Літопис запорізької полiцiї

Україна понад усе!

вторник, 12 июля 2016 г.

Міністерство внутрішніх справ Української народної республіки доби Директорії (грудень 1918 – 1921 рр.)

Українська держава гетьмана Павла Скоропадського проіснувала менш ніж вісім місяців. У грудні 1918 року внаслідок перемоги очолювано­го Директорією-тимчасовим революційним державним орга­ном - антигетьманського пов­стання, яке охопило всю Україну, була відновлена Ук­раїнська Народна Республіка. 14 грудня 1918 р. передові військові частини Директорії, основне ядро яких складав Осадний корпус під командуванням полковника Є.Коновальця, вступили до Києва. Гетьман П. Скоропадський зрікся влади, передавши її Раді міністрів Української держави, яка, у свою чергу, передала вла­ду Директорії під головуванням В. Винниченка, який з червня 1917 року по січень 1918 року був Головою Генерального сек­ретаріату Української Центральної Ради та генеральним секре­тарем внутрішніх справ.
Свідченням того, що керівництво відновленої УНР добре розуміло важливість термінового
налагодження чіткого функціонування органів державної виконавчої влади, зо­крема органів внутрішніх справ, є те, що ще до свого вступу до Києва Директорія УНР видала на­каз № 411 від 10 грудня 1918 р., згідно з яким для тимчасового керування справами адміністра­тивного управління на території УНР при Директорії засновував­ся Відділ внутрішніх справ - тимчасовий державний орган виконавчої влади для коорди­нації питань адміністративного управління.
На Відділ внутрішніх справ були покладені завдання: пере­будови адміністративного апара­ту в губерніях і повітах УНР відповідно до законів, виданих Центральною Радою, постанов Генерального секретаріату (Ради Народних Міністрів), наказів, по­станов і розпоряджень Дирек­торії; надання відповідних дирек­тив органам місцевої адміністративної влади; охорона порядку і спокою на місцях та забезпечен­ня політичних прав і свобод осо­би; виконання інших поточних справ, що покладалися на відом­ство внутрішніх справ.
Згідно з наказом очолював дану установу завідуючий Відділом внутрішніх справ, який підпорядковувався безпосеред­ньо Директорії УНР. На цю поса­ду був призначений Л. І. Абрамович, який за доби Центральної Ради обіймав посаду товариша (заступника) генерального сек­ретаря внутрішніх справ. Йому були надані права, що належали міністру внутрішніх справ.
За саботаж, умисне невико­нання або перешкоджання виконанню   наказів завідуючого Відділом винні (як урядовці, так і приватні особи) підлягали відповідальності за законами військового часу.
Широко розгорнути свою діяльність Відділу внутрішніх справ не вдалося. Усі його зусилля доводилось спрямовува­ти переважно на допомогу військовій владі у справах організації повстанської армії та задоволення її потреб.
Але саме з видання вище­згаданого наказу й починається робота Міністерства внутрішніх справ УНР за часів Директорії, спочатку, як ми вже зазначали, у формі Відділу внутрішніх справ при Директорії, а потім, після утворення 14 грудня Ради Комісарів, у формі Комісаріату по внутрішніх справах, який очо­лював А.А. Пісоцький (член ко­лишньої Центральної Ради та Ма­лої ради), а з 26 грудня 1918р. - Міністерства внутрішніх справ у складі новоутвореної Ради На­родних Міністрів УНР.
Зважаючи нате, що пере­важна більшість працівників центрального апарату МВС Української держави, небезпід­ставно побоюючись репресій з боку нової влади, залишили ви­конання своїх службових обов'язків, уряду Директорії до­велось організовувати діяльність та комплектувати штат МВС УНР практично з са­мого початку. Так, одночасно з вирішенням найважливіших державних справ йшла робота й щодо відновлення діяльності та вдосконалення організаційної структури апарату МВС.
Рада Народних Міністрів УНР 3 січня 1919 р. ухвалила постанову "Про скасування Депар­таменту варти Міністерства внутрішніх справ та про утво­рення натомісць Адміністраційно-політичного департаменту". Згідно з цією постановою Департамент державної варти МВС Української держави вважався скасованим з 25 грудня 1918 р., а замість ньо­го при МВС УНР створювався Адміністраційно-політичний де­партамент, до відома якого були передані всі справи колишнього Департаменту державної варти.
Штати цього департаменту формувались за штатами Де­партаменту державної варти, службовці якого вважались   звільненими з посад з 25 грудня  1918 р., але повинні були вико­нувати свої службові обов'язки до передачі справ новопризначеним працівникам.
Усі кредити, які були асигно­вані урядом на потреби Департа­менту державної варти, переда­вались Адміністраційно-політичному департаменту. На практиці новоутворений департамент фа­ктично було поділено на два ок­ремі, а саме - Адміністраційний департамент, який повинен був терміново розпочати роботу по формуванню народної міліції, та Департамент політичної інфор­мації, що займався всіма справа­ми політично-інформаційного характеру. У складі останнього, зважаючи на необхідність інформування населення про діяльність уряду та становище республіки, поширення національної свідомості, доведення правдивої інформації, без чого неможливо було проводити організаційну роботу на місцях, 9 січня 1919 р. був утворений Інструкторсько-просвітницький відділ та введені посади інструк­торів при губерніальних і повіто­вих комісарах.
На початку 1919 року, крім згаданих департаментів, до складу МВС УНР входили: департаменти загальних справ, місцевого самоврядування, біженецький, Головна управа військової повинності, а також Департамент страхування і про­типожежних заходів. Проте ос­танній департамент згідно з За­коном УНР від 24 січня 1919 р. було передано з МВС до Міністерства господарства.
Організаційна структура МВС, яка склалася з кінця 1918 року до середини 1919 року, за­лишалась майже незмінною до завершення правління Дирек­торії. Станом на середину 1920 року до структури МВС входили: департаменти загальних справ (складався з персонального, за­конодавчого та господарського відділів, головної бухгалтерії, канцелярії, головної реєстрату­ри та відділу канцелярії міністра), адміністраційний (складався з загального, інспек­торського, легітимаційного (тимчасовий) та адміністраційного відділів), політичної інформації (складався з загаль­ного відділу та відділів внутрішньої і закордонної інформації, справ-бюро, прес-бюро та юрисконсультського бюро), місцевого самовряду­вання (складався з загального, міського, статистичного, фінан­сово-економічного відділів та відділу допомоги родинам во­яків) та Головна управа по війсь­ковій повинності (складалася з загального, призовного та мобілізаційного відділів).
Міністрами внутрішніх справ за доби Директорії признача­лись: О.К. Мицюк (з 26 грудня 1918р по12 лютого1919 р.) - громадський та державний діяч, юрист, економіст і соціолог; Г.П. Чижевський (з 13 лютого по 9 квітня 1919р.) - професійний військовий, полковник Армії УНР; І.П.Мазепа (з 9 квітня по 27 серпня 1919р. Голова РНМ УНР з 27серпня 1919р. по 26 травня 1920 р. та одночасно міністр внутрішніх справ з 27серпня 1919 р. по З травня 1920 р.) - політичний, держав­ний та громадський діяч, вчений-агроном; М.І. Білинський (з 3 по 26 травня 1920 р. та з бе­резня по листопад 1921 р.) -політичний та державний діяч, військовий, лінгвіст; О.Х. Саліковський (з 26 травня 1920 р. по березень 1921 р.) - громадський та політичний діяч, жур­наліст.
Товаришами (заступника­ми) міністра внутрішніх справ призначались: П.О.Христюк (колишній міністр внутрішніх справ УНР за доби Центральної Ради), 1.1. Макух (до цього при-значення-державний секретар внутрішніхсправ ЗУНР), Нян-чур, Г. Іозефський, М. Литвиць-кий, В. Гиненко-Савійський та ін.
На території Західно-Ук-раїнської Народної Республіки (ЗУНР, аз січня 1919 р. -30УНР), створеної у другій половині жовтня 1918 року на території західних областей України, що входили до складу Австро-Угор­щини, був утворений Держав­ний секретаріат внутрішніх справ ЗУНР (ЗОУНР). Держав­ними секретарями внутрішніх справ ЗУНР (ЗОУНР) признача­лись: Л. Цегельський (держав­ний секретар внутрішніх справ з 11 листопада 1918 р. по 4 січня 1919 р.) - політичний та дер­жавний діяч, юрист; 1.1. Макух (державний секретар внутрішніх справ з 4 січня по 9 червня 1919 р.) - громадський та політичний діяч, юрист; С. Голубович (головноуповноважений Диктатора з внутрішніх справ з 9 червня 1919 р. по 25 липня 1920 р.) - громадський та політичний діяч, юрист.
Керівництво справою ство­рення народної міліції за доби Директорії, як ми вже зазначали, було покладено на Адміністраційний департамент МВС УНР. Правовою підставою організації та діяльності у складі МВС народної міліції, яка мала замінити державну варту Геть­манату, став Закон УНР "Про скасування інститута державної варти й сформування народної міліції" від 4 січня 1919 р. Зако­ном скасовувався існуючий інститут державної варти, а замість нього формувалась на­родна міліція.
Уряд УНР, розуміючи важ­ливість найскорішого форму­вання такого вкрай необхідного правоохоронного органу, як міліція, але, не маючи часу на вироблення нових правових засад його діяльності, на початко­вому етапі використав ті, що існували за доби Гетьманату. Тобто, змінивши назву органу "державна варта" на"народна міліція" та майже повністю замінивши особовий склад, новостворена міліція мала будува­ти свою діяльність згідно з тими нормативно-правовими актами, що й колишня державна варта.
У подальшому, розуміючи, що існуючі штати не задоволь­няють потреб в умовах воєнного стану, МВС УНР розробило та подало на розгляд уряду зако­нопроект про зміну існуючих штатів. Новий Закон "Про тим­часові штати народної міліції" був ухвалений РНМ УНР 25 лип­ня 1919 р. Законом значно збільшувалась заробітна плата працівників української міліції (майже на 100%) і карно-роз­шукних відділів (приблизно на 50-60%). У законі визначалось, що "додані до цього тимчасові штати Київського столичного і Одеського отаманства та їх уп­равлінь, Миколаївського ота­манства, повітової й міської народної міліції та карно-розшук­них відділів... ухвалити і вважа­ти їх дійсними з 1 -го квітня 1919 року до 1 -го січня 1920 року".
Отже, уряд УНР, сподіваю­чись на остаточну перемогу, ух­валив лише тимчасові штати на­родної міліції, розраховуючи у майбутньому створити нові штати в умовах мирного часу. Але такої нагоди уряду УНР до кінця його існування надано так і не було.
Зважаючи нате, що новостворена народна міліція, в умовах військового часу та па­нуючої у країні анархії, маючи недостатню чисельність, була не в змозі самостійно захисти­ти населення від озброєних банд, що займались розбоями та грабежами, особливо у сільській місцевості, органи місцевої влади вимушені були звертатися за допомогою до військових властей. Але май­же всі військові частини були переведені на фронтові по­зиції, внаслідок чого населення часто залишалось безза­хисним.
Усвідомлюючи складний стан справ із забезпеченням охорони правопорядку, уряд УНР 28 лютого 1919 р. ухвалив Закон "Про створення Коша охорони республіканського ла­ду". Даний підрозділ створю­вався "для охорони рес­публіканського ладу, внутрішнього порядку і спокою в Українській Народній Рес­публіці та забезпечення вольностей і прав народу в складі Міністерства внутрішніх справ". Пізніше, на доповнення ви­щезгаданого закону РНМ УНР ухвалила Закон "Про тимчасові штати та статут Кошу охорони республіканського ладу на Ук­раїні" від 25 липня 1919р.
Уряд УНР, не маючи змоги збільшити чисельність міліції, і далі продовжував пошуки інших шляхів посилення захисту насе­лення від злочинних посягань. Так, 11 червня 1919 р. РНМ УНР видала наказ "Про народну са­моохорону", яким приписува­лось "в кожному селі чи містеч­ку зорганізувати охорону, в склад якої повинно увійти все мужське населення села чи містечка". Завданням новоутво­реної громадської служби було "охороняти села та дороги від темних елементів та злочинців, що грабують населення, прова­дять злочинну агітацію і терори­зують населення". А згодом був введений інститут сільських десятських, які визначалися як нижчі чини української міліції.
Вперше інституція сільських десятських була запроваджена циркуляром Міністерства внутрішніх справ УНР "Про тим­часову організацію влади на місцях" від 10 вересня 1919 р. У селах на кожні десять дворів ви­бирався один десятський. Десятські безпосередньо підляга­ли сільському комісару, який обирався на сільському сході на півроку і затверджувався повітовим комісаром. На них по­кладалося "виконання по селу ріжних міліційних обов'язків що до забезпечення ладу та спокою населення, а також супроводження до районного началь­ника арештованих та підтримку порядку на ярмарках і велелюд­них зібраннях". Виділення коштів на утримання десятських за державний рахунок не пере­дбачалося, а плату за виконання  обов'язків десятські повинні бу­ли отримувати з громадських сум у розмірі, який установлю­вався сільськими сходами (зібраннями).
Загони народної міліції, створені на території ЗУНР (ЗОУНР), були недержавною інституцією і не могли самостій­но забезпечити лад на всій тери­торії. Вони формувалися у насе­лених пунктах республіки для охорони правопорядку за ініціативою місцевих комісарів на добровільних засадах як ор­гани самооборони населення. Тому з метою створення дер­жавного органу по охороні пра­вопорядку Українська Націо­нальна Рада, яка була вищим органом законодавчої влади ЗУНР, 6 листопада 1918 р. ухва­лила рішення про створення корпусу державної жандармерії.
Правовою підставою діяль­ності корпусу жандармерії на початковому етапі існування став закон колишньої Австро-Угорщини 1894 року. Реор­ганізація корпусу була проведе­на згідно з Законом про жандар­мерію, ухваленим УНРадою 15 лютого 1919 р. Щодо служби публічної безпеки жандармерія підлягала повітовим комісарам, по службовій лінії - команду­ванню жандармерії, а в останній інстанції в усіх справах - дер­жавному секретаріату внутрішніх справ ЗОУНР. Для загального управління справа­ми жандармерії при державно­му секретаріаті внутрішніх справ був утворений "6-й відділ жандармерії і поліції".
Після переходу уряду ЗОУНР та Української Галицької армії під натиском польської армії на територію Наддніп­рянської України державна жан­дармерія була перейменована й одержала назву"Народна Сто­рожа", щоб не нагадувати насе­ленню назвою "жандармерія" колишній каральний орган Російської імперії. Вона скла­далася з 8 відділів, працівники яких несли службу безпеки та допоміжну військову службу в районах розташування війсь­кових підрозділів Галицької армії.
Пріоритети у питаннях фінансування за доби Дирек­торії, зважаючи на військові події, звичайно віддавалися Армії УНР. Але уряд знаходив можливість виділяти значні кошти і на фінансування діяль­ності МВС. Так, наприклад, кош­ти виділялись згідно з ухвале­ними законами "Про асигнуван­ня в розпорядження Міністра внутрішніх справ 20 000 000 гривень на інформування та інструктовання населення звільнених від більшовиків місцевостей", "Про асигнування в розпорядження Міністра внутрішніх справ 5 000 000 гри­вень на видачу допомоги роди­нам забитих ворогом чинів міліції, а також чинам адміністрації та міліції, які осо­бисто чи матеріально постраж­дали при виконанні чи з приводу виконання своїх службових обов'язків під час війни", "Про асигнування в розпорядження Міністра внутрішніх справ 3 000 000 гривень на виплату за реквізовані для Центральних Державних Установ і їх уря­довців помешкання" та ін.
Необхідно наголосити на то­му величезному обсязі нормотворчої роботи, яку виконало МВС за доби Директорії стосов­но підготовки законопроектів УНР та розробки інших норма­тивно-правових актів. На почат­ковому етапі роботи МВС (у 1919 році) підготовлені ним за­конопроекти умовно можна поділити на дві частини, а саме: перша - ті, якими ліквідовува­лись закони, що були прийняті за доби Гетьманату; друга - нові законодавчі акти Директорії.
Першим законом за доби Директорії, ухваленим 2 січня 1919 р., що був підготовлений МВС, став Закон "Про скасуван­ня гетьманського Статуту тим­часової ревізійної комісії по пе­ревірці діяльності органів місце­вого самоврядування і допов­нень до нього". Важливе значення для вдосконалення діяльності МВС УНР мали підго­товлені ним та схвалені урядом і затверджені Директорією такі подальші документи, як уже розглянуті вище Постанова Ра­ди Народних Міністрів УНР "Про скасування Департаменту варти Міністерства внутрішніх справ та про утворення натомісць адміністраційно-політичного де­партаменту" від 3 січня 1919 р., Закони УНР "Про скасування інститута Державної варти й сформування народної міліції" від 4 січня 1919 р. та "Про тим­часові штати народної міліції" від 25 липня 1919 р. тощо.
Для впорядкування діяль­ності МВС України щодо підго­товки законопроектів у складі МВС була утворена спеціальна Законодавча Комісія, що звіту­вала про свою роботу перед міністерством або Радою міністра внутрішніх справ. Слід зауважити, що робота МВС щодо підготовки нормативно-пра­вових актів велась у вкрай важких умовах. Постійні вимушені переїзди, пов'язані з втратою території УНР, позначалися на якості підготовлених законо­проектів та інших актів. Часто дані документи приймались як тимчасові виключно на най­ближчий час. Але, незважаючи на всі негаразди та існуючі про­блеми, МВС продовжувало нормотворчу діяльність також і на перспективу, хоча і перебуваю­чи за межами України, але сподіваючись на скоре повернення.
Як зазначалося у звіті МВС УНР від 15 вересня 1920 р "Про діяльність Міністерства", за період з червня по вересень 1920 року працівниками МВС було підготовлено 16 законопроектів та розпочато роботу ще над 10 нормативно-правови­ми актами. Для впорядкування та вдосконалення нормотворчої діяльності щодо розробки да­них законопроектів та інших нормативних актів з найбільш негайних питань при МВС було створено ряд комісій. Праця комісій велась у чотирьох на­прямах, а саме: "а) загальної адміністрації; б) охорони без­печності; в) місцевого самовря­дування; г) військової повинності". Даними комісіями, на­приклад, були підготовлені такі законопроекти: "Про фронтових армійських та дивізійних комісарів", "Про заснування п'ятитижневих курсів для інструкторів по адміністрації та міліції", "Про регістрацію люд­ності, що мешкає на території УНР", "Про тимчасове Верховне управління та порядок законо­давства в УНР", "Про Державну Народну Раду", "Про реквізицію помешкань для державних інституцій та урядових осіб", "Про переведення мобілізації військово-зобов'язаних натерені УНР на протязі часу між зайняттям території і нагро­мадженням на ній органів адміністраційної влади та Управ по військовій повинності", "Про збільшення ставок пенсійного забезпечення козаків армії УНР та їх родин, а також внесення деяких змін до закону 25 червня 1919 року "Про пенсійне забез­печення козаків та їх родин", "Про деякі зміни в законі від 1 вересня 1919 року "Про пере­гляд білобілетників", "Про пере­вибори до органів місцевого са­моврядування", "Про зміну по­ложення про мійські прибутки та видатки, кошториси та відчити", "Про збільшення платні за здані в аренду мійськими та земськими самоврядуваннями нерухомостей", "Про збільшен­ня сум, асігнованих у розпоряд­ження губерніальних і повітових Комісарів законом від 23 серпня 1919 року "Про тимчасові штати Управлінь губерніальних і повітових Комісарів".
У згаданому звіті повідомлялося також, що у цих комісіях у стадії розробки перебувають на­ступні законопроекти: "Про скликання Державної Народної Ради", "Про комісію для з'ясу­вання збитків, понесених уря­довцями Державних Установ від більшовицької навали", "Про ре­організацію Центральних уста­нов МВС", "Про організацію повітової та губерніальної вла­ди", "Про реорганізацію народ­ної міліції", "Про громадське Уп­равління селами, волостями, повітами, містами й гу­берніями", "Про громадське (сільське) Управління", "Про утворення нової комісії для оста­точного розроблення Статута про громадські Управління села­ми, волостями, повітами, міста­ми й губерніями", "Про забезпе­чення родин вояків, закликаних до Дієвої Армії", "Про натуральні та грошові повинності" та ін.
Крім підготовки вищезазна­чених законопроектів, Міністер­ством внутрішніх справ була проведена вибірка усіх законо­давчих актів, які мали силу на території УНР, з метою їх систе­матизації.
А в останні місяці 1920 року МВС УНР були підготовлені за­конопроекти "Про мобілізацію", "Про громадське управління", "Про самоврядування громад", "Про громадські повинності", "Про натуральні повинності", "Про реєстрацію населення", "Про мобілізацію міліції" тощо, а також сім інструкцій з основ­них напрямів діяльності, що перебували у віданні МВС.
Заслуговує на особливу увагу розроблений комісією МВС УНР проект статуту "Корпусу державної поліції", з самої назви якого, не кажучи вже про зміст, можна зробити висновок, що комісія МВС вважала доцільним у майбутньому пе­рейменувати народну міліцію у поліцію. У цьому проекті Корпус державної поліції визначався, як "на військовий взірець зор­ганізований Корпус, котрий яв­ляється виконавчим органом державної адміністративної вла­ди і має завданням охорону безпеченства, спокою й порядку публічного в Українській Рес­публіці" та повинен бути підпо­рядкований міністру внутрішніх справ. Але даний проект ухвале­ний не був.
Натомість 28 вересня 1921 р., головою Директорії С. Петлю­рою був затверджений Закон "Про корпус жандармерії", яким ухвалювався "Статут корпусу жандармерії". Відповідно до по­ложень статуту Корпус жандар­мерії належав "до офіції Міністерства внутрішніх справ", а командир Корпусу безпосе­редньо підпорядковувався міністру внутрішніх справ УНР.
Міністерством внутрішніх справ у 1921 році були також підготовлені такі важливі зако­нопроекти, як, наприклад, "Про Загальний Статут Міністерств", "Про раду Республіки", "Про громадянство" та ін. Звичайно, що дані законодавчі та інші нормативно-правові акти, розроб­лені МВС у 1921 році, впро­ваджені у життя так і не були, бо на той час в Україні вже встано­вилася радянська влада.
Однак можна зробити вис­новок, що, незважаючи на складні умови праці, Міністерст­во внутрішніх справ УНР прово­дило колосальну роботу щодо підготовки нормативно-правових актів, які повинні були за­безпечити правову базу діяль­ності органів державної влади. Особливої уваги заслуговує участь МВС у розробці таких до­кументів, як конституційні акти "Про тимчасове верховне уп­равління та порядок законодав­ства в УНР" та "Про державну народну раду УНР".
На відміну від МВС Цент­ральної Ради та Української дер­жави, МВС Директорії вдалося заснувати свій власний періодичний друкований орган - "Вістник Народнього Міністер­ства Внутрішніх Справ Ук­раїнської Народньої Рес­публіки". Видавався він Інформаційно-видавничим відділом МВС. Складався з офіційної та неофіційної частин. В офіційній частині оприлюднювались За­кони УНР, постанови та розпо­рядження Ради народних міністрів, накази та обіжники МВС. У неофіційній частині публікувались матеріали про діяльність МВС та інших міністерств УНР, організацію та діяльність державних органів і органів місцевого самовряду­вання зарубіжних країн та інша різноманітна інформація.
Перший номер часопису (здвоєний, № 1-2) вийшов 30 вересня 1919 р. Були встановлені: ціна видання – 20 грн.; періодичність виходу - два рази на місяць; передплата на рік— 240 грн., на 6 місяців -120 грн., на 3 місяці - 60 грн. Завданнями видання були: забезпечення оз­найомлення державних і гро­мадських інституцій відомства МВС із законодавчими та інши­ми поточними нормативно-пра­вовими актами, які безпосеред­ньо стосувалися їх діяльності, а також з розпорядженнями інших міністерств, що мали широке суспільно-державне зна­чення; надання можливості ши­роким верствам суспільства, пе­редусім селянству, ознайомлю­ватися з державним і суспільно-правовим устроєм УНР, а також державним і суспільним устроєм інших країн. Видання цього часопису МВС було припинено через втрату технічних можливостей у зв'язку із захопленням пере­важної частини території УНР Добровольчою армією генерала Денікіна та радянськими війсь­ками у другій половині 1919 р.
Підсумовуючи викладене, можна зазначити, що Міністер­ство внутрішніх справ УНР за доби Директорії мало дуже ши­рокі повноваження, але свою основну діяльність, через фак­тично безперервне ведення бойових дій на території Ук­раїни, вимушене було зосереджувати переважно на нагляді за роботою органів місцевого са­моврядування, охороні громадського порядку, заходах по призову до лав Армії УНР і мобілізації населення, нормотворчій діяльності та вирішенні поточних справ.
Остаточно залишивши те­риторію України 14 листопада 1920 р., внаслідок переможного наступу радянських військ, МВС України, сподіваючись на повер­нення і відновлення УНР, про­довжувало працювати над роз­робкою проектів законодавчих актів, удосконаленням власної структурної організації, наприк­лад, підготувавши у 1921 році проект Статуту МВС УНР, але ніякого фактичного впливу на розвиток подій в Україні його діяльність вже не мала. Надалі на території України діяв утворений державними органами радянсь­кої влади Народний Комісаріат Внутрішніх Справ УСРР.
(В цитованих текстах збере­жено особливості правопису оригіналів. - Від ред.).
Петро МИХАЙЛЕНКО, Володимир ДОВБНЯ, Ярослав ШИНКАРУК

Українська народна міліція доби Директорії

14 листопада 1918 р. гетьман П.Ско­ропадський видав «Грамоту Гетьмана всієї України до всіх українських грома­дян і козаків України», згідно з якою про­голошувався федеративний зв'язок України з Росією.
У багатьох історичних працях саме видання цього документа називають го­ловною причиною початку антигетьманського повстання. Проте слід заува­жити, що активна підготовка до повстан­ня розпочалася значно раніше - ще в жовтні 1918 року.
Основною опозиційною силою геть­манському урядові виступав утворений 21 травня 1918 р. Український Національно-Державний Союз, перетворений на почат­ку серпня 1918 року в Український Національний Союз (УНС), головою якого було обрано В.Винниченка. Не дійшовши згоди з гетьманом П.Скоропадським щодо подальшої розбудови української держав­ності, керівництво УНС вирішило, що єди­ною можливістю зберегти українську не­залежність буде збройне повстання з ме­тою усунення гетьмана від влади та відно­влення Української Народної Республіки.
14 листопада 1918 р. на таємній на­раді УНС було обрано Директорію - тим­часовий революційний державний орган, до складу якого ввійшли В.Винниченко, обраний її головою, П.Андрієвський, А.Макаренко, С.Петлюра та Ф.Швець. 15 листопада в Києві Директорія прийняла відозву до всіх громадян України із за­кликом до повстання проти гетьмана, а в Білій Церкві С.Петлюра проголосив Універсал про початок антигетьманського повстання. Цього ж дня й інші члени новообраної Директорії залишили Київ та переїхали до Білої Церкви, де дислокувались основні сили повстанців - Окре­мий загін Січових Стрільців. Гетьманське військове командування, отримавши повідомлення про початок повстання, з метою його найшвидшої ліквідації висла­ло з Києва у фастівському напрямку військовий загін. Але він, попри значну чисельну перевагу над підрозділом Січо­вих Стрільців, у бою з останніми 18 листо­пада під станцією Мотовилівка зазнав нищівної поразки. Дана подія мала дуже велике значення для подальшої перемоги Директорії у боротьбі за владу з гетьма­ном П. Скоропадським. Після цього бою окремі військові частини гетьманського війська почали переходити на бік Дирек­торії. А зважаючи на підписання угоди між представниками Директорії та Київської Ради німецьких солдатів, згідно з якою німці зобов'язувались дот­римуватись суворого нейтралітету, долю гетьманського уряду було вирішено.
14 грудня 1918 р. військові частини Директорії вступили до Києва. Гетьман П.Скоропадський зрікся влади, передавши її Раді Міністрів Української держави, яка,у свою чергу, передала владу Директорії. Ще до свого вступу до Києва Дирек­торія УНР видала наказ № 411 від 10 грудня 1918 р., згідно з яким для тимчасового ке­рування справами адміністративного уп­равління на території УНР при Директорії засновувався Відділ внутрішніх справ. Од­ним з першочергових завдань, що ставили­ся перед новоутвореним відділом, було завдання «дбати про забезпечення порядку і спокою на місцях».
З видання вищезгаданого наказу й по­чинається робота Міністерства внутрішніх справ за часів Директорії - спочатку у формі Відділу внутрішніх справ при Дире­кторії, потім, після утворення 14 грудня Ра­ди Комісарів, у формі Комісаріату внутрішніх справ, який 26 грудня 1918 р. було перейменовано на Міністерство внутрішніх справ у складі новоутвореної Ради народних міністрів УНР.
Міністрами внутрішніх справ за доби Директорії призначались: О.Мицюк - громадський та державний діяч, юрист, економіст і соціолог; Г.Чижевський - професійний військовий, полковник Армії УНР; І.Мазепа - політичний, дер­жавний та громадський діяч, вчений-агроном; М.Білинський - політичний та державний діяч, військовий, лінгвіст; О.Саліковський - громадський та полі­тичний діяч, журналіст.
Оскільки працівники гетьманської дер­жавної варти, небезпідставно побоюючись репресій з боку нової влади, переважно за­лишили виконання службових обов'язків, а створення нової міліції потребувало ча­су, криміногенна ситуація в Україні значно погіршилась. Ось що повідомляв з цього приводу призначений 18 грудня 1918 р. на посаду начальника міліції м. Києва М.Квасников: «Стара варта розбіглася. Ко­ли ми прибули в штаб, замість організова­ної варти ми застали казарму армійського полку, що втік з своїх позицій. Це було в ніч вступу військ Директорії... Приїхав я з де­якими бувшими служачими старої міліції, а також відрядженими міською думою чле­нами охорони. З цього моменту почалася організація міліції, яка ускладнювалася тим, що бувші чини варти або втекли, або з переляку не з'явилися на службу. Зараз, коли заспокоїлось, проводиться інтенсив­на праця по організації міліції... Грабунки та нальоти, порівнюючи з першими днями, значно уменшились, і це пояснюється тим, що міліція поволі набрала сили і мною скрізь встановлено парні варти мі­ліціонерів, і місто весь час патрулюється». (Тут і далі в цитованих текстах збереже­но особливості правопису оригіналів. - Від ред.)
Але сил міліції для забезпечення охорони громадського порядку в Києві не вистачало. Тому на допомогу міліції було залучено військову силу, а саме військове формування Січових Стріль­ців, що дислокувалось у Києві. Діяль­ність цього формування з охорони гро­мадського порядку отримала високу оцінку начальника київської міліції, який у розмові з кореспондентом газети «Трибуна» зазначав: «Не можу не висло­вити захоплення січовими стрільцями, які самоотвержено несуть охорону міста, коли б їх не викликали, завше не сперечаючись їдуть на місця випадків і ліквідують їх».
У своїй доповіді 25 січня 1919 р. на­чальник карно-розшукового відділу київської столичної міліції повідомляв: «Кадри кримінальних злочинців і так сильні, в останній час дуже збільшились, тому що в час останнього перевороту в Ук­раїні багато в'язниць розбито і велика кількість злочинців ринулась у Київ, а тут з'єднались з місцевими злочинцями. Крім тих кошмарних злочинств, які утворили у Києві злочинці, які знаходяться на волі, мною одержані агентурні відомості, що київські в'язниці на межі розгрому з ме­тою звільнення злочинців, які там знаходяться... Якщо тюрьма розбіжиться, то наслідки тих ужасів, які будуть, не можли­во уявити».
Складна обстановка виникла і в інших місцевостях УНР. Необхідно було терміново створювати міліцію замість державної варти. Так, Волинський гу­берніальний комісар у своїй доповідній міністру внутрішніх справ УНР від 12 лю­того 1919 р. відзначав: «Після держав­ного перевороту бувша в м. Житомірі державна варта в значній частині зали­шила свої посади і кудись зникла на чолі з вищою Губерніальною владою. Рес­публіканська влада м. Житоміру на пер­ших кроках своєї діяльності, між іншим, поставила своїм завданням організацію певного кадру народної міліції».
Організаційно-правовими засадами створення та діяльності народної міліції, яка мала замінити державну варту, стали ухвалені Радою народних міністрів УНР постанова «Про скасування Департамен­ту варти Міністерства внутрішніх справ та про утворення натомісць Адміністраційно-політичного департаменту» від 3 січня та Закон УНР «Про скасування інститута державної варти й сформуван­ня народної міліції» від 4 січня 1919 р. Вищезгаданою постановою Департамент державної варти МВС Української держа­ви скасовувався з 25 грудня 1918 р. Замість нього при МВС УНР створювався Адміністраційно-політичний департа­мент, у підпорядкування якого передава­лися всі справи колишнього Департамен­ту державної варти.
Склад новостворюваного департа­менту формувався згідно з штатами Де­партаменту державної варти, службовці якого вважались звільненими з посад з 25 грудня 1918 р., але повинні були виконувати службові обов'язки до передачі справ новопризначеним працівникам. Усі кредити, які були асигновані урядом на потреби Департаменту державної вар­ти, передавались Адміністраційно-політичному департаменту. Законом же ска­совувався і сам інститут державної варти, що діяв на підставі Закону Української держави «Про статут Української держав­ної варти» від 9 серпня 1918 р., а замість нього формувалась народна міліція.
Особливо привертає до себе увагу та­ке положення, викладене у законі: «Тим­часово, до вироблення закону про ор­ганізацію народної міліції, сформувати її по нормах і штатах, які встановлено було згаданим законом 9 серпня 1918 р.». От­же, уряд УНР, розуміючи важливість найскорішого сформування такого важливо­го правоохоронного органу, як міліція, але не маючи часу на створення нових правових засад його діяльності, вирішив використати ті, що існували за доби Геть­манату. Тобто із зміною назви органу «державна варта» на «народну міліцію» та з майже повною заміною особового складу на початковому етапі доби Дирек­торії новостворена міліція мала здійсню­вати свою діяльність згідно з тими норма­тивно-правовими актами, що й колишня державна варта. А це свідчить на користь того, що правове забезпечення органі­зації та діяльності державної варти було небезпідставно визнано урядом УНР значно кращим, ніж воно було за доби Центральної Ради.
Але часу на розбудову народної міліції в мирних умовах уряд УНР майже не мав. Наступ радянських військ змусив Армію УНР до відступу. Директорія швидко втра­чала підконтрольну їй частину території України. На початку лютого 1919 року ук­раїнська армія залишила Київ. Слід зазна­чити, що в період з лютого 1919 року й аж до остаточного залишення Армією УНР Ук­раїни у листопаді 1920 року місцевості, підконтрольні Директорії, постійно змі­нювались, подеколи становлячи взагалі мізерну частку території України. Інші ча­стини території країни перебували під контролем або Червоної Армії, або Добро­вольчої армії під командуванням генерала А. Денікіна, або взагалі під контролем пов­станської армії Н. Махна, кожна з яких встановлювала свій лад та створювала власний адміністративний апарат. Тому го­ворити про організацію та діяльність міліції України за доби Директорії у ви­щезгаданий період на всій території УНР не можна. Тут мова може йти лише про створення, нормативно-правове забезпе­чення та діяльність народної міліції УНР на окремих частинах території України, а та­кож про нереалізовані проекти майбут­ньої розбудови міліції, які розроблялись Радою народних міністрів та Міністерст­вом внутрішніх справ УНР.

Петро МИХАЙЛЕНКО,
доктор юридичних наук, професор;
Володимир ДОВБНЯ,
науковий співробітник НАВСУ.

Міліція України № 5-2003



Комментариев нет:

Отправить комментарий