Літопис запорізької полiцiї

Україна понад усе!

воскресенье, 1 марта 2015 г.

Втрати патріотичних сил внаслідок російського вторгнення в Україну (лютий 2015 року). Частина 9


Втрати за лютий 2015 року. Частина 9
Втрати за 2015 рік: частина 8, частина 10

Увага! Інформація про загиблих героїв збирається із різних джерел (офіційних, соцмереж, тощо), тому у окремих випадках вона потребує уточнення. Літописець


Герої не вмирають!


Флерко Микола  (Позивний «Танчик»)      Кам'янець-Подільський Хмельницька область. Боєць 2 штурмової роти 5-го окремого батальйону Добровольчого Українського Корпусу «Правий сектор». Мав «золоті руки», в зоні АТО доводив до ладу бойову техніку, ремонтував машини. Залишилася дружина і троє дітей. 
Ніколаєв Сергій  фотокореспондент газети «Сегодня»
28 лютого 2015         Флерко М. супроводжував двох журналістів у с. Піски (Ясинуватський район) під Донецьком. В результаті мінометного обстрілу знімальної групи російськими бойовиками від осколкових поранень загинув Микола «Танчик» та фотокореспондент газети «Сегодня» Сергій Ніколаєв, який помер від поранень на операційному столі.
Andriy Tsaplienko

Важкий, вкрай важкий сьогоднішній день. У Пісках від міни, що прилетіла від бойовиків, загинув Позивний «Танчик», боєць п’ятого батальйону ДУК «Правий Сектор». У рідному Кам’янці-Подільському він був більше відомий як Микола Флерко. Там на Колю чекає жінка і троє дітей. Чекали… Фантастично чудова, позитивна людина. Золоті руки. З будь-якою технікою був на «ти». Мав справжній технічний талант. Міг навіть з металобрухту зробити автомобіль. Комбат «Чорний» казав: «Якщо «Танчик» не зможе зробити, то ніхто не зможе». А сміливості разом з почуттям гумору у нього вистачало на цілий батальйон. Це фото було зроблене у січні. Комбат «Чорний», «Танчик», я і комроти «Барс». Стоїмо якраз навпроти машини, яку щойно полагодив «Танчик». Вона за спиною у фотографа, її не видно. Понівечений, старенький «шістдесят шостий». Тоді теж десь насипали, але була ще надія, що наші відіб’ють аеропорт. А цими днями, каже «Барс», росіяни разом з «сєпарами» просто шаленіють. Обстріли не вщухають. Противник будує бетонні споруди за вісімсот метрів від наших позицій. Можливо, саме звідти прилетіла міна. Можливо, якби не дали противникові зайти в монастир та на околиці Пісків, то «Танчик» був би живий. Але історія війни не знає умовних способів. Ця війна вбиває кращих. Падає в Москві на асфальт відомий політик, друг України… Падає в Пісках її захисник, звичайний хлопець з Кам’янця… Інша сторона бреше нам про відведення техніки, розраховуючи, що стурбована Європа не помітить, як створюється новий котел. І я молюсь тепер за живих. За «Барса» і «Чорного». За кожного з тих хлопців, хто зараз на фронті. Кого я знаю і з ким ще не знайомий. За всіх нас, кому саме в цей час доводиться жити в Україні

Міліція відкрила кримінальне провадження за фактом загибелі фотографа газети "Сегодня" Сергія Ніколаєва. Про це повідомили в прес-службі МВС.
"Сьогодні о 16:20 Красноармійський міськвідділ міліції надійшло повідомлення про те, що в лікарні від численних осколкових поранень помер член Національної спілки журналістів, фотограф газети "Сегодня" Сергій Ніколаєв", - йдеться в повідомленні.
 Попередньо встановлено, що смертельні поранення журналіст, житель Києва, 1972 року народження, отримав в с. Піски Ясинуватського району в результаті розриву міни.
 Слідчим відділом Красноармійського МВ відкрито кримінальне провадження з попередньою правовою кваліфікацією за ч. 1 ст. 115 "Умисне вбивство" Кримінального кодексу України. Проводиться досудове розслідування.


81-а десантно-штурмова бригада


Биков Олег        1989, Ніжин. Розвідник 90-го окремого десантного штурмового батальйону «Житомир» 81-ї десантно-штурмової бригади. 26 лютого 2015         Загинув у бою поблизу аеропорту Донецька в результаті обстрілу з танку. За іншими даними Олег служив у 95-й окремій аеромобільній бригаді (це може бути викликано тим, що 90 ОДШБ спочатку формувався у структурі цієї частини) і загинув під Ясинуватою.

Мамо, не плач. 
Я повернусь весною.                                                                                                          
У шибку пташинкою вдарюсь твою...                                                                                                Прийду на світанні в садок із росою,                                                                                                  А, може, дощем на поріг упаду...

На превеликий жаль, Олегу Бикову не судилось повернутись весною до мами живим...                                                                                                                                                                                     Перемир’я, оголошене на Сході, не дало бажаного миру. Україна продовжує оплакувати своїх синів. Не обійшло горе і випускників нашої гімназії.
З серпня Олег був серед тих мужніх хлопців, котрі не втратили патріотизму, котрі самовіддано боронили кожний клаптик української землі... 26 лютого він загинув у тяжкому бою під селищем Водяним...
Учні та вчителі Ніжинської гімназії №3 в скорботі. Ми не хочемо змиритись із втратою дитини, котру вчили, виховували, любили...
Ми пам’ятаємо його добрим, щирим, усміхненим, відритим для спілкування. Життєлюб, котрий завжди випромінював енергетику тепла, позитиву. На минулорічній зустрічі з однокласниками Олег співав у караоке свою улюблену пісню «Я счастливый»
Я счастливый! Я – не вру!
Так счастливым и уйду...
І пішов... пішов з надією на щасливе майбутнє своєї країни. Ми пишаємось нашим випускником, адже у свої 25 Олег віддав життя за вільну незалежну Україну, за те, щоб брудні ворожі чоботи не топтали українські простори...
Спочатку Олег закінчив Київський транспортний коледж, далі, без вагань, пішов на службу в армію ( Житомирська дивізія десантних військ спецназу). А потім – омріяна вища освіта на факультеті менеджменту Славістичного університету міста Києва.
Олег не шукав легких життєвих стежин, він самостійно, крок за кроком досягав поставленої мети... А ще – любив заходити до школи не в умовлену дату, а просто, бо йому цього хотілось...
Герої не вмирають!..
Світла пам’ять нашому Герою!
Ми завжди пам’ятатимемо тебе, Олеже!

Батенко Олександр 27 років, Миколаїв. Снайпер 90-го окремого десантного штурмового батальйону «Житомир» 81-ї десантно-штурмової бригади. Добровольцем пішов на фронт. Залишилася мати та сестра.       26 лютого 2015 загинув у бою поблизу аеропорту Донецька в результаті обстрілу з танку
Боевой товарищ Александра Сергей, который стал очевидцем смерти бойца, отказался от комментариев, находясь в глубочайшем шоке.
«Я жив только благодаря Сашке», - было единственным, что он смог сказать.
Одноклассники Александра вспоминают его спокойным и тихим человеком, который всегда давал списывать на уроках.

«Александр был отличником, задумчивым и тихим, был хорошим другом», - вспоминают Александра его одноклассники.

Гнатюк Володимир   20 червня 1980, Житомир. Снайпер 90-го окремого десантного штурмового батальйону «Житомир» 81-ї десантно-штурмової бригади. Упродовж 15 років служив за контрактом у 13-у батальйоні 95-ї ОАЕМБр. Брав участь у миротворчій місії ООН в Іраку, Косово. Проживав із сім'єю в селі Сонячне (Житомирський район). Коли на сході України розпочалися бойові дії, поновився на службі та добровольцем поїхав на фронт. Залишилися батьки, дружина та 5-річна донька.
26 лютого 2015 загинув у бою поблизу аеропорту Донецька в результаті обстрілу з танку

Попрощатися з героєм на територію військової частини на Корбутівці прийшли рідні, друзі, побратими та волонтери. Згадують, що чоловік з миротворчою місією свого часу побував у Косово та Іраку, але події на Сході України називав жахливими. Відзначав, що найстрашніше, що йому доводилося бачити. Гнатюк разом зі своїм батальйоном були у числі останніх, хто залишав Донецький аеропорт вже після того як терористи підірвали його.

Волонтер Іван Діхтярь добре знав брата загиблого, а от з Володимиром здружилися рік тому, коли той відправився на війну. Згадує, що той завжди був усміхнений та веселий, оптиміст, якого ніщо не могло похитнути. З аеропорту разом з товаришами вони кілька діб повзли до своїх і вижили. Гнатюк завжди був на передовій і ніколи не просив нічого зайвого, але те, чого не вистачало в бою.

Діхтяр розповідає, що з Володимиром часто зідзвонювалися, зустрічалися, коли той приїздив додому чи при передачі допомоги. За увесь час бойових дій батальйон не зазнавав втрат, але з початку цього року з нього майже нічого не лишилося. Частина загинула чи пропала безвісти, дехто разом із комбатом Кузьміних досі  у полоні, когось відпустили. Попри це, ті, хто залишалися воювати у складі 90 батальйону, не втрачали бойовий дух і вірили в те, що українці переможуть.

До початку АТО Володимиром Гнатюком упродовж 15 років служив контрактником у 13 батальйоні 95-ї окремої аеромобільної бригади. Згодом з армії звільнився і на Схід відправився добровольцем. Діхтярь додає, що Гнатюка довго просили поїхати в зону АТО. 
«Володимир завжди був позитивною людиною. Ми щоранку передзвонювалися, запитували, як справи, що потрібно. Коли вони виходили з аеропорту, він один витягнув звідти 8 чоловік. Хлопці три дні рили окопи, аби вибратися з пекла живими. У них кілька разів горів весь одяг. По батальйону стріляли системою залпового вогню «Буратіно», - каже волонтер.
http://www.1.zt.ua/news/misto/snayper-90-batalyonu-volodimir-gnatyuk-perezhiv-2-viyni-a-zaginuv-vid-obstrilu-v-zoni-ato-foto.html

Натали Дмитриева 

Перемирие говорите, б...ть?! Так почему так бессмысленно гибнут наши ребята?! Ответьте, господа из ГШ и АП!! Четыре дня назад — две смерти в 90 бате — Горбенко Андрей и Кривогубец Ярослав. Вчера в жестоком бою с сепарами возле ДАПа погибли еще трое замечательных ребят из нашего бата. Снайпера Володя Гнатюк и Батенко Александр, разведчик Олег Быков. С Володей мы еще накануне пытались обсуждать дальномеры и прицелы — связь была очень плохая, а потом прервалась.... Это был наш последний с ним разговор... Светлый замечательный человек — оптимист и человеколюб... Не могу принять эти смерти. Отказываюсь прощать. Сколько можно подставлять другую щеку, господин Президент!? Посмотрите в глаза этих ребят! Что сказать их матерям? В чем суть и замысел операций в ДАПе, Дебальцево?! Стыдно, горько и больно. От нашего 90 батальона практически скоро ничего не останется.... одно название - и то с оговорками.
 ГЕРОИ НЕ УМИРАЮТ?! Люди, они умирают! Да, они готовы умереть! Но во имя чего?! Они готовы ВОЕВАТЬ и ПОГИБАТЬ, но не готовы, чтобы их УБИВАЛИ без права на защиту. Они кладут свои жизни, чтобы Украина победила. А для этого надо воевать, а не наблюдать. Абсурд. Безумие. В мировой политике Украина продолжает оставаться объектом, а не субъектом международного права. В войне с Россией, нам вновь отводят роль объекта — жертвенного агнца на заклании. «Наблюдайте, не провоцируйте... отвод по всей линии фронта тяжелой артиллерии...соблюдение Минских соглашений...» Самый опасный враг — внутри Украины. Предатели. Вы готовы продать всех и вся. Будьте вы прокляты! Я ненавижу вас!


Герої не вмирають!


Мандрик Віталій Олегович         27 років, Красноармійськ Донецька область. Старший лейтенант, оперуповноважений відділу швидкого реагування спецпідрозділу «Сокіл» Управління по боротьбі з організованою злочинністю ГУМВС України в Донецькій області. Розпочав службу в органах внутрішніх справ у Красноармійському міськвідділу з посади дільничного інспектора міліції. З 2011 року перевівся до обласного УБОЗ. Майстер спорту з рукопашного бою, неодноразово брав участь та займав призові місця на чемпіонатах України. Залишилася дружина та 1-річна дитина.             Троє співробітників спецпідрозділу «Сокіл» з працівником ДАІ о 18:15 23 лютого 2015 в місті Маріуполь на вулиці Пашковського зупинили автомобіль марки «ДЕУ» для перевірки. В машині виявились терористи, які відкрили вогонь. В результаті боєзіткнення співробітник «Сокола» отримав вогнепальне поранення в голову, від якого помер. Ще двоє були поранені. В машині було знайдено сумку з вибухівкою.
В той вечір бойовики, які перевозили велику кількість вибухівки у багажнику легкового автомобілю, були зупинені групою швидкого реагування міліції у складі трьох бійців спецпідрозділу «Сокіл» та співробітника ДАІ. Зловмисники вчинили озброєний опір правоохоронцям.

Не дивлячись на отримані вогнепальні поранення, спецназівці «Соколу» почали переслідування бойовиків, змогли знешкодити одного з них та затримати автівку з небезпечним арсеналом. Оперуповноважений відділу швидкого реагування «Сокіл» УБОЗ ГУМВС України в Донецькій області Віталій Мандрик отримав занадто важке поранення. Він помер на місці події.

«Співробітники міліції попередили теракт, який, можливо, забрав би десятки життів мирних маріупольців, - відзначив начальник ГУМВС України в Донецькій області В’ячеслав Аброськін. - Хочу виразити ширі співчуття рідним загиблого співробітника спецпідрозділу «Сокіл». У нього залишилась дружина та дитина, якій виповнився лише 1 рік і 2 місяці. Міліція Донеччини допомагатиме й підтримуватиме родину міліціонера до повноліття його дитини».

Правоохоронці Донеччини болісно переживають втрату своїх товаришів по службі. Ім’я досвідченого українського офіцера, який ціною власного життя зірвав диверсійні плани терористів, залишиться в історії української міліції назавжди.

Мандрик Віталій Олегович розпочав службу в органах внутрішніх справ у Красноармійському МВ з посади дільничного інспектора міліції. З 2011 року перевівся до обласного Управління боротьби з організованою злочинністю й став оперуповноваженим відділу швидкого реагування «Сокіл».

Молодий міліціонер був вимогливим до себе. Маючи спортивне звання майстру спорту з рукопашного бою, він неодноразово брав участь та займав призові місця на чемпіонатах України з рукопашного бою.

Старший лейтенант Мандрик завжди прагнув справедливості, він з гордістю носив форму й з честю загинув при виконанні своїх службових обов’язків - зупинив терористів, поклавши життя за безпеку Маріуполя.

Особовий склад міліції Донецької області висловлює співчуття дружині, маленькій доньці, рідним та близьким загиблого офіцера і сумує про непоправну втрату свого товариша по службі.


Герої не вмирають!

Стукало Богдан Ярославович   1993, Красна (Зборівський район) Тернопільська область. Військовослужбовець 24-ї окремої механізованої бригади (Яворів). Після строкової служби в армії служив за контрактом. Із березня 2014 року захищав Батьківщину, кілька місяців пробув на східному фронті. Влітку отримав поранення в зоні АТО, після лікування повернувся на передову. Вдруге був поранений у ногу на початку грудня 2014 року та проходив лікування у Львівському шпиталі. Залишилися батьки.                    Трагічно загинув у селі Сокільники (Пустомитівський район) поблизу Львова. О 7:50 23 лютого 2015 Богдан зняв номер у готелі «Галіція», а о 8:00 його знайшли мертвим під вікнами готелю. Розглядаються версії самогубства та навмисного вбивства.

Герої не вмирають!


Сухацький Леонід Андрійович  10 липня 1969, Тетіїв Київська область. Командир танку 17-ї окремої танкової бригади (Кривий Ріг). У 1987 році закінчив ПТУ №34 у Радомишлі. Пройшов службу у лавах Збройних Сил в місті Катовіце (Польща) командиром танку. З 1993 року служив в органах внутрішніх справ, з 2000 року працював на посаді командира відділення пожежної частини №29 у місті Тетієві. З 2008 року до серпня 2014 року працював у ПП «Слободяник». 28 серпня пішов добровольцем на фронт. Залишилася дружина та донька. В грудні під час відпустки Леонід Сухацький став героєм програми телеканалу 1+1 «Хоробрі серця». Сепаратисти називали його танк «чорна смерть», а Леонід називав його «наш дружочек». На його рахунку три підбиті бойові машини ворога за два місяці оборони Маріуполя.                Загинув під Маріуполем. Близько 15:00 22 лютого 2015 на трасі Донецьк - Маріуполь в районі пам'ятного знака Сталевару перекинувся автомобіль «УАЗ» з військовими. Водій не впорався з керуванням, автомобіль виїхав за межі проїжджої частини і перекинувся. Двоє бійців батальйону «Свята Марія» загинули на місці. Леоніда довезли до лікарні, але він помер в реанімації


Батальйон спеціального призначення «Свята Марія»
МВС України

Росоха Василь  (Позивний «Тихий»)         Б22 роки, Негровець Міжгірський район Закарпатська область. Боєць Батальйону МВС спеціального призначення «Свята Марія».ну МВС спеціального призначення «Свята Марія».         
Дереш Валерій  (Позивний «Амін»)   32 роки, Хмельницький. Боєць розвідгрупи «Святі» Батальйону МВС спеціального призначення «Свята Марія». Як кажуть побратими, Валерій був одним із центральних людей під Павлополем, він водив розвідгрупи «на ту сторону».
22 лютого 2015         близько 15:00 на трасі Донецьк - Маріуполь в районі пам'ятного знака Сталевару під Маріуполем перекинувся автомобіль «УАЗ» з військовими. Водій не впорався з керуванням, автомобіль виїхав за межі проїжджої частини і перекинувся. За даними медиків, двоє військових загинули на місці, ще одного доставили в лікарню, але врятувати його не вдалося

Доброволець батальйону «Свята Марія» розбився в автокатастрофі.

Вчора, 22 лютого, на в’їзді до Маріуполя сталася трагічна дорожньо-транспортна пригода, внаслідок якої загинули троє військових: боєць танкового батальйону та двоє бійців батальйону «Свята Марія». Один з них – 32-річний хмельничанин Валерій Дереш, більш відомий серед своїх побратимів під позивним Амін. Чоловіки їхали з Павлополя до Маріуполя, але пункту призначення так і не дістались: розбились в автокатастрофі…

 «Амін (Валерій Дереш) був одним із центральних людей під Павлополем. Він водив розвідгрупи на ту сторону, пережив десятки артобстрілів, весь час ходив на межі життя та смерті, а загинув в автокатастрофі...» – згадують хмельничанина його товариші по службі.

 «Під Павлополем нашу розвідгрупу називали «Святі». Сьогодні один з наших «Святих» пішов у кращий світ. Мені буде тебе не вистачати, брат», – написав на своїй сторінці у «Фейсбук» друг Валерія Дереша Павло Когут.

 Довідка: батальйон спеціального призначення «Сята Марія» – перший християнський добровольчий підрозділ, створений у вересні 2014 року на базі Сотні Ісуса Христа, яка діє з часів Майдану. Бійці батальйону беруть участь в Антитерористичній операції на Сході України від самого початку конфлікту, із травня 2014 року; у складі батальйонів «Азов» та «Шахтарськ» брали участь у звільненні Маріуполя у червні, у боях за Мар’їнку, Піски, Іловайськ – у серпні 2014 року.

 Наразі батальйон «Свята Марія» обороняє Маріуполь. Бійці несуть постійну службу на блок-постах навколо міста та прилеглих селищах, регулярно потрапляючи під обстріли ворожої артилерії. Спеціально підготовані структурні підрозділи батальйону здійснюють розвідувальну діяльність по всій території зони АТО та розвідувально-диверсійну діяльність на територіях, контрольованих терористами, включно з Донецьком, Луганськом та містами-сателітами.

Герої не вмирають!


Кревогубець Ярослав Іванович           22 березня 1989, Шепетівка Хмельницька область. Військовослужбовець 90-го окремого десантного штурмового батальйону «Житомир» 81-ї десантно-штурмової бригади. Працював експедитором. Залишилися батьки.     22 лютого 2015         Загинув під Донецьком

Герої не вмирають!

Петрик Сергій   25 років, Червоний Колодязь Ніжинський район Чернігівська область. Військовослужбовець ремонтного підрозділу 1-ї окремої гвардійської танкової бригади (Гончарівське). Призваний за мобілізацію 19 березня 2014 року. Як хорошого механіка Сергія залишили в Гончарівському ремонтувати техніку, яку він потім сам переправляв у зону бойових дій. Залишилися дружина та двоє малоленьких синів, 4 і 1 років.        22 лютого 2015         Загинув в районі міста Волноваха Донецька область під час доставки вантажу в зону АТО. Поховали Сергія 25 лютого в селі Перемога (Ніжинський район)

- Сергій був у ремонтній бригаді. Лагодив танк, БТРи, автомобілі. Два з половиною місяці перед новим роком був неподалік Станиці Луганської. Їх команду двічі накрили "Градами". Після другого обстрілу з ремонтної бригади живими лишилося лише троє. Потім їх перекинули в Ясинувату Донецької області. Син возив биту техніку на Харків. Відремотовану - у зону АТО. Забирав бійців на ротацію, - розповідає плачучи, мати Наталія Юріївна.
Так було і цього. Привіз в Гончарівське офіцерів і заїхав на день до дому з побратимами. Прямо у нас у дворі вони ремонтували розбиту електроустановку, яка була їм дуже потрібна. Це було у п'ятницю. Набрав капусти, картоплі, сказав: Мамо візьму домашньої, бо у нас там така дрібненька, що чистити важко.
Взяли ще продуктів, у Носівці завантажили лісу в суботу. Він сказав що передзвонить. Ми чекали. У неділю відправила sms-ку. Адже раніше він завжди заспокоював: "Усе нормально. Я передзвоню".
У понеділок о 10 ранку нам зателефонували з частини, що Сергій загинув у недалю після обіду. За тілом поїхав чоловік.  

Без батька залишилося двоє хлопчиків. Жені четвертий рік. Богданчику рік і три місяці. http://www.mynizhyn.com/news/misto-i-region/998-u-subotu-vranci-sergii-buv-udoma-u-nedilyu-vbili.html
Герої не вмирають!

Рибальченко Вадим Миколайович    Первомайський Харківська область. Підполковник міліції, заступник начальника райвідділу – начальник кримінальної міліції Первомайського районного відділу ГУМВС України в Харківській області. Приїхав до Харкова у службове відрядження задля організації супроводу мітингу.          22 лютого 2015         близько 13:20 в центрі міста Харків на Московському проспекті біля станції метро «Маршала Жукова», навпроти «Харків-арени», проросійські терористи підірвали вибуховий пристрій, закладений у сніг біля дороги. Терористичний акт було спрямовано проти харків'ян, які проходили колоною від Палацу спорту до метро під час масових заходів на річницю Революції Гідності та вшанування пам'яті загиблих героїв. В результаті теракту загинув підполковник Рибальченко, відомий харківський активіст Ігор Толмачов, по дорозі до лікарні помер від поранень ще один харків'янин, 11 чоловік отримали поранення, в тому числі 5 міліціонерів та одна 15-річна дитина.
37-річний підполковник Вадим Рибальченко був оперуповноваженим сектора кримінальної міліції Первомайського РВ ГУМВС України в Харківській області. Він прийшов на службу в міліцію в 1998 році після закінчення Харківського Національного університету внутрішніх справ України за спеціальністю правознавство.

За час службової діяльності працював на різних посадах від оперуповноваженого ВДСБЕЗ Лозівського МРВ до начальника кримінальної міліції Первомайського РВ ГУМВС України в Харківській області.

За сумлінне ставлення до службових обов'язків неодноразово відзначався нагород МВС та ГУМВС України в Харківській області.

"Весь колектив харківської міліції глибоко сумує у зв'язку з передчасною загибеллю свого товариша і висловлюю щире співчуття рідним і близьким, поділяє біль та гіркоту непоправної втрати. До слів скорботи і співчуття приєднуються всі працівники органів внутрішніх справ України", — повідомляють у прес-службі ГУ МВС.



Толмачов Ігор  був одним із засновників харківського Євромайдану. За фахом - учений-фізик. Загиблому активісту виповнилося 52 роки, у нього залишилися дружина Марина і дочка Ольга.Як повідомляють ЗМІ, свого часу Ігор Толмачов був організатором волонтерської рятувальної служби. Він брав участь у порятунку людей під час землетрусу в Спітаку (Вірменія) в 1988 році.



Герої не вмирають!


Ломай Дмитро  33 роки, Цуцилів Надвірнянський район Івано-Франківська область. Боєць 5-го окремого батальйону Добровольчого Українського Корпусу «Правий сектор». Залишилася дружина та двоє дітей. Загинув вранці 22 лютого 2015 у селищі Піски (Ясинуватський район) від прямого попадання танкового снаряда у приміщення, де перебували бійці. 



Колєсніков Дмитро  (Позивний «Правий»)           1995, в січні виконалось 20 років, Володимир-Волинський Волинська область. Боєць 1-ї штурмової роти 5-го окремого батальйону Добровольчого Українського Корпусу «Правий сектор». Закінчив Володимир-Волинський агротехнічний коледж. З перших днів був активним учасником Революції Гідності. Член Володимир-Волинського осередку «Правого Сектора». Належав до лав ультрас київського ФК «Динамо». В грудні 2014 року пройшов тренування на базі «Десна» та поїхав на передову. Залишилися батьки, сестра. Поховали воїна на міському кладовищі у с.Федорівка. Загинув вранці 22 лютого 2015 у селищі Піски (Ясинуватський район) від прямого попадання танкового снаряда у приміщення, де перебували бійці.



20 років відсвяткував Діма у січні 2015 року. На своє день народження хлопець приходив у відпустку, мама дуже не хотіла його відпускати назад, ніби відчувала, що бачить сина востаннє…

Але, ні батьківські переконання, ні кохана дівчина не могли стримати гарячого юнака від того, аби стояти на захисті своєї держави.

Дмитро з перших днів був на Майдані, а коли ситуація на Сході України стала критично гострою – записався у новостворений Добровольчий Український Корпус «Правий сектор Волині», в якому друзі називали його «Правий».

Усі присутні згадували юнака як веселого та розумного, досить освіченого хлопця. Місто прощалося з героєм під вигуки «Слава» та «Слава батькам Героя». Поховали Героя на Федорівському кладовищі міста Володимира-Волинського.


Оніщенко Олег Петрович  (Позивний «Кент»)   27 років, Білогородка (Києво-Святошинський район), Київська область. Боєць 1-ї штурмової роти 5-го окремого батальйону Добровольчого Українського Корпусу «Правий сектор». Брав участь в обороні Донецького аеропорту та селища Піски.  21 лютого 2015            Напередодні повернувся з передової додому у зв'язку з важким станом здоров'я матері. 21 лютого вранці її поховали, а ввечері зупинилось серце Олега. 23 лютого односельці провели бійця в останню путь


Герої не вмирають!


Євсюков Олександр Євгенович  (Позивний «Док»)  8 січня 1978, Старий Крим Кіровський район Автономна Республіка Крим. Медик 3-го окремого батальйону «Фенікс» 79-ї окремої аеромобільної бригади (Миколаїв). Закінчив Медичний університет у Криму, лікар-педіатр. У 2004 році переїхав до Херсона, де жив і працював. Активний учасник Революції Гідності та херсонського Автомайдану. Мобілізований як доброволець у серпні 2014 року.    21 лютого 2015         Загинув у бою в селі Широкине (Донецька область) поблизу Маріуполя під час обстрілу з танку та мінометів. Розвідгрупа десантників потрапила у засідку та впродовж доби тримала кругову оборону. Наступного дня військові ЗСУ провели успішну операцію з деблокування розвідгрупи. Поховали Олександра на кладовищі селища Геологів на Алеї Слави
- Це - Євсюков Олександр. З ним сьогодні прощався Херсон. Друзі кажуть, що таких патріотів, яким був Сашко, зустрінеш не часто. Він був лікарем. Самодостатня, успішна, розумна, відкрита людина. Всидіти вдома, коли в країні біда, він не міг. Пішов добровольцем. Рятував життя в 79-й окремій аеромобільній бригади. Друзі розповідають, що він хоча і був лікарем, постійно намагався бути на передовій. Вони вибачались, що не вберегли його. 
Олександр Євсюков - справжній Герой України, Герой нашого часу. Вічна йому пам"ять! І вічна слава!

Герої не вмирають!


Чихун Олег Іванович           24 лютого 1986, Херсон. Військовослужбовець 28-ї окремої механізованої бригади (Чорноморське (Одеська область). Призваний до ЗСУ в липні 2014 року. Залишились дружина та двоє маленьких дітей.                      13 лютого отримав чисельні осколкові поранення поблизу села Олексіївка (Великоновосілківський район) Донецької області. Олег тиждень боровся за життя у Київській лікарні, проте поранення виявились смертельними. 20 лютого 2015 він помер.



 Герої не вмирають!

Сусяк Роман  40 років, Меденичі Дрогобицький район Львівська область. Водій 24-ї окремої механізованої бригади (Яворів). До Збройних Сил України був призваний під час другої хвилі мобілізації у травні 2014 року. Працював водієм, зокрема, возив військових на ротації. Залишилась дружина та син-третьокласник.       20 лютого 2015  Загинув в ДТП під час повернення зі сходу поблизу м. Лубни Полтавської області.

Герої не вмирають!

Порфір'єв Віталій      19 років, Балта Одеська область. Військовослужбовець 25-го окремого полку матеріального забезпечення тилу Збройних Сил України, в/ч А1559 (Балта). Закінчив Одеський військовий ліцей, служив за контрактом.          Потрапив під обстріл під час відходу з Дебальцеве. Важко пораненого воїна було доставлено до Харківського шпиталю, після кількох діб боротьби за життя він помер  20 лютого 2015  орієнтовно. Поховали Віталія 23 лютого на кладовищі приміського села Мирони

На церемонию прощания с земляком пришли горожане, коллектив педагогов и учеников школы, которую он закончил, друзья, личный состав воинской части, где В.Порфирьев служил после окончания Одесского военного лицея, представители власти, предприятий и учреждений города и района, общественные деятели. Состоялся траурный митинг.
 Люди выстроились по обочинам улиц города. В знак уважения подвига молодого солдата, балтяне , встав на колени, с почестями проводили его в последний путь от самого родительского дома.
"Порфирьев закончил 9 классов нашей школы, потом Одесский военный лицей, служил по контракту в воинской части, дислоцирующейся в Балте. Мы все помним Виталия, как прекрасного и настоящего друга, искреннего и великодушного человека, прилежного ученика. Для всех нас это тяжелая утрата. В школе сейчас учится и сестренка Виталия", - рассказала завуч Балтской школы №1 им. О.Гончара Надежда Коптева.

Герої не вмирають!


Горбенко Андрій Степанович   6 січня 1971, Сміла Черкаська область. Старший водій аеромобільно-десантного взводу 81-ї десантно-штурмової бригади (Дружківка). Закінчив школу СПТУ-5, відслужив строкову службу, працював помічником машиніста в локомотивному депо станції імені Тараса Шевченка. Потім проходив службу в органах внутрішніх справ та заочно навчався в Смілянському технікумі харчових технологій. Працював головним механіком у міському РЕМ, водієм у районному РЕМ. У серпні 2014 року був мобілізований до ЗСУ. Залишилася дружина та дві доньки.  
19 лютого 2015 загинув поблизу селища Опитне (Ясинуватський район) під Донецьком

Герої не вмирають!


Коваль Олег      29 років, Івашків Кодимський район Одеська область. Капітан, військовослужбовець 101-ї окремої бригади охорони Військової служби правопорядку (Київ). Залишилася дружина та трирічна донька.           18 лютого 2015         загинув від кулі снайпера під час відходу з Дебальцеве. Ворожа куля потрапила у кевларову каску та спричинила перелом шийних хребців
Надзвичайно важкий сьогодні день.
 Загинуло сьогодні багато ГЕРОЇВ.
 Один з таких ГЕРОЇВ справжній патріот, люблячий батько дворічної дівчинки, наш побратим - капітан Олег Коваль (101 бригада охорони), який загинув на полі бою в Дебальцево.
 Ворожа куля снайпера потрапила в кевларову каску,перелом шийних хребців (каска була міцно закріплена на голові).
 Наш обов'язок - пам'ятати та допомагати сім'ї ГЕРОЯ.
 ГероЇ не вмирають!!!


Фото зроблені в кінці грудня 2014-го року.

Герої не вмирають!


Щепанський Олег Володимирович    1976, Комарівці (Барський район) Вінницька область. Військовослужбовець (підрозділ не уточнено). Працював у ТОВ «Чернеччина» в Комарівцях. Призваний за мобілізацією 21 серпня 2014 року. Залишилися батьки та дружина.     18 лютого 2015         загинув під час виходу військових із Дебальцеве внаслідок артобстрілу російськими бойовиками. Рідні втратили зв'язок із Олегом 15 лютого, тіло було вивезене із зони боїв наприкінці лютого.


Під час нещадних та безперервних обстрілів українських позицій в районі Дебальцевого з боку сепаратистів хлопець зник. Під час цієї події також загинуло кілька військовослужбовців.

Потім стало відомо, що його тіло забрали бойовики з місця бою. Згодом українська сторона обміняла тіло Олега та ще кількох його побратимів на тіла вбитих окупантів.

Тіло вбитого опізнала дружина та сільський голова у Дніпропетровському морзі під номером 271: він лежав серед сотень невпізнаних та понівечених захисників. У Олега була роздроблена рука, дуже поранена голова.

Коханого, але мертвого чоловіка, дружина опізнала за шрамами та родимками.

Герої не вмирають!


Белима Микола           1985, Лузанівка, Кам'янський район, Черкаська область. Військовослужбовец 40-го окремого мотопіхотного батальйону 17-ї окремої танкової бригади, Кривий Ріг (раніше 40 батальйон територіальної оборони «Кривбас»). На фронт пішов добровольцем.  Отримав поранення в голову 8 лютого у боях за Дебальцеве. Переніс кілька операцій, але 18 лютого помер у госпіталі від отриманих поранень.


Провести в останню путь та попрощатись з Героєм Миколою прийшло багато односельчан, школярі, друзі, представники районної та сільської влади. Чин похорону звершили священики Камянського і Чигиринського благочиння УПЦ Київского Патріархату.
Висловлюємо щире співчуття матері загиблого Миколи та його рідним. Нехай душа його оселиться в Царстві Небесному!
За інформацією Черкаської єпархії УПЦ КП

Герої не вмирають!

Амброс Сергій Сергійович  (Позивний «Амброс»)      16 травня 1990, Черкаси. Молодший лейтенант, боєць полку особливого призначення «Азов» Національної гвардії України. Громадський активіст, учасник ініціативної групи «Здравіє» та координаційної ради молодіжних організацій «Патріотична ініціатива». Займався бойовим гопаком, організовував змагання «Козацькі забави», посів друге місце на загальноукраїнському чемпіонаті. Брав участь в організації патріотичних акцій, у численних етно-фестивалях, де часто працював у якості волонтера. Належав до руху ультрас ФК «Черкаський Дніпро». Брав участь у мовному Майдані в Черкасах. Був активним учасником Революції Гідності. До полку «Азов» прийшов у травні 2014 року. Нагороджений Відзнакою за заслуги перед Черкащиною (посмертно). Залишились батьки та старший брат.           18 лютого 2015         загинув під час мінометного обстрілу села Широкине (Новоазовський район Донецька область).[435] За інформацією «Громадського ТБ», в селі Широкине російські бойовики з мінометів обстріляли позиції українських захисників, після чого розпочався бій із застосуванням стрілецької зброї. Були поранені двоє бійців полку «Азов», один з них помер у лікарні Маріуполя.

21 лютого на Соборній площі Черкас бійця провели в останню путь.



Батальйон спеціального призначення "Азов" - нова сторінка
Сьогодні під час мінометного обстрілу в селищі Широкине загинув боєць полку спецпризначення «Азов» з позивним «Амброс». Звали героя Сергій, родом з Черкас. В полку «Азов» був з кінця травня. Приїхав з побратимами боронити святу Українську землю.
 Амброс завжди був попереду. Одного разу журналісти запитали Амброса :»Чому ви пішли на війну?», - Амброс відповів, - «А хто як не я?».
 Ми пам’ятатимемо тебе, брате. Ти будеш продовжувати боротьбу в лавах нашого небесного побратимства. А ми тут, на землі, будемо робити все, щоб твоя смерть не була марною. Помстимо смерть великого лицаря!

Герої не вмирають!


Живкович Владислав Хайдарович    40 років, с. Мрин, Носівський район, Чернігівська область. Старшина 25-го окремого мотопіхотного батальйону (раніше 25-й БТО «Київська Русь»). Залишилась дружина та двоє дітей шкільного віку.       18 лютого 2015         загинув в результаті обстрілів російськими збройними формуваннями під час відходу з Дебальцеве.
Сергей Крюков
18.02.2015 в районі Дебальцево загинув близький друг і брат по крові Живкович Владислав Хайдарович. Вічна пам'ять ГЕРОЮ!!!

Юрий Мирончук
Вічна та світла пам"ять нашому старшині. То був справжній старшина. То була справжня людина. Влад ти завжди будеш в нашій пам"яті та в наших серцях. Слава Україні - Героям слава



128-ї гірсько-піхотної бригади (Мукачеве)

Грубий Анатолій Васильович    26 жовтня 1971, Торків Тульчинський район Вінницька область. Військовослужбовець 128-ї гірсько-піхотної бригади (Мукачеве). За професією був ветеринарним лікарем. Призваний за мобілізацією навесні 2014 року. Залишились батько, дружина та двоє синів, 1996 та 1999 р.н.            18 лютого 2015         В ніч з 17 на 18 лютого, коли в черговий раз вирушив за побратимами, щоб вивезти їх із Дебальцеве, в результаті обстрілів отримав осколкове поранення в шию, помер по дорозі до шпиталю.  23 лютого односельці провели бійця в останню путь.


Районна державна адміністрація, районна рада висловлюють щире співчуття рідним і близьким Анатолія Васильовича Грубого, нашого воїна – захисника, який загинув у важкій боротьбі за незалежність і територіальну цілісність Української держави. Немає слів, якими можна було би передати жах і горе, що спіткали батька нашого героя Василя Миколайовича, дружину Людмилу Дмитрівну,  синів Олександра і Юрія, всю Торківську громаду, усіх нас на Тульчинщині.

Підла, жорстока, несамовита війна щодня збирає по Україні свої страшні жнива, незважаючи на різні переговори чи мирні домовленості. Життя і доля кожного нашого військовослужбовця чи правоохоронця в зоні АТО знаходяться у Божих руках.

Анатолій Васильович, мирний громадянин з Торкова, досвідчений ветеринарний лікар і гарна людина чесно виконав свій громадянський обов’язок, мужньо служив у 128-й гірсько-піхотній аеромобільній бригаді, виконував різні бойові завдання. На жаль, у бою біля міста Дебальцеве 18 лютого наш герой отримав важке поранення, внаслідок якого помер по дорозі у шпиталь.

Звертаємося до родини Анатолія Васильовича: вибачте, що не вберегли і дякуємо за справжнього героя.

Хай рідна земля буде пухом для Анатолія Васильовича. Він завжди буде жити в наших серцях. 

Слава героям – патріотам України!


Товт Олександр  (Позивний «Ганс»)            Берегово Закарпатська область. Командир БМП 128-ї гірсько-піхотної бригади (Мукачеве).18 лютого 2015 загинув під час виводу українських військ з району Дебальцеве.
Як повідомили волонтери із зони АТО, під час відходу українських військ з Дебальцева, загинув командир БМП Олександр Товт, мешканець міста Берегово.
 Сашко мав позивний "Ганс". "Одну ніч, 6 грудня провели разом, під ворожими "градами". А вранці Саша показував пробиту броню на його "Crazy frog". Він не втрачав надії - і запрошував нас після всього цього, після війни до себе додому в Берегово, обіцяв пригостити файним домашнім вином... Дуже шкода... Залишилися лише фото і відео", - розповідає закарпатський волонтер Віталій.
Кисельов Денис          Мукачеве Закарпатська область. Капітан, заступник начальника штабу механізованого батальйону 128-ї гірсько-піхотної бригади (Мукачеве). 18 лютого 2015 загинув під час виводу українських військ з району Дебальцеве.




30-а окрема механізована бригада (Новоград-Волинський)

Гайченя Микола        Старший сержант, військовослужбовець 30-ї окремої механізованої бригади (Новоград-Волинський). Загинув у боях під Дебальцеве 18 лютого 2015 орієнтовно.

30-та бригада вистояла під Дебальцевим, втративши 16 чоловік

Ще з 25-го січня підрозділи 30-ї окремої гвардійської механізованої бригади брали безпосередню участь у захисті міста Дебальцеве. Вдень та вночі гвардійці вели запеклі бої з проросійськими бойовиками. Зі слів військовослужбовців, внаслідок постійних обстрілів важкою артилерією сепаратистів, все місто було охоплене вогнем, масово гинули місцеві мешканці.

9-го лютого незаконні збройні формування, сили так званих «ДНР» та «ЛНР» спільно з підрозділами регулярних військ Російської Федерації, під командуванням російських командирів перейшли у наступ в напрямку артемівської траси з метою утворення Дебальцівського котла. Але на заваді стала 30-та окрема гвардійська механізована бригада разом із приданими їй підрозділами інших військових частин. Командував операцією по недопущенню оточення особисто командир 30-ї бригади. Бійці «тридцятки» вели вогонь всіма наявними засобами ураження, демонструючи весь вишкіл, який здобули протягом року в боях на сході України. Подекуди вони виконували свій військовий обов'язок на межі людських можливостей, проявляючи при цьому неабияку сміливість та героїзм.

– Це було справжнє пекло, але ми своїх позицій не здали та стояли до останнього, – розповідає прес-секретар бригади гвардії майор Андрій Малошук. – Та це далося нам великою ціною, ціною життів 16 наших бойових побратимів, справжніх героїв...

Запеклі бої, зокрема, зав'язалися в районі населеного пункту Логвінове, куди російсько-терористичні війська перекинули тактичну групу з 10 танків, 8 БМП та до 400 чоловік особового складу. Противник також застосовував ствольну артилерію, реактивні системи залпового вогню «Град» по Попасній, Санжарівці та Луганському.

– Найгарячішою за той тиждень була ніч на 15-е лютого, – продовжує розповідь прес-секретар бригади. – Сепаратистська нечисть будь-якою ціною намагалась взяти в оточення позиції українців, але ми не дозволили їм реалізувати свої плани. Ворог поніс великі безповоротні втрати. Ми знищили 4 мінометні батареї, 8 танків, 6 БМП, близько 300 чоловік живої сили противника, взяли в полон 8 сепаратистів. І це – далеко не всі цифри, адже від деяких наших підрозділів ми поки що не отримали документальні підтвердження.

О 19.30 17-го лютого підрозділи бригади разом із іншими частинами та підрозділами Збройних Сил України, що знаходилися у цьому районі, розпочали плановий та організований відступ з Дебальцевого. Майже добу вони проривалися під шквальним вогнем артилерії, танків та стрілецької зброї бойовиків. О дев'ятій ранку наступного дня підрозділи 30-ї бригади вийшли з-під обстрілів у кількості 233 військовослужбовця, при цьому втрат під час виходу не зазнали, лише було поранено двох військовиків.

В боях під Дебальцевим з числа військовослужбовців 30-ї окремої гвардійської механізованої бригади загинули капітан Олексій Комаров, лейтенант медичної служби Владислав Трепко, лейтенанти Микола Микитюк та Ігор Гаврилюк, старший сержант Микола Гайченя, сержанти Сергій Саган, Анатолій Будніков та Михайло Печунка, старший солдат Роман Грушко, солдати В'ячеслав Кутковський, Олександр Красноголовець та Петро Шептицький, солдати резерву Іван Лебеденко, Олексій Марченко, Роман Вербицький та Руслан Нищик. Десятки військовослужбовців бригади були поранені, а 27 гвардійців пропали безвісти. Указом Президента України №105/2015 капітан Олексій Комаров та лейтенант медичної служби Владислав Трепко вже нагороджені орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеня (посмертно). Бійці сподіваються, що Батьківщина не забуде подвиг й решти полеглих героїв.

Олексій Тригуб



Будніков Анатолій Миколайович         1960, Київ (район Печерськ). Сержант, військовослужбовець 30-ї окремої механізованої бригади (Новоград-Волинський). Призваний за мобілізацією у серпні 2014 року. Залишились дружина та діти.         18 лютого 2015         загинув під час виходу українських військ із міста Дебальцеве. Похований на Берковецькому кладовище
Був відважним бійцем, надійним товаришем, готовим прийти на допомогу у тяжкій ситуації. Він любив і цінував  життя, мав велике, мужнє серце, був чесною і порядною людиною, люблячим чоловіком та добрим батьком. Справжній патріот, відданий син України.

Поховали Героя на Берковецькому кладовище.

Печерська райдержадміністрація висловлює найщиріші співчуття сім’ї та рідним загиблого воїна.



Гаврилюк Ігор Володимирович         15 вересня 1984, Томашпіль Вінницька область. Молодший лейтенант, військовослужбовець 30-ї окремої механізованої бригади (Новоград-Волинський). Призваний 1 серпня 2014 року, ніс службу за контрактом. Залишились батьки.        18 лютого 2015 загинув під час виходу українських військ із міста Дебальцеве

Шептицький Петро Миколайович        14 серпня 1975, Жмеринка Вінницька область. Проживав у с. Могилівка (Жмеринський район). Солдат, старший стрілець 30-ї окремої механізованої бригади (Новоград-Волинський). Працював майстром трамвайно–тролейбусного депо у місті Вінниця. Призваний за мобілізацією 21 серпня 2014 року. Залишилися батьки, дружина та дві доньки, 2003 і 2005 р.н.     Загинув у ніч на 18 лютого під час зміни позиції в районі Дебальцеве в результаті артобстрілу поблизу села Кам'янка (Артемівський район).

Без нього я звідси не поїду, - кричав під обстрілами земляк Петра Шептицького Володимир Слободянюк, піднімаючи на броню тіло загиблого Петра Шептицького.  Це завдяки йому тіло вдалося забрати з поля бою і доставити до рідної Могилівки.

Сталося це 18 лютого пізно увечері. Шептицький загинув від мінометного обстрілу. Попрощатися з бійцем приїхали ті, з ким захищав Дебальцево. В останню путь відважного бійця проводжало все село.

- Він був для мене, як син, - не стримуючи сліз каже тітка загиблого пані Надія. – Я його просила, Петю, у тебе ж хата недобудована, двоє діток малих. А він відповідає, якщо не я, то хто?  На прощання пригорнувся, обняв та й каже:  «Виженемо погань з нашої землі, а тоді вже добудую хату». Тепер залишилася «коробка» стояти, стіни поставили, а далі хто буде робити? Дружина Петі без роботи, діти малі. Все на його плечах трималося.

Земляки згадують, що Петро мав золоті руки: за що не брався – все в нього виходило. Здається, він трудився по 24 години на добу. Надзвичайно любив сім’ю і своїх двох дівчаток, старшеньку Богдану, вона шестикласниця, і молодшу Катю, яка навчається у четвертому класі. Удень був зайнятий на будівництві будинку, не відходив від бетономішалки, а вечірньою електричкою поспішав до Вінниці, працював у тролейбусному депо, щоб на ранок транспорт виходив справним на лінію.

Коли просять у Всевишнього відпустити гріхи, то для Петра, здається, це не актуально, - каже його сусідка Оксана Зарицька. – Важко уявити, які в нього могли бути гріхи. Він настільки уважно ставився до людей, що не відмовляв нікому у допомозі.

Оксана Зарицька шкодує про те, що одного разу своїм запитанням в електричці порушила сон Петра. Він якраз задрімав на той момент. Жінка бідкалася, що під час засухи рослини пропадають на городі.

- Викопайте невелику копанку, - порадив Петро. – І тоді позбудетеся клопоту.

Пані Оксана дослухалася до поради, найняла трактора, і тепер у неї на краю городу невелике озерце. Жінка каже, що на зиму зберігає там німфеї – водяні лілії.

- Перед тим, як Петя мав їхати на війну, сказала йому, раптом щось зі мною станеться, навесні дістань з глибини лілії, бо вони пропадуть, - розповідає жінка. – Чому я так сказала, не можу уявити. Бо сталося все навпаки. Петро загинув за п’ять днів до весни.

Нехай земля буде пухом людині із щирим серцем – Петру Шептицькому.


Красноголовець Олександр Олександрович    3 березня 1991, Мала Волиця Чуднівський район Житомирська область. Сержант, військовослужбовець 30-ї окремої механізованої бригади (Новоград-Волинський). У 2011-2012 роках проходив військову службу у в/ч А4608. Потім працював різноробочим в ТОВ «Камоміла» у с.М.Волиця. Призваний за мобілізацією 29 серпня 2014 року. Залишилися тітка та дві сестри.           17 лютого 2015         загинув під час артилерійського обстрілу села Кам'янка (Артемівський район) поблизу Дебальцеве.

Кулініч Андрій Григорович          3 жовтня 1992, Новоград-Волинський Житомирська область. Солдат, кулеметник 1 механізованої роти 1- го механізованого батальйону 30-ї окремої механізованої бригади (Новоград-Волинський). У 2010 році закінчив Новоград-Волинське вище професійне училище, за спеціальністю токар. У 2011-2012 роках проходив строкову службу. До мобілізації працював у Державному підприємстві «Новоград-Волинське ДЛМГ». Призваний 18 березня 2014 року.        17 лютого 2015         був поранений під час виконання бойового завдання поблизу смт Луганське в районі Дебальцеве. Під час транспортування до лікарні санітарна машина потрапила під обстріл й Андрій загинув. Поховали воїна у рідному місті, на кладовищі у мікрорайоні «Дружба».

28 лютого 2015 року новоград-волинці провели в останню дорогу юного патріота. Андрій був надзвичайно доброю і чуйною людиною. Народився хлопець 3 жовтня 1992 року у м. Новоград-Волинський. У 2010 році закінчив Новоград-Волинське вище професійне училище, за спеціальністю токар. У 2011-2012 роках проходив строкову службу. 18 березня 2014 року був призваний в ході першої черги часткової мобілізації на військову службу у 30-ту окрему механізовану бригаду. До мобілізації працював в Державному підприємстві «Новоград-Волинське ДЛМГ».

 Поховали героя у рідному місті, на кладовищі у мікрорайоні «Дружба».

 Міська влада висловлює щире співчуття рідним, близьким, друзям і знайомим загиблого воїна-захисника, життя якого трагічно обірвалося у боротьбі за свободу, незалежність і територіальну цілісність Української держави.

 Вічна пам’ять та царство небесне герою України! Він завжди буде жити у наших серцях. http://novograd.osp-ua.info/?pokaz=95000

Саган Сергій Іванович        15 грудня 1982, Ємільчине Житомирська область. Сержант, військовослужбовець 30-ї окремої механізованої бригади (Новоград-Волинський). Призваний за мобілізацією 19 березня 2014 року. Залишилися мати, дружина та двоє братів.        17 лютого 2015         загинув під час артилерійського обстрілу поблизу міста Дебальцеве

Герої не вмирають!


Вовк Богдан Ігорович        9 липня 1969, Дрогобич Львівська область. Боєць 5 роти 2 батальйону Національної гвардії України.         17 лютого 2015        загинув під час відводу сил АТО з району Дебальцеве. Вважався зниклим безвісті, тіло упізнано в Харківському морзі.




Герої не вмирають!

Лабань Роман Олегович   1993, Сутківці Ярмолинецький район Хмельницька область. Лейтенант, військовослужбовець полку Національної гвардії України, в/ч А3028, колишній спецпідрозділ МВС «Ягуар» (Калинівка). Закінчив Київську академію внутрішніх справ. Не одружений. Залишилися батьки.    Загинув в ніч на 18 лютого в районі міста Дебальцеве


Герої не вмирають!


Синчак Анатолій         Черкаська область. Військовослужбовець 13-го окремого мотопіхотного батальйону 1-ї окремої танкової бригади (раніше 13-й БТО «Чернігів-1»). 17 лютого 2015 загинув під Дебальцеве в ніч на 18 лютого 2015 р.


5 березня у невеликому селі Буда Орловецька, що в Городищенському районі, відбулося прощання з Анатолієм Синчаком, який загинув від снайперської кулі, намагаючись врятувати свого командира у зоні активних бойових дій АТО. Повідомляє Про Все

Як повідомляє прес-служба Черкаської єпархії УПЦ, проводити в останню путь свого героя, який залишив дружину, рідну матусю і двох дітей, вийшло все село. Коли труну з тілом Анатолія винесли з приміщення клубу, де правився чин відспівування, люди у глибокій скорботі схилили свої голови й опустилися на коліна, після чого проводили до місцевого цвинтаря, вклонившись до його могили.
Анатолій Синчак народився на Вінничині, але у Буді Орловецькій він одружився, провів багато років і залишив про себе добру й світлу пам’ять.
Проститися з героєм прийшли також його бойові друзі. Ніхто не міг приховати сліз… Україна простилася ще з однім сином, який поклав своє життя за її волю



Герої не вмирають!


Соснюк Віктор  41 рік, Чернігівська область. Підполковник, зв'язківець 300-го навчального танкового полку 169-го навчального центру Сухопутних військ ЗСУ (Десна). Залишилося троє дітей.            17 лютого 2015  орієнтовно       загинув в районі Дебальцеве від кулі снайпера.


Інформація про Дебальцево

UA - Фронтовики коментують закінчення військової операції під Дебальцевим. Те, що залишилося від Дебальцевого, вже в руках сепаратистів. "Планове відведення підрозділів", як заявили ці події в Генштабі, експерти на Заході назвали черговою поразкою українського війська. Втім, частина знавців в Україні й далі говорить про успішну військову операцію. Журналісти запитали учасників бойових дій під Дебальцевим про їхню точку зору. Випуск ТСН.Тиждень за 22 лютого 2015 року




Герої не вмирають!

Шумило Анатолій Іванович       2 квітня 1977, Михайло-Лукашеве Вільнянський район Запорізька область. Мешкав у м. Вільнянськ. Солдат, розвідник 57-ї окремої мотопіхотної бригади (Кіровоград). Виріс в багатодітній сім'ї, мама Анатолія сама виростила сімох дітей. Закінчив профтехучилище, відслужив строкову службу в армії. З 1996 року працював у КП «Водоканал» Запорізької міської ради слюсарем, трактористом, машиністом екскаватора. Призваний за мобілізацією 28 серпня 2014 року. Залишилися мати, донька.      17 лютого 2015  отримав поранення несумісне із життям в бою поблизу Чорнухине (Попаснянський район Луганська область). Поховали захисника в селі Новомихайлівське Вільнянського району, де проживають його рідні
Віддати шану герою прийшло понад 2 тисяч мешканців м.Вільнянськ та Вільнянського району, у тому числі депутати районної, міської, селищної та сільських рад, трудові колективи підприємств, установ та організацій, представники громадських організацій, пересічні громадяни. Незважаючи на те, що останні роки Анатолій мешкав у м. Вільнянськ, у Михайло-Лукашівській сільській раді, де він виростав та виховувався, мав багато друзів, знайомих та товаришів. Попрощатися з загиблим прийшли не лише знайомі Анатолія та його родини, але й багато незнайомих йому людей, які вважають своїм громадянським обов’язком віддати честь та низько вклонитися захиснику рідної землі, який віддав своє життя у боротьбі за незалежність та державний суверенітет України.

Настоятель Свято-Володимирського собору, протоієрей В’ячеслав спільно з іншими церковнослужителями Собору провели панахиду за загиблим.

Поховання Анатолія Шумило проведено на кладовищі с.Новомихайлівське Вільнянського району.

Розпорядженням голови Вільнянської районної державної адміністрації від 04.03.2015 № 68 «Про День жалоби» у Вільнянському районі 05.03.2015 року оголошено Днем жалоби за загиблим в боях під Дебальцево військовослужбовцем Анатолієм Шумило.
http://vilnyansk-rda.gov.ua/news/vlnyanskij-rajon-prostivsya-z-ryadovim-anatolm-shumilo-yakij-zaginuv-u-borotb-za-derzhavnij-suverentet-ta-teritoralnu-czlsnst-ukrani  

Герої не вмирають!

Покладов Андрій       42 роки, Кременчук Полтавська область. Старший лейтенант, командир зенітної батареї 15-го окремого гірсько-піхотного батальйону (Ужгород) 128-ї окремої гірсько-піхотної бригади. Закінчив СПТУ №22, Криворізький авіаційно-технічний коледж, Кременчуцький інститут економіки та нових технологій, Кременчуцький політехнічний. Мав солідний досвід роботи в різних галузях. Працював начальником відділу збуту на заводі з виробництва євроруберойду; економістом «Укрспец'юст»; начальником відділу ВЕС відділення Торгово-промислової палати; начальником департаменту АСМБР; брокером ЦБ, митним декларантом, авіатехніком, наладчиком, автослюсарем. Потім був начальником відділу маркетингу на Кременчуцькому пивзаводі, замдиректора кременчуцької взуттєвої фабрики, директором «Промислова група ДФМ», в «Укррічфлоті» в.о. начальника департаменту МСГ. Останнє місце роботи - ПП «Приходько», директор із виробництва. Залишилася дружина. 17 лютого 2015  орієнтовно    загинув в районі Дебальцеве, імовірно поблизу Чорнухине (Перевальський район Луганська область). 19 лютого дружині воїна подзвонили терористи і повідомили, що її чоловік загинув
Під Дебальцевим загинув кременчужанин Андрій Покладов. Про це повідомила активістка кременчуцького «Майдану» Анна Павленко. За її словами, про загибель кременчужанина його дружині повідомили сепаратисти, які знайшли тіло бійця. Про це повідомила kg-ua.

«Про смерть кременчужанина повідомив сепаратист. Він подзвонив його дружині і просив забрати тіло для похорону. Жінка не повірила в почуте, але коли той, що дзвонив, повідомив особливі прикмети загиблого чоловіка, дружина зрозуміла, що це - її чоловік», - сказала Анна Павленко.

128-ї гірсько-піхотної бригади (Мукачеве)

Сабов Руслан    1977, Великий Березний Закарпатська область. Військовослужбовець 128-ї гірсько-піхотної бригади (Мукачеве).          17 лютого 2015  орієнтовно            загинув у боях в районі Дебальцеве.

                                        



Березнянщина знову у смутку. Плаче родина, плачуть друзі і товариші, плачуть березняни.Цілий день учора ішов дощ – навіть небо плакало.

 02 березня більше тисячі мешканців селища прийшли провести в останню путь та віддати шану загиблому Герою АТО,нашому земляку, бійцю128 гірсько-піхотної бригади Сабову Руслану Миколайовичу.

 Його життя обірвалося 17 лютого 2015 року, зовсім рано, на 38 році.Далеко від рідної домівки,у Дебальцево.

 Руслан був доброю, порядною людиною, цінував і шанував родину,був люблячим сином і надійним чоловіком , найкращим татком і вірним другом для своїх товаришів.Разом із дружиною вони виховували двох доньок.

 Захищати східні кордони Батьківщини Руслан Сабов пішов ще у серпні 2014 року. Він не вагався і не роздумував жодної хвилини.Залишив родину вдома і став на захист інтересів України. Останні місяці життя Руслана – це боротьба за цілісність і незалежність нашої країни,це захист її державних кордонів.

 Друзі пам’ятатимуть його як завжди життєрадісного,доброго,щирого,оптиміста за будь-яких обставин,як людину,яка мужньо боронила нашу державу більше семи місяців без відпустки, без перепочинку,без нарікань. Він завжди був готовий допомогти тим, хто потребує допомоги.Жодна поїздка наших волонтерів у Дебальцево не обходилася без допомоги Руслана.Він дуже любив життя.

    Попрощатися з героєм прийшли рідні,близькі,однокласники,товариші і друзі,волонтери,колеги,сусіди,жителі райцентру, всі,хто вважав за потрібне підтримати родину загиблого,розділити з ними біль непоправної втрати,висловити щирі співчуття.

 Від рідного дому до церкви,де відбулася поминальна панахида,труну несли військові побратими Руслана Сабова.Перед похоронною процесією молодь несла прапор України,діти устеляли дорогу квітами, грав духовий оркестр. Перед самою церквою люди у поклоні із квітами та вінками утворили живий коридор. Оркестр грав «Пливе кача по Тисині». Плакали усі, від малого до великого. Тримали в долонях поминальні свічки і плакали.Навіть чоловіки не могли стримати сліз.

 Після поминальної панахиди траурна процесія вирушила до цвинтаря. Люди несли вінки і квіти, шанобливо схиляли голови і проводжали свого захисника в останню путь.

 На цвинтарі звучали жалібні мелодії і знову «Пливе кача», труну ,накриту синьо-жовтим прапором,опустили на землю,священники читали молитви.Тричі вистрілили в небо побратими бійця...Останні хвилини прощання…Сльози невимовного горя,безнадії,беззвучні ридання…Ми втратили назавжди нашого Руслана.. Важко знайти слова, щоб передати біль такої непоправної втрати...Але ніщо не може зрівнятися із материнським болем…

 Світла пам’ять про Руслана Сабова,його мужність та непересічні людські якості назавжди залишаться в серцях рідних, земляків, бойових побратимів – усіх, хто знав, поважав та любив Руслана – справжнього патріота та Героя!      http://bereznyj.com.ua/news/209-bereznjanschyna-znovu-u-smutku-02-bereznja-poproschalysja-z-zagyblym-v-zon-ato-ruslanom-sabovym-.html  


Козичко Роман            39 років, Тячів Закарпатська область. Військовослужбовець 128-ї гірсько-піхотної бригади (Мукачеве). Призваний за мобілізацією у серпні 2014 року.
17 лютого 2015  орієнтовно загинув у районі Дебальцеве під час обстрілу російськими бойовиками. Тіло загиблого воїна вивезли до Артемівська під час передислокації військ з Дебальцевого 18 лютого
Попик Віктор Петрович     4 листопада 1972, Лісоводи Городоцький район (Хмельницька область). Військовослужбовець 128-ї гірсько-піхотної бригади (Мукачеве).

17 лютого 2015 загинув у боях за Дебальцеве. Військові розповіли, що не змогли під час відступу забрати його тіло з території, яку контролюють терористи.

Остяк Василь     36 років, Лісоводи Городоцький район (Хмельницька область). Військовослужбовець 128-ї гірсько-піхотної бригади (Мукачеве). Залишилась дружина і двоє малолітніх дітей.     17 лютого 2015  орієнтовно     загинув у боях за Дебальцеве. Тіло воїна вивезли з Артемівська у Дніпропетровськ 18 лютого
Односельчани згадують, що Василь був сумлінним працівником, добре розбирався у техніці, завжди готовий прийти на допомогу. Дружина Майя та дві донечки - дев’ятирічна Яна та шестирічна Валентина - бачили його востаннє під час відпустки у грудні. Аж 25 лютого тіло бійця привезли до рідного села, 27 лютого його поховали на місцевому кладовищі.
Хімич Віталій Іванович      3 червня 1981, Ладижин Вінницька область. Військовослужбовець взводу розвідки 128-ї гірсько-піхотної бригади (Мукачеве). Одружений.         17 лютого 2015         Військові потрапили у засідку близько 22:30 в районі приватного сектору поблизу міської лікарні міста Дебальцеве. Двох розвідників відкинуло вибуховою хвилею й вони впали. Коли за ними повернулися, їх там вже не було. Тіло Віталія вивезли на початку березня. 8 березня воїна поховали у рідному місті.
Другий зниклий - Герасевич Євген з Могилів-Подільського.


Герої не вмирають!



Семенов В'ячеслав Анатолійович      26 червня 1969, Жмеринка Вінницька область. Старший лейтенант, заступник начальника оперативно-бойової прикордонної комендатури Державної прикордонної служби України. З 1987 по 1989 роки проходив строкову армійську службу. У 2005 році закінчив Вінницький політехнічний інститут. Тривалий час працював на Жмеринському заводі «Сектор» наладчиком. До Могилів-Подільського прикордонного загону був призваний у ході мобілізації в серпні 2014 року.
17 лютого 2015         протягом дня російські збройні формування за підтримки артилерії та танків штурмували контрольний блокпост «Фащівка» (Луганська область) в районі Дебальцеве. Атаки було відбито, в бою загинув один прикордонник, ще один отримав поранення.

Герої не вмирають!

Білоус Ілля          1996, 18 років, Чернігів. Військовослужбовець 13-го окремого мотопіхотного батальйону 1-ї окремої танкової бригади (раніше 13-й БТО «Чернігів-1»). В зоні АТО провів дві ротації.           17 лютого 2015    застрелився рано вранці в автобусі, коли бійці поверталися за ротацією після 45 діб перебування в зоні бойових дій та проїжджали село Кіпті Чернігівської області.
По дороге домой возвращаясь из зоны АТО покончил жизнь самоубийством боец батальона «Чернигов» черниговец 1996-го года рождения Илья Билоус. Произошло это 17 февраля рано утром, когда автобус с бойцами батальона проезжал мимо поста ГАИ в Коптях. Как описывают очевидцы, парень достал оружие и прямо в автобусе спустил курок.

 Записки Илья не оставил. Комбат «Чернигова» Роман Пыцькив в шоке от происходящего, тем более, что Илья хорошо зарекомендовал себя как воин, у него неплохие служебные характеристики. Да и свой поступок он совершал будучи абсолютно трезвым и при твердой памяти.

 - Для нас это стало чудовищным происшествием, - говорит Роман Пыцькив. – Илья производил впечатление вдумчивого, серьезного парня. На службе он хорошо себя зарекомендовал. Никаких странностей за ним не водилось.
 Да с востока в тот раз парень возвращался не впервые – это была вторая его ротация. Что стало причиной самоубийства – сердечные дела или же что-то иное сейчас выясняет специальная комиссия при областном управлении МВД.  Ведется следствие.
http://www.gorod.cn.ua/news/gorod-i-region/62133-ne-doehal-domoi-paru-kilometrov.html


Герої не вмирають!

Яцков Олександр Сергійович   Кривий Ріг Дніпропетровська область. Солдат, навідник 2 відділення 3 взводу 2 мотопіхотної роти 40-го окремого мотопіхотного батальйону 17-ї окремої танкової бригади, Кривий Ріг (раніше 40 батальйон територіальної оборони «Кривбас»).       17 лютого 2015            загинув у боях під Дебальцеве. 7 березня з воїном попрощались у Кривому Розі.


Герої не вмирають!


Федорченко Сергій Сергійович         21 грудня 1981, Жовті Води Дніпропетровська область. Військовослужбовець 40-го окремого мотопіхотного батальйону 17-ї окремої танкової бригади, Кривий Ріг (раніше 40 батальйон територіальної оборони «Кривбас»). Закінчив Ерастовський сільгосптехнікум за спеціальністю «агроном», пройшов службу в армії. З 2002 по 2009 рік працював у сільгоспі «Жовторіченський», а у 2010 році прийшов у ТОВ «Схід-Руда», де працював машиністом насосних установок дільниці №25 збагачувальної фабрики цеху переробки руд. Призваний за мобілізацією 17 травня 2014 року. Залишилося двоє дітей.       17 лютого 2015  орієнтовно загинув у боях під Дебальцеве.

Герої не вмирають!


Лабуткін Дмитро Вікторович      11 грудня 1986, Кременець Тернопільська область. Капітан-лейтенант, військовий кореспондент, заступник редактора Телерадіокомпанії Міноборони України «Бриз» ВМС ЗСУ. Закінчив Львівський інститут Сухопутних військ Національного університету «Львівська політехніка». Працював у Севастополі. Навесні 2014 року після окупації Криму російськими військами виїхав з Криму до Одеси. 21 січня прибув до Краматорська та поїхав на передову як журналіст. Залишилася дружина та донька.       16 лютого 2015 зник у районі Дебальцеве разом із розвідгрупою ЗСУ. 19 лютого терористи надіслали дружині Дмитра відео із записом з місця бою обабіч залізничної колії, де були тіла загиблих поряд із розбитим БТРом. Пізніше інформацію про смерть кореспондента підтвердила волонтер «Офіцерського корпусу» Алла Борисенко («Чонгар»)

128-а гірсько-піхотна бригада (Мукачеве)



Лотоцький Віталій Зіновійович  Позивний Абрикос 19 липня 1979, Тернопіль. Старший водій роти матеріального забезпечення 128-ї гірсько-піхотної бригади (Мукачеве). Був поранений на блокпосту «Балу» під Дебальцеве 16 лютого, з того часу не було ніяких відомостей про Віталія. На початку березня упізнаний серед загиблих захисників


Фролов Олександр Миколайович       1974, Полтава. Військовослужбовець 128-ї гірсько-піхотної бригади (Мукачеве). 16 лютого 2015         загинув у районі Дебальцеве, тіло знайшли у полі та доправили до моргу.
Відомо, що перед смертю Олександр встиг підбити бронемашину бойовиків, проте його скосили смертоносні осколки.
Тепло відгукуються про бійця колеги та рідні. «Був дуже сонячною людиною. Ніколи не відмовляв у допомозі, - ділиться спогадами про Олександра Фролова заступник директора Полтавської ДЮСШ №3 Вікторія Чазова. - Із ним завжди було приємно говорити». «Олександр був щирою і доброю людиною, любив природу, дітей. А ще зварювальником був висококласним і великим патріотом, щирим українцем», - розповіли родичі загиблого Сергій і Віктор Сухомлини.
http://oblrada.pl.ua/index.php/component/content/article/84-pamjataemo-zagiblih-geroyiv/5848

Попрощатися з Олександром прийшло близько тисячі полтавців, більшість з них не була знайома з бійцем АТО особисто. Проте віддати шану тому, завдяки кому ми живемо в мирному місті, містяни вважають своїм обов’язком.

У загиблого залишилася родина, життя якої розділилося на «до», в якому діти мали люблячого тата, а дружина коханого чоловіка і «після» в якому немає впевненості в завтрашньому дні. Під час відспівування, старший син загиблого постійно тримав маму за руку, ніби розуміючи, що тепер він найстарший чоловік в родині і має бути сильним. Сотні квітів поклали полтавці до труни.

Владика Федір у своєму виступі наголосив, що ця жорстока війна, яка забирає тисячі життів, рано чи пізно закінчиться, адже зло в особі тирана, «злого царя», який хоче стати володарем половини світу, не може бути вічним. А Путін, якщо не покається і не зупинить війну, горітиме в пеклі.

Згадували і те, яким герой був за життя – щирим, добрим і вірним другом. Олександр був відмінним кухарем, його стравами захоплювалися всі його побратими.


Поховали Олександра з військовими почестями. Полтавці ж проводжали героя на колінах… Перехожі, бачачи похоронну професію зупинялися обабіч дороги, щоб хвилиною мовчання вшанувати загиблого. У багатьох на очах були сльози, проте ніхто цього не соромився, адже Олександр – це справжній герой, який віддав життя за Україну!

Вічна пам’ять герою і нехай земля йому буде пухом!

Герої не вмирають!


Хроленко Євген Миколайович  36 років, Ромни Сумська область. Старший лейтенант міліції, інспектор Роменського міськвідділу міліції. В зоні АТО перебував у відряджені в складі зведеного загону УМВС України в Сумській області, забезпечуючи охорону громадського порядку. Прослужив у міліції 15 років, працював у патрульній службі, потім у карному розшуку на посаді молодшого інспектора-кінолога, інспектором-черговим в ізоляторі тимчасового тримання, інспектором міськвідділу.            17 лютого 2015            отримав смертельні поранення в зоні АТО.


Герої не вмирають!

Говоруха Олександр         20 років, Запоріжжя. Солдат, водій першої протитанкової батареї протитанкового дивізіону 55-ї окремої артилерійської бригади (Запоріжжя). Служив у Збройних Силах України за контрактом з січня 2014 року. Залишилися батьки та старший брат.                     14 лютого о 23:40 отримав важкі поранення в результаті артилерійського обстрілу в районі Дебальцеве. Помер від поранень у лікарні м. Артемівськ (Донецька область) 16 лютого 2015.
- Александр Говоруха был призван Коммунарским райвоенкоматом на службу по контракту 8 января прошлого года, - рассказал "Индустриалке" заместитель облвоенкома Михаил Логвинов. - Солдат служил в первой гаубичной батарее 55-й ОАБр.
Под Дебальцево батарея ушла после отдыха 4 января, это уже третья поездка этого подразделения в зону АТО. В последние дни боевики обстреливали позиции украинских войск под Дебальцево практически круглосуточно. 14 февраля ночью батарея попала под сильнейший обстрел противника. Командир орудия Евгений Дужик погиб на месте, наводчик Александр Говоруха был тяжело ранен, Ярослав Пилипенко — контужен. К сожалению, ранения Александра оказались несовместимы с жизнью - в больнице Артемовска наш земляк умер.
Как рассказал "Индустриалке" отец еще одного военнослужащего из этой батареи, Анатолий Шевченко, ребята пили чай и в этот момент в палатку залетела мина...
У Александра Говорухи остались отец, мама и старший брат. Вечная память...

Герої не вмирають!


Іваничко Михайло Йосипович  23 травня 1994, Карпатське Турківський район Львівська область. Військовослужбовець 101-ї окремої бригади охорони Військової служби правопорядку (Київ). Був призваний на строкову службу 15 травня 2013 року, по закінченні залишився служити за контрактом.            Загинув у бою з російськими збройними формуваннями під Дебальцеве 16 лютого 2015  орієнтовно
 17 лютого в Прес-центрі АТО підтвердили, що військові 101-ї бригади та 8-го полку спецпризначення, які супроводжували колону забезпечення для оборонців Дебальцеве, потрапили у засідку. Вони прийняли бій та відстрілювались, допоки не закінчився боєкомплект і не було втрачено БТР. Кілька воїнів потрапили у полон.

Герої не вмирають!


Гаврилюк Сергій         29 років, Піківець Уманський район Черкаська область Військовослужбовець. Призваний до Збройних Сил України за мобілізацією у серпні 2014 року. Залишилася дружина та 8-річна донька.           16 лютого 2015         загинув поблизу Дебальцеве
"У цьому році Сергію мало виповниться 30 років. В нього залишилася дружина та 8-річна донька, – розповідає волонтер штабу "До перемоги" Ольга Ситник. – Він був мобілізований у серпні. А в зону АТО потрапив у жовтні чи листопаді. Ми до нього не один раз їздили, передавали посилки. Привозили необхідні речі. Сергій був дуже веселим, душою компанії...




Полк особливого призначення «Азов»
Національної гвардії України

Кирилов В'ячеслав Юрійович  (Позивний «Козак»)  19 грудня 1984, Одеса. Боєць полку особливого призначення «Азов» Національної гвардії України.

Грицай Антон Юрійович  (Позивний «Сіф»)       7 травня 1987, Полтава. Боєць полку особливого призначення «Азов» Національної гвардії України. Належав до лав ультрас ФК «Ворскла» з групи COGE. Був активним учасником Революції Гідності. У Полтаві Антон разом із художником Дмитром Білоконем створили графіті-меморіал пам'яті борців за незалежність.
– Він бився як лев, як лев і загинув. Справжній патріот, який ще від майдану і до війни робив все від себе залежне задля спільної справи. Зараз він нас залишив і не тільки нас, а ще й своїх близьких з величезним болем на самоті. Загинув як справжній чоловік з честю та зі зброєю в руках. Ми маємо допомогти всім, чим можемо, це справа честі, – говориться у повідомленнях друзів Антона.


Чеботарьов Михайло Вікторович  (Позивний «Чавур»)       29 липня 1987. Боєць полку особливого призначення «Азов» Національної гвардії України.
Загинули у бою з російськими збройними формуванням в районі села Широкине (Новоазовський район Донецька область). За повідомленням ГО «Оборона Маріуполя», під час обстрілу терористами села Широкине (Новоазовський район Донецька область) в бою загинули 5 бійців-добровольців, 18 поранені. Також поранення отримали 4 військових ЗСУ
Чеботарьов Михайло 87 року народження Позивний "Чавур" служив у Полку АЗОВ, загинув при захисті "Широкіно", біля нього розірвалася міна. отримавши осколочні поранення м'яких тканей ніг була пошкодженна пахова артерія, помер по дорозі у лікарню.


Батальйон оперативного призначення «Донбас»

Шабельний Олег Юрійович  (Позивний «Цар») 11 жовтня 1966, Піщана (Білоцерківський район) Київська область. Старшина, старший кулеметник батальйону оперативного призначення «Донбас».            15 лютого 2015         бійці роти батальйону, яка була нещодавно перекинута в район міста Маріуполь, пересувались з провідником та вийшли на блок-пост сепаратистів, в результаті чого відбулось бойове зіткнення. Олег загинув у бою від кулі снайпера
Тельнов Євгеній Львович  (Позивний «Усач»)   20 листопада 1961, 53 роки, Кіровоград. Водій, боєць батальйону оперативного призначення «Донбас». До травня 1982 року проходив військову службу в Києві у внутрішніх військах. Працював на Кіровоградському заводі радіовиробів токарем, потім лаштувальником верстатів з ЧПК. Заочно навчався в Кіровоградському інституті сільськогосподарського машинобудування за спеціальністю «Обробка металів». Працював інструктором зі спорту в Кіровоградській РТШ (ДОСААФ). Останні роки займався власним бізнесом. В червні 2014 року добровольцем долучився до лав батальйону і з липня перебував у зоні АТО, був поранений, вийшов з «іловайського котла» зі зброєю. На виборах до Верховної Ради у 2014 році балотувався по виборчому округу №100 від «Об'єднання «Самопоміч».            15 лютого 2015         Бійці роти батальйону, яка була нещодавно перекинута в район міста Маріуполь, пересувались з провідником та вийшли на блок-пост сепаратистів, в результаті чого відбулось бойове зіткнення. В бою загинули двоє бійців та 3 отримали поранення. Перед смертю Євгеній під вогнем витягнув одного з поранених товаришів з поля бою.

Боец БСП "Донбасс" с позывным Авер

Нахожусь сейчас в госпитале и плачу. Усач единственный кто пошел меня вытягивать раненого. Я лежал бес сознанием и с окровавленной рукой и увидел как вся техника разворачивается назад и тут я понял и думал что меня оставили т. к. я был самый последний к сепорскому посту. Я лежал и думал что моя миссия в этой войне окончена. Вокруг меня рвались мины, АГСы, разрывались РПГ. Пулеметчик и снайпер не на секунду не перестовал по мне работать. Рядом Краз с которого я спрыгнул, а в этом Кразе находился мой друг Царь. Ему снайпер попал прямо в левый глаз. Я лежал часа полтора. И вдруг я услышал голос знакомый, это был Усач. Он кричал кто остался впереди. Вы не поверите как я был рад этому голосу. Я кричал чтоя еще живой ну идти не могу на что он ответил, лежи я иду. Идти нужно было метров 100. Я кричал не нужно работает снайпер и ПКМ. И смотрю а он идет ко мне в полуприседе. Я не знаю откуда у меня взялись силы, я пополз ему на встречу. Когда мы встретились, он взял меня под мышку и начал отстреливаясь, тащить меня назад. На встречу бежал Святослав,Свет и Карпо. Они посадили меня в БТР и отправили в тыл. По приезду в госпиталь, я узнал что он погиб. Я клянусь всем чем у меня есть, что я его не забуду. Он спас мне жизнь. Спи спокойно и пусть тебе будет пухом земля. Царь спи спокойно и пусть тебе будет пухом земля. СЛАВА ГЕРОЯМ!!!


 21.10.2014

Всего полгода назад Евгений Тельнов имел собственный бизнес в Кировограде, регулярно сотрудничал с редакцией «УЦ», но в начале июня закрыл предприятие и пошел добровольцем в батальон «Донбасс». С 13 июля в зоне АТО. 24 августа ранен осколком мины в левую руку. 29 августа оказался в окружении в Иловайске, во время выхода батальона через «зеленый коридор» колонну расстреляли из российских танков: 109 бойцов попали в плен, больше сорока пяти человек погибли, вышли с оружием всего сорок, в том числе и он.

- Когда мы выходили из Иловайска, - рассказывает Евгений Львович, - то нам был обещан так называемый зеленый коридор в обмен на пятнадцать пленных. Но перед селом Червоносельское российские танки и БТРы стали обстреливать колонну. Зрелище страшное: машины «раскрываются» напополам, как игрушки, куски мяса летят в разные стороны. Сколько там погибло человек, точно неизвестно, полностью останки собрали только через месяц – 29 сентября – и отвезли в Днепропетровск на экспертизу. 87 человек еще в плену, поэтому пока трудно восстановить картину. Мы через поле рванули к ближайшему селу. Там отстреливались. К вечеру начались переговоры: нам предлагали сдаться и обещали отправить в буферную зону. Но наша группа, 12 человек, после наступления темноты смогли выйти из кольца… 31 августа я добрался до базы батальона в Курахово.

- Меня очень часто спрашивают, - говорит Евгений Львович,  - «зачем я туда пошел в пятьдесят два года. Меня, честно говоря, этот вопрос не перестает удивлять. Если не я, то кто? Наши дети? Если каждый будет думать: «меня это не касается», «мне это не нужно», – то скоро чужие войска будут стоять под Кировоградом. У нас в батальоне был молодой человек из небольшого городка под Донецком (он сейчас в плену), и он, когда обстреливали его родной город, говорил: так им и надо. Я очень удивился, а он объяснил: «Когда в городе было двадцать сепаров, я звал: пойдемте набьем им морды, выгоним их с нашей земли. Никто не хотел вмешиваться, вступать в конфликт, все думали, что и без них обойдется. Не обошлось…» Вот и я о том же: нельзя сидеть и ждать, что кто-то сделает что-то за тебя, – нужно идти и делать. Иначе это же будет и с Кировоградом.

Сегодня по этой же причине Евгений Львович решил баллотироваться – он кандидат в депутаты на 100-м избирательном округе. Самовыдвиженец.

- У нас в стране больше ста генералов, - говорит он. - А вы за все время АТО хоть раз слышали о какой-то успешной операции, стратегии, плане? Нет никаких планов и стратегий, не налажена даже связь между батальонами. То же самое происходит во всей стране. Просто там это лучше видно, там все на поверхности: каждое бездействие или неправильное действие – это смерть и кровь. Здесь меньше жертв, но система та же. Эту систему надо ломать, а чтобы ее сломать, нужно войти в нее, - другого пути я не вижу.

Целый блок программы Евгения Тельнова посвящен именно военной сфере: прозрачные госзакупки и процедуры реализации, производство и закупка современного оборудования, формирование военного резерва путем создания системы военной подготовки граждан и т. п. Особенное внимание, по мнению кандидата, нужно обратить на адресное обеспечение людей, которые принимали и принимают участие в АТО:

- Мне 52 года, когда я вступил в «Донбасс», призывной возраст был еще до 50 лет, - говорит он. - И вот с 10 июня до 14 августа меня вообще не было в списках батальона! 18 июля мне выдали оружие – автомат и гранатомет. Понимаете? Человеку, который де-юре не был военнослужащим, не числился в батальоне! И таких, как я - старше пятидесяти, – в батальоне было 80 человек. Многие из них были ранены, погибли, не имея статуса военнослужащих, их семьи не получат страховки и посмертных выплат – как будто они просто шли мимо… Нас внесли в списки после изменения закона о мобилизации, а иностранцев не внесли. «Донбасс» задумывали как интернациональный батальон, там есть белорусы, грузины, русские. Они добровольно и бескорыстно защищают Украину, но до сих пор не являются военнослужащими, не получают ни копейки на самые элементарные нужды! Что нужно, чтобы решить эту проблему? Нужно просто принять одно политическое решение: если эти люди воюют в добровольческих батальонах, значит, они защитники Украины, независимо от их возраста и гражданства. Но почему-то такое решение никто не принимает…

Еще один блок касается сферы правосудия и правопорядка. Евгений Тельнов считает необходимым обновить судейский и прокурорский корпусы и провести реформу милиции, чтобы из карательного органа она превратилась в орган охраны правопорядка.

- Посмотрите, что происходило: толпа «титушек» нападает на митингующих, а милиция стоит рядом и наблюдает. Объясняют это тем, что «милиция с народом», на самом деле мы понимаем: им дали такой приказ. Но, во-первых, эти люди – не народ, а во-вторых, милиция должна быть с народом, но на основании ЗАКОНА. Милиция должна охранять закон – и все! И каждый милиционер должен понимать, что зарплату, надбавки, пенсию в 45 лет платит ему не президент, не губернатор, не его начальник, который отдает приказ, а граждане Украины, каждый из нас. Мы – его работодатели, в наших интересах он должен работать. То же самое касается судей, прокуроров, народных депутатов и чиновников всех рангов. Зарплату им платим мы, украинцы, и мы имеем право требовать, чтобы они выполняли свою работу и действовали в наших интересах…

Записала Ольга Степанова, фото Павла Волошина, «УЦ».

Герої не вмирають!

Дужик Євген     24 років, Запоріжжя. Сержант, командир гармати першої протитанкової батареї протитанкового дивізіону 55-ї окремої артилерійської бригади (Запоріжжя). Служив за контрактом з січня 2012 року. Залишилися мати, дружина та новонароджена донька.       14 лютого 2015 о 23:40, за 20 хвилин до початку режиму припинення вогню, отримав смертельні поранення в результаті артилерійського обстрілу в районі Дебальцеве.

Герої не вмирають!


Кириченко Євген      Мелітополь Запорізька область. Старший солдат, сапер інженерно-саперного взводу інженерної роти 55-ї окремої артилерійської бригади (Запоріжжя). Був призваний на військову службу в квітні 2013 року, після чого служив за контрактом. Залишилися батьки та дружина.                  7 лютого на військовому полігоні «Широкий Лан»  під час розмінування ділянки після навчальних стрільб у Євгена в руках розірвалася граната РПГ-7, з важкими пораненням солдата було доставлено в Одеській військово-клінічний медичний центр. Тиждень лікарі боролись за його життя, 14 лютого Євген помер у реанімаційному відділенні.


Тем временем в ООШ-4, которую десять лет назад закончил Евгений траур. Как рассказала директор учреждения Анжелина Коваленко, в школе организована вахта памяти - возле портрета погибшего в почетном карауле стоят старшеклассники.

А классный руководитель военнослужащего, Ирина Гошина, не может сдержать слез, вспоминая улыбчивого и отзывчивого Женьку.

- Женька замечательный, никогда не проходит мимо чужой беды, всегда откликается на помощь, - Ирина Владимировна никак не может сказать «был». – Не пропускал ни одного вечера встречи выпускников, всегда с радостью общался и с педагогами и с одноклассниками. http://www.mv.org.ua/news/93122-voennosluzhashego_evgenija_kirichenko_provodjat_v_poslednii_put_zavtra.html

Полк особливого призначення «Азов»
Національної гвардії України

    
Радіонов Володимир Олександрович  (Позивний «Чемпіон»)  7 листопада 1988, Луганськ. Боєць полку особливого призначення «Азов» Національної гвардії України. Належав до руху ультрас ФК «Зоря».
Черненко Роман Олександрович  (Позивний «Бенч»)        25 травня 1995, 19 років. Боєць полку особливого призначення «Азов» Національної гвардії України.


Гольченко Ігор Іванович  (Позивний «Ернесто»)        16 жовтня 1996, 18 років, Суми. Боєць полку особливого призначення «Азов» Національної гвардії України. Належав до руху ультрас ФК «Суми».
14 лютого 2015         загинули у боях з російськими збройними формуванням в районі між містом Маріуполь і Новоазовськом, під час відбиття атаки на село Широкине (Новоазовський район Донецька область)


У результаті важких боїв, що тривали з 05:00 ранку, ворог із населеного пункту Широкине повністю вибитий. Бійці полку «Азов» сьогодні проявили надзвичайний героїзм, адже спочатку ситуація розвивалась аж ніяк не на нашу користь. Ця перемога дісталась надзвичайно великою ціною - п’ятдесят Героїв отримали поранення.

Троє поповнили відвічне небесне воїнство. Присутні значні втрати у техніці, але боєздатність підрозділу збереглася.

Сьогодні ворог у порівнянні з попередніми атаками відрізнився чіткістю дій і високим професіоналізмом. Відчувається поповнення колон техніки зі сторони російського кордону. Дуже оперативно та чітко працювала ворожа артилерія. Додамо, що артилерія полку «Азов» та ЗСУ показала себе ще краще: під Безіменним знищено склад з боєприпасами терористів, ліквідовано досить багато ворожої техніки.

Можемо констатувати факт, що, в результаті сьогоднішніх боїв, російські війська на південному фронті розбиті.

Андрій Білецький щойно оголосив про призупинення наступальної операції на сході у зв’язку з перемир’ям. Варто зазначити, що нелегко йому далося це рішення, адже перед нами - розбита ворожа армія, яка наразі нездатна на спротив


Герої не вмирають!

Топіха Андрій   11 липня 1991, Київська область. Водій 93-ї окремої механізованої бригади (Черкаське). На фронті провів майже півроку, після повернення хотів одружитись.            14 лютого 2015 орієнтовно            машина Андрія потрапила під мінометний вогонь під час виконання бойового завдання поблизу села Піски (Ясинуватський район) під Донецьком, воїн загинув на місці.


Герої не вмирають!


Якубик Ростислав Зенонович  (Позивний «Кубик»)   1979, Ішків Козівський район Тернопільська область. Боєць 24-го окремого штурмового батальйону ЗСУ «Айдар». Під час Революції Гідності був командиром 12-ї тернопільської сотні Самооборони Майдану.   13 лютого 2015         загинув під час артилерійського обстрілу міста Щастя під Луганськом. 15 лютого з воїном попрощалися в Києві на Майдані незалежності.

Герої не вмирають!

Постолакі Віталій Андрійович  (Позивний «Апостол»)         20 лютого 1965, Ужгород Закарпатська область. Майор, командир розвідувального підрозділу 128-ї гірсько-піхотної бригади (Мукачеве). 1989 року закінчив факультет романо-германської філології Ужгородського національного університету, працював на митниці, згодом керував відділом внутрішньої політики спочатку в Ужгородській міськраді, а після помаранчевої революції — аналогічним управлінням Закарпатської ОДА. Громадський діяч, член Ради крайового товариства «Просвіта», голова ГО «Карпатська Батьківщина», обирався депутатом Закарпатської облради 5 скликання. Останні роки займався підприємництвом, тримав у новому районі Ужгорода невеличкий магазин будівельних та господарських матеріалів. Після окупації Криму російськими військами офіцер запасу пішов до військкомату, йому відмовили. Після третьої відмови написав звернення до міністра оборони та начальника Генштабу. Враховуючи послужний список, Віталію доручили очолювати розвідку 128-ї бригади. У серпні 2014 року потрапив на передову у Дебальцеве.[360] Загинув близько 14:00 13 лютого 2015    в районі Дебальцеве у бою за базовий табір 128 бригади. Разом з Віталієм в бою загинули ще 7 захисників

Віталій Постолакі: "Ані голова ОДА, ані голова облради жоден народний чи обласний депутат від Закарпаття, жоден чиновник за ці півроку так і не наважився приїхати до нас"
 У мирному житті Віталій Постолакі особливого стосунку до армії, крім строкової служби у танковій розвідроті, не мав. 1989 року закінчив факультет романо-германської філології УжНУ, працював на митниці, згодом керував відділом внутрішньої політики спочатку в Ужгородській мерії, а після помаранчевої революції — аналогічним управлінням Закарпатської ОДА, обирався депутатом обласної ради. Останні роки займається підприємництвом — тримає у новому районі Ужгорода невеличкий магазин будівельних та господарських матеріалів.

Коли путінські військові окупували Крим — попри спротив родини, написав першу заяву до військкомату. Відмовили. Згодом були друга і третя — теж безрезультатні. І лише після письмового звернення до міністра оборони та начальника Генштабу йому, враховуючи послужний список, доручили очолювати розвідку 128-ї бригади і наприкінці серпня спровадили в район міста Дебальцеве Донецької області.

ПРО «ХИБНЕ ПЕРЕМИР’Я»
— Дебальцеве — одна з чотирьох найгарячіших точок на сході країни, звідки український загал регулярно довідується про практично безперервні зіткнення наших військ з окупантами, — розповідає майор про ситуацію на своїй ділянці фронту. — Обстріли бойовиків та їхніх поплічників, попри «перемир’я», тривають щодня. Щодня є вбиті та поранені. Серед моїх розвідників, на щастя, загиблих немає, лише поранені.

— Розвідка — це «очі і вуха» армії. На твою думку, чи адекватні рішення приймають командири, отримавши від тебе оперативні донесення?

— Уся наявна розвідувальна інформація ділиться на кілька частин та адресується командирам різних рівнів — від командира бригади до штабу АТО. Сказати, що на вищих щаблях завжди приймаються правильні рішення, на жаль, не можу. «Совок», попри нинішні масштабні зміни, усе ще присутній в українській армії, особливо в середовищі старших офіцерів, які закінчували радянські військові академії.


Герої не вмирають!

Кость Ярослав Васильович         41 рік, Лавки Мукачівський район Закарпатська область. Військовослужбовець 128-ї гірсько-піхотної бригади (Мукачеве). Призваний за мобілізацією. Залишилося 2 дітей, 14-річна донька та 7-річний син. Брат Ярослава воює в тому ж підрозділі.                 
Загинув у районі Дебальцеве у бою з ворогом 13 лютого 2015. Про факт загибелі чоловіка повідомили його брат та швагро, які також воюють на Сході. Інформацію підвердив і голова села

Герої не вмирають!

Комаров Олексій        41 рік, Глухів Сумська область. Військовослужбовець, капітан. Загинув в зоні проведення АТО12 лютого 2015 .

Герої не вмирають!

Марквас Ігор Йосипович   17 жовтня 1967, Снігурівка, Миколаївська область. Військовослужбовець 79-ї окремої аеромобільної бригади (Миколаїв). Закінчив Одеський національний політехнічний університет. Залишилась дружина та доросла донька.  12 лютого 2015         загинув поблизу міста Дебальцеве. 15 лютого бійця провели в останню путь
- Молодежь, школьники, пенсионеры, военнослужащие в молитве склонили головы. Присутствующие, тихо переговариваясь между собой, вспоминали Игоря как жизнерадостного человека, доброго и порядочного земляка, хорошего семьянина, хорошего отца и хорошего друга, - говорится в сообщении.

Герої не вмирають!

Суслик Володимир Михайлович          15 лютого 1980, Монастирчани, Івано-Франківська область. Старший прапорщик 79-ї окремої аеромобільної бригади (Миколаїв). Призваний за мобілізацією 2 серпня 2014 року. Залишився малолітній син.     
Загинув близько 19:00 12 лютого 2015 в районі міста Дебальцеве


Герої не вмирають!


Бойко Олександр      37 років, Клевань Рівненська область. Мінометник 93-ї окремої механізованої бригади. Залишилися дружина, син та донька.   
12 лютого 2015         загинув під час обстрілу бойовиками у селищі Піски Донецької області.
Кілька місяців тому, з кадрів відзнятих Олександром Бойком під час служби в селі Піски, було змонтова любительське відео. На пісцю написану і виконану бійцем тої ж мінометної роти.

Герої не вмирають!


Трепко Владислав     27 років, Чернівці. Лікар-інтерн. Закінчував інтернатуру хірургічного відділення Чернівецької обласної лікарні. Звідти поїхав у зону АТО.          
12 лютого 2015 загинув під час обстрілу в районі Дебальцеве, рятуючи поранених





Герої не вмирають!

Коваль Олег       42 роки, Чоп Закарпатська область. Військовослужбовець 128-ї гірсько-піхотної бригади (Мукачеве). З 2004 до 2010 року працював начальником Інспекції державного архітектурно-будівельного контролю Чопської міської ради та заступником Головного архітектора. З 2010 року був начальник Інспекції державного архітектурно-будівельного контролю Ужгородського району. Призваний за мобілізацією. Залишилася дружина, двоє дітей та внук. 11 лютого 2015 загинув у районі міста Дебальцеве під час обстрілу з РСЗВ «Град»


Трагічну звістку підтвердив його син Юрій Коваль.

Одного разу я прокинусь вранці рано,
 Грайливо сонце буде небо цілувати,
 Птахи за вікнами співатимуть сопрано,
 А у кутку у чорній хустці… сива мати…

 Що то за горе і чи це мені наснилось?
 Та янгол за спиною відповість мені:
 «Тебе немає, вже за тебе помолились.
 Ти вбитий «Градом» був учора на війні…
 
Герої не вмирають!

Коряк Дмитро Володимирович  (Позивний «Брат»)  25 квітня 1989, Миргород, Полтавська область. Боєць Полку особливого призначення «Азов» Національної гвардії України. Був активним учасником Революції Гідності з перших її днів, входив до Свободівської сотні Самооборони Майдану у Жовтневому палаці. Потім організовував Самооборону на Полтавщині[328]. В серпні 2014 року приєднався до батальйону «Азов».           11 лютого 2015         загинув від осколкових поранень вночі під час штурму ворожого блокпоста поблизу села Саханка (Новоазовський район Донецька область) — поруч з бійцем розірвалася міна з ворожого міномета
Анатолій Ханко 
Дімка з Миргорода приїхав на Київський майдан з самого початку,пристав до нашої Свободівської сотні в палаці Жовтневому,і став невід'ємною частиною. Пройшов з нами всі протистояння з "ментами". Потім взяв на себе ношу по створенню Самооборони на Полтавщині. А в серпні сам став "ментом" і приєднався до нас в "Азов", вчора їхня сотня пішла в наступ, його підрозділ відповідав за напрям Саханка, а вночі москалі намагалися відбити їхні позиції. І Дімки не стало.....
Сиджу і згадую рік нашої дружби, пробігають картинки з наших пригод,і на очі навертаються сльози...
P.S. Фотографії немає, не любив він фоткатися. Знайшов...
Захоплена облрада.

Сегодня в 19:21
У бою під Саханкою загинув боєць «Азову» з позивним «Брат».
11 лютого в ході штурму ворожого блокпосту поблизу селища Саханка загинув боєць полку особливого призначення «Азов» Дмитро Коряк (Брат).
У «Азові» Дмитро боровся за свою державу з серпня. Мріяв про той момент, коли ми нарешті підемо в атаку. Брат говорив, що не можна просто стояти і чекати, поки по тобі прилітають снаряди і коли йшов у бій то посміхався, бо крок за кроком звільняв нашу землю.
Загинув Брат від осколкових поранень. Міна ворожого міномета розірвалась біля нього. Наш побратим героїчно загинув у нелегкому бою.
Твоя смерть не буде марною.
Помстимо смерть великого лицаря!


Герої не вмирають!

Мельник Микола         1982, Цибулівка (Тростянецький район) Вінницька область. Військовослужбовець. Призваний за мобілізацією у серпні 2014 року.    11 лютого 2015         підірвався на міні в районі міста Дебальцеве.

Герої не вмирають!

Кончевич Тарас        Щирець Пустомитівський район Львівська область. Працював головним лікарем Звенигородської лікарні. Заступник голови Щирецької первинної організації партії «УДАР». У вересні 2014 року добровольцем відправився у зону АТО. Служив в районі Дебальцевого.                       Загинув від осколкових поранень у ніч на 11 лютого 2015 в результаті обстрілу міста Дебальцеве

Герої не вмирають!


Мельник Валерій      44 роки, Сутиски Тиврівський район Вінницька область. Старшина, сапер 30-ї окремої механізованої бригади (Новоград-Волинський). Призваний за мобілізацією у серпні 2014 року.   10 лютого 2015  помер в Київському військовому шпиталі.


Герої не вмирають!


Саєнко Олександр Віталійович         26 квітня 1991, Білогородка (Києво-Святошинський район) Київська область. Військовослужбовець (підрозділ не уточнено, імовірно одна з в/ч Житомира).   10 лютого 2015    загинув під Дебальцеве

95-а окрема аеромобільна бригада (Житомир)

Ущапівський Андрій Миколайович     2 жовтня 1993, Васьковичі Коростенський район Житомирська область. Військовослужбовець 95-ї окремої аеромобільної бригади (Житомир). Закінчив Козятинське вище професійно-технічного училище залізничного транспорту. У 2012 році розпочав військову службу за контрактом. В зоні АТО перебував з травня 2014 року.    
    
Назарчук Микола Олександрович    26 березня 1982, Радомишль Житомирська область. Сержант 95-ї окремої аеромобільної бригади (Житомир). Залишилися дружина та дві доньки 8 та 11 років.
Рудницький Іван Володимирович       7 лютого 1995, Чуднов Житомирська область. Солдат 95-ї окремої аеромобільної бригади (Житомир). Після закінчення школи у квітні 2013 року пішов на військову службу за контрактом. Восени 2014 року 19-річний воїн був поранений, але після лікування повернувся на передову. Залишилися мати і сестра.

Порозінський Сергій Вікторович         6 вересня 1985, Небіж Володарськ-Волинський район Житомирська область. Старшина 95-ї окремої аеромобільної бригади (Житомир). Закінчив гірничо-екологічний факультет Житомирського державного технологічного університету. Проходив службу за контрактом у територіальному управлінні прикордонної служби у званні старшини. Був призваний до 95-ї аеромобільної бригади. Залишилася дружина та маленька дитина.
Хаустович Сергій Олегович        1980, Куйбишев РРФСР. Зі шкільних років проживав у м. Радомишль Житомирська область. Військовослужбовець 95-ї окремої аеромобільної бригади (Житомир). Виріс у сім'ї військового. Став, як і батько, військовослужбовцем. Залишилася дружина та дві доньки. Похований у Радомишлі.
Загинули 10 лютого 2015 у бойовому зіткненні поблизу села Спартак (Ясинуватський район) Донецької області.


Герої не вмирають!

Ілляшук Михайло Миколайович        1979, Свійчів Володимир-Волинський район Волинська область. Військовослужбовець (підрозділ не уточнено). Залишилися батьки, дружина, діти.           Загинув у боях під Дебальцеве 11 лютого 2015
  
Герої не вмирають!


Дев'яткін Віктор Вікторович       3 травня 1988, Шовкове (Бердянськ) Запорізька область. Військовослужбовець 11-ї бригади армійської авіації Сухопутних військ Збройних Сил України. У 2006 році закінчив Бердянський машинобудівний професійний ліцей (колишнє училище №19), служив строкову армійську службу. З 2010 працював під Києвом в ЖЕКу слюсарем-покрівельником. Пішов добровольцем захищати Батьківщину, 7 серпня 2014 року був направлений до 169-го навчального центру у Десні на навчання, потім зарахований до вертолітної 11-ї бригади. Залишились батьки та дві сестри.          10 лютого 2015    Близько 12:30 російські збройні формування з боку Горлівки з РСЗВ «Смерч» обстріляли місто Краматорськ (Донецька область) 300-міліметровими снарядами, які влучили в район аеродрому та у житловий сектор.
Герої не вмирають!

Смерецький Сергій Васильович        16 лютого 1984, проживав у м. Старокостянтинів Хмельницька область. Сержант, старший механік-водій окремого полку дистанційно-керованих літальних апаратів (Хмельницький).   10 лютого 2015         Близько 12:30 російські збройні формування з боку Горлівки з РСЗВ «Смерч» обстріляли місто Краматорськ (Донецька область) 300-міліметровими снарядами, які влучили в район аеродрому та у житловий сектор
Герої не вмирають!

Глубоков Володимир Петрович           23 липня 1978, проживав у м. Хмельницький. Капітан, військовослужбовець окремого полку дистанційно-керованих літальних апаратів (Хмельницький). Закінчив авіаційне училище, у Збройних Силах України служив з 1995 року. Залишилась мати на Житомирщині, дружина та 7-річна донька. 10 лютого 2015         Близько 12:30 російські збройні формування з боку Горлівки з РСЗВ «Смерч» обстріляли місто Краматорськ (Донецька область) 300-міліметровими снарядами, які влучили в район аеродрому та у житловий сектор.



Герої не вмирають!

Бушнін Євген Валерійович        19 липня 1976, Чернігів. Солдат, розвідник 8-ого окремого полку спеціального призначення (Хмельницький). Залишилися дружина та донька.           10 лютого 2015            близько 12:30 російські збройні формування з боку Горлівки з РСЗВ «Смерч» обстріляли місто Краматорськ (Донецька область) 300-міліметровими снарядами, які влучили в район аеродрому та у житловий сектор. За оперативними даними станом на 19:15, загинули 5 військовослужбовців, 29 отримали поранення, серед цивільного населення 7 загиблих, 35 поранених, в тому числі 8 дітей.

УМВС України у Вінницькій області


Жембровський Денис Вікторович      5 листопада 1981, Вінниця. Майор міліції, старший інспектор з особливих доручень відділу дільничних інспекторів УМВС України у Вінницькій області. В зоні АТО перебував у складі зведеного загону вінницької міліції. У 2002 році закінчив Одеський юридичний інститут. Починав працювати дільничним інспектором у м. Вінниця, згодом на різних посадах міліції громадської безпеки. У травні 2014 року у числі перших міліціонерів вирушив на схід захищати Україну, ніс службу на блокпостах поблизу захопленого бойовиками Слов'янська. У друге своє відрядження до зони АТО поїхав у січні. Одружений.     10 лютого 2015         близько 12:30 російські збройні формування з боку Горлівки з РСЗВ «Смерч» обстріляли місто Краматорськ (Донецька область) 300-міліметровими снарядами, які влучили в район аеродрому та у житловий сектор. Денис загинув внаслідок прямого влучання снаряду на територію дислокації зведеного загону вінницької міліції. Ще двоє вінницьких міліціонерів отримали поранення

ГУМВС України в Донецькій області

Юханов Євген Георгійович           28 жовтня 1976, Донецьк. Полковник міліції, начальник міського відділу міліції в місті Дебальцеве УМВС України в Донецькій області. Залишились дружина та двоє маленьких дітей.            10 лютого 2015         Диверсійно-розвідувальна група російських бойовиків здійснила спробу захоплення міськвідділу міліції міста Дебальцеве. Співробітники відділу та бійці батальйону «Артемівськ» відбили атаку, Євгеній загинув у бою з диверсантами.

Управління внутрішньої безпеки на Донецькій  залізниці

Терновий Дмитро       Львів. Начальник Управління внутрішньої безпеки на Львівській залізниці.   10 лютого 2015  о 15:00 поблизу села Логвинове у верхній частині «дебальцівського виступу» на трасі між м. Дебальцеве і м. Артемівськ (Донецька область) група офіцерів МВС, які їхали на двох автомобілях, підірвалася на фугасі та потрапила у засідку. Від вибуху Дмитро загинув, інші офіцери отримали поранення, але прийняли бій та кілька годин тримали оборону, очікуючи на підмогу. В результаті військової спецоперації їх вдалося врятувати.
Сьогодні близько 15-00, під селом Логвиново Донецької області (верхня частина «дебальцівського виступу») потрапила в засідку група офіцерів МВС на чолі з начальником ГУМВС України у Львівській області Дмитром Загарієюі командиром батальйону спеціального призначення МВС «Львів» Ігорем Вольським. При вибуху фугасу загинув начальник УВБ на Львівській залізниці Дмитро Терновий.

Офіцери, які вижили, незважаючи на поранення – не здалися, прийняли бій.

В ході бою тяжкопоранені міліціонери по суті опинилися на території, контрольованій терористами, кілька годин тримали оборону і, в підсумку – зуміли з боєм прорватися товаришам з підрозділу, який вирушив назустріч на виручку.

Починаючи з 15-30, бійці спецбатальйону «Львів» та підрозділ Нацгвардії провели три бойових рейди для порятунку товаришів. Два перших рейди не дали результату.

З третьої спроби група з 8 бійців батальйону МВС особливого призначення «Львів» на чолі з командиром роти, за підтримки ЗСУ деблокували офіцерів.

У даний час поранені евакуйовані із зони АТО.

«Дякую офіцерам, бійцям ЗСУ та МВС за доблесть! Це повинно стати 500%-им правилом – своїх ніколи не кидати! Ніколи. Так створюються непереможні армії і згуртовані сили.

Нам не просто сьогодні, але так буде не завжди! І перемога буде за нами!», -- прокоментував Міністр внутрішніх справ України Арсен Аваков, який сьогодні знаходиться в Маріуполі.

Прес-служба МВС України

Герої не вмирають!

Харті Вадим Миколайович         1987, Ульяновка Кіровоградська область. Сержант, боєць 17-го окремого мотопіхотного батальйону 57-ї окремої мотопіхотної бригади (раніше 17 батальйон територіальної оборони «Кіровоград»).      
Загинув у зоні бойових дій 10 лютого 2015         
Гаспарян Едіт Сагателович         1986, Бобринець Кіровоградська область. Старший матрос, боєць 17-го окремого мотопіхотного батальйону 57-ї окремої мотопіхотної бригади (раніше 17 батальйон територіальної оборони «Кіровоград»).
Загинув у зоні бойових дій 10 лютого 2015         

Герої не вмирають!


Гейнц Кирило (Позивний «Німець»)   Російський доброволець Батальйону МВС спеціального призначення «Свята Марія». Етнічний німець. Був талановитим електриком. Вступив до лав батальйону у вересні 2014 року, долучившись до захисту суверенітету Народу України від окупантів та їх пособників.  10 лютого 2015  Загинув у бою за Павлопіль на півдні Донецької області від кульового поранення. Бійці батальйону виконували функції розвідки в даному районі, тому вранці саме «Німець» заводив першу розвідгрупу Нацгвардії до міста. Сили АТО розбили російсько-терористичні угрупування навколо Маріуполя та встановили контроль над кількома населеними пунктами.


Герої не вмирають!


Руснак Дмитро 1993, Чернівці. Танкіст 24-ї окремої механізованої бригади (Яворів). Закінчив Чернівецький спортивно-військовий ліцей. У 2012 році пішов на строкову армійську службу, служив у Дніпропетровську. З початком АТО продовжив службу за контрактом.          Загинув близько 20-ї години 9 лютого 2015 під час артилерійського обстрілу 34-го блокпосту поблизу села Світличне Нижнянської селищної ради (Попаснянський район Луганська область)
Йому було лише 21. Вихованець Чернівецького спортивно-військового ліцею. Після закінчення ліцею у 2012 році за покликом серця вступив на строкову армійську службу, яку з честю ніс у Дніпропетровську. З початком антитерористичної операції продовжив службу контрактником, став на захист Батьківщини.

Бойові побратими запам’ятали Дмитра відважним бійцем, надійним товаришем, готовим прийти на допомогу у тяжкій ситуації. Його оптимізм і дотепність допомагали у важкі хвилини, він любив і цінував життя, був відданим сином України.

Болюча втрата для чернівецької громади, пекучий біль для батьків, рідних, близьких, друзів і побратимів.

Вічна пам’ять та людська шана юнаку, який віддав життя Україні!
Герої не вмирають!

Сьогодні загинув молодий юнак, 21 рік, танкіст 24 механізованої бригади, з Чернівеччини... стояв з нами на позиції (34-й блок-пост, с. Нижнє-2), не встиг втекти в укриття від залпів граду... ми всі разом його провели... Смайлик «frown» Воїни-козаки, гинучи в бою за волю та народ,
автоматично потрапляють в рай до Господа і допомагають йому вершити добро... Вічна пам'ять тобі побратиме, співчуття твоїй сім'ї... Та бережи всіх нас!!! ГЕРОЇ НЕ ВМИРАЮТЬ!!!

Герої не вмирають!

Панасюк Юрій Володимирович           24 лютого 1984, Бердичів Житомирська область. Військовослужбовець 10-го окремого мотопіхотного батальйону 72-ї окремої механізованої бригади (раніше 10 батальйон територіальної оборони «Полісся»). Мобілізований 10 червня 2014 року.       9 лютого 2015            загинув під час обстрілу села Гранітне (Волноваський район) на півдні Донецької області

Ковтун Сергій Леонтійович          12 липня 1971, Бердичів Житомирська область. Військовослужбовець 10-го окремого мотопіхотного батальйону 72-ї окремої механізованої бригади (раніше 10 батальйон територіальної оборони «Полісся»). Мобілізований 2 вересня 2014 року.        9 лютого 2015            загинув під час обстрілу села Гранітне (Волноваський район) на півдні Донецької області

Герої не вмирають!

Козлов Юрій     Військовослужбовець 40-го окремого мотопіхотного батальйону 17-ї окремої танкової бригади, Кривий Ріг (раніше 40 батальйон територіальної оборони «Кривбас»). На війні був поранений, пройшов полон. Після звільнення повернувся на передову.                 
Отримав тяжке поранення в бою під Дебальцеве. Юрія евакуювали до Артемівська, потім переправили у військовий шпиталь м. Харків. Лікарі до останнього боролися за його життя, але серце воїна зупинилося. Помер в нейрохірургії 9 лютого 2015.

Герої не вмирають!

Левківський Віктор   1965, Новоданилівка (Якимівський район) Запорізька область. Старший лейтенант, заступник командира роти з технічної частини 23-го окремого мотопіхотного батальйону 93-ї окремої механізованої бригади (раніше 23 батальйон територіальної оборони «Хортиця»). Призваний за мобілізацією 25 квітня 2014 року. Залишилися дружина та двоє дітей. 8 лютого 2015           Близько 1-ї години ночі, в секторі «М» (південь Донецької області, район Маріуполя), ворожа міна потрапила в бліндаж, де перебував офіцер з чотирма військовослужбовцями. Віктор загинув, інші військові отримали поранення


Герої не вмирають!

Гаврилов Валерій     Луганськ. Боєць 24-го окремого штурмового батальйону ЗСУ «Айдар». Журналіст і редактор низки друкованих та інтернет-ЗМІ Луганська, працював у луганській газеті «XXI век», у прес-службі Луганської обласної організації «Фронту змін». Співпрацював з журналістами як українських, так й іноземних ЗМІ. Влітку 2014 року приєднався до лав батальйону визволяти рідну Луганщину. Був одним з тих бійців «Айдару», які затримали та етапували до Києва «заступника міністра» «ЛНР» сепаратиста Павла Малиша.         8 лютого 2015           загинув в районі смт Станиця Луганська в ході боєзіткнення з розвідувально-диверсійною групою російських збройних формувань
Як розповідав Валерій Гаврилов «Телекритиці», до «Айдара» він вступив улітку цього року. «Я хотів, хочу і хотітиму звільнити своє рідне місто Луганськ від незрозуміло якого люду, що набився туди, - прокоментував боєць «Айдара». - Брав участь у битві за Луганськ як на північних його окраїнах, так і на південно-східних».
Щодо журналістської діяльності, Валерій Гаврилов уточнив, що формально її не веде, однак співпрацює з журналістами як українських, так й іноземних ЗМІ.
Інститут масової інформації повідомляє, що Валерій Гаврилов працював в луганській газеті «XXI век», у прес-службах Луганської обласної організації «Фронту змін», екс-нардепа Володимира Медяніка.
У жовтні минулого року Валерій Гаврилов як боєць «Айдару» потрапив у кримінальну історію. 4 жовтня 2014 року радник міністра внутрішніх справ Антон Геращенко заявив, що у Києві міліція затримала двох бійців батальйону «Айдар», зокрема і Валерія Гаврилова. За його даними, «айдарівці» були затримані на орендованій квартирі заступника «міністра» невизнаної «ЛНР» Павла Малиша у Києві, куди бійці батальйону начебто етапували прибічника терористів за узгодженням з СБУ.
Пізніше було повідомлено, що двом бійцям батальйону «Айдар», які затримали та етапували «міністра», пред'явлено обвинувачення у незаконному позбавленні волі. У ніч на 5 жовтня Печерський райсуд Києва прийняв рішення відпустити двох бійців батальйону «Айдар» Валерія Гаврилова і Андрія Ревуцького під заставу.
Нагадаємо, це вже четвертий український журналіст, який загинув під час бойових дій на Донбасі, захищаючи країну із зброєю у руках. Журналіст інформагентства «Укрінформ» Олег Задоянчук був призваний до лав ЗСУ 29 серпня 2014 року, 4 вересня  він загинув у результаті артилерійського обстрілу з території РФ в селі Дмитрівка Новоайдарівського району (Луганська область).
Фотограф і доброволець Віктор Гурняк  загинув 19 жовтня 2014 року на Луганщині. Це сталося внаслідок вибуху мінометного снаряда, коли він під обстрілом вивозив поранених. Віктор Гурняк був добровольцем батальйону «Айдар» та залишив серію знімків з життя батальйону.
28 січня стало відомо, що в бою в зоні АТО поблизу Донецького аеропорту загинув мобілізований до армії дніпропетровський журналіст Олександр Черніков. Він працював в дніпропетровських медіа nctv.in.ua, «Резонанс ТВ»,  «Приват TВ Днепр», 9-му каналі, виданні The Kyiv Times.

3-й окремий танковий батальйон «Звіробій» (Десна)

Арабських Віктор      Воронівка (Городищенський район) Черкаська область. Військовослужбовець 3-го окремого танкового батальйону «Звіробій» (Десна). Призваний за мобілізацією.            Загинув 8 лютого 2015 під мінометним обстрілом, намагаючись врятувати танк та витягнути свого загиблого товариша Олександра Олійника.

Шемчук Петро 23 роки, Чепелівка Красилівський район Хмельницька область. Командир взводу 3-го окремого танкового батальйону «Звіробій» (Десна). З 2008 по 2013 рік навчався у ВП НУБіП України «Бережанський агротехнічний інститут» за спеціальністю «Механізація сільського господарства». Загинув 8 лютого 2015 під мінометним обстрілом, намагаючись врятувати танк та витягнути свого загиблого товариша Олександра Олійника.

Олійник Олександр   Механік-водій 3-го окремого танкового батальйону «Звіробій» (Десна). 7 лютого 2015 загинув у танку, виконуючи бойове завдання.
Разом із бойовими побратимами військовослужбовець виконував наказ командування 95-ї Житомирської окремої аеромобільної бригади. Його танк потрапив в засідку ворога, двоє бійців встигли евакуюватися, але водій-механік Олександр Олійник загинув.
Про це повідомляє прес-служба ОДА.
Олександр Іванович Олійник народився 10 жовтня 1970 року в с. Романівка Попільнянського району. Працював завгоспом у Романівській загальноосвітній школі ім. М. Рильського. У вільний від роботи час чоловік ремонтував техніку. У рідному селі Олександра знали як добру, чуйну, чесну, відповідальну, порядну та працьовиту людину, яка готова прийти на допомогу в будь-який момент.
Олександр Олійник був мобілізований до Збройних Сил України 4 вересня 2014 року. У загиблого залишилися батьки-пенсіонери, дружина та двоє синів-студентів.
Поховають Олександра Олійника 13 лютого у рідному селі Романівці після прощання з ним у місцевій школі.
http://www.1.zt.ua/news/rizne/pid-donetskom-zaginuv-44-richniy-oleksandr-oliynik-z-popilnyanskogo-rayonu.html
Герої не вмирають!


Панченко Едуард       22 роки, Дніпродзержинськ Дніпропетровська область. Механік-водій 93-ї окремої механізованої бригади (Черкаське). 4 квітня 2014 був призваний до лав Збройних сил. Залишилась вагітна дружина.                    18 січня під машиною Едуарда вибухнув снаряд — праву ногу хлопцеві практично повністю розірвало, а друга була сильно поранена. Був доставлений до лікарні Донецька, потім відправлений у шпиталь Дніпропетровська. Дорогою почалася гангрена, одну ногу довелося ампутувати майже по стегно. Однак це не допомогло, і боєць несподівано пішов з життя 8 лютого 2015
В ефірі програма “Громадського радіо” Українські герої. Її автор Лариса Мудрак. Сьогодні наша розповідь про українського пораненого героя Едуарда Панченка. Серед поранених, яких привезли  в госпіталь в кінці січня – молодий й симпатичний хлопчина Едуард Панченко.  Йому 22 роки. Він весело посміхається.  Робить зарядку руками, бо одна нога ампутована й інша під загрозою ампутації через  роздроблену п’яту. Він надзвичайно мужньо сприймає те, що з ним відбувається і готовий до боротьби за своє життя.

«Я сам из Днепропетровской области, города Днепродзержинск. Меня призвали 4 апреля на службу. Я пошёл не колеблясь. Сначала были подготовки у нас, а потом в августе мы поехали в зону АТО.  Я на срочке служил в 25 бригаде, рядом с 93, в которой сейчас служу. Я простой парень, закончил школу , пошёл в училище в Днепродзержинске. Я там родился, я там жил всю жизнь. Играл в баскетбол постоянно в команде, хотел в город пойти. Нужно было больше тренировок, а я молодой постоянно хотелось гулять. Я  в армию хотел с детства, мне снилось, что я летаю, так и пошёл в десантники. Я рвался, меня в 25-ю так и забрали. После части пришёл, встретил любимую девушку. Екатерина, она сейчас дома. В апреле у нас будет сын Андрюша. Прошло месяцев 8 как мы вместе, и в августе меня забрали. Я ждал, ждал, не стерпел – предложение сделал. Потом она сказала, что беременная, я вообще на седьмом небе. Люблю детей, хочу ребёнка воспитывать».

«В принципе я всё помню, даже не терял сознания. Мы выехали, нам командир бригады дал команду выехать поддержать огонь и забрать наших пацанов. Нам сказали, что нас встретят. Когда приехал, был направляющим, я сам водитель-механик, вёл колонну.  Мы на точку приехали, а там тишина так странно ещё было. Мы постояли, я срушил с места немного, я не увидел, но услышал выстрел или из мухи, или РГД или РПГ и прям мне под машину. Возможно, конечно это мина, но я слышал выстрел именно с ракеты. И оно прямо мне под машину, взорвалось, сразу дырка машиной. Ноги онемели, не мог затормозить и поднять ног.  Машина немного поколебалась и остановилась. Долго не думая, сразу выкарабкался из люка, выпал, ударился.  Рядом был командир, он кричит «Ползи, ползи!», пытается меня тянуть. Я ему кричал «падай», а он растерянный стоял и не знал, что делать, пытался меня тянуть и через пару секунд ещё его застрелили. Он упал возле меня.  Я полз, меня пацаны из другой машины, которая была сзади, после десантирования и занятия позиции. Подбежало пару человек ко мне, начали тянуть, но нас было по 4 человека на машину, так, что тянуть было почти некому. Они держали огонь, отбивались  и мне кричали «ползи, ползи» за машину, которая целая.  Там было метров 150, но не было сил почти ползти.  Я посмотрел на ногу, а икра висит, мышца висит… Я полз, мне товарищ кричит «Давай братан, у тебя через два месяца сын будет». И я полз, перекручивался, подгребал снег под себя. Еле дополз, дотянули пацаны.  Через время нашли жгут, затянули. А перед этим человек даже свой шарф снял, завязал мою ногу шарфом, укололи, я и лежал. Спать хочется, но знаю, что нельзя. Позвонили по телефону, рации нет, связь вся погорела . Позвонили командующему нас забрать, но там пока приедут ждать минимум часа два. Мы пришли на помощь вроде и нашим подразделениям, только мы с ними не связанным толком».

Едуард надзвичайно мужній. Неймовірна сила волі та оптимізм. Йому так хочеться вже стояти на протезах, адже за два місяці дружина подарує йому первістка.

«У меня осколочное ранение, мне на левой ноге пятку раздробило. А на правой ноге, раздробило всю ногу, мышцы во многих местах насквозь прошило, всё висело. Из-за того, что потерял много крови, поумирали мышцы. Когда меня забрали в Днепр, сказали, что восстановить уже невозможно и мне ампутировали ногу. На левой, раздроблена пятка, жду, чтобы зажила, и начать на костылях ходить».
Герої не вмирають!


Рубцов Вадим Костянтинович  23 роки, Кривий Ріг Дніпропетровська область. Сержант, командир танку 3-го танкового батальйону 17-ї окремої танкової бригади (Кривий Ріг). Служив у Збройних силах за контрактом. 7 лютого 2015 загинув у зоні АТО



Герої не вмирають!


Добрань Андрій Дмитрович       20 років, Гонорівка (Піщанський район) Вінницька область. Старший солдат, командир відділення БТР. У 2013 році закінчив Заболотнянське вище професійно-технічне училище. Проходив строкову військову службу в бригаді охорони Генштабу. В жовтні 2014 року призваний за мобілізацією.  7 лютого 2015           Загинув від осколка снаряду під час артобстрілу в районі Дебальцеве

Герої не вмирають!


Дідушко Олег Анатолійович        17 березня 1972, Київ. Солдат Національної гвардії України, військова частина 3002. Призваний за мобілізацією, з серпня 2014 року захищав Батьківщину.      7 лютого 2015    Загинув під Дебальцевим під час обстрілу з установки БМ-21 «Град». 10 лютого бійця провели в останню путь
Біль, який громом увірвався до родини Дідушко…
Біль, який сковує серця та залишає назавжди чорні плішини у душах людей, громом увірвався до родини Дідушко.
7 лютого обірвалося життя мужнього воїна, надійного побратима та найкращого сина, солдата Олега Дідушко, який проходив службу по мобілізації у військовій частині 3002 Національної гвардії України.
З серпня місяця він захищав терена своєї країни від посягань недругів. Неодноразово проявляв мужність, відвагу та героїзм.
Але того зимового, лютого вечора, поблизу міста Дебальцево, що на Донеччині, під час обстрілу з установки БМ-21 «Град», отримав пошкодження несумісні із життям.
Підтримати близьких і віддати останню шану герою за ратну справу прийшли бойові товариші та сотні небайдужих киян.
Командування Національної гвардії України виражає глибокі співчуття батькам та рідним Олега і розуміє, що ніякі слова не зможуть повернути до рідної оселі, військового строю або дружньої компанії цю відважну людину.
Служба Батьківщині нелегка та вимагає від людини таких рис, як мужність, честь, відвага, компетентність, етичність та звичайно людяність, які були притаманні Олегу. І він довів це, мужньо виконуючи свій військовий обов’язок до останнього подиху.
Світла пам’ять про Олега Дідушко житиме вічно у наших серцях.



P. S. від «Гнізда». Олег Дідушко (у фанатів – Олег Беркут) з 80-х років ХХ століття підтримував київські команди та збірну України. У свої 42 роки він завжди знаходився у фан-секторі. Після побиття студентів на Майдані у 2013 року вийшов на захист свободи свого народу.
 Світла пам’ять про Олега Дідушко житиме вічно у наших серцях.
 До вашої уваги фото з Олегом Беркутом серед фанатів
 Останній праворуч

Герої не вмирають!


Кравченко Віталій      24 роки, Жашків Черкаська область. Військовослужбовець. Батько Віталія також боронить Україну.    Загинув у ніч з 7 на 8 лютого.
Віталію Кравченку за місяць мало виповнитись 25 років.
Його батько також боронить кордони України від окупантів.
У соцмережах останнім статусом загиблого героя була фраза “Я Українець!!! І я цим пишаюсь!!!! Слава Україні!!!”

Герої не вмирають!


Мартиненко Олександр     26 роки, Маріуполь Донецька область. Військовослужбовець. Випускник Харківської юридичної академії. Грав у волейбол.
Загинув 7 лютого 2015близько 16:00 в районі Дебальцеве. У 4 метрах від нього розірвалася міна



Больше всего запомнился боец Саша Мартыненко уроженец Мариуполя, 26 лет – выпускник Харьковской Юракадемии, баскетболист, настоящий богатырь и бесконечный оптимист.
Он сразу согласился дать интервью и ни секунды не ныл. В уверенном голосе только вера в победу, только готовность выстоять до конца. Это не юношеская неопытность и необстрелянность, граничащая с идеализмом – в свои 26 парень уже побывал в ближних боях. Сетовал лишь, что лучше ближние столкновения, чем обстрелы арты, когда от тебя ничего не зависит. Сашу с его габаритами товарищи шутливо называли Гном.

Мы были с ним в пятницу, 6 февраля, он и двое бойцов его взвода сопровождали нас по точкам выгрузки в поселке. Он отдал мне свой бронежилет и посадил к нам в машину автоматчика. В его автомобиль сел Олег (его комментарий): «В пятницу ехали с Сашей в одной машине по пригороду Енакиево. Отличный молодой мальчишка. Романтик и весельчак. Рассказывал о своей девушке, о доме, о том, как закончил Харьковскую Юр. Академию. В прокуратуру звали, не пошел: "в эту прокуратуру не пойду. Закончится война - все изменится, вот в новую прокуратуру ... Там карьеру сделаю! Как герой войны!" Смеется. Я не стал ему говорить, что вся прокуратура она старая, что просто переставили "старые кадры" и все по- старому. И в суде и везде! Земля ему пухом... он умер, веря, что будет "новая прокуратура"...»

Герої не вмирають!

Грицай Олександр   37 років, Семиполки Київська область. Кулеметник, розвідник 25-го окремого мотопіхотного батальйону (раніше 25-й БТО «Київська Русь»). Працював старшим інспектором з кадрів служби соціального забезпечення Київського метрополітену. На фронт пішов добровольцем у червні 2014 року. Залишилась дружина та 10-річна донька.    6 лютого 2015           загинув від кулі снайпера на дебальцевському напрямку під селищем Рідкодуб (Шахтарський район), прикриваючи відхід заблокованих терористами побратимів. 10 лютого односельці провели бійця в останню путь.
Олександр пішов на війну добровольцем, ще наприкінці серпня минулого року, і служив розвідником в Дебальцевому Донецької області. "На початку листопада Олександр приїжджав ненадовго до Києва, зустрівся з родиною, поспілкувався з колегами... У нього залишилася дружина і дочка-школярка. Він говорив, що ні секунди не сумнівався у своєму рішенні захищати країну. Але коли ми його розпитували про війну, він тільки посміхався і говорив: "Що там розповідати, нічого особливого". Хіба що говорив, що волонтери дуже допомагають із забезпеченням. А взагалі він нікого не хотів хвилювати, своїми подвигами не хвалився – хоча ми знаємо, що він брав участь у важливих операціях. Навіть дружині він не хотів зізнаватися, що знаходиться в гарячій точці. Олександр був дуже хорошою, доброю, чуйною людиною. Ми щиро співчуваємо його рідним і близьким", – розповіли нам колеги загиблого героя.

Нагадаємо, в серпні минулого року в зоні бойових дій загинув машиніст електропоїздів депо "Оболонь" Дмитро Боровик. Хлопцеві було всього 26 років. Як і Олександр Грицай, Дмитро пішов служити добровольцем.

Співробітники київського метрополітену кажуть: в одному з депо є "внутрішній" музей, куди можуть потрапити лише працівники підземки. Там і хочуть облаштувати куточок пам'яті на честь загиблих хлопців, які не пошкодували своїх життів заради інших. Всього в зоні бойових дій на сьогоднішній день знаходиться близько 40 працівників "Київського метрополітену". На підприємстві за ними зберігається робоче місце, їм нараховується зарплата.
Герої не вмирають!


Микитюк Микола Петрович         22 роки, Ізяслав, Хмельницька область. Лейтенант, військовослужбовець 30-ї окремої механізованої бригади (Новоград-Волинський).              Загинув 6 лютого 2015 у бою в районі Дебальцеве

Герої не вмирають!

Ткаченко Василь Антонович      1 січня 1968, Воронівка (Городищенський район) Черкаська область. Командир танку (підрозділ не уточнено). Навчався в Гарбузинському профтехучилищі. Проходив військову службу за кордоном, зокрема, в Угорщині. Потім одружився і жив у Донецьку. Останнім часом жив у рідній Воронівці. На захист Батьківщини пішов добровольцем 7 серпня 2014 року.              Загинув 6 лютого 2015 о 8 годині ранку в результаті мінометного обстрілу в районі села Кримське (Новоайдарський район) Луганської області


Герої не вмирають!


Полупанов Володимир Іванович       Липовець Вінницька область. Військовослужбовець розвідроти, командир-розвідник 128-ї гірсько-піхотної бригади (Мукачеве). Залишилися двоє маленьких дітей, молодшому сину кілька тижнів.      6 лютого 2015           загинув у бою в районі Дебальцеве

Герої не вмирають!

Слонський Анатолій 39 років, Умань Черкаська область. Військовослужбовець. Призваний за мобілізацією у вересні 2014 року. У військового залишилася сім'я: дружина та донька.         6 лютого 2015 загинув, відбиваючи танкову атаку на блок-посту №3, біля нп Троїцьке,що поблизу Дебальцеве.
"Бої точилися кілька днів. Останній тиждень там були постійні перестрілки. Це була друга чи третя танкова атака...", – розповідає товариш загиблого бійця Констянтин.


Герої не вмирають!


Вергай Віталій Миколайович    1969,Черкаси. Військовослужбовець 128-ї гірсько-піхотної бригади (Мукачеве). Залишилась доросла донька Нещодавно Віталій став дідом.         6 лютого 2015           загинув в бою поблизу села Рідкодуб (Шахтарський район) Донецької області в районі Дебальцеве.
У селі Рідкодуб, що на Донеччині, загинув черкаський боєць Віталій Вергай. Його тіло днями вивезли із зони антитерористичної операції. У тому ж населеному пункті тиждень тому загинув ще один боєць Ігор Бойко, тіло якого не можуть забрати із зони АТО.
У Facebook нардеп із Черкас Олег Петренко заявив, що шкодує, що йому так і не вдалося допомогти 128-й гірсько-піхотній бригаді.
"Останні дні в силу своїх можливостей намагався допомогти у двох ситуаціях. Рідним загиблого черкащанина Бойка намагався допомогти знайти та забрати тіло загиблого. А після спілкування з дочкою Віталія Вергая намагався добитися, щоб надали допомогу бійцям залишків 128-ї, які в оточенні тримали оборону в с. Рідкодуб. Спілкувався з керівником груп по вивозу 200-х із сектору С. Вимагати більшого від людей, які на грані людських можливостей роблять цю справу, не міг. Міг просто просити. На жаль, допомогти не вдалося... Після кількаденних спроб знайти і забрати тіло родичі загиблого Бойка, повернулись в Черкаси", – написав Петренко.
Також він додав, що підкріплення не могло кілька днів пробитися до села, оскільки їх постійно накривали із установки "Град".
"Вийшов на заступника Міністра оборони і через нього намагався домогтися підкріплення для бійців в оточенні. Були спроби пробитись до них, але жорстко відсікались "Градами". Заступник міністра обіцяв, що не залишать спроб, поки не проб'ються. Зрештою допомога прийшла, коли вже скінчились вода, їжа та бк. Але з блок-поста, крім поранених, забрали трьох 200-х. Серед них – Віталій Вергай. З'ясувалось, що Бойко та Вергай були найкращими друзями…" – додав Олег Петренко.

Герої не вмирають!

Орляк Олександр      24 роки, Тернопіль. Командир гармати, військовослужбовець 128-ї гірсько-піхотної бригади (Мукачеве).          6 лютого 2015 загинув в результаті поранення осколком гранати під час виконання бойового завдання поблизу Дебальцеве.
Брат загиблого Андрій Орляк написав на своїй сторінці у Фейсбуці, що це трапилося через поранення осколком гранати.
Він знав, для чого є ТАМ і проти кого воює, - зазначає Андрій. - Він переймався за хлопців зі свого розрахунку, тож за увесь час чкурнути у відпустку не вдалося.

Герої не вмирають!

Криворуч Степан   (Позивний «Вуж»)          1989, АР Крим. Боєць Полку особливого призначення «Азов» Національної гвардії України. Проживав з родиною у Криму. Після окупації Криму російськими військами переїхав до м. Бориспіль (Київська область). У серпні 2014 року записався в ряди Нацгвардії, а 19 грудня разом із полком «Азов» вирушив у зону АТО.              Розвідгрупа полку «Азов» під час виконання бойового завдання в околицях села Широкине Новоазовський район поблизу міста Маріуполь натрапила на диверсійну групу противника. У боєзіткненні Степан загинув 5 лютого 2015, ще один боєць отримав поранення
«Наші хлопці не залишили смерть побратима не покараною - бойовики відступили, забравши власних вбитих з собою. Спи спокійно, друже Вуж. Твоя війна закінчилась, наша – продовжується. Ми звільнимо Україну, за яку ти віддав життя», - зазначають у полку.

Нагадаємо, близько 80 терористів, більшість яких були громадянами Росії, були знищені під Дебальцеве і наразі транспорт із тілами загиблих відправлено в бік російського кордону. http://uapress.info/uk/news/show/60516

Герої не вмирають!

Іткалюк Юрій Герасимович        1966, Рудливе Млинівський район Рівненська область. Прапорщик, механік-водій 3-го окремого танкового батальйону «Звіробій» (Десна). Призваний за мобілізацією у серпні 2014 року. Без батька залишилось двоє дітей.
4 лютого 2015           загинув під час виконання бойового завдання у зоні АТО внаслідок підриву танка.


Герої не вмирають!

Гавеля Богдан  40 років, Кременчук Полтавська область. Військовослужбовець 3-го окремого батальйону «Фенікс» 79-ї окремої аеромобільної бригади (Миколаїв). На фронт пішов добровольцем.   4 лютого 2015            в Широкине (Новоазовський район Донецька область) з протитанкової та стрілецької зброї було обстріляно патруль ЗСУ, загинули двоє військових, ще двоє отримали поранення


Герої не вмирають!

Слюсаренко Артем Олександрович 25 листопада 1984, Кривий Ріг Дніпропетровська область. Солдат, майстер-гранатометник взводу технічного забезпечення 1-го механізованого батальйону 17-ї окремої танкової бригади (Кривий Ріг).
4 лютого 2015 загинув під час виконання бойового завдання в зоні АТО

Герої не вмирають!


Мажуга Микола Анатолійович   Кривий Ріг Дніпропетровська область. Солдат, снайпер 2-го взводу окремої роти снайперів 17-ї окремої танкової бригади (Кривий Ріг).    3 лютого 2015           загинув під час виконання бойового завдання в зоні АТО.

Герої не вмирають!

Янченко Дмитро Олександрович      30 вересня 1989, Бровари Київська область. Військовослужбовець. Пішов на фронт добровольцем влітку 2014 року. Був єдиною дитиною у матері.               Близько 8:00 3 лютого 2015 під час масованого мінометного обстрілу позицій вузла зв'язку 15 бригади під Дебальцеве міна розірвалася за кілька метрів від групи військових. Дмитро загинув, ще кілька солдат отримали поранення


Герої не вмирають!

Сніжко Ігор Сергійович     6 грудня 1973, Куликівка Чернігівська область. Проживав у м. Чернігів. Підполковник, начальник Служби військових сполучень тилу Командування Сухопутних військ Збройних сил України. У 1997 році закінчив Київське вище військове інженерне училище зв'язку. Служив на різних посадах в Кадровому центрі Сухопутних військ, з червня 2012 року обіймав посаду начальника Служби військових сполучень тилу, нагороджений медалями та відзнаками. Залишилися дружина, донька та син.            2 лютого 2015 загинув поблизу Дебальцеве під час мінометного обстрілу.

Його прощали побратими по зброї та багато жителів селища. Це вже треті похорони в Куликівському районі воїнів, що загинули на Донбасі, захищаючи українську землю. 
 І тут також стали на коліна перед труною з тілом воїна. Цей звичай, характерний раніше лише для західної України, швидко поширюється всією Україною. Так, як і лемківська пісня "Плине кача по Тисині"...
 Україна стає єдиною і своєму горі - в ненависті до ворогів і в любові до свободи та рідної землі.
 Народ, який стає на коліна перед труною воїна, ніколи не стане на коліна перед окупантом! Ми переможемо!
 Василь ЧЕПУРНИЙ

Герої не вмирають!

Стадник Микола Степанович    11 вересня 1967, Узин Київська область. Прапорщик, військовослужбовець (ймовірно) 15-го окремого гірсько-піхотного батальйону (Ужгород) 128-ї окремої гірсько-піхотної бригади. Проходив військову службу в Угорщині, потім в Узині та м. Біла Церква. Звільнившись в запас працював на різних роботах, у тому числі в ЗОШ №1 міста Узин заступником директора з господарської роботи, переймався питанням створення у школі музею першого українського космонавта Поповича. У серпні 2014 року був призваний до військової частини в місто Ужгород та звідти направлений у зону АТО.  
Отримав важкі поранення в бою 29 січня, був доставлений до Харківського військового шпиталю. Під час операції 2 лютого Микола помер.



Герої не вмирають!
Непоп Костянтин Іванович        1979, Хотянівка Вишгородський район Київська область. Сержант, командир відділення 95-ї окремої аеромобільної бригади (Житомир). Брав участь у миротворчих операціях під егідою ООН. Працював водієм у ТОВ «Автолайн». Депутат Вишгородської районної ради по Хотянівському округу №29, член партії «УДАР». Мобілізований як доброволець у червні 2014 року. У вересні під час бойових дій був поранений та відразу після реабілітації повернувся на фронт. 

2 лютого 2015           в районі аеропорту Донецька автомобіль, на якому рухалися українські бійці, підірвався на фугасі, внаслідок чого Костянтин загинув.


Це Україна, крихітко.
4 февраля 2015 в 15:58

15 жовтня до дитячого садочка міста Вишгород ,Київської області завітав сержант 95-ї високомобільної десантної бригади Костянтин Непоп. Працівники садочку разом з дітьми та їхними батьками провели акцію "Допоможи солдату",подарували теплі речі, свої малюнки, співали пісні та дякували їм.
На жаль ,сьогодні Вишгород зустрічає свого героя ,який загинув під Донецьким аеропортом .
Поховають його завтра в с. Хотянівка ,Вишгородського району .
Слава Герою !


Герої не вмирають!



Стельмах Олександр Миколайович  8 серпня 1990, Хомутець (Брусилівський район) Житомирська область. Старший лейтенант, військовослужбовець 95-ї окремої аеромобільної бригади (Житомир). Закінчив Академію сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного.       2 лютого 2015            загинув поблизу селища Піски (Ясинуватський район) в районі Донецького аеропорту.
Сьогодні, 5 лютого, у селі Хомутець Брусилівського району поховали 24-річного Олександра Стельмаха, інформує прес-служба ОДА.


Старший лейтенант 95-ї Житомирської окремої  аеромобільної бригади Олександр Миколайович Стельмах народився 8 серпня 1990 року. Хлопець закінчив Академію сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного. Олександр Стельмах свідомо пов’язав своє життя із безпекою держави, адже його тато, нині пенсіонер, працював в органах СБУ. А молодший брат зараз навчається в Національній академії внутрішніх справ.

Молодий боєць вірив в те, що захистить свою Батьківщину. Він мав багато планів на майбутнє, але життя Олександра Стельмаха трагічно обірвалося 2 лютого поблизу с. Піски в Донецькій області.
Марина

 "Нет человека, который был бы как Остров,
сам по себе, каждый человек есть часть Материка, часть Суши;
и если Волной снесет в море береговой Утес,
меньше станет Европа,
и также если смоет край Мыса и разрушит
Замок твой и Друга твоего;
смерть каждого Человека умаляет и меня,
ибо я един со всем Человечеством,
а потому не спрашивай никогда, по ком звонит Колокол;
он звонит и по Тебе." Ернест Хемінгуей
Герої не вмирають!

Шакула Андрій 30 років, Любоіванівка Арбузинський район Миколаївська область. Військовослужбовець авіаційної комендатури, в/ч А1478 (Вознесенськ). Призваний за мобілізацією 1 серпня 2014 року. Залишились батько та брат.
2 лютого 2015 загинув від осколкового поранення в районі аеропорту Донецька у результаті обстрілу.
У селі Любоивановка Арбузинского району Миколаєва 5 лютого провели в останню дорогу бійця Збройних Сил України Андрія Шакулу, який загинув в районі Донецького аеропорту від обстрілу терористів.

Шакула загинув 2 лютого від осколкового поранення. Йому було 30 років.

У останню дорогу солдата провели родичі, товариші, усі небайдужі місцеві жителі і представники влади в особі першого заступника глави Миколаївської облдержадміністрації Миколи Романчука, заступника глави обласної ради Олександра Смирнова, виконувач обов'язків глави Арбузинской райдержадміністрації Олександр Палий, глава районної ради Віктор Захарченко.

Герої не вмирають!

Охмак Іван Миколайович        8 червня 1991, Лугове (Дубровицький район) Рівненська область. Старший солдат, водій польового вузла зв'язку 128-ї гірсько-піхотної бригади (Мукачеве).
2 лютого 2015           виконував бойове завдання з усунення пошкоджень зв'язку в базовому таборі під Дебальцеве. У цей час було здійснено мінометний обстріл, у результаті чого Іван загинув

Герої не вмирають!

Гуріч Сергій Миколайович  (Позивний «Йожик»)       27 років, Кожанка Фастівський район Київська область. Військовослужбовець 25-го окремого мотопіхотного батальйону (раніше 25-й БТО «Київська Русь»). Захоплювався розведенням голубів. Призваний за мобілізацією у червні 2014 року. Залишилися батьки. 2 лютого 2015           Під час транспортування боєприпасів в напрямку Дебальцеве БТР військових було підірвано із засідки, загинув один боєць батальйону, 4 отримали поранення





17-а окрема танкова бригада (Кривий Ріг)

Осташевський Олексій Сергійович    Військовослужбовець 17-ї окремої танкової бригади (Кривий Ріг).    
Ткачук Костянтин Вячеславович        Військовослужбовець 17-ї окремої танкової бригади (Кривий Ріг).
Загинули 1 лютого 2015  орієнтовно         В списку загиблих, вивезених із зони АТО волонтерами «Офіцерського корпусу», місії «Чорний тюльпан» та військовими ЗСУ. Проводиться експертиза ДНК

Денісюк Василь        19 грудня 1982, Кривий Ріг Дніпропетровська область. Молодший сержант, старший механік-водій танкової роти 17-ї окремої танкової бригади (Кривий Ріг). У сім'ї був молодшим з чотирьох синів. З 2003 року почав працював вантажником у ПАТ «АрселорМіттал Кривий Ріг». У 2007 році став водієм гірничотранспортного цеху гірничого департаменту, працював на автомобілі КрАЗ. Призваний за мобілізацією у серпні 2014 року. Залишилася мати.     1 лютого 2015 загинув у зоні АТО

Герої не вмирають!

Человський Дмитро Кривий Ріг Дніпропетровська область. Водій-механік розвідвзводу 17-ї окремої танкової бригади (Кривий Ріг). Працював на шахті «Гвардійська». Залишилася дружина та 7-річна донька.

            1 лютого 2015           загинув у зоні АТО. Похований на кладовищі селища «Веселі Терні».

Герої не вмирають!

Головін Дмитро Володимирович       1981, Володимир-Волинський Волинська область. Солдат 17-ї окремої танкової бригади (Кривий Ріг). Закінчив Нововолинське профтехучилище, пройшов строкову службу в Збройних силах України. Деякий час працював у ТОВ «Гербор-Холдинг». Був мобілізований влітку 2014 року. Без батька залишилися 12-річний син і 8-річна донька, які мешкають з бабусею.           
1 лютого 2015    загинув у Попаснянському районі Луганської області


Герої не вмирають!

Денисів Ігор Іванович       17 жовтня 1976, Новоселиця (Долинський район) Івано-Франківська область. Військовослужбовець 128-ї гірсько-піхотної бригади (Мукачеве). Після одруження проживав у с. Княжолука. Залишилися дружина та двоє дітей.
Загинув у результаті обстрілу блокпосту в районі Дебальцеве 2 лютого 2015  орієнтовно.
Проте, як повідомляє у соціальній мережі Facebook журналіст Надія Балагурак, тіла чоловіка рідні досі не можу знайти і в списках загиблих його нібито немає, пише Фіртка з посиланням на "Вікна".
— Розмова з сестрою Ігоря Денисіва (17.10.1976 р.н.), який за останніми даними загинув під Дебальцевим. Тіло ніде не можуть знайти. Побували в пошуках бійця 128-ої бригади і в Харкові, і в Дніпропетровську. Станом на цю мить списки загиблих повідомляють, що його немає. Надія завжди помирає останньою. Додому прийшла похоронка, але є крапля віри в те, що Ігор живий. І вона може переважити цілий океан. Молімося, щоб це була прикра помилка про його загибель. Молитва всесильна!!!".

http://firtka.if.ua/?action=show&id=68850

Герої не вмирають!

Бондар Віктор  1991, Київ. Головний сержант зенітно-ракетної артилерійської батареї 128-ї гірсько-піхотної бригади (Мукачеве).         
Загинув під час артилерійського обстрілу 1 лютого 2015  орієнтовно

Герої не вмирають!

Михайлов Віталій      1976, Київ (Шевченківський район). Старший стрілець 15-го окремого гірсько-піхотного батальйону (Ужгород) 128-ї окремої гірсько-піхотної бригади.
Загинув під час артилерійського обстрілу 1 лютого 2015  орієнтовно

Герої не вмирають!

Невеличук Сергій Васильович 6 листопада 1967, Львів. Старший лейтенант, військовослужбовець 80-ї окремої аеромобільної бригади. Закінчив Хмельницьке вище артилерійське командне училище. Підприємець і громадський діяч, один з лідерів ГО «Я львів'янин». У підприємницькому середовищі мав прізвисько «Генерал». У 2010 році на виборах до Львівської міськради балотувався від партії «Україна соборна». Залишилася дружина та троє дітей. Загинув у Луганській області 1 лютого 2015

6-й окремий мотопіхотний батальйон 128-ї гірсько-піхотної бригади (раніше 6-й БТО Тернопільської області «Збруч»)

Сікліцький Назар        Військовослужбовець 6-го окремого мотопіхотного батальйону 128-ї гірсько-піхотної бригади (раніше 6-й БТО Тернопільської області «Збруч»). Як повідомляє Херсон Online, бійці батальйону «Збруч» прибули до села Червоний Чабан в рамках ротації, щойно повернулися із зони АТО.


Чухась Руслан Гусятин (на фото праворуч), Тернопільська область. Військовослужбовець 6-го окремого мотопіхотного батальйону 128-ї гірсько-піхотної бригади (раніше 6-й БТО Тернопільської області «Збруч»). Залишилися батьки та троє дітей.
Руслан був чудовим сином та батьком, розповідають його знайомі.
- Він був справжнім патріотом, - розповідає знайома бійця пані Галина. - На війні – майже із самого початку. Спершу з весни у Тернополі проходив навчання, а десь із липня пішов в АТО. Як на мене, він міг залишитися вдома біля сім'ї, але натомість обрав шлях здобуття кращого майбутнього для своїх дітей.
 Руслан (на фото справа) був єдиним сином, зазначила пані Галина.
Вернигора Вадим     4 грудня 1987, с. Дорофіївка (Підволочиський район) Тернопільська область. Військовослужбовець 6-го окремого мотопіхотного батальйону 128-ї гірсько-піхотної бригади (раніше 6-й БТО Тернопільської області «Збруч»). Залишилися молода дружина та двомісячна донечка.
Село Дорофіївка Підволочиського району оплакує свого земляка, який загинув 1 лютого на Херсонщині через вибух боєприпасів, пише “20 хвилин”.

Як розповідають у сільраді Дорофіївки, Вадим пішов добровольцем в батальйон територіальної оборони ще навесні минулого року. Певний час він разом з іншими бійцями з Тернопільщини проходив навчання у Тернополі. А в липні усі вони виїхали на південь країни, де у складі батальйону “Збруч” охороняли кордони України з Кримом.

– Вадим – дитина від Бога, дуже добрий був, – каже одна з працівниць сільради. – Ріс напівсиротою, батько його помер, коли він був ще маленьким. Потім закінчив інститут, одружився, у нього залишилися молода дружина та двомісячна донечка.

Друзі та рідні сумують за Вадимом. На його сторінці в соцмережі десятки повідомлень: “Вічна пам’ять”, “Герої не вмирають”.
Наливайчук Юрій      37 років, Тернопіль. Військовослужбовець 6-го окремого мотопіхотного батальйону 128-ї гірсько-піхотної бригади (раніше 6-й БТО Тернопільської області «Збруч»). Залишилися дружина та донька-другокласниця
Він був найвеселішим серед усіх, кого я знаю, - розповідає племінниця загиблого бійця Валентина Філюк. - Завжди життєрадісний, завжди підтримає, розділить з тобою не лише радість, а й горе!
Юрій був справжнім патріотом, каже дівчина.

 - Коли я ще була малою, він завжди мені розповідав історію нашої країни, - пригадує Валентина. - Розповідав історичні факти і завжди уточнював свою думку стосовно цього.

Кулинець Назарій     25 років, Млинівці (Зборівський район) Тернопільська область. Військовослужбовець 6-го окремого мотопіхотного батальйону 128-ї гірсько-піхотної бригади (раніше 6-й БТО Тернопільської області «Збруч»).
Назара я не знала, але з чотирьма  загиблими бійцями познайомились, коли на Різдво їздили до них у батальйон з вертепом, - каже Соломія Дмитрієвська. - Я сьогодні говорила з одним знайомим, який вчора якраз був на блокпості. Казав, що його тільки те і врятувало, що його в той момент не було у наметах.

Як розповів дівчині боєць, їх у Червоному Чабані поселили на закинуту ферму. Бійці біля неї встановили намети і жили у них. А на блокпост відправляли по двоє людей.

- Особисто мені не вкладається в голові, що його більше немає... Для мене він був другом. Назар був дуже позитивною, доброю, щирою і відкритою людиною. Завжди жартував, що як закінчиться війна підемо у Тир і він навчить мене стріляти. Не зважаючи на те, що йому самому було важко, не раз піднімав дух мені самій, підтримував. Пам'ятаю на Різдвяні свята жалівся, що ще один рік життя просто пройшов в нікуди, а роки то йдуть... Він був справді хорошою людиною...

Колектив "20 хвилин" щиро співчуває друзям та рідним Назарія Кулинця. Вічна йому пам'ять… Герої не вмирають!
           

Римар Павло     34 роки, Тернопіль. Військовослужбовець 6-го окремого мотопіхотного батальйону 128-ї гірсько-піхотної бригади (раніше 6-й БТО Тернопільської області «Збруч»). Мав вищу педагогічну освіту. Добровольцем пішов до батальйону тероборони, з липня 2014 року ніс службу на блокпостах на в'їзді у Крим. Залишилася мати.    
На адміністративному кордоні з окупованим російськими військами Кримом близько 3:00 ранку 1 лютого 2015 у польовому таборі ЗСУ поблизу села Червоний Чабан (Херсонська область) сталася пожежа та вибух складу боєприпасів, уламками зруйнованої будівлі завалило військові намети, що стояли на території старої ферми. Загинули 6 військових.
Natashechka Kabarovskaya пише на сторінці чоловіка:

Рідко бувають такі світлі люди. Безконфліктні абсолютно.

І посмішка. Завжди несмілива, сором’язлива.


– Паша, звертайся до мене на ти! Я не така ще стара!
 – Тааа, Наталочкааа, якось не зручнооо..
 Його манера розтягувати закінчення слів дуже мила)
 Липень, серпень, вересень, жовтень, пів листопада Паша стояв на бп на Північно – Кримському каналі. І в кінці осені був нервовий зрив. Пашка кричав:
 – Як мене задовбав вже той “кранік” (вони так називали бп)! Вода, сирість, комарі, вітер! Я вже не можу тут!!!
 – Паш, ну ти що! – я намагалась заспокоїти, дзвонила в ті дні йому часто, – то просто хандра, пройде.
 – Я більше ніколи в житті не приїду сюди, буду цей канал оминати десятою дорогою!
 – Ти ж обіцяв до мене в гості приїхати після війни!
 – До тебе приїду, а на канал – ні!
 – Та ж дорога до мене через канал.
 І всі сміються…
 Лариса привозила акорди і Паша, як ревний учень, вчив їх, а потім в слідуючий її візит з Херсону, співав нову пісню. “Чорна гора” в мене асоціюється виключно з ним…
 Коли виїжджали з того бп, Пашка, напевно, був найщасливіший. Всі кидали монетки в канал, – ну, знаєте, є така прикмета, щоб повернутись.
 – Паааш (тоді вже хандра минули і він був в піднесеному настрої), йди ж кинь монетку.
 – ТИ ЩО??? Та ніколи в житті!!
 Вже в Скадовську він дзвонив і розказував як приємно ходити не по багнюці, а по асфальтованих доріжках, був в піднесеному настрої…
 А позавчора знову переїзд, і знову майже туди, де були. Пашка злився:
 – Наталя, тут такеее болотооо…
 – Та нічого, ти ж вже скоро на дємбєль.
 – Та де ж скоро??? Ще аж до травня!
 А сьогодні його вже нема.
 І ми з друзями сиділи сьогодні до третьої ночі, пили вино і сміялись… а в цей час Паша помирав… і все горіло…
 Буде розслідування, когось покарають, але його і п”ятьох його товаришів вже не повернеш.
 Моя мала сьогодні весь день плаче: Паша був першим, хто прийшов до неї в Тернополі, коли приїхав у відпустку, повів її в кафе, гуляв з нею по парку… Перша близька людина в її житті, яка загинула…
 І мозок відмовляється вірити, що його нема. І просять мене подзвонити його мамі…
 Паші було 34 роки, доброволець, вища педагогічна освіта, нежонатий. І в моїй пам”яті він залишиться таким, як на цьому фото: усміхненим, сором”язливим і дуже добрим.
 Світла пам”ять Паші і п”ятьом його товаришам.
Герої не вмирають!

Мунаєв Іса Ах'ядович        20 травня 1965, Янді Ачхой-Мартановський район Чечня — Чеченська Республіка Ічкерія. Чеченський доброволець, командир Міжнародного миротворчого батальйону імені Джохара Дудаєва. Бригадний генерал Збройних сил Чеченської Республіки Ічкерія. Учасник Першої та Другої чеченських воєн, міністр внутрішніх справ Ічкерії, військовий комендант Грозного (1999–2000). З літа перебував в Україні, де створив батальйон добровольців для захисту суверенітету Народу України від окупантів та їх пособників.              Загинув вранці 1 лютого 2015 в бою з російськими збройними формуваннями в районі Чорнухине - Дебальцеве під час проведення бойової операції спільно із батальйоном Донбас.



На Донбасі загинув бригадний генерал  Ічкерії і командир "Міжнародного миротворчого батальйону імені Джохара Дудаєва" Мунаєв Іса.

Про це на своїй сторінці у Facebook написав командир батальйону "Донбас" Семен Семенченко.

"Загинув мій бойовий товариш, воїн з великої літери, бригадний генерал Ічкерії Мунаєв Іса. Я не хотів нічого писати, занадто багато було втрат в останні дні, занадто великий контраст між фронтом і тим що я бачу в тилу", - написав Семенченко.

Резервний батальйон оперативного призначення «Донбас»



Реута Андрій Олександрович  (Позивний «Медок»)  3 січня 1983, Суми. Солдат резерву, стрілець-санітар резервного батальйону оперативного призначення «Донбас». Закінчив Сумський державний університет, інженер. У вільний час займався страйкболом, виступав за сумську «збірну Франції». Брат і батько Андрія також пішли до армії.         
Вранці 1 лютого машину, на якій бійці повертались з нічної розвідки з Чорнухине до Дебальцеве було обстріляно. Андрій загинув на місці

Комментариев нет:

Отправить комментарий