко розгорнути свою діяльність Відділу внутрішніх
справ не вдалося. Усі його зусилля доводилось спрямовувати переважно на
допомогу військовій владі у справах організації повстанської армії та
задоволення її потреб.
Але саме з видання вищезгаданого наказу й починається
робота Міністерства внутрішніх справ УНР за часів Директорії, спочатку, як ми
вже зазначали, у формі Відділу внутрішніх справ при Директорії, а потім, після
утворення 14 грудня Ради Комісарів, у формі Комісаріату по внутрішніх справах,
який очолював А.А. Пісоцький (член колишньої Центральної Ради та Малої
ради), а з 26 грудня 1918р. - Міністерства внутрішніх справ у складі
новоутвореної Ради Народних Міністрів УНР.
Зважаючи нате, що переважна більшість працівників
центрального апарату МВС Української держави, небезпідставно побоюючись
репресій з боку нової влади, залишили виконання своїх службових обов'язків,
уряду Директорії довелось організовувати діяльність та комплектувати штат МВС
УНР практично з самого початку. Так, одночасно з вирішенням найважливіших
державних справ йшла робота й щодо відновлення діяльності та вдосконалення
організаційної структури апарату МВС.
Рада Народних Міністрів УНР 3 січня 1919 р. ухвалила постанову
"Про скасування Департаменту варти Міністерства внутрішніх справ та про
утворення натомісць Адміністраційно-політичного департаменту". Згідно з
цією постановою Департамент державної варти МВС Української держави вважався
скасованим з 25 грудня 1918 р., а замість нього при МВС УНР створювався
Адміністраційно-політичний департамент, до відома якого були передані всі
справи колишнього Департаменту державної варти.
Штати цього департаменту формувались за штатами Департаменту
державної варти, службовці якого вважались
звільненими з посад з 25 грудня
1918 р., але повинні були виконувати свої службові обов'язки до
передачі справ новопризначеним працівникам.
Усі кредити, які були асигновані урядом на потреби Департаменту державної
варти, передавались Адміністраційно-політичному департаменту. На практиці
новоутворений департамент фактично було поділено на два окремі, а саме -
Адміністраційний департамент, який повинен був терміново розпочати роботу по
формуванню народної міліції, та Департамент політичної інформації, що займався
всіма справами політично-інформаційного характеру. У складі останнього,
зважаючи на необхідність інформування населення про діяльність уряду та
становище республіки, поширення національної свідомості, доведення правдивої
інформації, без чого неможливо було проводити організаційну роботу на місцях, 9
січня 1919 р. був утворений Інструкторсько-просвітницький відділ та введені
посади інструкторів при губерніальних і повітових комісарах.
На початку 1919 року, крім згаданих департаментів, до
складу МВС УНР входили: департаменти загальних справ, місцевого самоврядування,
біженецький, Головна управа військової повинності, а також Департамент
страхування і протипожежних заходів. Проте останній департамент згідно з Законом
УНР від 24 січня 1919 р. було передано з МВС до Міністерства господарства.
Організаційна структура МВС, яка склалася з кінця 1918
року до середини 1919 року, залишалась майже незмінною до завершення правління
Директорії. Станом на середину 1920 року до структури МВС входили:
департаменти загальних справ (складався з персонального, законодавчого та
господарського відділів, головної бухгалтерії, канцелярії, головної реєстратури
та відділу канцелярії міністра), адміністраційний (складався з загального,
інспекторського, легітимаційного (тимчасовий) та адміністраційного відділів),
політичної інформації (складався з загального відділу та відділів внутрішньої
і закордонної інформації, справ-бюро, прес-бюро та юрисконсультського бюро),
місцевого самоврядування (складався з загального, міського, статистичного,
фінансово-економічного відділів та відділу допомоги родинам вояків) та
Головна управа по військовій повинності (складалася з загального, призовного
та мобілізаційного відділів).
Міністрами внутрішніх справ за доби Директорії призначались:
О.К. Мицюк (з 26 грудня 1918р по12 лютого1919 р.) - громадський та державний
діяч, юрист, економіст і соціолог; Г.П. Чижевський (з 13 лютого по 9 квітня
1919р.) - професійний військовий, полковник Армії УНР; І.П.Мазепа (з 9 квітня
по 27 серпня 1919р. Голова РНМ УНР з 27серпня 1919р. по 26 травня 1920 р. та
одночасно міністр внутрішніх справ з 27серпня 1919 р. по З травня 1920 р.) -
політичний, державний та громадський діяч, вчений-агроном; М.І. Білинський (з
3 по 26 травня 1920 р. та з березня по листопад 1921 р.) -політичний та
державний діяч, військовий, лінгвіст; О.Х. Саліковський (з 26 травня 1920 р. по
березень 1921 р.) - громадський та політичний діяч, журналіст.
Товаришами (заступниками) міністра внутрішніх справ
призначались: П.О.Христюк (колишній міністр внутрішніх справ УНР за доби
Центральної Ради), 1.1. Макух (до цього при-значення-державний секретар внутрішніхсправ
ЗУНР), Нян-чур, Г. Іозефський, М. Литвиць-кий, В. Гиненко-Савійський та ін.
На території Західно-Ук-раїнської Народної Республіки
(ЗУНР, аз січня 1919 р. -30УНР), створеної у другій половині жовтня 1918 року
на території західних областей України, що входили до складу Австро-Угорщини,
був утворений Державний секретаріат внутрішніх справ ЗУНР (ЗОУНР). Державними
секретарями внутрішніх справ ЗУНР (ЗОУНР) призначались: Л. Цегельський (державний
секретар внутрішніх справ з 11 листопада 1918 р. по 4 січня 1919 р.) -
політичний та державний діяч, юрист; 1.1. Макух (державний секретар внутрішніх
справ з 4 січня по 9 червня 1919 р.) - громадський та політичний діяч, юрист;
С. Голубович (головноуповноважений Диктатора з внутрішніх справ з 9 червня 1919
р. по 25 липня 1920 р.) - громадський та політичний діяч, юрист.
Керівництво справою створення народної міліції за доби
Директорії, як ми вже зазначали, було покладено на Адміністраційний департамент
МВС УНР. Правовою підставою організації та діяльності у складі МВС народної
міліції, яка мала замінити державну варту Гетьманату, став Закон УНР "Про
скасування інститута державної варти й сформування народної міліції" від 4
січня 1919 р. Законом скасовувався існуючий інститут державної варти, а замість
нього формувалась народна міліція.
Уряд УНР, розуміючи важливість найскорішого формування
такого вкрай необхідного правоохоронного органу, як міліція, але, не маючи часу
на вироблення нових правових засад його діяльності, на початковому етапі використав
ті, що існували за доби Гетьманату. Тобто, змінивши назву органу "державна
варта" на"народна міліція" та майже повністю замінивши особовий
склад, новостворена міліція мала будувати свою діяльність згідно з тими
нормативно-правовими актами, що й колишня державна варта.
У подальшому, розуміючи, що існуючі штати не задовольняють
потреб в умовах воєнного стану, МВС УНР розробило та подало на розгляд уряду
законопроект про зміну існуючих штатів. Новий Закон "Про тимчасові штати
народної міліції" був ухвалений РНМ УНР 25 липня 1919 р. Законом значно
збільшувалась заробітна плата працівників української міліції (майже на 100%) і
карно-розшукних відділів (приблизно на 50-60%). У законі визначалось, що
"додані до цього тимчасові штати Київського столичного і Одеського
отаманства та їх управлінь, Миколаївського отаманства, повітової й міської
народної міліції та карно-розшукних відділів... ухвалити і вважати їх
дійсними з 1 -го квітня 1919 року до 1 -го січня 1920 року".
Отже, уряд УНР, сподіваючись на остаточну перемогу, ухвалив
лише тимчасові штати народної міліції, розраховуючи у майбутньому створити
нові штати в умовах мирного часу. Але такої нагоди уряду УНР до кінця його
існування надано так і не було.
Зважаючи нате, що новостворена народна
міліція, в умовах військового часу та пануючої у країні анархії, маючи
недостатню чисельність, була не в змозі самостійно захистити населення від
озброєних банд, що займались розбоями та грабежами, особливо у сільській
місцевості, органи місцевої влади вимушені були звертатися за допомогою до
військових властей. Але майже всі військові частини були переведені на
фронтові позиції, внаслідок чого населення часто залишалось беззахисним.
Усвідомлюючи складний стан справ із забезпеченням охорони
правопорядку, уряд УНР 28 лютого 1919 р. ухвалив Закон "Про створення Коша
охорони республіканського ладу". Даний підрозділ створювався "для
охорони республіканського ладу, внутрішнього порядку і спокою в Українській
Народній Республіці та забезпечення вольностей і прав народу в складі
Міністерства внутрішніх справ". Пізніше, на доповнення вищезгаданого
закону РНМ УНР ухвалила Закон "Про тимчасові штати та статут Кошу охорони
республіканського ладу на Україні" від 25 липня 1919р.
Уряд УНР, не маючи змоги збільшити чисельність міліції, і
далі продовжував пошуки інших шляхів посилення захисту населення від злочинних
посягань. Так, 11 червня 1919 р. РНМ УНР видала наказ "Про народну самоохорону",
яким приписувалось "в кожному селі чи містечку зорганізувати охорону, в
склад якої повинно увійти все мужське населення села чи містечка".
Завданням новоутвореної громадської служби було "охороняти села та дороги
від темних елементів та злочинців, що грабують населення, провадять злочинну
агітацію і тероризують населення". А згодом був введений інститут
сільських десятських, які визначалися як нижчі чини української міліції.
Вперше інституція сільських десятських була запроваджена
циркуляром Міністерства внутрішніх справ УНР "Про тимчасову організацію
влади на місцях" від 10 вересня 1919 р. У селах на кожні десять дворів вибирався
один десятський. Десятські безпосередньо підлягали сільському комісару, який
обирався на сільському сході на півроку і затверджувався повітовим комісаром.
На них покладалося "виконання по селу ріжних міліційних обов'язків що до
забезпечення ладу та спокою населення, а також супроводження до районного
начальника арештованих та підтримку порядку на ярмарках і велелюдних
зібраннях". Виділення коштів на утримання десятських за державний рахунок
не передбачалося, а плату за виконання
обов'язків десятські повинні були отримувати з громадських сум у
розмірі, який установлювався сільськими сходами (зібраннями).
Загони народної міліції, створені на території ЗУНР
(ЗОУНР), були недержавною інституцією і не могли самостійно забезпечити лад на
всій території. Вони формувалися у населених пунктах республіки для охорони
правопорядку за ініціативою місцевих комісарів на добровільних засадах як органи
самооборони населення. Тому з метою створення державного органу по охороні правопорядку
Українська Національна Рада, яка була вищим органом законодавчої влади ЗУНР, 6
листопада 1918 р. ухвалила рішення про створення корпусу державної
жандармерії.
Правовою підставою діяльності корпусу жандармерії на початковому
етапі існування став закон колишньої Австро-Угорщини 1894 року. Реорганізація
корпусу була проведена згідно з Законом про жандармерію, ухваленим УНРадою 15
лютого 1919 р. Щодо служби публічної безпеки жандармерія підлягала повітовим
комісарам, по службовій лінії - командуванню жандармерії, а в останній
інстанції в усіх справах - державному секретаріату внутрішніх справ ЗОУНР. Для
загального управління справами жандармерії при державному секретаріаті
внутрішніх справ був утворений "6-й відділ жандармерії і поліції".
Після переходу уряду ЗОУНР та
Української Галицької армії під натиском польської армії на територію Наддніпрянської
України державна жандармерія була перейменована й одержала назву"Народна
Сторожа", щоб не нагадувати населенню назвою "жандармерія"
колишній каральний орган Російської імперії. Вона складалася з 8 відділів,
працівники яких несли службу безпеки та допоміжну військову службу в районах
розташування військових підрозділів Галицької армії.
Пріоритети у питаннях фінансування за
доби Директорії, зважаючи на військові події, звичайно віддавалися Армії УНР.
Але уряд знаходив можливість виділяти значні кошти і на фінансування діяльності
МВС. Так, наприклад, кошти виділялись згідно з ухваленими законами "Про
асигнування в розпорядження Міністра внутрішніх справ 20 000 000 гривень на
інформування та інструктовання населення звільнених від більшовиків
місцевостей", "Про асигнування в розпорядження Міністра внутрішніх
справ 5 000 000 гривень на видачу допомоги родинам забитих ворогом чинів
міліції, а також чинам адміністрації та міліції, які особисто чи матеріально
постраждали при виконанні чи з приводу виконання своїх службових обов'язків
під час війни", "Про асигнування в розпорядження Міністра внутрішніх
справ 3 000 000 гривень на виплату за реквізовані для Центральних Державних
Установ і їх урядовців помешкання" та ін.
Необхідно наголосити на тому величезному обсязі
нормотворчої роботи, яку виконало МВС за доби Директорії стосовно підготовки
законопроектів УНР та розробки інших нормативно-правових актів. На початковому
етапі роботи МВС (у 1919 році) підготовлені ним законопроекти умовно можна
поділити на дві частини, а саме: перша - ті, якими ліквідовувались закони, що
були прийняті за доби Гетьманату; друга - нові законодавчі акти Директорії.
Першим законом за доби Директорії, ухваленим 2 січня 1919
р., що був підготовлений МВС, став Закон "Про скасування гетьманського
Статуту тимчасової ревізійної комісії по перевірці діяльності органів місцевого
самоврядування і доповнень до нього". Важливе значення для вдосконалення
діяльності МВС УНР мали підготовлені ним та схвалені урядом і затверджені
Директорією такі подальші документи, як уже розглянуті вище Постанова Ради
Народних Міністрів УНР "Про скасування Департаменту варти Міністерства
внутрішніх справ та про утворення натомісць адміністраційно-політичного департаменту"
від 3 січня 1919 р., Закони УНР "Про скасування інститута Державної варти
й сформування народної міліції" від 4 січня 1919 р. та "Про тимчасові
штати народної міліції" від 25 липня 1919 р. тощо.
Для впорядкування діяльності МВС України щодо підготовки
законопроектів у складі МВС була утворена спеціальна Законодавча Комісія, що
звітувала про свою роботу перед міністерством або Радою міністра внутрішніх
справ. Слід зауважити, що робота МВС щодо підготовки нормативно-правових актів
велась у вкрай важких умовах. Постійні вимушені переїзди, пов'язані з втратою
території УНР, позначалися на якості підготовлених законопроектів та інших
актів. Часто дані документи приймались як тимчасові виключно на найближчий
час. Але, незважаючи на всі негаразди та існуючі проблеми, МВС продовжувало
нормотворчу діяльність також і на перспективу, хоча і перебуваючи за межами
України, але сподіваючись на скоре повернення.
Як зазначалося у звіті МВС УНР від 15 вересня 1920 р
"Про діяльність Міністерства", за період з червня по вересень 1920
року працівниками МВС було підготовлено 16 законопроектів та розпочато роботу
ще над 10 нормативно-правовими актами. Для впорядкування та вдосконалення
нормотворчої діяльності щодо розробки даних законопроектів та інших
нормативних актів з найбільш негайних питань при МВС було створено ряд комісій.
Праця комісій велась у чотирьох напрямах, а саме: "а) загальної адміністрації;
б) охорони безпечності; в) місцевого самоврядування; г) військової
повинності". Даними комісіями, наприклад, були підготовлені такі
законопроекти: "Про фронтових армійських та дивізійних комісарів",
"Про заснування п'ятитижневих курсів для інструкторів по адміністрації та
міліції", "Про регістрацію людності, що мешкає на території
УНР", "Про тимчасове Верховне управління та порядок законодавства в
УНР", "Про Державну Народну Раду", "Про реквізицію
помешкань для державних інституцій та урядових осіб", "Про
переведення мобілізації військово-зобов'язаних натерені УНР на протязі часу між
зайняттям території і нагромадженням на ній органів адміністраційної влади та
Управ по військовій повинності", "Про збільшення ставок пенсійного забезпечення
козаків армії УНР та їх родин, а також внесення деяких змін до закону 25 червня
1919 року "Про пенсійне забезпечення козаків та їх родин", "Про
деякі зміни в законі від 1 вересня 1919 року "Про перегляд
білобілетників", "Про перевибори до органів місцевого самоврядування",
"Про зміну положення про мійські прибутки та видатки, кошториси та
відчити", "Про збільшення платні за здані в аренду мійськими та
земськими самоврядуваннями нерухомостей", "Про збільшення сум,
асігнованих у розпорядження губерніальних і повітових Комісарів законом від 23
серпня 1919 року "Про тимчасові штати Управлінь губерніальних і повітових
Комісарів".
У згаданому звіті повідомлялося також, що у цих комісіях
у стадії розробки перебувають наступні законопроекти: "Про скликання
Державної Народної Ради", "Про комісію для з'ясування збитків,
понесених урядовцями Державних Установ від більшовицької навали",
"Про реорганізацію Центральних установ МВС", "Про організацію
повітової та губерніальної влади", "Про реорганізацію народної міліції",
"Про громадське Управління селами, волостями, повітами, містами й губерніями",
"Про громадське (сільське) Управління", "Про утворення нової
комісії для остаточного розроблення Статута про громадські Управління селами,
волостями, повітами, містами й губерніями", "Про забезпечення родин
вояків, закликаних до Дієвої Армії", "Про натуральні та грошові
повинності" та ін.
Крім підготовки вищезазначених законопроектів, Міністерством
внутрішніх справ була проведена вибірка усіх законодавчих актів, які мали силу
на території УНР, з метою їх систематизації.
А в останні місяці 1920 року МВС УНР були підготовлені законопроекти
"Про мобілізацію", "Про громадське управління", "Про
самоврядування громад", "Про громадські повинності", "Про
натуральні повинності", "Про реєстрацію населення", "Про
мобілізацію міліції" тощо, а також сім інструкцій з основних напрямів
діяльності, що перебували у віданні МВС.
Заслуговує на особливу увагу розроблений комісією МВС УНР
проект статуту "Корпусу державної поліції", з самої назви якого, не
кажучи вже про зміст, можна зробити висновок, що комісія МВС вважала доцільним
у майбутньому перейменувати народну міліцію у поліцію. У цьому проекті Корпус
державної поліції визначався, як "на військовий взірець зорганізований
Корпус, котрий являється виконавчим органом державної адміністративної влади
і має завданням охорону безпеченства, спокою й порядку публічного в Українській
Республіці" та повинен бути підпорядкований міністру внутрішніх справ.
Але даний проект ухвалений не був.
Натомість 28 вересня 1921 р., головою Директорії С. Петлюрою
був затверджений Закон "Про корпус жандармерії", яким ухвалювався
"Статут корпусу жандармерії". Відповідно до положень статуту Корпус
жандармерії належав "до офіції Міністерства внутрішніх справ", а
командир Корпусу безпосередньо підпорядковувався міністру внутрішніх справ
УНР.
Міністерством внутрішніх справ у 1921 році були також
підготовлені такі важливі законопроекти, як, наприклад, "Про Загальний
Статут Міністерств", "Про раду Республіки", "Про
громадянство" та ін. Звичайно, що дані законодавчі та інші
нормативно-правові акти, розроблені МВС у 1921 році, впроваджені у життя так
і не були, бо на той час в Україні вже встановилася радянська влада.
Однак можна зробити висновок, що, незважаючи на складні
умови праці, Міністерство внутрішніх справ УНР проводило колосальну роботу
щодо підготовки нормативно-правових актів, які повинні були забезпечити
правову базу діяльності органів державної влади. Особливої уваги заслуговує
участь МВС у розробці таких документів, як конституційні акти "Про
тимчасове верховне управління та порядок законодавства в УНР" та
"Про державну народну раду УНР".
На відміну від МВС Центральної Ради та
Української держави, МВС Директорії вдалося заснувати свій власний періодичний
друкований орган - "Вістник Народнього Міністерства Внутрішніх Справ Української
Народньої Республіки". Видавався він Інформаційно-видавничим відділом
МВС. Складався з офіційної та неофіційної частин. В офіційній частині оприлюднювались
Закони УНР, постанови та розпорядження Ради народних міністрів, накази та
обіжники МВС. У неофіційній частині публікувались матеріали про діяльність МВС
та інших міністерств УНР, організацію та діяльність державних органів і органів
місцевого самоврядування зарубіжних країн та інша різноманітна інформація.
Перший номер часопису (здвоєний, № 1-2)
вийшов 30 вересня 1919 р. Були встановлені: ціна видання – 20 грн.;
періодичність виходу - два рази на місяць; передплата на рік— 240 грн., на 6
місяців -120 грн., на 3 місяці - 60 грн. Завданнями видання були: забезпечення
ознайомлення державних і громадських інституцій відомства МВС із
законодавчими та іншими поточними нормативно-правовими актами, які безпосередньо
стосувалися їх діяльності, а також з розпорядженнями інших міністерств, що мали
широке суспільно-державне значення; надання можливості широким верствам
суспільства, передусім селянству, ознайомлюватися з державним і
суспільно-правовим устроєм УНР, а також державним і суспільним устроєм інших
країн. Видання цього часопису МВС було припинено через втрату технічних
можливостей у зв'язку із захопленням переважної частини території УНР
Добровольчою армією генерала Денікіна та радянськими військами у другій
половині 1919 р.
Підсумовуючи викладене, можна зазначити, що Міністерство
внутрішніх справ УНР за доби Директорії мало дуже широкі повноваження, але
свою основну діяльність, через фактично безперервне ведення бойових дій на
території України, вимушене було зосереджувати переважно на нагляді за роботою
органів місцевого самоврядування, охороні громадського порядку, заходах по
призову до лав Армії УНР і мобілізації населення, нормотворчій діяльності та
вирішенні поточних справ.
Остаточно залишивши територію України 14 листопада 1920
р., внаслідок переможного наступу радянських військ, МВС України, сподіваючись
на повернення і відновлення УНР, продовжувало працювати над розробкою
проектів законодавчих актів, удосконаленням власної структурної організації,
наприклад, підготувавши у 1921 році проект Статуту МВС УНР, але ніякого
фактичного впливу на розвиток подій в Україні його діяльність вже не мала.
Надалі на території України діяв утворений державними органами радянської
влади Народний Комісаріат Внутрішніх Справ УСРР.
(В цитованих текстах збережено особливості правопису
оригіналів. - Від ред.).
Петро МИХАЙЛЕНКО, Володимир ДОВБНЯ, Ярослав ШИНКАРУК
Українська народна
міліція доби Директорії
14 листопада 1918 р. гетьман П.Скоропадський видав «Грамоту Гетьмана всієї
України до всіх українських громадян і козаків України», згідно з якою проголошувався
федеративний зв'язок України з Росією.
У багатьох історичних працях саме видання цього документа називають головною
причиною початку антигетьманського повстання. Проте слід зауважити, що активна
підготовка до повстання розпочалася значно раніше - ще в жовтні 1918 року.
Основною
опозиційною силою гетьманському урядові виступав утворений 21 травня 1918 р. Український
Національно-Державний Союз, перетворений на початку серпня 1918 року в Український
Національний Союз (УНС), головою якого було обрано В.Винниченка. Не дійшовши згоди
з гетьманом П.Скоропадським щодо подальшої розбудови української державності, керівництво
УНС вирішило, що єдиною можливістю зберегти українську незалежність буде збройне
повстання з метою усунення гетьмана від влади та відновлення Української Народної
Республіки.
14
листопада 1918 р. на таємній нараді УНС було обрано Директорію - тимчасовий революційний
державний орган, до складу якого ввійшли В.Винниченко, обраний її головою, П.Андрієвський,
А.Макаренко, С.Петлюра та Ф.Швець. 15 листопада в Києві Директорія прийняла відозву
до всіх громадян України із закликом до повстання проти гетьмана, а в Білій Церкві
С.Петлюра проголосив Універсал про початок антигетьманського повстання. Цього ж
дня й інші члени новообраної Директорії залишили Київ та переїхали до Білої Церкви,
де дислокувались основні сили повстанців - Окремий загін Січових Стрільців. Гетьманське
військове командування, отримавши повідомлення про початок повстання, з метою його
найшвидшої ліквідації вислало з Києва у фастівському напрямку військовий загін.
Але він, попри значну чисельну перевагу над підрозділом Січових Стрільців, у бою
з останніми 18 листопада під станцією Мотовилівка зазнав нищівної поразки. Дана
подія мала дуже велике значення для подальшої перемоги Директорії у боротьбі за
владу з гетьманом П. Скоропадським. Після цього бою окремі військові частини гетьманського
війська почали переходити на бік Директорії. А зважаючи на підписання угоди між
представниками Директорії та Київської Ради німецьких солдатів, згідно з якою німці
зобов'язувались дотримуватись суворого нейтралітету, долю гетьманського уряду було
вирішено.
14
грудня 1918 р. військові частини Директорії вступили до Києва. Гетьман П.Скоропадський
зрікся влади, передавши її Раді Міністрів Української держави, яка,у свою чергу,
передала владу Директорії. Ще до свого вступу до Києва Директорія УНР видала наказ
№ 411 від 10 грудня 1918 р., згідно з яким для тимчасового керування справами адміністративного
управління на території УНР при Директорії засновувався Відділ внутрішніх справ.
Одним з першочергових завдань, що ставилися перед новоутвореним відділом, було
завдання «дбати про забезпечення порядку і спокою на місцях».
З
видання вищезгаданого наказу й починається робота Міністерства внутрішніх справ
за часів Директорії - спочатку у формі Відділу внутрішніх справ при Директорії,
потім, після утворення 14 грудня Ради Комісарів, у формі Комісаріату внутрішніх
справ, який 26 грудня 1918 р. було перейменовано на Міністерство внутрішніх справ
у складі новоутвореної Ради народних міністрів УНР.
Міністрами
внутрішніх справ за доби Директорії призначались: О.Мицюк - громадський та державний
діяч, юрист, економіст і соціолог; Г.Чижевський - професійний військовий, полковник
Армії УНР; І.Мазепа - політичний, державний та громадський діяч, вчений-агроном;
М.Білинський - політичний та державний діяч, військовий, лінгвіст; О.Саліковський
- громадський та політичний діяч, журналіст.
Оскільки
працівники гетьманської державної варти, небезпідставно побоюючись репресій з боку
нової влади, переважно залишили виконання службових обов'язків, а створення нової
міліції потребувало часу, криміногенна ситуація в Україні значно погіршилась. Ось
що повідомляв з цього приводу призначений 18 грудня 1918 р. на посаду начальника
міліції м. Києва М.Квасников: «Стара варта розбіглася. Коли ми прибули в штаб,
замість організованої варти ми застали казарму армійського полку, що втік з своїх
позицій. Це було в ніч вступу військ Директорії... Приїхав я з деякими бувшими
служачими старої міліції, а також відрядженими міською думою членами охорони. З
цього моменту почалася організація міліції, яка ускладнювалася тим, що бувші чини
варти або втекли, або з переляку не з'явилися на службу. Зараз, коли заспокоїлось,
проводиться інтенсивна праця по організації міліції... Грабунки та нальоти, порівнюючи
з першими днями, значно уменшились, і це пояснюється тим, що міліція поволі набрала
сили і мною скрізь встановлено парні варти міліціонерів, і місто весь час патрулюється».
(Тут і далі в цитованих текстах збережено особливості правопису оригіналів.
- Від ред.)
Але сил міліції для забезпечення охорони громадського порядку в Києві не вистачало.
Тому на допомогу міліції було залучено військову силу, а саме військове формування
Січових Стрільців, що дислокувалось у Києві. Діяльність цього формування з охорони
громадського порядку отримала високу оцінку начальника київської міліції, який
у розмові з кореспондентом газети «Трибуна» зазначав: «Не можу не висловити захоплення
січовими стрільцями, які самоотвержено несуть охорону міста, коли б їх не викликали,
завше не сперечаючись їдуть на місця випадків і ліквідують їх».
У
своїй доповіді 25 січня 1919 р. начальник карно-розшукового відділу київської столичної
міліції повідомляв: «Кадри кримінальних злочинців і так сильні, в останній час дуже
збільшились, тому що в час останнього перевороту в Україні багато в'язниць розбито
і велика кількість злочинців ринулась у Київ, а тут з'єднались з місцевими злочинцями.
Крім тих кошмарних злочинств, які утворили у Києві злочинці, які знаходяться на
волі, мною одержані агентурні відомості, що київські в'язниці на межі розгрому з
метою звільнення злочинців, які там знаходяться... Якщо тюрьма розбіжиться, то
наслідки тих ужасів, які будуть, не можливо уявити».
Складна
обстановка виникла і в інших місцевостях УНР. Необхідно було терміново створювати
міліцію замість державної варти. Так, Волинський губерніальний комісар у своїй
доповідній міністру внутрішніх справ УНР від 12 лютого 1919 р. відзначав: «Після
державного перевороту бувша в м. Житомірі державна варта в значній частині залишила
свої посади і кудись зникла на чолі з вищою Губерніальною владою. Республіканська
влада м. Житоміру на перших кроках своєї діяльності, між іншим, поставила своїм
завданням організацію певного кадру народної міліції».
Організаційно-правовими засадами створення та діяльності народної міліції, яка
мала замінити державну варту, стали ухвалені Радою народних міністрів УНР постанова
«Про скасування Департаменту варти Міністерства внутрішніх справ та про утворення
натомісць Адміністраційно-політичного департаменту» від 3 січня та Закон УНР «Про
скасування інститута державної варти й сформування народної міліції» від 4 січня
1919 р. Вищезгаданою постановою Департамент державної варти МВС Української держави
скасовувався з 25 грудня 1918 р. Замість нього при МВС УНР створювався Адміністраційно-політичний
департамент, у підпорядкування якого передавалися всі справи колишнього Департаменту
державної варти.
Склад
новостворюваного департаменту формувався згідно з штатами Департаменту державної
варти, службовці якого вважались звільненими з посад з 25 грудня 1918 р., але повинні
були виконувати службові обов'язки до передачі справ новопризначеним працівникам.
Усі кредити, які були асигновані урядом на потреби Департаменту державної варти,
передавались Адміністраційно-політичному департаменту. Законом же скасовувався
і сам інститут державної варти, що діяв на підставі Закону Української держави «Про
статут Української державної варти» від 9 серпня 1918 р., а замість нього формувалась
народна міліція.
Особливо
привертає до себе увагу таке положення, викладене у законі: «Тимчасово, до вироблення
закону про організацію народної міліції, сформувати її по нормах і штатах, які
встановлено було згаданим законом 9 серпня 1918 р.». Отже, уряд УНР, розуміючи
важливість найскорішого сформування такого важливого правоохоронного органу, як
міліція, але не маючи часу на створення нових правових засад його діяльності, вирішив
використати ті, що існували за доби Гетьманату. Тобто із зміною назви органу «державна
варта» на «народну міліцію» та з майже повною заміною особового складу на початковому
етапі доби Директорії новостворена міліція мала здійснювати свою діяльність згідно
з тими нормативно-правовими актами, що й колишня державна варта. А це свідчить
на користь того, що правове забезпечення організації та діяльності державної варти
було небезпідставно визнано урядом УНР значно кращим, ніж воно було за доби Центральної
Ради.
Але часу на розбудову народної міліції в мирних умовах уряд УНР майже не мав.
Наступ радянських військ змусив Армію УНР до відступу. Директорія швидко втрачала
підконтрольну їй частину території України. На початку лютого 1919 року українська
армія залишила Київ. Слід зазначити, що в період з лютого 1919 року й аж до остаточного
залишення Армією УНР України у листопаді 1920 року місцевості, підконтрольні Директорії,
постійно змінювались, подеколи становлячи взагалі мізерну частку території України.
Інші частини території країни перебували під контролем або Червоної Армії, або
Добровольчої армії під командуванням генерала А. Денікіна, або взагалі під контролем
повстанської армії Н. Махна, кожна з яких встановлювала свій лад та створювала
власний адміністративний апарат. Тому говорити про організацію та діяльність
міліції України за доби Директорії у вищезгаданий період на всій території УНР
не можна. Тут мова може йти лише про створення, нормативно-правове забезпечення
та діяльність народної міліції УНР на окремих частинах території України, а також
про нереалізовані проекти майбутньої розбудови міліції, які розроблялись Радою
народних міністрів та Міністерством внутрішніх справ УНР.
Петро МИХАЙЛЕНКО,
доктор юридичних наук, професор;
Володимир ДОВБНЯ,
науковий співробітник
НАВСУ.
Міліція України № 5-2003
Комментариев нет:
Отправить комментарий