Літопис запорізької полiцiї

Україна понад усе!

среда, 13 июля 2016 г.

Генеральне секретарство (міністерство) внутрішніх справ Української Народної Республіки за доби Центральної Ради (15 червня 1917 – 29 квітня 1918 р.)


Враховуючи напружену політичну та економічну си­туацію, що склалася в країні, 10 червня 1917 р. Центральна Рада ухвалила І Універсал. У доку­менті, зокрема, зазначалося: "Ми не можемо допустити край наш на безладдя та занепад. Ко­ли Тимчасове Російське Правительство не може дати лад у нас, коли не хоче стати разом з нами до великої роботи, то ми самі повинні взяти її на себе. Се наш обов'язок перед нашим краєм і перед тими народами, що живуть на нашій землі. І че­рез те ми, Українська Централь­на Рада, видаємо сей Універсал до всього нашого народу і оповіщаємо: однині самі буде­мо творити наше життя".(Тут і далі в цитованих текстах, а та­кож у назвах документів та періодичних видань збережено особливості тогочасного право­пису. –Від ред.)
Розуміючи, що для вико­нання завдань, поставлених у І Універсалі, Україні необхідно мати власний вищий орган ви­конавчої влади, Комітет Цент­ральної Ради на засіданні 15 червня 1917
р. прийняв рішення про створення Генерального секретаріату-вищого виконавчо­го органу УЦР. До складу Гене­рального секретаріату на цьому етапі входило 8 генеральних се­кретарів і генеральний писар. Головою Генерального секре­таріату і одночасно генераль­ним секретарем внутрішніх справ було призначено одного з найвпливовіших діячів УЦР -В.К. Винниченка.
Відтоді і починається діяльність Генерального секре­тарства внутрішніх справ з роз­будови української держав­ності. Вперше його компе­тенцію та обов'язки було визна­чено Декларацією Генерального секретаріату, яку було затвер­джено V сесією Центральної Ра­ди 27 червня 1917 р. Згідно з Декларацією до компетенції Ге­нерального секретарства внутрішніх справ належали: "...вся справа організації, агітації, пропаганди", а також керівництво різноманітними громадсько-адміністративними закладами, перебудова та де­мократизація місцевої і загальнокраєвої адміністративної вла­ди, тобто сільських, містечкових та волосних адміністратив­них органів, земських управ, міських дум, керівництво повітовими і губернськими комісарами, що забезпечувало б пристосування всього адміністративного механізму до потреб організованої, усвідом­леної демократії і підготовлення за допомогою цього самого апарату ще дальшого шабля - організації єдиної краєвої авто­номної влади в порозумінні з демократіями інших національ­ностей на Україні".
Але перейти до практичної реалізації завдань, що були по­ставлені перед Генеральним секретарством внутрішніх справ, заважала позиція, зайнята Тим­часовим урядом, який негатив­но сприйняв рішення ЦР про утворення Генерального секре­таріату. Після переговорів між ЦР та Тимчасовим урядом ос­танній усе ж визнав Генераль­ний секретаріат за крайовий ор­ган України, склад якого мав призначатись Тимчасовим уря­дом спільно з Центральною Ра­дою.
Після тривалих вагань ЦР прийняла запропоновану російським урядом "Тимчасову інструкцію Генеральному секре­таріатові Тимчасового Уряду на Україні" від 4 серпня 1917 р. Цим документом закріплюва­лось положення про те, що Ге­неральний секретаріат є вищим органом Тимчасового уряду у справах місцевого врядування Україною, котрого Тимчасовий уряд призначає за пропо­зиціями Центральної Ради.
Згідно з інструкцією Гене­ральний секретаріат складався з генеральних секретарів за відомствами: а) внутрішніх справ; б) фінансів; в) хлібороб­ства; г) освіти; д) торгу і проми­словості; є) праці, а також сек­ретаря у національних справах і генерального писаря.
21 серпня 1917 р. на засіданні Малої Ради було за­тверджено новий склад Гене­рального секретаріату. Його го­ловою і генеральним секрета­рем внутрішніх справ знову бу­ло призначено В.К. Винниченка.
Слід зазначити, що кількіс­ний склад відомств, які входили до Генерального секретаріату за час його існування, з моменту створення 15 червня до його пе­рейменування в Раду Народних Міністрів 11 січня 1918 р., змінювався шість разів. Це ма­ло негативний вплив на роботу як Генерального секретаріату в цілому, так і окремих генераль­них секретарств, що входили до його складу, зокрема Генераль­ного секретарства внутрішніх справ.
Відповідно до Декларації Генерального секретаріату, прийнятої 29 вересня 1917 р., Генеральне секретарство внутрішніх справ зобов'язува­лось рішуче боротися з анархією, що панувала в Ук­раїні, та контрреволюційними замахами за допомогою демо­кратичних органів місцевого са­моврядування, перетворити ор­ганізації "Вільного козацтва", які стихійно виникали, в актив­ну силу захисту населення. Зок­рема, у документі зазначалось: "...в краю поширюється епідемія грабежів, самосудів, анархічних виступів безвідповідальних груп. Гене­ральне секретарство внутрішніх справ вважає за найкращий спосіб боротьби з цим лихом активну, організовану са­модіяльність і самооборону людності. Для того Секретарст­во виробляє законопроект про організації "Вільного козацтва", які силою самого життя, здоро­вого інстинкту широких демо­кратичних мас стали виникати по всіх усюдах України. Пра­вильно організоване, ор­ганізаційно зв'язане з вищим органом влади революційної демократії краю - Генеральним секретаріатом, "Вільне козац­тво", що буде в розпорядженні органів місцевого самовряду­вання, має стати твердою опо­рою Секретарству внутрішніх справ у боротьбі з елементами безчинства і злодіяцтва".
У згаданій Декларації також наголошувалось, що для ор­ганізованого проведення демобілізації армії у складі Гене­рального секретарства внутрішніх справ створювався демобілізаційний відділ. Крім цього відділу, станом на 1 жовт­ня 1917 р. до складу Центрального управління Генерального секретарства внутрішніх справ входили: канцелярія, виселенсько-плінницько-біженецький відділ, адміністративно-політичний відділ, медико-санітарний відділ, відділ місце­вих самоврядувань, відділ загальних справ і реєстратура. Роботою канцелярії та згаданих відділів керували директор канцелярії та директори відділів, а реєстратурою - завідувач реєстратури, які призначалися на посади генеральним секре­тарем внутрішніх справ.
Колективним керівним ор­ганом Генерального секретар­ства (Міністерства) внутрішніх справ була рада на чолі з гене­ральним секретарем (мініст­ром) внутрішніх справ. Керівни­ками Генерального секретарст­ва (Міністерства) внутрішніх справ за доби Центральної Ради призначались: В.К. Винниченко (Голова Генерального секре­таріату та генеральний секретар внутрішніх справ з 15 (28) черв­ня 1917р. по 16 (29) січня 1918 р.) - політичний і держав­ний діяч, письменник; П.О. Христюк (міністр внутрішніх справ з 18 (31) січня по 24 березня 1918 р.) - політичний і держав­ний діяч, публіцист, літерату­рознавець; М.С.Ткаченко (міністр внутрішніх справ з 24 березня по 29 квітня 1918 р.) - політичний діяч, адвокат.
На посади товаришів (за­ступників) генерального секре­таря (міністра) внутрішніх справ УНР за доби ЦР призначались: П.Д. Понятенко (з липня 1917 року - товариш генерального секретаря (міністра) внутрішніх справ, директор канцелярії МВС УНР); І.Г. Красковський (това­риш генерального секретаря (міністра) внутрішніх справ з 8 вересня 1917 р.); Л.І. Абрамович (з 15 вересня 1917 р. - ди­ректор адміністративно-політичного відділу, а з 19 ве­ресня 1917 р. -товариш гене­рального секретаря внутрішніх справ); О.М. Карпинський (то­вариш генерального секретаря (міністра) внутрішніх справ з 22 листопада 1917 р.).

Слід зазначити, що протя­гом усього періоду існування Генерального секретарства (Міністерства) внутрішніх справ за доби Центральної Ради його структура змінювалась настіль­ки швидко, що це викликало не­задоволення і навіть розгуб­леність місцевих органів управління. За часів Центральної Ради у складі Генерального сек­ретарства (Міністерства) внут­рішніх справ функціонували: виселенсько-плінницько-біженецький відділ, адміністративно-політичний відділ, медично-санітарний відділ, відділ місце­вих самоврядувань, демобілізаційний відділ, відділ загаль­них справ, який, зокрема, вико­нував функції "вищого догляду" (тобто нагляду) за місцями ув'язнення, виборче бюро, де­партамент державного опікуван­ня, страховий відділ, комісія з охорони ладу в Україні, яку було створено 13 листопада 1917р., відділ "Вільного козацтва", головна тюремна управа, головна військова управа, адміністра­тивно-господарський відділ, технічно-будівничий відділ, інформаційне бюро та деякі інші підрозділи. Певний час структурні підрозділи відомства йменувалися відділами, згодом департаментами, управами, бю­ро тощо. З часом деякі згадані структурні утворення скасовувались, потім створювались знову, інші реорганізовувались.
Отже, можна зробити вис­новок: організаційна побудова відомства, його компетенція на практиці була ще ширшою, ніж це визначалось у згаданих доку­ментах. Відомство займалося справами біженців, бранців, міграції, опікування, страхуван­ня, демобілізації армії, військо­вого призову, питаннями віро­сповідань та церкви, вищого догляду за тюрмами, охорони народного здоров'я тощо. Це свідчить про те, що за доби Цен­тральної Ради до компетенції Генерального секретарства (Міністерства) внутрішніх справ належав значний обсяг питань, які не притаманні сучасному МВС України.
7 листопада 1917 р., зважа­ючи на жовтневий переворот в Росії, Українська Центральна Рада ухвалила III Універсал, яким було проголошено Ук­раїнську Народну Республіку. Цим документом закріплено й деякі з пріоритетних напрямів подальшої роботи Генерально­го секретарства внутрішніх справ. Так, в Універсалі зазнача­лося: "Генеральному Секретар­ству Внутрішніх Справ припи­суємо: вжити всіх заходів до закріплення й поширення прав місцевого самоврядування, що являються органами найвищої адміністративної влади на місцях, і до встановлення найтіснішого зв'язку й співробітництва його з органа­ми революційної демократії, що має бути найкращою основою вільного демократичного жит­тя. Так само в Українській Народній Республіці має бути за­безпечено всі свободи, здобуті всеросійською революцією: свободу слова, друку, віри, зібрань, союзів, страйків, недо­торканості особи і мешкання, право і можливість уживання місцевих мов у зносинах з усіма установами".
Ще одне важливе завдання Генеральне секретарство внутрішніх справ отримало згідно з постановою Централь­ної Ради щодо затвердження Закону про вибори до Укра­їнських Установчих зборів від 11 листопада 1917 р. Цим доку­ментом секретарству було до­ручено "безпосередні виконавчі заходи, потрібні, щоб технічно налагодити вибори до Ук­раїнських Установчих зборів для найшвидшого їх переведен­ня та успішного ходу".
Згідно з IV Універсалом Ук­раїнської Центральної Ради, ух­валеним 11 січня 1918 р., який проголосив Українську Народну Республіку "ні від кого незалеж­ною, вільною, суверенною дер­жавою українського народу", вищий орган виконавчої влади - Генеральний секретаріат УНР - перейменувався в Раду На­родних Міністрів, першочерго­вим завданням якої ставилося: "...від цього дня вести розпочаті вже нею переговори про мир з Центральними державами цілком самостійно й довести їх до кінця, незважаючи ні на які перешкоди з боку яких-небудь частин бувшої Російської Ім­перії, і установити мир, щоб наш край розпочав господарське життя в спокої і згоді". Уряду доручалось твердо і рішуче взя­тись до боротьби проти "так званих "більшовиків" та інших напастників, що нищать та руй­нують наш край", а також звільнити Україну "від насланих з Петрограда найманих насиль­ників, які топчуть права Ук­раїнської Республіки". Тих же, хто буде закликати до повстан­ня проти самостійності Ук­раїнської Народної Республіки або до повернення старого ла­ду, приписувалось карати як за державну зраду.
Отже, згідно з положенням IV Універсалу УЦР про перейме­нування Генерального секре­таріату в Раду Народних Міністрів УНР генеральні секре­тарства, у тому числі й Гене­ральне секретарство внутрішніх справ, було перейменовано в міністерства.
Торкаючись питань діяль­ності Генерального секретарст­ва (Міністерства) внутрішніх справ з виконання завдань, по­ставлених перед ним Централь­ною Радою та урядом, слід за­значити, що, зважаючи на військові події та складну внутрішньополітичну ситуацію в Україні, виконати поставлені перед відомством завдання в повному обсязі було практично неможливо. Але Генеральне се­кретарство (Міністерство) внутрішніх справ докладало чи­мало зусиль для вирішення підвідомчих йому питань.
Зважаючи на надзвичайну важливість упорядкування діяльності організацій "Вільно­го козацтва", на засіданні Гене­рального секретаріату 9 жовтня 1917 р. для підготовки проекту статуту "Вільного козацтва", який би закріпив організаційно-правові засади діяльності даних організацій, було створено спеціальну комісію. Питання підготовки та зміст проекту ста­туту обговорювалися на засіданнях Генерального секре­таріату 11,16,20 та 21 жовтня 1917 р., а на засіданні 13 листо­пада статут "Вільного козацтва" було остаточно затверджено. Згідно з цим документом очо­лювати організацію (об'єднання кошів) було надано право гене­ральному секретарю внутрішніх справ або його товаришу (за­ступнику), який призначався Ге­неральним секретаріатом. Гене­ральний секретар внутрішніх справ затверджував кошову старшину та мав право усувати з посад "кожного з козацької старшини, крім кошового". Але пізніше, внаслідок розпочатих військових дій, з 18 грудня 1917 р., "Вільне козацтво", пере­формоване у реєстрове "Вільне козацтво", було перепідпорядковано Генеральному секретарству військових справ і його ор­ганізації увійшли як підрозділи до складу Української армії.
Як уже зазначалося, IV Універсал проголосив, що в Ук­раїнській Народній Республіці має бути забезпечено всі грома­дянські свободи, у тому числі свободу слова, друку, віри, зібрань тощо. Проте виконати поставлені завдання щодо за­безпечення всіх прав і свобод громадян УНР затих умов було дуже складно. Уряд УНР був змушений періодично вдавати­ся до їх обмеження. Але слід за­уважити, що за весь час існу­вання Центральної Ради єдиним заходом, що не відбувся через заборону уряду, була маніфес­тація, запланована представни­ками деяких партій, про­фесійних спілок та фабрично-заводських комітетів на 29 бе­резня 1918 р., яка мала бути присвячена роковинам рево­люції. Звичайно, дана подія на­була широкого резонансу в суспільстві. 30 березня на засі­данні Малої Ради з роз'яснен­ням позиції уряду щодо цього питання виступив міністр внутрішніх справ М.С. Ткаченко. Пояснюючи, з яких причин демонстрацію було визнано не­своєчасною, міністр повідомив: "...Ми не могли добре ставитися до демонстрації. По наших відо­мостях цей момент мали вико­ристати чорносотенні, контрреволюційні й інші елементи, во­рожі Українській державі. Особ­ливо малося на увазі під стягом демонстрації викликати вороже ставлення до дружнього нам війська, що підтримує нас в бо­ротьбі з більшовиками. Таке ба­жання завдати удар нашим дер­жавним інтересам ми не могли допустити. Взагалі, щодо де­монстрації, то уряд Української Народної Республіки як орган революційно-демократичний стоїть на принципі політичної волі, але він не може допустити злочинної агітації проти Ук­раїнської держави, з якого б во­на боку не йшла, між тим по відомостях міністерства ця де­монстрація не була б святом ре­волюції, яким воно являється й для нас, але її використано було б для протесту проти Ук­раїнської Народної Республіки".
Після детального обгово­рення отриманих відомостей щодо даної події члени Малої Ради ухвалили таку формулу переходу до чергових справ, яку було запропоновано фракцією українських соціалістів-революціонерів: "Мала Рада, заслу­хавши повідомлення міністра внутрішніх справ про причини заборони маніфестації 29 бе­резня, приймає його і перехо­дить до чергових справ". Отже, можна зробити висновок, що стосовно заборони демонст­рації більшість членів Малої Ра­ди визнали правомірною позицію уряду та МВС, які посила­лися на запроваджений у місті ще у січні 1918 року стан обло­ги, яким обмежувались окремі політичні права громадян.
Таку суперечливу акцію, як скасування демонстрації у бе­резні 1918 року, усе ж таки можна виправдати тим, що на деяких територіях України ще відбувалась збройна боротьба, молода українська республіка тільки розпочинала своє стано­влення і тому можливе загос­трення політичної ситуації у сто­лиці могло призвести до зброй­ного конфлікту, нових жертв та ескалації напруги в суспільстві.
25 січня 1918 р., внаслідок наступу більшовицьких військо­вих частин на київському напрямку, члени РНМ УНР разом з інши­ми урядовими установами, зокре­мА  МВС УНР, залишили Київ та переїхали до Житомира. У зв'язку з недостатньою кількістю членів уряду у цей період міністру внут­рішніх справ П.О. Христюку було доручено одночасно виконувати й обов'язки міністра освіти, що він і робив з 29 січня до 10 березня 1918 р.
Налагодити нормальну ро­боту МВС УНР вдалося лише після повернення до Києва у бе­резні 1918 року. Відразу після переїзду до Києва Мала Рада визнала головними завданнями Міністерства внутрішніх справ "охорону порядку і налагоджен­ня міліції".
Що ж до питання про керівництво МВС справою ор­ганізації міліції, то згідно з чин­ним законодавством УНР ор­ганізація та діяльність ук­раїнської міліції на той час ґрунтувались на постанові Тимчасового уряду, ухваленій ще 17 (30) квітня 1917р., якою було затверджено "Тимчасове положення про міліцію". Цей документ визначив міліцію як виконавчий орган державної влади на місцях, який перебу­вав у безпосередньому підпо­рядкуванні земських і міських громадських управлінь. Началь­ників міліції обирали та звільня­ли з посади міські та повітові земські управи за прина­лежністю, без визначення стро­ку їх служби. До компетенції ж міністра внутрішніх справ УНР належали питання загального керування діяльністю міліції, видання інструкцій і наказів, які визначали технічний бік діяльності міліції, огляд та ревізії установ міліції, складання кошто­рисів на утримання міліції.
Ще наприкінці грудня 1917 року до Генерального секре­таріату надійшло прохання від українців-міліціонерів м. Києва про підпорядкування місцевої міліції безпосередньо Генеральному секретарству внутрішніх справ. Це питання було винесе­но на обговорення на засіданні Генерального секретаріату З (16) січня 1918 р. Проте, зва­жаючи на наступ радянських військових частин та вимушене через це залишення Києва ук­раїнським урядом, вирішення вищезгаданого питання було відкладено.
Тому "Тимчасове положен­ня про міліцію" Тимчасового уряду діяло без змін на тери­торії УНР аж до 5 березня 1918 р., коли на засіданні Малої Ради було ухвалено Закон "Про передачу міліції м. Києва в роз­порядження Міністерства внут­рішніх справ". До речі, прийнят­тя цього законодавчого доку­мента зумовило рішучий про­тест Київської міської думи, яка домагалася його скасування, вбачаючи в цьому порушення прав органів місцевого само­врядування. Цим Законом ви­значалось, що в розвиток та до­повнення чинного законодавст­ва про міліцію "...підлеглість міліції столиці Української На­родної Республіки м. Києва Київському міському самовря­дуванню касується і вся міліція переходить в безпосередню підлеглість і розпорядження Міністерства внутрішніх справ". Відтепер начальник київської міліції мав призначатись нака­зом міністра внутрішніх справ УНР, а не обиратись, як було раніше. Цим же законом Міністерству внутрішніх справ надавалось право призначати помічників керівника столичної міліції і начальників районів, ви­значати поділ Києва на міліційні райони, встановлювати штати та оклади грошового утримання міліціонерів. Видатки на утри­мання київської міліції, обрахо­вані Міністерством внутрішніх справ, складалися з коштів, які асигнувалися з Державної скарбниці в розмірі 50% та на 50% забезпечувались коштами з бюджету Київської міської ду­ми. У загальній частині діяльність столичної міліції визначалась нормами Тимчасо­вого положення про міліцію", ухваленого колишнім Тимчасо­вим урядом.
Після звільнення переваж­ної частини території України від радянських військ уряд УНР у другій половині березня 1918 р. ухвалив рішення про припинен­ня організації реєстрового "Вільного козацтва". Натомість було вирішено передати кредит у сумі 130 млн. крб., виділений на його організацію, у розпо­рядження міністра внутрішніх справ на організацію міліції. На потреби київської міліції Радою Народних Міністрів УНР 22 бе­резня 1918 р. було асигновано 500 тис. крб. Це свідчило про зміну курсу уряду УНР щодо по­дальшої розбудови міліції та про розуміння ним необхідності існування добре зорганізованої, відповідно укомплектованої та підготовленої штатної міліції.
Взагалі питання недостат­нього фінансування Генераль­ного секретарства (Міністерст­ва) внутрішніх справ УНР за до­би ЦР, для налагодження діяль­ності якого потрібні були значні кошти, було досить актуальним. Для отримання коштів на поточ­ну діяльність Генеральне секре­тарство (Міністерство) постійно вимушене було порушувати це питання на засіданнях уряду. Так, наприклад, на засіданнях Генерального секретаріату на потреби Генерального секре­тарства (Міністерства) внутрішніх справ 16 грудня 1917 р. було асигновано 55 тис. крб., 18 грудня -100 тис. крб., 19 грудня -100 тис. крб. на пособіє біженцям та 50 тис. крб. "на охорону поряд­ку на Україні"; на засіданнях Ра­ди Народних Міністрів 10 берез­ня 1918 р. для МВС було виділе­но 55 300 крб., 22 березня -500 тис. крб., 23 березня-2500 крб."на розсилку урядо­вих пакетів у 1918р.", 12 квітня - 200 тис. крб. "на бібліотеку" тощо.
За доби Центральної Ради Генеральне секретарство (Міністерство) внутрішніх справ приділяло знач ну увагу і питан­ням нормотворчості. Так, важли­вого значення для поліпшення функціонування державних інституцій і забезпечення право­порядку в УНР мали набути вироблені ним такі нормативні ак­ти, як, наприклад, "Статут "Вільного козацтва" України" від 13 (26) листопада 1917 р., роз­порядження Генерального сек­ретарства внутрішніх справ "Про недоторканість особи та її жит­ла" від 1 (14) листопада 1917 р., розпорядження МВС губернським і повітовим комісарам "Про заходи щодо виконання законів УНР" від 9 березня 1918 р., цир­куляр МВС народним земським управам "Про впорядкування по­всякденного життя населення" від 9 березня 1918 р., постанова МВС "Про збір податків" від 14 березня 1918 р., обіжник "Про охорону телеграфів і телефонів" від 21 березня 1918 р., циркуля­ри МВС "Про охорону порядку" від 24 березня 1918 р., "Про за­ведення порядку на Україні" від 27 березня 1918 р. та інші.
Власного друкованого орга­ну Генеральне секретарство (Міністерство) внутрішніх справ УНР не мало. Тому найваж­ливіші нормативно-правові ак­ти, що видавались ним, а також звернення до населення друку­вались спочатку у газеті "Вісти з Української Центральної Ради" - офіційному друкованому ор­гані ЦР, а згодом у газеті "Вістник Генерального Секретаріяту Української Народньої Республіки" - офіційному дру­кованому періодичному органі Генерального секретаріату УНР. Перший номер цього видання побачив світ 6 (19) листопада 1917р.У зв'язку з тим що IVУніверсалом Центральної Ра­ди назву вищого органу вико­навчої влади УНР Генерального секретаріату було змінено на Раду Народних Міністрів, було перейменоване й офіційне періодичне видання Генераль­ного секретаріату. Починаючи з 3-го номера, це видання стало виходити під назвою "Вістник Ради Народніх Міністрів Ук­раїнської Народньої Рес­публіки".
За період існування газета друкувала універсали, закони та постанови Центральної Ради; постанови, статути та відозви Генерального секретаріату (Ра­ди Народних Міністрів) УНР; накази, циркуляри, обіжники, роз­порядження та оповіщення ге­неральних секретарств (міністерств), зокрема і Гене­рального секретарства (Міністерства) внутрішніх справ. Так, наприклад, були надруковані вищезгадані "Ста­тут "Вільного козацтва" Ук­раїни", розпорядження Генерального секретарства внутрішніх справ "Про недотор­каність особи та її житла", поста­нова МВС "Про збір податків", обіжник МВС "Про охорону те­леграфів і телефонів", циркуля­ри МВС "Про охорону порядку", "Про заведення порядку на Ук­раїні" та багато інших норматив­но-правових актів, які видава­лись Генеральним секретарст­вом (Міністерством) внутрішніх справ УНР.
Як засвідчила історична пра­ктика, виконати той величезний обсяг поставлених перед Генеральним секретарством (Міністерством) внутрішніх справ завдань за умов воєнних дій, розрухи, незначного періоду свого існування, недостатнього фінансування та нестачі кваліфікованих кадрів було пра­ктично неможливо. Але, незва­жаючи на всі недоліки, Міністерство внутрішніх справ УНР зро­било значний внесок у справу розбудови української держав­ності за часів Центральної Ради.
Отже, можна дійти виснов­ку, що за доби Центральної Ради внаслідок воєнних дій, економічної кризи та анархії, що па­нували в країні, Міністерству внутрішніх справ УНР так і не вдалося створити сталу дієздат­ну структуру, яка мала б змогу бездоганно виконувати постав­лений перед нею Центральною Радою та Радою Народних Міністрів досить широкий спектр надважливих завдань.
МВС УНР доби Центральної Ради припинило діяльність, як і сама ЦР, внаслідок державного перевороту, що стався 29 квітня 1918 р. За день до цього німець­ке військове командування видало наказ про арешт міністра внутрішніх справ УНР М.С. Ткаченка та директора адміністра­тивно-політичного департамен­ту МВС Ю.Г. Гаєвського, який ке­рував цим департаментом з ве­ресня 1917р., звинувативши їх у причетності до арешту та таємного викрадення банкіра Ю. Доброго, який активно співпрацював з німецькими ус­тановами та організаціями. Нев­довзі МВС УНР було замінено на МВС Української держави.
Петро МИХАЙЛЕНКО,
доктор юридичних наук,
професор;
Володимир ДОВБНЯ,
кандидат юридичних наук. 
Міліція України № 12-2004


Міліція Української Народної Республіки доби Центральної Ради (листопад 1917 – квітень 1918 рр.)
Продовження. Початок у № 1-2003 Міліція України
Внаслідок недосконалості право­вої бази діяльності, нестачі чи­сельності та низької професійної підготовки кадрів міліція була неспро­можна самотужки захистити населення від зростаючої хвилі злочинності. У до­повіді адміністраційній комісії про стан міліції її член С. Куреленко повідомляв: «... кого тільки не було у складі міліції; починаючи від дезертирів і карних еле­ментів, що їх випущено було на підставі амністії з в'язниць, і кінчаючи каліками офіцерами, - все було тут, не було тільки старих «городових», старих «поліцейсь­ких». Керівники міліції (начальники) мінялися майже щотижня».
На допомогу міліції, особливо для бо­ротьби з поширеними переважно у сільській місцевості масовими погрома­ми маєтків землевласників, розграбуван­ням цукрових заводів (наприклад, на Городоцькому цукровому заводі в листо­паді 1917 р. було розграбовано до 2000 пудів цукру), незаконним вирубуванням лісів тощо, урядом УНР залучались мілі­ційні формування «Вільного козацтва». Порядок їх організації було регламенто­вано статутом «Вільного козацтва на Ук­раїні», ухваленим Генеральним Секре­таріатом 13 листопада 1917 р. У ньому зазначалось, що «під час війни «Вільне ко­зацтво» бореться з дезертирством, при демобілізації вживає всіх заходів, щоб не були порушені порядок та спокій насе­лення, охороняє громадян та добро меш­канців від їх знищення і грабування». Керівництво діяльністю цих організацій з охорони громадського порядку на місцях покладалося на відповідні органи місце­вої влади (начальник міліції, комісар),
У великих містах, крім вищезгаданих козачих формувань, подекуди створюва­лись формування з офіцерів та студентів. Наприклад, у Києві певний час існувала «воєнна міліція», що складалася пере­важно з офіцерів та юнкерів, і окреме формування української міліції з числа студентів Київського університету. А в містечку Жванці Кам'янець-Подільського повіту було створено загін жіночої міліції, який енергійно боровся з контра­бандистами.
У лютому 1918 р. згідно з наказом міністра військових справ УНР було ство­рено спеціальну міліцію для охорони залізниць, яка підпорядковувалась «на­чальнику військових сполучень».
Після звільнення переважної частини території України від радянських військ уряд УНР у другій полови ні березня 1918р. ухвалив рішення про припинення діяль­ності організації «Вільного козацтва».
Натомість було вирішено передати кре­дит у сумі 130 млн. крб., виділений на йо­го організацію,у розпорядження міністра внутрішніх справ на організацію міліції. На потреби міліції м. Києва Радою народ­них міністрів УНР 22 березня 1918 р. було асигновано 500тис. крб. Це свідчило про зміну курсу уряду УНР щодо подальшої розбудови міліції та про розуміння ним необхідності існування добре зорганізо­ваної штатної міліції.
... На допомогу міліції, особливо для боротьби з поширеними переважно у сільській місцевості масовими погромами маєтків землевласників, урядом УНР залучались міліційні формування «Вільного козацтва».
На той час в Українській Народній Республіці склалася загрозлива криміно­генна ситуація, зумовлена важким економічним становищем народу, згортан­ням виробництва і трудової зайнятості в умовах воєнних дій, слабкістю централь­ної і місцевої влади, нігілістичним став­ленням населення до законодавчих при­писів влади, наявністю у громадян вели­кої кількості зброї, придбати яку в умовах воєнних дій не становило труднощів, ак­тивізацією злочинних елементів з числа тих, які втекли або були випущені ще в 1917 році з тюрем, тощо. Така криміно­генна ситуація не могла не тривожити уряд УНР.
Виконуючи свої обов'язки у складних умовах повоєнної розрухи, міліція УНР докладала чимало зусиль у боротьбі зі злочинністю, несла службу з охорони "громадського порядку, залучалась до збору податків тощо. Також міліція боролася з самочинними обшуками і рекві­зиціями, що набули значного поширення. Так, у рапорті начальника міліції Подольського району м. Києва зазначалось: «Бу­ли одержані відомості, що невідомими у військовій формі проводяться перевірка документів і обшук громадян. Я відпра­вився на місце події. Ми зустріли загін з 15 чоловік на чолі з Лясковецьким, який розшукувався як ініціатор самочинних обшуків, які мали місце в останні дні на Подолі і інших частинах міста. Лясковецький був заарештований і доставле­ний у районний відділ, звідки для з'ясу­вання особи і реєстрації злочинів напра­влений в уголовно-розшукний відділ». (Стиль та орфографію оригіналу збере­жено. - Прим. ред.)
Одним з пріоритетних напрямів ді­яльності міліції на той час стали заходи, спрямовані на вилучення зброї у населення. Як характерний приклад такої діяльності міліції та труднощів, що вини­кали в її роботі, можна навести витяг із звіту начальника міліції Острозького повіту Волинському губернському інспе­ктору міліції за березень - початок квітня 1918 р.: «... У зв'язку з обеззброєнням громадянства, то надії себе не виправдо­вують. Частина зброї здана охоче належ­ним владам, в деяких селах по одній-дві рушниці та пістолетів відібрано. Безу­мовно, що ще багато зброї притаєно, яку, незважаючи на обшуки, зараз неможливо знайти. Повинен зазначити, що, виконуючи постанови, громадянство ду­же вороже відноситься до міліції, найбільш до резерву міліції. Не роз­пізнавши навіть, що це за загін, яка його мета, населення зустрічає виразами: «грабіжники», «хулігани», «барбоси» і т.п. Правда, по з'ясуванню завдання заго­ну і загального становища Держави, гро­мадянство в багатьох селах задовольня­лося поясненнями і відношення змінюва­лось. Приїжджаючи в села, впровадив та­ку тактику: кликав місцевого Комісара, пропонував призначення ним по потребі понятих і міліціонерів розсилав на об­шук. Правда, громадянство такою такти­кою ображувалось, але по скінченню об­шуків скликав по можливості сходи,яким зазначав неумістність спочатку робити сходи, позаяк це давало б можливість все належне до одібрання поховати, громада безумовно задовольнялась.
Особливий випадок стався в селі Май­кові. Приїхавши до села і вживши попере­ду зазначену тактику, розіслав на обшуки. За декілька хвилин одержав доповідь На­чальника Довжанської Волосної міліції із Пашуків, куди він був мною надісланий з 6 міліцюнерами для заарештування прихованих винокурців, що там противляться і не допускають до обшуків. Я пішов з декількома міліціонерами туди. Прибувши на місце, виявив, що особливого нічого не-має,наказав виконувати мої розпоряджен­ня далі. Не скінчивши справи тут, одержав нове донесення із Майкова, що там зібра­лася громада, пограбувала з возу складені на ньому відібрані речі, вимагає 1000 крб. якоїсь застави і хоче обеззброїти міліцію. Почувши такі відомості, швидко з був­шими зі мною міліціонерами виїхав до Майкова. У Майкові застав громаду роз­бурканих людей біля залишившихся там міліціонерів. Задля того, щоб можна було виявити становище ставшогося бешкету, необхідно було вилучити із натовпу зако­лотників за вказівкою вахмістра, який був весь час у Майкові, що я зробив. Під час вилучення з натовпу цих заколот­ників, громада здійснювала опір, на що мною виданий наказ міліціонерам взяти їх силою, а натовп розігнати, що теж було зроблено. Натовп розбігся по різним шляхам і підняв на нас стрілянину, зро­бивши до 7 пострілів. Побачивши таке становище, я наказав загону дати де­кілька залпів вгору, після яких все ж з бо­ку Майківців було з кілька пострілів. На всі заклики до снуючої громади не опира­тися і особливо не стріляти нічого не до­помагало. Тоді мною був надісланий вер­хівець в Гощу до німецького Коменданта за допомогою. В час, коли виїхав вер­хівець, натовп заспокоївся і став сходити­ся до місця випадку, зрозумівши, що справа не жарт, прохав відпустити заарештованих і уже плакався на свій випа­док. Зібравши більшу громаду, почав вес­ти балачку про випадок і ультимативно пропонував негайно здати яку є зброю та привести для заарештування по їхнім промовам головного заколотника Михай­ла Матвійчука, котрий в час заарештуван­ня других утік. Після моєї вимоги була здана тільки одна рушниця. Позаяк був пізній час, примушений був залишити Майков, але з наказом, що коли не будуть доставлені в Гощу рушниці, вранці загін за допомогою німців прибуде для поголовного обшуку, і з тим залишив Майков, забравши заарештованих. Вранці Комі­сар села Майкова доставив 6 рушниць, а про Матвійчука зазначив, що його в селі нема. Заарештовані приведені мною до Острога, передані Судовому Слідчому, по постанові якого вже сидять у в'язниці...» (Стиль та орфографію оригіналу збере­жено. - Прим, ред.)
У випадках, коли сил місцевої міліції для обеззброєння населення не виста­чало, на допомогу їм залучались війсь­кові підрозділи армії УНР та німецької армії. Так, для обеззброєння населення м. Києва та столичного повіту залучались військовослужбовці військового форму­вання Січових Стрільців, які несли також службу з охорони Центральної Ради.
Доба Української Центральної Ради закінчилась 29 квітня 1918 р., коли внаслідок державного перевороту до влади прийшов гетьман Павло Скоро­падський. Німецька військова влада, підтримуючи гетьмана, наголосила, що в разі виступу проти нової влади ук­раїнських військових частин, котрі зали­шилися вірними Центральній Раді,їх буде вщент розгромлено німецькими військо­вими підрозділами, які значно переважа­ли українські за чисельністю. Командиру військового формування Січових Стріль­ців, яке відмовилось перейти на службу до гетьмана, Євгену Коновальцю було дозволено лише взяти під охорону голову Центральної Ради професора Михайла Грушевського. Українська міліція, пере­важна більшість працівників якої про­довжувала виконувати службові обов'яз­ки, невдовзі була переформована у Дер­жавну варту.

Петро МИХАЙЛЕНКО,
доктор юридичних наук, професор;
Володимир ДОВБНЯ,
науковий співробітник.
№ 2-2003 Міліція України





Комментариев нет:

Отправить комментарий