Літопис запорізької полiцiї

Україна понад усе!

вторник, 25 августа 2015 г.

Втрати патріотичних сил внаслідок російського вторгнення в Україну (липень-вересень 2015 року). Частина 11

Втрати за липень-вересень 2015 року. Частина 11

Увага! Інформація про загиблих героїв збирається із різних джерел (офіційних, соцмереж, тощо), тому у окремих випадках вона потребує уточнення. Літописець


Герої не вмирають!


Заєць Олексій Миколайович      1 липня 1982, Житомир. Солдат 13-го батальйону 95-ї окремої аеромобільної бригада (Житомир). Професійний військовий, все життя присвятив службі в армії. З перших днів війни був на передовій, воював під Слов'янськом. Залишилася дружина та 8-річна донька.   30 вересня 2015    Дата і місце смерті не уточнено. Помер внаслідок обриву тромбу. похований у Житомирі 2 жовтня


Герої не вмирають!

Дудинець Андрій Іванович           16 травня 1983, Херсон. Молодший сержант, військовослужбовець 57-ї окремої мотопіхотної бригади (Кіровоград). Залишилася мати. Загинув 28 вересня 2015 від вогнепального поранення в голову під Костянтинівкою (Донецька область). Напередодні повернувся з відпустки в зону АТО, розмовляв з рідними телефоном, казав, що йде на чергування. В свідоцтві про смерть зазначено — самогубство. Родичі подали заяву на розслідування. Поховали захисника у рідному селі на Херсонщині.
 Прим. Начальник Костянтинівського міськвідділу міліції Володимир Гончаров розповів «Громадському радіо», що в місці дислокації 25-ї аеромобільної бригади у Костянтинівському районі в руках військовослужбовця 1982 р.н. розірвалася граната РГД, військовик загинув на місці. Слідство розглядає версії необережного поводження зі зброєю та самогубства
Родичі віри не ймуть, адже у справі більше запитань, ніж відповідей. Хоча у свідоцтві про смерть зазначили про самогубство, молодшого сержанта Андрія Дудинця поховав священик.

Андрій служив у 57-й мотострілковій бригаді. Трагедія сталася під Костянтинівкою, на підконтрольній Україні частині Донеччини. Того дня, 28 вересня, молодший сержант тільки повернувся з відпустки. Рідні хлопця пригадують: востаннє Андрія чули о 16:00 по телефону. Нічого дивного в його голосі не помітили.

За два дні мати отримала довідку судмедекспертів: причина смерті – вогнепальне поранення в голову, а її син — самогубець. За яких обставин загинув Андрій, рідним не кажуть. Тим часом додому повернули речі бійця. З усього видно, на схід він їхав надовго. У сільській крамниці Андрія бачили у день від'їзду. Накупив смаколиків для друзів із зони АТО. А от із частини, до якої так поспішав хлопець, на похорон так ніхто й не приїхав. Дивись відео

Герої не вмирають!


Копачук Віталій Петрович            30 квітня 1979, Новий Вовчинець Глибоцький район Чернівецька область. Солдат, кулеметник 128-ї гірсько-піхотної бригади (Мукачеве). Мобілізований у липні 2015 року. Проходив навчання на Яворівському полігоні. Розлучений, залишилося двоє дітей, 14 і 13 років.  28 вересня 2015    Загинув в селі Михайлівка (Луганська область). За попередніми даними, підірвався на міні. За іншими даними, загинув поблизу Сєвєродонецька через необережне поводження зі зброєю. Похований у с. Новий Вовчинець

Герої не вмирають!


Ткачук Микола Васильович        19 лютого 1990, Ільці Верховинський район Івано-Франківська область. Сержант, командир бойової машини 130-го окремого розвідувального батальйону. Виріс в багатодітній сім'ї, де було шестеро дітей. Після армійської служби їздив на заробітки, працював на будівництві. Грав у сільській футбольній команді, брав участь в районних змаганнях. Активний учасник Революції Гідності. Призваний за мобілізацією 2 березня 2015 року, проходив навчання у центрі «Десна», з 28 травня перебував у зоні АТО, на передовій під Горлівкою, в Широкиному. Неодружений. Батько Миколи помер, залишилася мати, брати, сестри.
 За 11 днів до смерті Миколи журналіст газети «Вісті Верховини» записав із ним інтерв'ю. Загинув 27 вересня 2015 на території в/ч пп В0798 в селі Пурдівка (Новоайдарський район Луганська область) від вогнепальних кульових поранень грудної клітки. На тілі також виявлено ножові поранення. Родичам повідомили, що загинув за нез'ясованих обставин. Похований у с. Ільці. Верховинці скликали віче, на якому майже 700 людей проголосували, щоб направити листи-звернення народним депутатам, голові Верховної Ради, генпрокурору, міністру оборони й голові СБУ щодо розслідування обставин загибелі
Останнє інтерв'ю полеглого захисника України Миколи Ткачука з прикарпатського села Ільці опублікував у газеті "Вісті Верховини" журналіст Олег Гапчук.


Про це Олег Гапчук написав на своїй сторінці в соцмережі ВКонтакте.

"Це інтерв'ю я зробив з Миколою за 11 днів до його смерті! Сам не розумію, як так вийшло, новина про його смерть шокувала мене, і все це було дуже важко і нестерпно. Знав я Миколу дуже добре, то був життєрадісний хлопчина, він любив життя, і ця, як уже стало відомо, загадкова смерть, ставить ще багато запитань, та ми, журналісти, берем все під свій контроль. І обовязково з'ясуємо правду! А зараз подаю інтерв'ю мовою оригіналу в ПАМ'ЯТЬ про земляка..." – написав журналіст.

Відданий Захисник рідної землі

– Миколо, Слава Україні! Розкажи, будь ласка, про свою службу в зоні АТО.
 Героям слава! Я мобілізувався по 5-тій хвилі, на передовій уже шість місяців. Я є командиром бойової машини. За цей час я побував майже на всій лінії зіткнення від Щастя до Широкино. Найважче прийшлося прикривати підступи до донецького аеропорту, ми спали по годині за ніч, а далі був мій перший дуже важкий бій – на підступах до Горлівки, там я відчув стовідсотково, що ніяке це не АТО, а справжнісінька війна. Коли нас перекидали в Широкино, ми раділи, бо тоді сепаратисти та москалі відвели важке озброєння, так нам казали, та через день по приїзді наші позиції обстріляли з мінометів. Саме там я отримав контузію і потрапив до шпиталю. Але я не хотів залишати свою роту, з багатьма хлопцями уже встиг здружитися, вони стали для мене майже братами, тут дружба щось більше, сам розумієш, і я повернувся на передову уже за 17 днів.
– Коля, який настрій у побратимів на передовій і що ти сам думаєш про цю війну, коли вона скінчиться, на твою думку?
 Скажу чесно, це не знає ніхто, невизначеність нашої влади і генштабу доводять до сказу, хочеться вовком вити в цих полях. Коли тебе обстрілюють з важкої зброї, а у тебе лиш автомат в руках, це не те що не смішно – це дико, в багатьох здають нерви. Ось ви зробили благодійний концерт, передаєте нам кошти. Мені особисто не треба усе, дайте тільки на сигарети, вони тут дуже скоро закінчуються. А ще якби ви могли мені хоча б раз на місяць поповнювати телефон, був би вам дуже вдячний. Зрештою, миритися можна: не босий, годують добре, навіть шашлик буває, гроші не всі, але виплачують більшу їх частину, але обіцяють, що виплатять все до останньої гривні. На цьому тижні нас перекидають під Мар’їнку, коли їхали на Південь, ми там уже зупинялися. Війна вже остогидла, нерішучість генштабу б’є гірше градів, не все тут так просто складається, таке враження, що ця війна вигідна нашим можновладцям насамперед, а не тим наркоманам, "шо ніц" нічого не розуміють.
– Чи спілкуєшся ти ще з кимось з наших людей, крім своїх рідних?
 Так, з друзями спілкуюся в соціальних мережах, з близькими – по телефону. Багато чого мене і дратує, до мене доходять слухи, шо наші люди говорять, шо ми тут бігаємо за горілкою в села і в карти граємо, – це злить! Не дай Боже усім цим лихословам зіграти хоч одну партію в ці "карти". Трохи засмучує, але ті, хто говорить так, нічим не відрізняються від тих, хто стріляє по нас.
– Коля, яким ти бачиш майбутнє своєї країни і рідного села після того, як скінчиться усе це безглуздя?
 Усе буде добре, якщо ми повністю змінимо депутатів, бо там повинні бути зовсім нові люди, які ще ніколи не були депутатами, і зменшимо їхню кількість, підем у наступ і виб’єм ворога з нашої землі. Позбудемося багатих людей у владі, виберемо нарешті патріота президента. А Ільці я бачу процвітаючим селом, де буде розвиватися туризм і буде найкраща в області аматорська футбольна команда. Слава Україні! І велика подяка усім волонтерам, без яких нам тут просто не вижити. Передавай там усім нашим привіт і дякую, що пам’ятаєте про нас.
 

"Микола був дуже веселою людиною, жартівник, його фрази уже давно трансформувалися в крилаті. Та головне, що в мирному житті Коля найбільше поважав своїх друзів. Завжди приходив на допомогу – чи коли треба було захистити себе і колег за допомогою ніг і рук, або просто допомогти друзям косити траву чи заливати бетон, він ніколи не боявся важкої роботи, нікому не відмовляв. Ще Микола дуже любив спорт, особливо футбол. Останніми роками він провів дуже багато ігор в складі команди села Ільці в районних змаганнях. Був справжнім патріотом, перебував тривалий час на Майдані, боровся з несправедливістю. Микола мужньо і з оптимізмом дивився в майбутнє, та в одну мить усі його плани обірвав гарячий кусок металу – куля", – написав, віддаючи данину пам'яті свому полеглому товаришу, у верховинській газеті Олег Гапчук.

Герої не вмирають!


Феоктистов Сергій Олександрович   19 серпня 1984, Горохів Волинська область. Старший сержант, старший сапер інженерно-саперного взводу 43-го окремого мотопіхотного батальйону «Патріот» (раніше — 43-й БТО Дніпропетровської області). Строкову службу проходив на транспортному аеродромі у Мелітополі. 2008 року закінчив Горохівський коледж ЛНАУ. Був призваний за мобілізацією 16 липня 2015 року, проходив підготовку на полігоні в Старичах. Залишилися батьки і старший брат.
 26 вересня 2015       підірвався на міні поблизу смт Новгородське в районі Дзержинська — Горлівки (Донецька область). Похований у Горохові на Новому кладовищі.


«Пройшов похорон горохівчанина Сергія Феоктистова, котрий загинув у зоні АТО. Горохівчани провели Героя у останню путь по центральній вулиці міста. На час похоронної процесії всі магазини закрили, люди повиходили з магазинів та офісів, щоб віддати свою шану полеглому воїну. Героя поховали на новому кладовищі міста Горохова. Вічна пам'ять Героям!!! Царство небесне!!!» - йдеться в дописі.

Герої не вмирають!


Мандибура Олександр Олександрович     4 листопада 1994, Старокостянтинів Хмельницька область. Солдат, снайпер-розвідник 8-го окремого полку спеціального призначення (Хмельницький).    23 вересня 2015 о 15:00 під час перевірки польових доріг у лісосмузі поблизу села Кримське (Новоайдарський район) Луганської області у бік окупованого села Жолобок троє спецпризначенців підірвалися на «розтяжці» з міною. Внаслідок підриву один боєць загинув, двоє отримали поранення

Чередайко Сергій Володимирович            13 травня 1974, Лебедин Сумська область. Солдат, водій-електрик 2-го інженерно-саперного відділення інженерно-саперного взводу 10-го окремого мотопіхотного батальйону 59-ї окремої мотопіхотної бригади (раніше — 10-й БТО Житомирської області «Полісся»). Призваний за мобілізацією 23 квітня 2015 року. Загинув 22 вересня 2015 від осколкового поранення в Луганській області. Похований на Покрівському кладовищі міста Лебедин.
 За повідомленням речника АТО в Луганській області, близько 19:20 під містом Золоте (Попаснянський район), військовослужбовець 1974 р.н. дістав важких поранень внаслідок необережного поводження з гранатою, був доставлений до травматологічного відділення ЦМЛ Сєвєродонецька у непритомному стані, з численними осколковими пораненнями та травматичною ампутацією руки. Врятувати його життя не вдалося

 Герої не вмирають!

Чередайко Сергій Володимирович    13 травня 1974, Лебедин Сумська область. Солдат, водій-електрик 2-го інженерно-саперного відділення інженерно-саперного взводу 10-го окремого мотопіхотного батальйону 59-ї окремої мотопіхотної бригади (раніше — 10-й БТО Житомирської області «Полісся»). Призваний за мобілізацією 23 квітня 2015 року. Загинув 22 вересня 2015 від осколкового поранення в Луганській області. Похований на Покрівському кладовищі міста Лебедин.
 За повідомленням речника АТО в Луганській області, близько 19:20 під містом Золоте (Попаснянський район), військовослужбовець 1974 р.н. дістав важких поранень внаслідок необережного поводження з гранатою, був доставлений до травматологічного відділення ЦМЛ Сєвєродонецька у непритомному стані, з численними осколковими пораненнями та травматичною ампутацією руки. Врятувати його життя не вдалося
Чередайко Сергій Володимирович            13 травня 1974, Лебедин Сумська область. Солдат, водій-електрик 2-го інженерно-саперного відділення інженерно-саперного взводу 10-го окремого мотопіхотного батальйону 59-ї окремої мотопіхотної бригади (раніше — 10-й БТО Житомирської області «Полісся»). Призваний за мобілізацією 23 квітня 2015 року. Загинув 22 вересня 2015 від осколкового поранення в Луганській області. Похований на Покрівському кладовищі міста Лебедин.
 За повідомленням речника АТО в Луганській області, близько 19:20 під містом Золоте (Попаснянський район), військовослужбовець 1974 р.н. дістав важких поранень внаслідок необережного поводження з гранатою, був доставлений до травматологічного відділення ЦМЛ Сєвєродонецька у непритомному стані, з численними осколковими пораненнями та травматичною ампутацією руки. Врятувати його життя не вдалося

Герої не вмирають!


Басараб Олег Васильович           8 вересня 1977, Івано-Франківськ. Солдат 309-го окремого інженерно-технічного батальйону (Самбір). Призваний за мобілізацією 12 березня 2015 року. Неодружений, залишилася мати та сестра. 21 вересня 2015        Помер внаслідок зупинки серця в смт Очеретине (Ясинуватський район Донецька область) під час несення служби в зоні АТО. На тілі і голові загиблого виявлено гематоми, в свідоцтві про смерть вказана причина смерті — набряк головного мозку. Проводиться слідство. Похований в Івано-Франківську

Герої не вмирають!


Поліщук Олег  (Позивний «Ювелір»)            1978, Житомирська область. Мешкав у Вінницькій області. Військовослужбовець 92-ї окремої механізованої бригади (Башкирівка). Олег — із сім'ї військового. Служив за контрактом. Перед війною сім'я переїхала до Житомира. Залишилися батьки та син.    20 вересня 2015    Підірвався на вибуховому пристрої під час перевірки «сірої зони» в районі 29-го блокпосту на трасі «Бахмутка», поблизу смт Новотошківське (Попаснянський район Луганська область), помер від отриманих поранень. Ще одного військовика з численними осколковими пораненнями доставлено до лікарні. Похований на Житомирщині
Вінниччина в цій антитерористичній війні втратила вже з півтори сотні своїх земляків. Певно, що всі вони загинули як герої, тільки ось не всіх їх визнала держава за таких своїми почестями та нагородами.

Але серед них була загибель, про яку ніхто не знає. І це не вина ЗМІ, бо воїн, котрий загинув – Олег, позивний Ювелір — був уродженцем сусідньої області – Житомирської, і поховали його там же, у закритій труні. Хоча останнім часом Олег був прописаний у Вінницькому районі і підписав контракт ще у Вінницькому ОМВКа, і від нас пішов на цю війну. Про його загибель я дізнався на чергуванні в ніч на 21 вересня. Довгі пошуки контактів очевидців і остаточний вердикт командира частини: самовільно залишив частину і, рухаючись в бік сепаратистів, вночі підірвався на вибуховому пристрої невідомої конструкції. Ще один учасник поранений. Перші відчуття – шкода, ще одна нереалізована можливість. Але, будучи на цій війні свідком не однієї смерті, бачив безглузді – через неуважність, частіше через алкоголь і т.д. Мені тоді здавалось — і ця загибель потрапила в таку статистику. Перші сумніви з’явились, коли батько привіз документи на загиблого. Підполковник Збройних сил, і зараз також з честю виконує свій обов’язок на Яворівському полігоні – вчить нове поповнення. Тільки уявіть, що батько з Львівської області поїхав у другий кінець країни – Луганщину, щоб забрати таку ношу... На моє запитання про смерть сина батько лише заплакав. Якось не вкладалось в голові, що син військового, і то не «паркетного», так безглуздо загинув.

Поховали Олега в сусідній області, тому для місцевих органів влади не потрібно аврально готуватись до похорону героя… Його смерть всього лиш змінила цифри в графі втрат Міноборони. І військовим відомством продовжила переходити з паперу на папір причина загибелі, яка була викладена вище. Чому командир так доповів — невідомо... Може, не володів ситуацією або йому так доповіли. Чи, може, якась сварка, і так вирішено було насолити, аби іншим для науки. Бог його знає.

Та одного разу до військкомату прийшов чоловік із забинтованою рукою на косинці. Під час розмови дізнались, що він був поранений на Сході і зараз перебуває на лікуванні в військовому госпіталі. Слово за слово, і виявилось що він, Олексій, отримав поранення 20 вересня в с. Новотошківці Попаснянського району. Там, де і загинув Олег. І коли з його вуст прозвучав позивний Ювелір, не було жодного сумніву – переді мною свідок загибелі Олега. Як виявилось, біля сусіднього підрозділу, де служив поранений, зранку пролунав вибух. Був даний наказ перевірити «сіру» зону між нашими позиціями та російсько-сепаратистськими військами. Оскільки зараз відносне перемир’я, розпочалась мінна війна, і до загону зарахували мінерів з частини, де служив Олег. Повертаючись назад, ледь не зачепили тросик «розтяжки». Весь загін зробив декілька кроків назад, Олег досвідченим оком помітив встановлену міну і, давши наказ прикрити його, наблизився до неї. Цей рух, певно, побачили з боку сепаратистів і, щоб не дати міну знешкодити, привели її в дію. Вибух пролунав, як тільки Олег наблизився до неї. Розпечені гази та сотні осколків направленої дії розшматували його обличчя та тіло в один момент. Шолом та бронежилет не врятували. Дісталося й Олексію. Ось так Олег врятував інших побратимів по зброї від поранення, каліцтва чи смерті…

Як тільки командир Олега дізнався про нові причини наших дзвінків, перестав відповідати на телефони… Але що воно вже змінить? Спокійного тобі сну, Олеже. Ми тепер знаємо правду.

Зараз батьки Олега оформляють одноразову допомогу по загибелі, третю частину цієї допомоги має отримати його син Вадим.

P.S. Прізвище загиблого не давалося свідомо, аби він так і залишився невідомим, бо є живі і це, виявляється, може комусь нашкодити…

Олександр Оса, співробітник
Вінницького районного військкомату

Герої не вмирають!


Рожелюк Володимир Якович     30 травня 1960, Гайворонка Теребовлянський район Тернопільська область. Старший лейтенант, командир взводу 2-го окремого мотопіхотного батальйону 14-ї окремої механізованої бригади (раніше — 2-й БТО Рівненської області «Горинь»), в/ч пп В0113. На фронт пішов добровольцем у червні 2015 року.  20 вересня 2015 помер у Харківському військовому госпіталі від поранень, які отримав 13 вересня 2015 року, під час нападу ворожої ДРГ на взводний опорний пункт поблизу смт Луганське Донецької області

Герої не вмирають!


Панченко Олег Миколайович    24 жовтня 1987, Конюхи (Козівський район) Тернопільська область. Проживав у Кутківцях (Тернопіль). Солдат в/ч 3035 Східного територіального об'єднання Національної гвардії України (конвойний полк, раніше базувався в Луганську). Був єдиним сином у матері.       19 вересня 2015            Місце й обставини не уточнено. Пішов з життя під час несення служби в зоні АТО. Похований у с. Конюхи
За 27-мирічного Олега Панченка, єдиного сина у матері, молилися у сільському храмі Зіслання Святого Духа.




Попрощатися з героєм прибули сотні вірних, які на колінах віддали йому шану, повідомляють у Тернопільсько-Зборівській архиєпархії УГКЦ.

Герої не вмирають!


Пойда Василь Васильович        5 листопада 1983, Негровець Міжгірський район Закарпатська область. Солдат, стрілець128-ї гірсько-піхотної бригади (Мукачеве). Залишилися мати і брат.        18 вересня 2015    близько 22:20, поблизу спостережного поста взводного опорного пункту ЗСУ біля села Болотене (Станично-Луганський район Луганська область), військові виявили невідомих осіб. Під час переслідування пролунали два вибухи. За однією з версій, ймовірно, спрацювала «розтяжка». Один військовослужбовець отримав осколкові поранення кінцівок, інший — загинув на місці

Герої не вмирають!


Зінченко Олександр Васильович       8 листопада 1977, Фастів Київська область. Солдат, сапер — розвідник 72-ї окремої механізованої бригади (Біла Церква). Пішов на фронт добровольцем у січні 2015 року. Залишилася дружина.          17 вересня 2015        Під час розмінування лісосмуги на околиці села Старогнатівка (Волноваський район Донецька область), в результаті підриву на міні, загинули двоє саперів 72-ї ОМБр. Похований на Алеї слави Інтернаціонального кладовища Фастова


Фастівчани несли живі квіти та вінки. Всю дорогу від дому до храму, а згодом - до місця поховання скандували: «Слава Україні!», «Героям слава!», «Слава герою Олександру! Слава! Слава! Слава!». Поховали з військовими почестями, під залпи салютної групи на Алеї слави на Інтернаціональному кладовищі. Поховальну процесію супроводжували вигуки «Слава Україні! Героям слава!», «Слава нації! – Смерть ворогам!», неодноразово всі разом співали Гімн України.

Герої не вмирають!


Вапняр Олександр Васильович  (Позивний «Тигр») 8 грудня 1977, Гнівань Тиврівський район Вінницька область. Проживав у с. Марківці (Бобровицький район) Чернігівська область. Лейтенант, командир інженерно-саперного взводу 3-го механізованого батальйону 72-ї окремої механізованої бригади (Біла Церква). По закінченні школи вступив до Вінницького будівельного технікуму, згодом став студентом Київського українського транспортного університету, де здобув вищу освіту за спеціальністю «Містобудування». Працював провідним інженером у «Київавтодорі». Призваний за мобілізацією 29 січня 2015 року. Залишилися батьки, дружина, донька та син.           17 вересня 2015        під час розмінування лісосмуги на околиці села Старогнатівка (Волноваський район Донецька область), в результаті підриву на міні, загинули двоє саперів 72-ї ОМБр. Поховали Олександра на центральному кладовищі м. Гнівань


Герої не вмирають!

Кічмаренко Сергій Володимирович  (Позивні «Чік» / «Махачкала») 24 травня 1982, Студена Піщанський район Вінницька область. Офіцер, демобілізований військовослужбовець 7-го окремого полку армійської авіації. Був миротворцем у Косові. З початком російської агресії проти Українського народу подолав численні бюрократичні перепони, аби знову служити. Мобілізувався 20 червня 2014 року. Після підготовки на Рівненському полігоні потрапив до 7-го полку армійської авіації, згодом, у складі 51-ї механізованої бригади, - під Іловайськ, де в боях під час виходу з оточення був поранений і потрапив у полон. Через стан здоров'я демобілізувався, пішов на пенсію. Залишились батьки, дружина та 10-річний син.            Помер від серцевого нападу. На війні у Сергія була потрощена від вибуху нога, травми, переломи, декілька осколків у тілі. Лікувався у Львові та Вінниці. 14 вересня на автовокзалі смт Піщанка (Вінницька область) відчув себе погано, викликали «швидку», але серце воїна зупинилося, врятувати його не вдалося. Похований на кладовищі смт Піщанка


16 вересня 2015 року до рідної оселі Сергія з квітами, вінками з чорними стрічками, жалобними прапорами прийшли друзі, військовослужбовці, земляки, представники влади. Вони попрощалися з героєм, який заради миру та спокою на рідній землі втратив найцінніший скарб – своє здоров’я. Поховали Сергія Кічмаренка на кладовищі в смт.Піщанка. У нього залишилася дружина та 10-річний син.

   Піщанська райдержадміністрація, Піщанська районна рада, висловлюють співчуття рідним та близьким військовослужбовця.

Серце розвідника Сергія Кічмаренка зупинилось вдома вже після війни...

Розвідник Сергій Кічмаренко з Піщанського району з честю пройшов пекло боїв під Іловайськом, розстріл наших хлопців росіянами на «дорозі смерті», полон, поранення... А його натруджене хворе серце зупинилось у віці Христа вдома після війни...

– Наприкінці червня минулого року ми із Сергієм потоваришували на навчальному полігоні у Рівненській області. Нас було 165 вінничан, яких призвали на початку літа. Сергій раніше служив миротворцем у Косові, а із початком війни Росії проти України подолав численні бюрократичні перепони, аби знову служити. Його звали Чік та Махачкала! Товаришували я, Сергій, Михайло Япончик, Монах, який після демобілізації знову призвався і служить у морській піхоті. Сергій досконало знав зброю на відміну від деяких офіцерів, — з сумом згадує бойовий товариш Сергія Андрій з позивним Ганс. — Раз один офіцер не зміг зібрати гармату, то Сергій зробив це за п'ять хвилин, або й швидше. Хоча Сергій теж був раніше офіцером, але ніколи не ставив себе вище за хлопців. Його усі любили, поважали, а негідники у формі остерігались! Дуже хотів у розвідку. Після навчання ми із Сергієм потрапили до 7-го полку армійської авіації. Згодом у складі 51-ї механізованої бригади нас кинули у пекло Іловайська. 29 серпня його важко поранили під час виходу з оточення поблизу села Многопілля Донецької області. Ми спершу не знали, живий він чи загинув, потрапив у полон.

У Вінниці вже у військовому госпіталі Сергій з болем у серці згодом згадував захоплені російські танки, згорілі бронемашини із заживо спаленими 18-річними строковиками, яких командування ворожої держави кинуло гарматним м'ясом під наші снаряди — аби відкрити вогневі позиції, яких десятками ховали у безіменних могилах біля доріг та посадок. Згадував місцевих людців, які з посмішкою видавали поранених бійців окупантам та терористам. Плакав за побратимами, яких росіяни добивали на «дорозі смерті»...

– Коли я лікувався у Вінниці, то ми знову зустрілись! Сергій лікувався у Львові та Вінниці. Потрощена від вибуху нога, травми, переломи, декілька осколків у тілі. На жаль, після поранень він так і не повернувся до армії. Але знайшов своє особисте щастя. Після демобілізації пішов на пенсію. 24 травня відсвяткував своє 33-річчя. Запрошував нас в гості на риболовлю до себе додому, — згадує Андрій-Ганс. — Напередодні трагедії ми ще із ним спілкувались, ніщо не віщувало біди. Але 15 вересня на автовокзалі у Піщанці Сергій відчув себе погано... Викликали «швидку», проте усі зусилля лікарів були марні. Але чому лікарі вчасно не виявили хворобу серця героя? Спалив себе Сергій, вимучив душу...

У Сергія Кічмаренка залишились батьки, дружина та десятирічний син. В останню путь героя провели з батьківської хати у його рідному селі Студеній. Труну несли бойові побратими. А далі з Сергієм прощалась уся Піщанка, ставши на коліна. Дев'ять кілометрів молодого чоловіка несли вулицями до центрального кладовища... Перед жалібною процесією бойовий товариш Сергія Япончик, який воював під Дебальцевом, сам нещодавно демобілізувався, тримав медалі побратима — одну за миротворчу службу і дві за війну за незалежність України...

– Ми, ветерани сьомого авіаполку та вже 51-ї розформованої бригади, щороку збиратимемось у Вінниці 19 червня о 12-й годині біля арки — входу до Центрального парку культури та відпочинку. Згадаємо Сергія та ще шістьох хлопців, яких вже немає із нами, помолимось за усіх живих, поранених, зниклих безвісти, тих, хто був в полоні.., — з сумом кажуть бойові побратими Сергія Кічмаренка. — Вічна пам'ять та вічна слава тобі, брате! Пам'ятаємо та сумуємо! Чому від нас завжди йдуть найкращі? Твої Ганс, Япончик, Добровольський, Горбунович, Вась-Вась, Ваня Механ та усі наші хлопці!

Редакція «33-го каналу» висловлює співчуття рідним та близьким загиблих.

Віра Малафей
Анатолій МЕЛЬНИК

Герої не вмирають!


Копосович Роман      5 листопада 1989, Збини Воловецький район Закарпатська область. Боєць 1-го запасного батальйону «Сонечко» Добровольчого Українського Корпусу «Правий сектор» (Закарпаття).   14 вересня 2015 О 5:45, 08.09.2015, на 106 кілометрі автодороги «Запоріжжя - Донецьк», поблизу села Орли (Покровський район) Дніпропетровської області, зіткнулись Фольксваген-Т4 бійців ДУК та УАЗ військовослужбовців ЗСУ. Після зіткнення, обидва автомобілі загорілися. Один доброволець ДУК та двоє військових ЗСУ загинули на місці. Роман у важкому стані потрапив до реанімаційного відділення, помер 14 вересня в Дніпропетровській лікарні імені Мечникова

Погибший в ДТП в Днепропетровской области боец ДУК "ПС" ("Правый сектор") 26-летний Роман Копосович был злейшим врагом террористов "ДНР/ЛНР". Информация о парне, добровольно ушедшем воевать за Украину, была размещена на портале боевиков под названием "Трибунал".

На этом ресурсе террористы собирают данные об украинских военных и волонтерах: погибших отмечают плашкой "ликвидирован", а за живых защитников Украины в комментариях обещают награду.




Как ранее сообщал "Обозреватель", 8 сентября около шести утра в Покровском районе Днепропетровской области произошло смертельное ДТП с участием бойцов ДУК "ПС" и военнослужащих из в/ч 1402.

Согласно сообщению пресс-службы губернатора Закарпатья Геннадия Москаля, виновниками трагедии являются бойцы "ПС". По данным пресс-службы они были в нетрезвом состоянии и врезались в машину военных.

Однако у представителей добровольческого подразделения своя версия событий. Как написала у себя в Фейсбук начмед ДУК "ПС" Яна Зинкевич, в аварии виноваты как раз солдаты из в/ч 1402. По словам Зинкевич, военные перевозили бензин, врезались в автобус с добровольцами, в результате чего и произошел смертельный взрыв.



Крайний слева - погибший в ДТП боец ДУК ПС Роман Копосович. Источник фото - Facebook.com

Как рассказал "Обозревателю" пресс-секретарь ДУК "ПС" Артем Скоропадский, оба бойца добровольческого подразделения еще не похоронены. Тело одного из них сильно обуглилось после взрыва, так что личность погибшего с помощью ДНК-экспертиз будут устанавливать судмедэксперты. Имя второго добровольца, погибшего в аварии - Роман Копосович. 

"14 сентября он скончался от полученных во время аварии травм. Копосович родился в 1989 году, проживал в с.Збини Воловецкого района Закарпатской области. Установлением личности другого представителя "ПС", погибшего в ДТП и похороненного как неизвестный, занимаются силовые структуры", — рассказали в пресс-службе Москаля, подчеркнув, что оба погибших бойца ДУК "ПС" имеют отношение к мукачевской трагедии 11 июля.

По информации "Обозревателя", погибшие военнослужащие из в\ч 1402 проходили службу по контракту, обоим не было и 30 лет.

"Наша часть – это вообще зенитный ракетный полк, противовоздушная оборона. В 2007 нас перевели из Одесской области в Донецк, а, когда началось АТО и террористы захватили нашу часть, - всех перевезли в Золотоношу Черкасской области. Также часть ребят стояли в поселке Просяная Днепропетровской области – как раз, в Покровском районе, где и произошло ДТП", - рассказали нам на правах анонимности солдаты из в/ч 1402.

Герої не вмирають!


Борильченко Євгеній Володимирович        30 листопада 1976 р., м. Глобине, Полтавська область.            Помер 14 вересня 2015 року під час виконання бойового завдання від гострої серцевої недостатності в зоні проведення АТО.
Місце поховання: м. Глобине, Полтавська область.

Герої не вмирають!


Січкар Юрій Анатолійович         12 липня 1990, Київ. Старший солдат, навідник 30-ї окремої механізованої бригади (Новоград-Волинський). 
Загинув 13 вересня 2015 року поблизу смт Луганське, Артемівський район (Донецька область) під час бою з диверсійно-розвідувальною групою ворога.

Герої не вмирають!


Ільченко Сергій Анатолійович   3 вересня 1975, Гадяч Полтавська область. Солдат, стрілець 30-ї окремої механізованої бригади (Новоград-Волинський).                   Загинув 13 вересня 2015 року поблизу смт Луганське, Артемівський район (Донецька область) під час бою з диверсійно-розвідувальною групою ворога

Герої не вмирають!


Кукса Олег Володимирович       2 квітня 1970, Кременчук Полтавська область. Солдат, стрілець 54-ї окремої механізованої бригади (Артемівськ). Мобілізований 18.03.2015 року. До призову в ЗС України був начальником електроцеху «Кременчукводоканалу», згодом енергетиком ПАТ «Кременчукм’ясо». Залишилася однорічна дитина.    10 вересня 2015        Вранці на блокпості поблизу Троїцьке (Попаснянський район) Луганської області, у напрямку до смт Калинове (підконтрольне «ЛНР»), на «розтяжці» з міною ОЗМ-72, встановленій терористами, підірвалися військовослужбовці 54-ї ОМБр. Від отриманих поранень Олег помер за кілька годин у лікарні міста Артемівськ (Донецька область). Поховааний в рідному місті на Свіштовському кладовищі, на окремій Алеї, де лежать загиблі учасники АТО.
Багато людей, багато квітів. На поховання прийшли всі, хто знав Олега, який був начальником електроцеху «Кременчукводоканалу», згодом енергетиком ПАТ «Кременчукм’ясо». Проводжали героя з міського палацу культури оплесками, а далі відспівування у Свято-Миколаївському соборі.

Поховають Олега Куксу сьогодні на Свіштовському кладовищі, на окремій алеї, де лежать загиблі учасники АТО.

Герої не вмирають!


Берталон Віталій Йосипович  (Позивний «Буля»)        19 травня 1986, Буштино Тячівський район Закарпатська область. Боєць 1-ї штурмової роти 5-го окремого батальйону Добровольчого Українського Корпусу «Правий сектор». Виріс у багатодітній сім'ї. Активний учасник Революції Гідності. З Майдану поїхав на фронт, провів на передовій кілька місяців, воював у районі селища Піски під Донецьком. Неодружений.            8 вересня 2015          О 5:45, на 106 кілометрі автодороги «Запоріжжя - Донецьк», поблизу села Орли (Покровський район) Дніпропетровської області, зіткнулись Фольксваген-Т4 бійців ДУК та УАЗ військовослужбовців ЗСУ. Після зіткнення обидва автомобілі загорілися. В результаті аварії загинули доброволець ДУК та двоє військових ЗСУ, ще один боєць «Правого сектору» у важкому стані потрапив до реанімаційного відділення (помер 14 вересня). Тіло загиблого сильно обгоріло, ідентифікація проводилася за експертизою ДНК. 5 листопада з воїном-добровольцем попрощалися у рідному селі Буштин
Сьогодні, 5 листопада, Буштино попрощалось із загиблим в зоні АТО добровольцем  Правого Сектору Віталієм Берталоном на псевдо Буля.  Вчора в рідне селище привезли "груз 200" із тілом загиблого бійця,  який воював у районі селища Піски під Донецьком і загинув у жахливій автокатастрофі два місяці тому.


Розділити біль втрати та провести в останню земну дорогу захисника України прийшли рідні, знайомі, друзі. Зокрема й бойові побратими ДУК «Правий Сектор» та демобілізовані військовослужбовці Тячівщини. А також представники районної та селищної влади, військового комісаріату, громадських організацій, всі небайдужі.


Панахиду  за покійним у домі його рідних відслужили 9 священнослужителів Тячівщини. Відтак багаточисельна колона з тілом загиблого попрямувала до центральної площі селища, де відбулася загальна церемонія прощання. Під сумну мелодію військового оркестру бойові побратими загиблого пронесли труну на руках. Дівчата з «Правого Сектору» осипали останній шлях пелюстками троянд. Траурну ходу вигуками "Герої не вмирають!" зустірчали школярі,  які  утворили «живий коридор» обабіч дороги, запалили свічки та лампадки.


Священики молились за упокій душі воїна. Прощальну промову виголосили голова Тячівської райдержадміністрації Василь Дем'янчук, селищний голова Іван Паш та військовий комісар райвійськкомату Ігор Тищук.

- Сьогодні ми прощаємось із молодим хлопцем, Віталійєм Берталоном, який  віддав своє життя за нас, за наш мир і спокій. Незважаючи на те, при яких саме обставинах загинув боєць, він є для нас Героєм. Адже він пішов добровольцем захищати нас  із вами, територіальну цілісність нашої країни.

І тому всі ми повинні пам’ятати його подвиг, навчати своїх дітей на його прикладі.

Кожен повинен усвідомити, що завдяки мужності військових,  які відстоюють нашу незалежність на передовій,  сьогодні ми можемо мирно жити і розвиватися в своєму краї, - відзначив у своїй промові Василь Дем’янчук.

Також він висловив від імені керівництва району та всієї громади Тячівщини щире співчуття з приводу загибелі добровольця «Правого Сектору» Віталя Берталона.

Поховали Віталія на селищному кладовищі з усіма військовими почестями.

Пам’ять про його відданість рідній Вітчизні житиме вічно у наших серцях !

Прес-служба Тячівської райдержадміністрації

Герої не вмирають!


Вишкварко Віктор Валентинович        18 серпня 1969, Київ (Солом'янський район). Сержант 128-ї гірсько-піхотної бригади (Мукачеве). На фронт пішов добровольцем. Залишився брат, який теж захищає Батьківщину, в 95-й десантній бригаді.     8 вересня 2015          Загинув від смертельного поранення в голову в результаті бойового зіткнення на блокпосту з ДРГ противника. Вночі, з 01:40 до 02:10, ДРГ противника здійснила спробу прориву в урочищі Шаров-Кут поблизу села Сизе (Станично-Луганський район Луганська область). В результаті бойового зіткнення загинув один військовослужбовець. Поховали Віктора у Києві на Совському цвинтарі
Про похорон на своїй сторінці у Facebook написав Олександр Доній:

"Сьогодні ми поховали однокласника... Віктор Вишкварко, 128 гірсько-піхотна бригада.Загинув від кулі снайпера в голову на блок-посту під Станицею-Луганською в ніч з 7 на 8 вересня.Тоді загинуло двоє бійців і ще двоє отримали поранення.

Вітя пішов добровольцем на війну. Пішов добровольцем і на блок-пост. Звичайний київський хлопець.Російськомовний.Звичайна київська школа №178 в нашому Солом'янському районі.

Поховали в Києві на Совському цвинтарі.

P.S.Дивно, але за тиждень що минув, його прізвище жодного(!) разу досьогодні не зазначалося в жодному інформаційному повідомлені. Вкотре звертаю уваги держави: коли вже в нас нарешті буде повний офіційний перелік всіх воєнних втрат на фронті? Вкотре наголошую: мусить існувати офіційний перелік а)загиблих, б)пропалих без вісті, в) полонених. Слід навчитися поважати кожного громадянина, живий він чи загиблий.Наявність офіційного переліку загиблих(пропалих без вісті, полонених)-одна з ознак такої поваги.Відсутність-ознака неповаги.

Вітьок, хай земля тобі буде пухом!".

Герої не вмирають!


Дурунда Павло Іванович   24 червня 1971, Буштино Тячівський район Закарпатська область. Солдат, водій-електрик взводу спеціальних робіт ремонтно-відновлювального батальйону 128-ї гірсько-піхотної бригади (Мукачеве). 30 січня 2015 року був мобілізований як доброволець до 169-го Навчального центру «Десна». Залишилась дружина.      Загинув увечері 7 вересня 2015      в результаті бойового зіткнення з диверсійно-розвідувальною групою (ДРГ) бойовиків, яка переправилась через річку Сіверський Донець, поблизу села Болотене (Станично-Луганський район Луганська область), ще двоє військовослужбовців були поранені. Похований у Бурштині
У Буштині з усіма почестями поховали загиблого в зоні АТО Павла Дурунду
12-09-2015, 21:08

 Сьогодні в центрі селища було надзвичайно сумно і багатолюдно - мешканці прощалися зі своїм односельчанином, який загинув в зоні АТО.
 Провести в останню земну дорогу захисника територіальної цілісності України прийшли рідні, знайомі, друзі. Зокрема й бойові побратими з 128 - гірничо - піхотної бригади, в якій служив мобілізований боєць та демобілізовані військовослужбовці Тячівщини.

 А також представники районної та селищної влади, військового комісаріату, громадських організацій, всі небайдужі.



 Спочатку відбулася панахида за покійним у його власному домі, яку відслужили більше 10 священнослужителів Тячівщини. Відтак багаточисельна колона з тілом загиблого, якого вчора доставлено з АТО на поховання, попрямувала від його рідної домівки до центральної площі, де відбулася загальна церемонія прощання. Мобілізовані бійці несли труну на руках під сумну мелодію духового оркестру з 128 -ї бригади.


 В обох боків дороги на колону чекали люди з лампадками, свічками та квітами, діти з українськими прапорцями. Прощальну промову виголосили голова Тячівської райдержадміністрації Василь Дем'янчук, селищний голова Іван Паш та військовий комісар райвійськкомату Ігор Тищук.

 Керівник району Василь Дем'янчук висловив від імені керівництва району та голови обласної державної адміністрації Геннадія Москаля щире співчуття з приводі загибелі в зоні АТО мобілізованого військовослужбовця Павла Дурунди.

 Наголосив, що не зважаючи на встановлене перемир'я та всі зусилля керівництва держави з врегулювання конфлікту на Сході, на жаль, війна забирає нові жертви. І українським військовим доводиться платити дуже дорогою ціною за наш мир і спокій - ціною власного життя.

 - Боєць 128 -ї бригади Павло Дурунда віддав своє молоде життя, щоб Україна мала майбутнє, а ми - українці були вільними господарями на своїй рідній землі, - сказав Василь Дем'янчук.

 Відтак голова адміністрації запевнив, що влада буде опікуватися сім'єю загиблого, а його ім'я навіки залишиться в нашій пам'яті та історії незалежної України.


 Дурунда Павло Іванович був призваний до війська 30 січня 2015 р, в рамках 4-ї хвилі мобілізації. Прийшов у військкомат добровільно і наполягав, щоб його взяли служити. Загинув 7 вересня 2015 року, під час бойового зіткнення з диверсійно -розвідувальною групою терористів у районі с. Болотеного Станично - Луганського району. Йому було всього 44 роки, вдовою залишилась його дружина Мар'яна. Поховано Героя на селищному кладовищі з усіма військовими почестями .

 Пам’ять про його відданість рідній Вітчизні житиме вічно у наших серцях !


 Слава захиснику України!

Любов Немеш

Герої не вмирають!


Іваненко Олександр Олександрович           16 грудня 1984, Іванопіль (Коростенський район) Житомирська область. Солдат, стрілець 30-ї окремої механізованої бригади (Новоград-Волинський). Призваний за мобілізацією у березні 2014 року. Залишилися батьки, дружина та маленький син.              Під час несення служби на блокпосту в Донецькій області з численними осколковими пораненнями потрапив у полон, з вересня 2014 року був у списках полонених, офіційно вважався зниклим безвісті. За деякий час був звільнений з полону за обміном. Проходив довготривале лікування у шпиталях. Коли Олександр почав оформляти інвалідність, йому повідомили що для цього потрібно добути ще якийсь термін у військовій частині. Наприкінці серпня повернувся до військової частини у м. Новоград-Волинський, де помер 7 вересня рано вранці, організм не витримав навантаження. Похований в Іванополі
Максим Левченко
Кілька слів в пам'ять другу...
(прочитайте до кінця, будь-ласка)

Сьогодні рано-вранці пішов з життя мій близький знайомий і односельчанин, справжня Людина - Сашко Іваненко (багато хто знав як Сашко "Тиміш").

Сашка я знав з самого дитинства, може і трошки гірше ніж інші мої друзі, але знав... Він завжди для мене і багатьох моїх друзів був взірцем: Саша вмів зварити кращу за всіх юшку, він завжди був веселим і притягував до себе людей. Півдитинства ми провели в клубі "Берізка", який для нього з братом збудував їх батько.

Він просто був своїм, завжди щирим і справедливим, жив тихим і спокійним життям, ніколи-ніколи не робив зла людям, був тихою і мирною людиною. Таких як він рідко знайдеш серед інших!

Коли нарешті ця людина обзавелась своєю сім'єю, більш-менш підріс його маленький синок Дениско, в нашу країну прийшла проклята і жорстока війна. В березні 2014 він пішов в одній з перших хвиль мобілізації, був призваний воювати на Схід і виборювати незалежність і кращу долю для нас та нашої держави. Пішов заради того, аби завтра війна не постукала в наші двері...

Стояв на блокпостах, де і потрапив в полон до "сєпарів". За долею Сані слідкувала вся наша округа, довгий час від нього не було звісток, він числився то пропалим безвісті, ходили чутки про його загибель... але в один з днів його таки знайшли в одному з обмінних списків у сепаратистів. За деякий час його у ряді інших бідолаг обміняли на сепаратистів. Змарнілий і змучений повернувся він додому, довго лікувався в військових шпиталях...

Під час однієї з наших останніх зустрічей, минулоріч на Миколая, коли він повертався з шпиталю додому святкувати свята, він довго і щиро розповідав нам про свої муки в полоні, розповідав про свої рани: мав осколки в усьому тілі, навіть в голові, на якій він не захотів робити операцію аби не заподіяти собі ще гіршого горя. Як зараз пам'ятаю, коли тоді він, мов справжній Миколай, подарував всім нам, курящим і ні, по пачці цигарок...

Потім ще кілька разів я побіжно бачився з ним, але кожен раз щось заважало поспілкуватись по довше - або я поспішав, або він... в останнє бачив його на День Незалежності, щоправда з вікна авто, змученого від ран але усміхненого, разом з сім'єю приймав участь в урочистостях... Потім хтось зі знайомих ще бачив його разом з сім'єю у Вінниці, де він проходив курс лікування у шпиталі, і ввечері вийшов з сім'єю, що приїхала його навідати, на шоу фонтанів... так само щирий і добрий, просто свій хлопець з своєю усміхненою дружиною і синочком, що так схожий на татка.

Зараз я скажу, те що мушу, сподобається це комусь чи ні! Вже вибачте за жорстку відвертість.

На мій погляд, і погляд багатьох моїх знайомих і рідних, з ким сьогодні телефоном спілкувались з цього приводу, причина смерті Саші лежить в халатності ганебних керівників нашої держави, які не роблять все належне для вшанування і допомоги нашим героям...

Справа в тому, що коли хворий АТОвець і колишній полонений Саша, ім'я якого було у всіх військових і цивільних органах і адміністраціях (а я в тому певний на всі 100%) взявся оформляти собі інвалідність, йому повідомили що для цього оформлення потрібно добути ще якийсь термін у військовій частині, бо, ніби-то йому не вистачає там якоїсь вислуги чи щось подібне (точно ніхто і не знає поки). В кінці серпня Саша мусив їхати в військову частину до Новограда-Волинського, аби добути цей термін, де і помер сьогодні на світанку.....

Я не знаю точної причини його смерті, але знаю точно, що якби його не відправляли на додаткову службу він би лишився живий, і жив би ще більш-менш довго...

Не розумію і того, чому сьогодні про цю прикрість змовчали місцеві ЗМІ. Негідники, якщо Ви вважаєте, що Ви приховали таку ганьбу нашої держави, як зневага до її захисників, змушуючи їх відпрацьовувати якісь борги замість того, аби давати людині право на виплати і пільги по інвалідності, отримані за цю державу то Ви дуже і дуже помиляєтесь. Я особисто прикладу всіх зусиль, аби про цей прикрий прецедент дізналось чим більше людей, щоб інші наші захисники не вмирали через цю халатність державних і медичних органів...

Я прокляну керівництво цієї країни, та всіх причетних до цієї безглуздої смерті людей, якщо виявиться, що вони ще й, може, змусили хворого вояка ганяти якісь кроси чи здавати нормативи...

Саме керівництво ціє держави зробило все для того, аби молода жінка лишилась вдовою, сиротою лишилась маленька дитина, аби назавжди оселилось горе в серці його батьків і всієї нашої дружної громади. Врешті, аби завтра ми назавжди попрощались з Сашею, і відпустили його... замість того аби ще довго жити і спілкуватись з ним.... живим....

Саша, пробач за те, що завтра не зможу фізично тебе провести, але я обіцяю з самого ранку піти до церкви і поставити свічечку за упокій твоєї безмежно доброї і світлої душі... прости, якщо щось було не так....

Я, як і, думаю, багато наших друзів, обіцяємо тобі, що коли настане час відплачувати за все "добро" цій владі, зробимо все для того, аби твої невільні кати-державці понесли значну відповідальність за твою смерть.
Ті ж сепаратиські мерзотники, що забрали твій молодий вік і скалічили тебе, силами наших хлопців і твоїх бойових побратимів, вже давно відбувають своє покарання в пеклі перед Богом. Якщо ні, то зовсім скоро обов'язково будуть це робити... По іншому - ніяк...

Твій вклад у щасливе майбутнє своєї України та всіх нас неоціненний, і буде жити вічно. Я тебе не забуду ніколи, друже.

Спочивай з миром! Дякуємо тобі за все....

P.S: Всі хто знав а чи і не знав Олександра - згадайте та вшануйте...
Згадуйте його, як згадуєм і шануємо ми наших земляків Віктора Бутрика та Яна Доманського інших не знайомих мені особисто але не менш героїчних наших земляків, полеглих за нашу Батьківщину і всіх нас,...

Бережімо тих, хто ще живий!

Герої не вмирають!



Решетняк Віталій Іванович          20 травня 1978, Баратівка (Новобузький район) Миколаївська область. Солдат, механік-водій механізованої роти 28-ї окремої механізованої бригади, Чорноморське (Одеська область). Призваний за мобілізацією як доброволець 28 березня 2015 року.                      Помер 6 вересня 2015 у військовому шпиталі від поранень, що отримав під час виконання бойового завдання у місті Курахове (Донецька область)

Герої не вмирають!

Мидловець Олександр Миколайович           5 січня 1968, Енергодар Запорізька область. Розвідник артилерійського підрозділу 92-ї окремої механізованої бригади (Башкирівка). Працював зварником у медико-санітарній частині Енергодара. Мобілізований 31 липня 2014 року. В зоні АТО провів 8 місяців, обороняв місто Щастя під Луганськом, за бойові заслуги був нагороджений медаллю «Захиснику Вітчизни». Залишилися мати, дружина та двоє дітей, 20-річна донька і 15-річний син.               31 серпня отримав важкі поранення верхніх кінцівок в результаті необережного поводження з гранатою РГД-5 у розташуванні військової частини в Башкірівці. Помер від поранень 5 вересня 2015 у лікарні міста Чугуїв (Харківська область). Також того дня постраждали ще кілька його товаришів по службі
09.09.2015 на площі біля МПК “Сучасник” відбулося прощання з 47-річним енергодарцем, учасником АТО Олександром Мидловцем. Боєць помер у лікарні м.Чугуєв Харківської області 5 вересня, отримавши поранення в результаті необережного поводження зі зброєю.


   
Віддати останню шану полеглому герою прийшли близько 300 енергодарців - рідні та друзі, товариші по військовій службі, керівництво міста, депутати міської ради, представники Енергодарьского міського об'єднаного військового комісаріату, громадськості, духовенства, волонтери та журналісти.


    З промовою до присутніх звернувся виконувач повноважень міського голови секретар ради С.Холод, який висловив співчуття рідним та близьким загиблого. Бойові побратими Олександра запам'ятали його мужнім, доброзичливим, справжнім патріотом рідної землі.

    Настоятель Свято-Покровського храму Української Православної Церкви Київського Патріархату мітрофорний протоієрей В.Лещук провів панахиду по загиблому. Під час заходу проведено благодійний збір коштів, які передано родині бійця.


    В останню путь бійця проводжали під овації та гасло “Герої не вмирають!”. Після церемонії прощання траурна процесія центральною вулицею міста вирушила на цвинтар. Воїна поховали на міському кладовищі. http://www.en.gov.ua/novini/podiie09092015

Герої не вмирають!


Збаразький Максим 24 роки, Зарічани Житомирський район Житомирська область. Військовослужбовець 30-ї окремої механізованої бригади (Новоград-Волинський). Залишилися батьки.  4 вересня 2015 Рік тому отримав важкі поранення хребта і внутрішніх органів під Авдіївкою на Донеччині. Усім селом збирали гроші на лікування Максима. Те, що він зумів піднятися, він сам і його близькі вважали дивом. 4 вересня Максим повісився в своєму будинку в селі Зарічани під Житомиром. Батьки визнають, що останнім часом у сина була депресія і що траплялися сварки з коханою дівчиною, але причину самогубства вбачають в душевній рані, нанесеної війною

Герої не вмирають!


Киян Володимир Петрович  (Позивний «Тайфун»)     8 жовтня 1981, Ковель Волинська область. Проживав у м. Львів. Капітан, командир мінометної роти, помічник командира аеромобільно-десантного батальйону з артилерії 80-ї окремої аеромобільної бригади (Львів). Професійний військовий, артилерист за освітою, служив у 802-му реактивному артилерійському полку. Був миротворцем в Іраку. 2004 року переїхав до Львова, останнім часом працював в аграрному бізнесі. На початку війни, у квітні 2014 року, пішов добровольцем до одеського батальйону ПСМОП «Шторм». В серпні 2014 року був мобілізований до львівської десантної бригади, з серпня перебував у зоні АТО, воював під Луганськом, захищав Луганську ТЕС у Щасті. Залишилася дружина та маленький син, який народився у травні 2015 року.          3 вересня 2015            розвідгрупа проводила перевірку території поблизу міста Щастя (Луганська область). Близько 14:30 під час обстеження берегу річки Сіверський Донець та території прилеглої до Луганської ТЕС Володимир, який йшов попереду, зачепив «розтяжку» з міною, він встиг попередити інших і прикрив собою офіцера ЗСУ, а сам загинув від осколкових поранень. Похований у Ковелі на Вербському кладовищі
Дмитрий Булатов
Тайфун погиб при выполнении боевой задачи и спас пятерых

 Капитан ВСУ Володимир Киян. Позывной Тайфун. Погиб 3 сентября 2015 года в районе Луганской ТЭС, которая находится на окраине города Счастье и расположена на берегу речки Северский Донец. Подорвался на растяжке.

 Он шел в составе группы из шести человек вдоль реки. Они вышли обследовать местность на предмет обнаружения диверсионно-разведовательных групп противника, так как утром в этой окрестности сработали две растяжки.

 Около 14:30 во время движения группы вдоль реки Тайфун шел первым. Зацепил растяжку установленную в посадке с деревьями и кустами. Услышав характерный резкий щелчок сработавшего запала (срабатывает через 3-4 секунды) он сориентировался моментально и крикнул: «Граната!". Бросился в обратную сторону, оттолкнул сзади идущего командира группы старшего лейтенанта и прикрыл его своим телом. Остальные члены группы благодаря Тайфуну успели отойти и залечь. Прогремел взрыв.

 На растяжке стояла не граната, а минометная мина 82 мм с запалом от гранаты. К глубокому сожалению спастись Владимиру не удалось. Подлая вражеская ловушка оказалась для него смертельной. Осколки прилетели со спины, роковой зайдя под лопаткой и попав прямо в сердце. Прикрытый Тайфуном командир группы и остальные четверо остались живы.

 Гибель нашего боевого побратима связывают с расстрелянной накануне мобильной группой по борьбе с контрабандой. Это неправда. Оба случая не имеют ничего общего. Связывать эти случаи безосновательно. Место где погиб Тайфун (в районе Луганской ТЭС) находится на расстоянии около 15 километров (по прямой на карте) от того места, где утром 2 сентября 2015 года была расстреляна мобильная группа (в районе сел Лобачево и Лопаскино). Это по разные стороны от города Счастье вдоль реки Северский Донец.

 Тайфун был опытный и бывалый. Данную боевую задачу выполнял в составе группы разведчиков, которые являются очевидцами. Написанное мной имеет под собой факты и доказательства.

 Володя ценой своей жизни спас пятерых товарищей. Это пример настоящего героя.

 Искренне соболезнуем его семье. Потеря жизни невосполнима. Он боролся за будущее своей семьи и каждого украинца. Ценим и помним.
 Его уважали. Крепко. Володя жил по совести. Был светлым человеком. Таким он и останется в наших сердцах. Навсегда.

У Ковелі провели в останню путь в.о. замкомбата одного з батальйонів львівської 80-ї окремої аеромобільної бригади Володимира Кияна.


Нагадаємо, він загинув 3 вересня. Спочатку писали, що він підірвався на розтяжці. Він загинув, розслідуючи обставини розстрілу мобільної групи боротьби з контрабандою під Щастям.


Однак згодом голова Луганської обласної військово-цивільної адміністрації Георгій Тука розповів, що Киян спробував провести деякі дослідження за однією з версій про розстріл групи. “На жаль, він також був знищений сьогодні“, – повідомив Тука.

Він розповів, що подробиць не знає, але йому відомо, що “Тайфун” вранці на світанку взяв човен, він повинен був відправитися з напарником, але виявилося, що біля Щастя боєць був один.

5 вересня Кияна, родині якого збирають гроші, поховали в Ковелі на Вербському кладовищі.

Людей на панахиду прийшло близько тисячі. Зокрема були міський голова Ковеля Олег Кіндер, голова райдержадміністрації Віктор Козак, голова районної ради Ігор Верчук, ректор Львівського держуніверситету МВС Валерій Середа. Також приїхали волонтери з Львова, бійці батальйону “Айдар”, 80 та 14 бригад.

Герої не вмирають!


Дзуль Тарас Владиславович     29 червня 1966, Якубів Долинський район (Івано-Франківська область). Солдат, механік-водій 24-ї окремої механізованої бригади (Яворів). Виріс у багатодітній сім'ї, де було шість дітей. Призваний за мобілізацією 25 березня 2015 року, проходив навчання у 354-му навчальному полку в смт Десна. Залишилися батьки, дружина та троє дорослих дітей, син і дві доньки.
Помер 2 вересня 2015 у Харківському військовому шпиталі від поранень, що дістав під час обстрілу російськими бойовиками села Кримське (Новоайдарський район) Луганської області. Вибухова хвиля влучила в бойову машину, якою керував Тарас. Похований в с. Якубів

Герої не вмирають!


Жарук Дмитро Павлович  (Позивний «Байкер»)        11 серпня 1989, Асканія-Нова Чаплинський район Херсонська область. Старший лейтенант податкової міліції, старший оперуповноважений Головного управління Державної фіскальної служби країни у Херсонській області. Член зведеної мобільної групи із протидії незаконному переміщенню товарів через лінію розмежування. Випускник факультету податкової міліції Національного університету ДПСУ (Ірпінь) 2010 року. Залишилася вагітна дружина та однорічний син.           2 вересня 2015          о 6:20 поблизу села Лобачеве (Новоайдарський район) Луганської області було здійснено напад на зведену мобільну групу. Автомобіль Mitsubishi L200 підірвався на закладеній на шляху міні, після чого нападники кинули 2 гранати та обстріляли машину зі стрілецької зброї. Група тримала оборону, поки не прибуло підкріплення з 92 ОМБр. В ході зіткнення загинули волонтер і працівник фіскальної служби. Один боєць СБУ і 5 бійців ЗСУ поранені. Поховали Дмитра в смт Асканія Нова
4 сентября 2015 года, по благословению митрополита Херсонского и Таврического Иоанна, священники Чаплинского благочиния, во главе с благочинным протоиереем Иоанном Канинец, совершили отпевание старшего лейтенанта налоговой милиции Дмитрия Жарука - сотрудника Главного управления Государственной фискальной службы в Херсонской области.




Дмитрий погиб при исполнении своих служебных обязанностей на востоке нашей страны. Священники передали соболезнования правящего архиерея родным и близким и помолились о упокоении новопреставленого воина Дмитрия. Отпевание совершалось в храмовом комплексе пгт. Аскании-Нова, сообщает пресс-служба Херсонской епархии УПЦ МП.

Герої не вмирають!


Галущенко Андрій Вікторович  (Позивний «Ендрю»)            2 лютого 1975, Кожанка Фастівський район Київська область. Проживав у м. Київ. Головний позаштатний працівник оперативного підрозділу Служби безпеки України, керівник зведеної мобільної групи із протидії незаконному переміщенню товарів через лінію розмежування. Волонтер. Колишній розвідник 1-го батальйону Національної гвардії (Батальйон імені Кульчицького). Закінчив Київський національний університет імені Тараса Шевченка. Активний учасник Революції Гідності, був заступником сотника 3-ї сотні Самооборони Майдану. Звідти навесні 2014 року добровольцем пішов на фронт, воював під Слов'янськом, в районі Дебальцеве. Пізніше став волонтером, займався аеророзвідкою. Останні шість тижнів брав участь у боротьбі з контрабандою в зоні АТО у складі мобільної групи. Залишилася мати.         2 вересня 2015          о 6:20 поблизу села Лобачеве (Новоайдарський район) Луганської області було здійснено напад на зведену мобільну групу. Автомобіль Mitsubishi L200 підірвався на закладеній на шляху міні, після чого нападники кинули 2 гранати та обстріляли машину зі стрілецької зброї. Група тримала оборону, поки не прибуло підкріплення з 92 ОМБр. В ході зіткнення загинули волонтер і працівник фіскальної служби. Один боєць СБУ і 5 бійців ЗСУ поранені. З воїном-волонтером попрощалися на Майдані Незалежності у Києві, похований в смт Кожанка
Lera Burlakova
Сьогодні на Луганщині вбили двох хлопців, чотирьох поранили. Один з убитих - Андрій Галущенко. Позивний - Ендрю. Він, як і інші, боровся з контрабандою в зоні АТО. Шостий тиждень. До того - воював.

 Ми з Андрієм бачилися декілька днів тому. Ніч, пошуки нормальної кави у східному містечку, розмови про сфабриковану проти Менсона справу... Ендрю пропонував ще залишитися з ним у Щасті, поїздити, подивитися, побачити все, написати хороший репортаж. Але в мене на це було лише три дні. Я повернулась у Київ і вже здала текст про контрабанду, який на 80% складається з того, що мені розповів Ендрю - матеріал вийде у Тижні завтра...

 Андрій - "не на камеру", і цього не буде в тексті - казав, кому вони найбільше заважають. Казав, хто саме погрожує - та навіть не просто погрожує, адже 29 серпня машину мобільної групи обстріляв снайпер. Зовсім не ворожий снайпер, повірте...

 Це сама верхівка, блядь. Зовсім не сєпарська. Це наші, які заробляють космічні гроші на машинах, що йдуть на окуповану територію та з неї. Наші, які навіть зімітованими обстрілами прикривають ті довбані фури.

 Ця війна багатьом вигідна. Може, тому і триватиме довіку.

Lera Burlakova
Маю аудіозапис від 29 серпня. Вбитий сьогодні Андрій «Ендрю» Галущенко (+2 вбитих крім нього, є і поранені), який боровся з контрабандою в районі Щастя розповідає про погрози з боку комбрига 92-ї бригади, полковника Віктора Дмитровича Николюка (позивний – Вєтєр). А також про попередній обстріл машини…


 Ендрю: А що робить… Інакше якби, ну… Віктор Дмитрович Ніколаєнко, він же «Вєтєр»…
 Я: Я стрєльну сигарету…
 Ендрю: …Він же «Вєтєр», він же комбриг 92-ї механізованої бригади. Ми з ним так сідаємо, і він каже: «Що, копаєш на мене?». Я кажу: та да. Що, кажу, хочеш ДРГ на мене навести? «Та да». От і поговорили.
 Я: Ну ясно, всьо пропало…
 Ендрю: Ні, нічого не пропало, все нормально! Сьогодні обстріляли нашу машину. При тому, буквально у пів км від штабу бригади 92-ї.
 Я: ДРГ…
 Ендрю: Та. Стріляв снайпер. Три кульових отвори 7,62 якраз там, де мали сидіти водій і пасажир.
 Я: Машина порожня була?
 Ендрю: Вони вийшли «до вєтру», як-то кажуть. Тавтологія (сміється). Вийшли, машина стояла на узбіччі. Я не знаю, стрілець чи бачив, що вони залишили машину, чи ні. Бронювання не витримало. Кулі пройшли через салон, зрикошетили, десь зайшли через торпеду всередину. І це обстріл був не на передовій. Не при затриманні контрабанди.
 Я: Але на це не проблема була б списати….
 Ендрю: Так. Просто йде вже залякування. Що «рєбяти, ви починаєте нас дратувати – снялісь, уєхалі атсюда».

Герої не вмирають!


Борута Василь Михайлович        23 серпня 1971, Шандровець Турківський район Львівська область. Проживав у м. Самбір. Старший сержант, заступник командира 1-го автомобільного відділення автомобільного взводу роти матеріально-технічного забезпечення 703-го інженерного полку (Самбір). Закінчив Самбірський технікум економіки та інформатики. З 11 листопада 1997 року служив у Збройних силах України. Залишилася дружина та двоє дітей. Загинув у зоні АТО 2 вересня 2015. Похований 5 вересня в Самборі.

Герої не вмирають!


Кучма Олег Олександрович       6 жовтня 1989, Кагарлик Київська область. Матрос, стрілець 1-ї окремої бригади морської піхоти, в/ч А2802 (Миколаїв). Активний учасник Революції Гідності. З Майдану добровольцем пішов на фронт. Після демобілізації перейшов на контрактну службу, ставши морським піхотинцем.  
Трагічно загинув під час служби 1 вересня 2015. Похований 4 вересня на Алеї почесних поховань Ольжинського цвинтаря міста Кагарлик

Герої не вмирають!




Печериця Юрій Анатолійович    13 травня 1978, Машівка, Машівський район, Полтавська область. Проживав у Дніпропетровську. Старший сержант, командир мотопіхотного взводу 42-го окремого мотопіхотного батальйону 57-ї мотопіхотної бригади (раніше 17 батальйон територіальної оборони «Кіровоград»). На фронт пішов добровольцем покинувши власний бізнес у Дніпропетровську. Залишилися дружина та восьмирічний син.       31 серпня 2015          загинув в районі міста Горлівка (Донецька область), коли під час виконання бойового завдання підірвався на фугасі
"Пішов він добровольцем з власної волі, його не відмовляла дружина. Телефоную йому і весь час, і весь час його питаю - Юра, коли повернешся? Він говорив, що ще рано, коли закінчиться війна, тоді повернуся", - говорить Андрій Боровик.

"Його дуже любили і поважали, він був людина великого серця, душі і великий патріот. Йому великий уклін і слав. Побільше таких людей", - згадує санінструктор 2-ї мотопіхотної роти 42-го мотопіхотного батальйону ЗСУ Світлана Самсонова.

"Він хороший був друг і хороший товариш, хороший командир і бойовий товариш", - додав військовослужбовець 42-го мотопіхотного батальйону ЗСУ Микола Томак.

Герої не вмирають!
  

Віднічук Роман Степанович        26 травня 1989, Богдашів Здолбунівський район Рівненська область. Старший лейтенант, заступник командира роти охорони з озброєння 42-го окремого мотопіхотного батальйону 57-ї мотопіхотної бригади (раніше 17 батальйон територіальної оборони «Кіровоград»). На час відсутності інженера саперної служби виконував його обов'язки. Романа виховувала мати, яка померла, коли йому було 11 років. Закінчив військовий факультет Національного технічного університету «Харківський політехнічний інститут». Служив у Навчальному центрі «Десна» в танковому батальйоні, потім був інженером бронетанкової служби озброєння Академії сухопутних військ у Львові. В квітні 2014 року тричі писав рапорти щодо направлення в зону АТО, 12 серпня поїхав на фронт у складі 42-го батальйону. Взимку 2015 року був поранений, після відпустки знову повернувся на передову.      Загинув у ніч на 31 серпня. Виконував завдання між блокпостами сил АТО і сепаратистів в районі міста Горлівка (Донецька область, о 3-й годині ночі виходив на зв'язок. Близько 4:00 побратими знайшли тіло загиблого офіцера

Герої не вмирають!


Вантух Олег Амвросійович          29 вересня 1971, Кукезів Кам'янка-Бузький район Львівська область. Старшина, командир 2-го мінометного відділення 15-го окремого мотопіхотного батальйону 92-ї окремої механізованої бригади (раніше — 15 батальйон територіальної оборони «Суми»), в/ч пп В2260. Призваний за мобілізацією, перебував у зоні АТО з 15 квітня 2015 року. Залишилася батько, брат, дружина та 17-річний син.           
Загинув 30 серпня 2015 під час виконання бойового завдання у селі Гірське (Попаснянський район Луганська область)

Герої не вмирають!

Кузьменко Андрій Анатолійович         29 січня 1976, Білопілля Сумська область. Водій 169-го навчального центру Сухопутних військ ЗСУ, в/ч А0665 (Десна). Добровольцем пішов до Збройних сил України у квітні 2015 року.  Загинув 29 серпня 2015       Місце й обставини смерті не уточнено. Похований 1 вересня у Білопіллі.

Герої не вмирають!


Пукіш Юрій Миколайович 6 травня 1987, Мостище (Калуський район) Івано-Франківська область. Солдат 128-ї гірсько-піхотної бригади (Мукачеве). Закінчив ВПТУ-7, Львівський політехнічний університет. Неодружений. Мобілізований у 2014 році, служив у війську майже рік.          29 серпня 2015 підірвався на розтяжці за 20 км від міста Щастя (Луганська область)


Люди з лампадками в руках і вклякнувши на коліна зустріли свого краянина біля пам’ятника Романові Шухевичу. Священики на чолі з деканом Калуського деканату УГКЦ о. Михаїлом Бігуном відправили панахиду. Живим ланцюгом зі свічками краяни провели бійця до рідної домівки…

Герої не вмирають!


Віхтюк Іван Васильович    4 грудня 1979, Кам'янець-Подільський Хмельницька область. Мешкав у м. Хмельницький. Старший лейтенант, командир саперного взводу 72-ї окремої механізованої бригади (Біла Церква). Мобілізований 8 серпня 2014 року. Залишилися дружина та двоє дітей, 10 річний син і 4-річна донька.                       Загинув 28 серпня 2015 близько 3:00 дорогою до лікарні від осколкових поранень та сильних опіків внаслідок обстрілу з танку села Гранітне (Волноваський район) Донецької області. Похований у Хмельницьку, на Алеї Слави кладовища Ракове

- Нам дали команду не відкривати вогонь, так як оголосили про так зване перемир’я. Та інші плани були у противника, - розповідає побратим хмельничанина майор Євген Фоменко. – Іван Васильович був прекрасним командиром. Інженерно-саперний підрозділ, яким він керував, прекрасно виконував поставленні завдання, чим врятував чимало життів.


Виконуючи одне із завдань у Гранітному, підрозділ під командуванням хмельницького військового встановив український прапор на території, яку контролює ворог. Його сапери замінували. Як зазначив Євген Фоменко, противник й досі не може до нього навіть підійти.

Герої не вмирають!


Рудім Руслан Володимирович  1 липня 1976, Фастів Київська область. Солдат 24-ї окремої механізованої бригади (Яворів). Після закінчення школи працював на Фастівському машинобудівному заводі «Червоний Жовтень». Строкову службу проходив у полку морської авіації в м. Саки (АР Крим). У березні 2015 року добровольцем пішов до військкомату. Загинув  27 серпня 2015      на бойовому посту під селом Кримське (Новоайдарський район) Луганської області. Похований у Фастові

Провести Героя в останню путь прийшло багато людей, серед яких – батьки, рідні, однокласники, сусіди, колишні колеги, жителі і керівники міста та району, військовослужбовці з АТО, члени міськрайонної організації «Асоціація учасників АТО та учасників бойових дій», представники громадських ветеранських організацій Фастівщини.
        З прощальним словом виступили міський голова Михайло Нетяжук, заступник військового комісара капітан Олександр Біланенко. Фастівчани принесли багато живих квітів та вінків. Присутні  скандували: «Слава Україні!», «Героям слава!», Слава герою Руслану!. Слава! Слава! Слава!»

         З глибоким сумом, хвилиною мовчання вшановано пам'ять Героя. Міський голова,  звертаючись до громади, сказав: «Фастівчани!  Сьогоднішній день  знову нагадав, що  в Україні йде війна. Не на життя, але заради життя.  Кожний мирний день у Фастові вартує життів наших захисників-героїв, таких, як Руслан Володимирович Рудім.  Нам треба пам’ятати, що ми всі відповідальні за свою державу і повинні її захищати Сьогодні на східних рубежах державу захищають наші герої. Слава Героям!».
       Поховано Героя з військовими почестями на Алеї слави на Інтернаціональному кладовищі м.Фастів. Поховальну процесію супроводжували вигуки «Слава Україні! Героям  слава!»,  «Слава нації! -  Смерть ворогам!»...  Керівництво міста і району, жителі низько схилили голови перед світлою пам’яттю захисника України. 
         Вічна пам’ять Герою!





Черкашин Олександр  (біл. Чаркашын Аляксандар)  (Позивний «Тарас»)         27 вересня 1982, Брест Білорусь. Білоруський доброволець, боєць тактичної групи «Білорусь» 1-ї штурмової роти 5-го окремого батальйону Добровольчого Українського Корпусу «Правий сектор». Екс-голова брестської міської організації «Білоруська християнська демократія» (БХД), брав участь у ряді акцій демократичних сил і неодноразово затримувався міліцією Білорусі. Вчився у Херсоні на останньому курсі Християнського інституту, а на війні став капеланом. В ДУК воював з початку зими 2015 року, брав участь у боях за Донецький аеропорт, в селищі Піски, в районі Маріуполя. Став одним з героїв документальної стрічки «Білорус» режисера Антона Тележникова. Залишилися Батьки та двоє братів. Помер 26 серпня 2015 у Запорізькій лікарні від тяжких осколкових поранень, які отримав 10 серпня 2015 року в бою поблизу села Біла Кам'янка (Донецька область). Похований у Кам'яниці-Жировецькій під Брестом
Тіло Олександра Черкашина з України привезли до рідного Бресту з лікарні у Запоріжжі вночі 3 вересня. Попрощатися з ним прийшли близько сотні людей, у тому числі, багато активістів. Коли приїхала машина з тілом, то багато хто став на коліна та скандував: «Герої не вмірають!» Труну Олександра вкривав біло-червоно-білий прапор Білорусі. А дехто з присутніх тримав і українські прапорці – саме на Донбасі чоловіка смертельно поранили.


​Волонтер Добровільного українського корпусу Ольга доглядала «Тараса» у лікарні. Вона каже, що стан хлопця відразу був дуже важким:
«Вже на другий день (після поранення – ред.), коли його привезли – був у свідомості. Ми до нього заходили, розмовляли. Він був на апараті штучного дихання, але очима показував «так» або «ні». Він показував пальцем, що все добре. Так було, поки не почався сепсис, тому що у нього було важке поранення черевної порожнини», – каже волонтерка.


Останні дні з бійцем була його дівчина Інна. Вона розповіла, що Олександр Черкашин вирішив піти добровольцем майже від самого початку бойових дій. За її словами, він вчився у Херсоні в Біблійному інституті, а на війні став капеланом:
З ним завжди було тепло. Я відчувала захист і спокій на душі Інна

«Це була людина з великої літери, людина-захисник, з ним завжди було тепло. Я відчувала захист і спокій на душі. Я знаю, що він зараз з Богом на небесах», – згадує дівчина Черкашина.

Піти на фронт його підштовхнула любов, продовжує Інна: «Він усіх любив: і Україну, і Білорусь, усіх людей любив. Він завжди боровся за справедливість». http://www.radiosvoboda.org/content/article/27224884.html


Герої не вмирають!


Матлак Олег Сергійович    25 квітня 1987, Жовті Води Дніпропетровська область. Старший солдат, командир бойової машини 2-го взводу 2-ї мотопіхотної роти (підрозділ ЗСУ не уточнено), ймовірно, 19-го окремого мотопіхотного батальйону 40-ї окремої артилерійської бригади (раніше - 19-й БТО Миколаївської області). Закінчив НВК №6 «Перспектива» та ВПУ-70. Працював електрогазозварником. Мобілізований у квітні 2015 року. Залишилися батьки, дружина та 7-річна донька.        26 серпня 2015          загинув внаслідок обстрілу з РСЗВ «Град» під селом Прохорівка (Волноваський район) Донецької області. Похований в місті Жовті Води

Герої не вмирають!

Головко Валерій Григорович          19 травня 1972, Дніпропетровськ. Військовослужбовець (підрозділ ЗСУ не уточнено), ймовірно, 19-го окремого мотопіхотного батальйону 40-ї окремої артилерійської бригади (раніше - 19-й БТО Миколаївської області). Призваний за мобілізацією у квітні 2015 року. Залишилися дружина та син.        26 серпня 2015          загинув від смертельного поранення поблизу м.Волноваха Донецька область (ймовірно під селом Прохорівка (Волноваський район)) коли снаряд влучив у бліндаж. Також загинули 5 його товаришів по службі. Похований в місті Дніпропетровськ
Валерия призвали по повестке в конце апреля этого года, рассказывает его коллега Светлана. Тогда, говорит женщина, многим пришли приглашения в военкомат.


Сначала Валерия отправили на обучение в Николаев. Через несколько месяцев он уже служил под Мариуполем. Своей сестре Ирине Виталий даже не говорил, что стал военным. О службе и гибели брата, женщина узнала из телефонного звонка из военкомата. Ирина с болью вспоминает, каким был ее младший брат.

Наталья до последнего надеялась, что из зоны боевых действий привезли не ее мужа. Поэтому решилась на опознание тела. Однако худшее подтвердилось. Сегодня женщина показывает фотографии 43-летнего Валерия. Говорит, он был прекрасным человеком и отцом.

Вместе с Валерием в блиндаже погибли еще пятеро бойцов. В военкомате заверили, семья погибшего солдата получит материальную помощь от государства и города.
Герої не вмирають!


Гуменюк Олександр Павлович            6 серпня 1979, Крупець (Славутський район) Хмельницька область. Молодший сержант, військовослужбовець ЗС України (підрозділ не уточнено), ймовірно, 19-го окремого мотопіхотного батальйону 40-ї окремої артилерійської бригади (раніше - 19-й БТО Миколаївської області). Був мобілізований до війська 29 квітня 2014 року. Без батька залишились двоє дітей. Загинув 26 серпня 2015 близько 18:00 під селом Прохорівка (Волноваський район) Донецької області (село Малогнатівка, що підпорядковане Прохорівській міськраді). Похований в с. Крупець
Його обережно занесли на руках: від родинного порогу - до місця вічного спочинку…
Український Герой, уродженець села Крупець Славутського району молодший сержант ГУМЕНЮК Олександр Павлович – впав смертю хоробрих в бою з російськими окупантами під селом Малогнатівка Волноваського району Донецької області.
Громадська організація «Рідна Славутчина» висловлює щирі співчуття рідним та близьким Олександра.
Пам'ять про його жертовність в ім’я України житиме вічно в серцях мешканців Славутчини.
Героям слава!

Герої не вмирають!


Середюк Олег Олександрович 26 січня 1987, Москалівка (Ярмолинецький район) Хмельницька область. Мешкав у м. Хмельницький. Солдат 19-го окремого мотопіхотного батальйону 40-ї окремої артилерійської бригади (раніше - 19-й БТО Миколаївської області). Працював на агропідприємстві Групи компаній «VITAGRO». Мобілізований у квітні 2015 року. Розлучений, залишилася 7-річна донька та молодші брати. 26 серпня 2015          загинув від смертельного поранення внаслідок обстрілу з РСЗВ «Град» під селом Прохорівка (Волноваський район) Донецької області, — снаряд влучив у бліндаж, загинули 4 бійців. Поховали Олега в рідному селі
Сьогодні, 1 вересня, ярмолинчани із сумом зустріли тіло покійного земляка, 27-річного Середюка Олега Олександровича, жителя села Москалівка, Ярмолинецького району. Військовослужбовець героїчно загинув під Волновахою, від прямого попадання міни в бліндаж, крім Олега також загинуло ще 4 бійці.

"Олег Середюк у 18 років залишився сиротою, виховувався бабусею, мав двох братів. Був розлучений, без батька залишилася 7-річна донька", - розповідають у прес-службі Ярмолинецької РДА.

На площу 600-річчя Ярмолинець, куди привезли тіло загиблого воїна прийшли бойові побратими, жителі селища, рідні та усі небайдужі. Вони зустріли похоронний кортеж стоячи на колінах. Священниками усіх релігійних конфесій відправлено панахиду пам’яті.

Після того, як люди помолились біля труни загиблого та поклали квіти, кортеж поїхав у рідне село Москалівка. Де 2 вересня 2015 року об 11.00 поховають Героя на сільському кладовищі.

Герої не вмирають!


Ротар Іван Петрович          13 січня 1972, Коновка Кельменецький район Чернівецька область. Сержант протитанкової батареї протитанкового батальйону 40-ї окремої артилерійської бригади (Первомайськ (Миколаївська область). Мобілізований 14 лютого 2015 року. Навчання проходив на Рівненському полігоні, а пізніше ніс службу у секторі «М». Залишилися батьки та сестра. Дата та місце загибелі: 26 серпня 2015 р., с. Прохорівка, Волноваський район, Донецька область. Місце поховання: с. Коновка, Кельменецький район, Чернівецька область.
Від імені Чернівецької обласної державної адміністрації та від себе особисто висловлюю найщиріші співчуття рідним та близьким загиблого в зоні проведення антитерористичної операції сержанта 40-ї окремої артилерійської бригади Збройних Сил України Івана Ротаря. Наш краянин проходив службу під Маріуполем Донецької області. Він віддав найдорожче, захищаючи наше мирне небо. Пам’ятаймо справжнього патріота та захисника рідної землі. Нехай Господь дасть сили перенести непоправну втрату всім, хто знав цю прекрасну людину. Світла пам’ять та безмежна вдячність за вірність Вітчизні навіки залишиться у серцях вдячних буковинців. Хай рідна земля буде йому пухом! Вічна пам’ять Герою!», – йдеться у некролозі за підписом голови ОДА Олександра Фищука.
Герої не вмирають!


Лопушой Віталій Гаврилович     20 жовтня 1986, Велика Михайлівка Великомихайлівський район Одеська область. Солдат 28-ї окремої механізованої бригади, Чорноморське (Одеська область). Сирота, залишилося три сестри. Загинув 26 серпня 2015 р., м. Мар'їнка, Донецька область.

Герої не вмирають!


Шпільов Станіслав Валерійович          27 червня 1976, Полянецьке (Савранський район) Одеська область. Мешкав у селі Острівка. Солдат 28-ї окремої механізованої бригади, Чорноморське (Одеська область). Призваний за мобілізацією.             Загинув 26 серпня 2015 в результаті мінометного обстрілу міста Мар'їнка (Донецька область)

Герої не вмирають!


Барановський В'ячеслав Миколайович      19 жовтня 1976, Чернігів. Капітан, командир зенітного взводу 41-го окремого мотопіхотного батальйону (раніше — 41 батальйон територіальної оборони «Чернігів-2»). Закінчив Харківське льотне училище, служив у ЗСУ у Львові, був льотчиком, як і його батько. Призваний за мобілізацією 1 вересня 2014 року. Залишилася дружина та донька.             Загинув 26 серпня 2015 внаслідок артобстрілів з боку терористів «ДНР» і російських окупантів в районі села Старогнатівка (Донецька область). Похований у Чернігові
В’ячеслав Барановський народився в білоруській родині в Чернігові, закінчив Харківське льотне училище, служив льотчиком, після списання пішов добровольцем воювати за Україну на Донбасі. Його батько Микола Іванович Барановський був льотчиком, родом з Мозиря. На похороні сина він заявив, що пишається тим, що вони — білоруси шляхетського роду, що син боровся за свободу України.
Відспівали В’ячеслава Барановського в Єкатерининському кафедральному соборі, а поховали з військовими почестями на чернігівському міському кладовищі. http://socportal.info/2015/08/31/na-donbasi-v-boyu-z-okupantami-zaginuv-shhe-odin-bilorus.html


Герої не вмирають!



Гесінг Андрій Олександрович  21 серпня 1982, Кривий Ріг Дніпропетровська область. Солдат, такелажник взводу технічного забезпечення 2-го механізованого батальйону 93-ї окремої механізованої бригади. 2000 року закінчив Криворізький професійний гірсько-технологічний ліцей за спеціальністю «Слюсар із ремонту автомобілів». Служив в армії, до 2009 року працював у ПАТ «Криворізький залізорудний комбінат». Призваний за мобілізацією у лютому 2014 року як доброволець. Залишилася 9-річна донька.              Загинув 26 серпня 2015 поблизу села Желанне (Ясинуватський район) Донецької області, під час виконання військового обов'язку

Герої не вмирають!


Кашлаков Василь Олегович  (Позивний «Вовк»)       Хмельницький. Командир взводу 93-ї окремої механізованої бригади (Черкаське, Дніпропетровська область). Одружений.                       24 серпня дістав важких поранень внаслідок підриву на міні під Донецьком. Помер о 3:20 25 серпня 2015 в Дніпропетровській лікарні ім. Мечникова
Alina Mykhailova
-Вовк загинув. Прошу вас, знайдіть машину. Треба тіло додому привезти...

 І ти починаєш судорожно дзвонити всім : в автомайдан Дніпро, товаришам в ОДА, людям з бусіками, волонтерам, в лікарні і навіть в ритуальні послуги, які ставлять невмєняємі ціни...
 І потім дзвінок Нелі з офіцерського корпусу, з якою познайомились під час запеклих боїв за ДАП...
 -Алін, все беремо на себе. Зараз дзвоню в частину. Машина вам завтра буде.

 І от ти видихаєш... Сідаєш на стільчик і тільки зараз приходь дійсне усвідомлення того, що загинув твій товариш. Загинула людина. Загинув наш Воїн...
 Усвідомлення того, що приїхавши до хлопців в район Пісок... ми не побачимо тебе, Вовк. Ніколи.
 Як же болить.

 Часом відчуваю себе машиною. Є задача - ти її виконуєш, а почуття... це на потім...
 Реалії війни. На жаль.

 Пробач всіх нас, друже.
 Вічна пам'ять тобі... 

Герої не вмирають!


Угрін Федір Дмитрович       21 вересня 1975, Херсон. Військовослужбовець 1-ї окремої бригади морської піхоти, в/ч А2802 (Миколаїв). Викладач Херсонського аграрного університету.     25 серпня 2015            Загинув під час нічного артилерійського обстрілу поблизу села Лебединське (Донецька область)

Герої не вмирають!


Барасюк Андрій Васильович     1 червня 1986, Івано-Франківськ. Військовослужбовець 1-ї окремої бригади морської піхоти, в/ч А2802 (Миколаїв). Був мобілізований в березні 2015 року. Прим. За повідомленням родичів, служив у 14-ї бригаді.    25 серпня 2015          Загинув під час артилерійського обстрілу близько 0:30 поблизу села Сопине в районі міста Маріуполь (Донецька область)


Герої не вмирають!

Вознюк Сергій Іванович    Військовослужбовець ЗС України. Загинув 24 серпня 2015      
Герої не вмирають!

Водзяновський Андрій Володимирович     32 роки, Бар Вінницька область. Сапер 93-ї окремої механізованої бригади (Черкаське, Дніпропетровська область). До війська пішов добровольцем у січні 2015 року.   24 серпня 2015          Поблизу села Невельське (Ясинуватський район Донецька область) автомобіль УАЗ, на якому група саперів поверталася після розмінування території, підірвався на протитанковій міні. Від отриманих поранень Андрій помер на місці

Герої не вмирають!



Пасічнюк Сергій Володимирович       9 грудня 1969, Бузівка (Жашківський район) Черкаська область. Старшина, військовослужбовець розвідувального підрозділу 53-ї окремої механізованої бригади (Сєвєродонецьк). До війни працював в Бузівській школі вчителем фізичної культури та «Захисту Вітчизни». З початком агресії Росії, брав активну участь у волонтерській справі, допомагав ЗС України. В грудні 2014 року пішов добровольцем в зону АТО та воював за Батьківщину в добровольчому батальйоні. 13 лютого 2015 року був призваний Сєвєродонецьким МВК на військову службу до ЗС України. 22 серпня 2015          загинув при виконанні бойового завдання по розвідуванні переднього краю противника, підірвався на ворожій міні. Андрій Лисенко на брифінгу уточнив, що військовослужбовець загинув поблизу міста Авдіївка в результаті обстрілу.

Герої не вмирають!


Ткачук Віктор Степанович           1976, Цумань Ківерцівський район Волинська область. Військовослужбовець 128-ї гірсько-піхотної бригади (Мукачеве). Мобілізований влітку 2014 року. Загинув в результаті підриву на міні 22 серпня 2015  орієнтовно.
Цуманська спільнота волонтерів та жителі селища сумують і низько вклоняються матері героя та рідним:

 "Вас немає, серце плаче, душа згорьована болить.
 Ми кожен день чекаєм Вас і виглядаємо щомить.
 Закрила хижа смерть повіки, скувала холодом вуста,
 заснула вічним сном навіки людина добра і проста.
 Не заросте ніколи та стежина,
 що Вас провела в останню путь.
 Похилиться зажурена калина
 і добрим словом люди пом’януть.
 Скільки не мине часу, Ви завжди будете поряд із нами.
 Хай над Вашою могилою світить сонце, жалібно співають пташки, а на квітах буде роса – то пам’ять про Вас.
 Спіть спокійно, наш дорогенький.
 Лебединим пухом хай буде Вам земля, а душі – вічний спокій і Царство Небесне"

Герої не вмирають!

Луць Євгеній Михайлович            1963, 52 роки, Велика Кам'янка Коломийський район Івано-Франківська область. Військовослужбовець ЗС України (підрозділ не уточнено). Мобілізований у січні 2015 року як доброволець. Після кількох місяців навчань, відбув до зони АТО. Залишилися дві дорослі доньки.                        У липні 2015 року під час повернення до зони АТО після короткої відпустки у Євгенія було діагностовано рак легенів, він потрапив до Запорізького військового шпиталю. Помер в результаті раптового погіршення стану здоров'я 22 серпня 2015

Герої не вмирають!

Біленький Тарас Ярославович 22 червня 1989, Підволочиськ Тернопільська область. Солдат 6-го окремого мотопіхотного батальйону 44-ї окремої артилерійської бригади (раніше — 6-й БТО «Збруч») (Тернопіль).   Загинув 21 серпня 2015

Герої не вмирають!

Філоненко Володимир Миколайович           27 липня 1969, Білопілля Сумська область. Молодший сержант, командир бойової машини РСЗВ «Ураган» 27-ої реактивної артилерійської бригади (Суми). Залишилися дружина та 20-річна донька.
Помер від серцевої недостатності у базовому таборі артбригади в секторі «С». Тіло Володимира виявили о 6-ї годині 20 серпня 2015 під час підготовки до ранкового шикування

Герої не вмирають!


Балишов Андрій Геннадійович 14 вересня 1991, Таборів Сквирський район Київська область. Сапер інженерно-саперної групи 15-го окремого мотопіхотного батальйону 92-ї окремої механізованої бригади (раніше — 15 батальйон територіальної оборони «Суми»), в/ч пп В2260. З 2008 по 2011 роки навчався у Білоцерківському механіко-енергетичному технікумі, де здобув спеціальність слюсаря. Після строкової служби в армії працював на Белоцерковскому заводі «Трібо» пресувальником гарячого формування. Призваний за мобілізацією 27 січня 2015 року.    Загинув, підірвавшись на розтяжці під час виконання бойового завдання 19 серпня 2015

Герої не вмирають!

Якобчук Роман Іванович   1 січня 1982, Хмельницький. Військовослужбовець 93-ї окремої механізованої бригади (Черкаське, Дніпропетровська область). Активний учасник Революції Гідності. На фронт пішов добровольцем.            19 серпня 2015          Загинув під час виконання бойового завдання поблизу селища Опитне (Ясинуватський район) під Донецьком. Ряд джерел повідомляє, що військовослужбовець загинув від рук свого товариша по службі. Трагедія сталася в результаті конфлікту

Герої не вмирають!



Галяс Василь Григорович            14 грудня 1967, Саїнка Чернівецький район Вінницька область. Сержант, військовослужбовець 54-ї окремої механізованої бригади (Артемівськ). Ветеран війни в Афганістані. Працював водієм на сільськогосподарському підприємстві. Мобілізований 29 січня 2015 року як доброволець.            19 серпня 2015          близько 11:00, «КрАЗ» з саперами 54-ї омбр підірвався на міні за 200 м від українського блокпосту поблизу міста Попасна (Луганська область). Один військовослужбовець загинув, ще троє дістали поранення

Герої не вмирають!

Кононенко Сергій Олександрович     1 березня 1979, Чигирин. Молодший сержант, артилерист (підрозділ не уточнено). Призваний за мобілізацією як доброволець. Залишилися стара мати і неповнолітній син.     19 серпня 2015          Помер у Львівському військовому шпиталі від двосторонньої пневмонії, на яку захворів під час несення служби на Яворівському полігоні
Герої не вмирають!

Ярмолюк Олексій Вікторович    18 лютого 1988, Боровичі (Маневицький район) Волинська область. Сапер 14-ї окремої механізованої бригади (Володимир-Волинський). Строкову службу проходив у Президентському полку, в саперному взводі. Працював дільничним інспектором міліції у рідному селі. Звільнившись із органів поїхав на заробітки до столиці, після повернення одружився. Призваний за мобілізацією 4 лютого 2015 року. Служив у 184-му навчальному центрі, потім у 14 ОМБр. Залишилися дружина, батьки, два брати і сестра.          18 серпня 2015          30 липня 2015 був важко поранений в районі Маріуполя, — під час розмінування території поблизу смт Талаківка (Донецька область) підірвався на міні. Лікувався в Дніпропетровську та Києві, помер у Київському військовому шпиталі

“Особливо тяжко були поранені нижні кінцівки. Стегнова кістка лівої і правої ноги. І крім того, передпліччя правої руки. Він втратив велику кількість крові. Ускладнення було в тому, що серце тяжко працювало і нирки відмовили, але останнім часом стан був кращий і були перспективи, що він буде жити“, – доповнила Боровичівський сільський голова Тамара Мандзюк.

Однак, доля виявилася невблаганна. Труну з тілом Олексія Ярмолюка пронесли вулицями його рідного села під траурні мелодії духового оркестру Маневицького районного будинку культури. Попрощатися з Героєм прийшли не лише жителі села, але й сусідніх населених пунктів, представники районної влади.

Хлопець з гарним почуттям гумору, добре вчився у школі, любив спорт – так відгукнулася про свого учня класний керівник Ірина Вейна.

“Це – дійсно була “золота” людина. За ці 7 років я не мала жодного конфлікту з ним. Він був завжди веселий, усміхнений, життєрадісний, добре вчився, поважав батьків і завжди на батьківських зборах я тільки дякувала батькам за виховання сина“, – наголосила вона.

Відспівали Олексія у місцевому храмі Пресвятої Богородиці Української Православної церкви. Поховали Олексія у рідному селі Боровичі Маневицького району. У 27-річного чоловіка залишилися дружина, батьки, два брати і сестричка. Вічна слава Герою!

Герої не вмирають!

Чалий Ярослав Михайлович      25 червня 1966, Черкаси. Старший лейтенант, командир розвідвзводу 17-го окремого мотопіхотного батальйону 57-ї мотопіхотної бригади (раніше 17 батальйон територіальної оборони «Кіровоград»). Пішов добровольцем до батальйону «Айдар», потім перевівся до 17-го батальйону ЗСУ, де воював разом із своїм сином.                      Помер через кілька днів у Харківському шпиталі 18 серпня 2015 від чисельних осколкових поранень внаслідок мінометного обстрілу поблизу міста Горлівка



Герої не вмирають!

Ладік Андрій Миколайович          22 червня 1976, Лозова Харківська область. Військовослужбовець 28-ї окремої механізованої бригади, Чорноморське (Одеська область). Призваний за мобілізацією у червні 2015 року, проходив підготовку в центрі «Десна». Залишилися дружина, донька та сестра.          17 серпня 2015            Загинув від кулі снайпера під час бою на блокпосту поблизу міста Мар'їнка (Донецька область). Похований у Лозовій на міському центральному кладовищі

Герої не вмирають!

Ігнатов Олександр     25 червня 1993, Володимирівка (Казанківський район) Миколаївська область. Проживав у м. Кривий Ріг Дніпропетровська область. Солдат, механік-водій саперного взводу 53-ї окремої мотопіхотної бригади (Сєвєродонецьк). Працював машиністом екскаватора. Призваний за мобілізацією 14 серпня 2014 року. Помер від важких поранень, що отримав у зоні АТО 16 серпня 2015

Герої не вмирають!


Пронін Віктор Вікторович  29 грудня 1980, Новотроїцьке Херсонська область. Водій БТР 17-го окремого мотопіхотного батальйону 57-ї мотопіхотної бригади (раніше 17 батальйон територіальної оборони «Кіровоград»). Призваний за мобілізацією у червні 2015 року.  16 серпня 2015 загинув під час мінометного обстрілу поблизу міста Горлівка (Донецька область)
Герої не вмирають!

Носкова Катерина Володимирівна   1989, Знам'янка Кіровоградська область. Солдат 17-го окремого мотопіхотного батальйону 57-ї мотопіхотної бригади (раніше 17 батальйон територіальної оборони «Кіровоград»). Служила у війську за контрактом.
Загинула в зоні АТО 16 серпня 2015  орієнтовно
В момент, коли я пишу цей пост, 17 батальйон прощається з двома своїми бійцями.
 Один з них – Катя.
 «Напиши, що вони вбили Катюшу. Вони ж виховувались на пісні про Катюшу, це їхній символ! Тепер вони вбили Катюшу. Може, це їх зачепить!», - після важкої ночі боїв, яка принесла 17-му 2 загиблих і 4 поранених, кричав мені в трубку Ілля, сімік 17 батальйону.
 Ні, Ілля, людей, які вбивають за гроші, не зупинять пісні і символи. І ви це знаєте краще за мене.
 Катя була зв᾿язківцем. Їй не обов᾿язково було бути на передовій. Але ті, хто її знали, кажуть, що вона не могла там не бути. Я часто спостерігала за нею з балкона штабу. За нею цікаво було спостерігати. Вона дуже природньо почувалася серед бійців. Бо сама – справжній боєць.
 Кажуть, у ту ніч вона рвалася в бій. Сіла за кермо і дала по газам. Навряд чи вона знала, що їде на зустріч смерті. Але думаю, вона була до цього готова.
 Коли мене питають, що жінки роблять на фронті, мені дуже складно це пояснити. У кожної, мабуть, своя мотивація. Підозрюю, що Катіну мотивацію я знаю. У неї у Знам'янці залишився чотирьохрічний син. Материнський інстинкт проявляється по-різному: хтось від загрози впадає у ступор і не може вивезти дитину з-під обстрілу, хтось тікає з дітьми подалі від загрози, а хтось –кидається, як звір, на небезпеку. Захистити сина – думаю, це була її основна мотивація.

 Катюша, ти вже не вип᾿єш зі своїми у звільненій Горлівці. Але вони вип᾿ють там за тебе.
 Твій батальйон не пробачить твоєї смерті.
 Світла пам᾿ять…


Герої не вмирають!



Драчук Петро Ростиславович   1967, Плоске (Острозький район) Рівненська область. Військовослужбовець 93-ї окремої механізованої бригади (Черкаське, Дніпропетровська область). Призваний за мобілізацією 5 лютого 2015 року. Залишилися мати, дружина та двоє неповнолітніх дітей.                    14 серпня був поранений внаслідок обстрілу з РСЗВ «Град» поблизу села Опитне (Ясинуватський район) Донецької області. Помер від отриманих ран в Дніпропетровській лікарні 16 серпня 2015  орієнтовно

Герої не вмирають!


Пірковська (Зелинська) Олена  (Позивний «Єва»)     Київ. Волонтер, керівник відділу реабілітації поранених бійців медичного підрозділу «Госпітальєри» Добровольчого Українського Корпусу «Правий сектор». До війни була співробітником благодійного фонду «Ніка Київ», опікувалася проблемами ВІЛ-інфікованих і наркозалежних. Залишилися чоловік, який воює в зоні АТО (розвідник) та 18-річний син – волонтер.Померла увечері 15 серпня, місце й причини смерті не уточнено. На початку липня Олена потрапила до Дніпропетровської лікарні ім. Мечникова з переломом хребта

Яна Зінкевич
Вчора ввечері померла моя замісниця, подруга та близька людина - Подруга Єва (Елена Пирковская, нині Елена Зелинская).
 Це людина без якої я вже не зможу уявити Госпітальєрів далі, людина котра більш ніж пів року опікалась та займалась нашими пораненими бійцями. До неї звонили та звертались по допомогу всі - бійці ДУК, бійці ЗСУ, добровольці і нацгвардійці. Вона допомагала, всім без виключень.
 Людина з якою ми мали далі робити та розвивати реабілітаційний центр для наших бійців.
 Зараз її уже немає з нами.
 Зараз важко ще щось казати. Сонце будь щаслива там.

На фронт - всією родиною


Подруга Єва приїхала на фронт з чоловіком, сином і таксою Бубою. Чоловік - розвідник, 16-річний син - волонтер і помічник. Вона - керівник відділу реабілітації поранених бійців.

Ніхто краще за неї не зуміє знайти ключ до серця бійця, пораненого і зневіреного. Вона легко й природньо підхоплює мову кожного зі своїх підопічних, провідуючи їх у шпиталі, та змушує найпохмуріші обличчя сяяти.

До війни займалася програмами зменшення шкоди від вживання наркотиків, також є керівником благодійного фонду, який надає допомогу людям із залежностями та ВІЛ-позитивним, та їх родинам.
Єва і такса Буба


"На війні я стала жорсткішою, але водночас добре усвідомила значення фрази "жити тільки сьогодні", тому що "завтра" може не настати, - зізнається вона. - Я почала частіше казати близьким, що люблю їх, що мені їх бракує, бо якщо відкладу, то можу не встигнути".

Після війни Єва планує надалі займатися улюбленою роботою, та ще - ресоціалізацією вояків.

"Найбільшим випробуванням було впізнавати першого загиблого, якого я знала особисто", - згадує вона.



Герої не вмирають!


Широков Віталій Валерійович   19 жовтня 1981, Олександрія Кіровоградська область. Військовослужбовець 30-ї окремої механізованої бригади (Україна). Працював на фірмі з виготовлення пам'ятників. Мобілізований взимку 2015 року. Неодружений, батьки Віталія померли, залишилися двоє старших братів.                     Загинув о 6-ій годині ранку 14 серпня 2015 поблизу села Троїцьке (Попаснянський район) Луганської області. Похований на Верболозівському кладовищі Олександрії
Про це на своїй сторінці у соціальній мережі Фейсбук повідомила відомий олександрійський волонтер Светлана Небесна.

«Широков Віталій Валерійович 19.10.1981 р.н., мій хороший друг, героїчно загинув вчора зранку 14.08.2015 р. Обставини досі нам не відомі. Боже, яка біль, біль, біль, біль... Не вірю! Мозок не сприймає інформацію. Він для мене найсвітліша людина, великий патріот, добрий, чуйний.
Віталік, я завжди буду тебе пам'ятати! Ти для мене залишишся навічно в моєму серці!

Герої не вмирають!

Юган Іван Васильович      26 серпня 1957, 57 років, Рогатин Івано-Франківська область. Військовослужбовець 34-го окремого мотопіхотного батальйону 57-ї окремої мотопіхотної бригади (раніше — 34-й БТО Кіровоградської області «Батьківщина»). Мобілізований у квітні 2015 року.                       За повідомленням координатора Самооборони Івано-Франківська, загинув вночі 13 серпня 2015 поблизу міста Дзержинськ (Донецька область)

Герої не вмирають!

Вітковський Валерій Леонідович        20 квітня 1974, проживав у м. Бердичів Житомирська область. Військовослужбовець танкового підрозділу 93-ї окремої механізованої бригади (Черкаське, Дніпропетровська область). Призваний за мобілізацією 8 лютого 2015 року. Залишилися мати, дружина та маленька донька 2012 р.н.               Загинув 12 серпня 2015 орієнтовно під Донецьком в результаті обстрілу російськими збройними формуваннями з РСЗВ «Град». Поховання в смт Бродецьке Вінницька область

Герої не вмирають!

Пєвнєв Ігор Павлович         7 лютого 1966, Київ. Військовослужбовець 41-го окремого мотопіхотного батальйону (раніше — 41 батальйон територіальної оборони «Чернігів-2»).               За повідомленням волонтерів-медиків, загинув 11 серпня 2015 під селом Старогнатівка (Донецька область) 
Герої не вмирають!


Єжов Олександр         36 років, Запоріжжя. Військовослужбовець 14-ї окремої механізованої бригади (Володимир-Волинський). Призваний під час четвертої хвилі мобілізації.      11 серпня 2015          Загинув під час відбиття атаки противника у Волноваському районі (Донецька область). Поховання на Осипенківському кладовищі Запоріжжя


..К дому на тихой улочке Платова в частном секторе на Верхней Хортице пришли и приехали боевые побратимы Александра из танкового батальона, знакомые, соседи, заместитель областного военкома Михаил Логвинов и военный комиссар Запорожского объединенного городского военного комиссариата Владислав Хобот. Представителей городской и областной власти на похоронах не было.

До призыва на армейскую службу Александр Ежов закончил школу, затем училище №38 по специальности "электромонтажник". Работал на ОАО "Укрграфит" станочником, слесарем, наладчиком станков с ЧПУ, а также на одной из частных фирм Днепропетровска.
- Александр Ежов был призван в рамках четвертой волны мобилизации 28 января этого года, - рассказал на церемонии прощания заместитель облвоенкома полковник Михаил Логвинов. - Я помню тот день, когда мы отправляли команду из областного сборного пункта. Я всегда говорю военнообязанным, которые стоят в строю: "Мы направляем вас проходить службу в зону проведения антитеррористической операции. Берегите себя, возвращайтесь живыми и здоровыми". Не стал исключением и день, когда со сборного пункта уезжал Александр.
Но война есть война. На Востоке стоят наши самые лучшие солдаты, которые делают все, чтобы враг не пришел на запорожскую землю, чтобы здесь не рвались снаряды от "Градов", "Смерчей", самоходных артиллерийских установок "Гвоздика" и "Акация", чтобы над Запорожской областью было мирное небо. Я видел собственными глазами, как они, несмотря на трудности, выполняют свой мужской, свой конституционный долг.

К сожалению, в зоне АТО погибло уже около ста жителей области (военнослужащие ВСУ, Нацгвардии, Госпогранслужбы, бойцы добровольческих батальонов), это отдельная механизированная рота Вооруженных Сил Украины ушла на небеса. Александр Ежов стал 87 военнослужащим ВСУ, которые отдали свои жизни в Отечественной войне 2014-2015 годов против российско-террористических войск. Мы всегда будем помнить подвиг наших земляков, на них будут воспитываться следующие поколения. Слава Вооруженным Силам Украины! Слава Украине!

Герої не вмирають!


Ровний Євген Васильович           7 лютого 1973, Михайло-Ларине Жовтневий район (Миколаївська область). Сержант, старший механік-водій 9-ї механізованої роти 3-го механізованого батальйону 72-ї окремої механізованої бригади (Біла Церква). Після служби в армії 15 років працював механізатором виноградної бригади № 2 радгоспу. Останнім часом працював механізатором у приватному підприємстві ПП «Дубки». Мобілізований 7 серпня 2014 року, на фронт пішов добровольцем. Залишилися батьки, дружина та син.                        Загинув 11 серпня 2015 під час проведення контратаки позицій сепаратистів в районі села Біла Кам'янка Волноваського району Донецької області. Похований на кладовищі рідного села Михайло-Ларине

Герої не вмирають!

Шевчук Микола Захарович         18 грудня 1960, 54 роки, Комсомольське (Козятинський район) Вінницька область. Капітан медичної служби 95-ї окремої аеромобільної бригади (Житомир). Лікар-травматолог. Пропагував здоровий спосіб життя, займався фермерським господарством. Мобілізований 31 січня 2015 року. Ніс службу у військовій медичній академії м. Київ, звідки направлений до 95-ої бригади. Учасник АТО. 10 серпня 2015        під час виконання військових обов'язків та слідування в складі колони до базового табору військової частини, у військовослужбовця стався серцевий напад. Похований у Комсомольському

У свої 54 роки Микола Захарович досягнув значних успіхів, здобув професію лікаря - травматолога, значну увагу приділяв санітарно-освітній роботі, пропаганді здорового способу життя, профілактиці захворювань та ще займався фермерським господарством. При житті запам’ятався енергійним, оптимістичним та доброзичливим.

Герої не вмирають!

Бодяк Андрій Олександрович    5 лютого 1974 Борозенське Великоолександрівський район Херсонська область. Боєць 5-го окремого батальйону Добровольчого Українського Корпусу «Правий сектор». Залишився 12-річний син.
10 серпня 2015          о 3:25 противник почав обстріл з важкої артилерії позицій 72-ї бригади в районі села Старогнатівка (Донецька область) і перейшов у наступ із застосуванням танків і бронетехніки. Бійці ДУК-ПС прийшли на допомогу, противника було відкинуто до села Біла Кам'янка. В бою загинули троє бійців ДУК

Герої не вмирають!


Лавкай Василь Васильович  (Позивний «Бізон»)        22 березня 1978, Клячаново Мукачівський район Закарпатська область. Проживав у с. Іванівці (Мукачівський район). Боєць 5-го окремого батальйону Добровольчого Українського Корпусу «Правий сектор». З раннього віку почав працювати, був добрим мисливцем, їздив на заробітки до Європи. Залишилися дружина та 9-місячна донька.      10 серпня 2015    о 3:25 противник почав обстріл з важкої артилерії позицій 72-ї бригади в районі села Старогнатівка (Донецька область) і перейшов у наступ із застосуванням танків і бронетехніки. Бійці ДУК-ПС прийшли на допомогу, противника було відкинуто до села Біла Кам'янка. В бою загинули троє бійців ДУК. Після прощання в Іванівцях воїна поховали в с. Клячаново
Правий сектор Закарпаття вшановує пам'ять свого побратима. Ось що про нього розповідають побратими:

«Друг “Бізон” прожив життя звичайного закарпатця, важке дитинство, рано почав заробляти гроші, швидко вчився, не цурався ніякої роботи. Знали його, як доброго мисливця та майстра на всі руки в усіх сусідніх селах, і в самому Мукачеві. Був щасливим батьком 9-ти місячної доньки і мав красуню дружину. Як і більшість мешканців нашого краю неодноразово виїжджав на заробітки до Європи, але завжди вертався додому.

Був одним з найкращих мисливців Закарпаття, вмів вислідити і вполювати будь-яку дичину, часом навіть голими руками. Коли однієї зими ночами село тероризував вовк-одинак, то вислідити його звичайно ж попросили Василя.

Коли почалась російсько-українська війна, на відміну від багатьох знайомих, що ховались від повісток, сам добровільно вступив в Правий Сектор, щоб захищати Батьківщину і вирушив на фронт.

Василь майже нікому не розповідав про своє рішення йти на війну. В перервах між бойовою підготовкою жив звичним життям, допомагав односельчанам і ходив на полювання. Тож для багатьох загибель друга “Бізона” на східному фронті виявилась шоком.

“Бізон” був справжнім патріотом та вірним товаришем. Виваженим, терплячим, але завжди готовим до дій, як і личить мисливцю».

Вічна пам'ять Добровольцеві!


Герої не вмирають!


Тіліженко Віталій Вікторович  (Позивний «Кекс»)     25 грудня 1978, Запоріжжя. Боєць 1-ї штурмової роти 5-го окремого батальйону Добровольчого Українського Корпусу «Правий сектор». Закінчив Запорізький інститут економіки та інформаційних технологій. У 2004-2005 роках викладав в академії бізнесу і права ім. Кручининої. З 2005 року був бізнес-тренером і ІТ-консультантом в компаніях Інформменеджер, BPO Group, Professional Trainings. Брав участь у більш ніж 50 консультаційних і навчальних проектах у різних комерційних організаціях. Вів блог на Цензор.НЕТ. Активний учасник Революції Гідності. Громадський активіст, волонтер, розробник військового спорядження. Залишилася сестра.                       Загинув у бою. О 3:25 10 серпня 2015 противник почав обстріл з важкої артилерії позицій 72-ї бригади в районі села Старогнатівка (Донецька область) і перейшов у наступ із застосуванням танків і бронетехніки. Бійці ДУК-ПС прийшли на допомогу, противника було відкинуто до села Біла Кам'янка. В бою загинули троє бійців ДУК


Виталий Тилиженко
Бизнес-тренер с большим опытом консультирования, обучения и развития групп.
Реализовал множество успешных корпоративных проектов в сферах менеджмент предприятия, информатизация и автоматизация, проектов развития и обучения персонала.
Специализируется на внедрении, индивидуальном и корпоративном консультировании, проведении тренингов по тематикам:
Бизнес игра управление проектами
Управление проектами с Microsoft Project 2010 / 2013
Тайм - менеджмент с  Microsoft Outlook
Управление временем с инструментами Google
Увеличение продаж с Microsoft Dynamics CRM
Продажи  в диспетчере контактов Business Contact Manager 
Электронный документооборот с Microsoft SharePoint
Управление проектами на основе логических (ментальных) карт
Microsoft Excel для бизнеса
Управление временем с помощью современных гаджетов, программ и интернет
Генерация идей. Развитие личной и командной креативности
http://www.protraining.com.ua/tilizhenko


Герої не вмирають!


Іванченко Євген Миколайович 1978, Ватутіне Черкаська область. Військовослужбовець 1-ї окремої бригади морської піхоти, в/ч А2802 (Миколаїв), що створена на базі кримських підрозділів: 1-го батальйону морської піхоти (Феодосія), 501-го батальйону морської піхоти (Керч) та 36-ї бригади берегової оборони (Перевальне)[323].
Призваний за мобілізацією 25 квітня 2015 року. Залишилося двоє дітей.        
Загинув 9 серпня 2015 від вогнепального поранення у голову поблизу села Широкине (Волноваський район Донецька область) у стрілецькому бою з диверсійно-розвідувальною групою противника. Один військовий зник безвісті, і ще один поранений

Герої не вмирають!



Галас Роман Євгенович   1 грудня 1975, Сокаль Львівська область. Мешкав у смт Млинів Рівненська область. Старший лейтенант, командир взводу 16-го окремого мотопіхотного батальйону 92-ї окремої механізованої бригади (раніше — 16-й БТО «Полтава»). Мобілізований у лютому 2015 року. Залишилися дружина та 14-річна донька. 8 серпня 2015 загинув в м. Артемівськ (Донецька область
Герої не вмирають!

Покалов Олег   Півнівщина Городнянський район Чернігівська область. Військовослужбовець 14-ї окремої механізованої бригади (Володимир-Волинський). Загинув від кулі снайпера в районі міста Маріуполь 8 серпня 2015 орієнтовно

Герої не вмирають!


Барателі Гіоргі 1991, Сухумі Абхазія Грузія. Грузинський доброволець 93-ї окремої механізованої бригади. З жовтня 2014 року захищав Україну, яка стала для нього другою Батьківщиною, воював у районі Донецького аеропорту.       
7 серпня 2015  загинув на позиції «Шахта» під Донецьком. Під час мінометного обстрілу позицій ЗСУ Георгі був на передньому спостережному пункті, він його не залишив і продовжив спостереження. В окоп влучила 120-мм міна. Поховання у с. Башмачка (Солонянський район Дніпропетровська область).
 Юрий Бутусов

Все наши воины укрылись в блиндаже, но 24-летний боец Георгий Баратели в укрытие не спрятался, поскольку был нашим передовым наблюдателем

7 августа 2015 года под Донецком российские наемники подвергли многочасовому массированному артиллерийскому обстрелу позиции украинских войск. Один из передовых наблюдательных пунктов 93-й механизированной бригады был накрыт минометным огнем. Все наши воины укрылись в блиндаже, но 24-летний боец Георгий Баратели в укрытие не спрятался, поскольку был нашим передовым наблюдателем. Была опасность, что противник воспользуется огневым валом, чтобы подобраться поближе к нашим позициям. И Георгий свой пост не оставил, продолжал наблюдение.

120 мм мина поразила окоп солдата. Его было не спасти.

Как отметил его командир Алексей Оцерклевич: «Георгий был одним из лучших наших бойцов, с октября 2014-го он прошел все сражения в районе Донецка и Пески. Достойный мужчина, который пользовался большим уважением».

Перед 24-летним Георгием было много дорог в жизни. 7 лет назад была война в Грузии, на которую он не попал, его полем битвы против российских оккупантов стала его вторая Родина — Украина…

Он выбрал путь воина, путь патриота Украины и Грузии. Вечная память и благодарность украинского народа.


Горбачова Анастасія Валентинівна  (Позивний «Лиса»)   16 березня 1983, Чернівці. Стрілець — санінструктор розвідувальної роти окремої тактичної групи Добровольчого Українського Корпусу «Правий сектор». Батько рано помер, багатодітна мати жила у злиднях і змушена була віддати дітей в інтернат, звідки забирала їх на вихідні. Настя працювала санітаркою, потім продавцем на ринку, займалась біатлоном. Останні роки доглядала тяжко хвору матір, яка незадовго до війни померла. Анастасія з сестрою жили в селі поблизу Чернівців. В зоні АТО брала участь в бойових діях під Донецьким аеропортом, була розвідником, санінструктором.      
6 серпня 2015            загинула поблизу м. Маріуполь (Донецька область). За повідомленням Чернівецької міськради, Анастасію поховають у Чернівцях на Алеї Слави

Загибла в АТО буковинка Анастасія Горбачова вміла дуже швидко і влучно стріляти та відзначалася нежіночою витривалістю.

Про це на своїй Facebook-сторінці повідомила журналіст Олена Білозерська.

"Безбашенно смілива розвідниця, яка всю осінь і зиму щодня гуляла по ворожих мінних полях, як по паркету. Проста і добра душа. Незважаючи на вроджену хворобу серця, висока й худа Ліса відзначалася нежіночою витривалістю. З вантажем 25-30 кг спокійно ходила десятки кілометрів. Вона вміла ХОДИТИ - безцінна і взагалі найголовніша якість фронтового розвідника. Була спортсменкою, зокрема, займалася біатлоном, завдяки цьому вміла дуже швидко і влучно стріляти. Однак у снайпери не пішла - через бурхливий темперамент, стала стрільцем-парамедиком", - написала журналіст.

"Ззаду на касці вона носила лисячий хвіст. Одного разу цей хвіст порятував кілька життів. Наша розвідгрупа пішла на вихід, а забрати їх звідти мали армійці з бехою, на яку, крім них, посадили також двох правосєків, одним з яких була Ліса. Водій бехи наплутав і з'явився у полі зору розвідників не там і не тоді, як було домовлено. Розвідники, ясна річ, прийняли наших армійців за "сепарів", і командир групи мало не розніс цю беху з гранатомета. В останній момент, за долі секунди до пострілу, він побачив у одного з бійців на касці рудий хвіст..", - написала вона.


"Ліса пережила дві контузії. Перша - восени накрило "градами" на Водяному, друга - взимку під ДАП, під час атаки на нашу базу, коли мене викинуло вибухом і порвало зв'язки на нозі, їй поламало ребра і вдруге контузило. У Насті була важка доля. Її батько рано помер, багатодітна мати жила у злиднях і змушена була віддати дітей у інтернат, звідки забирала їх на вихідні. Ставши дорослою, Настя працювала санітаркою, потім продавцем на ринку, останні роки ще й доглядала тяжко хвору матір. Незадовго до війни мама померла, Настя дуже тяжко пережила її смерть. Якби не це, розповідала вона, навряд чи пішла б воювати", - пише О. Білозерська.

"На фронті Ліса зустріла своє кохання, створила сім'ю, чекала дитину... На перших місяцях вагітності ще ходила у розвідку на зайняту супротивником територію. Вона була безбашенна абсолютно, взагалі нічого не боялася, не дбала і про власне здоров'я. Не раз казала, що помре молодою і це її не засмучує. Однак вірила, що переживе війну, не раз мріяла, як ми всі після війни зустрінемось у будиночку високо в Карпатах, у якому їй дозволяв зупинятися під час тривалих гірських прогулянок, якщо не помиляюся, колишній тренер... А вийшло так, що не зустрінемось. Спочивай з миром, сестро", - написала журналіст.

Герої не вмирають!


Костюк Олег Олександрович  (Позивний «Характерник»)         3 листопада 1981, Ромни Сумська область. Мешкав у м. Суми. Військовослужбовець зведеної штурмової роти «Карпатська Січ» 93-ї окремої механізованої бригади. Активний учасник Революції Гідності. Одружений.             Загинув близько 18:00 6 серпня 2015 внаслідок прямого влучення міни з 82-мм міномету під час свого першого бойового чергування, на позиції поблизу аеропорту Донецька

Герої не вмирають!


Касьяненко Данило (Кас'яненко Даніїл)  (Позивний «Телефон»)       5 березня 1996, 19 років, Запоріжжя. Військовослужбовець зведеної штурмової роти «Карпатська Січ» 93-ї окремої механізованої бригади. Активний учасник Революції Гідності. Воював у «Карпатській Січі» з перших днів заснування підрозділу.     
Загинув близько 18:00 6 серпня 2015 внаслідок прямого влучення міни з 82-мм міномету під час бойового чергування на позиції поблизу аеропорту Донецька.
Похований на  Леванівському цвинтарі Запоріжжя

Герої не вмирають!

Бордак Олександр Григорович            13 жовтня 1972, Білозерка Херсонська область. Військовослужбовець 28-ї окремої механізованої бригади, Чорноморське (Одеська область).          5 серпня 2015    Загинув вночі під час обстрілу в районі міста Мар'їнка (Донецька область)
Герої не вмирають!


Гурічев Андрій Вікторович  (Позивний «Барс»)         26 червня 1991, Новомиргород Кіровоградська область. Лейтенант, командир взводу спостереження і технічних засобів спостереження 57-ї окремої мотопіхотної бригади (Кіровоград). Випускник Златопільської гімназії, золотий медаліст. Закінчив Севастопольський національний університет ядерної енергії та промисловості. Під час навчання захопився пауерліфтингом і у 2012 році здобув золото на чемпіонаті світу. Після цього почав навчатися на факультеті фізичного виховання Кіровоградського державного університету ім. Володимира Винниченка. Навчався, працюючи тренером у фітнес-клубі «Зірка», і у віці 23 роки возив на міжнародні змагання своїх вихованців. На фронт пішов добровольцем. Попри війну продовжував навчання на заочному відділенні. На його сторінці у соціальних мережах назавжди залишився останній статус: «Людина – сталь. А танк – всього лиш шматок заліза".            Загинув у ніч з 3 на 4 серпня в результаті мінометного обстрілу спостережного пункту на териконі шахти «Южна» поблизу смт Ленінське за 800 метрів від окупованої Горлівки. Міна розірвалася в двох метрах від бійців, Андрій дістав важких поранень, помер від втрати крові дорогою до лікарні. Похований у Новомиргороді

Анатолій Стельмах
Випускник Златопільської гімназії, золотий медаліст Андрій Гурічев за своє коротке життя встиг дуже багато. Отримав першу освіту – закінчив Севастопольський національний університет ядерної енергетики та промисловості. Під час навчання захопився пауерліфтингом – і завдяки наполегливим тренуванням, попри те, що природні дані мав для цього виду спорту не ідеальні, вже у 2012 році здобув золото на чемпіонаті світу. Саме тоді він зрозумів, що присвятити життя хоче спорту, тому побажав отримати другу вищу освіту – закінчити факультет фізичного виховання Кіровоградського державного університету імені Володимира Винниченка. Навчався, працюючи тренером у фітнес-клубі «Зірка», і у віці 23 роки возив на міжнародні змагання уже й своїх вихованців… На початку липня Андрій приїжджав у відпустку – щоб скласти сесію, адже навчання на заочному відділенні він продовжив попри всі перипетії великої політики. Захищати Батьківщину пішов добровольцем, мав намір підписати контракт зі Збройними Силами. Бо – хто, якщо не він? 5 серпня він загинув від вибуху міни. Калібр міни, – саме той, якого не повинно бути, відповідно до Мінських домовленостей, у зоні бойових дій…. А на його сторінці у соціальних мережах назавжди залишився останній статус: «Людина – сталь. А танк – всього лиш шматок заліза".."
 Він був командиром взводу розвідників нашої роти із позивним "Барс" 5 серпня він пішов у свою останню розвідку - прощання із героєм 08.08.2015 в Новомиргороді.

Попрощатися з героєм приїхав голова обласної ради Олександр Чорноіваненко, який запропонував назвати іменем Андрія Гурічева вулицю Кірова, на якій загиблий жив у мирні часи. Також на церемонії прощання були присутні новомиргородський міський голова Яків Немировський, голова райдержадміністрації Олександр Сенченко, голова районної ради Микола Чепіжак, бойові побратими, представники сільських громад району. Командир роти за позивним Гром розповів землякам Героя , що Андрій був справжнім офіцером — хоробрим, ініціативним, розумним. У серпні добігав кінця перший рік його служби — і він вже підготував документи для укладання контракту зі Збройними силами. Загинув, повертаючись з бойового завдання і, пожертвувавши собою, врятував двох товаришів, які зараз йдуть на поправку у шпиталі. Втративши одного сина, батьки Андрія зараз мають цілу роту синів — щороку 5 серпня бойові побратими, які виживуть після війни, мають намір приїжджати й провідувати могилу Андрія. - Зараз ми вже підготували рапорт на нагородження Андрія Гурічева орденом “За мужність” ІІІ ступеня, – підкреслив командир роти. – Не думаю, що у питанні посмертного нагородження героя ми зустрінемо якісь перешкоди.

Герої не вмирають!

Трофимчук Валерій Васильович        29 вересня 1967, Вінниця. Солдат 1-ї розвідувальної роти 54-го окремого гвардійського розвідувального батальйону (Новоград-Волинський). 11 років жив в Італії, де працював на меблевій фабриці. Повернувшись до України, оселився в селі у батьків. Був мобілізований на початку серпня 2014 року. Під час боїв за Дебельцеве 9 грудня 2014 року заручився зі своєю коханою, яка приїхала до нього на передову, потім вони обвінчались у Вінниці, після чого Валерій знову поїхав на фронт. Залишилася дружина та донька 2013 р.н. 4 серпня 2015            Загинув у ніч з 3 на 4 серпня в результаті мінометного обстрілу спостережного пункту на териконі шахти «Южна» поблизу смт Ленінське за 800 метрів від окупованої Горлівки. Міна розірвалася у двох метрах від бійців, Валерій загинув на місці від чисельних поранень. Його пораненого напарника вдалось спустити із терикону, але до шпиталю довезти його також не встигли

Предложение обвенчаться боец-разведчик сделал любимой под огнем вражеской артиллерии

Дария ГОРСКАЯ, «ФАКТЫ» (Винница — Киев)
26.02.2015


Солдат разведывательного батальона Валерий Трофимчук, стоя под обстрелом вражеской артиллерии, по телефону предложил своей любимой Галине обвенчаться. Женщина оставила маленькую дочку с дедушкой и, купив кольца, иконы и свечи, поехала на передовую

 «Коня на скаку остановит, в горящую избу войдет»… Некрасовские слова о сильных женщинах в нынешнее время актуальны, как никогда. Особенно это касается матерей и жен тех солдат, которые сейчас воюют на востоке Украины. Они варят и передают на фронт борщи, достают из-за границы контрабандные каски, становятся посреди дороги живым щитом, чтобы не дать вывезти в зону АТО недоукомплектованный амуницией батальон…
 «Притирки характеров у нас не было — мы принимали друг друга, такими, какие есть»

 Пока их сыновья и мужья защищают родину на Донбассе, украинские женщины каждый день совершают подвиги в тылу. А бывает, что даже бесстрашно едут на линию фронта — привезти лекарства, поддержать, повидаться. Или — как 32-летняя Галина Трофимчук из Винницы — обвенчаться под грохот канонады.

— С Валерой мы познакомились случайно, — рассказывает Галина Трофимчук, худенькая, миловидная, с мальчишеской стрижкой. На руках у нее сидит синеглазая малышка. Анечке исполнился год и восемь месяцев, но взгляд у нее взрослый и серьезный, она прислушивается к нашему разговору так, словно все понимает. — Я даю частные уроки английского языка, а в тот день как раз пришла домой к своей ученице Лере. Пока мы занимались, к ее отцу, Игорю, заглянул в гости друг детства. Это и был Валерий.

Когда Игорь с женой предложили мне после урока остаться на чай, я сначала отказывалась. Но все-таки, чтобы не обижать хозяев, согласилась. Сидя за столом, Валера неотрывно смотрел на меня, а потом пошел провожать домой. Это было забавно — ведь я жила в том же подъезде, что и моя ученица, только двумя этажами ниже. Следующие три недели мы с ним общались по телефону. Странно — вроде бы чужие люди, и даже обращались друг к другу на «вы», — но всегда находили тему для разговоров. Валера рассказывал мне об одиннадцати годах, проведенных в Италии, где он работал на мебельной фабрике. Однажды, гуляя по Неаполю, Валера услышал, как уличный музыкант играет «Червону руту». Чуть не расплакался и понял, что сильно скучает по родине.

 Вернувшись в Украину, мужчина уехал жить в село к родителям. Помогал им с огородом, присматривал за домом. Но при этом пребывал в каком-то опустошенном, апатичном состоянии — любимого дела нет, семьи тоже. Случайно встретив своего давнего друга Игоря, Валера немного оттаял. Поговорили о том, о сем, выпили по рюмке. Согласившись пойти к Игорю в гости, Валерий даже не подозревал, что встретит там свою настоящую любовь.

— В телефоне он записал меня сразу не Галей, а «Аморе мио», — улыбается Галина. — Позже признался, что с первого взгляда понял, что я «аморе мио» (по-итальянски «любовь моя». — Авт.) и буду его женой. Правда, мне тогда было не до романтики — я искала работу по специальности, но вакансий не было, и пришлось устроиться нянечкой в детском саду. Меня это страшно угнетало, не говоря уже о том, что денег практически не приносило. Перебивалась частными уроками и думала, как жить дальше. Валера неожиданно оказался именно тем человеком, который помог мне преодолеть нелегкий период. Он посоветовал мне устроиться в английский языковой центр. Помогал мне во всем, поддерживал, успокаивал. А потом, узнав, что мой отец уехал к родственникам, напросился ко мне встречать Новый год. С того дня мы не расставались. Притирки характеров как таковой не было — мы не переделывали друг друга, а принимали такими, какие есть. Даже ссориться было не из-за чего. Спустя два года я узнала, что жду ребенка…

— Валера обрадовался или не был готов к такому повороту событий?

— Когда я показала ему тест с двумя полосочками, у него в буквальном смысле вспыхнули глаза. Стали такими яркими, большими, светящимися. Муж обнял меня и от радости не знал, что сказать. И до того очень внимательный и заботливый, он во время беременности буквально носил меня на руках. Баловал грейпфрутами и даже красной икрой, ничего не давал делать по хозяйству. Сам и кушать готовил, и убирал. Учитывая, что я ушла в декрет, мужу пришлось вдвое больше вкалывать, чтобы обеспечить нашу семью. Валера хватался за все: металлоискателем искал старинные монеты (это его давнее увлечение), которые потом дорого продавал, сдавал металлолом, продавал на базаре яблоки и чеснок, подрабатывал грузчиком и сборщиком мебели… В общем, делал все, чтобы его будущий ребенок ни в чем не нуждался.
 «Все новости о ситуации на фронте Валера узнавал от меня — ведь радио и телевизора на передовой нет»

— Наверное, супруг, как все мужчины, хотел сына?

— Нет. С первого дня твердил, что мечтает о дочке. А когда пошел вместе со мной на УЗИ и узнал, что таки будет девочка, был несказанно рад. Малышка тоже показалась папе во всей красе. На УЗИ было видно, что она лежит на спинке, сосет пальчик и демонстрирует нам свой профиль с симпатичным курносеньким носиком. Так вышло, что муж и на родах поприсутствовал. Принес мне одноразовые пеленки, зашел в палату, а у меня как раз начались схватки. Валера помогал, чем мог — звал врача, сажал меня на специальный мячик, жалел, если мне было особенно больно… Когда Анечка родилась и ее положили мне на грудь, сквозь незашторенное окно ей в глазки ярко светило солнце, и ребеночку это не нравилось. Валера тихонько сидел рядом и ладошкой заботливо закрывал личико крохи от ярких солнечных лучей.

Между ним и дочкой до сих пор очень сильная связь. Анюта чувствует, когда папа должен звонить, и подходит к моему мобильному телефону. А еще она, как это ни дико звучит, знает, когда его батальону тяжело. Если хлопцы несут большие потери или ситуация на фронте особенно острая (как тогда, когда из Дебальцево через их блокпост выводили наши войска), то моя обычно спокойная и уравновешенная девочка начинает капризничать, плакать, не может спать. Вот такая она, дочь солдата.



 *"Между мужем и дочкой очень сильная связь, — говорит Галина Трофимчук. — Анюта чувствует, когда папа должен звонить, и подходит к моему мобильному телефону" (фото автора)

 Словно в подтверждение маминых слов, малышка решила продемонстрировать свою самостоятельность. Забралась за стол, взяла вилку и нож и, кряхтя от напряжения, попыталась разрезать пиццу и засунуть ее в рот по кусочкам. Все попытки мамы помочь отвергались возмущенными возгласами.

— Валеру и его друга Игоря призвали практически одновременно, — продолжает Галина. — После двух недель «учебки» мужа забрали в зону АТО, в разведывательный батальон. А для меня настали тяжелые времена. Я еще сидела в декрете, жила на небольшое пособие на ребенка. Да еще и жутко переживала за Валеру, пыталась достать для него то, в чем он нуждался, и передать через волонтеров. Пересылала мужу домашнюю консервацию, одежду, носки. Купила термос, чтобы он мог заваривать свой любимый кофе. При этом сходила с ума от того, что, во-первых, не знала, где он (наши телефоны прослушивались, и, как только я задавала вопросы о месте дислокации его подразделения, связь глушили). А во-вторых, все новости о ситуации на фронте Валера узнавал от меня — ведь радио и телевизора на передовой нет. Мне приходилось читать газеты и смотреть все телесюжеты о войне. От количества «двухсотых» и «трехсотых», которые я каждый день видела в сводках, у меня просто не выдерживала нервная система.

Вместе с другими волонтерами я начала помогать фронту. Мы находили людей, которые плели маскировочные сетки, а сами занимались заготовкой сухих борщей и первых блюд в вакуумных упаковках. А еще я все время молилась за мужа. И вдруг в один прекрасный день от него пришла sms-ка: «Я готов с тобой обвенчаться». Это было неожиданно и так приятно!

— Я с самого начала, когда только познакомился с Галей, думал о том, что хочу повенчаться с этой женщиной и прожить вместе всю жизнь, — признался «ФАКТАМ» по телефону 47-летний Валерий Трофимчук. — Но, честно говоря, не решался на этот шаг — ведь понимаю, насколько это серьезно. А когда попал на фронт, увидел, как близко ходит смерть, понял, что откладывать некуда. Помню, стоял на блокпосту на дежурстве, рядом гремела канонада — начинался артобстрел. И я отправил Гале сообщение о том, что хочу с ней обвенчаться. Чтобы, если смерть разлучит нас, оказаться вместе на небесах. Но я, конечно, имел в виду проведение церковного обряда дома, в Виннице. Даже подумать не мог, что жена рванет ко мне.

— Я очень хотела съездить к Валере, но не представляла, как это сделать — ведь нужно было получить кучу разрешений, пройти огромное количество бюрократических процедур, — объясняет Галина. — Помогли журналисты телепрограммы «Храбрые сердца». Они как раз ехали в сторону Дебальцево и взяли меня с собой. Я прихватила огромную сумку с вещами и едой для хлопцев, купила иконы, свечи, кольца и поехала венчаться. В зоне АТО очень страшно — пустынно, серо. Разрушенные дома, безлюдные улицы, огромное количество танков и военной техники и бесчисленные блокпосты. Предварительно мы созвонились с комбатом Валериного батальона, он предупредил всех ребят, чтобы не проговорились и не испортили моему мужу сюрприз.

— Я был уверен, что Галя попала в какую-то неприятную историю, ведь она больше суток не выходила со мной на связь, — говорит Валерий. — Обычно мы созванивались по утрам и вечерам, а тут я звоню, пишу — а телефон выключен. У меня сердце сжималось от разных предчувствий, я терзался мыслями: «Неужели что-то с малышкой? Или Галя себя плохо чувствует и не хочет меня расстраивать?» Помню, выхожу из палатки мрачный и вижу, как мимо проезжает гражданская машина, на секунду останавливается и едет дальше. Спрашиваю солдата с блокпоста: «Кто это?» «Они поехали искать какого-то Трофимчука на другой блокпост. К нему жена приехала». «Это же я Трофимчук!» — кричу. Мы ведь с ребятами друг друга по фамилиям не знаем, только по позывным. Вот так получилось, что минут за десять до Галиного приезда я уже был к нему готов. Мысль в тот момент была только одна: «Убью ее! Как она могла подвергнуть себя такой опасности и приехать на передовую? Да еще мне не сказала!» Но увидеть ее, обнять был, конечно, несказанно рад. Особенно когда узнал, что она приехала, чтобы со мной повенчаться. И даже привезла с собой из Краматорска священника.

— Повенчаться в тот день не удалось — я не учла, что в пост этого делать нельзя, — вздыхает Галина. — Но батюшка предложил нам пройти церковный обряд обручения. Это было так трогательно — после пяти лет совместной жизни, уже имея общего ребенка, надевать друг другу кольца и обещать навсегда быть вместе…

— Мои побратимы, побывавшие в опаснейших боевых операциях, закаленные, крепкие мужики, стояли в палатке, где нас обручали, и тихонько, чтобы Галя не видела, плакали, — вспоминает Валерий. — Потом говорили мне: «Как же она тебя любит, что не побоялась ехать к тебе на передовую!» Я был очень счастлив и горд, что у меня такая жена.

— После обручения Валеру отпустили на сутки в отгул, — говорит Галина. — Мы поехали в Артемовск и сняли номер в гостинице. Хотели просто побыть вдвоем и не думать о том, что происходит вокруг. Но в городе очень напряженная обстановка, вокруг кишат диверсионные вражеские группы. Валера спал, держа под подушкой заряженный пистолет. А потом он уехал обратно на блокпост, а я села на поезд и вернулась домой, к Анютке, которая несколько дней моей отлучки прожила с моим отцом.



 *Приехав в Винницу в краткосрочный отпуск, Валерий обвенчался с Галиной в Церкви жен-мироносиц (фото из семейного альбома)

 Спустя полтора месяца Валерия Трофимчука отпустили домой в краткосрочный отпуск. Приехав в Винницу, он обвенчался с Галиной в Церкви жен-мироносиц. Но спокойно отдохнуть в кругу семьи военнослужащему не удалось: как раз сообщили, что их батальон понес большие потери, и Валерий очень переживал за раненых и погибших боевых побратимов. Через месяц, после окончания ротации, он вернулся на фронт.

— Я благодарен Гале за ее мужественный поступок, — говорит Валерий Трофимчук. — Сейчас, когда каждый день погибают наши ребята и могу погибнуть я, мне очень нужна защита Всевышнего. Я всегда молюсь, когда еду на боевые задания. А теперь, после нашего венчания, еще больше чувствую, как Божья рука и любовь моей жены оберегают меня от беды.


Сьогодні, 6 серпня, в холі Вінницької обласної  філармонії о 11.00 розпочався мітинг-реквієм. На прощання з військовослужбовцем прийшли його побратими та мешканці Вінниччини.   За словами заступника командира частини по роботі з особовим складом Євгена Федька, чоловік майже рік перебував у зоні АТО та успішно виконував завдання.   - Валерій Трофимчук  прийшов до військкомату 14 серпня минулого року . Він проходив службу в першій розвідувальній роті, - зазначив Євген Федько. - Нажаль, під час виконання  бойового завдання розвідник потрапив під мінометний обстріл.      Волонтер Юлія Вотчер, яка прийшла попрощатися із військовим, розповіла, що  була однією  з останніх, хто спілкувався з Валерієм Трофімчуком. За п’ять годин до загибелі жінка передала йому посилку від рідних.   - Сьогодні ми прощаємось із героєм. Він був світлою та доброю людиною, і не дивлячись на проблеми з серцем поїхав до своїх побратимів. Він сподівався, що демобілізується разом з ними,  - наголосила волонтер. – Герої не вмирають!    Коли труну із загиблим вінничанином виносили із «Плеяди» , усі присутні стали на коліна. http://ilikenews.com/article/vinnychany-poproshchalys-iz-zagyblym-v-ato-rozvidnykom
Герої не вмирають!


Остапчук Василь Васильович  (Позивний «Хохол») 17 травня 1977, Полонне Хмельницька область. Командир взводу, військовослужбовець ЗСУ (підрозділ не уточнено). Добровольцем пішов на фронт, із зими 2015 року воював у Добровольчому Українському Корпусі «Правий сектор», потім перевівся до ЗСУ. Залишилася дружина та двоє дітей.                       Був поранений в районі міста Артемівськ (Донецька область) касетною міною, внаслідок чого йому відірвало ногу, а також отримав численні поранення в області таза. Встиг по рації передати про свої поранення, медики боролися за життя захисника до останнього, але Василь загинув від втрати крові 4 серпня 2015. Похований у Полонному

Захищати країну Василь пішов добровольцем, ставши до лав Добровольчого Українського Корпусу «Правий сектор». Кілька місяців тому чоловік перевівся у Збройні Сили України, був командиром взводу. Як розповіли його побратими, боєць ще встиг по рації передати про свої поранення, і медики боролися до останнього за його життя.

Як повідомили у райдержадміністрації, Василь Остапчук був одружений та виховував двох дітей. Поховали героя у рідному Полонному. Попрощатися з бійцем прийшли рідні, друзі, представники влади, усі небайдужі та побратими по службі. http://ye.ua/news/news_21379.html

Герої не вмирають!


Бондар Олександр Борисович  16 листопада 1974, Вознесенськ Миколаївська область. Військовослужбовець (підрозділ не уточнено). Працював на сирзаводі. Був мобілізований 5 серпня 2014 року як доброволець. Залишилися дружина та донька.           4 серпня 2015  орієнтовно   загинув у зоні АТО.
Похований на Центральному кладовищі Вознесенська
Герої не вмирають!


Шумейко Олександр Вікторович       24 вересня 1982, Митченки Бахмацький район Чернігівська область. Солдат, номер обслуги протитанкового артилерійського розрахунку 2-го взводу роти вогневої підтримки 17-го окремого мотопіхотного батальйону 57-ї мотопіхотної бригади (раніше 17 батальйон територіальної оборони «Кіровоград»), в/ч пп В2304. З 2007 по 2014 роки жив у місті Щолкіне Автономна Республіка Крим, де працював міліціонером. Після збройного перевороту в Криму й окупації півострова російськими військами у березні 2014 року залишив службу, квартиру та переїхав до родичів у село Киселівка (Менський район) Чернігівської області. Їздив на заробітки до Києва. Добровольцем пішов на фронт захищати Батьківщину, мобілізований 11 лютого 2015 року.          Загинув о 00:03 у ніч на 4 серпня внаслідок смертельного поранення від розриву 82-міліметрової міни під час вогневого боєзіткнення в районі міста Горлівка (Донецька область). 5 серпня з воїном попрощалися у Чернігові. Похований у с. Киселівка
.
Із загиблим в АТО жителем села Киселівка Менського району Олександром Шумейком сьогодні, 5 серпня попрощалися у Чернігові.
Чоловік загинув у Костянтинівці Донецької області від ворожого артилерійського снаряду.
Він народився і жив у Криму. Коли на півострів прийшли російські окупанти – чоловік забрав свого старенького паралізованого дідуся і переїхав до родичів у село Киселівка Менського району

За словами голови обласної «Самооборони Майдану» Олександра Ясенчука, Олександр Шумейко не вагаючись записався добровольцем в один із військових підрозділів Збройних Сил України і пішов воювати на Донбас. http://val.ua/uk/81800.html

Герої не вмирають!

Правосудько Ігор Юрійович      6 серпня 1981, Онуфріївський район Кіровоградська область. Мешкав у м. Кіровоград. Сержант, військовослужбовець 2-го окремого мотопіхотного батальйону Оперативного командування «Північ» (раніше — 2-й БТО Рівненської області «Горинь»). Загинув 3 серпня 2015, рятуючи поранених під мінометним обстрілом поблизу с. Зайцеве (Артемівський район) Донецької області


Пономаренко Сергій            Кіровоградська область. Сержант, військовослужбовець 2-го окремого мотопіхотного батальйону Оперативного командування «Північ» (раніше — 2-й БТО Рівненської області «Горинь»). Загинув 3 серпня 2015, рятуючи поранених під мінометним обстрілом поблизу с. Зайцеве (Артемівський район) Донецької області

Сьогодні у батальйоні “Горинь” загинули двоє сержантів та шестеро бійців поранено. Цю інформацію підтвердив  командир батальйону, підполковник Олег Бондар.

        Це правда, сьогодні під час бойових дій загинуло двоє наших бійців, шестеро поранені. Під час обстрілів сьогодні було поранено наших бійців. Двоє сержантів без наказу кинулися їх рятувати. Два “сєпара” якось вирахували і почали гатити мінометним вогнем. Коли ми підійшли, вже було два “двухсотих” та три “трьохсотих”. Наші сусіди приїхали на “таблетці” та, ризикуючи власним життям, забрали наших хлопців. Загинуло два військових, яким я вчора наказом дав звання “сержант”. Це хлопці з Кіровоградської області Пономаренко Сергій та Правосудько Ігор. Останній мій земляк з Онуфріївського району, – повідомив Олег Бондар телефоном із зони АТО.


Герої не вмирають!

Мазур Андрій Євгенович  28 листопада 1975, Налужжя Теребовлянський район Тернопільська область. Сержант, військовослужбовець 128-ї гірсько-піхотної бригади (Мукачеве). Залишилась дружина та син.                 Після кількох операцій помер 3 серпня 2015 у Харківському військовому шпиталі від отриманих під час обстрілів поранень

Козак Мар'ян Іванович       20 липня 1984, Львівська область. Солдат механізованого батальйону 128-ї гірсько-піхотної бригади (Мукачеве).        
Двоє бійців бригади загинули у ніч на 3 серпня в результаті обстрілу поблизу смт Станиця Луганська (Луганська область), на бойових позиціях біля станції Вільхова та рибгоспу

Павлюк Олександр Адальбертович  29 травня 1968, Мукачеве Закарпатська область. Старший прапорщик, військовослужбовець механізованого батальйону 128-ї гірсько-піхотної бригади (Мукачеве). Залишилася дружина і двоє дітей.

Двоє бійців бригади загинули у ніч на 3 серпня в результаті обстрілу поблизу смт Станиця Луганська (Луганська область), на бойових позиціях біля станції Вільхова та рибгоспу

Герої не вмирають!


Погончук Олег  2 вересня 1994, Жуків (Золочівський район) Львівська область. Проживав у с. Зимна Вода Пустомитівського району. Військовослужбовець аеромобільної десантної бригади (не уточнено). Призваний за мобілізацією. Залишилися батьки. 1 серпня 2015            загинув на блокпосту від кульового поранення.
Коли його призвали в армію, він одразу ж зібрав речі і попросив батьків не відмовляти його. Олег проходив службу в аеромобільній бригаді, стояв на блокпосту, де ворожа куля назавжди забрала його життя.
Вічна пам’ять Герою.


Герої не вмирають!

Мельник Сергій            1984. Військовослужбовець 3-го взводу піхоти 3-ї роти 128-ї гірсько-піхотної бригади (Мукачеве). Загинув 31 липня 2015

Герої не вмирають!


Матяш Григорій  (Позивний «Блек») 1989, проживав у м. Київ. Боєць Полку патрульної служби міліції особливого призначення МВС України «Дніпро-1». Займався ковальством, якому навчався на Закарпатті.                 Загинув 31 липня 2015 під час мінометного обстрілу із мінометів калібру 120 мм по позиціях полку в селищі Піски (Ясинуватський район) під Донецьком
Юрко Синичка
І знову від нас ідуть найкращі.

 Блеку, друже! Ти справжній воін. Дисциплінований, хоробрий, а головне - надзвичайно скромний.

 Ти справжня Людина! Щирий та чесний.

 Мрійник, коваль, мандрівник, козак та ще ще ще....

 Ніколи тебе не забуду.

 Ніколи не скажу про тебе в минулому часі.

 Спи спокійно, братику.

Герої не вмирають!


Дмитрієв Юрій Іванович   21 липня 1965, с. Плотава Алтайський край РРФСР. Проживав у м. Вільнянськ Запорізька область. Майор міліції, боєць Полку патрульної служби міліції особливого призначення МВС України «Дніпро-1». Пропрацював в органах внутрішніх справ 16 років, — у кримінальній міліції у справах дітей. Розпочав оперуповноваженим, згодом став начальником відділення КМСД Вільнянського РВ ГУМВС України в Запорізькій області. 2011 року вийшов на пенсію. З початком війни на сході одним з перших поповнив лави добровольців, у червні 2014 року став командиром взводу запорізького батальйону «Скіф», у лютому 2015 року був відряджений до полку «Дніпро-1». Одружений.                   Помер вночі 31 липня 2015 в Дніпропетровській обласній лікарні ім. Мечникова в результаті поранення ворожим снайпером під час несення служби на передовій у селищі Піски (Ясинуватський район) під Донецьком. Лікарі дев'ять днів боролися за життя Юрія
Юрій Дмитрієв віддав службі у органах внутрішніх справ шістнадцять років. Добрий і чуйний, Юрій Іванович обрав для себе працю у кримінальній міліції у справах дітей. Розпочав оперуповноваженим, а потім зайняв місце начальника відділення КМСД Вільнянського РВ ГУМВС України в Запорізькій області. У 2011 році звільнився за віком.

Коли на сході країни спалахнула неоголошена війна, не зміг залишатися байдужим. У червні 2014 року повернувся до лав міліції – командиром взводу у батальйон «Скіф». З лютого 2015 року був відкомандирований у розпорядження підрозділу «Дніпро». Приймав активну участь у антитерористичній операції. Півтора тижні тому був поранений. Лікарі боролися за життя міліціонера, але їх зусилля виявилися марними: 31 липня серце росіянина за походженням, але справжнього патріота України перестало битися.

Висловлюємо щире співчуття рідним та близьким героя. Пам'ять про нього назавжди залишиться у наших серцях!

 Колегія ГУМВС України
в Запорізькій області

Герої не вмирають!

Загородній Дмитро   26 років, Рідка Теофіпольський район Хмельницька область. Сапер 14-ї окремої механізованої бригади (Володимир-Волинський), в/ч ПП В0259. Призваний за мобілізацією у лютому 2015 року.               29 липня під Маріуполем поблизу смт Талаківка (Донецька область), на встановленій російськими бойовиками міні під час розмінування підірвалися двоє саперів. Дмитро втратив ноги, був прооперований, але наступного дня (30 липня 2015) помер у лікарні міста Маріуполь. Другий боєць — у важкому стані
Зазначимо, що хлопці підірвалися в районі села Кримське Луганської області, де сапери військової частини В 0259 виявили заміновану незаконними збройними формуваннями ділянку. Перший боєприпас бійцям вдалося знешкодити успішно, другий – вибухнув.

 «Це справжні герої. На цих мінах могли підірватися не тільки військові, а й мирні мешканці, зокрема й діти. Хлопці ризикували своїм життям, щоб врятувати життя інших людей. Це славетний подвиг!», – прокоментував подію керівник прес-служби в/ч В0259, лейтенант Влад Якушев.

 Командування частини висловлює рідним та близьким героя, який загинув, свої співчуття. Іншому ж хлопцеві каже триматися та боротися. До слів підтримки приєднується і редакція Інформаційного агентства Волинські Новини: «Хлопці, ви – наші Герої!».

 Наразі триває підготовка документів на представлення Дмитра Загороднього та Олексія Ярмолюка до державних нагород. http://www.volynpost.com/news/54660-volynianyn-pidirvavsia-na-mini
Герої не вмирають!


Гриценко Володимир Ігорович 15 лютого 1989, Осташівці Зборівський район Тернопільська область. Солдат 43-го окремого мотопіхотного батальйону (раніше — 43-й БТО Дніпропетровської області), в/ч ПП В0829. Був єдиним сином в сім'ї. Батько Володимира давно помер, і мати виховувала його самотужки. Раніше служив за контрактом. Призваний за мобілізацією у квітні 2015 року. Залишилася мати.     30 липня 2015    Загинув під час виконання бойового завдання із оборони міста Дзержинськ поблизу смт Новгородське (Донецька область). Отримав кульові поранення в ногу, що спричинило артеріальну кровотечу. Смерть наступила внаслідок втрати крові[
Односельці згадують Володю лише хорошими словами.

-         Він був прекрасною людиною, такий безневинний, ніколи до нікого не сказав поганого слова. Всім допомагав, - каже знайома хлопця Ольга Котовська. - Я працюю продавцем в Осташівцях. Його мобілізували в квітні. Як Володю мали везти в неділю на воєнкомат, то його мама в магазині так плакала... Казала, що останнє з її хати забирають, що залишається сама.. http://te.20minut.ua/kriza-v-ukrayini/u-zoni-ato-zaghinuv-volodimir-ghricenko-z-ternopil-shini-10455718.html

Герої не вмирають!


Ковальчук Юрій Олександрович       17 квітня 1991, Андрушки (Попільнянський район), Житомирська область. Військовослужбовець 17-го окремого мотопіхотного батальйону 57-ї мотопіхотної бригади (раніше 17 батальйон територіальної оборони «Кіровоград»). Після закінчення школи вступив до Житомирського автодорожнього технікуму, потім працював оператором БУМу на цукровому заводі ТОВ «Сігнет-Центр». Гравець футбольного клубу «Андрушки». 2012 року пройшов строкову військову службу. Був мобілізований 8 серпня 2014 року. Залишились дружина та маленький син (1 рік 7 місяців).          29 липня 2015    помер у стані коми, не приходячи до тями, у Дніпропетровській обласній лікарні ім. Мечникова від важких поранень у голову та груди, отриманих у ніч з 22 на 23 липня у бою поблизу міста Горлівка (Донецька область). 31 липня бійця провели в останню путь в Андрушках. Похований на місцевому цвинтарі



«Саме страшне в житті - коли батьки ховають своїх дітей. Саме страшне - коли дружина і малеча хоронять чоловіка і батька. На бойовому прапорі батальйону написано: Воля і Честь. Юра загинув за нашу з вами волю, не уронив свою честь. Слава герою, Слава Україні», - розповів заступник командира 17-го батальйону 57-ї окремої моторизованої бригади Олег Бажан. http://www.zhitomir.info/news_149310.html

Провести молодого воїна-патріота в останню дорогу прийшли представники районної влади,  односельчани, друзі, бойові побратими, і всі, хто бажав ушанувати пам’ять загиблого бійця. Виступаючи на траурному мітингу, земляки говорили, що своє життя Юрій Ковальчук до останнього подиху присвятив служінню Батьківщині. Він виконав свій військовий обов’язок. За наш спокій, за мир в Україні він віддав найдорожче – своє життя. Друзям, знайомим він запам’ятається порядним, доброзичливим, готовим прийти на допомогу. І не дивно, адже мав риси характеру, притаманні справжнім чоловікам, – мужність, відповідальність, небайдужість, безкорисність. А коли постала потреба захищати свою країну, у нього не виникло й найменшого сумніву, аби стати на захист її суверенітету та цілісності.
Після прощання у рідному домі та відспівування у церкві, Юрія поховали на місцевому кладовищі.
Вічна пам’ять герою!
Герої не вмирають!


Чепіга Валерій Якович      17 червня 1980, Жигайлівка (Тростянецький район) Сумська область. Старший солдат, гранатометник 3-го механізованого батальйону 30-ї окремої механізованої бригади (Новоград-Волинський). Проживав в Охтирці. Останні 5 років працював на шахті поблизу Донецька, звільнився з початком АТО. Призваний за мобілізацією. Валерій був круглим сиротою, близьких родичів не залишилося.               Загинув близько 23:30 27 липня 2015 під час виконання бойового завдання в Артемівському районі (Донецької області). Під час обстрілу з танка противника, не встиг добігти до укриття та отримав мінно-вибухову травму несумісну з життям

Герої не вмирають!

Чайковський Руслан Валерійович     18 серпня 1979, Дніпропетровськ. Снайпер 93-ї окремої механізованої бригади (Черкаське, Дніпропетровська область). В січні 2015 року пішов добровольцем захищати Батьківщину. Залишилися дружина та двоє дітей, 12 і 2 років.         26 липня 2015           загинув на блокпосту поблизу міста Мар'їнка (Донецька область), рятуючи життя пораненого під час обстрілу бойового товариша. Похований у Дніпропетровську

Друзья и родные говорят — Руслан был веселым, добродушным, но очень сильным и смелым человеком. Командир взвода погибшего бойца рассказывает — самые сложные задачи он поручал именно ему, и тот всегда с честью справлялся. http://34.ua/ru/news/view/62085--dnepropetrovsk-proshhalsya-s-dobrovolycem-pogibshem-na-blokpostu-v-maryinke/

Герої не вмирають!


Душа Станіслав Леонідович       19 грудня 1983, Кременчук Полтавська область. Командир взводу 1-ї роти 34-го окремого мотопіхотного батальйону 57-ї окремої мотопіхотної бригади (раніше — 34-й БТО Кіровоградської області «Батьківщина»). 2004 року вступив до Севастопольського військово-морського інституту ім. Нахімова, проходив службу в Феодосії та Севастополі до 2008 року. Коли повернувся до Кременчука, займався будівельним бізнесом. Мобілізований 4 травня 2015 року. Залишилися дружина та донька.                       Загинув пізно увечері 26 липня 2015 під містом Горлівка поблизу смт Зайцеве (Донецька область) в результаті підриву на міні військової вантажівки ГАЗ-66. Похований в секторі Героїв АТО Свіштовського кладовища Кременчука

Друг дитинства Євген розповів, що Станіслав зажди посміхався, був життєрадісним.
Бойові побратими згадують, що за часте вживання слово “ніжний” дали йому прізвисько - “Ніжний”. Заступник командира 34 мотопіхотного батальйону Юрій додав, що Стас був справжнім командиром.
“У день гибелі, 26 липня, разом з підлеглими їхали на вантажівці ГАЗ-66 біля Горлівки. Коли наїхали на міну, то Стас загинув, а водія та хлопців у кузові ранило та контузило”, - зазначив Юрій.
Останнім з кременчужан, хто бачив Стаса живим, його товариш Артем.
“Стас за 400 метрів стояв від сепаратистів. Коли ввечері йому телефонував, то були чутні постріли. Він завжди говорив, що все нормально, захистимо Батьківщину, - згадує Артем. - Ми з ним тиждень планували зустрітися, але ніяк не виходило. 20 липня на блок-посту Костянтинівки зустрілися. Фото якраз із тієї зустрічі”.
Станіслава з міського Палацу культури оплесками провели рідні, бойові побратими та представники влади.
Після прощання в Свято-Миколаївській церкві, де відбулася панахида, загиблого супроводили автоколоною до Свіштовського кладовища, де поховали в секторі героїв АТО.

Напередодні, кременчужани на колінах зустріли Станіслава Душу, який віддав своє життя за нас. Кременчужани з українською символікою стояли на в'їзді на міст у Крюкові, біля графіті Шевченко на електростанції, біля Першої міськлікарні. Вийшли зустріти Станіслава і рятувальники. http://www.telegraf.in.ua/topnews/2015/07/29/pohoron-boyca-v-gdk_10047059.html


Герої не вмирають!


Осикін Ігор Володимирович      1 серпня 1970, Кривий Ріг Дніпропетровської області. Старший лейтенант, начальник продовольчої служби тилу 20-го окремого мотопіхотного батальйону 93-ї окремої механізованої бригади, (раніше — 20 батальйон територіальної оборони «Дніпропетровськ»). Служив у 20-у батальйоні з 4 березня 2015 року.              Загинув 25 липня 2015 у зоні АТО при виконанні військового обов'язку (місце та обставини не уточнені). Похований на Центральному кладовищі Кривого Рогу

Герої не вмирають!

Цуркан Василь Андрійович         26 грудня 1978, Черповоди Уманський район Черкаська область. Солдат 93-ї окремої механізованої бригади (Черкаське, Дніпропетровська область). Працював у СВК «Черповоди» механізатором. Мобілізований 31 січня 2015 року. Залишилися мати, дружина та двоє синів, 2000 і 2007 р.н.         24 липня 2015           ЗМІ, з посиланням на волонтерів, повідомляють, що Василь загинув поблизу селища Піски (Ясинуватський район), де військовий автомобіль наїхав на міну, і загинули троє бійців
Це були одні із найстрашніших похоронів. Від дружини та матері Василя ні на мить не відходили медсестри. Їхій біль і несамовитий розпач пронизували серце кожного, хто прийшов вшанувати героя... Це були вже 11-ті похорони на Уманщині... Дуже хочеться щоб вони були останні... http://vch-uman.in.ua/material.php?id=1422

Герої не вмирають!

Доронін Юрій Вікторович  29 жовтня 1978, Львів. Військовослужбовець 93-ї окремої механізованої бригади (Черкаське, Дніпропетровська область). З травня до кінця серпня 2014 р. був добровольцем у батальйоні «Шахтарськ». У лютому 2015 року був мобілізований до ЗС України та з 30 квітня 2015 р. перебував у зоні проведення АТО. Залишилася вагітна дружина та троє дітей: два сини і дочка.    24 липня 2015    загинув внаслідок ДТП поблизу с. Первомайське (Ясинуватський район) Донецької області. Військовий автомобіль УАЗ перекинувся, загинули троє захисників

Герої не вмирають!

Сапегін Віталій Іванович   13 липня 1977, Лідине Білопільський район Сумська область. З 2007 року мешкав у м. Суми. Військовослужбовець 93-ї окремої механізованої бригади (Черкаське, Дніпропетровська область). Працював в одному з супермаркетів міста Суми. Був мобілізований у квітні 2015 року. Залишилися дружина та 10-річний син.  24 липня 2015           загинув під час виконання бойового завдання поблизу аеропорту Донецька в результаті підриву на фугасній міні


Герої не вмирають!

Савонюк Володимир Євгенович          1 травня 1977, Львів. Командир взводу ремонтної роти 146-го окремого ремонтно-відновлювального полку, в/ч пп В3948 (Золочів). У зоні АТО перебував два місяці. Залишилася 8-річна донька.                        Помер 23 липня 2015 в обласній клінічній лікарні у м. Харків (не вийшов зі стану коми). Поховання на Личаківському кладовищі

Герої не вмирають!

Заєць Андрій Миколайович         13 липня 1988, Доросині Рожищенський район Волинська область. Мешкав у м. Луцьк. Військовослужбовець 3-ї роти механізованого батальйону 128-ї гірсько-піхотної бригади (Мукачеве). Майже рік захищав Батьківщину в зоні АТО, у серпні чекав на демобілізацію. Залишилася мати.            Загинув у ніч з 23 на 24 липня в смт Станиця Луганська (Луганська область) у результаті осколкового поранення під час обстрілу селища російськими бойовиками з РПГ-26


Герої не вмирають!


Бірюков Євген Андрійович  (Позивний «Кемпфер») 5 серпня 1980, Бориспіль Київська область, мешкав у м. Конотоп Сумська область. Рядовий міліції, міліціонер батальйону патрульної служби міліції особливого призначення «Гарпун» ГУМВС України в Київській області. На службі в батальйоні перебував з грудня 2014 року. Залишилися дружина та двоє дітей.                  Отримав осколкове поранення у скроню поблизу блокпосту «Шахта», між містами Авдіївка та Ясинувата (Донецька область), помер о 03:15 22 липня 2014 у лікарні Дніпропетровська, не приходячи до свідомості

Андрій Левус

Батальйон спеціального призначення "Гарпун" поніс бойові втрати. Під час спецоперації загинув боєць 15 сотні Самооборони, пластун Микола Гордійчук - "Гризун". Ще один боєць Євген Бірюков - "Кемпфер" помер сьогодні вночі від отриманих осколочних ран. Ще двоє гарпунівців отримали важкі поранення. Батальйон " Гарпун", до створення якого я з побратимами долучився ще більш ніж рік тому, має одну особливість - у ньому існує правило "жодної реклами". Створений, як добровольче партизанське формування, батальйон взаємодіяв з СБУ, коли я там працював. Я провів багато гарячих днів на фронті з цими хлопцями, ми визволяли заручників, зачищали Донбас від диверсантів, розвивали партизанський рух. Сьогодні батальйон входить до МВС і діє в рамках Сил спеціальних операцій в зоні АТО. Ви часто читаєте новини про дії "Гарпуна", про партизанів, про "розбірки" серед сепаратистів, про захоплених диверсантів і спецтехніку, але ви ніколи не прочитаєте ФБ-реклами з цього приводу. Сьогодні я порушив це правило мовчання лише з однією метою - загиблі Герої заслуговують на належну шану, а їхні родичі та друзі повинні знати про місію "Гарпуна". Світла пам'ять загиблим Героям! Помста уже в дорозі!

Герої не вмирають!


Гордійчук Микола Миколайович  (Позивний «Гризун»)     26 травня 1986, Рівне. Мешкав у м. Кам'янець-Подільський Хмельницька область. Молодший сержант міліції, міліціонер батальйону патрульної служби міліції особливого призначення «Гарпун» ГУМВС України в Київській області. Член «Пласту» з 1993 року, старший пластун, 2009 року був інструктором військово-патріотичного табору «Легіон-12». Випускник Кам'янець-Подільського Національного університету ім. Івана Огієнка за спеціальністю психолог. Учасник команди КВК «Наш Формат». Ведучий молодіжної програми «Шоу Кадрів». Був засновником і солістом групи «Своєрідне», а потім групи «The DenDi», та відомим шоуменом у Кам'янці-Подільському. Активний учасник Революції Гідності, був у складі 15-ї сотні Самооборони Майдану «Вільні люди». На службі в батальйоні перебував з квітня 2015 року. В серпні планував одружитись.        22 липня 2014    Повертаючись з бойового завдання, підірвався на «розтяжці», отримав численні осколкові поранення кінцівок і тулуба поблизу блокпосту «Шахта», між містами Авдіївка та Ясинувата (Донецька область), внаслідок чого помер під час транспортуваня до військового шпиталю Красноармійська. Похований на Алеї Слави кладовища міста Кам'янець-Подільський

Герої не вмирають!

Перцев Олександр Володимирович  1 січня 1961, 54 роки, Канів Черкаська область. Військовослужбовець ЗС України (підрозділ не уточнено). До війська пішов добровольцем у березні 2015 року.   21 липня 2015           помер під час несення служби поблизу міста Маріуполь (Донецька область). Похований на Центральному кладовищі Канева


Герої не вмирають!


Томілін Володимир Юрійович  1990, Малинівка (Гощанський район) Рівненська область. Старший солдат (підрозділ не уточнено). Був призваний за мобілізацією 9 березня 2015 року, в зоні АТО в Донецькій області - з 24 квітня 2015 року. Залишилися мати, дружина та кількамісячна донька.            Загинув 20 липня 2015    внаслідок мінометного обстрілу поблизу міста Красногорівка (Мар'їнський район Донецька область). Похований у рідній Малинівці

У Гощанському районі 22 та 23 липня оголошені днями жалоби. На території району обмежено проведення розважальних та спортивних заходів.
Гощанська райдержадміністрація висловлює співчуття родині загиблого.

Під час церемонії жалоби на честь Володимира звучали слова глибокої скорботи та подяки за його мужність та самовіддану службу. Він був щирою людиною та відданим другом, намагався наслідувати старших по службі і завжди тримався поряд з ними. Володимир сумлінно виконував військові завдання, та навіть на війні у солдата було одне потаємне бажання – повернутись додому, щоб побачити доньку, але не судилося. В рамках траурного заходу духовенство сіл Малинівка, Садове, Новоставці, Шкарів, Річиця та благочинний УПЦ Гощанського району отець Михаїл відслужили панахиду за загиблим.
В останню путь Володимира Томіліна проводжали, здавалось, усі навколишні села. Та герої не вмирають, а пам’ять про них завжди залишається в наших серцях. http://www.rv.gov.ua/sitenew/goschansk/ua/news/detail/36221.htm

Герої не вмирають!


Місько Юрій Михайлович 10 травня 1988, Турка Львівська область. Молодший сержант, радіотелеграфіст зенітно-артилерійського взводу 79-ї окремої аеромобільної бригади (Миколаїв). Три роки служив за контрактом у Чопському прикордонному загоні. Мобілізований 27 січня 2015 року, на фронт пішов добровольцем.          Загинув 20 липня 2014 у результаті вибуху гранати в селі Портовське (Першотравневий район Донецька область), в приміщенні по вулиці Леніна. Тіло було знайдено 20 липня, близько 5:00. Кримінальне провадження порушено за попередньою кваліфікацією ч.1 ст.115 КК України (умисне вбивство). Похований в м. Турка

І знову чорною птахою на Турківщину прилетіла трагічна звістка про загибель у зоні АТО, під Маріуполем, ще одного нашого земляка, 27-річного турківчанина, молодшого сержанта, радіотелеграфіста зенітно-артилерійського взводу 79 аеромобільної бригади - Юрія Міська. Спілкуючись з його командирами, зокрема заступником командира бригади полковником Іваном Савкою (до речі, уродженцем с. Лопушанка нашого району), заступником командира батальйону по роботі з особовим складом, в якому служив Юрій, Ярославом Калашником, почув багато добрих слів про його військову службу, бойові будні. Юрій був справжнім воїном, який добровільно пішов на фронт, добре усвідомлюючи свою місію у справі захисту України від ненависного окупанта. Вірив у світле майбутнє нашої держави, хотів, щоб його рідні, знайомі, земляки жили мирно у багатій і справедливій державі. Коли в січні 201S р. він прийняв рішення йти до війська, за плечима уже мав добрий армійський досвід - 3 роки служив за контрактом у Чопському прикордонному загоні, був добре фізично і морально підготовлений до будь-яких несподіванок та випробувань.
Словами доброї та світлої пам’яті про брата поділилися рідні та близькі родичі Юрія.

Родич: Їх у родині четверо – дві сестри і два брата. Він був найменшим. Вони з батьком робили ремонти по хатах. Юрко був дуже добрим і гарним майстром. Коли не зустріне в місті – завжди запитає: «Де ідете, що робите, може, вам щось треба?».

Cестра: «Він любив маму і сестер, мав багато друзів, був дуже жартівливим. Навіть у 27 років ми кликали його Юрчик. Він був для нас тільки Юрчик. Жодного поганого слова не сказав, завжди мав свій підхід до кожного, ніколи не сварився. Його навіть хлопці в АТО кликали «Позитивчик». Він завжди і тепер, як пішов в АТО, казав: «Все буде «пучком». Все добре».

У дитинстві Юрчик часто хворів і мама «набідилася» з ним. В Армію пішов служити сам, за контрактом. Він, мабуть, хотів показати, наскільки є мужнім і хоробрим, що, незважаючи на всі хвороби, які переніс в дитинстві, все ж таки пішов служити. Ми відмовляли і не хотіли, щоб ішов на війну, але він казав: «Ні, я не можу лишатися осторонь. Мені болить душа».

Він був дуже справедливим. Ми казали, що то погана риса, та він відповідав, що глибоко помиляємося.

27 січня 2015 Юрко поїхав. Ми навіть і не знали точно, де він є. Нічого не казав. Завжди говорив молодіжним сленгом: «Все буде на позитиві, не «парся сеструха», все буде добре».

Цього місяця, 27 липня, Юрко мав приїхати у відпустку. Наш старший брат, Микола, котрий теж є зараз на війні, їздив на впізнання тіла. Він везе нашого брата, Юрка, додому в домовині». http://turka.at.ua/news/2015-07-29-2189

Герої не вмирають!

Рижов Станіслав Анатолійович            Проживав у місті Мерефа Харківська область. Солдат, снайпер 131-го окремого розвідувального батальйону. В армії не служив, але пішов добровольцем, йому залишалося два тижні до демобілізації. Залишилися дружина і син, який служить у батальйоні «Харків-1». Отримав звання «Народний герой України» (посмертно).         18 липня 2015 підірвався на міні при виконанні бойового завдання під Маріуполем. Похований 21 липня 2015 року

Герої не вмирають!

Кулак Артем Ярославович           26 жовтня 1985, Гузіїв (підпорядкування — Болехівська міська рада) Івано-Франківська область. Солдат 72-ї окремої механізованої бригади (Біла Церква). Виступав за Долинську ДЮСШ на змаганнях з греко-римської боротьби. Після закінчення Долинської школи-інтернату працював за межами України. Призваний за мобілізацією у березні 2015 року. Залишилися батько і двоє старших братів. Загинув у ніч з 17 на 18 липня в результаті обстрілу в районі міста Волноваха (Донецька область). Похований на цвинтарі Гузієва

Герої не вмирають!


Шафранський Віталій Васильович    18 жовтня 1989, Плугів Золочівський район (Львівська область). Військовослужбовець (підрозділ не уточнено). Залишилися батьки, брати й сестри, дружина та троє маленьких синів (6 років, 5 років та 1 місяць – наймолодшому). Загинув у зоні АТО 18 липня 2015

З великим сумом із Віталієм прощалися брати і сестри, батьки, дружина, діти, уся родина, односельчани та мешканці Золочівщини.

Віталій Шафранський 1989 року народження. Виріс у багатодітній сім’ї (9 дітей).  Сусіди згадують про нього, як про відповідального, працьовитого та справедливого.  У Віталія залишилася молода дружина та троє маленьких діток (3 синочки: 6 рочків, 5 рочків та 1 місяць – наймолодшому).

Зазначимо, коли воїна привезли зі сходу, його односельчани зустрічали стоячи на колінах.




Герої не вмирають!

Шпек Руслан Олександрович   19 квітня 1972, Нем'яч Бродівський район Львівська область. Проживав в смт Козова Тернопільська область. Командир взводу спецкорпусу батальйону «Вікінг» у складі 24-го окремого штурмового батальйону ЗСУ «Айдар». Переїхав у Козову в середині 1990-х років. Займався підприємництвом у Тернополі. Активний учасник Революції Гідності. Спочатку був волонтером, потім добровольцем пішов на фронт, перебував у зоні АТО більше року. Залишилася дружина та син.    Був поранений на сході України, за кілька днів 17 липня 2015  орієнтовно помер у лікарні. Після прощання в Козовій воїна поховали на Львівщині в рідному селі Нем'яч

Спогадами про Руслана з 20minut.ua поділився його сусід Олег Предимирський.

- У нас будиночок на дві сім’ї, подвір’я спільне, - каже він. - Руслан у Козові жив приблизно з 1995, у нього - дружина Оксана, син Назар. Руслан сам був дуже добродушний, ніколи не сперечався ні з ким, не конфліктував. Завжди говорив - заходь дверей не закриваю. У нього часто було багато гостей, він любив, коли до нього приходили чи приїжджали, був дуже товариським. Був мрійником і добряком. Коли почались події на Сході, він залишив свою підприємницьку діяльність в Тернополі і своїм стареньким бусом зайнявся волонтерством. Він любив допомагати, його було можна вночі розбудити він вставав і допомагав.

«Два нуль, нуль - це цифри на картоні
  На картоні у бусі на вікні
 І вже не будуть теплими твої долоні
  І сміх твій гучно не лунатиме в дворі
 Сусіде спи спокійноі і з Божого полону приходь хоч іноді у сні»

Такий вірш під фото з чорною стрічкою Руслана Шпека Олег розмістив в себе на сторінці у соцмережі Vkontakte http://te.20minut.ua/Podii/zaghinuv-boyec-ato-ruslan-shpek-z-kozovi-10454448.html
Герої не вмирають!

Цімбота Сергій Михайлович       5 листопада 1985, Синевир (Міжгірський район) Закарпатська область. Мешкав у Дніпропетровській області. Стрілець-санітар 2 відділення 3 взводу 1 роти 1-го механізованого батальйону 93-ї окремої механізованої бригади (Черкаське, Дніпропетровська область). Два роки служив за контрактом. 6 липня 2015 року був призваний до 93-ї ОМБр. Залишилася дружина та малолітня дитина.    17 липня 2015           загинув на опорному пункті «Шахта» поблизу міста Авдіївка (Донецька область). Під час мінометного обстрілу російськими бойовиками один зі снарядів влучив у бліндаж, внаслідок чого відбулося руйнування перекриття, Сергій загинув під завалами. Похований на місцевому цвинтарі Синевира біля могили свого батька

Герої не вмирають!


Василевський Володимир Васильович      13 червня 1990, Стрий Львівська область. Військовослужбовець 24-ї окремої механізованої бригади (Яворів). Мобілізований у серпні 2014 року. Залишилася дружина і 5-річна донька (за іншими даними декілька дітей).                  Під час обстрілу зі стрілецької зброї села Кримське (Новоайдарський район) Луганської області отримав важкі вогнепальні поранення, від яких помер у лікарні 17 липня 2015

Як повідомляє благодійний фонд "Добре серце", похорон з усіма військовими почестями відбувся 20 липня. Тіло героя з малої зали Народного дому на руках пронесли побратими вулицями рідного міста до Катедрального храму Успіння Пресвятої Богородиці.

Чин похорону, під супровід чоловічого муніципального хору «Каменяр», очолив єпископ-помічник Стрийської єпархії, Преосвященний владика Богдан Манишин.

У нього залишилася дружина та п’ятирічна донька.

Звертаючись з духовним словом підтримки до рідних загиблого героя він сказав: «Володимир зумів взяти відповідальність за долю Держави і за долю всіх нас. Він став тим, хто зумів взяти той хрест і понести його. Родина віддала Україні найдорожче, а він віддав не просто своє життя, а – майбутнє своєї дитини».

Герої не вмирають!


Шилов Сергій Васильович  (Позивний «Грін»)  16 січня 1972, Жовті Води Дніпропетровська область. Командир 2-ої роти 8-го окремого батальйону «Аратта» Добровольчого Українського Корпусу «Правий сектор». З початком російської агресії проти Українського народу пішов добровольцем захищати Батьківщину. Без батька залишився 12-річний син.                     9 липня в результаті підриву на міні поблизу міста Маріуполь отримав тяжкі поранення з ампутацією ноги і чисельними пошкодженнями внутрішніх органів, які спричинили постійну інфекцію в організмі. Помер у Дніпропетровській обласній лікарні ім. Мечнікова 16 липня 2015

Сергій Шилов, друг «Грін» — командир роти у 8-му окремому батальйоні ДУК ПС «Аратта». Його група неофіційно іменувала себе «Грінпісом». У Широкиному під Маріуполем «грінпісівці» тримали позиції і робили ризиковані вилазки на територію, зайняту супротивником. Грін помер 17 липня 2015 р. від поранень, несумісних з життям, отриманих внаслідок підриву на міні. Він встиг повідомити своїм, що він 300-й, і поки його не евакуювали, ще намагався по рації контролювати і координувати ситуацію… Я близько спілкувалася з ним лише дві доби, коли нашу групу відправили у короткотривале відрядження на підсилення «Грінпісу» у Широкине. Була з ним в одному бою і в одній вилазці. Власне, це була не вилазка, а звичайна поїздка у штаб за кавою для хлопців, під час перемир’я, яке раптово закінчилось і ми з Гріном, без броніків і лише з двома автоматами, опинилися в епіцентрі подій. «Гринпис, ответь Грину! — зв’язувався командир зі своїми бійцями. — Куда война?». «У напрямку противника», — бадьоро відповідали йому. А далі ми (поміркувавши, Грін відмовився від пропозиції перечекати), запросивши прикриття вогнем, на шаленій швидкості, під кулеметними чергами, мчали униз до своїх… Цих двох діб мені вистачило, щоб зрозуміти, якою прекрасною людиною він був. Такий спокійний-спокійний, завжди врівноважений (у бою примудрявся попереджати про кожний свій постріл!), справжній відповідальний командир — і при цьому сміливістю не поступався отим безбашенним роздовбаям, які стають легендами добровольчих рухів… Спочивай з миром, брате! Ми довоюємо. Зйомка: Олена Білозерська Музика: Василь Лютий, «Реквієм» http://www.mnenie.dp.ua/2015/07/30/pamyati-sergiya-grina-shilova-rotnogo-8-obat-duk-pravij-sektor/


Про це у Фейсбуці повідомив заступник головного лікаря Дніпропетровської обласної лікарні ім. Мечнікова Юрій Скребець, передає Дніпро.depo.ua.
"Його всі любили... Вночі о 23-40 втратили Гріна. 20 хвилин не дожив до першої річниці Добровольчого Українського Корпусу. Тяжке множинне мінно-вибухове поранення ніг, внутрішніх органів, грудної клітини... Крововтрата понад 80%. Реаніматологам, хірургам, травматологам, трансфузіологам, волонтерам - подяка, що боролись за його життя до останнього. Співчуття рідним та побратимам. Герої не вмирають!", - пише він.


Герої не вмирають!

Корнелюк Василь Іванович      25 серпня 1973, Млинове Ратнівський район Волинська область. Військовослужбовець ЗСУ, призваний за мобілізацією до навчального центру в Чугуєві. Ніс службу на аеродромі. Дружина Василя померла ще до його мобілізації у військо, залишилася 15-річна донька.                      Під час несення варти з охорони аеродрому в м. Чугуєві (Харківська область), потрапив до Військово-медичного клінічного центру Північного регіону у Харкові, де помер у результаті зупинки серця 16 липня 2015

Герої не вмирають!


Корець Роман Миколайович     24 квітня 1981, Люб'язь Любешівський район Волинська область. Проживав в смт Любешів. Лейтенант, військовослужбовець 703-го інженерного полку (Самбір). Був єдиним сином у батьків. Працював у відділі освіти Любешівської райдержадміністрації. Призваний за мобілізацією влітку 2014 року, за 4 дні мав бути демобілізований. Залишилися батьки, дружина та дві маленькі доньки.            14 липня 2015           загинув унаслідок отримання травми на передовій. Очевидці його загибелі розповіли, що ворог влаштував пастку на дорозі з повалених дерев, і одне з них підім'яло під собою Романа. Похований в селі Люб'язь

Герої не вмирають!


Гринчук Юрій Петрович    18 грудня 1971, Грушківці (Калинівський район) Вінницька область. Мешкав у селі Комунарівка. Старшина, військовослужбовець 54-го окремого гвардійського розвідувального батальйону (Новоград-Волинський). Був призваний до ЗС України за мобілізацією 13 серпня 2014 року. Залишилися дружина та дві доньки, 19-ти і 10-ти років.                        Загинув близько 22-ої години 14 липня 2015, внаслідок артобстрілу ворогом із САУ позицій українського війська біля с. Линдівське Артемівського району Донецької області

Герої не вмирають!

Береговий Сергій      39 років, Київ. Військовослужбовець 30-ї окремої механізованої бригади (Новоград-Волинський). Пішов добровольцем на фронт у травні 2014 року.              Загинув 14 липня 2015 у районі міста Артемівськ (Донецька область), — під час мінометного обстрілу опорного пункту міна влучила в бліндаж. Похований на Совському кладовищі Києва
Герої не вмирають!

Кулініч Анатолій Володимирович       7 лютого 1977, Сирниця Овруцький район Житомирська область. Гранатометник 30-ї окремої механізованої бригади (Новоград-Волинський). Виріс у багатодітній родині, мама Анатолія виховала 11 дітей. Працював спочатку складальником пиломатеріалів у цеху лісопереробки, згодом - майстром лісу в Сирницькому лісництві ДП «Словечанське лісове господарство». Мобілізований 21 серпня 2014 року. Залишилася мати, брати та сестри.                    Загинув 14 липня 2015 у Луганської області під час мінометного обстрілу опорного пункту №3014. Похований у рідному селі Сирниця

В скорботі мати – не вернеш дитяти…

 Як і не повернеш назад того часу, коли був він, Толя Кулініч, веселим , безтурботним хлопчиськом, що завжди й в усьому допомагав неньці, що , наслідуючи її приклад, пішов працювати у рідне  лісництво, щиро  любив своїх братів та сестер, своє рідне Полісся.

 Тому й пішов, не вагаючись, на захист рідної землі, а повернувся сльозами матері, рідних, близьких, бойових побратимів. Повернувся вічною пам’яттю, славою героя, безсмертям. Зібрав Анатолій повний двір люду, які прийшли попрощатися, провести в останню путь свого славного сина, земляка, щиру й добру людину.

 «Доля уготовила непросте життя цьому щирому та працьовитому хлопцю, -  сказав у прощальному слові голова адміністрації Сергій Ковердун, -  Знаючи, що таке відповідальність та обов’язок, Анатолій не ховався за чужі спини, коли рідна Україна покликала його захистити мир і право на життя нас із вами, його рідних і близьких. Тому наш святий обов’язок – в пам'ять про  героїзм дбати про його сім'ю ».

Герої не вмирають!


Ситніков Вадим Юрійович            30 листопада 1970, Чернівці. Солдат, військовослужбовець 234-го окремого інженерно-саперного батальйону «Тиса» (Виноградів) зі складу 128-ї гірсько-піхотної бригади (Мукачеве). Призваний до ЗС України під час 4-ї хвилі мобілізації взимку 2015 року. Залишились мати, дружина та донька.   14 липня 2015           під час виконання завдань з перевірки надійності мінних укріплень поблизу українсько-російського кордону біля села Болотене (Станично-Луганський район Луганська область) 5 військовослужбовців підірвалися на вибуховому пристрої з розтяжкою, всі загинули. Поховали Вадима на Алеї Героїв Центрального кладовища Чернівців

Це був його вибір, його рішення. Вадим Ситніков приховував від рідних, що збирається на Схід. Потай пройшов медогляд і таки поїхав захищати рідну землю.
 - Практично щодня ми говорили. Остання наша розмова була в понеділок ввечері. Він був у хорошому настрої, жартував і, як завжди, казав, що все буде добре. І залишилось зовсім небагато, і він повернеться. А наступного дня, увечері, мені вже подзвонили і повідомили, що він загинув, - розповіла Ірина Ситнікова, дружина загиблого.

Герої не вмирають!


Бабко Юрій Володимирович      28 вересня 1988, Павлівка (Калинівський район) Вінницька область. Старший солдат, військовослужбовець 234-го окремого інженерно-саперного батальйону «Тиса» (Виноградів) зі складу 128-ї гірсько-піхотної бригади (Мукачеве). Залишилися батьки.         14 липня 2015            Під час виконання завдань з перевірки надійності мінних укріплень поблизу українсько-російського кордону біля села Болотене (Станично-Луганський район Луганська область) 5 військовослужбовців підірвалися на вибуховому пристрої з розтяжкою, всі загинули

Герої не вмирають!


Загородній Валентин В'ячеславович           2 лютого 1982, Кожухівка (Васильківський район) Київська область. Молодший сержант, командир міномета 2-го мінометного відділення мінометного взводу роти вогневої підтримки 128-ї гірсько-піхотної бригади (Мукачеве). Спочатку служив у 25-му БТО «Київська Русь», потім перевівся до 128-ї бригади. Залишився син 2010 р.н.       14 липня 2015           Під час виконання завдань з перевірки надійності мінних укріплень поблизу українсько-російського кордону біля села Болотене (Станично-Луганський район Луганська область) 5 військовослужбовців підірвалися на вибуховому пристрої з розтяжкою, всі загинули. Похований у рідній Кожухівці

Оксана Живолуп
Сьогодні ввечері с.Кожухівка останній раз зустріла і провела до рідної домівки ГЕРОЯ, Загороднього Валентина В'ячеславовича (02.02.1982 р.н.) ,який загинув на Луганщині 14.07.2015 року...Односельчани зустріли Валентина на початку села...Світило яскраве сонце....Під час проходу процесії пішов дощ і в центрі села всі побачили над церквою аж 2 веселки....Земне життя Валентина закінчилось, але він вічно буде жити в нашій пам'яті і в наших серцях... Вічна Слава Герою !!!!! http://vk.com/wall-16280805_12065

Герої не вмирають!


Михайлишин Микола Ярославович   22 березня 1992, Липовиця Рожнятівський район Івано-Франківська область. Старший лейтенант, військовослужбовець 234-го окремого інженерно-саперного батальйону «Тиса» (Виноградів) зі складу 128-ї гірсько-піхотної бригади (Мукачеве). Закінчив Академію сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного у Львові. На фронті перебував з осені 2014 року, воював під Дебальцевим. Залишилися мати та сестра.    14 липня 2015           Під час виконання завдань з перевірки надійності мінних укріплень поблизу українсько-російського кордону біля села Болотене (Станично-Луганський район Луганська область) 5 військовослужбовців підірвалися на вибуховому пристрої з розтяжкою, всі загинул

Герої не вмирають!



Мелимука Сергій Миколайович           22 жовтня 1975, П'ятничани (Чемеровецький район) Хмельницька область. Капітан, командир інженерної роти 234-го окремого інженерно-саперного батальйону «Тиса» (Виноградів) зі складу 128-ї гірсько-піхотної бригади (Мукачеве).        14 липня 2015           Під час виконання завдань з перевірки надійності мінних укріплень поблизу українсько-російського кордону біля села Болотене (Станично-Луганський район Луганська область) 5 військовослужбовців підірвалися на вибуховому пристрої з розтяжкою, всі загинули
Герої не вмирають!

Лашхіа Коте      Сухумі Абхазька Автономна Республіка Грузія. Грузинський офіцер, доброволець. Допомагав захищати суверенітет Народу України від окупантів та їх пособників, брав участь в обороні міста Маріуполя. Залишилися вагітна дружина й дитина.        Загинув 1 липня 2015  орієнтовно унаслідок нещасного випадку, потонув у морі. Про трагедію повідомив голова Одеської ОДА Михайло Саакашвілі 2 липня

Комментариев нет:

Отправить комментарий