Літопис запорізької полiцiї

Україна понад усе!

суббота, 31 января 2015 г.

Втрати патріотичних сил внаслідок російського вторгнення в Україну (січень 2015 року). Частина 8

Втрати за січень 2015 року. Частина 8
Втрати за 2015 рік: частина 8, частина 9, частина 10

Увага! Інформація про загиблих героїв збирається із різних джерел (офіційних, соцмереж, тощо), тому у окремих випадках вона потребує уточнення. Літописець



Резервний батальйон оперативного призначення «Донбас»

Копиця Олександр Вікторович 1977. Купянськ. Солдат резерву, водій резервного батальйону оперативного призначення «Донбас».    



  Мякотін Сергій Павлович  5 грудня 1970, Лебедин. Солдат резерву, розвідник резервного батальйону оперативного призначення «Донбас».
Ковальов Костянтин Георгійович, 1958 . Молодший сержант. Начальник поста збору та обробки інформації резервного батальйону оперативного призначення «Донбас».

Беляєв Сергій Володимирович 1960. Старший солдат резерву, старший кулеметник БТР резервного батальйону оперативного призначення «Донбас».


Магомедов Кадир Кримханович         19 лютого 1972, Харків. Молодший сержант резерву , старший кулеметник БТР резервного батальйону оперативного призначення «Донбас».

В бою з російськими збройними формуваннями під Вуглегірськом (Донецька область) 31 січня загинули 4 бійця батальйону (позивні Папа, Карат, Твердий, Гера).


Герої не вмирають!



Кравченко Євгеній Анатолійович      13 вересня 1991, Чернігів. Молодший сержант, командир відділення, командир БМП 13-го окремого мотопіхотного батальйону 1-ї окремої танкової бригади (раніше 13-й БТО «Чернігів-1»). Навчався у чернігівському професійному будівельному ліцеї №18 на зварювальника. Після проходження строкової військової служби працював у ТОВ «Чернігів ТОРГ». Призваний за мобілізацією 24 квітня 2014 року.  31 січня 2015 загинув у бою з російськими збройними формуваннями під час оборони блокпоста у місті Вуглегірськ (Донецька область). Поховали героя на чернігівському кладовищі Яцево на Алеї пам'яті воїнів, загиблих в АТО
За словами Чернігівського військового комісара, підполковника Сергія Москальця, боронити Україну від путінської навали Євген Кравченко пішов у квітні 2014 року.
 Євген Кравченко народився у 1991 році у Чернігові. Завжди був веселим і життєрадісним. Друзі згадують його лише усміхненим. До сих пір ніхто не може повірити, що його не стало.
 Навчався Євген Кравченко у чернігівському професійному будівельному ліцеї № 18 на зварювальника.
 Обставини його смерті достеменно невідомі. Відомо лишень, що Євген Кравченко із своїми бойовими побратимами до останнього тримали блок-пост.
 Коли на їх напали російські окупанти (сили у кілька разів переважали українські), хлопці трималися до останнього і героїчно відстрілювалися.
 І ціною власного життя таки утримали блок-пост.


Пономаренко Микола Миколайович Народився 13 травня 1981 року у місті Корюківка Чернігівської області.У 1996 році почав трудову діяльність у ВСК ім. Горького у м. Корюківка.Протягом 2001-2002 років проходив строкову військову службу у місті Тернополі у військах ПВО.У 2002—2008 роках працівник Корюківського лісництва ДП «Корюківський держлісгосп».2008—2014 роки, працював звалювальником лісу у ФОП Білий.Мобілізований до лав Збройних Сил України 21 серпня 2014 року.Військову перепідготовку проходив у місті Бердичеві Житомирської області.Молодший сержант, командир гармати військової частини В 3231.Загинув 31 січня 2015 року під час обстрілу біля селища Очеретине Ясинуватського району Донецької області.Похований у місті Корюківка Чернігівської області.
 
Герої не вмирають!

Дмитрів Святослав   23 роки, Київ. Військовослужбовець 3-го окремого танкового батальйону «Звіробій» (Десна). На початку січня, коли перебував у відпустці, одружився.
Загинув під час виконання бойового завдання 31 січня 2015    .

Герої не вмирають!

Антоненко Павло Леонідович   1992, Чигиринський район Черкаська область. Солдат, підрозділ не уточнено, імовірно, 44-ї окремої артилерійської бригади (Старичі). 31 січня 2015 загинув під час обстрілу в районі селища Гродівка (Донецька область)

Герої не вмирають!

Воропай Василь Васильович    1956, 58 років, Косарі (Кам'янський район) Черкаська область. Військовослужбовець 44-ї окремої артилерійської бригади (Старичі). Голова Косарської сільської ради. Призваний 4 вересня 2014 року. Залишилися дружина та двоє дітей.


  31 січня 2015 загинув під час обстрілу в районі селища Гродівка (Донецька область) 

Герої не вмирають!

Довгий Олег Іванович       6 січня 1993, Щурівці (Ізяславський район) Хмельницька область. Лейтенант, військовослужбовець 128-ї гірсько-піхотної бригади (Мукачеве). Загинув у районі Дебальцеве в результаті обстрілу 31 січня 2015  орієнтовно .


Герої не вмирають!

Ярмоліч Олександр  23 роки, Велюнь (Дубровицький район) Рівненська область. Сержант, командир мінометного розрахунку 80-ї окремої аеромобільної бригади. Був призваний на строкову військову службу у квітні 2012 року, після її закінчення продовжив службу за контрактом.                        Близько 13:00 31 січня 2015 місто Щастя під Луганськом було обстріляно з РСЗВ «Град». Олександр отримав тяжкі поранення під час обстрілу поряд із Луганської ТЕС, помер в лікарні міста Щастя.

       
24-й окремий штурмовий батальйон ЗСУ «Айдар».

Жеребило Вадим Володимирович  (Позивний «Діджей») 1993, Мена Чернігівська область. Боєць 24-го окремого штурмового батальйону ЗСУ «Айдар». Під час Революції Гідності працював біля КМДА у зеленому наметі зі звуковою апаратурою, активний учасник протистояння на Грушевського.

Всі хто пам"ятає зелену палатку біля КМДА зі звуковою апаратурою - там працював Вадим. Саме він підпалив перший автобус на Грушевського.
Бобуров Руслан Юрійович  (Позивний «Німець»)       1966, Катеринопіль Черкаська область. Зенітник, кулеметник 24-го окремого штурмового батальйону ЗСУ «Айдар». Ветеран-«афганець». Добровольцем пішов на фронт, брав участь у всіх боях батальйону за визволення Луганщини. У січні Руслан став героєм сюжету «Громадське. Волинь».         31 січня 2015 близько 13:00 місто Щастя під Луганськом було обстріляно з РСЗВ «Град». Загинули двоє бійців «Айдару»  входу на прохідну Луганської ТЕС
На сході загнув “айдарівець” з Катеринополя на псевдо Німець.

Про це написав київський журналіст Юрій Лукан у Facebook.

“Загинув айдарівець Руслан, прізвище не знаю, (вже підказали: прізвище його – Бобуров), псевдо його було Німець. Чому Німець? Він сам не знав. Казав, що побратимам здається, що він на німця схожий. Сам з Катеринополя, що на Черкащині. Чоловік безстрашний. На той час, коли я з ним бачився минулого літа, він був стрільцем із зенітки. Літаки там не літають, тому зенітку застосовували як кулемет проти піхоти. Так от, він міг винищувати цю піхоту, коли до нього танки наближалися. Було діло: стрільнув танк десь поруч – розірвався снаряд. Водій з напарником втекли, а Руслан продовжував строчити. Його прикрив інший боєць, що дало змогу Руслану перезарядити зенітку і продовжити вогонь. А танк підбили. Тоді Руслан казав, що той боєць, який його підтримав, став його побратимом.

Руслан був убитий разом з Вадимом на псевдо Діджей. Ці безстрашні воїни були убиті на теплоелектростанції в Щасті Луганської області сьогодні. Їм обом не пощастило потрапити під вибух Граду. Прикрість в тому, що Руслан так і не був оформлений як боєць офіційно. Весь час заважали якісь бюрократичні перешкоди. Дуже прикро. Слава героям.

Кутковський В'ячеслав     1988, Глібів (Новоушицький район) Хмельницька область. Військовослужбовець.         30 січня 2015 загинув у зоні АТО.

Герої не вмирають!


Бойко Ігор Дмитрович       1972, Черкаси. Розвідник 128-ї гірсько-піхотної бригади (Мукачеве). Призваний за мобілізацією 3 серпня 2014 року. Залишилися дружина, 17-річна донька та 7-річний син.
30 січня 2015 загинув у районі Дебальцеве.


Герої не вмирають!

Лістровий Олександр Михайлович   1984, Васильків Київська область. військовослужбовець 25-го окремого мотопіхотного батальйону (раніше 25-й БТО «Київська Русь»). Залишилася дружина та троє маленьких дітей, син 2004 р.н., донька 2009 р.н. і донька 2014 р.н. (два місяці).                    Помер 30 січня 2015 у лікарні від тяжких поранень, отриманих в бою з російськими збройними формуваннями в районі Дебальцеве (Донецька область).

Герої не вмирають!

Михайлюк Михайло Леонідович       16 лютого 1980,34 роки, Лозівський район Харківська область. Військовослужбовець, водій тягача МАЗ-537 92-ї окремої механізованої бригади (Харківська область).                   
Загинув 29 січня 2015від осколкових поранень біля міста Щастя Луганська область. На тягачі МАЗ-537 привіз з ремонту танк Т-64БВ. Раптом почався мінометний обстріл. Михайло вийшов з кабіни, як поруч розірвалася міна. Отримав поранення не сумісні з життям.

Герої не вмирають!


Ступак Іван Станіславович  (Позивний «Мажор»)     10 лютого 1977, Фастів Київська область. Офіцер, командир підрозділу 25-го окремого мотопіхотного батальйону (раніше 25-й БТО «Київська Русь»). До 1998 року працював у ТОВ «Інтроверт» слюсарем та одночасно навчався у Національному аграрному університеті. Працював економістом на заводі «Радар», потім у Фінансовому управлінні Київської ОДА. З 1999 року перейшов на роботу в АТ «Брокбізнесбанк», де займав посаду заступника керуючого з корпоративного бізнесу Київського ГРВ. 31 липня 2014 року як офіцер запасу пішов добровольцем на військову службу боронити Батьківщину, з 20 серпня брав участь у бойових діях в зоні АТО.
У 2014 році балотувався у депутати Верховної Ради України по 91-му виборчому округу за підтримки ГО «Самооборона Майдану Фастівщини», ГО «Самопоміч» та бойових товаришів. У жовтні була опублікована розповідь Івана про будні на передовій. Залишились дружина та двоє синів 10 і 8 років.         29 січня 2015 загинув у бою з російськими збройними формуваннями під час оборони міста Вуглегірськ (Донецька область).

Фастівська Народна Республіка у Дебальцевому або розповідь про будні на передовій Івана Ступака

 Фастівський канал "Нове місто" зняв цікавий сюжет про нашого фастівчанина, кандидата в депутати по нашому 91 виборчому округу Івана Ступака, який зараз разом з побратимами знаходиться на передовій - захищає від терористів місто Дебальцеве Донецької області:





128-а гірсько-піхотна бригада (Мукачеве)


Тербан Олександр   33 роки, Чинадійово Мукачівський район Закарпатська область. Проживав у с. Нове Давидково. Військовослужбовець 128-ї гірсько-піхотної бригади (Мукачеве). Залишилися дружина, син та донька.       Загинув у районі Дебальцеве 29 січня 2015 орієнтовно 
Олександр був чудовим кухарем, працював у ресторанах Мукачева та навколишніх сіл. Варив смачний бограч і на війні. Кажуть, снаряд влучив прямо в кухню, де саме перебував закарпатець.
 Мукачево.Net


Герої не вмирають!


Буйновський Ігор Анатолійович        14 лютого 1968, Южноукраїнськ Миколаївська область. Артилерист 13-го окремого мотопіхотного батальйону 1-ї окремої танкової бригади (раніше 13-й БТО «Чернігів-1»). Інженер, працював на Південноукраїнській АЕС. У 2010 році балотувався на посаду міського голови Южноукраїнська. З початком подій на сході добровольцем пішов боронити Батьківщину. 28 січня 2015            загинув у результаті обстрілу з РСЗВ «Град» позицій військови

Герої не вмирають!

Заплітний Дмитро     1983, Тернопіль. Військовослужбовець.                Загинув під час артилерійського обстрілу 28 січня 2015 .


Герої не вмирають!

Свищ Сергій      24 роки, Устилуг Володимир-Волинський район Волинська область. Військовослужбовець.         Загинув 28 січня 2015  орієнтовно


Полк особливого призначення «Азов»
 Національної гвардії України

Позивний «Вальтер»          1965, Боєць артилерійського підрозділу Полку особливого призначення «Азов» Національної гвардії України. Прийшов до полку «Азов» у грудні 2014 року.

Шульга Анатолій  (Позивний «Бізон»)         1965, Конотоп Сумська область. Боєць «волинського взводу», артилерійського підрозділу Полку особливого призначення «Азов» Національної гвардії України. Ветеран-«афганець». Належав до лав УНСО та організації «Правий сектор» в Конотопі. На фронті перебував з червня 2014 року.

    
28 січня 2015 вночі та зранку російські бойовики вели вогонь у напрямках сіл Гранітне та Миколаївка (Волноваський район) поблизу Маріуполя. Бійці «Азову» виїхали на передову, щоб відтягнути вогневий удар на себе та унеможливити жертви серед мирного населення. В результаті артилерійсько-мінометної дуелі двоє захисників загинули, шестеро отримали поранення.
«АЗОВ» — полк особливого призначення
29 января 2015 в 12:12

Вчора, 28 січня під час артилерійської дуелі від ворожого снаряду загинули два наших побратими Бізон та Вальтер.
Обидва були артилеристами. І Бізон і Вальтер – однолітки - 1965 року народження.

Друг Вальтер прийшов у полк у грудні минулого року, одразу захотів в артилерію. Не дивлячись на вік, Вальтер не поступався молодим бійцям. Займався спортом, у вільний від тренувань та бойових операцій час ходив до спортзалу. Говорив: «Артилерія то така штука - відпрацював і бігом змінювати позицію, тому треба підтримувати форму».

Друг Бізон був одним з перших артилеристів у полку. Для молодих бійців він був старшим братом. Постійно тренував розрахунок, не даючи навіть перепочити. Бізон говорив: «Після бою будемо відпочивати, а зараз до роботи, нема чого сидіть коли ворог у нас на порозі». Після боїв Бізон завжди запитував: «Ну що, ми чотко попали?». Хочеться сказати тобі, друже, ви знищили ворожий розрахунок і склад боєприпасів. Вам вдалось відтягнути вогонь на себе і обстріл наших позицій і села припинився. Ви врятували не одне життя. Сам Бізон під час виконання бойового завдання отримав важкі поранення, не сумісні з життям.

Загинули Бізон і Вальтер смертю хоробрих, смертю справжніх чоловіків у бою за свою Націю та свою Батьківщину.

 Ви назавжди з нами. Помстимо смерть великих лицарів!!!


Герої не вмирають!


Римар Ігор Миколайович        27 років, Трибухівці (Бучацький район) Тернопільська область. Військовослужбовець 80-ї окремої аеромобільної бригади. Із початком війни Ігор відмовився від своїх заробітків у Росії. 9 листопада 2014 року був призваний за мобілізацією. Залишилися мати і дружина.                   Отримав тяжкі поранення 9 січня під час атаки російських бойовиків на новий термінал Аеропорту Донецька. У бою від розриву міни Ігорю відірвало руку, розтрощило щелепу і гортань. Через обстріли Ігорю довелось чекати близько семи годин, перш ніж його змогли вивезти з аеропорту до шпиталю в Артемівську. Більше двох тижнів воїн боровся за життя, переніс чотири операції. Помер у Київському військовому клінічному центрі 27 січня 2015

Війна на Сході України забирає чимало життів, а ще більше залишає покалічених доль. Поранені бійці завжди відчуватимуть біль від страшної біди, що змусила їх заглянути у вічі смерті. Кожного дня вояки на фронті борються за право бути на своїй землі, а за те, щоб вижити, щохвилини борються поранені й медики у військових шпиталях. Родинам загиблих і потерпілих не з чужих слів відомо, що означає побувати у самому пеклі…

Ігореві Римару зі села Трибухівці Бучацького району лише 27 років, але війна забрала у нього майбутнє. Захищаючи Донецький аеропорт, боєць 9 січня потрапив під мінометний обстріл. У бою йому відірвало руку, розтрощило щелепу і гортань… Нині Ігор – у Київському військовому шпиталі. Його стан називають стабільно тяжким…

Із початком війни на Сході Ігор Римар відмовився від своїх заробітків у Росії, а коли мобілізували, поставив родину перед фактом і 9 листопада пішов на фронт. Відтоді рідні не знали, де він. Про те, що Ігор мужньо захищав Донецький аеропорт, дружина дізналася тільки тоді, коли вже сталася біда.

Ігор служив у 80-ій окремій аеромобільній бригаді і разом з побратимами відбивав наступи бойовиків. Він устиг в аеропорту відсвяткувати Різдво, щодня телефонував двом найріднішим жінкам – матері та дружині, і там, на передовій, хвилювався за них.

Востаннє Леся говорила з чоловіком 8 січня вранці, а потім зв’язку вже не було. Два дні вона чекала на його дзвінок, але телефон постійно був вимкнений. Жінка розповідає, що весь цей час була сама не своя, ніби відчувала, що мовчання Ігоря віщує біду…

Молодого «кіборга» поранило мінометним снарядом, що розірвався прямісінько перед ним. Через постійні обстріли знесиленому від болю воякові довелося пролежати на полі бою близько семи годин, перш ніж його доправили до шпиталю: спочатку в Артемівськ, а потім – до Харківського військового госпіталю. Тепер рідні не можуть без сліз говорити про травми Ігоря і щодня чатують під дверима реанімації.

– 10 січня нам зателефонував командир Ігоря, що чоловіка поранили, – плаче дружина бійця Леся. – Сказав, що поранення несерйозне, бо постраждала лише рука, але він – у шпиталі. Попросив також, щоб ми не їхали до Харкова, бо Ігоря переводять до Києва. Ми таки поїхали. Про справжній стан чоловіка нам розповів лікар: і про гортань, і про щелепу, і про те, що рука не просто поранена, а її взагалі немає. Нам так тяжко, що я навіть не знаю, якими словами висловити біль і горе, що спіткали нашу сім’ю. Ігор у комі, переніс уже чотири операції, лікарі говорять, що невідомо, чи він узагалі зможе говорити, ковтати, дихати…


Герої не вмирають!

Білоус Анатолій         35 років, Кременчук Полтавська область. Військовослужбовець 92-ї окремої механізованої бригади (Харківська область).       
Загинув близько 18:45 26 січня 2015 в районі села Трьохізбенка Луганська область
 
Герої не вмирають!


Самак Микола Миколайович  23 роки,с.Текуче Косівський район Івано-Франківська область. Військовослужбовець. Закінчив Івано-Франківський коледж фізичного виховання. У зоні АТО перебував з жовтня 2014 року.
26 січня 2015 загинув у зоні проведення АТО на Донбасі під час бойових дій

Герої не вмирають!


Голик Анатолій Михайлович    1994, Нижнє Солотвино Ужгородський район Закарпатська область. Військовослужбовець Національної гвардії України. У 2012 році закінчив Ужгородське вище професійне училище торгівлі та технологій харчування. Призваний на строкову службу в Києві. Пізніше перейшов на контрактну службу..           Загинув 26 січня 2015 орієнтовно. Снаряд влучив у броньовик, у якому їхали бійці.

95-а окрема аеромобільна бригада (Житомир)

Стратович Анатолій Гримович  1962, Житомир. Снайпер 95-ї окремої аеромобільної бригади (Житомир). Був активним учасником Революції Гідності. На фронт пішов добровольцем.   26 січня 2015            загинув у районі аеропорту Донецька



Сенюк Денис Сергійович 1993, Полтава. Солдат, військовослужбовець 95-ї окремої аеромобільної бригади (Житомир). Був єдиним сином у батьків. Від березня 2014 року захищав Батьківщину, влітку приїздив додому, де познайомився з дівчиною, у жовтні під час наступної відпустки одружився. Залишилися батьки і молода дружина.      26 січня 2015 група, в якій перебував Денис, потрапила під мінометний обстріл, 5 бійців загинуло одразу, двоє отримали важкі поранення.
 27 січня волонтери «Офіцерського корпусу» (Алла «Чонгар») вивезли тіла 5 загиблих воїнів 95-ї бригади з району аеропорту, село Водяне (Ясинуватський район).


Рачок Михайло         4 жовтня 1984, Лозова (Хмільницький район) Вінницька область. Прапорщик, військовий контрактної служби 95-ї окремої аеромобільної бригади (Житомир). Залишилися батьки, дружина, брат, сестра та бабуся.         26 січня 2015 група десантників, яка вивозила поранених з району Донецького аеропорту, потрапила під мінометний обстріл, було підірвано БТР.


Гага В'ячеслав Олегович  3 серпня 1991, Плешкані Золотоніський район Черкаська область. Солдат, водій 95-ї окремої аеромобільної бригади (Житомир). Закінчив Черкаський національний університет імені Богдана Хмельницького. У жовтні 2013 року вирішив піти на контрактну службу в десантні війська. З перших днів АТО перебував у зоні бойових дій. Отримавши важке поранення у ногу, потрапив на реабілітацію, проте згодом повернувся на фронт. У липні 2014 року був нагороджений «Орденом за мужність» ІІІ ступеня. Залишився батько.    26 січня 2015 військовий автомобіль підірвався на міні поблизу села Спартак (Ясинуватський район) у районі Донецького аеропорту. Разом зі своїми товаришами В'ячеслав загинув на місці

Герої не вмирають!

Мазур Віталій Віталійович           25 серпня 1979, Залуччя Дубровицький район Рівненська область. Проживав у Житомирі. Старший прапорщик-головний старшина 13-го окремого аеромобільного батальйону 95-ї окремої аеромобільної бригади (Житомир). Проходив строкову службу у військах спецпризначення у Кіровограді. Подальшу свою службу пов'язав із десантними військами. Був старшиною розвідроти, начальником продовольчого складу. Тривалий час служив у в/ч А1910 (район Корбутівки) старшиною 3-ї аеромобільної роти. Перед початком військових дій був призначений головним старшиною 13-го батальйону. З 8 березня 2014 року виконував бойові завдання із захисту Батьківщини, спочатку у Криму, потім на сході. Залишились дружина та двоє дітей шкільного віку.                     Отримав тяжке поранення голови 22 січня у бою в районі населених пунктів Спартак (Ясинуватський район) — Сєверне поблизу Донецького аеропорту. Перебував у комі, помер в лікарні Демитрово на Донеччині 26 січня 2015. Похований у Житомирі на Смолянському військовому кладовищі.


28 січня Житомир попрощався з військовослужбовцем 95-ї бригади Віталієм Мазуром.

35-річний головний старшина 13-го окремого аеромобільного батальйону родом з Рівненщини. Тривалий час він служив у 95-й окремій аеромобільній бригаді. 8 березня одним із перших вирушив до Криму обороняти українські кордони.

У листопаді минулого року його підрозділ повернувся на місце дислокації для відновлення боєздатності, на Донеччину повернулися 19 січня. 22 січня в ході бою неподалік Донецького аеропорту Віталій Мазур отримав важке поранення, від якого через 4 дні помер у лікарні на Донеччині.

 «Це був бій близько 11-ї години 22-го січня. Поблизу населеного пункту Спартак та Донецького аеропорту. На наші позиції пішов контрнаступ противника. На нас тоді пішли і танки, і бойові машини, і мінометні обстріли. Було все в одному. Віталій був поранений, впав у кому, наші медики надавали йому допомогу. Дуже велика втрата. Я навіть не уявляю, ким його замінити на цій посаді, яку він займав. Людина дійсно була незамінна», - каже командир 13-го аеромобільного батальйону Олександр Порхун.

Попрощатися з бійцем прийшло близько тисячі людей. Рідні та друзі загиблого кажуть – Віталій Мазур повністю віддавав себе військовій справі.

«Віталій завжди був попереду, завжди. Це був справжній старшина, справжній «батя», хоч і молодий. Він міг вести групу, міг сісти за кермо, міг виконати будь-яке завдання. Він був Людиною з великої літери. Захисником своєї Батьківщини з великої літери. Він – герой, справжній герой. Вічна йому пам'ять», - сказав під час церемонії прощання колишній начальник розвідки 95-ї окремої аеромобільної бригади Ігор Дзюба.

Вшанувати пам'ять героя прийшли і десятки людей, які особисто не знали бійця.

«Дуже важко, коли гинуть наші військові. Я бачу на передовій, як хлопці воюють. Розумієте, для мене всі вони – герої, від солдата до полковника. Я не могла не прийти. Я дуже прошу людей, звертаюся до них: давайте будемо допомагати нашим хлопцям хто чим може, тому що тільки завдяки допомозі наших людей, небайдужості наших людей ми можемо відстояти нашу країну і можемо перемогти нашого ворога», – каже Юлія Толмачова, житомирська волонтерка, яка однією з перших почала возити допомогу військовим на передову.

Проводжали Віталія Мазура вигуками «Герої не вмирають». Поховали його на військовому кладовищі у Житомирі. У бійця лишилася дружина і двоє дітей шкільного віку.
http://www.zhitomir.info/news_143867.html

Герої не вмирають!

Жук Микола        Капітан, командир протитанкової батареї 128-ї гірсько-піхотної бригади (Мукачеве).            25 січня 2015 За повідомленням ЗМІ із посиланням на військових, загинув в районі Дебальцеве в результаті обстрілу російськими збройними формуваннями

Герої не вмирають!


Бузейніков Сергій Миколайович         24 роки, Захарівка (Світловодський район) Кіровоградська область. Військовослужбовець 28-ї окремої механізованої бригади (Чорноморське (Одеська область). Призваний у вересні 2014 року. Залишилися дружина і 10-місячна донька.    25 січня 2015 На блокпосту в районі Мар'їнка — Курахове (Донецька область) стався вибух автомобіля, за одною з версій, теракт скоєний «смертником». За повідомленням волонтерської групи 28-ї омбр у facebook, в результаті вибуху загинув один військовий, ще один отримав важкі поранення і помер у лікарні

Герої не вмирають!

Баширов Тахір Тахірович     25 лютого 1985, Ніжин Чернігівська область. Військовослужбовець 1-ї окремої гвардійської танкової бригади (Гончарівське). Призваний за мобілізацією 28 серпня 2014 року. Залишилися батьки, дружина, син-першокласник та донька дошкільного віку.        
Загинув  24 січня 2015 орієнтовно у бою поблизу міста Авдіївка (Донецька область) в районі Донецького аеропорту
Герої не вмирають!

Попов Олександр Олександрович     Лейтенант, військовослужбовець 40-го окремого мотопіхотного батальйону 17-ї окремої танкової бригади, Кривий Ріг (раніше 40 батальйон територіальної оборони «Кривбас»).           24 січня 2015 загинув від осколкового поранення на блокпосту в районі Дебальцеве під час танкового обстрілу з боку противника.
Про бій, в якому загинув герой, дивись тут 

128-а окрема гірсько-піхотна бригада


Конопльов Андрій Анатолійович  (Позивний «Сєдой»)        Пирятин Полтавська область. Військовослужбовець 128-ї гірсько-піхотної бригади (Мукачеве). Байкер.       Загинув у районі Дебальцеве 24 січня 2015 

Хіврич Сергій Олександрович  Старший сержант 15-го окремого гірсько-піхотного батальйону (Ужгород) 128-ї окремої гірсько-піхотної бригади. Призваний 19 березня 2014 року Івано-Франківським ОВК.           
Шевцов Олександр Михайлович       Рядовий 15-го окремого гірсько-піхотного батальйону (Ужгород) 128-ї окремої гірсько-піхотної бригади. Призваний 10 квітня 2014 року Черкаським ОВК.
Загинули 24 січня 2015        під час артилерійського, мінометного обстрілу та обстрілу зі стрілецької зброї опорних пунктів російськими збройними формуваннями на території Донецької області
Герої не вмирають!

Гребенюк Максим    Боєць Полку патрульної служби міліції особливого призначення «Дніпро-1».                        Загинув 24 січня 2015 під час обстрілу російськими збройними формуваннями села Піски (Ясинуватський район) під Донецьком у результаті прямого попадання артилерійського снаряду

Герої не вмирають!

Жук Василь        23 роки, Здолбунів Рівненська область. Військовослужбовець 93-ї окремої механізованої бригади (Черкаське).                        Загинув 24 січня 2015 в районі аеропорту Донецька
Герої не вмирають!

Миколайчук Дмитро Васильович        3 червня 1993, Ломачинці (Віньковецький район) Хмельницька область. Старший солдат, військовослужбовець строкової служби військової частини 3056 Південного ОТО Національної гвардії України. Призваний Віньковецько-Новоушинським ОРВК. Добровольцем поїхав у зону АТО захищати Батьківщину.                     Загинув у результаті артилерійського та мінометного обстрілу близько 9:20 24 січня 2015 позицій Нацгвардії поблизу Виноградне (Волноваський район) Донецької області під Маріуполем
 Герої не вмирають!

Гончарук Юрій 1989, Житомирська область. Військовослужбовець 90-го окремого десантного батальйону «Житомир» у складі 95-ї окремої аеромобільної бригади (Житомир).      Загинув 23 січня 2015.            Брав участь в обороні донецького аеропорту.

Герої не вмирають!

Атоян Альберт  Новокрасне (Арбузинський район) Миколаївська область. Військовослужбовець 208-ї Херсонської гвардійської зенітно-ракетної бригади, в/ч А1836. Останній час мешкав у місті Миколаїв, працював на Миколаївському суднобудівному заводі. На фронт пішов добровольцем. Залишились дружина та донька.                       Загинув поблизу села Костянтинівка (Мар'їнський район) під Донецьком 22 січня 2015

Герої не вмирають!


Петренко Василь Васильович   6 жовтня 1975, Коростень Житомирська область. Майор, військовослужбовець Одеської зенітно-ракетної бригади (160-ї ?). Виріс в багатодітній родині. Кадровий офіцер, на фронт пішов добровольцем. Залишились дружина та дві доньки.  22 січня 2015 загинув на опорному пункті біля Донецького аеропорту від кулі снайпера.

Герої не вмирають!


Ільїн Андрій Миколайович         28 серпня 1983, Світловодськ Кіровоградська область. Проживав у м. Кременчук Полтавська область. Старший лейтенант, командир взводу 17-го окремого мотопіхотного батальйону 57-ї окремої мотопіхотної бригади (раніше 17 батальйон територіальної оборони «Кіровоград»). Останнім часом працював в одній з телекомунікаційних компаній Кременчука. Призваний за мобілізацією у березні 2014 року через військкомат на Кіровоградщині. Залишились батьки у Світловодську.       22 січня 2015            Загинув на блокпосту в районі м. Горлівка (Донецька область). Під час масованого артилерійського обстрілу блоупосту російськими збройними формуваннями під ногами Андрія розірвався снаряд. Тіла загиблих оборонців блокпосту знаходяться на території, що контролюється російськими бойовиками


Герої не вмирають!


Закревський Костянтин Романович  (Позивний «Монгол»)       27 грудня 1980, Терсянка Новомиколаївський район Запорізька область. Молодший сержант 42-го окремого мотопіхотного батальйону 57-ї окремої мотопіхотної бригади (раніше 42-й БТО Кіровоградської області «Рух Опору»). На фронт пішов добровольцем 02 квітня 2014 року, з 04 червня 2014 року військовослужбовець 42-й БТО Кіровоградської області «Рух Опору». Залишилась мати.    22 січня 2015 загинув під Дебальцеве, відбиваючи атаку диверсійно-розвідувальної групи противника, яка діяла під прикриттям артилерії. В результаті артобстрілу в бою загинули три бійця бригади
Герої не вмирають!

Федчук Сергій  Військовослужбовець 93-ї окремої механізованої бригади (Черкаське).                        Помер 21 січня 2015 від отриманих поранень в живіт і в голову.


Герої не вмирають!


Молодика Андрій        2 лютого 1978, Велика Медведівка (Шепетівський район) Хмельницька область. Військовослужбовець (підрозділ не уточнено). Працював трактористом. Залишилось двоє дітей.              Бійці відбили танкову атаку противника в районі міста Горлівка (Донецька область). Після того як ворог відступив, по позиціях українських воїнів було відкрито мінометний вогонь. Андрій загинув під час обстрілу 21 січня 2015
Сьогодні на головній площі міста відбулась громадська панахида за загиблим Андрієм Молодикою, який загинув 21 січня під мінометним вогнем біля міста Горлівка Донецької області. Шепетівчани попрощались та віддали шану пам'яті відважному бійцю української армії. 

Андрій загинув як справжній Герой. Він разом зі своїми побратимами, за допомогою гармат, зупинив атаку п'яти ворожих танків, таким чином врятувавши від вірної загибелі 50 українських військових. Бойовики, які безславно втікли з поля бою, згодом накрили наші позиції мінометним вогнем, таким чином забравши життя нашого земляка.

Андрій Молодика народився 2 лютого 1978 року в селі Велика Медведівка Шепетівського району. Працював трактористом та виховував двоє дітей.

Висловлюємо свої найщиріші співчуття близьким та рідним Андрія. Вічна пам'ять Герою!

Герої не вмирають!

Пойда Артем Володимирович   1994, Нова Прага Олександрійський район Кіровоградська область. Молодший сержант, вогнеметник 17-го окремого мотопіхотного батальйону 57-ї окремої мотопіхотної бригади (раніше 17 батальйон територіальної оборони «Кіровоград»). У жовтні 2013 року демобілізувався після проходження строкової служби у морській піхоті. У квітні 2014 добровольцем прийшов у військкомат за мобілізацією. Залишились мати та старший брат.            21 січня 2015 загинув під час відбиття масованої атаки російських збройних формувань на блокпост батальйону на західних околицях міста Горлівка (Донецька область). Російські бойовики вели тривалий вогонь з мінометів і самохідних артилерійських установок. Артем помітив мікроавтобус з 12 бойовиками і вогнеметом його знешкодив, чим зберіг життя багатьом своїм побратимам, але сам загинув від розриву снаряду

В останню путь українського uероя провели представники районної влади, командування, військовослужбовці та численні мешканці Нової Праги. На траурній церемонії бійця згадували, як справжнього патріота й відважного армійця, порядну й мужню людину. Життєрадісний і товариський, відповідальний та наполегливий – таким його запам’ятали друзі, таким він залишиться для багатьох односельців та військових побратимів.
Вчитель Новопразького НВК і класний керівник Артема Лариса Валькевич зізнається, що хлопець завжди був добросовісним, життєрадісним, мав багато друзів, а ще з особливим щемом і любов’ю ставився до мами Валентини, дуже її любив і поважав, адже виховувався в неповній сім’ї, без батька, який трагічно загинув. Добрі стосунки у нього були і з старшим братом Костянтином.

По закінченню 11-го класу Новопразького НВК Артема призвали до лав Збройних Сил України на строкову службу, а в жовтні 2013-го він демобілізувався. За півроку Артем, як досвідчений солдат, вирішив поповнити ряди армійців, щоб протистояти ворожій агресії на сході, і добровільно був призваний Олександрійським ОВК у 17-й батальйон територіальної оборони Кіровоградщини.

21 січня 2015 року о 7-й ранку терористи намагалися здійснити прорив оборонних укріплень взводного опорного пункту 717 під Горлівкою, застосовуючи важку техніку та артилерію. Саме під час масової атаки і застосування важкої техніки і артилерії, Артем своєчасно виявив мікроавтобус з 12 сепаратистами, проявив мужність та сміливість і вогнеметом його знешкодив, чим зберіг життя багатьом своїм побратимам і не дав противнику зайняти взводний опорний пункт та, на превеликий жаль, врятуватися сам не зміг, поклавши на вівтар своє життя.

Герої не вмирають!

Збишко Володимир  37 років, Рава-Руська Жовківський район Львівська область. Офіцер, військовослужбовець 4 батальйону 24-ї окремої механізованої бригади (Яворів). Залишились батьки та дружина.        21 січня 2015 Після атаки російських збройних формувань на блокпост №31 на трасі «Бахмутка» поблизу смт Фрунзе (Луганська область) бійці повернулись на блокпост за пораненими. Володимир загинув під час евакуації поранених товаришів.
Стало відомо ім’я героя равчанина, який загинув під час вчорашніх обстрілів 31-го блокпоста. Це офіцер 24-тої бригади, 4-го батальйону 37-річний Володимир Збишко. Про це «Погляду» повідомила мер Рави-Руської Ірина Верещук.
Чоловік загинув, повертаючись за пораненими товаришами під нещадним вогнем окупантів.
«Вчора героїчно загинув перший равчанин Володимир Збишко. Одружений, діток нема. Жив з батьками у Рава-Руській. Був у 24-ій бригаді. З того, що мені відомо, після того, як наші відбили атаку і хлопці відступили з 31-го блокпоста, коли уже були загиблі, він був ще живим і повертався за пораненими. Йому казали не йти, але було багато поранених, і він хотів їх вивезти. З тої команди, що поверталась за пораненими, він один загинув», - розповіла Ірина Верещук.

Герої не вмирають!

Борисевич Василь     49 років, Мала Снігурівка Лановецький район Тернопільська область. Військовослужбовець 24-ї окремої механізованої бригади (Яворів).    
Загинув 20 січня 2015 орієнтовно від кулі снайпера на блокпосту №31 на трасі «Бахмутка» поблизу смт Фрунзе (Луганська область).




Дмитренко Віталій    29 років, Кривий Ріг Дніпропетровська область. Військовослужбовець 28-ї окремої механізованої бригади (Чорноморське (Одеська область). Призваний за мобілізацією. Без батька залишились двоє дітей.     Загинув 20 січня 2015 
         
79-ї окрема аеромобільна бригада (Миколаїв).

Кажурін Віктор 1991. Військовослужбовець 79-ї окремої аеромобільної бригади (Миколаїв). 
Петухов Дмитро Юрійович        1992. Солдат 79-ї окремої аеромобільної бригади (Миколаїв).
Загинули 20 січня 2015.       Про загибель бійців повідомив голова Миколаївської ОДА Вадим Мериков
Ник.ua - город Николаев 
Сегодня в Николаеве похоронили "Киборга"
 Дима Петухов погиб в бою за Донецкий аэропорт. Ему было всего 22 года. Этим летом у него должна была состоят свадьба.
 Диму накрыла бетонная стена, которая обвалилась во время обстрела из российского Града.
 "Киборги" - они железные духом, но созданы из плоти и крови.
 R.I.P. https://www.facebook.com/gorodniko


Герої не вмирають!

Шевченко Ілля Геннадійович   1994, Дніпропетровськ. Механік 25-ї Дніпропетровської окремої аеромобільної бригади, в/ч А1126 (Гвардійське).
Під час бойових дій в районі аеропорту Донецька Ілля разом із сімома десантниками 20 січня 2015            потрапив під мінометний обстріл російських збройних формувань. Від тяжкого поранення помер у лікарні міста Красногорівка. Похований на Краснопільському цвинтарі Дніпропетровська. Відео про героя дивись тут http://ua.112.ua/video/u-dnipropetrovsku-proschayutsya-z-biycem-zagiblim-v-zoni-ato.html?type=90206


Герої не вмирають!

Терещук Ігор Петрович     9 березня 1980, Кривий Ріг Дніпропетровська область. Старшина, головний сержант гаубично-артилерійської батареї 25-ї Дніпропетровської окремої аеромобільної бригади, в/ч А1126 (Гвардійське). У 2004 році закінчив Криворізький коксохімічний технікум Національної металургійної академії України. У 1999-2000 роках проходив службу в армії. Працював водієм у Дзержинському райвідділі міліції та у ПАТ «АрселорМіттал Кривий Ріг». Призваний за мобілізацією 27 березня 2014 року. Залишилися дружина, 17-річна донька та 10-річний син.        20 січня 2015 загинув у бою з російськими збройними формуваннями в районі аеропорту Донецька.
Долгинцевский районный в городе совет, его исполнительный комитет и все жители Долгинцевского района глубоко скорбят и выражают искренние соболезнования родным и близким главного сержанта гаубичной артиллерийской батареи 25 отдельной воздушно-десантной бригады, старшины Терещука Игоря Петровича, погибшего при выполнении воинского долга в зоне проведения антитеррористической операции.

 Терещук Игорь Петрович родился 9 марта 1980 года.

 Окончил Криворожскую общеобразовательную школу № 88, в 2004 году закончил Криворожский коксохимический техникум Национальной металлургической академии Украины.

 С 1999-2000 годы проходил службу в армии.

 Работал водителем в Дзержинском РО КГУ ГУМВД Украины в Днепропетровской области и на ОАО "АрселорМиталл Кривой Рог".

 Игорь Петрович был мобилизован на службу 27 марта 2014.

 За личное мужество и героизм, самоотверженность и верность военной присяге и народу Украины, проявленные при выполнении воинского долга, Терещук Игорь Петрович награжден посмертно нагрудным знаком "За заслуги перед городом" III степени.

 Он отдал свою жизнь ради мира на нашей земле.

Как мы сообщали ранее, завтра в Кривом Роге простятся с бойцом 25 бригады Игорем Терещуком, погибшим в зоне АТО

Выражаем соболезнование родным и близким погибшего бойца.

Вечная память... http://www.0564.ua/news/719133

Герої не вмирають!


Яцків Петро Миколайович         Старший сержант 93-ї окремої механізованої бригади (Черкаське)             Загинув 20 січня 2015 р. у бою з російськими збройними формуваннями поблизу с. Піски (Ясинуватський район)в районі аеропорту Донецька (ДАП).
У бою під Пісками загинув  боєць з Дрогобиччини – Яцків Петро Миколайович, 49 років, житель села Літиня Дрогобицького району.

Похорон Петра Яцківа відбувся у середу, 28 січня. Зустрічали Героя мешканці сусідніх та, без перебільшення, все рідне село. Дорослі та діти стояли обабіч дороги навколішки з прапорами та чорними скорботними стрічками, запаливши лампадки.

На очах чи не в кожного були сльози, адже життя кожного військового, загиблого за Україну – це найвища ціна, про яку слід пам’ятати теперішньому та прийдешнім поколінням.

Вічна пам’ять Героям…

Герої не вмирають!

Ремішевський Віталій Валентинович         17 липня 1974, Голосків (Кам'янець-Подільський район) Хмельницька область. Солдат, водій 95-ї окремої аеромобільної бригади (Житомир). Пройшов війни в Іраку та Лівані. Добровольцем пішов на фронт захищати Батьківщину. Залишилась дружина та троє дітей.            20 січня 2015 загинув у бою з російськими збройними формуваннями в районі аеропорту Донецька. Як повідомили у Хмельницькому облвійськкоматі, поблизу села Піски (Ясинуватський район) його тактична група потрапила під обстріли бойовиків.

Герої не вмирають!


Марківський Володимир Геннадійович   11 червня 1988, Улашанівка (Славутський район) Хмельницька область. Капітан, командир 1 роти 13-го батальйону 95-ї окремої аеромобільної бригади (Житомир). Закінчив Академію сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного у Львові. Захищати Батьківщину поїхав ще у березні. Був єдиним сином у сім'ї, залишилася мати.     20 січня 2015 Загинув у бою з російськими збройними формуваннями в районі аеропорту Донецька. Під час висування на допомогу захисникам аеропорту двоє розвідників підірвались на фугасі, ротний разом зі своїми бійцями витягнув їх до машини і в цей час поряд розірвався снаряд. Весь удар прийшовся на Володимира і ще одного бійця, якого він прикрив собою, врятувавши йому життя
20 січня поблизу донецького аеропорту командир першої роти 13-го батальйону 95-ї житомирської бригади капітан Володимир Марківський закрив собою пораненого розвідника, та сам не врятувався.

Про це йдеться у сюжеті ТСН.

До тями розвідник Костянтин прийшов у лікарні і одразу дізнався, що житиме. А ось про те, що його командир врятував його ціною власного життя, він ще не знає.

Володимир Марківський – командир першої роти 13-го батальйону 95-ї бригади. Того чорного вівторка його підрозділ їхав на підмогу «кіборгам». Хлопці кажуть, що майже доїхали до місця, як два їхніх розвідники підірвалися на фугасі. Ротний зупинив машину і першим побіг рятувати поранених. Андрій Алієв був поруч із ним.

«Ми тягнули їх, потім на руки в машину затягували і саме в цей момент стався цей вибух, снаряд прилетів», - розповідає старший солдат Андрій Алієв.

Хлопці впевнені, що це була засідка. Вони від того снаряда теж дістали поранення. Кажуть, що противник стріляв на ураження саме тоді, коли відкрили борти машини, щоб затягти в неї поранених.

Увесь удар на себе взяли два бійця: Марківський і його підлеглий Костянтин.
У лікарні військові розвідроти страждають не від ран, а від втрати командира, якого усі передусім вважали другом. Кажуть, рота Марківського була найкращою в 95-й бригаді. А контрактників, які потрапляли під його керівництво, називали «щасливчиками», саме через командира.

Захищати Україну Марківський поїхав ще в березні. Там, на війні, підлеглі лагідно називали його «батьком», хоча Володя був старшим усього на кілька років. П'ять днів тому він відзначив своє 26-річчя. Марківський мріяв повернутися додому з перемогою. Про втрату єдиного сина матір уже сповістили. Коли хоронитимуть героя – невідомо, з війни його тіло додому у село Улашанівка Славутського району, що на Хмельниччині, поки що не привезли.
http://www.zhitomir.info/news_143647.html

Герої не вмирають!


Атаманчук Олександр Олександрович народився 22.06.1990 року в Мирополі Романівського району. Військову службу проходив у 95-й бригаді 13 батальйон. З перших днів був в АТО, восени отримав поранення, але після лікування повернувся на службу.
Загинув 19 січня 2015 у бою з російськими збройними формуваннями в районі аеропорту Донецька




Герої не вмирають!


Розналевич Юрій       Військовослужбовець 80-ї окремої аеромобільної бригади.
«Урал», у якому перебував Юрій, підірвався на фугасі. Він отримав важке поранення голови, провів кілька днів у комі та помер 20 січня 2015 не приходячи до тями


Герої не вмирають!


Данюк Олександр      Широке (Широківський район) Дніпропетровська область. Солдат, гранатометник механізованої роти 17-ї окремої танкової бригади (Кривий Ріг)
19 січня 2015 Загинув у смт Станиця Луганська.

Герої не вмирають!

Данильченко Олександр Опанасович       4 травня 1960, Ільниця Іршавський район Закарпатська область. Гранатометник 93-ї окремої механізованої бригади, в/ч А1302 (Черкаське). На фронт пішов добровольцем 21 серпня 2014 року. Залишилась дружина та троє дорослих дітей (син і дві доньки).           
Загинув 19 січня 2015  орієнтовно у боях з російськими збройними формуваннями за аеропорт Донецька. 21 січня в Дніпропетровську СМЕ доставлені тіла 4 українських героїв з району донецького аеропорту волонтером Аллою «Чонгар». За її повідомленням, Олексій загинув три дні тому, тіло забране з аеропорту.

Герої не вмирають!

Білик Ігор Вікторович        14 лютого 1979, Старокостянтинів Хмельницька область. Військовослужбовець 90-го окремого десантного батальйону «Житомир» у складі 95-ї окремої аеромобільної бригади (Житомир).            
Загинув 19 січня 2015  орієнтовно у бою з російськими збройними формуваннями в районі аеропорту Донецька.

Герої не вмирають!

Панченко Олексій Анатолійович       23 вересня 1974, Черкаси. Військовослужбовець 90-го окремого десантного батальйону «Житомир» у складі 95-ї окремої аеромобільної бригади (Житомир), служив у сформованому в серпні 2014 року черкаському взводі. У 1994 році закінчив пожежно-технічне училище, де й продовжив проходження служби на посаді інспектора по роботі з особовим складом до 1997 року. До мобілізації був начальником відділу лінійного контролю Управління Укртрансінспекції у Черкаській області. Призваний за мобілізацією 22 серпня 2014 року, з листопада 2014 року виконував завдання в зоні АТО. Залишилися батьки, дружина та син.                   
Загинув 19 січня 2015 в бою з російськими збройними формуваннями в районі аеропорту Донецька
Колектив Державної інспекції України з безпеки на наземному транспорті висловлює співчуття у зв'язку зі смертю Олексія Панченка

У зоні антитерористичної операції загинув начальник відділу лінійного контролю Управління Укртрансінспекції у Черкаській області Панченко Олексій Анатолійович. Трагедія сталася 19 січня під Донецьким аеропортом.

Олексій Панченко мав високий рівень професійної підготовки. Свої обов’язки виконував сумлінно і добросовісно, з почуттям високої відповідальності, завжди надавав перевагу державним інтересам перед особистими, вимогливий до себе та спрямовував роботу на повне і досконале виконання завдань, що стояли перед ним та Управлінням Укртрансінспекції.

З 20 листопада 2014 року виконував завдання в антитерористичній операції в Донецькій та Луганській областях по врегулюванню кризової ситуації в Україні

Колектив Укртрансінспекції у скорботі та молитві низько схиляє голову, вшановуючи пам’ять Олексія, який героїчно загинув під час проведення Антитерористичної операції на сході нашої країни. Висловлюємо глибокі співчуття рідним, близьким, друзям, колегам.
Вічна пам’ять і слава Герою!
 
Герої не вмирають!
Парубець Сергій Сергійович
Подорожний Сергій Володимирович
Петров Сергій Юрійович
Остапенко Владислав Григорович   Військовослужбовці.            Загинули 18-19 січня 2015 в Донецькому аеропорту.       В ніч на 20 січня до моргу Дніпропетровська доставлено тіла 10 захисників аеропорту.


Герої не вмирають!

Кушнір Юрій Іванович       1978, Каплівка Хотинський район Чернівецька область. Військовослужбовець 80-ї окремої аеромобільної бригади.        18 січня 2015 У неділю, в районі аеропорту Донецька, військовослужбовець був важко поранений в бою з російськими збройними формуваннями, його евакуювали та надали першу медичну допомогу, однак від отриманих поранень він помер.


Івах Дмитро Анатолійович         25 років, Хмельницький. Старший лейтенант, військовослужбовець 95-ї окремої аеромобільної бригади (Житомир).  Загинув 18 січня 2015


Сурженко Сергій Іванович        25 лютого 1985, Новоархангельськ Кіровоградська область. Військовослужбовець 95-ї окремої аеромобільної бригади (Житомир).            18 січня 2015 Отримав смертельні поранення в зоні АТО.



Никоненко Сергій Григорович  (Позивний «Косічка»)       21 грудня 1962, Миргород Полтавська область. Командир одного з підрозділів 24-го окремого штурмового батальйону ЗСУ «Айдар».                        Загинув внаслідок обстрілу російськими збройними формуваннями з РСЗВ «Град» села Трьохізбенка (Луганська область). Після 3-ї години ночі кілька снарядів влучили в приміщення сільської школи, два корпуси зруйновані повністю, один частково. Сергій отримав важкі поранення і помер в лікарні міста Щастя 18 січня 2015

Батальон "АЙДАР"
Сегодня, 18 января 2015 года, в результате ночного обстрела со стороны террористов так называемой ЛНР системами "Град" села Трехизбенка Новоайдарского района Луганской области, погиб наш боевой товарищ, Никоненко Сергей Григорьевич, 21.12.1962 года рождения. От полученных ранений, не совместимых с жизнью, он умер в больнице г.Счастье.

 Сергей Никоненко был отцом и братом для своих бойцов.
 Ему доверяли, его любили.

 Он навсегда останется в нашей памяти таким, как был - немногословным, уравновешенным, мудрым.

 Выражаем соболезнования родным и близким погибшего.

 В понедельник, 19 января в 10-00 в с.Половинкино, на высоте, состоится прощание бойцов батальона с Сергеем Григорьевичем Никоненко.

 Во вторник, 20 января в 11-00 траурная церемония прощания с погибшим пройдет в г.Киеве, на Майдане Независимости, возле стеллы.

 Вечная память и вечная слава!

Герої не вмирають!


Пресняков Максим Сергійович            22 травня 1986, Мошни Черкаська область. Командир роти 93-ї окремої механізованої бригади (Черкаське), військова частина А1302.
18 січня 2015 загинув в бою з російськими збройними формуваннями за аеропорт Донецька.
Воин света Максим Пресняков погиб в Донецком аэропорту. Ротный, 28 лет, Вечная память Герою
HeleneHelene  Погиб на Крещение Господне. он теперь Ангел-защитник Украины. Вечная память Герою.
Оксана  Господи! Боже! Как же ты допускаешь такое? Мальчики, мальчики...
Ольга Тарасенко Земля ему пухом. Господь да простит его и примет!

Герої не вмирають!


Карпенко Василь Васильович  10 лютого 1961, Олевськ Житомирська область. Проживав у м. Новоград-Волинський. Підполковник, заступник командира 10-го окремого мотопіхотного батальйону 30-ї окремої механізованої бригади (раніше 10-й БТО «Полісся»). Довгий час був командиром окремого батальйону радіаційного, хімічного та біологічного захисту у м. Новоград-Волинський. Після оголошення першої хвилі мобілізації навесні 2014 року долучився до формування 10-го батальйону тероборони і підготовки новобранців. Залишилася дружина та дві дорослі доньки. 17 січня 2015 загинув у бою поблизу м. Докучаєвськ (Донецька область). Поховали Героя на міському кладовищі м. Новоград-Волинський, в секторі почесних поховань «Алея слави

Герої не вмирають!


Сігаєв Віктор Геннадійович       9 травня 1984, Новояворівськ Яворівський район Львівська область. Прапорщик, військовослужбовець 3 батальйону 72-ї окремої механізованої бригади (Біла Церква). Головний сержант роти матеріально-технічного забезпечення Академії Сухопутних військ України імені гетьмана Петра Сагайдачного.
17 січня 2014 загинув під час бойового зіткнення з противником поблизу смт Оленівка (Волноваський район) Донецької області. Вранці подзвонили російські бойовики і повідомили, що вони забрали тіло Віктора та його товариша в Донецьк, і щоб за ним приїхали родичі.
Михайло Гаврилів
Вчора рано загинув мій товариш прапорщик ЗСУ 72 бригади 3 батальону Сегаєв Віктор.
 Ще позавчора вечером о 22:14 я зним розмовляв по телефону і сміялись. Я зним узгоджував мою наступну поїздку до них у Волноваху, які гостинці привезу, а рано на другий день в його телефоні голос сепара зі словами: "пусть родние приєдут в Донецк і заберут тело его и его напарника".
 Ти Вітька обіцяв, що ми у Львові ще поп'єм пива, поїдемо на полігон і всі троє я ти і Іван, поїдемо на рибалку, а вийшло навпаки, ми тепер боремось за твоє тіло щоб забрати у сепарів.
 Вічна тобі пам'ять друже!!!
 Мені буде не вистачати наших коротких, але по суті, корисних розмов!
 Тяжко, але що зробиш, значить ти Богові більш потрібний там, а ніж тут, хоч я часами з Ним не згідний!
 ГЕРОЇ НЕ ВМИРАЮТЬ!!! Спи спокійно друже!!!
https://www.facebook.com/myhaylo.nepokirnyj/posts/841546369260260

Герої не вмирають!

Лисенко В'ячеслав Олекс.        Березівка (Гребінківський район) Полтавська область. Молодший сержант, військовослужбовець 93-ї окремої механізованої бригади, в/ч А1302 (Черкаське). Призваний за мобілізацією навесні 2014 року.                 
Загинув 17 січня 2015у районі аеропорту Донецька в бою з російськими збройними формуваннями.


В’ячеславу ЛИСЕНКУ присвячується...
 Міцний, здоровий, красень, він же
 Десантником відмінним став.
 Палахкотіли в світі війни,
 Але щоб в нас таке - не ждав.

 Та тільки сталося - призвався,
 Поповнив “кіборгів” ряди.
 Де довелося, скрізь старався
 Перемогти вогонь і дим.

 І мріяв: мирної години
 Лишень по бійні цій діждусь,
 Туди, де батьківська хатина,
 В Леваду рідну повернусь.

 На жаль, не стало В’ячеслава,
 Враз обірвалося життя,
 Але героя вічна слава
 Земне прониже майбуття

 Промінням відданості й честі,
 Любові, стійкості в бою.
 Здав на відмінно всі він тести
 За Україну за свою.

 В АТО щодень гарячі глави -
 І є в них подвиг В’ячеслава.

(Андрій ДЕЦИСЕНКО)

Герої не вмирають!


Фурдик Дмитро Миколайович   11 січня 1979. Останні 20 років проживав у Дніпропетровську. Командир відділення 6-ї роти 93-ї окремої механізованої бригади, в/ч А1302 (Черкаське). Дитинство провів у Вільнянську Запорізька область, куди сім'я Дмитра переїхала, коли йому було 2 роки. Навчався у Дніпропетровському інституті фізичної культури та спорту, який закінчив у 2002 році з відзнакою. Екс-гравець клубу «Дніпропетровські Ракети» (американський футбол). Займався ресторанним бізнесом, був арт-директором одного із закладів Дніпропетровська, влаштовував масові заходи. 1 жовтня 2014 року призваний за мобілізацією. Залишилися мати, брат і дружина.         17 січня 2015 загинув у бою з російськими збройними формуваннями в районі аеропорту Донецька. У Дмитра поцілив ворожий снайпер, коли він витягав з-під обстрілу пораненого бійця. Похований на кладовищі с. Павлівське Вільнянського району.
-         Мы играли с Димой вместе в шахматы, - вспоминает боец 6-й роты 93-й отдельной механизированной бригады Роман. - У него было редкостное чувство юмора. Он не любил давать советы, даже когда у него что-то спрашивали. В аэропорт мы недавно приехали и сразу попали на сложную операцию - это был наш третий день там. Двое наших в том бою погибли и более 20 получили ранения. Слышал, что мы покрошили человек сто противников. http://iz.com.ua/zaporoje/61875-v-zaporozhskoy-oblasti-prostilis-s-geroicheski-pogibshim-kiborgom-fotoreportazh.html

Герої не вмирають!


Сухіашвілі Тамаз       25 січня 1979, Ґорі Грузія. Грузинський доброволець, воював разом із 93-ю окремою механізованою бригадою. Служив в армії Грузії, брав участь в міжнародних миротворчих місіях в Іраку і Афганістані. Добровольцем долучився до захисту суверенітету Народу України від окупантів та їх пособників. Залишилась дружина та двоє малолітніх дітей.       17 січня 2015 Загинув близько 18:00 в бою з російськими збройними формуваннями в районі Донецька під час виконання бойового завдання із відволікання сил противника з метою вивезення поранених з Донецького аеропорту. В операції брали участь військові 6 роти 2 батальйону 93 омбр та бійці ДУК Правий сектор
Грузинский доброволец в Украине Давид Макишвили подтверждает гибель грузинского бойца 93-й бригады Тамаза Сухиашвили.

В интервью телекомпании "Рустави 2" Макишвили заявил, что имеет подтвержденную информацию о гибели грузинского бойца.

"У меня есть полная информация о том, что вчера, в 6 часов вечера, произошло столкновение шестой роты второго батальона 93-й бригады с российскими военными у населенного пункта в направлении Донецка. Операция проводилась с целю перенести внимание противника с аэропорта на другое направление, чтобы вывести раненных с территории аэропорта", - рассказывает Макишвили.

По его словам, в последние два дня на донецкий аэропорт осуществляется массированная атака, в связи с чем не могли вывести оттуда раненных и погибших. Поэтому было запланировано несколько маленьких атак с целью открыть дорогу на аэропорт и вывести раненых. По его словам, в одном из таких столкновений погиб Тамаз Сухиашвили, еще три грузинских бойца были ранены. Известны их позывные - "Фугас", "Док" и "Мэрлин".

Тамазу Сухиашвили должно было исполниться 36 лет 25 января. Он бывший участник международной миротворческой миссии. Сухиашвили проживал в Гори. У него остались супруга и двое малолетних детей.

Раненные доставлены в больницу. У одного из них отмечается контузия. По поступающим сообщениям, состояние ни одного из них не является тяжелым.


Герої не вмирають!

Нагорняк Віталій Володимирович      22 лютого 1970, Кривий Ріг Дніпропетровська область. Військовослужбовець 93-ї окремої механізованої бригади (Черкаське), військова частина А1302. Залишилася дружина та діти.                  
Загинув 17 січня 2015 в бою з російськими збройними формуваннями за аеропорт Донецька. Віталій вогнем з гранатомету стримував атаку противника, врятував своїх бойових товаришів ціною власного життя


Герої не вмирають!

Трух Володимир Володимирович     14 червня 1992, Жабинці (Гусятинський район) Тернопільська область. Військовослужбовець 80-ї окремої аеромобільної бригади.
Загинув 17 січня 2015 у бою з російськими збройними формуваннями в новому терміналі Аеропорту Донецька.

Герої не вмирають!


Дідач Ігор 12 листопада 1974, Трускавець Львівська область. Боєць батальйону оперативного призначення імені Героя України генерала Сергія Кульчицького Національної гвардії України. Працював у поліклініці. Був активним учасником Революції Гідності. У квітні 2014 року записався добровольцем до батальйону. Влітку під час відпустки Ігор у Трускавці затримав двох злодіїв, які пограбували жінку в маршрутці, та передав їх правоохоронцям. Залишилися батьки, дружина та дві доньки.

Близько 19:00 5 січня під час здійснення ротації в зоні АТО на трасі поблизу міста Артемівськ (Донецька область) зіткнулись вантажівка та автобус «Богдан», внаслідок чого загинули 12 бійців батальйону. В цій аварії Ігор отримав важкі травми. 17 січня о 9-й ранку воїн помер у київському шпиталі
Як повідомляє "Львів Online" з посиланням на ІА ZIK, загиблий Герой був свідомим громадянином і патріотом, а також небайдужою людиною. 15 серпня, у Трускавці воїн Національної гвардії України трускавчанин Ігор Дідач, перебувачи у короткотерміновій відпустці, затримав двох злодіїв.

Зі слів завідувача відділу Миколи Гука, Ігор їхав на зустріч військовослужбовців, що беруть участь в АТО, з міським головою Русланом Козирем у маршрутці № 2. Біля готелю «Бескид», де маршрутка зупинилася, одна жіночка закричала, що її обікрали. З маршрутки, якраз, вийшли двоє чоловіків. За ними кинувся Ігор Дідач. Йому на допомогу вистрибнув водій маршрутки. Затримати втікачів вдалося біля центральної бібліотеки міста, що на вулиці Дрогобицькій. На щастя, поруч був міліцейський патруль. Йому відважний нацгвардієць і передав затриманих. Правоохоронці повернули викрадений гаманець його власниці. За це воїн отримав подяку від правоохоронців і потерпілої.

Повідомляється також що Ігор Дідач, активіст Майдану, з квітня служив в першому батальоні Національної гвардії. Оборонець гори Карачун під Слов`янськом.
http://032online.com/news/9284-zaginuv-boyec-ato-gor-ddach-yakiy-vltku-zatrimav-dvoh-zlodyiv-u-truskavc.html

Герої не вмирають!

Суслопаров Олександр Олександрович   25 листопада 1978, Кривий Ріг Дніпропетровська область. Навідник 2 механізованого батальйону 17-ї окремої танкової бригади (Кривий Ріг). Залишилася вагітна дружина та четверо дітей.  16 січня 2015 О 14-й годині на блокпосту смт Станиця Луганська біля річки Сіверський Донець чоловік 65-70 років назвався місцевим мешканцем, подарував військовим 3-літрову банку меду, подякував їм за службу та пішов. Коли бійці відкривали банку, вибухнув закладений у неї вибуховий пристрій. В результаті диверсійного акту один військовий загинув, ще двоє отримали поранення.


Роман Бочкала17 Январь в 3:51 ·
Цинизму террористов нет предела. Вчера в 14 часов произошла трагедия на блок-посту "Яхта" - самый крайний опорный пункт от Станицы Луганской и самый ближний к сепарам - их позиции через 100 метров. Пришел дедушка - принес нашим бойцам трехлитровый бутылёк засахаренного мёда. И глаза у дедушки были добрые-добрые. Благодарил воинов, здоровья желал. Только в мёде том была взрывчатка. Бахнуло, когда открыли бутылёк. Один "двухсотый" и три "трехсотых". 17 танковая бригада. Роту не буду называть. Стены вокруг места взрыва стали черными. Видимо, внутри был тротил. Что привело к детонации - вопрос. Либо часовой механизм, либо, как говорят саперы, есть очень маленькие взрыватели - такой мог сработать при открытии крышки. Деда этого еще не вычислили.


Герої не вмирають!


Костюк Віталій Володимирович        38 років, Косівка (Олександрійський район) Кіровоградська область. Військовослужбовець 17-го батальйону територіальної оборони «Кіровоград». Призваний за мобілізацією. Залишились дружина та 12-річна донька. 16 січня 2015 Місце і обставини не уточнено. 8 січня потрапив у харківський шпиталь з попереднім діагнозом «отруєння невідомою речовиною». Через тиждень помер


Герої не вмирають!

Слобоженко Сергій  1981, Київ. Солдат, військовослужбовець гаубично-артилерійського дивізіону, в/ч польова пошта В1428 (Старичі).    16 січня 2015 загинув внаслідок артилерійського обстрілу в районі Артемівська «в секторі С» (імовірно Артемівськ (Луганська область) неподалік Дебальцеве)

  Герої не вмирають!

Каракула Віталій Олександрович     12 березня 1986, Деражня Хмельницька область. Солдат, військовослужбовець Міжнародного центру миротворчості та безпеки, в/ч А4150 (Старичі).         16 січня 2015            загинув у районі Дебальцеве.

  Герої не вмирають!

Босий Олександр Любомирович        1976, проживав у Київській області. Солдат, військовослужбовець 44-ї окремої артилерійської бригади (Старичі). Призваний за мобілізацією. Залишилися мати та брат. 16 січня 2015 Загинув під час обстрілу в районі Дебальцеве. Ворожий снаряд влучив у бліндаж. Похований у с. Макалевичі на Житомирщині поряд із батьком

  Герої не вмирають!


Штанський Микола   Любомль Волинська область. Старший сержант, командир гармати 44-ї окремої артилерійської бригади (Старичі).  16 січня 2015 загинув в бою з російським збройними формуваннями під час артилерійського обстрілу.

Герої не вмирають!

Тигнян Володимир Олександрович   1989, Кіровоградська область. Військовослужбовець 300-го навчального танкового полку 169-го навчального центру Сухопутних військ ЗСУ (Десна).                        Загинув 16 січня 2015 в бою в районі Дебальцеве Донецька область.

Герої не вмирають!

Олефіренко Юрій Борисович    27 квітня 1965, Бобринець Кіровоградська область. Капітан 1 рангу, командир 73-го морського центру спеціального призначення, в/ч А1594 (Очаків). Військову освіту отримав у Рязанському вищому командному училищі ПДВ СРСР. Двічі служив в Афганістані, в складі українського контингенту в литовській групі виконував обов'язки помічника командира та перекладача, досконало знав мову фарсі. Був справжньою легендою Кіровоградського спецпризначення. З початком бойових дій поновився на службі як комбат 42-го батальйону тероборони, а у серпні 2014 був призначений командиром 73-го МЦСО. Сім'я проживає в Кіровограді.       
16 січня 2015 підрозділ Юрія виявив та передав координати вогневих точок противника, завдяки чому українська артилерія зупинила обстріл російськими збройними формуваннями мирних мешканців Павлополя. Автомобіль групи Юрія потрапив під мінометний обстріл бойовиків в районі Гранітне — Миколаївка в 40 км від Маріуполя. Юрій отримав важкі поранення, прикривши собою трьох бійців. Помер по дорозі до лікарні. Поранення отримали ще 4 бійця.
Загиблий вчора під Маріуполем військовослужбовець перед смертю зробив героїчний вчинок – врятував трьох солдатів, прикривши їх своїм тілом. Про це 0629 повідомили в прес-службі сектора “М”,  передають  Патріоти України. “Юрій був більш ніж командиром для своїх «синів» підлеглих. За довгий час офіцерської служби він встиг виховати не одне покоління мужніх, відданих своєму народові, високопрофесійних захисників Вітчизни. І навіть звільнившись у запас, офіцер не зміг залишатися осторонь від боротьби свого народу за незалежність і цілісність країни”, – йдеться в повідомленні. Він добровільно звернувся до військкомату, щоб повернутися на військову службу. За півроку участі в антитерористичній операції його підрозділ відважно й уміло виконувало складні завдання командування, хвацько давав відсіч розгулу бандитизму і проросійського тероризму на сході України. Виконуючи в черговий раз важливі завдання на передових позиціях одного з основних напрямків протистояння на Приазов’ї, офіцер разом з підлеглими надав вищому командуванню інформацію про мінометні позиції противника, з яких у той час вівся інтенсивний вогонь по селу Павлопіль Новоазовського району Донецької області. Завдяки оперативній і точній доповіді командира, українська артилерія завдала вогневого удару і знищила терористів, тим самим зупинивши обстріл селища з безліччю мирних мешканців. У цей же час під мінометний обстріл потрапив і підрозділ Юрія. Намагаючись врятувати людей, офіцер своїм тілом прикрив від осколків трьох підлеглих, сам при цьому отримав поранення. У ході евакуації до медичного закладу серце командира зупинилося. “Як своїм героїчним життям, так і своєї трагічною смертю цей офіцер надав нам яскравий приклад вірного служіння Батьківщині, професійного виконання обов’язків командира, рішучих дій і щирого співчуття до долі свого народу”, – резюмували в прес-службі.
 Джерело: http://patrioty.org.ua/boyets-vsu-zaginuv-pid-mariupolem-prikrivshi-svoyim-tilom-troh-soldat/
Герої не вмирають!

Ніколаєнко Микола  21 рік, Суми. Молодший сержант. Призваний за мобілізацією.

Помер 15 січня 2015 від осколкового поранення в смт Піски (Ясинуватський район), поблизу Донецького аеропорту.
18 січня поховали це одного військовослужбовця, що поклав голову на Сході України.

Тисячі сумчан прийшли попрощатися з Миколою НІКОЛАЄНКОМ, який віддав життя у боротьбі за свободу та Незалежність України.

Молодший сержант 1993 року народження служив у в/ч А 1302. Отримав осколкове поранення біля смт. Піски Донецької області. Життя військовослужбовця обірвалося у госпіталі міста Артемівськ 15 січня.

Хлопцю був лише 21 рік, коли його мобілізували до лав Збройних Сил України.

Не дивлячись на свій молодий вік, він надів військову форму не з примусу чи остраху, а через винятковий патріотизм і любов до Батьківщини, – згадують побратими по службі. В їх пам’яті він назавжди залишиться воїном світла та добра.

Заупокійну панахиду відслужили у Спасо-Преображенському соборі. Потому, траурна процесія рушила до Центрального цвинтаря міста, де Миколу Ніколаєнка поховали на Алеї Почесних громадян.

Вічна слава Герою!

Герої не вмирають!



Касьянов Сергій Олексійович   Нікополь Дніпропетровська область. Військовослужбовець. Залишилась мати, хворий батько, сестра та троє братів, один з яких служить в 93-й бригаді.         15 січня 2015            загинув від тяжкого поранення в бою вранці під час атаки російських збройних формувань на аеропорт Донецька.

Герої не вмирають!

Гречко Дмитро Миколайович    12 квітня 1970, Полтава. Військовослужбовець 15-го окремого гірсько-піхотного батальйону (Ужгород) 128-ї окремої гірсько-піхотної бригади. Залишилася старенька хвора матір та брат. 14 січня 2015 загинув від важких осколкових поранень під час обстрілу позицій бригади в районі села Нікішине (Донецька область) неподалік Дебальцеве. Похований у Полтаві.

Герої не вмирають!

Дорош Тарас Русланович            30 жовтня 1987, Малехів Жовківський район Львівська область. Сержант міліції батальйону патрульної служби міліції особливого призначення «Львів» ГУМВС України у Львівській області. Добровольцем пішов до батальйону у травні 2014 року. Залишилась дружина.                        Загинув 14 січня 2015 при виконанні бойового завдання в смт Станиця Луганська. Снайпер поцілив між пластинами бронежилета на грудях
«З глибоким сумом повідомляю вам, що дві години тому у Станиці Луганська від кулі снайпера, при виконанні бойового завдання загинув сержант міліції батальйону особливого призначення «Львів» Дорош Тарас Русланович, 30.10. 1987 р.н. мешканець Малехова, Жовківського р-ну», – написав на своїй сторінці у Facebook начальник головного управління міліції Львівщини Дмитро Загарія.

За його словами, у травні 2014 року Тарас Дорош добровільно вступив на службу у батальйон «Львів». 20 грудня за сумлінне виконання своїх обов'язків у зоні АТО його нагородили почесною грамотою ЛОДА.

Тарас Дорош загинув під час виконання бойового завдання неподалік селища Станиця-Луганська. Снайпер поцілив між пластинами бронежилета на грудях.

«Війна завжди забирає кращих, а Тарас був одним з найкращих. Бойові товариші цінували його за сміливість та рішучість. Він ніколи не боявся брати на себе відповідальність. Усі організаційні та фінансові питання, пов’язані з похороном, бере на себе ГУ МВС України у Львівській області. Про дату та місце поховання ми повідомимо пізніше», - розповів Загарія. http://zaxid.net/news/showNews.do?u_zoni_ato_zaginuv_28richniy_dobrovolets_batalyonu_lviv&objectId=1336830

Герої не вмирають!

Корзун Роман Анатолійович          12 квітня 1981, Київ (район Святошин). Стрілець-водій мінометної батареї механізованого батальйону 1-ї окремої гвардійської танкової бригади (Гончарівське). Призваний за мобілізацією 22 березня 2014 року. Залишились батьки.
Загинув 13 січня 2015 під час обстрілу у селищі Піски під Донецьком.
Похорони героя дивись тут <embed src='http://tsn.ua/bin/player/embed.php/384631909' type='application/x-shockwave-flash' width='420' height='376' allowfullscreen='true' allowscriptaccess='always'></embed>


Герої не вмирають!


Безрода Анатолій Миколайович        1 квітня 1967, м.Лубни Полтавська область. Старший лейтенант, військовослужбовець 93-ої окремої механізованої бригади. У 1989 році закінчив Полтавське вище зенітне ракетне командне училище. Служив у Радянській Армії. Після звільнення у запас працював учителем передпризовної підготовки в Михнівській середній загальноосвітній школі Лубенського району. В зоні АТО перебував із серпня 2014 року.       12 січня 2015 року, внаслідок мінометного обстрілу, біля села Тоненьке (Ясинуватський район Донецька область), поблизу Донецького аеропорту, отримав поранення несумісне з життям. Помер наступного дня, у шпиталі.
14 січня Лубни проводжали в останню путь свого земляка, який відважно кинувся боронити рідну землю від бойовиків. Попрощатися з сорокасемирічним героєм прийшли сотні небайдужих містян, а також його бойові побратими. Євген Іванов, замполіт загиблого розповів, що Анатолія всі дуже поважали, адже він ніколи нічого не боявся, був вірним сином своєї країни. Колеги загиблого щиро дякували батькам Анатолія, за те що виховали сина справжнім героєм і просили пробачення, що не вберегли…

На могилі героя виросла гора квітів і вінків. У тяжкому горі залишилася сім’я. Щодня сотні людей висловлюють щирі співчуття його рідним і близьким. Туга й біль переповнюють серця кожного лубенця, ненька-Україна втратила свого захисника. Разом з родиною героя, його друзями й знайомими сумують всі лубенці, всі кому не байдужа доля нашої країни, майбутнє дітей і онуків. Пам’ять про Анатолія Безроду – лубенця, який поклав життя за мирне небо над нашою головою завжди буде жити в серцях.

Вічна пам’ять і Царство Небесне герою!


http://bastion.tv/news/anatolij-bezroda-patriot-yakij-viddav-zhittya-za-ukrayinu/
Герої не вмирають!

Страпчук Олександр Федорович        6 вересня 1978, Нетішин Хмельницька область. Військовослужбовець 128-ї гірсько-піхотної бригади (Мукачеве). Із квітня 2014 року перебував на Сході у складі 51 ОМБр, потім воював у 128-й бригаді. Приїхав додому у відпустку на новорічні свята, 16 січня мав повертатись назад під Дебальцеве.            12 січня 2015 Під час перебування у відпустці в рідному Нетішині після кількох місяців служби у зоні АТО, військовий помер від серцевого нападу. Поховали воїна у місті Славута на Новому кладовищі.

Герої не вмирають!

Чомко Ярослав Степанович       20 вересня 1984, Івано-Франківськ. Резервіст окремої медичної роти імені Пірогова Національної гвардії України. Активний учасник Революції Гідності, надавав медичну допомогу в медичному пункті Жовтневого палацу. Потім пішов добровольцем на фронт. Після ротації в січні 2015 року повернувся на фронт, служив у військовому шпиталі в центральній лікарні Артемівська.          12 січня 2015      отримав несумісне із життям вогнепальне поранення в місті Артемівськ (Донецька область). Проводяться слідчі дії щодо встановлення обставин. Поховали Ярослава в селі Крихівці Івано-Франківського району.

Герої не вмирають!

Петрушенко Андрій Сергійович            9 грудня 1984, Канів Черкаська область. Молодший сержант, військовослужбовець ЗСУ. Закінчив Канівське ПТУ № 23, у 2003 році проходив службу в ЗСУ. Потім навчався у Східноєвропейському університеті економіки і менеджменту за спеціальністю «організація обслуговування ГТК». До мобілізації працював на ПрАТ «Миронівська птахофабрика». Призваний за мобілізацією 14 серпня 2014 року. Залишились батьки, 7-річна дитина.          В ніч на 11 січня загинув від смертельних поранень під час мінометного обстрілу на блокпосту під м. Горлівка (Донецька область).

Герої не вмирають!

Лестуха Володимир Михайлович       11 квітня 1987, проживав у м. Бахмач Чернігівська область. Солдат, військовослужбовець (імовірно, 80-ї оаембр). Строкову службу проходив десантником у 95-й оаембр. Повернувся із заробітків з Росії та добровольцем пішов до військкомату в серпні 2014 року. Після навчань у Львові був переведений в зону АТО під місто Щастя, 120 днів провів на передовій, після контузії повернувся додому. Залишилися мати і брат у с. Велика Загорівка.  
9 січня 2015   трагічно загинув на Львівщині біля с. Підбірці Пустомитівського району на залізничній колії під колесами електрички «Львів-Золочів». Володимир йшов вздовж колії та не реагував на сигнал. Рідні пов'язують його смерть з тяжким психологічним станом після війни, він втратив сон, поїхав на Львівщину, перервавши зв'язок із сім'єю.
Про героя дивись тут: <embed src='http://tsn.ua/bin/player/embed.php/384628735' type='application/x-shockwave-flash' width='420' height='376' allowfullscreen='true' allowscriptaccess='always'></embed>

Герої не вмирають!

Гриценко Роман Володимирович  19 листопада 1980, Переяслав-Хмельницький Київська область. Солдат, телефоніст відділення управління взводу управління 3-ї батареї гаубичного артилерійського дивізіону. По закінченні школи здобув професію тракториста в міському профтехучилищі № 22. Протягом 2003–2004 років проходив військову службу у Дівичках. Працював у магазині «Нова лінія» міста Бориспіль. Мобілізований 4 вересня 2014 року. Залишились мати, брат, дружина та двоє неповнолітніх дітей.   
9 січня 2015   загинув від кулі снайпера в районі міста Щастя під Луганськом

Герої не вмирають!

Соколенко Андрій  (Позивний «Лівша»)     Проживав у м. Київ. Солдат 34-го батальйону територіальної оборони Кіровоградської області «Батьківщина» ЗСУ. Працював на Рівненській атомній станції, потім працював таксистом у Києві. Підтримував Євромайдан. На початку бойових дій пішов добровольцем у батальйон. Був гарним майстром, окрім своїх військових обов'язків займався ремонтом та вдосконаленням техніки та приладів, за що й отримав свій позивний. Залишилися батько, сестра та дорослий син.                Під час мінометного обстрілу блокпоста 8 серпня 2014 року в районі Дебальцеве, щоб врятувати життя побратимів, Андрій не побіг в укриття, а відкрив вогонь по лісопосадці, з якої коректувальник наводив вогонь російських бойовиків. Поряд з Андрієм розірвалася міна, він отримав чисельні осколкові поранення внутрішніх органів та голови, від яких почалося запалення. Помер у Київському військовому клінічному центрі після 12 операцій та 5-місячної госпіталізації 9 січня 2015
Батальйон "Батьківщина"
АНДРІЙ СОКОЛЕНКО: НОВИЙ ВОЇН НЕБЕСНОГО ВЗВОДУ 34-ГО

 Іще один побратим покинув нас назавжди. Іще один солдат встав до рядів Небесного Взводу 34-го батальйону. Солдат Андрій Соколенко пішов з життя після чотирьох місяців госпіталізації.

 - Андрій був одним з найкращих бійців. Справжній мужик. - згадує про нього однополчанин Роман. - Він не вмів і ніколи не хотів брехати. Окрім кришталевої чесності він мав неймовірну мужність. Ніколи не пригинався - у повний зріст першим йшов у бій, і жодного разу не вдягнув бронежилет.

 На самому початку АТО, Андрій добровольцем пішов у ряди 34-го батальйону територіальної оборони "Батьківщина". За словами бійців, він міг відремонтувати та налагодити все - від ноутбука до БТР-а. Але все це він робив у вільний від служби час - не марнував жодної хвилини. В останню чергу рядовий Соколенко дбав про себе - все до останнього він віддавав побратимам.

 - Поведінка у нього була дійсно лицарська, - каже Роман. - Він надривався але діставав що завгодно, від води та цигарок, до набоїв та деталей. Доречи, останні він розробляв та удосконалював самотужки. Навіть коли лежав при смерті, копався у кресленнях та схемах, бо дуже хотів сконструювати нову деталь для автомату. За свою винахідливість він з перших днів носив позивний "Лівша".

 Проводжали убитого козака всім домом. Мешканці, що висипали на вулицю не могли стримувати ридань - Андрій був тут улюбленцем. Його всі любили та поважали за неймовірну доброту та затяту працьовитість. Він ніколи не відмовляв у допомозі та не терпів несправедливості. Перед труною жителі дому пообіцяли родині вояка, що добиватимуться встановлення меморіальної дошки на стіні будинку.

 - Синочку мій... - плакав над тілом Андрія старенький тато. - Якби ти тільки знав як мені тяжко. Пробач, що я тебе не вберіг! Не звозив до Казахстану на могилу дідуся й бабусі. Не відвів на узбережжя океану та не показав місце до стояв наш підводний човен... Я пишаюся тобою, синочку. Пишаюсь тим, що ти віддав своє життя за Україну!

 Смерть пришла до Андрія не очікувано. Загін добровольців боронив блокпост, коли терористи почали обстріл з мінометів. Майже всі бійці зайшли в укриття. Всі, окрім рядового Соколенка. Він знав, що десь поряд ховається сепаратист-коректировщик, і рятуючи життя побратимів відкрив з автомату вогонь по "зеленці", у якій засів терорист.

 - Сепар утік, - згадує Роман. - Вогонь по нас припинився. У той день він нас врятував... Але остання міна лягла поряд з Андрієм. Він самотужки відійшов в укриття, і тільки там ми побачили, що у нього в тілі криваві дірки. Він опирався, не хотів лікуватись, але ми віддали його медикам. Лише згодом з'ясувалось, що скалки розійшлися по усіх його нутрощах...

 "Лівша" згасав на очах у побратимів. Йому ставало все гірше і вітчизняні медики лише знизували плечима. Було вирішено відправляти козака до Польщі, навіть знайшлися меценати, що згідні були забезпечити його лікування. Але його чомусь перевезли з Харкова до Києва, хоча "Лівша" був нетранспортабельний. Це була остання крапля для знесиленого воїна, який вже страждав від запалення черевини.

 - Я прийшов до нього перед Різдвом... - згадує Роман. - Він лежав там, з розкритими кишками, але коли побачив мене, почав радіти, і навіть жартувати. Я дивися на нього, і не міг повірити у таку нелюдську силу духу - попри пекельний біль та муки, він сміявся та розповідав, що хоче перевезти до АТО реанімаційний комплекс, у якому лежав... Дев'ятого числа він помер. Ніби не хотів псувати близьким різдвяні свята...

 Так закінчив свій шлях ще один український лицар - душа 34-го батальйону "Батьківщина". Своєю смертю Андрій довів, що мужність веде нас на небеса, а Бог забирає до себе найкращих. Закінчити цю статтю присвячену нашому "Лівші" хочеться щирим побажанням:

 Хай діти наші будуть такими, як він.

Батальйон оперативного призначення імені Героя України
генерала Сергія Кульчицького Національної гвардії України

Лагно Роман Іванович        19 липня 1977, Волиця Сокальський район Львівська область. Старший солдат резерву, старший кулеметник 2 роти батальйону оперативного призначення імені Героя України генерала Сергія Кульчицького Національної гвардії України. Проживав у місті Сокаль. Працював на газокомпресорній станції. Під час Революції Гідності був десятником 10-ї Сокальської сотні Самооборони Майдану. 18 лютого 2014 року в бою з «Беркутом» і «тітушками» отримав поранення ока. Після Майдану добровольцем пішов на фронт захищати Вітчизну. Залишився 11-річний син, батьки, брат, сестра.




               
Фурик Роман Степанович 20 лютого 1963, Коломия Івано-Франківська область. Підполковник міліції у відставці, боєць БПСМОП «Миротворець», був прикомандирований до батальйону оперативного призначення імені генерала Кульчицького Національної гвардії України. Працював у Коломийському відділі по боротьбі з організованою злочинністю. Вже будучи на пенсії, пройшов Євромайдан, де отримав поранення в обличчя. Пішов на фронт добровольцем у лавах Нацгвардії з самого початку бойових дій. Був під Слов'янськом на перших блок-постах. У жовтні отримав іменний годинник від голови Верховної Ради України. Залишилися батько, дружина та двоє синів.
Вдень 9 січня 2015 близько 12:30 патруль бійців Нацгвардії в смт Станиця Луганська на вул. 5-а лінія потрапив у засідку, в бою 2 бійця загинули, 14 отримали поранення.

Герої не вмирають!

Сидор Олег Миколайович  (Позивний «Скіф»)   15 березня 1977, Коноплівці (колишня назва Кендерешів) Мукачівський район Закарпатська область. Командир штурмового загону «Яструб» 24-го окремого штурмового батальйону ЗСУ «Айдар». Колишній військовий, строкову службу проходив у десантних військах як снайпер-розвідник, потім служив за контрактом. Був активним учасником Революції Гідності, у 8-й «афганській» сотні Самооборони Майдану очолював групу швидкого реагування. Згодом пішов добровольцем на фронт, був учасником практично всіх боїв «Айдару». Залишилась дружина та двоє дітей.            9 січня 2015   Загинув близько 3:00 в районі міста Щастя під Луганськом. 10 січня з воїном попрощались на Майдані незалежності у Києві. Похований у рідному селі на Мукачивщині.


26-а Бердичівська окрема артилерійська бригада

Яндюк Олег       1991, Турчинка Володарсько-Волинський район Житомирська область. Старший солдат, військовослужбовець 26-ї Бердичівської окремої артилерійської бригади.      
Вовк Іван  1979, Мала П'ятигірка Андрушівський район Житомирська область. Сержант, військовослужбовець 26-ї Бердичівської окремої артилерійської бригади.
Загинули 9 січня 2015

28-а окрема механізована бригада
 (Чорноморське (Одеська область)

Книш Леонід     29 років, Білине Балтський район Одеська область. Солдат, військовослужбовець підрозділу піхоти 28-ї окремої механізованої бригади (Чорноморське (Одеська область). Без батька залишились дворічна донька і чотирирічний син.         8 січня 2015   Загинув поблизу с. Оленівка (Волноваський район) на Донеччині під час мінометного обстрілу. На блокпосту міна залетіла в окоп. Леонід отримав смертельне поранення, прикривши свого товариша
Попик Сергій Іванович        18 серпня 1987, Христинівка Черкаська область. Проживав у м. Одеса. Молодший лейтенант, командир танку 28-ї окремої механізованої бригади (Чорноморське (Одеська область). Залишилися батьки та сестра.        
8 січня 2015   загинув поблизу с. Оленівка (Волноваський район) на Донеччині (за іншими даними у районі Березівки) під час мінометного обстрілу. На блокпосту міна залетіла в окоп, Сергій помер від поранень

Побратими згадують, як загинув Сергій.

— Це було на його блокпосту, де він відбив не одну атаку, каже бойовий побратим Володимир Перепелиця, старший механік-водій. — Того дня все було спокійно. У той момент, коли почався обстріл, Сергій вискочив перший, вхопив автомат, вхопив телефоні побіг в окоп, а ми за ним. Прямо з окопа він намагався доповісти нашій артилерії, куди треба вести вогонь, звідки нас  обстрілюють. За ним стояв ще один солдат, хлопець з піхоти. Міна влучила прямо в окоп. Хлопця дуже сильно понівечено, а решта дісталась Сергію. Коли ми змогли до них дібратися, він ще дихав. Але поки ми його відкопали, на жаль ознак життя вже не було, — з болем розповідає Перепелиця.
http://progolovne.ck.ua/archives/123976


Базга Юрій Олександрович      26 жовтня 1984, Євтодія Балтський район Одеська область. Проживав у м. Київ. Боєць 24-го окремого штурмового батальйону ЗСУ «Айдар». Активний учасник Революції Гідності.               Був поранений на війні, помер в київському шпиталі від зараження крові 8 січня 2015. Похований у с. Євтодія.


Полк особливого призначення «Азов»

Шьохолм Лео  (Leo Sjöholm Позивний «Вікінг»)           23 липня 1983, Швеція. Шведський доброволець, військовий інструктор Полку особливого призначення «Азов». Пройшов шлях воїна разом з «Азовом» від самого початку бойових дій, долучившись до захисту суверенітету Народу України від окупантів та їх пособників.       8 січня 2015   загинув в автокатастрофі під час виконання бойового завдання під Бердянськом, від отриманих травм помер на місці.
«АЗОВ» — полк особливого призначення
З сумом повідомляємо, що в автокатастрофі загинув наш бойовий побратим доброволець-волонтер зі Швеції Лео. Лео був в «Азові» інструктором, вчив бійців тонкощам військової науки. В ДТП потрапив під час виконання бойового завдання.
На початку нашого бойового шляху, напередодні одного з наших перших боїв почався дощ. Лео сміявся, вийшов з під дерев і розповів нам, що по скандинавській легенді дощ перед боєм – це радість Тора за молодих воїнів, які приймають свій перший бій.
Тепер ми навчені досвідом, і загартовані в боях… Дякуємо тобі, Лео, ми добре засвоїли твою науку! Тор чекає на тебе!
Бас Павло Іванович  Позивний «Фікс»)    1 липня 1988, Тернопіль. Боєць Полку особливого призначення «Азов» Національної гвардії України. Був активним учасником руху ультрас тернопільського ФК «Нива». В зоні АТО перебував три місяці. Залишились молодші сестра і брати.         7 січня 2015   загинув від кульового поранення на блокпосту в районі села Гранітне (Волноваський район) на півдні Донецької області. Похований на Микулинецькому кладовищі Тернополя.
У неділю, 11 січня, тіло військового привезли на Тернопільщину. Супроводжували його бойові побратими із полку «Азов». В останню путь бійця проводжали навіть ті, хто не знав його особисто.

«Павло пішов воювати тому що дуже любив Україну. Він був хорошим, добрим, веселим. Був надійним бойовим побратимом. Не пам’ятаю моментів коли б «Фікс» не посміхався. Він завжди вмів розвеселити, підтримати.  На полігоні Павло показував найкращі результати. Павло загину за свободу і нову Україну», – розповідає боєць «Азову» на позивний «Бомба».

Поховали військовослужбовця на Микулинецькому кладовищі у Тернополі неподалік біля матері.





Герої не вмирають!

Потиенко Анатолій   1983, с. Придеснянське, Коропський район, Чернігівська область. Проживав у с. Валки, Прилуцький район. Військовослужбовець. Залишилися дружина, 4-річна донька, мати і сестра.   7 січня 2015      Загинув на блок-посту біля с. Новогнатівка Донецької області від кулі снайпера.


Герої не вмирають!


Карпенко Олександр Борисович        28 червня 1962, Зугрес Донецька область. Військовослужбовець гранатометного відділення механізованого взводу. До червня 2014 року працював старшим майстром з ремонту обладнання в цеху Інтеренергосервіс ДТЕК Зуївська ТЕС (Зугрес-2) на Донеччині. До мобілізації працював заступником начальника з ремонту золонавантажувального цеху ДТЕК Бурштинська ТЕС (Бурштин, Івано-Франківська область). Призваний за мобілізацією 16 серпня 2014 року. Залишилася дружина та дорослий син.     7 січня 2015   загинув під час мінометного обстрілу в районі селища Кримське (Донецька область)
"Олександр Борисович був надзвичайно відповідальним працівником, виконавчим та працьовитим. Був прекрасним сім’янином – виховував сина. Це трагедія для усіх нас. Війна забирає в нас людей, котрих ми любимо і котрими ми пишаємось", – говорить начальник золонавантажувального цеху ДТЕК Бурштинської ТЕС Микола Цимбалістий.

Герої не вмирають!

Бойко Петро Леонідович  17 травня 1970, Москалівка (Ярмолинецький район) Хмельницька область. Сержант, командир відділення розвідки 128-ї гірсько-піхотної бригади (Мукачеве). Раніше служив у десантних військах, мав досвід бойових дій. Добровольцем пішов до військкомату 2 серпня 2014 року.          6 січня 2015            загинув у бою від кулі снайпера поблизу села Нікішине (Донецька область).
Україна втратила ще одного свого захисника. Цього разу із Ярмолинецького району. У зоні проведення антитерористичної операції куля снайпера відібрала життя у 44-річного командира відділення розвідників128-ї окремої гірсько-піхотної бригади Петра Бойка.

“З перших днів війни на Сході він не знаходив собі місця, і душею був там, серед бійців. А коли двоюрідному братові Ігорю із Москалівки дали повістку із військкомату, сказав, що і він піде з братом. Так і родині пояснив, мовляв, самого Ігоря не відпущу, піду разом з ним. Коли із військкомату отримав позитивну відповідь, одразу зібрався у дорогу. Вирушив до війська 2 серпня, у день ВДВ”, - повідомляє ярмолинецька газета “Вперед”.

Петро Леонідович був колишнім десантником і війна на Сході України стала третьою у його житті. Сержант потрапив до тренувального табору гірських піхотинців на Закарпатті. Після навчань - одразу у зону бойових дій. Там очолив відділення розвідників. Для бойових побратимів став і мудрим наставником, вчителем та другом, на якого у будь-який час можна було покластися. Останній бій Петро Бойко прийняв біля села Нікішине Шахтарського району Донецької області. У подолянина влучив снайпер.

10 січня із сержантом Петром Бойком прощалися у Ярмолинцях, а наступного дня воїна поховали у його рідному селі Москалівка.
http://ye.ua/news/news_18887.html


Герої не вмирають!

Вербицький Сергій    38 років, Мукачеве Закарпатська область. Прапорщик, військовослужбовець 128-ї гірсько-піхотної бригади (Мукачеве). Залишилися дружина та двоє синів.      6 січня 2015   31 грудня о 15:00 з району Дебальцеве військового з множинними вогнепальними пораненнями голови було доставлено до Харківського шпиталю та одразу переведено в палату інтенсивної терапії. Кілька днів лікарі боролися за його життя, але 6 січня його серце зупинилось. Поховали Сергія 13 січня на Центральному кладовищі міста Мукачеве


Герої не вмирають!

Терещенко Володимир Григорович  57 років, Звенигородка Черкаська область. На фронт пішов добровольцем в складі 80-ї окремої аеромобільної бригади. Мешкав в м. Одеса, був активістом Одеської Самооборони.           6 січня 2015   загинув в районі селища Піски (Ясинуватський район) поблизу Донецька, під час обстрілу великокаліберна куля пройшла крізь бронежилет військовослужбовця.


Герої не вмирають!

Васкуленко Ігор        Військовослужбовець (не з батальйону Кульчицького). 5 січня 2015   близько 19:00 під час здійснення ротації в зоні АТО на трасі Київ — Довжанський поблизу міста Артемівськ (Донецька область) з причини поганих погодних умов відбулось зіткнення військових автомобілів КРаЗ та автобусу «Богдан». Внаслідок ДТП 13 бійців загинуло та 21 травмовано

Батальйон оперативного призначення імені Героя України
генерала Сергія Кульчицького Національної гвардії України


Щіпов Максим Юрійович  (Позивний «Макс»)  31 січня 1988, Бердичів Житомирська область. Проживав у м. Київ. Старший солдат резерву, командир відділення батальйону оперативного призначення імені Героя України генерала Сергія Кульчицького Національної гвардії України. Активний учасник Революції Гідності, стояв на захисті барикад. З весни 2014 на фронті.       Похований у Києві на Лук'янівському військовому кладовищі.




Сокач Роман Михайлович  (Позивний «Мамай»)       10 квітня 1986, Зимна Вода Пустомитівський район Львівська область. Старший солдат резерву, гранатометник батальйону оперативного призначення імені Героя України генерала Сергія Кульчицького Національної гвардії України. Займався малим підприємництвом. Пустив до себе жити переселенців із окупованих Криму та Донбасу. В батальйоні воював півроку. Місяць тому під час відпустки одружився. Похований 9 січня на кладовищі села Зимна Вода.

Скрут Ростислав Степанович  (Позивний «Скрудж»)            14 серпня 1978, Зимна Вода Пустомитівський район Львівська область. Солдат резерву, старший стрілець батальйону оперативного призначення імені Героя України генерала Сергія Кульчицького Національної гвардії України. Закінчив Львівський національний університет імені Івана Франка. Для Ростислава це була перша поїздка на передову після підготовки на полігоні. Залишились дружина та двоє дітей. Похований 9 січня на кладовищі села Зимна Вода



Рожанський Пантелеймон Петрович  (Позивний «Пантя»)        9 серпня 1993, Літин Вінницька область. Старший солдат резерву, старший стрілець-навідник батальйону оперативного призначення імені Героя України генерала Сергія Кульчицького Національної гвардії України. Закінчив Вінницький технічний коледж. Навчався у Хмельницькому технологічному університеті. Активний учасник Революції Гідності, був на Майдані у загоні «Пекельна бочка». Хлопця не взяли до Нацгвардії, бо він був студентом, до закінчення навчання залишався один рік. Пантюша пішов з університету, щоб бути на фронті разом з товаришами. Залишились батьки та 10-річна сестра. Похований у селі Сосни Літинського району.
Загиблий в аварії на Донбасі Рожанський був романтиком і правдолюбом з «Пекельної бочки»
 9 січня у селі Сосни Літинського району поховали 21-річного бійця Нацгвардії Пантелеймона Рожанського. Він загинув в аварії на Донеччині разом зі своїми одинадцятьма друзями, з якими був на Майдані у загоні «Пекельна бочка»

І мертвих, і скалічених доставили до Харкова. Саме звідти у день Різдва Христового, 7 січня, батьки Пантелеймона Рожанського – Надія Василівна та Петро Васильович  забирали тіло сина. Коли журналіст RIA набрав номер телефону Надії Василівни, чути було шум коліс.

- Веземо нашого Пантюшу додому, - тремтячим голосом повідомила мати. – Їдемо бусом. Повернемося пізно вночі. Жінка працює завідувачем аптеки у Літині.


Саме так ласкаво – Пантюша - називала мати сина. На запитання, чому обрали дитині таке незвичне ім’я, пані Надія сказала,  що їхній первісток народився 9 серпня якраз на Пантелеймона. Тому й не стали мудрувати. Кума пані Надії і подруга ще із студентських років (разом навчалися у Барському педучилищі), Наталія Куріцина, розповіла про пригоду з народженням Пантюші.

- Надю так і не встигли довезти до лікарні, - каже пані Наталія. – Вона народила хлопчика у дорозі. Тоді вона проживала у батьків у селі Сосни Літинського району. У той день 9 серпня 1993 року відчула, що настає час пологів. Викликали швидку. Хоч їхати недалеко, але все одно не встигли. Пізніше, коли Надя згадувала цей випадок, казала, що пологи пройшли настільки легко, що вона навіть не зрозуміла, що сталося.

Оберемок  квітів  для коханої

- Пантюша виріс правдолюбом і романтиком, - розповідає пані Наталія. – Мамі він соромився зізнаватися у своїх перших почуттях, у тому, що до нестями закохався у студенту Чернівецького університету, а зі мною говорив про це. У мене син старший від нього на два роки. Вони так здружилися, що жартома називали один одного братами. Тому я знала про його справи і в навчанні, і в особистому житті.

У день повноліття батьки подарували Пантелеймону немалу, як для нього, суму грошей. Хотіли, щоб їхній 18-річний син розпорядився ними на власний розсуд. Думали, можливо, витратить їх на навчання в автошколі, бо знали, що хлопець хотів отримати права на керування автомобілем.

- Я не знаю, яку саме суму грошей назбирали Надя й Петро для свого іменинника, - розповідає пані Наталія, але точно відомо, що грошей було не тисяча і не дві тисячі гривень. Можливо, три, можливо, п’ять тисяч. Що зробив  Пантюша? Він поїхав у Чернівці до дівчини, в яку закохався, і там на всі гроші купив квітів. Одразу про це не зізнавався. Згодом сказав. Коли ніс оберемок, його не було видно з-за букету. Шокував усіх. Жодній дівчині з курсу коханої ніхто не дарував стільки троянд. Як в тій пісні про мільйон троянд.

Був період, коли стосунки з дівчиною у Пантелеймона не заладилися. Пані Наталія каже, що всіляко намагалася підтримати хлопця, бо ж був для неї, ніби другий син. На щастя, Пантелеймон помирився із своєю дівчиною. І нинішній Новий рік святкували разом. Вона погодилася приїхати до  нього у Літин. Разом з його батьками та молодшою сестричкою дружно сиділи за святковим столом. А вже на другий день після свята Пантелеймон вирушив у дорогу.

Щоб стати гвардійцем, залишив навчання

Пантелеймон закінчив Літинську школу №2. Після дев’ятого класу поступив у Вінницький технічний  коледж. Отримавши диплом, пішов навчатися у Хмельницький технологічний університет. Мамина кума пані Наталія Куріцина  також проживає у Хмельницькому. Хлопець бачив її частіше, ніж маму. Бувало, радився з пані Наталією, яка є хрещеною мамою його рідної сестрички. Розповідав про себе.  Не дивно, що пані Наталія раніше від батьків хлопця дізналася про те, що Пантюша їде в Київ на Майдан.  4 грудня 2014 він уже був у столиці.


Намет «Пекельної бочки» знаходився неподалік від пам’ятника Незалежності. Одного разу у розпал подій до хлопців підійшла дівчина-волонтер. На ній була накидка з хрестом, видно було, що це медик.  Дівчина тільки встигла запитати, чи не потребує хтось з них медичної допомоги. Раптом з артерії в області шиї фонтаном ударила кров.  З’ясувалося, дівчина отримала кульове поранення. Першим кинувся зупиняти кров Пантелеймон. І йому це вдалося. На допомогу прийшли інші майданівці. Епізод з порятунком медика потрапив в об’єктив когось з фотокореспондентів.


- Коли одного разу Пантюша приїхав на день з Києва і пішов помитися, у нього вся спина була у синцях, - каже пані Наталія. – А він одне просив – не говорити про це мамі.

З Майдану пішов тільки тоді, коли Янукович втік з країни, а  гарячою точкою став Донбас. Тоді почали формувати перший підрозділ Нацгвардії. Майже вся «Пекельна бочка» відправилася у Нові Петрівці під Києвом на базу Нацгвардії, де здійснювали запис добровольців. Пантюша не міг залишити компанію, згуртовану Майданом. Але йому відмовили. Сказали, що студентів у гвардійці не беруть.

- Він повернувся в університет сумний, розчарований, не знав, як правильно поступити у цій ситуації, - продовжує розповідь  пані Наталія. – Я переконувала, що йому треба закінчити вчитися. Він перейшов на п’ятий курс. Залишався рік. Але треба знати Пантелеймона. Він одне твердив, що не може залишити хлопців. Йому дуже не хотілося, щоб вони про нього погано подумали. Словом, прийшов він одного дня з університету і сказав, що написав заяву на те, що залишає навчальний заклад. А тоді одразу на вокзал і знов у Київ.

Військовий квиток отримував з «боєм»

Пантелеймон служив в зоні АТО старшим  стрільцем-навідником у батальйоні спецпризначення імені генерала Кульчицького. Це той самий генерал, чиє життя обірвалося у вертольоті, який збили бойовики у травні минулого року над горою Карачун біля Слов’янська. Після декількох місяців служби хлопець прибув на ротацію.  5 січня вони виїхали з Києва, де знаходиться військова частина, у зону бойових дій. Мали змінити побратимів. На жаль, не судилося.


- Він навіть не сказав мені, куди саме їде, - розповідає мати хлопця Надія Василівна. – Я розпитувала, бо хотіла знати, де саме вони стоятимуть, щоб орієнтуватися у повідомленнях з війни. Їх уже навчили тримати язик за зубами. Поїхав і нічого не сказав. Тільки просив не плакати.

Коли Пантелеймон прибув на ротацію, йому треба було оформити документи для отримання військового квитка.

- Знали б ви, як ми його отримували і скільки разів оббивали пороги міського військкомату у Хмельницькому! – Пантюша повертався звідти  розчарований. Казав, невже це так складно оформити квиток?  Я ж служу офіційно у Нацгвардії. Маю на це документальне підтвердження.  А мене ганяють, як цуцика. То не так довідка оформлена, ніби це я її оформляв, то принесіть ще такий документ, то військкомат посилає листи у військову частину, а потім чекає відповіді, а час минає. Я не витримала такої наруги і пішла сама. Змусила працівника військкомату, щоб той по телефону зв’язався з військовою частиною, де служить Пантюша. О-о! Бачили б ви цей цирк, як два чиновники кожен відстоював своє. Спочатку говорили нормально, а потім стали кричати один на одного. Під час тієї розмови я дізналася, що існує спеціальна електронна пошта, називається «Дніпро». Вона для того й передбачена, щоб військові обмінювалися документами, а не дорікали бійцям в тому, що принесли не так оформлену довідку.

Чашу терпіння пані Наталії переповнив факт видачі військового білета. За її словами, цей документ у Хмельницькому міському військкоматі видають тільки один день на тиждень, та й то до 13-ї години.

- Ми прийшли з Пантюшею, а видати білет нема кому, - каже пані Наталія. – А таких, як ми, зібралося чоловік сім чи вісім. А після обіду вони взагалі закрили лавочку, мовляв, працюємо тільки до 13-ї. Тоді я включила свою «сирену». Так кричала, що позбігалося все начальство. Швидко знайшли того,хто мав видати білет. Мабуть, така само ситуація і в інших військкоматах. Бійці, яких відпускають додому перепочити, змушені витрачати час на тилових «крис», які, бачите, видають  квитки тільки один день у тиждень. Чому?

Сестричка дізналася з Інтернету

- Поки ми не повернемося додому, прошу вас, не пишіть, що Пантюша загинув, - просила журналіста RIA мати бійця. – Дома залишилася молодша донька. Ми їй поки нічого не говорили.

Не хотілося розчаровувати Надію Василівну, що в Інтернеті уже почали з’являтися повідомлення з прізвищами і фотографіями загиблих. Доньку-п’ятикласницю вони залишили у бабусі в селі Сосни.

- У Рожнянських золоті діти, - каже секретар сільради Галина Василівна. – Дівчинка не тільки гарно вчиться. Вона ще й актвістка. Про неї вже писала районна газета. І красуня, і розумничка. Дружно жили з братом. Не в кожній сім’ї так складаються стосунки.  Інколи бачила, як вони удвох йдуть на автобусну зупинку. І вже з цього можна було робити висновок, що ці діти ладять між собою, доповнюють одне одного. Воно й не дивно, бо й батьки такі само. А яблука від яблуні далеко не котяться.

За словами співрозмовниці, про загибель брата дівчинка дізналася з Інтернету.

- Для дорослих це шок, а що вже казати про дитину! – говорить секретар сільради. – Заспокоювали, як могли. Дякувати долі, у Рожанських велика родина, є до кого дитині притулитися.

Поховали Пантелеймона Рожанського на сільському кладовищі у Соснах. Газета RIA висловлює щирі співчуття батькам і рідним відважного бійця, правдолюба і романтика. Нехай земля йому буде пухом.

 Нагадаємо, що страшна аварія сталася 5 січня  на трасі Київ-Харків-Довжанський біля села Міньківка Артемівського району Донецької  області. Бійці Нацгвардії  їхали на ротацію в автобусі «Богдан». О 19-й годині на ділянці дороги з двома пагорбами  їм на зустрічну смугу вилетів автомобіль КрАЗ. Водій автобуса намагався уникнути зіткнення, але йому це не вдалося. Результат аварії, яку розслідує Військова прокуратура і МВС, 12 загиблих і 20 поранених.
Матківський Володимир Анатолійович  (Позивний «Маланець»)
30 березня 1973, Сквира Київська область. Сержант резерву, боєць батальйону оперативного призначення імені Героя України генерала Сергія Кульчицького Національної гвардії України.

Малюта Роман Володимирович  (Позивний «Джин»)        14 лютого 1969, Долинське (Бердянський район) Запорізька область. Старшина резерву, боєць батальйону оперативного призначення імені Героя України генерала Сергія Кульчицького Національної гвардії України. Активний учасник Революції Гідності та Самооборони Майдану. Роман був сиротою, рідних в селі у нього немає. Похований у Долинському



Лінивенко Юрій Володимирович  (Позивний «Пастор»)    8 листопада 1971, Барвінкове Харківська область. Старший солдат резерву, кулеметником 1-го відділення 2-го взводу батальйону оперативного призначення імені Героя України генерала Сергія Кульчицького Національної гвардії України. У травні 2014 добровольцем пішов захищати Вітчизну та звільняти Слов'янськ, в якому пропрацював 13 років. Залишилися батьки, брат і сестра, дружина та донька.
Каплуненко Ігор Валентинович  (Позивний «Старшина») 9 березня 1968, Біла Церква Київська область. Старшина резерву, боєць батальйону оперативного призначення імені Героя України генерала Сергія Кульчицького Національної гвардії України. Активіст Білоцерківського Євромайдану, член Громадського формування «Щит». З початком АТО допомагав бійцям Нацгвардії як волонтер, згодом записався добровольцем. Залишилася дружина, двоє дітей та внучка. Похований у Білій Церкві





Зубчук Роман Валентинович  (Позивний «Маріман»)        13 листопада 1993, Демидівка Рівненська область. Старший солдат резерву, командир відділення батальйону оперативного призначення імені Героя України генерала Сергія Кульчицького Національної гвардії України. Закінчив Демидівське вище професійне училище № 25, був старшим громадським тренером загальної фізпідготовки, чемпіоном обласних змагань з легкої атлетики. Служив матросом у Військово-морських силах України в Севастополі у званні сержанта. З перших днів Революції Гідності був активним її учасником, записавшись до медичної служби Майдану. Похований у Демидівці.






Герасимюк Тарас Павлович  (Позивний «Одиночка»)        10 січня 1995, 19 років, Городище-2 (Луцький район) Волинська область. Солдат резерву, боєць батальйону оперативного призначення імені Героя України генерала Сергія Кульчицького Національної гвардії України. Активний учасник Революції Гідності. Залишилися батьки. 8 січня з Тарасом попрощались у Луцьку. Похований в с. Городище-2
У Свято-Троїцькому соборі, 8 січня, відбулося заупокійна служба, яку провели священики Волинської єпархії УПЦ. Варто зауважити, що перед тим відбувалася вранішня святкова літургія, тож чимало вірян залишилися, аби провести в останню путь героя.
Отець Миколай розповів, що Тарас Герасимюк не дожив 5 днів до свого дня народження. 10 січня молодику виповнилося би 20 років, утім страшна аварія забрала життя хлопця. «Ми всі разом тут хочемо полегшити горе рідних. Ми через молитву просимо, щоб його молода, юна душа перебувала у вічному Божому царстві», - наголосив священик. «Ми часто чуємо, що герої не вмирають. Це правда, що герої не вмирають, а от захисники вмирають, боронячи свою землю. І сьогодні герой Тарас повинен жити у нашій пам’яті, він не повинен вмерти в ній ніколи, скільки буде існувати наша земля, Україна», - підкреслив отець Миколай.
Опісля на Театральному майдані відбулася громадянська панахида. До присутніх звернувся Луцький міський голова Микола Романюк. «Сьогодні в різдвяний день ми зібралися тут, на жаль, не святкувати, а вшанувати пам’ять, провести в останню путь нашого земляка Тараса Герасимюка, який трагічно загинув кілька днів тому. Тарас був активістом Майдану, він жив з любов’ю до власної країни», - зауважив мер і від імені лучан висловив співчуття родині загиблого.
Бурка Віктор Павлович  (Позивний «Дядя Вітя»)          23 лютого 1966, проживав у м. Київ. Старший солдат резерву, боєць батальйону оперативного призначення імені Героя України генерала Сергія Кульчицького Національної гвардії України. Був приватним підприємцем. До лав батальйону записався навесні одразу після Революції Гідності, в якій брав активну участь. Залишилась 18-річна донька



Бабічев Сергій Ігорович    Сартана Іллічівський район (Маріуполь) Донецька область. Молодший сержант, боєць батальйону оперативного призначення імені Героя України генерала Сергія Кульчицького Національної гвардії України. Навесні 2011 року був призваний на військову службу, потім залишився служити за контрактом.

5 січня 2015   Близько 19:00 під час здійснення ротації в зоні АТО на трасі Київ — Довжанський поблизу міста Артемівськ (Донецька область) з причини поганих погодних умов відбулось зіткнення військових автомобілів КРаЗ та автобусу «Богдан». Внаслідок ДТП 13 бійців загинуло та 21 травмовано.
Анатолій Мартинюк
Прощання з братами.

 Мій рідний третій взвод третьої роти. Вперше ми зустрілися на Нових Петрівцях, настільки всі різні, але з однією метою, і по справжньому згуртувалися на блокпосту №7 під Слов'янськом. До цього часу не можу повірити, що багатьох моїх хлопців вже немає, а стількох покалічило…

 Пастор, Лінивенко Юрій (Харківська обл.). Ти був для нас не тільки як брат, ти був для нас і як батько. Ти завжди тримав наші патріотичні почуття на високому рівні. Ти був для нас взірцем – Людиною, яка прийшла із самого початку відвоювати свій рідний Слов'янськ, в якому ти провів значну частину свого життя. Ти вмів сказати правильне і розважливе слово, був рішучим і безкомпромісним щодо своїх переконань, щодо шляху, який тобі підказувала твоя совість. В мене до цього часу зберігається твоє SMS-повідомлення: "Спасибо, что ты берёг нас. Всегда буду помнить об этом, командир." Вибач, Пасторе, не вберіг.

 Джин, Малюта Роман (Запорізька обл.). Такий невгамовний і хазяйновитий. Завжди любив порядок і нас привчав до нього, де проханням, а де гострим слівцем. І більше гострим слівцем. Твою унікальну манеру спілкування неможливо забути. Ти був сиротою, але ми стали для тебе твоєю родиною. Тепер часто згадую твої дзвінки о другій-третій годині ночі, як-то: "Адвокат, по поступившей мне информации, сепары выдвигаются и готовятся взять Мариуполь. Когда сбор, когда мы выдвигаемся?"

 Мариман, Зубчук Роман (Рівне). Самий непосидючий, живчик. Життєрадісністю ти заряджав усіх оточуючих. Часто ти міг встряти в якусь халепу, а я потім бігав, щоб її вирішити. Але я тебе не обміняв би ні на кого. Ти був визнаним майстром з пристрілки СВД, це можуть підтвердити багато бійців: і нацгвардійці із навчального центру в м. Золочів і хлопці із інших блокпостів, які приїжджали спеціально до тебе. Ти був такий молодий і мав стільки планів: ти хотів поновити своє сержантське звання, загублене у військових архівах окупованого Севастополя, ти хотів навчатися, ти хотів стати офіцером… Але ці плани, на превеликий жаль, не здійснилися. А я так хотів, щоб вони здійснилися, коли тебе, Макса призначав командирами відділень, а Елвіса замкомвзводом і подавав рапорти про присвоєння вам чергових звань… І Твоє звернення: "Насяльника…", звучить в мене в вухах, коли згадую про тебе.

 Макс, Щипов Максим (Бердичів, Київ). Хто тебе знав, підтвердять, що ти мав вражаючий сміх, так як ти ніхто не вмів сміятися: від нічних вибухів твого сміху розбігалися терористи . Ваша дружба з Мариманом існували попри все, важко уявити Вас один без одного. Ти настільки добре відносився до Маримана, що навіть погодився (хоч і з великим скрипом) прийняти даний ним тобі позивний – "Пушок", який тебе спочатку дуже дратував, але смішив увесь наш блокпост. Ти вмів організувати службу, ти сміливо із Старшиною постійно ходив у розвідку у ворожий тил, ти був насправді чудовим бійцем, патріотом. Я пишаюся, що нас доля звела разом.

 Старшина, Каплуненко Ігор (Біла Церква). Мало де знайдеш таких мудрих і сміливих людей як ти. Ти настільки молодо і бадьоро завжди виглядав, що я дуже бува здивований, коли взнав, що в тебе вже є онука. Тебе дуже любила і завжди хвилювалася за тебе твоя сімя: твоя донька часто мені дзвонила, щоб спитати чи в тебе все гаразд, коли під час обстрілів російські бойовики глушили телефонний зв'язок, а я намагався її заспокоїти. Ти дуже хотів, щоб набутки Майдану не були викинуті на узбіччя історії, ти дуже прагнув змінити нашу Державу і все робив для цього. Ти не уявляєш наскільки я тебе поважаю, з тобою я без вагань йшов у розвідку, з тобою завжди було цікаво поспілкуватися, ти Людина з великої літери.

 Мамай, Сокач Роман (Львів). Ти щойно одружився і не встиг прожити навіть незначну частину людського життя. Немає жодних слів розради для твоїх рідних. Але хочу сказати, що якщо у світі існують "привильні" люди, то один із них ти. Ти завжди робив усе чітко і правильно, досконально виконував свої службові обов’язки, поняття "авантюризм" тобі не було знайоме. Ти самотужки розпочинав ведення свого маленького бізнесу, для чого докладав багато наполегливої праці. Ти добрий, ти без роздумів пустив до себе жити переселенців із окупованих Донбасу, Криму. Ти просто надійна Людина.

 Пантя, Рожанський Пантелеймон (Вінницька обл., Літин). Мій земляк з Вінничини. В тебе чудові, працелюбні і мужні батьки. Я тепер розумію в кого ти вдався. В тебе прекрасна і розумна сестричка. Я тепер розумію, кого вона наслідує. Ти не хвилюйся, брате, за неї – в неї тепер цілий батальйон Кульчицького захисників, старших братиків… Ти був дуже уважним, ти помічав те, що не помічали інші. Саме ти виявив на териконі на Кондратьєвському бойовиків, саме ти як справжній розвідник виявив серед них російський спецназ, вивчив озброєння, кількість бойовиків, їхній режим, і саме по цьому терикону спрацювала вчасно наша арта. Не знаю чому, але в першу чергу йдуть із життя найкращі. Завтра ми з тебе проводитемо до Бога в твому рідному Літині. Прошу всіх, хто має таку можливість, прийти і віддати шану герою, на 11.00 до батьківського дому героя.

 Скрудж - Скрут Ростислав (Львівщина), Одиночка - Герасимюк Тарас (Волинь), Маланець - Матківський Володимир (Київщина), Дядя Вітя - Бурка Віктор. Брати, я Вас ще мало знав, ви були новими бійцями батальйону, але я впевнений, що самі достойні сини України. Вічна вам дяка і шана.

 Як я хотів особисто кожного з вас супроводжувати додому і в далеку путь, та це фізично неможливо, але хоча б у Харкові зміг попрощатися із Вами.
 Я неймовірно гордий, що служив з такими Людьми в першому резервному батальйоні оперативного призначення Національної гвардії України ім. ген. Кульчицького. Ми не маємо жодного морального права собі дозволити бути пасивними, забути про них, забути про те, за що вони померли, бо прокляне нас тоді наша рідна земля, полита їхньою кров'ю!
 Герої не вмирають! Слава Україні!
https://www.facebook.com/martynyukag/posts/397231593771055


Корчевний Роман Михайлович          11 січня 1970, Київ (район Святошин). Молодший сержант, військовослужбовець 3-го окремого танкового батальйону «Звіробій» (Десна). Призваний за мобілізацією. Залишилися батьки, дружина та двоє дітей, донька 1991 р.н. і син 1996 р.н.  5 січня 2015   Помер під час несення служби на бойовому посту з охорони військового містечка, не витримало серце. Похований на Берковецькому цвинтарі
Олександр Буйволюк
Сегодня, 05.01.15. На боевом посту, выполняя задание по охране военного городка, ушел из жизни мл. сержант Роман Корчевный, 11.01 ему должно было исполнится 45 лет. Осталась жена и двое детей. Не выдержало сердце. Я хочу что бы Вы знали, не смотря на больное сердце Рома пошел по призыву! Он не лег в госпиталь, хотел на днях поехать домой, в отпуск, отпраздновать юбилей с семьей!
 Для нас это тяжкая потеря, Роман был одним из самых надежных бойцов, это был Настоящий Человек!
 Сегодня я отвезу Рому домой!!!!
 Покойся с миром Брат!
Герої не вмирають!

Корчевний Роман Михайлович          11 січня 1970, Київ (район Святошин). Молодший сержант, військовослужбовець 3-го окремого танкового батальйону «Звіробій» (Десна). Призваний за мобілізацією. Залишилися батьки, дружина та двоє дітей, донька 1991 р.н. і син 1996 р.н.  5 січня 2015   помер під час несення служби на бойовому посту з охорони військового містечка, не витримало серце. Похований на Берковецькому цвинтарі
Олександр Буйволюк
4 Январь · Киев ·
Сегодня, 05.01.15. На боевом посту, выполняя задание по охране военного городка, ушел из жизни мл. сержант Роман Корчевный, 11.01 ему должно было исполнится 45 лет. Осталась жена и двое детей. Не выдержало сердце. Я хочу что бы Вы знали, не смотря на больное сердце Рома пошел по призыву! Он не лег в госпиталь, хотел на днях поехать домой, в отпуск, отпраздновать юбилей с семьей!
 Для нас это тяжкая потеря, Роман был одним из самых надежных бойцов, это был Настоящий Человек!
 Сегодня я отвезу Рому домой!!!!
 Покойся с миром Брат!

Герої не вмирають!


Кабанець Микола Миколайович        Красна Слобідка Обухівський район Київська область. Військовослужбовець 128-ї гірсько-піхотної бригади (Мукачеве). Останні три місяці утримував бойові позиції на блокпості під Чорнухине Перевальського району Луганщини. 7 грудня 2014 року за станом здоров'я вимушений був повернутися із зони АТО.           3 січня 2015   Переніс операцію на внутрішніх органах у Київському військовому шпиталі та був направлений На реабілітацію був направлений в Ірпінський військовий шпиталь на реабілітацію. Вночі на 3 січня серце бійця зупинилося.
 
Герої не вмирають!


Подфедько Любомир Сергійович       29 липня 1987, Демня (Миколаївський район) Львівська область. Гранатометник, військовослужбовець 80-ї окремої аеромобільної бригади. Після школи вивчився у Стрию на електрика, працював на будівництві. Призваний в ЗС України за мобілізацією в серпні 2014 року.                        Загинув 1 січня 2015 під час атаки російських бойовиків на новий термінал Аеропорту Донецька. Атака розпочалась близько 23:00 та тривала три години, під ногами бійця розірвалась граната, ще один військовий отримав поранення.

У Демні прощалися із десантником 80-ї аеромобільної бригади

У перший день Різдвяних свят у селі галицьких каменотесів Демні, що у Миколаївському районі на Львівщині, попрощаються із 27-річним Любомиром Подфедьком. Десантник 80-ї аеромобільної бригади загинув від ворожих осколків у перший день нового року, разом з іншими українськими воїнами- “кіборгами” захищаючи Донецький аеропорт.

- Любчик великих вершин у навчанні не досягав, але був відповідальним, будь-яку справу доводив до кінця, – згадує вчителька хімії і біології Марія Андрусик. – На нього можна було покластися. Запам’ятається нам життєрадісним, дружелюбним. Був дуже працьовитим, як і решта три його старші брати. Їх ніхто не примушував, а вони першими приходили зранку до школи і робили для учнів стежки у заметах. Я колись казала: коли закінчать Подфедькові хлопці вчитися, хто нам у школі відгортатиме великі сніги?..

Добрим словом згадує свого колишнього учня і вчителька трудового навчання Наталія Держило:
 - Після школи Любомир вивчився у Стрию на електрика. Донедавна разом з турками працював на будівництві торгового центру — всі там його нахвалювали за ретельність. Та й у селі про нього найкращої думки, нікому проблем не створював. Вихований, культурний хлопець був. У серпні Любчика мобілізували для участі в АТО, служив гранатометником. 23 грудня заступив на вахту у Донецькому аеропорту, разом з друзями стримував атаки терористів…

- Усі діти Подфедьків – побожні, доброї вдачі і характеру, – із сумом говорить настоятель місцевого храму о. Степан Цихуляк. – Коли йшлося про справи України, вони без будь-якого зволікання завжди йшли у перших лавах…

Невеселими будуть цьогорічні свята у нашому селі. Сумний Святвечір протягом багатьох століть супроводжує українців. Згадайте Маківку, битву під Базаром на Житомирщині, де 360 хлопців полягли, бій під Крутами. Сумним був Святвечір у 1946 році, коли більшовики у товарняках вивозили наших людей на Сибір, у тому числі – десятки сімей з Демні. А тепер ось новий сумний Святвечір. Хотілося б, щоб наступні свята — а я вірю, що так станеться, – були веселішими для нашого народу.

Джерело: http://www.wz.lviv.ua/

Комментариев нет:

Отправить комментарий