Літопис запорізької полiцiї

Україна понад усе!

среда, 31 декабря 2014 г.

Втрати патріотичних сил внаслідок російського вторгнення в Україну (листопад-грудень 2014 року). Частина 7


Герої не вмирають!


Втрати за листопад - грудень 2014 р. (частина 7)


Увага! Інформація про загиблих героїв збирається із різних джерел (офіційних, соцмереж, тощо), тому у окремих випадках вона потребує уточнення. Літописець


Андрухів Іван Романович 7 липня 1987, Львів. Військовослужбовець 14-ї окремої механізованої бригади (Володимир-Волинський), створеної на базі підрозділів розформованої 51-ї окремої мехбригади. Залишилися батьки.
Був поранений в зоні АТО, місяць тому повернувся додому й лікувався у Львівському військовому шпиталі. У ніч на 1 січня Іван помер, причини смерті встановлюють судмедексперти. 3 січня похований на Полі почесних поховань №76, Личаківський цвинтар

Герої не вмирають!

Сирватка Михайло Степанович            Дрогобич Львівська область. Боєць добровольчого батальйону (не уточнено). За фахом — медик, працював на «швидкій» у Дрогобичі.            Був поранений під Горлівкою (Донецька область) ще у вересні та перебував у лікарні. Помер 29 грудня 2014 від хвороб, які спричинили отримані на фронті поранення. 31 грудня воїна поховали в Дрогобичі.

Герої не вмирають!

Дубовський Костянтин Юрійович       1988, Гудзівка Звенигородський район Черкаська область. Танкіст 93-ї окремої механізованої бригади (Черкаське). Круглий сирота, виховувався старшою сестрою. У серпні добровольцем пішов у військкомат, призваний за мобілізацією 14 серпня. Перед загибеллю побував удома в 10-денній відпустці за відмінну службу. Залишилася дружина та 4-річна донька.    29 грудня 2014            був важко поранений в бою з російськими збройними формуваннями, які здійснили напад на позиції українських військових в районі селища Піски (Ясинуватський район) під Донецьком. Костянтин отримав два кульових і одне осколкове поранення, до шпиталю його не довезли. Похований у рідному селі Гудзівка.
Герої не вмирають!



Абрютін Сергій 1974, Суми. Солдат, військовослужбовець (підрозділ не уточнено), імовірно 93-ї окремої механізованої бригади (Черкаське). Залишилися дружина і 5-річний син.       Загинув 29 грудня 2014       у бою з російськими збройними формуваннями, які здійснили напад на позиції українських військових в районі селища Піски (Ясинуватський район) під Донецьком

Герої не вмирають!



Олексій  (Позивний «Динамо»)          25 років, Київ. Військовослужбовець 93-ї окремої механізованої бригади (Черкаське). Працював ландшафтним дизайнером у підмосковній Рубльовці. Один з тих бійців, які підняли український прапор над новим терміналом Донецького аеропорту.  29 грудня 2014            Загинув у бою з російськими збройними формуваннями, які здійснили напад на позиції українських військових в районі селища Піски (Ясинуватський район) під Донецьком
Люся Ялынкович
БОЖЕ ЯК ЖАЛКО !!!!!!!! ТАКИЙ СЛАВНИЙ ХЛОПЧИНКА !!!! ВІЧНА СЛАВА ГЕРОЮ !
 Yashka Tsygankov
 Сегодня, погиб в Песках киевлянин, боец 93ей бригады, Леша "Динамо"... Он пошел на подмогу один, туда где шел бой...ему кинули гранату...
 Ранее он добровольцем пошел воевать в Аэропорт, был потом в отпуску. Недавно мы виделись в Киеве, он давал журналистке интервью... Сегодня я узнал, что он погиб...
 Помню он напрашивался ко мне "покошмарить" сепаров, потому, что не мог терпеть этого безсмысленного бездействия...а мы- група желающих со всех батальонов и армейцев лазили к сепарам, чтоб обстреливать их...
 Он хотел действовать, а не сидеть на месте...
 Надеюсь он успел завалить хоть одного шакала...



Герої не вмирають!


Астраков Дмитро  (Позивний «В'єтнам»)  20 років, Дніпропетровськ. Боєць Полку особливого призначення «Азов» Національної гвардії України. Був активним учасником Революції Гідності. Допомагав «Азову» як волонтер, потім став бійцем полку.

28 грудня 2014          близько 20:00 під Маріуполем зі східного напрямку диверсійно-розвідувальна група терористів обстріляла блокпост, на якому чергували бійці полку «Азов», атаку було відбито. Під час першого вогневого контакту Дмитро отримав поранення в шию та, не приходячи до свідомості, помер у лікарні.
Батальйон спеціального призначення "Азов" - нова сторінка
Під час обстрілу бойовиками блок-посту, що охороняли бійці полку “Азов”, загинув 20-річний дніпропетровець з позивним “В'єтнам”.

 Дмитро Астраков (“В'єтнам”) — молодий та хоробрий воїн, який мужньо виконував наказ — під час бойового чергування блок-посту, вів дозор території.

 На війну В'єтнам приїхав нещодавно. Будучи на цивілці, активно допомагав нашому полку як волонтер. Всидіти вдома, як і під час Майдану хлопець не зміг. Разом із друзями вирішив стати на захист України.

 Додому до рідних В'єтнам обіцяв повернутися лише після перемоги. Матері сказав, що зробить все, що від нього залежить, аби звільнити Україну від кремлівської окупації.

 Не судилося... під час охорони блок-посту, де В'єтнам вів дозор, диверсійно-розвідувальна група терористів відкрила вогонь по позиції. Під час першого вогневого контакту 20-річного азовця було поранено.
 У результаті важкого вогнепального поранення в шию, не приходячи до тями, В'єтнам загинув.

 Побратиме, ми завжди пам'ятатимемо твій героїчний подвиг. Ти загинув смертю хоробрих.

 Слава Герою!


28-а окрема механізована бригада
(Чорноморське (Одеська область)


Лісник Валерій Сержант, командир відділення розвідроти 28-ї окремої механізованої бригади (Чорноморське (Одеська область).
28 Oкрема Гвардійська Механізована Бригада
Валерій Лісник... командир відділення розвідроти. Загинув 25 грудня від вибуху направленої міни разом з Олександром Кушніруком. Війна забирає кращих. Ми не забудемо Вас, друзі. Не пробачимо і не зупинимось допоки хоч один окупант залишатиметься на українській землі. Герої не вмирають!

Кушнірук Олександр Олександрович          32 роки, Ізяслав Хмельницька область. Майор, начальник розвідки 28-ї окремої механізованої бригади (Чорноморське (Одеська область). Мав вищу військову освіту. Служив у миротворчому підрозділі у Придністров'ї. Військову службу проходив у 8-му окремому полку спеціального призначення ГУР МО (Хмельницький) на посаді начальника штабу. Коли почалася війна на сході, тимчасово пішов начальником розвідки у 28-у механізовану бригаду. Залишилися батьки, дружина та двоє маленьких дітей.          Похований у Хмельницькому на Алеї Слави на кладовищі у мікрорайоні Раково.
У неділю, 28 грудня, Хмельницький прощався зі ще одним своїм героєм – спецпризначенцем Олександром Кушніруком. 32-річний начальник розвідки 28-ї окремої механізованої бригади загинув 25 грудня неподалік Донецького аеропорту.
 Вшановували Олександра Кушнірука на плацу у 8 окремому полку спецпризначення. Сюди прийшли не лише рідні та бойові побратими майора, а й сотні хмельничан.
 «З нашого полку він поїхав виконувати миротворчий обов’язок у Придністров’я. Коли ж розпочалася війна на Сході, почали набирати резервістів і Саша тимчасово пішов начальником розвідки у 28 механізовану бригаду. Опісля повинен був повернутися на своє штатне місце – начальника штабу, звідки й пішов. Він повністю наш. Саша був тут і командиром групи, і командиром роти, офіцер, майор, мав вищу освіту», - з сумом розповідає командир третього загону, підполковник Ігор Ковбасюк.
На останнє своє бойове завдання Сан Санич, а саме так Олександра Кушнірука називали його товариші, вийшов у четвер, 25 грудня.
 «Він підірвався на міні «ОЗМ-72». Першу міну «МОН-50» Саша побачив, залишив усю групу, взяв командира відділу і вони пішли далі, - розповідає друг загиблого майора. - Наступну розтяжку він не побачив – Саша і командир відділу 28 механізованої бригади загинули.»
Бойові побратими відзначають надійність 32-річного майора, а також почуття гумору. Запевняють, що Олександр сам не сумував й іншим не давав.
 «Дуже було важко. Важко було почути, що Саші не стало. Того дня о 9-ій годині він ще дзвонив, а вже о 12-ій його не стало. Ніхто не вірив. Саша дуже любив своїх діток. У нього залишилося двоє маленьких, з якими він приходив сюди, перебуваючи у відпустці. Турбувався про батьків. Але з початком цієї атитерористичної операції, зрозуміло, що робота вийшла на перше місце», - пояснює бойовий побратим.
 32-річного Олександра Кушнірука відспівали у Свято-Покровському кафедральному соборі, а поховали начальника розвідки на Алеї слави на кладовищі у мікрорайоні Раково.
 Підірвалися на міні ОЗМ-72 на розтяжці в районі між населеними пунктами Піски і Первомайське (Ясинуватський район) Донецької області 25 грудня 2014.

Герої не вмирають!


Андруник Петро Петрович         32 роки, Мельниця-Подільська Борщівський район Тернопільська область. Солдат, водій Харківської оперативної бригади Національної гвардії України. Був активним учасником Революції Гідності. На фронт пішов добровольцем, призваний за мобілізацією у вересні. Залишились батьки та наречена, яка працює медсестрою на «швидкій», 1 січня планували одружитись.  25 грудня 2014   близько 9:00 під час доставки паливно-мастильних матеріалів військовий автомобіль КрАЗ підірвався на фугасі направленої дії на трасі «Бахмутка» в районі Новотошківське — Оріхове (Попаснянський район) Луганської області. Петро загинув, ще один боєць отримав тяжкі поранення.

- Петро в армії не служив, в АТО пішов добровольцем, - розповідає командир батальйону, в якому служив загиблий, підполковник Віктор Волинець. - Взимку він був на Майдані, тому не міг закрити очі на те, що відбувається зараз на Сході України. Тож пішов добровольцем. У моєму батальйоні був водієм. Я про нього нічого, окрім позитивних відгуків не чув. Та й сам не маю чим дорікнути. Таких би хлопців побільше!
 Петро поспішав жити, розповів про нього командир.
 - 1 січня він мав розписатися із коханою дівчиною, - продовжує розповідати пан Волинець. - А в травні планували зробити весілля. Вони познайомилися тут, на Сході, дівчина працює на швидкій медсестрою.
 Уже незабаром - 3-7 січня - бійцям батальйону обіцяли ротацію, і під час відпустки Петро планував познайомити майбутню дружину зі своїми батьками.
 - Але бачите, як склалося… - зітхає пан Волинець.


Герої не вмирають!

Ковальов Костянтин 34 роки, Першотравенськ Дніпропетровська область. Військовослужбовець (підрозділ не уточнено). Працював гірником очисного вибою на дільниці з видобутку вугілля №3 ДТЕК шахтоуправління «Першотравенське». Любив спорт і був активним учасником традиційних конкурсів професійної майстерності та змагань «Богатирські ігри». Призваний за мобілізацією 3 травня. Залишились батьки, дружина та двоє неповнолітніх дітей.      19 грудня 2014          загинув під Маріуполем (Донецька область).

Герої не вмирають!



Лупаіна Олександр Григорович        29 грудня 1980, Бутівське Олександрійський район Кіровоградська область. Проживав у м. Київ. Сапер, військовослужбовець танкового підрозділу (підрозділ не уточнено, можливо, 72 омбр). Після строкової служби в армії закінчив Київський автодорожній інститут та залишився у Києві. Працював на вантажній машині в АТП, останнім часом розвозив хліб. Мобілізований київським військкоматом в середині жовтня. Залишилися дружина та 9-річний син.                       Ввечері 19 грудня 2014 поблизу міста Волноваха (Донецька область) група саперів виїхала на розмінування об'єкта. При виконанні бойового завдання група потрапила під обстріл, Олександр загинув від смертельного кульового поранення. Похований у рідному селі.
- Запам'ятався патріотизмом, - згадує загиблого однополчанин. - У чому патріотизм? Що не сховався від мобілізації, пішов у Збройні Сили незважаючи на небезпеку. Я думаю, він пішов заради сім'ї і сина, хотів їх захистити в першу чергу. Любити рідних, свою землю, це ж не означає носити прапор і тризуб.


Київським друзям Олександр запам'ятався веселуном. Знав тисячі анекдотів. Коли в гуртожитку він приходив на загальну кухню, там завжди ставало жваво. А ще любив у свята збирати сусідів разом.

- Він часто на кухні проводив час, - розповідає сусідка Світлана Коцюруба. - То сам щось готує, то дружині допомагає, нерідко з сином займався приготуванням. Господарем був, любив тепло домашнього вогнища.

- Комунікабельний, завжди допоможе в будь-якій ситуації, - додає столичний приятель Олександр Бичевий. - Наприклад, треба було мені дружину в пологовий будинок відвезти, він відгукнувся без проблем, відвіз на своїй машині. А потім ще раз поверталися, щоб привезти камін.

Герої не вмирають!

Гайда Ярослав Михайлович       30 років, Таужне Гайворонський район Кіровоградська область. Боєць 34-го батальйону територіальної оборони Кіровоградської області «Батьківщина» ЗСУ. Після поранення в зоні АТО та лікування перебував у відпустці, під час якої працював волонтером.   19 грудня 2014          помер від отриманих в зоні АТО поранень, після двох операцій та лікування. Похований у с. Таужне.

Герої не вмирають!

Луцик Леонід     28 серпня 1984, Волинська область. Проживав у м. Львів. Солдат, військовослужбовець 80-ї окремої аеромобільної бригади. Навчався у Львівському національному університеті ветеринарної медицини та біотехнологій імені С.З.Ґжицького, працював у приватній фірмі. Залишилися батьки, дружина, син та донька.           19 грудня 2014
За повідомленням Львівської міськради, помер 19 грудня. Похований на Личаківському кладовищі на Полі почесних поховань №76.
 За повідомленням ЗМІ, увечері в розташуванні частини під Лисичанськом (Луганська область) в підсобному приміщенні, де зібрались військові і волонтери, у одного з солдатів розірвалась граната «РГД-5». В результаті на місці загинули 30-річний солдат і 31-річний волонтер
У церкві святих апостолів Петра та Павла, що на вул. Театральній, відбулась заупокійна літургія. Попрощатися з Героєм прийшли родичі, близькі, друзі, побратими, з якими він був у зоні АТО. Багато з них принесли з собою квіти.

Після богослужіння скорботна хода під звуки оркестру рушила на Личаківське кладовище. Дорогою багато людей зупинялося, аби віддати шану Герою, ніхто не стримував сліз.

Як зазначив священик під час чину похорону на кладовищі, українці завжди були мирною нацією, яка ніколи не нападала, але завжди захищала своє. Під час АТО, що триває на Донеччині та Луганщині, наші військові демонструють доблесть, як їхні діди і прадіди, незважаючи ні на що, стоять на смерть, боронячи свою Батьківщину.

Згадуючи загиблого Героя Леоніда Луцика, священик розповів, що він народився 28 серпня 1984 року на Волині, навчався у Львівському національному університеті ветеринарної медицини та біотехнологій імені С. З. Ґжицького, працював у приватній фірмі. У нього залишилась дружина, донька та син.

«Леонід був доброю, чесною і працьовитою людиною. Він загинув, рятуючи свого друга у зоні проведення АТО 19 грудня у Луганській області. Його ім’я назавжди записане у Книзі життя, його вчинок наповнює наші душі теплим світлом надії. Для нас він лише перейшов цю межу між земним життям і вічністю. Сьогодні небо поповнилось ще одним бійцем, а український пантеон ще одним Героєм», – зазначив священик.

28-а окрема механізована бригада 
(Чорноморське (Одеська область)

Грузовенко Олександр      Київ (район Троєщина). Військовослужбовець 28-ї окремої механізованої бригади (Чорноморське (Одеська область). Залишилися дружина та двоє неповнолітніх синів, молодшому з яких 3 місяці.             Загинув 18 грудня 2014 поблизу с. Новомихайлівка (Мар'їнський район) в 15 км від Донецька, де вночі бійці бригади потрапили у засідку. 24 грудня з Олександром попрощались у Києві



Лозинський Андрій   27 листопада 1976, Львів. Військовослужбовець 28-ї окремої механізованої бригади (Чорноморське (Одеська область). В зоні АТО перебував з жовтня. Залишилась мати, сестри та 3-річна донька.            
Загинув у Донецькій області 18 грудня 2014. 23 грудня Андрія поховали на Личаківському кладовищі на Полі почесних поховань №76.
Під час заупокійної літургії священик зазначив, що у гарнізонному храмі відбулося уже понад два десятки похоронів бійців АТО.

«Герої віддали своє життя за своїх друзів, своїх рідних, свою землю, керуючись любов’ю», – підкреслив священик і закликав присутніх «з надією і по-християнськи дивитись на те, що діється у нашій країні, із життям тих молодих хлопців, які жертвують усім найціннішим, аби ми мали можливість жити у незалежній державі».

Священик також розповів, що покійний Андрій Лозинський залишив маму, сестер, маленьку трирічну донечку. Він також закликав усіх молитися за Героя, а «він з неба буде усміхатися нам».
Герої не вмирають!

Дмитренко Микола    22 роки, Кременчук Полтавська область. Військовослужбовець 92-ї окремої механізованої бригади (Харківська область). В зоні АТО перебував 4 місяці. Залишився брат, який служить в тому ж підрозділі.      18 грудня 2014          Микола з братом і ще одним бійцем проводили обстеження лісосмуги в районі міста Щастя під Луганськом. Микола йшов першим і підірвався на «розтяжці» на гранаті Ф1.

Герої не вмирають!

Рибченко Сергій       44 роки, Нікополь Дніпропетровська область. Військовослужбовець (підрозділ не уточнено). Залишились дружина та син.  Загинув 18 грудня 2014

24-й батальйон територіальної оборони «Айдар»


Григолашвілі Олександр (Алеко) Михайлович  (Позивний «Саша Чужий»)          1982, Кутаїсі Грузія. Грузинський доброволець 24-го батальйону територіальної оборони «Айдар». Проживав із сім'єю в Тбілісі, де винаймав квартиру. Останні три місяці перебував в Україні, де допомагав захищати суверенітет Народу України від окупантів та їх пособників. Залишилась дружина та двоє дітей.



Оврашко Сергій Миколайович  (Позивний «Динаміт»)         1976, Коськів Шепетівський район Хмельницька область. Командир розвідроти 24-го батальйону територіальної оборони «Айдар». Займався будівельним бізнесом у Борисполі. Брав активну участь у Революції Гідності. З початком війни на сході продав фірму, закупив військове спорядження для батальйону «Айдар» та з ним же й пішов захищати Батьківщину. В серпні отримав важке поранення, лікувався у військовому клінічному центрі в Києві, після чого повернувся на фронт. На виборах до Верховної ради України 2014 року був кандидатом в народні депутати по одномандатному округу №190 (Шепетівка).



18 грудня 2014         в районі міста Щастя під Луганськом група бійців батальйону потрапила у засідку терористів поблизу села Старий Айдар. В бою двоє бійців «Айдару» загинули, ще трьох було поранено. 20 грудня з воїнами попрощались у Києві на Майдані Незалежності. З прощальними словами виступили побратими з «Айдару», народний депутат і колишній командир батальйону Сергій Мельничук, екс-президент Грузії Міхеїл Саакашвілі та посол Грузії в Україні Міхеїл Уклеба.

Герої не вмирають!

Шлюсар Роман Дмитрович         1983, Чернівці. Водій, волонтер ВО «Буковина — українському війську». Закінчив Львівський політехнічний інститут. Залишилася дружина та двоє дітей. 18 грудня 2014            Загинув під Лисичанськом (Луганська область) під час волонтерської поїздки в зону АТО. Роман привіз продукти і теплий одяг для військових та подарунки до Дня Святого Миколая. Залишився ночувати у розташуванні бригади, близько опівночі вийшов на блок пост і підірвався на гранаті.


 



Герої не вмирають!


Грачов Юрій  (Позивний «Ірокез»)    39 років, Київська область. Старший лейтенант запасу, волонтер групи «Аеророзвідка». Активний учасник Революції Гідності. Був фахівцем-сапером і розробив перші бойові заряди для безпілотників, неодноразово виїжджав у зону АТО. 18 грудня 2014          близько 10:00 на Яворівському полігоні на Львівщині під час навчань з військовими з використання заряду для безпілотного літального апарату стався вибух. Юрій отримав травми, несумісні з життям


Герої не вмирають!



Білоголовський Микола Степанович            1961, Бурштин Івано-Франківська область. Військовослужбовець 25-ї Дніпропетровської окремої аеромобільної бригади (Гвардійське).                     
Під час перебування в зоні АТО у військового відмовило серце, помер 17 грудня 2014 від серцевого нападу поблизу міста Костянтинівка (Донецька область)

Герої не вмирають!


Лашкул Віталій Леонідович         28 січня 1971, Зоряне (Бобринецький район) Кіровоградська область. Проживав у Смоліне (Маловисківський район). Старший солдат, командир інженерно-саперного відділення інженерно-саперної роти групи інженерного забезпечення 57-ї мотопіхотної бригади ЗСУ. З 1992 року почав працювати на Смолінській шахті, з 2006 року на Новокостянтинівській шахті ДП «Східний гірничо-збагачувальний комбінат», був гірником очисного забою. Добровольцем пішов до військкомату, у вересні був призваний за мобілізацією.                
Загинув 15 грудня 2014 у Луганський області від вибуху гранати під час проведення розмінування, рятуючи життя молодшого товариша по службі.

Похований у Смоліне на Кіровоградщині.



Полк особливого призначення «Азов»
Національної гвардії України


Белошицький Ігор Анатолійович  (Позивний «Белаз»)        18 вересня 1988, Київ. Боєць Полку особливого призначення «Азов» Національної гвардії України. У полку служив із початку вересня. Наказом міністра внутрішніх справ Ігорю Бєлошицькому посмертно надали звання лейтенанта.    Поховали воїна на Лук'янівському військовому цвинтарі Києва



Сливка Ігор Володимирович  (Позивний «Тихий»)     23 березня 1977, Старий Порицьк Волинська область. Проживав у м. Горохів. Боєць Полку особливого призначення «Азов» Національної гвардії України. Був активним учасником Революції Гідності. У полку служив із початку вересня. Залишились дружина та двоє синів-близнят. Поховали воїна у Горохові
12 грудня 2014         в районі Маріуполя група дозору полку «Азов» та розвідники ЗСУ поблизу с. Павлопіль (Новоазовський район Донецька область) виявила та ліквідувала снайперську пару противника та знешкодила ворожу диверсійно-розвідувальну групу, яка влаштувала засідку. На фугасі, встановленому терористами, підірвався автомобіль «Азова», загинули два воїна, ще троє отримали поранення у боєзіткненні. 13 грудня відбулася полкова церемонія прощання із загиблими побратимами.

«АЗОВ» — полк особливого призначення 
13 декабря 2014 в 15:55

Сьогодні попрощалися з загиблими в бою побратимами Тихим та Бєлазом. Ви будете допомагати нашій перемозі з небес. Спіть спокійно, побратими. Герої не вмирають!

Відспівали Ігоря Сливку у верхньому храмі Свято-Троїцького кафедрального собору. Митрополит Луцький і Волинський Михаїл говорив: «Сьогодні втратила близьку людину не лише родина, але й вся Україна… Хто такий Ігор? Це звичайна людина, християнин. Він повірив у те, що він зможе, як і всі інші, вибороти волю для своєї України, для своєї родини, для майбутнього покоління. Я вірю у те, що і тут стоять ті хлопці, які сказали: «Хто як не ми зможе боронити свою землю». Те сама, мабуть, говорив і Ігор, віддавши своє життя».

Уже під час панахиди, яка відбулася на Театральному майдані, слово мав Луцький міський голова Микола Романюк. «Сьогодні ми зібралися тут, на центральному майдані, щоб вшанувати пам’ять героя України, людини, яка загинула за свою Україну, за нас із вами, захищаючи суверенітет нашої держави», – зазначив він. А також висловив співчуття родині загиблого. «Нехай вічна пам’ять про Ігоря залишиться в наших серцях», – додав він.

Опісля хвилини мовчання до людей звернувся голова Волинської облдержадміністрації Володимир Гунчик. «Знову на Волині смуток і печаль – загинув воїн, патріот, вірний син своєї Батьківщини. Низько уклонімося перед родиною загиблого, яка виростила і виховала цю самовіддану людину, яка поклала своє життя за свободу і незалежність нашої країни», – закликав він.

Виступили також бойові побратими Ігоря Сливки, які пам’ятають його за псевдонімом Тихий. «Ігоря я знав із перших днів, коли він був поруч, коли ми їхали на Майдан і проривали колону Беркуту. Я знаю, що Ігор був із тих, хто завжди прикривав. І з ним було безпечно. Він рвався уперед. І під час другої хвилі мобілізації саме я його заагітував у батальйон «Азов», – пригадував Павло Данильчук.

«Дурна війна зараз ведеться, коли верхи не хочуть і не можуть, низи не знають, що робити, а їдуть і воюють одиниці з кращих… Але пам’ятаючи своїх побратимів, ми розуміємо, що ми не повинні здатися, а продовжувати боротьбу, як би то важко не було», - додав він.

Герої не вмирають!

Лєсніков Іван Сергійович 19 квітня 1991, Славутич Київська область. Військовослужбовець 95-ї окремої аеромобільної бригади (Житомир). У 2009-2010 служив строкову службу у десантних військах. Працював охоронцем, бетонником у концерні «Novarka». Призваний за мобілізацією у серпні. Залишились батьки.

Отримав важке поранення у живіт 29 листопада під час мінометного обстрілу в районі аеропорту Донецька. Іван переніс 7 операцій, 10 грудня його стан погіршився, наступного дня воїн помер у Дніпропетровській лікарні імені Мечникова. Похований у Славутичі.

«Уважаемые славутчане! Сегодня 11.12.2014 года остановилось сердце нашего бойца, нашего героя Ивана Лесникова. Как тяжело писать такие новости... Совсем молодой парнишка! Ему жить да жить!» - такое сообщение появилось в группе «ТРК «Славутич» в социальной сети «Вконтакте»

С Иваном я познакомилась летом, когда он был в Славутиче, вернувшись с фронта с переломанной рукой. Лечился дома, но очень просился обратно на передовую. Вот что он мне сказал в конце июня: «Я после операции дома, завтра иду медкомиссию проходить ВЛК, хочу к парням».

Уже в конце августа Иван был на Житомирском полигоне, отшлифовывал свои военные навыки. Буквально за несколько дней до отправки в Донецк, он позвонил мне и посетовал на то, что у него нет необходимого снаряжения, а через несколько дней его направляют, как он выразился «в самое пекло». Я тогда созвонилась с исполкомом и Ивану в военкомате выдали все необходимое (что было в наличии) для отправки в боевую точку. Но, к сожалению, бронежилет так и не спас жизнь бойца…..

А вот что говорит об Иване Лесникове славутичский волонтер Елена Половинкина:

"Сегодня днем перестало биться сердце Ивана Лесникова.

Безмерно скорбим... Мы так верили...

Я общалась с Ваней в тот день, когда он получил это ранение. Перед боем он почему-то позвонил. Просто так. Сказать в десятый раз "спасибо" за передачку, сказать, что они в аэропорту и что они обязательно вернутся... Ваня возвращается... чтобы проститься навсегда(((

О времени прощания с Ваней мы сообщим позже. Завтра утром за Ванюшкой выезжает машина из Славутича. Деньги на бензин до Днепропетровска отдаю из собранных на машину для АТО. На дорогу обратно у мамы деньги есть те, что мы все вместе собирали на лечение...

Ваня перенес 7 операций. Последняя была вчера, чтобы остановить кровотечение. Сегодня снова открылось кровотечение и спасти уже не смогли. Со вчерашнего дня Ваня находился под аппаратом ИВЛ в медикаментозном сне. Дышать сам не мог. Сегодня утром состояние ухудшилось. Были проблемы с почками и печенью. До вчерашнего дня Ваня был еще в сознании между наркозами. К нему приезжали сослуживцы, чтобы поддержать.

Ваня все время просился домой..."

Искренние соболезнования родным и близким Ивана!
Спи спокойно, боец!

Людмила Богун

 Перед отправкой на фронт Иван прислал вот это видео


http://www.slavutich.cn.ua/news_1563.html


Герої не вмирають!

Кіріс Василь Васильович  1 березня 1966, Радянське Вінницька область. Рядовий, розвідник-далекомірник 1-го розвідувального відділення 54-го окремого гвардійського розвідувального батальйону (Новоград-Волинський). Залишилась дружина та троє дітей.

10 грудня 2014 був важко поранений поблизу Нікішине (Донецька область) в результаті обстрілу з РПГ у боєзіткненні з диверсійно-розвідувальною групою. Помітивши групу терористів, вступив у бій, чим врятував життя своїх бойових побратимів від нападу ДРГ противника. Помер від отриманих поранень.



39-й батальйон територіальної оборони
Дніпропетровської області «Дніпро-2» ЗСУ

Удовицький Ігор Миколайович  (Позивний «Пітон»)  21 червня 1973, Дніпродзержинськ Дніпропетровська область. Старший сержант, командир розвідувального відділення 39-го батальйону територіальної оборони Дніпропетровської області «Дніпро-2» ЗСУ. Призваний за мобілізацією 16 травня. Працював у ПАТ «Дніпровагонмаш».  
 Проводить в последний путь и отдать дань уважения Герою пришли десятки неравнодушных горожан. Они принесли с собой цветы, перевязанные траурной лентой.

После отпевания в Свято-Николаевском соборе погибшего бойца предали земле на Аллее Славы в воинском кладбище Соцгорода. В честь павшего воина в церкви звонили колокола.

Общественность Днепродзержинска скорбит по поводу невосполнимой утраты. Выражаем соболезнования родным и близким. http://www.5692.com.ua/news/689341

Коновалов Володимир  (Позивний «Чечен»)      1986, Солонянський район Дніпропетровська область. Розвідник 39-го батальйону територіальної оборони Дніпропетровської області «Дніпро-2» ЗСУ. Залишились мати та дружина.
10 грудня 2014 до військових на блокпосту звернулися люди у формі працівників Луганського енергетичного об'єднання, попросили допомоги в ремонті ЛЕП. Військові, не перевіривши у них документи, поїхали допомагати. Поблизу села Кряківка (Луганська область) автомобіль було розстріляно бойовиками із засідки, двоє бійців загинули, ще один отримав поранення.


Герої не вмирають!


Андрєєв Андрій Олексійович 19 вересня 1967, Запоріжжя. Солдат, військовослужбовець 23-го батальйону територіальної оборони Запорізької області «Хортиця» ЗСУ - окремий мотопіхотний батальйон у складі 93-ї окремої механізованої бригади. Призваний за мобілізацією 22 серпня. Залишилися дружина і двоє синів, старший син служить в артбригаді, молодший 1992 р.н.      Загинув близько 21:30  8 грудня 2014 в районі міста Маріуполь (Донецька область). Справу розслідує військова прокуратура.

1-а окрема гвардійська танкова бригада (Гончарівське).

Носенко В'ячеслав    1985, Варва Чернігівська область. Солдат, військовослужбовець мінометної батареї механізованого батальйону 1-ї окремої гвардійської танкової бригади (Гончарівське).        


Лавренчук Віктор       7 жовтня 1986, Рудівка (Прилуцький район) Чернігівська область. Солдат, старший навідник мінометної батареї механізованого батальйону 1-ї окремої гвардійської танкової бригади (Гончарівське). Здобув вищу освіту, з 2004 по 2006 рік проходив службу у Військово-морських силах ЗСУ. Був ідейним націоналістом, у 2013 році вступив до ВО «Свобода», член Прилуцької міської організації. Був активними учасником Революції Гідності з перших її днів. Призваний у першу хвилю мобілізації, з червня перебував у зоні АТО, обороняв Луганський аеропорт, брав участь у бойових діях під Луганськом, був поранений. Коли мінометну батарею відправили у Піски, Віктор перервав відпустку та поїхав на передову до побратимів. В серпні Віктор розповів в інтерв'ю про себе та про бойовий шлях своєї батареї.  


      
Віктор Лавренчук із передової: "Ми переможемо й будемо справжніми господарями на своїй землі!"
Свободівець Лавренчук Віктор – мешканець села Рудівка Прилуцького району, що на Чернігівщині, старший навідник мінометної батареї першої окремої танкової бригади. До Збройних Сил України призваний із першою хвилею мобілізації. Прийшов до військкомату, щоби залишити свої контактні дані, а отримав повістку та вже наступного дня вирушив на збори до Гончарівського, де проходив навчання. Потім охороняв кордон із РФ на одному з блокпостів на півночі Чернігівщини, пізніше його перевели до Городні, а вже згодом вирушив у зону АТО , де й перебуває вже близько двох місяців.

Спілкуючись із Віктором, розумію, що наша нація та держава житиме вічно, бо є такі патріоти, які не жаліючи сил борються за її єдність.

- Тільки-но оголосили про першу хвилю мобілізації – одразу ж пішов до військкомату, де на мене вже чекала повістка, та наступного дня вирушив на навчання до Гончарівського, – розповідає Лавренчук Віктор.

- Чи не було думки не йти до армії?

- Ні, думки "відкосити" я не мав. Мої батьки виховали мене іншою людиною – людиною, яка повинна боронити свою родину, державу від загарбників. Я з перших днів був на Майдані. Коли бачиш десятки невинних смертей людей, які просто хотіли вільно та мирно жити на своїй, Богом даній землі, то розумієш, що відступати назад, сидіти склавши руки не маєш права.

Бойко Валентин           1979, Прилуки Чернігівська область. Сержант, військовослужбовець мінометної батареї механізованого батальйону 1-ї окремої гвардійської танкової бригади (Гончарівське).

8 грудня 2014           під час артобстрілу у селищі Піски (Ясинуватський район) під Донецьком загинули троє військових танкової бригади. Ворожий снаряд влучив у бліндаж


Герої не вмирають!

90-й окремий десантний батальйон «Житомир»
у складі 95-ї окремої аеромобільної бригади

Чоп Сергій           Військовослужбовець 90-го окремого десантного батальйону «Житомир» у складі 95-ї окремої аеромобільної бригади (Житомир).         
Ременюк Андрій      Луганська область. Військовослужбовець 90-го окремого десантного батальйону «Житомир» у складі 95-ї окремої аеромобільної бригади (Житомир). Залишились батьки.
Петрученко Микола Київ. Військовослужбовець 90-го окремого десантного батальйону «Житомир» у складі 95-ї окремої аеромобільної бригади (Житомир). Залишилась дружина та донька.
8 грудня 2014            За інформацією волонтера Ю. Смірнової, загинув в день у селищі Піски (Ясинуватський район) під Донецьком.
Юля Смірнова‎Допоможи Допомагати!

Сьогодні в обід загинули наші підопічні з 90-го окремого аеромобліьного батальйону "Житомир" під пісками, аеропорт Донецьк.
 Це перші хлопці, з яких почалась наша волонтерська діяльність.
 На фото перший зліва Петрученко Коля та справа перший Ременюк Андрій.
 Коля киянин, має дружину і доньку, Андрій з Луганської області, там його живуть батьки.
 Хлопці понесли втрати значні: шість чоловік загинуло, шість поранено.
 Царство вам Небесне!
 Фото Сергія Чопа в мене нема, він теж загинув.
 Царство небесне вам, наші ГЕРОЇ!
 Душа плаче і серце просто від болю розривається...
 Ми вас ніколи не забудемо !


Герої не вмирають!

Косточка Ігор    1975, Суми. Зв'язківець 15-го батальйону територіальної оборони Сумської області «Суми» ЗСУ, в/ч В2260. До призову працював у ВАТ «Сумське НВО ім.М.В.Фрунзе». Мобілізований у березні. Ніс службу у Макарівському районі (Луганська область), на початку грудня приїхав додому у коротку відпустку. Залишились дружина та 16-річна донька.      

Трагічно загинув під час відпустки. 4 грудня чоловіка знайшли на перехресті у місті Суми у непритомному стані із закритою черепно-мозковою травмою та доправили до нейрохірургічного відділення обласної лікарні. У ніч із 7 на 8 грудня Ігор помер. Похований на Алеї Почесних громадян центрального міського кладовища Сум.

Герої не вмирають!

Марцинюк Юрій Григорович  (Позивний «Дєд»)          55 років, Київська область. Боєць 25-го батальйону територіальної оборони «Київська Русь» ЗСУ.                   
Загинув зранку 6 грудня 2014 в районі Дебальцеве від поранення в голову під час артобстрілу опорного пункту.     Відео про героя дивись тут

25 Батальйон Територіальної Оборони "Київська Русь"
Болюча втрата в батальйоні- зранку 6 грудня, під час артобстрілу опорного пункту загинув боєць з позивним "Дєд".М. Юрій , 55 років.
 Хай з богом спочиває!  Смерть ворогам!

Герої не вмирають!

Заболотній В'ячеслав Анатолійович 26 березня 1977, Орлівка (Ямпільський район) Сумська область. Військовослужбовець (підрозділ не уточнено), служив в артилерійських військах. Прим. Імовірно, 27-го Сумського реактивного артилерійського полку. Призваний за мобілізацією 21 березня.              Отримав важкі поранення в бою біля міста Волноваха (Донецька область). В'ячеслава доставили в шпиталь, але лікарям врятувати його життя не вдалось 4 грудня 2014  орієнтовно.
В Орлівці 7 грудня провели в останню путь тридцятисемирічного військовослужбовця В’ячеслава Заболотного, який загинув в зоні проведення антитерористичної операції. В’ячеслав Заболотний був мобілізований до лав Збройних Сил України 21 березня і служив в артилерійських військах.
Як повідомляє Ямпіль.INFO, прощання з героєм відбулось в приміщенні Орлівської загальноосвітньої школи, де навчався В’ячеслав. Після опівдня труну з його тілом пронесли жалобною ходою через все село до місцевого цвинтаря. Здавалось, що провести земляка в останню путь зібралась вся Орлівка, люди несли в руках квіти та державну символіку України. Поховання загиблого відбулось з усіма військовими почестями.
З вуст однополчан, які привезли на малу батьківщину тіло військового, стали відомі і обставини його загибелі. Сталось це неподалік міста Волноваха (Донецька область), блок-пост, який охороняв В’ячеслав, обстріляли з градів, після чого по ньому почав стріляти снайпер. Одна з куль влучила в голову нашому земляку, поранення виявилось настільки тяжким, що врятувати його життя лікарям не вдалось.

До пізньої ночі чекали траурний кортеж з тілом загиблого військовослужбовця і в районному центрі. Ямпільчани, які хотіли віддати останню шану загиблому, вийшли на головну площу селища з прапорами та смолоскипами. Лише о четвертій годині ранку, коли стало достовірно відомо, що попри очікування, маршрут волонтерів, що везли тіло загиблого, проліг не через Ямпіль, присутні вшанували пам’ять загиблого героя смолоскипною ходою.http://rama.com.ua/na-sumshhine-prostilis-s-vyacheslavom-zabolotnyim-foto/#ad-image-4



Герої не вмирають!


Шимон Олександр Петрович     Угля Тячівський район Закарпатська область. Старший лейтенант. Залишилась дружина та діти.                     В ночі 4 грудня 2014 під Донецьком був важко поранений під час обстрілу з РСЗВ «Град». Вранці від отриманих поранень помер.

Герої не вмирають!



Боровик Юрій    21 листопада 1979, Южноукраїнськ Миколаївська область. Військовослужбовець. Залишились батьки і брат.               Юрій 55 днів обороняв Донецький аеропорт, під час бойових дій отримав тяжку травму голови і контузію та проходив лікування. Помер в Южноукраїнську в ніч на 4 грудня.


МирнеНебо

Промова о. Ігоря Ворони, проголошена під час прощання із Воїном АТО Юрієм Боровиком

 Обідрана, сиротою
 Понад Дніпром плаче;
 Тяжко-важко сиротині,
 А ніхто не бачить…
 Тілько ворог, що сміється…
 Смійся, лютий враже!
 Та не дуже, бо все гине –
 Слава не поляже;
 Не поляже, а розкаже,
 Що діялось в світі,
 Чия правда, чия кривда
 І чиї ми діти.
 Наша дума, наша пісня
 Не вмре, не загине…
 От де, люде, наша слава,
 Слава України!
 Без золота, без каменю,
 Без хитрої мови,
 А голосна та правдива,
 Як Господа слово. (Т.Г. Шевченко)

 Дорога болем опечалена, родино! Дорогі у Христі брати і сестри!
 Висловлюємо співчуття, жаль і смуток з приводу великої втрати нашого побратима і захисника Юрія Боровика, яку ми всі переживаємо.
 Народився Юрій 21.11.1979 на Свято Архистратига Михаїла, а серце перестало битись на 35 р. життя у ніч на 4.12.2014 на свято Введення в храм Пресвятої Богородиці.
 Відійшов у вічність Воїн нашого Українського Народу, Захисник держави, син України, котрий жертвував своїм життям за свободу, за кращу долю українського народу, за мир і спокій, за наших дітей, за кожного з нас з вами і за наше світле майбутнє.
 Юрій переживав побачене, терпів болі від важкої травми голови, отриманої під час двомісячного захисту донецького аеропорту, що і стало причиною смерті.
 Прощається сьогодні Юрій з своїм батьком і матір’ю які дали йому життя і свою любов, братом і зі всією ріднею, своїми друзями і близькими, з тими хто провадить військову службу, тими хто в голоді і холоді несе свій святий обов’язок.
 Прощається з волонтерами Мирного Неба, які були його найкращими і теплими друзями. Нам тебе, дорогий наш брате, буде бракувати.
 Прощається з усіма нами. Просить прощення і в свою чергу ми кажемо: «Прости і нас, дорогий брате. Велика тобі шана.»
 Сьогодні ми молимось і просимо Господа Бога, щоб прийняв його, вірного Українського сина, нашого героя, у свої обійми. Вічна йому пам'ять! Герої не вмирають, а постійно живуть у наших серцях. Амінь.

Герої не вмирають!

Білоус Віталій Григорович           Вінницька область. Молодший сержант, військовослужбовець 184-го навчального Центру Академії Сухопутних військ ім. Петра Сагайдачного, в/ч В4264 (Старичі, Львівська область). Мобілізований 28 серпня.          
Помер 3 грудня у розташуванні військової частини в зоні АТО


Герої не вмирають!

Терещенко Андрій Сергійович  1991, Черкаси. Військовослужбовець 95-ї окремої аеромобільної бригади (Житомир). Призваний у серпні.            Був тяжко поранений в голову 2 грудня під час обстрілу в районі аеропорту Донецька. Помер у лікарні 2 грудня 2014.

Герої не вмирають!

Бенера Іван Іванович          11 вересня 1986, Чуків Немирівський район Вінницька область. Старший лейтенант, військовослужбовець 204-ї Севастопольської бригади тактичної авіації, військова частина А4515 (аеродром «Бельбек», після окупації Криму і Севастополя передислокована у Миколаїв). Школу закінчив «на відмінно», навчався у Вінницькому вищому училищі комп'ютерних технологій. Після строкової служби в армії вирішив стати військовим. Закінчив Харківський університет військово-повітряних сил та був направлений на службу у Севастополь. 22 березня, за кілька годин до штурму військової частини російськими окупаційними військами та їх пособниками з кримської «самооборони», одружився з Галиною, яка працювала лікарем бригади. Про їх весілля під час облоги писали ЗМІ. Залишились батьки та дружина.                      Загинув 2 грудня 2014, потрапивши під мінометний обстріл біля міста Авдіївка під Донецьком. Міна розірвалася у метрі від Івана
Поховали старшого лейтенанта Івана Бенеру на сільському кладовищі. Від будинку культури, де відбулося прощання з загиблим, і до кладовища похоронна процесія була довжиною майже кілометр. З прощальними промовами виступили генерал-майор Ігор Якушевич, підполковник Євген Яличев, військовий капелан Віталій Папушой, колишня вчителька Героя Світлана Поліщук, сільський голова Володимир Кальніцький, перший заступник начальника обласного управління Держземагенства у Вінницькій області Олександр Королюк. Від районної і міської влади взяли участь у похороні перший заступник голови РДА Анатолій Долованюк, голова районної ради Володимир Дзевелюк і його заступник Аркадій Собченко, заступник Немирівського міського голови Михайло Кременюк. Приїхав провести в останню путь свого бойового побратима і народний депутат України, військовий льотчик 1-го класу, полковник повітряних сил ЗСУ, командир 204-ї бригади тактичної авіації Юлій Мамчур.http://nemirowest.blogspot.com/2014/12/blog-post.html

Герої не вмирають!

Потапенко Олександр        44 роки, Драбів Черкаська область. Військовослужбовець (підрозділ не уточнено). 1 серпня добровольцем пішов на фронт. Залишилася дружина та дві доньки.     Загинув орієнтовно 2 грудня 2014. 5 грудня з Олександром попрощались в смт Драбів.
Сьогодні Драбівщина попрощалася з героєм, який загинув під час бойових дій в зоні АТО, – 44-річним Олександром Потапенком.


Олександр Потапенко першого серпня пішов добровольцем захищати рідну землю від ворога, нині ж провести в останню путь героя прийшли майже усі жителі селища…

 «Це перша болюча втрата для Драбівщини. Дай Боже, щоб вона була остання, щоб на цьому ми поставили крапку. Олександр залишиться в нашій пам’яті назавжди. Його самовідданість та героїзм ввійде в історію драбівського краю. Ми всі переконані, що подвиг нашого Героя та багатьох українських воїнів, що віддали життя за незалежність нашої держави, не буде марним», – висловив співчуття родині загиблого голова райдержадміністрації Сергій Поволоцький. http://www.oda.ck.ua/?lng=ukr&section=2&page=2&id=1114236

24-й батальйон територіальної оборони «Айдар» ЗСУ

Захарчук Олександр Петрович  (Позивний «Захар»)           Вінницька область. Боєць 24-го батальйону територіальної оборони «Айдар» ЗСУ. Учасник вінницької Самооборони Майдану. Щотижня протягом трьох місяців їздив у зону АТО як волонтер, потім став бійцем батальйону.         

Сташків Ярослав Петрович  (Позивний «Бистрий»)   37 років, Щепанів Козівський район Тернопільська область. Боєць 24-го батальйону територіальної оборони «Айдар» ЗСУ. Активний учасник Революції Гідності.
Російські збройні формування близько 4-ї години ранку 2 грудня 2014 обстріляли з РСЗВ «Град» місто Щастя під Луганськом, розбомбили кілька житлових будинків. Один зі снарядів розірвався в метрі від машини батальйону «Айдар», яка загорілась, в ній почала вибухати зброя. Загинули двоє бійців, які перебували у машині.


Герої не вмирають!


Шелудько І.В.    Солдат, військовослужбовець ЗСУ.                       Загинув 30 листопада 2014 під час відбиття чергової атаки російських збройних формувань на аеропорт Донецька

12-й батальйон територіальної оборони
Збройних Сил України «Київ» (м.Київ)

Полонський Віталій Анатолійович      1985, Київ. Військовослужбовець 12-го батальйону територіальної оборони Збройних Сил України «Київ» (м.Київ). Загинув 30 листопада 2014
Васюк Олег Олександрович       1975, Київ. Військовослужбовець 12-го батальйону територіальної оборони Збройних Сил України «Київ» (м.Київ). Загинув 30 листопада 2014

Герої не вмирають!

Ларін Микола    Устилуг Волинська область. Солдат, гранатометник 93-ї окремої механізованої бригади (Черкаське). Залишилась дружина та двоє дітей шкільного віку.
Загинув 30 листопада 2014 в районі Донецького аеропорту біля села Опитне (Ясинуватський район) під час мінометно-артилерійського обстрілу.

Герої не вмирають!


 Ільницький Дмитро Андрійович           29 листопада 1990, Житомир. Лейтенант, командир аеромобільного десантного взводу 95-ї окремої аеромобільної бригади (Житомир). За іншими даними, перебував у складі новоствореної 81-ї окремої десантно-штурмової бригади ВСУ. Випускник факультету обліку та фінансів Житомирського національного агроекологічного університету 2013 року. До армії пішов добровольцем у квітні, був призваний до 95-ї оаембр. Не одружений, єдиний син у сім'ї.  
Отримав важке поранення 29 листопада під час обстрілу у селищі Піски (Ясинуватський район) під Донецьким аеропортом. Помер в лікарні Красноармійська 30 листопада о 3-й годині ночі, не приходячи до тями. Поховали Дмитра на військовому кладовищі у Житомирі.





Горбань Андрій Вікторович         24 січня 1993, Миколаївська область. Сержант, військовослужбовець 79-ї окремої аеромобільної бригади (Миколаїв). Після строкової служби пішов служити за контрактом. З весни брав участь у бойових діях в найгарячіших точках. Залишилась наречена.              Загинув 29 листопада 2014 під час одного з найбільш масованих штурмів, влаштованих бойовиками і російським спецназом в аеропорту Донецька. Військовослужбовець прикрив найнебезпечніший напрямок та півгодини стримував противника. Товариші витягнули тяжко пораненого воїна під шквалом вогню, він отримав два кульові поранення. Слідом, практично відразу, по позиції Андрія вдарив гранатометник. Вибухом його скинуло з третього поверху на другий, він був ще живий, йому надали першу допомогу, евакуювали до лікарні, але під час операції у нього не витримало і зупинилося серце

 «Киборг» перед смертью просил невесту не закрываться в себе, если его убьют

21-летний «киборг» Андрей Горбань был одним из трех храбрецов, установивших украинский флаг на простреливаемой боевиками крыше старого терминала донецкого аэропорта. Погиб 29 ноября. На прошлой неделе солдата Украины похоронили на родной Николаевщине

ДеПо продолжает серию публикаций об украинских солдатах, погибших во время боев с террористами и российскими захватчиками на Востоке Украины.

Сержант 79-й бригады, десантник Андрей Горбань на войне с весны - прошел самые горячие точки: Саур-Могилу, Иловайский котел... Последние два месяца - оборонял донецкий аэропорт. Погиб 29 ноября во время одного из самых массированных штурмов, устроенных боевиками и российским спецназом. Солдат получил два пулевых ранения - снайпер террористов прострелил украинскому солдату легкое. Следом, практически сразу, по позиции Андрея ударил гранатометчик.

- Взрывом его сбросило с третьего этажа на второй, он был еще жив, оказали первую помощь, эвакуировали в больницу, во время операции у Андрюхи не выдержало и остановилось сердце, - рассказывает о своем друге и боевом побратиме десантник Петр. - Мы с Андрюхой подружились еще на срочке в армии, потом, когда пошли на контракт, вместе снимали квартиру в Николаеве. Это был очень хороший и светлый человек. Он не конфликтный, добрый, с ним было легко дружить и жить. Но при таком легком характере он всегда держал слово - сказал, значит, сделает, какие бы обстоятельства ни возникли. Он меня много раз выручал по службе и по жизни.

На странице Андрея в социальной сети - короткий статус: «Пацаны, я вас не забуду» - дань памяти погибшим побратимам. Фотографии из разбитого аэропорта, патриотические открытки, в отдельном альбоме - снимок выложенного патронами на земле сердца. И имя: «Катя». В Николаеве украинского солдата ждала невеста.

 - Он всегда говорил, что все будет хорошо и он обязательно вернется, - вспоминает невеста Андрея Катя Васильева. - Шутил, старался отвлечь меня от войны, переключить на что-то светлое. Мы часто обсуждали с ним будущую свадьбу - в шутку спорили, надевать ли ему на свадьбу галстук. Он сказал, что не хочет, а я шутила: какой же ты жених без галстука? Только однажды он стал серьезным и сказал мне: «Ты должна понимать - меня здесь могут убить. И если мне суждено здесь погибнуть, я хочу, чтобы ты пообещала, что не будешь закрываться в себе, отказываться от мира и если кого-то полюбишь - будешь с ним». Я его отругала, сказала, что он говорит ерунду...


Катя и Андрей познакомились еще студентами, потом парень ушел в армию - на срочную службу, позже - подписал контракт.

- Мечтали, что снимем квартиру, будем жить вместе, - вздыхает Катя. - Так много хотелось увидеть и пережить вместе. А теперь моего Андрюшку похоронили.
Друзья рассказывают, что Андрей считал дни до ротации, решил сделать официальное предложение Кате: хотел приехать и «сразу с автобуса - только за кольцом и цветами заскочить».

- Это смельчак, каких мало даже в донецком аэропорту, смерти он действительно не боялся, - рассказывают сослуживцы погибшего Героя АТО. - Может быть, потому что в свои 21 он хлебанул столько, сколько другой и за всю жизнь не повидает.
...На видео трое «киборгов» поднимаются на крышу старого терминала, полностью простреливаемую боевиками. Один из них - Андрей. В руках наших солдат - флаг Украины. Они бегут по заснеженной крыше, потом пытаются закрепить прапор на железном парапете. Но флаг срывает порывами ветра. «Киборги» снова и снова возвращаются, чтобы закрепить его. Потом бегут в укрытие. А над донецким аэропортом - жовто-блакитный. Позже «киборги» расскажут, что обозленные боевики устроили настоящую канонаду, пытаясь его сбить.  http://www.depo.ua/rus/life/-kiborg-pered-smertyu-prosil-nevestu-ne-zakryvatsya-v-08122014000500
Alexander Vasilenko
Вчора писав про хлопців, які встановили прапор над терміналом. Сьогодні, під час штурму Андрій першим кинувся на найнебезпечніший напрямок та півгодини стримував обколотих "ополчєнців". Хлопчина, що філософствував про шлюб, про свою подальшу долю навіть не завагався приймаючи таке рішення. Тільки тяжке поранення змусило замовчати його автомат. Його друг, Колюня, що разом з ним чіпляв прапор, з побратимом виніс пораненого під шквалом вогню, між розривами ВОГів та "фонтанчиками" від безперервних черг куль. Будучи свідком, я зрозумів, чого варта справжня чоловіча дружба. https://www.facebook.com/alexander.vasilenko.988/posts/484557048350656?pnref=story
Alexander Vasilenko
Андрій Горбань, той що вивішував прапор, сьогодні помер від тяжкого поранення. Ангел пішов від нас... Вибач...
Герої не вмирають!

Бойко Роман Вікторович   22 серпня 1988, Михайлівка (Олександрівський район, Кіровоградська область). Солдат, військовослужбовець ЗСУ (підрозділ не уточнено). Батько Романа рано помер, і мати одна виховувала двох синів. Строкову службу проходив у сухопутних військах наземно-повітряної оборони, потім працював. У вересні призваний за мобілізацією. Залишилися мати і брат.     29 листопада 2014    Загинув о 23:50 під час обстрілу із стрілецької зброї взводного опорного пункту ЗСУ біля селища Славне (Шахтарський район) Донецької області. 4 грудня Романа поховали у рідному селі.
Герої не вмирають!

Федорук Андрій Васильович      20 вересня 1979, Першотравневе (смт) Овруцький район Житомирська область. Військовослужбовець 30-ї окремої механізованої бригади (Новоград-Волинський). Працював у ПрАТ «Товкачівський ГЗК» слюсарем з ремонту установок гірничо-дробильного цеху. Призваний за мобілізацією 3 серпня. Залишилась мати. Помер 27 листопада 2014  орієнтовно      від важкого поранення, отриманого під час бойових дій в Луганській області

Герої не вмирають!


Мусій Роман      25 червня 1969, Великі Загайці Шумський район Тернопільська область. Механік-водій гусеничної машини 5-го батальйону 24-ї окремої механізованої бригади (Яворів). Призваний за мобілізацією у вересні, з 4 листопада перебував у зоні АТО. Добре грав на гітарі, навчав побратимів повстанських пісень. Товариші по службі пообіцяли після перемоги зібратись разом і виконати пісню «Йшли селом партизани» на честь Романа, як він хотів.              Загинув в ночі 27 листопада 2014 на блокпосту в Луганській області.
45-річний Роман Мусій загинув сьогодні вночі на Луганщині.
Про це з передової тернопільських волонтерів зранку 27 листопада повідомили його товариші по службі. По обіді звістку про смерть воїна підтвердив комбат.
Роман був призваний місцевим військкоматом, - повідомив комбат 5 батальйону 24-ої окремої механізованої бригади Сергій Громов. – Він проживав у селі Великі Загайці, що на Шумщині. Народився 25 червня 1969 р.

Роман Мусій прийшов до війська у вересні цього року. З 4 листопада – в зоні АТО. Він був механіком-водієм гусеничної машини, розповів безпосередній керівник загиблого земляка.
На жаль, останнім часом ми були порізно, - каже комбат. - Нас всіх розкидали по різних блок-постах. Роман з додатково обладнаною машиною теж був відправлений на один з блок-постів. Про його смерть мені сьогодні вранці повідомили хлопці, які були разом з ним. Деталей загибелі, самі розумієте, повідомити зараз не можу. З ним був ще один чоловік. Той отримав серйозне поранення.

Тіло загиблого земляка вже доправили до моргу. Днями його перевезуть на Шумщину.
Він був дуже толковим механіком, можна сказати найкращим, - переконує Сергій Громов. - В машинах розбирався чудово. І був справжнім бандерівцем - в доброму розумінні цього слова.

Нині товариші по службі лише згадують про мрію загиблого Романа, яку він так і не встиг втілити в життя. Річ у тім, що Роман був дуже творчим і талановитим. Грав на гітарі і буквально «заразив» усіх виконанням повстанських пісень. Одну з них – «Йшли селом партизани», чоловік мріяв виконати разом зі всіма товаришами по службі. І слова вже вивчили, і кілька репетицій провели. От лише заспівати усім разом не судилось.
В пам’ять про Романа ми обіцяємо таки зібратись і заспівати її, - у день нашої Перемоги, - пообіцяв комбат. http://te.20minut.ua/kriza-v-ukrayini/vnochi-v-zoni-ato-zaginuv-ternopolyanin-10425807.html




12-й батальйон територіальної оборони
Збройних Сил України «Київ» (м.Київ)

Крижак Віталій Миколаєвич       1988, смт. Летичів, Хмельницька область. Військовослужбовець 12-го батальйону територіальної оборони Збройних Сил України «Київ» (м.Київ).            Загинув 30 листопада 2014

128-а гірсько-піхотна бригада (Мукачеве)

Ігнатишин Олександр   Міжгір'я Закарпатська область. Сержант, військовослужбовець за контрактом.   Загинув 25 листопада 2014


Стець Павло   Мукачеве Закарпатська область. Старший сержант, військовослужбовець за контрактом.            Загинув 25 листопада 2014

1-й батальйон територіальної оборони
Волинської області «Волинь» ЗСУ

Склезь Сергій Анатолійович     28 листопада 1976, Камінь-Каширський Волинська область. Військовослужбовець 1-го батальйону територіальної оборони Волинської області «Волинь» ЗСУ.                      Загинув на бойовому посту близько 0:30 25 листопада 2014 під час обстрілу з важкої артилерії шахти «Ольховатська» біля смт Ольховатка (Донецька область)

Як попередньо повідомляли офіційні джерела, терористи почали обстріл вугільної шахти з мінометів. Сергій не добіг до бліндажа. Поруч із ним розірвалася міна і смерть настала миттєво. До свого дня народження боєць не дожив лічені дні, але він мужньо виконав свій громадянський обов’язок, вірно відслуживши народу та Україні.

Траурна процесія провела Героя до місцевого Свято-Іллінського храму. У поминальній ході взяли участь й керівники району, працівники райдержадміністрації та районної ради, представники громадських організацій краю. У цей день було оголошено жалобу на Камінь-Каширщині. В знак скорботи за загиблим на адміністративних будівлях органів місцевого самоврядування та органів виконавчої влади, комунальних і державних підприємств, установ, організацій було приспущено Державний Прапор України, по’язаний чорною стрічкою.

Вся камінь-каширська громада у глибокій скорботі. В нашій пам’яті назавжди закарбується ім’я відважного земляка. Вічна слава Герою! http://www.kamadm.gov.ua/press-tsentr/item/2077-kamin-kashirshchina-v-zoni-ato-vtratila-shche-odnogo-geroya-sergiya-sklezya


3-го батальйону територіальної оборони
Львівської області «Воля» ЗСУ

Паньо Ігор         8 червня 1991, Львів. Молодший лейтенант, командир 1-го протитанкового взводу 3-го батальйону територіальної оборони Львівської області «Воля» ЗСУ — 3-й окремий мотопіхотний батальйон у складі 24-ї окремої залізної механізованої бригади (Яворів). Навчався в Українській академії друкарства та в Академії сухопутних військ ім. гетьмана Петра Сагайдачного. Займався баскетболом. Понад 3 місяці перебував у зоні АТО.        Загинув 25 листопада 2014 в районі Лисичанська (Луганська область).
Поховали Ігора 29 листопада на Личаківському кладовищі.

27-ий реактивний артилерійський полк (Суми)

Скоропис Михайло        11 січня 1970, Сумська область. Старший лейтенант, військовослужбовець 27-го реактивного артилерійського полку (Суми). Призваний у березні.                     Під час несення служби в зоні АТО у смт Велика Новосілка (Донецька область) стався серцевий напад 25 листопада 2014.

79-а окрема аеромобільна бригада (Миколаїв)

Оболєнцев Віктор Миколайович  27 червня 1971, Автономна Республіка Крим. Проживав у с. Довбиші Житомирська область. Молодший сержант, військовослужбовець 79-ї окремої аеромобільної бригади (Миколаїв). В Криму закінчив профтехучилище, потім працював на шахті в Єнакієве на Донбасі. У 1995 з рідними переїхав на Житомирщину. Працював на місцевому сільськогосподарському підприємстві. Мобілізований 15 серпня. Залишились мати та сестра.  24 листопада 2014    Загинув в районі селища Піски (Ясинуватський район) (Донецька область). Поховають Віктора 26 листопада на кладовищі села Довбиші.

Степанець Андрій  5 червня 1974, Сумська область. Солдат, військовослужбовець 79-ї окремої аеромобільної бригади (Миколаїв). Працював на трубному заводі. Призваний за мобілізацією у серпні.   24 листопада 2014         Загинув під час артилерійського обстрілу біля міста Селидове (Донецька область)

128-а гірсько-піхотна бригада (Мукачеве)

Будз Микола Юрійович 1964, Чорнотисів Виноградівський район Закарпатська область. Капітан, командир взводу 128-ї гірсько-піхотної бригади (Мукачеве).    
Помер ввечері 24 листопада 2014 у Харківському шпиталі від отриманих напередодні поранень

42-й батальйон територіальної оборони
Кіровоградської області «Рух Опору» ЗСУ


Стасюк Олег     46 років, Запорізька область. Військовослужбовець 42-го батальйону територіальної оборони Кіровоградської області «Рух Опору» ЗСУ — 42-й окремий мотопіхотний батальйон (Кіровоград). В зоні АТО перебував 5 місяців.        
В результаті артобстрілу 24 листопада 2014 під Дебальцеве був важко поранений. Воїна доправили до лікарні Артемівська, але врятувати його життя не вдалося. Похований 28 листопада у Балабине під Запоріжжям

Хоменко Сергій     18 червня 1978, Садове (Голопристанський район) Херсонська область. Сержант, військовослужбовець 42-го батальйону територіальної оборони Кіровоградської області «Рух Опору» ЗСУ — 42-й окремий мотопіхотний батальйон (Кіровоград). В зоні АТО перебував з 4 вересня. Залишилась дружина та двоє дітей.
Загинув під час мінометного обстрілу 23 листопада 2014.

Герої не вмирають!

Ніколенко Павло Вікторович      12 грудня 1979, Вири (Білопільський район) Сумська область. Військовослужбовець 91-го інженерного полку, в/ч А0563 (Охтирка). Залишилися дружина та двоє синів.           
Загинув 23 листопада 2014 від поранення під час обстрілу в районі міста Дебальцеве

Герої не вмирають!

Бородай Сергій         37 років, Дніпродзержинськ Дніпропетровська область. Військовослужбовець. Працював начальником бюро технічного забезпечення інформаційно-аналітичного відділу ПАТ «Дніпропетровський металургійний комбінат ім. Дзержинського». Призваний за мобілізацією 5 вересня. Залишилась дружина та 4-річний син.      23 листопада 2014    підірвався на міні в районі Дебальцеве

Полк патрульної служби міліції
особливого призначення «Дніпро-1»

Реута Сергій Іванович позивний «Падре»        Луганськ. Боєць Полку патрульної служби міліції особливого призначення «Дніпро-1». Багато років був пастором Церкви «Живе слово» в Луганську. З початком російського терору в Луганську перевіз свою сім'ю до Києва і добровольцем пішов на захист Батьківщини. В батальйоні також виконував пасторське служіння. Залишилась дружина та троє дітей. На відео з фронту Сергій розповів, за що воює.                       Загинув вночі 23 листопада 2014 внаслідок артилерійського обстрілу російськими збройними формуваннями селища Піски (Ясинуватський район) під Донецьком із самохідної артилерійської установки. Один зі снарядів влучив у будинок, де перебували бійці, внаслідок чого двоє загинули, з батальйону ОУН і з «Дніпра-1», ще двох поранено
В ночь на воскресенье 24 ноября в Песках Донецкой области Украины погиб боец добровольческого батальона «Днепр-1» Сергей Реута, который был пастором церкви «Живое слово» в Луганске. Об этом сообщается на странице пастора из Днепропетровска Владимира Иванова в Facebook, передает Христианский Мегапортал invictory.com.
«Гибель произошла во время несения службы в результате прямого попадания снаряда. Среди бойцов его позывной был “Падре”. И объяснение этому простое – в течение многих лет Сергей Реута был пастором церкви "Живое слово" в Луганске. Незадолго до начала вторжения российских боевиков эта церковь как раз выкупила долгожданное здание – для проведения своих богослужений. Однако, когда в апреле началась военная пророссийская агрессия на Донбассе, пастор Реута и еще четверо человек из церкви приняли решение уйти добровольцами для защиты украинской государственности, а также для духовного служения среди солдат», - отмечает Иванов.
«Он несколько раз гостил у меня дома, когда возвращался на базу постоянной дислокации в Днепропетровске, - рассказывает пастор церкви «Благая весть» Владимир Иванов. – Никогда ничего не просил, ни на что не жаловался. Очень любил Украину и всегда говорил: “Кто, если не мы”.
Сергей Реута кроме несения службы выполнял пасторское служение. Проповедовал о Христе, раздавал Евангелия, молился с людьми. А братьям по вере на гражданке свое решение идти служить объяснял полученным откровением свыше».
«В субботу вечером позвонил и впервые о чем-то попросил – доставить керосин для печи, так как военные замерзают. А уже утром в воскресенье мне позвонили с его телефона и сообщили о гибели», - говорит пастор Иванов.
У пастора Сергея Реуты остались жена и трое детей, которые после оккупации Луганска вынужденно перебрались в Киев. http://www.invictory.com/news/story-54161

Герої не вмирають!


Юрга Андрій Володимирович позивний «Давид»        15 квітня 1964, 50 років, Львів. Боєць добровольчого Батальйону «ОУН». Закінчив економічний факультет Львівського національного аграрного університету. Член Комітету підприємців Львівщини. Засновник та співвласник виробничої фірми «Ю-КОМ». Був активним учасником Революції Гідності, витягав поранених з-під обстрілу на Майдані. Залишилась дружина та 14-річний син.                 Загинув вночі 23 листопада 2014 внаслідок артилерійського обстрілу російськими збройними формуваннями селища Піски (Ясинуватський район) під Донецьком. Снаряд із самохідної артилерійської установки противника прямим влученням пробив стіну будинку, де перебували українські захисники.

Герої не вмирають!

Грецький Руслан Федорович     1976, Мархалівка Васильківський район Київська область. Військовослужбовець. Мобілізований у серпні. Проходив підготовку на Яворівському полігоні.                Загинув біля міста Дружківка (Донецька область) 21 листопада 2014  орієнтовна дата.

92-ї окремої механізованої бригади (Харківська область)

Гнатенко Анатолій Олексійович          39 років, 13 липня 1975 Лохвиця Полтавська область. Військовослужбовець 92-ї окремої механізованої бригади (Харківська область). Призваний за мобілізацією в серпні 2014 року.       Загинув 21 листопада 2014 біля міста Щастя під Луганськом БТР в якому їхав, підірвався на фугасній міні.
Йому б жити, радіти, виховувати своїх дітей і нові покоління захисників Батьківщини, та лиха доля розпорядилась по-іншому. Слова співчуття родичам загиблого звучали від керівників району, від односельчан, та невимовне словами горе не поверне матері сина, дружині чоловіка, дитині батька. Біль втрати, пам'ять про Анатолія ніколи не згасне в серцях згорьованих рідних, близьких, друзів, бойових побратимів. http://lohvica.adm-pl.gov.ua/news/26-listopada-lohvichchina-poproshchalasya-z-gorbatenkom-anatoliiem-oleksiyovichem


Кривченко Сергій Федорович    29 років, Кременчук Полтавська область. Військовослужбовець 92-ї окремої механізованої бригади (Харківська область). Працював водієм на підприємстві. Призваний за мобілізацією 4 серпня. Залишилась дружина.
Загинув 21 листопада 2014 біля міста Щастя під Луганськом від фугасної міни, яка розірвалася поряд, коли Сергій чергував на блокпосту біля мосту. Осколком перебило артерію, помер по дорозі до шпиталю. Поховали Сергія 26 листопада у рідному селі
- Сергей был светлым, позитивным человеком, юмористом по жизни. Очень любил детей. Мой двухлетний сынишка Максим души в нем не чаял, считал его лучшим другом, он называл его просто Серега, - вспоминает о погибшем Олег, близкий друг погибшего. – А моя дочь (ей 6 лет), как будто бы что-то почувствовала накануне того, как мы получили это страшное известие. Взрослым этого не понять… Она вдруг ни с того ни с сего заговорила о смерти. Сказала: «Вот вырасту и сделаю сироп, люди будут его пить, а после смерти оживать… А потом услышала наши тихие разговоры и сразу догадалась: «Папа, а Сережи больше нет?»
http://www.telegraf.in.ua/topnews/2014/11/26/rodnye-i-blizkie-poproschalis-s-pogibshim-v-ato-sergeem-krivchenko_10041458.html
34-ий батальйон територіальної оборони
Кіровоградської області ЗСУ «Батьківщина»

Томак Микола Миколайович    9 квітня 1982, Нерубайка Новоархангельський район Кіровоградська область, з 1988 року проживав у с.Торговиця (Новоархангельський район). Заступник командира взводу 34-го батальйону територіальної оборони Кіровоградської області ЗСУ «Батьківщина». Після строкової служби в армії повернувся до дому, працював механізатором, трактористом, водієм, верстатником, працівником з благоустрою. Член ВО «Свобода». 19 березня пішов добровольцем захищати Вітчизну. Залишились мати та сестра.                        Загинув 21 листопада 2014 під час обстрілу блокпосту з РСЗВ «Град» в районі міста Горлівка. Отримав три поранення, одне з яких у сонну артерію
Миколу всі знали, як справжнього козака, гідного патріотичного чоловіка. Саме таким він увійшов до кола націоналістичного осередку ВО "Свобода" у Новоархангельському районі. Микола стояв пліч-о-пліч зі свободіцями під час битви за українську церкву 2013 року, коли вся місцева громада була обурена й повстала проти свавілля московського окупаційного режиму, який спробував відібрати у людей святиню в Новоархангельську. І він, не вагаючись, ухвалив рішення стати на захист української держави у березні цього року. Наприкінці літа, коли Микола на два дні повернувся з фронту додому у короткочасну відпустку, він остаточно ухвалив рішення й написав заяву про вступ до націоналістичної організації ВО "Свобода".

Добровольчий Український Корпус «Правий сектор»

Байдюк Володимир Іванович  (Позивний «Морпєх»)           25 листопада 1989, Глибока (Богородчанський район) Івано-Франківська область. Боєць розвідгрупи 5-го окремого батальйону Добровольчого Українського Корпусу «Правий сектор». Був учасником Революції Гідності. Служив в 72-й мехбригаді, добровольцем перейшов до ДУКу. Залишилась дружина з дитиною.                 Загинув 21 листопада 2014 в бою з російськими збройними формуваннями в районі аеропорту Донецька. 23 листопада з воїном попрощалися в Богородчанах. Похований у рідному селі Глибока
Побратим з позивним Морпєх (Володимир Байдюк) - теж розвідник, молодий хлопець з Франківщини, простий хлопець із сільським корінням і з такою високою моральною планкою - я ще не зустрічала таких людей. Він постійно бурчав на тему, що жінкам не місце на фронті - і віддавав мені наш єдиний тоді на групу бронік, коли ми очікували ворожого нападу. Коли чув про якесь мародерство - був готовий прибити власноруч.
Одного разу попросив зробити і надрукувати йому кілька гарних фото - сказав: "Може, загину, щоб матері хоч пам'ять залишилася, який я був..."
Вчора в селищі Богородчани відбулася панахида за загиблим  в зоні проведення АТО на Сході України жителем с. Глибоке Байдюком Володимиром Івановичем,  бійцем добровольчого Українського корпусу.
Сотні краян зібралися на алеї «Небесної сотні» розділити смуток близьких загиблого та вшанувати пам'ять Героя України. Священики відправили поминальну панахиду за душу убієнного.
Вже завтра Героя поховають за місцем проживання в селі Глибоке о 10-й годині дня.
25 листопада цього року Володимиру мало виповнитися 25 років.
Герої не вмирають.
Україна втратила свого вірного сина. Сьогодні твій патріотизм та героїзм є прикладом для всіх українців. Ти віддав своє життя за волю і незалежність рідної України.



Воловик Всеволод Валентинович  (Позивний «Сєва»)        20 листопада 1967, проживав у м. Київ. Боєць 5-го окремого батальйону Добровольчого Українського Корпусу «Правий сектор». Був професійним військовим розвідником. Займався підприємництвом. Долучився до Правого сектору під час Революції Гідності. Член політичної партії «Правий сектор», на виборах до Верховної Ради України 2014 року був кандидатом в народні депутати за списком партії. Провів 45 діб в полоні у «ЛНР», вийшов з полону за обміном, бо терористи не дізнались, що він з ПС, переконав їх, що військовий. Залишилась дружина.            Загинув 21 листопада 2014 в бою з російськими збройними формуваннями в районі аеропорту Донецька.
Сєва, Воловик Всеволод Валентинович, був професійним армійським розвідником. Людина-легенда, про нього ще напишуть книжки. Професіонал з великої літери. Провів 45 діб в полоні у ЛНР, вирвався звідти лише тому, що вони так і не дізналися, хто він. У житті - веселий, жартівник, спортсмен, виглядав значно молодше за свої під п'ятдесят, був зворушливо закоханий у значно молодшу за віком дружину... Коли він повернувся з полону, вона тиждень не відпускала його руку. Знайомі ми з ним були давно, а долучився він до нас, коли почався Майдан. Сказав: я не хочу, щоб це усе закінчилося тим самим, як минулого разу. І загинув рівно через рік... http://bilozerska.livejournal.com/870688.html

128-ї гірсько-піхотна бригада (Мукачеве)

Семчище Руслан      Оріховиця Ужгородський район Закарпатська область. Військовослужбовець 128-ї гірсько-піхотної бригади (Мукачеве). Служив за контрактом.
Загинув в смт Станиця Луганська в ніч на 20 листопада
Житель села Оріховиця Руслан Семчище майже 4 місяці він провів у зоні проведення АТО. Мужньо і відважно захищав нашу Батьківщину від ворогів у складі 128 ОГПБР. Під час боїв отримав травми, несумісні з життям. Йому було всього 37… Без батька залишилися двоє неповнолітніх синочків, без чоловіка – молода дружина ,без улюбленого сина – батьки, без брата – сестра.
Пам’ять про справжнього воїна та товариша, порядної та чуйної людини, яка до кінця свого життя виконувала свій обов’язок, навіки залишиться у наших серцях. Руслан Семчище назавжди буде у нашій пам’яті взірцем порядності, чесності та чуйності до людей.

Ми схиляємо голови в жалобі і висловлюємо щире співчуття близьким і рідним героя, який віддав своє життя за мир і незалежність України.

Світла пам’ять про мужнього захисника Вітчизни назавжди збережеться в наших серцях.

Слава Україні! Героям Слава!

Розлуцький Ігор        Ужгород Закарпатська область. Військовослужбовець 128-ї гірсько-піхотної бригади (Мукачеве). Служив за контрактом.                  
Загинув в смт Станиця Луганська в ніч на 20 листопада

28-а окрема механізована бригада
 (Чорноморське (Одеська область)


Негер Іван Іванович           34 роки, Верхня Терса Гуляйпільський район Запорізька область. Солдат, військовослужбовець 28-ї окремої механізованої бригади (Чорноморське (Одеська область). Призваний за мобілізацією 30 серпня. Залишились мати і сестра.         Отримав поранення під Маріуполем. Помер 19 листопада 2014         у бліндажі, не витримало серце
Батько Івана працював в колгоспі імені Леніна трактористом, пішов з життя досить рано, тому виховання сина лягло на плечі матері, яка працювала а сільському поштовому відділку поштарем. Закінчивши в 1995 році 9 класів Верхньотерсянської ЗОШ, Іван Іванович здобув середню спеціальну освіту та повернувся працювати у рідному селі. Працював слюсарем сантехніком у ТОВ "Агро-Континент". Добрий, товариський, спокійний, доброзичливий, щирий у спілкуванні, сумлінно виконував свою роботу, завжди приходив на допомогу своїм землякам.

Герої не вмирають!

Полянський Ілля       39 років, Дніпропетровськ. Військовослужбовець розвідувального батальйону. Добровольцем пішов на фронт, перебував у зоні АТО 4 місяці. Залишились дружина та 17-річна донька.            18 листопада 2014    загинув у Донецькому аеропорту від кулі снайпера.

93-а окрема механізована бригада (Черкаське)

Бердаков Валерій Олексійович           47 років, проживав у м. Кривий Ріг Дніпропетровська область. Старший лейтенант, командир протитанкового взводу 1-го механізованого батальйону 93-ї окремої механізованої бригади (Черкаське). Навчався на Вінничині, у Кривому Розі здобув фахову освіту в професійно-технічному училищі №36. З 1997 року працював у КП «Криворіжтепломережа». Мобілізований 14 серпня.            Загинув 18 листопада 2014 За даними волонтера Ольги Голубєвої зі слів солдатів, близько 15:00 бійців 93-ї омбр, які везли воду, боєкомплект і часткову ротацію в аеропорт Донецька, атакували російські терористи. Бій тривав 1,5 години, обстрілювали з мінометів і «Градів». Серед військових один загиблий і 7 поранених. Ще одна людина зникла безвісти
Довгинцівська районна в місті рада, її виконавчий комітет та всі мешканці Довгинцівського району глибоко сумують та висловлюють щирі співчуття рідним і близьким БЕРДАКОВА ВАЛЕРІЯ ОЛЕКСІЙОВИЧАhttp://dlgr.gov.ua/dovgintsivska_rayonna_v_misti_rada__ii_vikonavchiy_komitet_ta_vsi_meshkantsi_dovgintsivskogo_rayonu_gliboko_sumuyut_ta_vislovlyuyut_shchiri_spivchuttya_ridnim_i_blizkim_berdakova__valeriya_oleksiyovicha
…я знала дядю Валеру ! таких людей мало .. всегда с улыбкой на лице , добрый , смелый.. он всех всегда называл по-доброму..Выростил двух дочерей ,семья показательная .. казалось живи и радуйся ... Когда началась война ( пусть это называют , кому как хочется) он не искал причин , болезней ... в свои 47 отправился туда , где нет раскошной жизни , где нет завтрака , обеда и ужина , нет теплой постели ...Правду говорят , что у Героев нет Я, они думают за других ...за жен , за детей и внуков .., дядя Валера , Вы навсегда останетесь в наших сердцах , а нашим долгом будет помогать вашей семье ..Слава Герою !!! http://1kr.ua/news-17949.html

30-ї окремої механізованої бригади
 (Новоград-Волинський)

Юрченко Ігор Петрович    7 вересня 1979, Любимівка (смт) Каховський район Херсонська область. Проживав в смт Народичі (Житомирська область). Солдат, військовослужбовець 30-ї окремої механізованої бригади (Новоград-Волинський). Призваний за мобілізацією 4 серпня. Служив в одному підрозділі з двома своїми молодшими братами. Залишились дружина і 9-річна донька.   17 листопада 2014    Був смертельно поранений у зоні АТО і помер на руках свого брата. Поховали Ігора 20 листопада в Народичах

1-а окрема гвардійська танкова бригада,
в/ч А1815 (Гончарівське)

Росомаха Микола Васильович 30 років, Хороше Озеро Борзнянський район Чернігівська область. Солдат, військовослужбовець 1-ї окремої гвардійської танкової бригади, в/ч А1815 (Гончарівське). Залишилась мати, брат та сестра.  
16 листопада в бою біля міста Волноваха (Донецька область) був тяжко поранений. 17 листопада помер у лікарні с. Пологи.
20 листопада в рідному селі поховали Миколу Росомаху, рядового 1 танкової бригади, який загинув у зоні АТО.

Попрощатися із земляком прийшли сотні односельців, а також жителі навколишніх сіл, керівники району, представники райвійськкомату, громадськості.

Вічна слава воїнам, які поклали голови за незалежність України.

Герої не вмирають!

Рачинський Олександр   Григорович    Заступник командира роти вогневої підготовки 25-го батальйону територіальної оборони «Київська Русь» ЗСУ.     17 листопада 2014    помер у військовому шпиталі після двох операцій, не приходячи до тями, через травми, отримані від співслужбовця. 25-й БТО з серпня стоїть на першій лінії оборони під Дебальцеве без ротацій.
25 Батальйон Територіальної Оборони "Київська Русь" Сьогодні у військовому госпіталі після двох операцій, не приходячі до тями, помер заступник командира роти вогневої підготовки Олександр Рачинський, в результаті побиття співслужбовцем......................повідомлення що отримав...я шокований...

Олег Полывач Потрибна терминова ротация!ребята наизноси полному!

Женя Серна Спровоцировал на драку, лично моё мнение. Ребята сейчас в таком эмоциональном состоянии, что зажигаются как спичка.
https://www.facebook.com/permalink.php?story_fbid=671146526326351&id=596157110491960
«Ворожа сила стала загрозою для рідного краю, для всієї України, і Олександр Рачинський був у почесних лавах наших захисників, а тепер став почесним героєм Небесної Сотні! Вічна йому пам»ять!» — відзначили земляки Олександра.http://socportal.info/2014/11/19/na-kiyivshhini-pohovali-kapitana-batal-jonu-kiyivs-ka-rus.html

169-го навчального центру Сухопутних військ ЗСУ (Десна)

Олійник Анатолій   Анатолійович   26 червня 1992, Антонівка (Скадовський район) Херсонська область. Молодший сержант, військовослужбовець окремого автомобільного батальйону, військова частина А3838, 169-го навчального центру Сухопутних військ ЗСУ (Десна). Заочно навчався на юриста. До Збройних сил України пішов служити за контрактом, хотів стати військовим юристом. Залишились батьки, двоє старших братів та вагітна дружина.

Будько Олександр Анатолійович  (Позивний «Шустрий») 7 липня 1973, Чернігів. Молодший сержант, військовослужбовець 169-го навчального центру Сухопутних військ ЗСУ (Десна). Закінчив залізничне ПТУ, строкову службу проходив у десантних військах. Працював монтажником-висотником на утепленні фасадів. Призваний за мобілізацією 31 липня.
Игорь Онищенко, командир Александра, перед гробом товарища произнес коротенькую речь:
- Он погиб всего через месяц, как поехал в зону АТО. Погиб героически, спасая товарищей. Он вместе с другими военнослужащими поехал на поиски пропавших разведчиков. Спасибо родителям за то, что вырастили настоящего человека, мужчину. Спасибо Саша, что ты был с нами…

Валерий, позывной Итальянец, рядовой, сослуживец погибшего рассказал о последнем дне Героя:
- Подорвалась наша санитарная машина с разведчиками на фугасе. Саша с товарищами поехали их искать. И там же они тоже подорвались на фугасе. Погибло 7 человек за два дня. Невосполнимая потеря…Саша всегда не боялся трудностей, был в первых рядах, я всегда знал: если Саша рядом – значит, надежное плечо, надежный тыл есть. Если назовут в честь Саши школу – это будет правильно. Он это заслужил.http://www.gorod.cn.ua/news_60134.html#ad-image-11
Лупікс Яніс         43 роки, Григоро-Іванівка Чернігівська область. Молодший сержант, військовослужбовець 169-го навчального центру Сухопутних військ ЗСУ (Десна).
Іщенко Олександр Володимирович  42 роки, Березова Балка Кіровоградська область. Солдат, військовослужбовець 169-го навчального центру Сухопутних військ ЗСУ (Десна). Працював трактористом у ТОВ «АПК Розкішна». Призваний за мобілізацію. Залишилась дружина та двоє дітей шкільного віку.
Вашеняк Віталій Петрович           33 роки, Переяслав-Хмельницький район Київська область. Майор, начальник медичної служби 6-го навчального артилерійського полку, військова частина А0473 (Дівички), 169-го навчального центру Сухопутних військ ЗСУ. Залишились дружина та двоє маленьких дітей.
«Громада району у скорботі, бо знову страшне горе прийшло на нашу землю. Ми проводжаємо в останню путь майора медичної служби Віталія Вашеняка, який загинув, рятуючи життя українських патріотів, котрі боронять незалежність України на Сході нашої держави. Але пам’ять про нього житиме вічно у наших серцях, бо герої – не вмирають», - сказав, звертаючись до присутніх на траурному мітингу голова райдержадміністрації Володимир Саволюк.

На мітингу також виступили голова районної ради Михайло Піддубний, Митківський сільський голова Петро Колодій, колеги Віталія Вашеняка, зокрема заступник командира полку з виховної роботи підполковник Валерій Федяй, та інші. Важко було стримати сльози, коли лунали й вірші жительки с.Миток Людмили Мартишевої та її односельчанки.

Неможливо передати увесь той душевний біль, усю ту глибину горя та скорботи, що заполонили серця не лише рідних і близьких покійного, а й усіх, хто прийшов провести героя в останню путь. Поховали Віталія Вашеняка з усіма військовими почестями на кладовищі у Митках – селі, звідки він родом, де живуть його батьки.

Вічна пам’ять і слава герою!

Я був сином України гідним

Ой не плачте, очі мої рідні,
Хоч тяжка охоплює печаль.
Я був сином України гідним,
Та пішов у незбагненну даль.

Сам Господь мене сюди покликав,
Я тепер із ним на небесах.
Поруч янголи і всіх святійших лика,
Тут одвічний спокій і краса.

Я у Бога прошу молитвами,
Щоб полегшив вам тяжкий удар.
Не журіться і не плачте, мамо, -
Я до вас всміхаюся з-за хмар.

Осінь попрощалась листопадом,
Вже зима ступає на поріг.
Замітають білі снігопади
Сотні ще не пройдених доріг.

Та коли заквітне все купчасто
Від п’янкого подиху весни,-
Не топтати мені більше рясту,-
Прилечу метеликом у сни.

Обійму сестричку і дружину,
Поцілую матінку в чоло.
Пригорну до серця свого сина,
Прожену журбу десь за село.

Ви за мною тужите, я знаю.
Ваші сльози ріками течуть.
Вірте, що Герої не вмирають,-
Вони вічно в пам’яті живуть!

Людмила МАРТИШЕВА,
жителька с.Миток.

http://www.barrda.gov.ua/index.php?page=6&news=5991
17 листопада 2014   Машина виїхала з Дебальцеве за пораненим на місце, де напередодні підірвався «Урал», та теж підірвалась на фугасі, загинули 5 військових

Яжук Микола Петрович     19 грудня 1980, Мартинівка Вінницька область. Майор, військовослужбовець 169-го навчального центру Сухопутних військ ЗСУ (Десна).

Прощалися з майором М.Яжуком спочатку у с.Мартинівка, де народився та закінчив школу, а нині проживає мати Лідія Павлівна. Прощання відбулося в клубі Мартинівського спиртового заводу. Траурна процесія пройшла рідним селом загиблого. А поховали Миколу Петровича, за його власним бажанням, в с.Дубова, поряд з могилою діда. Траурний мітинг на кладовищі проводив директор Мартинівської ЗОШ І-ІІІ ст. І.Бевз.

Попрощатися з героєм прийшли односельчани, друзі, знайомі, бойові побратими. На церемонії були присутні: начальник відділу роботи з персоналом, управління лікувально-профілактичної допомоги населенню, роботи з персоналом, Департаменту охорони здоров’я та курортів Вінницької облдержадміністрації О.Парчевський, голова Жмеринської районної державної адміністрації О.Легеза, голова районної ради А.Паламарчук, начальник відділу охорони здоров′я О.Ярмоленко, Біликовецький сільський голова О.Цвень, очільник Дубівської територіальної громади В.Огренчук.

  На шляху, яким слідувала похоронна процесія, героя зустрічали місцеві жителі, школярі, співали Державний Гімн України, вигукували слова «Слава героям! Герої не вмирають!».
http://zhmerynka-rda.gov.ua/news/geroji_ne_vmirajut/2014-11-24-1770
Рвачков Володимир 40 років. Підполковник, військовослужбовець 169-го навчального центру Сухопутних військ ЗСУ (Десна).
16 листопада 2014   в районі Дебальцеве на блок-посту «Гостра Могила» (курган біля с. Орлово-Іванівка) на фугасі підірвалась військова вантажівка «Урал» 128-ї бригади. Від розриву міни загинули два офіцера зі 169-го Центру «Десна».

128-а гірсько-піхотна бригада (Мукачеве)

Кірічек В'ячеслав Вікторович      19 травня 1971. З 1986 року проживав у м.Ірпінь Київська область. Військовослужбовець ракетно-зенітного 128-ї гірсько-піхотної бригади (Мукачеве). Працював слюсарем в Ірпінській філії ПАТ «Київоблгаз». У червні пішов до армії добровольцем, в зоні бойових дій перебував з 22 вересня. Залишилась 17-річна донька.                У вечорі 16 листопада 2014 військові пішли ставити розтяжки, щоб убезпечити свій блокпост поблизу села Нікішине (Донецька область), і потрапили у засідку. Похований в Ірпені


Його бойові побратими Вадим Сенник та Мировслав Севастьян, які приїхали з зони АТО, аби вшанувати свого товариша, з яким служили в одному підрозділі, розповіли про В’ячеслава, що він був взірцевим воїном — мужнім, відважним та розсудливим, а ще великими патріотом України. «Такі, як він не могли спокійно спостерігати, як під час цієї неоголошеної війни, можливо найстрашнішої з воєн, адже й В’ячеслав загинув внаслідок підступних дій, сутички з диверсійною групою, яка видавши себе за наших бійців, пробралася до його підрозділу. А ще хочу наголосити, В’ячеслав не міг спостерігати, як гинуть хлопці, а Батьківщина знаходиться в небезпеці,— зауважує Вадим, — також хотів би, щоб Ви написали,— у 128-ї бригади високий бойовий дух, і нікому його не здолати!»


«З В’ячеславом ми дружили ще до війни,— продовжує Мирослав Севастьян, який проживає в Бучі, і котрий, як і його друг Вадим Сенник, пішов на війну добровольцем,— він ніколи не був байдужим до чужого горя. Всім серцем любив свою Батьківщину й рідних, цінував і поважав друзів, умів розважити, підтримати, допомогти. В’ячеслав був душею компанії, жив у гармонії з природою, любив збирати гриби та ягоди, а найбільше рибалку. Тепер важко уявити, що йог вже ніколи не буди десь на березі озера з вудкою. Його розповіді про життя хотілося слухати й слухати. А яким він був жартівником, яким життєрадісним і щирим!». Провести героя прийшли багато жителів нашого міста, представники влади й Ірпінської філії «Київобгаз», де він працював слюсарем з експлуатації та ремонту газового устаткування. Про героя нашого часу Вячеслава Кірічека говорили багато слів, за ним тужили рідні й близькі. Про нього знімали телесюжет журналісти телеканалу «1+1» і багато людей, які прийшли в цей день з ним попрощатися виголошували: «Герої не вмирають!»http://zpi.com.ua/vin-usim-sercem-lyubiv-batkivshhinu/

Долгіх Сергій 34 роки, Заруддя (Збаразький район) Тернопільська область. Проживав у місті Київ. Військовослужбовець 128-ї гірсько-піхотної бригади (Мукачеве). Навчався у Києві. Залишились мати, дружина та 9-річна донька. Сергій загинув від множинних осколкових поранень несумісних із життям.             
У вечорі 16 листопада 2014 військові пішли ставити розтяжки, щоб убезпечити свій блокпост поблизу села Нікішине (Донецька область), і потрапили у засідку.

Батальйон патрульної служби міліції 
особливого призначення «Чернігів»

Найдьон Олександр Вікторович          1984, Політрудня Городнянський район Чернігівська область. Старший сержант міліції батальйону патрульної служби міліції особливого призначення «Чернігів».     
Іщенко Андрій Васильович          1979, Чернігів. Рядовий міліції батальйону патрульної служби міліції особливого призначення «Чернігів»

Запека Віктор Олександрович  1987, Чернігів. Рядовий міліції батальйону патрульної служби міліції особливого призначення «Чернігів».
16 листопада 2014    з 14:55 по 15:20 озброєні бойовики зі сторони пам'ятника «Князю Ігорю» переправилися через річку Сіверський Донець та обстріляли з автоматичної зброї та гранатометів патрульний автомобіль МВС батальйону «Чернігів» та блокпост ЗСУ в районі автостанції смт Станиця Луганська. В бою з російськими терористами загинули два бійця батальйону, ще один від поранень помер у лікарні.

Герої не вмирають!

Каплінський Олександр Валерійович       4 квітня 1979, Вінниця. Підполковник (посмертно), старший офіцер групи бойової та спеціальної підготовки військової частини 3008 Національної гвардії України (Вінниця). Мав вищу освіту. Залишилася дружина та двоє дітей, 3-річна донька і 11-річний син.  
16 листопада 2014    близько 10:00 російські бойовики з гранатометів обстріляли блокпост сил АТО на перехресті між містами Золоте та Гірське (Луганська область), в районі траси «Бахмутка». Від осколкового поранення в голову Олександр помер у міській лікарні Лисичанська
Герої не вмирають!

Верескун Денис Анатолійович    9 березня 1984, Кривий Ріг Дніпропетровська область. Боєць 20-го батальйону територіальної оборони Дніпропетровської області, в/ч польова пошта В2231.   15 листопада 2014    Підірвався на міні в зоні АТО, загинув на місці. 19 листопада Дениса поховали у Кривому Розі.[612] В соцмережах також було повідомлення про загибель бійця в результаті підриву на гранаті 15 листопада, але вказано 39-й БТО.

1-й батальйон територіальної оборони
 Волинської області «Волинь» ЗСУ
Вєтров Юрій Олександрович     28 листопада 1975, Суми. Старший сержант, військовослужбовець 1-го батальйону територіальної оборони Волинської області «Волинь» ЗСУ, в/ч пп В0116. Колишній спецпризначинець. Призваний за мобілізацією 5 вересня. Після підготовки у 169-му навчальному центрі «Десна», вирушив на передову.
15 листопада 2014    під час обстрілу біля смт Ольховатка (Донецька область) снаряд влучив у бліндаж. Юрій був поранений, і поки засипаний бліндаж розкопали, втратив багато крові. Помер під час транспортування. Похований на Центральному цвинтарі Сум на Алеї Почесних громадян.
Как  сообщил брат погибшего Владислав, Юрия призвали в сентябре. Он служил в батальоне  территориальной обороны «Волынь».
-          Был обстрел. Снаряд пробил блиндаж, в котором прятались солдаты.  Пока раскопали завалы, Юра просто стек кровью. Кровоостанавливающих медикаментов там не было. «Скорая» его не довезла, - сообщил на похоронах брата Владислав Ветров.
Тело героя пронесли по улице Соборной и Петропавловской. Похоронили Юрия Ветрова на Центральном кладбище на Аллее почетных граждан.
Герої не вмирають!

Жовтий Дмитро В'ячеславович  (Позивний «Скорпіон»)   11 вересня 1987, Львів. Розвідник 24-го батальйону територіальної оборони «Айдар». Активний учасник Революції Гідності. Після Майдану записався добровольцем до батальйону. У червні під Луганськом закрив собою побратимів від розриву гранати та був важко поранений. В шпиталі одружився. Не долікувавшись, знову повернувся на фронт. 15 листопада 2014 загинув у ДТП поблизу смт Новоайдар Луганська область. 17 листопада із Дмитром попрощались у Києві в Українському Домі. Поховають воїна у Львові на Личаківському кладовищі на полі почесних поховань №76

Із бійцем батальйону "Айдар" Дмитром Жовтим попрощалися у Києві.
 В останню путь вояка провели десятки людей. Серед них і бойові побратими Дмитра, і його родичі, й прості кияни.
 Боєць із позивним "Скорпіон" в "Айдарі" служив ще від часу створення батальйону, перед цим пройшов Євромайдан. На Сході він був тяжко поранений. Зокрема, у червні під Луганськом закрив собою побратимів від розриву гранати. Не долікувавшись, знову повернувся на службу. Два місяці тому просто у госпіталі одружився.
 Загинув Дмитро Жовтий у трагічній ДТП під Новоайдаром на Луганщині. Поховають "Скорпіона" у Львові, звідки він родом.

Герої не вмирають!

Прохоров Станіслав Миколайович      1983, Кременчук Полтавська область. Солдат, військовослужбовець 92-ї окремої механізованої бригади (Харківська область). Працював оператором на «Лукасі». До армії пішов добровольцем, 6 серпня був мобілізований в 92 бригаду. Залишились батьки, три сестри та дружина з дитиною.
14 листопада 2014    Вбитий співслужбовцями біля села Бударки (Вовчанський район) Харківської області, де підрозділ ніс службу з охорони державного кордону з Росією. Капітан та 2 сержанти, в стані алкогольного сп'яніння після словесної перепалки із солдатами (п'яний капітан кричав «Расєя!») розстріляли бійця з автоматів, відтягли у бік кордону і закопали у траншеї, після чого втекли. Вбивць затримано, кримінальна справа за статтями "Навмисне вбивство" та "Дезертирство". Станіслава поховали у Кременчуці 16 листопада на Свіштовському кладовищі

24-ї окремої механізованої бригади (Яворів)

Лучечко Андрій     29 грудня 1973, Львів. Військовослужбовець 24-ї окремої механізованої бригади (Яворів). Із липня перебував у зоні АТО.  Загинув 14 листопада 2014

Клименко Сергій   36 років, Калачківці Кам'янець-Подільський район Хмельницька область. Військовослужбовець 24-ї окремої механізованої бригади (Яворів). Призваний за мобілізацією у вересні.             Загинув 14 листопада 2014 під час обстрілу з РСЗВ «Град» поблизу села Кримське (Новоайдарський район) Луганської області. Перебуваючи у БМП, Сергій прикривав відхід своєї частини із засідки.
Як згадують його військові побратими, Сергій вирішив, не роздумуючи, пожертвувати собою заради порятунку інших. Перебуваючи у БМП, чоловік прикривав відхід товаришів, та ракета протитанкової установки влучила прямісінько в машину. Останнє, що він сказав: “Хлопці, відходьте, я вас прикрию” . http://ye.ua/tags/Клименко%20Сергій
“Сергій був доброю і чуйною людиною, завжди приходив на допомогу. Він ніколи нікого не ображав, відрізнявся скромністю. Усе життя прожив у рідному селі Калачківці ва Кам’янеччині, працював трактористом, — розповідає двоюрідна сестра загиблого бійця Оксана Гаврищук.

 Жінка каже, по-телефону Сергій розповідав, що вони з хлопцями перебували у відкритому полі, і цілий тиждень їх обстрілювали з “Градів”. Коли ж почали відступати, вирішив залишитись.

 “Командир його телефонував, казав, що Сергій загинув як герой, 18 людей врятувалися завдяки йому”, — згадує Оксана Миколаївна.

 Похоронили Сергія Клименка 20 листопада у рідних Калачківцях. Провели в останню путь Героя по-військовому. Вдома залишились згорьовані батьки, рідні брат і сестра.

 “Він був таким добрим і чуйним... Ніколи не могла б і уявити, що йому доведеться воювати, а тим більше — загинути на війні. Для нас він герой”, - каже Оксана Гаврищук. http://ye.ua/news/news_18376.html
Герої не вмирають!

Ворохта Іван Іванович  1 квітня 1966, Фонтанка Комінтернівський район Одеська область. Офіцер, військовослужбовець 28-ї окремої механізованої бригади (Чорноморське (Одеська область).Загинув 14 листопада 2014

Герої не вмирають!

Біленко Руслан     Анатолійович         20 вересня 1984, Солонці (Цюрупинський район) Херсонська область. Військовослужбовець 28-ї окремої механізованої бригади (Чорноморське (Одеська область). Службу в АТО проходив із 28 серпня у складі військової частини А0666. Залишилась мати та дві сестри.        14 листопада 2014    загинув під час обстрілу колони в зоні АТО

Біда продовжує стукатись у наші оселі

Боже, поглянь на нас, бачиш, в недобрий час,
ворон калину п'є, наче криваву долю.
Боже, якщо ти є, серце візьми моє,
дай Україні, дай - дай Україні волю.
Вітер калину гне, цвіт обриває геть.
Хто б не топтав твiй шлях, втоптував кущ у глину,
нищив москаль і лях – все оберталось в прах.
Та не здолав ніхтоУкраїну!
Ніч упаде в моря, зійде ясна зоря,
а посеред степів, знов зацвіте калина.
Чуєш козацький спів, пісню її синів.
Стане із вічних снів - Україна!


Сьогодні рідний край прощався ще з одним ВОЇНОМ СВІТЛА. Це вже четверта втрата цюрупинсьго району у цій безглуздій війні. Скільке ще потрібно пролити материнських сліз, щоб зупинити кровопролиття?

69 років тому закінчилась друга світова війна, яка забрала мільони життів. Людство вже звикло до миру і ось знову українській землі загрожує небезпека. Тяжко повірити, але сьогодні герої боронять свободу України від вчорашніх "братів". Адже наші діди воювали в одних окопах, проти спільного ворога.


Важко підібрати слова, щоб висловити свої щирі співчуття родині загиблого героя. Цю втрату неможливо нічим замінити, а біль нічим не заглушити. Але ми впевнені, що пам”ять про героїзм полеглих за наше з вами світле майбутнє синів України, буде жити вічно. Герої не вмирають, вони лишень переходять у світлу пам”ять всіх тих, за кого було віддане найдорожче – життя!
Слава Україні!

Тетяна Фурсенко
Громадський дiяч, член ГО "Олешкiвський Спас http://05542online.com/blog/tetyana_fursenko/1099-bda-prodozhuye-stukatis-u-nash-osel-foto.html

Герої не вмирають!

Литвин Олег  (Позивний «Шаман»)    Село Ленінське Дніпропетровська область. Проживав у м. Харків. Боєць 25-го батальйону територіальної оборони «Київська Русь» ЗСУ. Кінолог, кандидат в майстри спорту, 3-й у рейтингу українських аджилістів 2013 року, інструктор і суддя з аджиліті Всеукраїнської Федерації спорту із собаками, капітан харківської команди «КЛАСС». Залишилась дружина.               Загинув під час обстрілу російськими збройними формуваннями о 19:30 14 листопада 2014 українського блокпосту в районі Дебальцеве. Ще 2 бійців отримали важкі поранення. Крім того, поранено трьох мирних жителів
14 НОЯБРЯ 2014г. в зоне АТО погиб наш коллега, известный аджилитист, судья по аджилити УФСС из Харькова ОЛЕГ ЛИТВИН...
Все мы потрясены этой страшной новостью...Мы занимались мирным спортом в обычной жизни...Все, что сейчас происходит - неправильно и дико...Слов нет...Пусть пухом будет земля ему...
 Весь наш коллектив выражает глубочайшие соболезнования семье Олега, Лене Лакошко, которая была его другом, коллегой, соратником, женой...Держитесь...Мы с вами...
Будучи активным и спортивным человеком постоянно участвовал в мероприятиях Дергачевского РО ХО КСУ. Один из немногих в Украине развивал  такой прекрасный спорт с собакой, как аджилити, обучаясь, обучая других, был одним из лучших. Олег 3й в рейтинге аджилистов 2013 года. Капитан команды КЛАСС. Кандидат в мастера спорта и судья по аджилити. И просто очень хороший человек. http://www.best-dog.org.ua/ato-pogib-oleg-litvin/

Герої не вмирають!

Швачко Роман 39 років, Запоріжжя. Солдат, розвідник 37-го батальйону територіальної оборони Запорізької області - з 25.10.14 мотопіхотний батальйон 93-ї окремої механізованої бригади (Черкаське). Призваний за мобілізацією 5 вересня як доброволець. Залишився 14-річний син.                 Загинув близько 22:00 14 листопада 2014 під час обстрілу на блокпосту в районі Донецька

Запорізький батальйон "СІЧ"
Вчора, 14 листопада 2014року на війні з російськими окупантами, загинув боєць батальйону СІЧ (який виконував свій військовий обов’язок у складі 37 батальйону територіальної оборони), наш товариш, друг і брат - РОМАН Швачко.
Осколки від міни яка розірвалася поруч, пробили герою груди.
Ми обов’язково помстимося усій москальській наволочі та їхній п’ятій колоні в Україні.
За ради світлої пам’яті побратима Романа, тисяч героїв які полягли за Україну, за ради наших батьків та дітей, заради майбутнього Української Нації ми виграємо цю зовнішню і внутрішню війну.
Смерть зрадникам батьківщини! смерть всім ворогам Української Нації!
Слава Україні!http://vk.com/club70572619

Роман Швачко был призван по мобилизации 5 сентября Центральным райвоенкоматом. В армии он не служил по состоянию здоровья, его взяли как добровольца. В батальоне был разведчиком. Его отец служил в Афганистане, полковник (Александр Швачко одно время возглавлял городскую организацию УСВА — Ред.). Вся семья очень помогала взводу — передавала печки, перчатки, другие необходимые вещи, младший сын Алексей доставлял помощь в батальон. Сейчас Алексей Швачко находится в расположении батальона.http://mzz.zp.ua/tragicheski-pogib-v-zone-ato-eshhe-odin-zaporozhets


Герої не вмирають!

Левицький В'ячеслав Миколайович Київ (Шевченківський район). Солдат, військовослужбовець 3-го механізованого взводу 1-ї роти 93-ї окремої механізованої бригади (Черкаське). Призваний за мобілізацією 16 серпня. Залишились мати, дружина та двоє дітей, 17 річний син і 15-річна донька.          14 листопада 2014         загинув під час обстрілу смт Піски (Ясинуватський район) Донецької області. Поховають В'ячеслава на Лук'янівському військовому кладовищі.

Герої не вмирають!

Коханий Артем Миколайович   Суми. Майор, заступник коменданта оперативно–бойової комендатури Мукачівського прикордонного загону Західного регіонального управління Державної прикордонної служби.                    
Загинув вночі 14 листопада 2014 р.

Герої не вмирають!

Муштук Богдан Миронович        28 травня 1983, Мостиська Другі Львівська область. Танкіст 93-ї окремої механізованої бригади (Черкаське). Призваний за мобілізацією в кінці серпня.        12 листопада 2014            Загинув від розриву міни біля села Тоненьке в районі смт Піски (Ясинуватський район) Донецької області. Похований 16 листопада у рідному селі


В неділю, 16 листопада, о пів на десяту ранку, через місто пройшла траурна колона, яка прямувала в село Мостиська Другі.



Мостищина провела в останню путь свого Героя – загиблого в зоні АТО 31-річного Богдана Муштука.
12 листопада під Донецьким аеропортом біля с.Тоненьке від розриву міни загинув наш земляк із Мостиськ Других танкіст Богдан Муштук.
16 листопада його поховали у рідному селі. Був мобілізований в зону АТО в кінці серпня. Відспівували його в церкві Петра і Павла с. Мостиська Другі… Велелюдна процесія людей на похороні розтягнулася від межі Мостиського району до рідного села. Провести в останню путь Героя прийшли представники районної влади, зокрема, голова райдержадміністрації М. Мартин та його заступники, в.о. голови районної ради В. Горбацьо та ін.
Біля запалених лампадок односельці стояли на колінах. Богдан був надзвичайно добрим, щирим, роботящим хлопцем. На похороні були його бойові побратими, танкісти танкового батальйону 93-ої аеромобільної бригади.
 Болить серце від того, що на цій неоголошеній війні гинуть наші діти. Але правду кажуть; Бог забирає найкращих. Тож хай земля йому буде пухом. Наші щирі співчуття всій родині. Герої не вмирають! Перемога буде за нами, бо з нами Правда і Бог! Слава Україні! Героям слава! http://mostrda.org.ua/sotni-mostishhan-priyshli-provesti-v-ostannyu-put-svogo-geroya-zagiblogo-zemlyaka-bogdana-mushtuka/

Герої не вмирають!

Чернюх Віктор Ярославович      10 серпня 1990, Любеля Львівська область. Військовослужбовець (підрозділ не уточнено, імовірно 80 оаембр). Після одруження переїхав до с.Держів. Залишилась вагітна дружина та 1,5-річний син.            
Загинув поблизу м.Щастя під Луганськом 12 листопада 2014
Разом з багатьма своїми друзями Віктор захищав свободу на Євромайдані. Без вагань пішов боронити країну, коли на рідну землю ступила нога окупанта. На фронті перебував ще з весни. Далеко від рідного дому постійно відчував підтримку рідних і близьких. Слова вдячності за його мужність, найкращі побажання захиснику Вітчизни друзі слали на його сторінку у соціальних мережах. Востаннє заходив на неї 11 листопада о 22.58. За кілька годин до останнього свого подиху.... http://www.wz.lviv.ua/ukraine/129270

Герої не вмирають!

Загудаєв Олександр Володимирович       52 роки, Люботин Харківська область. Солдат, військовослужбовець 92-ї окремої механізованої бригади (Харківська область). Воїн-інтернаціоналіст, ветеран-афганець, учасник ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС. Добровольцем прийшов до військкомату, мобілізований у серпні 2014 року.
Вночі 12 листопада 2014     російські збройні формування з РСЗВ «Град» обстріляли місто Щастя під Луганськом. Один військовий загинув від смертельного осколкового поранення в голову за 200 метрів від ТЕС

Герої не вмирають!


Чеський Олександр Миколайович    1977, Джугастрове Іванівський район (Одеська область). Солдат, військовослужбовець 28-ї окремої механізованої бригади (Чорноморське (Одеська область). Призваний за мобілізацією 01 серпня.       Загинув від отриманих поранень у бою в районі Донецька 10 листопада 2014        

28-а окрема механізована бригада
(Чорноморське (Одеська область)

Бошняк Віктор  22 роки, Петрівка (Березівський район) Одеська область. Солдат, військовослужбовець 3 взводу 3 роти 28-ї окремої механізованої бригади (Чорноморське (Одеська область).

Токарь Віталій  Солдат, військовослужбовець 3 взводу 3 роти 28-ї окремої механізованої бригади (Чорноморське (Одеська область).
Сенкевич Максим      Лейтенант, військовослужбовець 2 взводу 3 роти 28-ї окремої механізованої бригади (Чорноморське (Одеська область).

10 листопада 2014    в 150 метрах від опорного пункту бригади поблизу села Березове (Мар'їнський район) Донецької області була виявлена російська розвідувально-диверсійна група. Мотострілки вийшли на перехват. В цей час противнику підійшло підкріплення не менше 50 чоловік із мінометами та гранатометами. В ближньому бою противник був розбитий, втративши не менше 10 осіб. З української сторони загинули 3 військових, ще 3 отримали поранення 

Герої не вмирають!


Левчук Сергій   38 років, Бабин (Гощанський район) Рівненська область. Рядовий 24-ї окремої механізованої бригади (Яворів). Був мобілізований влітку. Залишилась дружина та двоє дітей.      Загинув вночі 10 листопада 2014      під час охорони блокпосту (імовірно, в Луганській області)
Герої не вмирають!

Ломейко Андрій        37 років, Комишуваха (Оріхівський район) Запорізька область. Солдат 37-го батальйону територіальної оборони Запорізької області - з 25.10.14 мотопіхотний батальйон 93-ї окремої механізованої бригади (Черкаське). Працював на ДП «Івченко-Прогрес». 28 серпня призваний за мобілізацією до 40-го БТО «Кривбас», в жовтні переведений до Запорізького 37-го БТО.             Отримав важкі поранення вранці 10 листопада 2014 під час мінометного обстрілу блок-посту поблизу Донецька в районі аеропорту. Помер в Андріївській районній лікарні
По словам комбата 37-го батальона Александра Лобаса, в зоне АТО они находятся около месяца. "Нам очень помогают запорожцы - спасибо им за это! Если бы еще и местная власть о нас вспоминала хоть иногда...", - сказал Александр Лобас. http://kuchugum.org.ua/news/pogib_geroj/2014-11-12-1149

Герої не вмирають!

Базовський Олександр Миколайович       20 квітня 1976, Рудня Житомирська область. Солдат 30-ї окремої механізованої бригади (Новоград-Волинський). Призваний за мобілізацією у березні. Залишилась сестра.    Був важко поранений під час виконання бойового завдання 31 серпня поблизу Лутугине під Луганськом. Лікувався у військових госпіталях Харкова та Ірпеня. Після 30-денної відпустки продовжив курс лікування в Овруцькій центральній районній лікарні. 10 листопада серце воїна зупинилося, помер у реанімаційному відділенні

Герої не вмирають!

Броник Юрій Миколайович       42 роки, Ушомир Коростенський район Житомирська область. Сержант, водій-механік 30-ї окремої механізованої бригади (Новоград-Волинський). 22 роки працював в Ушомирському лісопромисловому комплексі ДП «Коростенське лісомисливське господарство», був верстатником. Мобілізований у березні. Залишились дружина та двоє синів.            Помер 10 листопада 2014 (орієнтовна дата)      у Дніпропетровському військовому шпиталі від поранень, отриманих в зоні АТО

Герої не вмирають!
Батальйон патрульної служби міліції
особливого призначення «Полтавщина»


Матійчук Олександр Сергійович       1 серпня 1990, Червонозаводське Полтавська область. Молодший сержант міліції, міліціонер 2 взводу 2 роти батальйону патрульної служби міліції особливого призначення «Полтавщина» УМВС України в Полтавській області.
Кузьменко Віталій Михайлович           4 червня 1985, Зіньків Полтавська область. Рядовий міліції, міліціонер 2 взводу 2 роти батальйону патрульної служби міліції особливого призначення «Полтавщина» УМВС України в Полтавській області.     
9 листопада 2014      російські збройні формування обстріляли селище Ольховатка (Донецька область) в районі Дебальцеве. Снаряд влучив у житловий будинок, де перебували правоохоронці, двоє загинули, ще один був важко поранений


Герої не вмирають!

Райхерт Олександр Олександрович  (Позивний «Чорний»)      1996, 18 років, Херсон. Боєць 5-го окремого батальйону Добровольчого Українського Корпусу «Правий сектор».       

Загинув 9 листопада 2014 від важкого поранення у селищі Піски (Ясинуватський район) поблизу аеропорту Донецька.
Герої не вмирають!

Бабич Олександр     Проживав у місті Мукачеве Закарпатська область. Військовослужбовець. Залишилась дружина та двоє маленьких дітей.               
Помер 8 листопада 2014 у Дніпропетровському шпиталі від поранень, отриманих в зоні АТО.

Герої не вмирають!

28-а окрема механізована бригада
(Чорноморське (Одеська область)


Атюков Євген Майори (Біляївський район) Одеська область. Розвідник 28-ї окремої механізованої бригади (Чорноморське (Одеська область).


Шаповал Андрій        Повстанське (Біляївський район) Одеська область. Розвідник 28-ї окремої механізованої бригади (Чорноморське (Одеська область).

Загинули 8 листопада 2014 у бою біля селища Піски (Ясинуватський район). Під час рейду на ворожу територію розвідгрупа потрапила у засідку і пішла на прорив, в бою загинули двоє бійців, ще 3 були поранені.

"Вісті Біляївки", газета громади міста Біляївка,
9 ноября 2014 в 11:40

Війна дійшла і до нашого району трагічною звісткою про загибель одного з наших захисників, які відстоювали Україну на Сході нашої держави. Загинув молодий чоловік, розвідник, який постійно був на передовій, житель с. Повстанське - Андрій Шаповал. Вічна пам'ять та вічна слава герою, який захищав нашу землю від підступного, підлого ворога, який поставив собі за мету знищити Україну, українську націю та загарбати нашу землю. Вічне прокляття та кров українських захисників нехай впаде на голову кожного, хто подумки або фізично підняв меч на Україну. Новий гумконвой з території російської федерації завіз на нашу українську землю нову тяжку зброю та нових бойовиків, на чиїх руках - загибель Андрія.
Інформація про ще одного хлопця, жителя нашого району, який був поранений та залишився на території, яка обстрілюється терористами, - наразі перевіряється. Будемо молитися, аби він залишився в живих... https://vk.com/public56902608?w=wall-56902608_1005

Герої не вмирають!

Баранов-Орел Сергій         28 грудня 1983, Клесів (смт) Сарненський район Рівненська область. Військовослужбовець. Мобілізований на початку серпня. Залишились мати та двоє маленьких дітей.                  Загинув під час обстрілу при обороні аеропорту Донецька 8 листопада 2014 Сергій помер від важкого поранення і втрати крові.


79-ї окремої аеромобільної бригади (Миколаїв)

Здебський Богдан Богданович 23 роки, Розвадів Львівська область. Снайпер 79-ї окремої аеромобільної бригади (Миколаїв). Закінчив будівельний коледж. Служив строкову службу в десантних військах, у 80-ї львівській бригаді. Працював на цементному заводі майстром. Під час Революції Гідності три місяці провів на Майдані в Києві. Із червня перебував в зоні АТО, більше місяця захищав донецький аеропорт. Залишилися мати і дві сестри.



Страшну звістку мати Богдана отримала в автобусі, яким їхала на Сколівщину, на похорон у родині. На її мобільний подзвонив сільський голова і незвично тихим голосом попросив повернутися додому. Пані Люба все зрозуміла. “Ой, ви мого Бодіка привезли!” - зойкнула у розпачі і зайшлася страшним материнським плачем. Додому згорьована жінка прибула у супроводі реанімобіля...
Останній раз Богдан розмовляв з рідними минулого четверга. Всіляко заспокоював сестричок і маму: “Не переживайте, у мене все добре. Через два дні буду у вас”. Давав зрозуміти, що приїде у відпустку. Але сталося інакше. Через два дні героя України Богдана Здебського додому везли його фронтові друзі — у домовині. Загинув він о четвертій ночі. Саме тієї пори за тисячу триста кілометрів від Донецька всі домашні у хаті Здебських раптом пробудилися - і вже не спали до ранку. Через кілька годин стала відома причина безсоння...
http://www.wz.lviv.ua/ukraine/129254


Іванцов Сергій Володимирович         1977, Пересадівка Жовтневий район (Миколаївська область). Старший прапорщик, головний сержант 1-го аеромобільно-десантного батальйону 79-ї окремої аеромобільної бригади (Миколаїв). Закінчив Миколаївську школу прапорщиків, а також кафедру військової підготовки МНУ імені В.Сухомлинського. У лавах Збройних Сил України служив з 1997 року. Брав участь в миротворчих місіях ООН в Косово. Залишилась дружина та двоє синів, 14 і 15 років.         8 листопада 2014      Загинув вночі в бою за аеропорт Донецька. Двоє десантників отримали смертельні поранення, коли під час виставлення секретів в районі нового терміналу потрапили у засідку та вступили у вогневе протистояння з російськими бойовиками
Я його добре знаю, це дуже порядна людина і справжній солдат, справжній захисник нашої Батьківщини. Він ніколи не відмовляв своїм бойовим товаришам, - сказав боєць 79 - й бригади про Сергія. https://news.pn/ua/public/118046


Герої не вмирають!

Колесников Павло Іванович     8 квітня 1975, Миколаїв. Підполковник, заступник військового комісара Миколаївського центрального об'єднаного військкомату. Командир взводу 2 роти 1 батальйону 79-ї окремої аеромобільної бригади (Миколаїв). У 1996 році закінчив Харківське вище танкове училище. Був направлений у 169-й навчальний центр Сухопутних військ «Десна», де проходив військову службу на командних посадах. Після скорочення продовжив працювати в правоохоронних органах. З початком мобілізації добровольцем прийшов до військкомату, був призначений на посаду старшого офіцера, потім - заступника воєнкома. 19 серпня був відряджений в зону АТО до 79-ї оаембр. Залишились дружина та 4-річний син.                В аеропорту Донецька був старшим групи, яка тримала оборону нового терміналу. О 16:05  7 листопада 2014 загинув від кулі снайпера, коли вибирав нову бойову позицію. 10 листопада військовослужбовця провели в останню путь мешканці міста та товариші по службі.
— Павел командовал взводом во 2 аэромобильно-десантной роте. С самого начала, это с конца августа, находился в зоне АТО в аэропорту Донецка. Был командиром группы в новом терминале. Зарекомендовал себя только с положительной стороны. Где-то как командир был даже лучше, чем офицеры-десантники. Командовал группой, когда выбирал позицию для миномета, был убит снайпером российским, - сказал офицер по работе с личным составом 79 отдельной аэромобильной бригады майор Александр Жолудь. http://nikvesti.com/news/public/61249

 
Герої не вмирають!
Черненко Олександр Іванович Новоборисівка Одеська область. Доброволець. Шкільний вчитель. Після школи працював учнем слюсаря, потім електриком, відслужив строкову службу, одружився. Закінчив механіко-технологічний технікум в Одесі. Працював електриком у колгоспі «Перше травня». Тривалий час трудився на Веселокутській нафтобазі. Останні 8 років працював вчителем трудового навчання і захисту Вітчизни Новоборисівської ЗОШ. Займався бджолярством. Кілька разів ходив до військкомату, але його не взяли через вік і стан здоров'я. Тоді Олександр Іванович пішов на фронт добровольцем. Залишились дружина, дорослі син та донька і двоє маленьких внуків.    7 листопада 2014      загинув у боях за аеропорт Донецька. В рідному селі з Вчителем попрощались у школі під останній дзвоник, похований із усіма військовими почестями на сільському кладовищі
В нашiй пам'ятi назавжди залишиться його тепла посмiшка, дотепнi жарти, мудрi поради. Вiн був гiдним наставником. Знаходив плюси в поганих ситуацiях, мiг пiдтримати в тяжку хвилину. Вiн вiдважно пiшов захищати нас, знаючи, що в будь-який момент може подивитися смертi в очi. Та Його це не зупинило. Мiсяць назад вiн повернувся, але ,на жаль, не надовго, всi його обiймали i казали, що чекають на закiнчення страшноï вiйни, на те, щоб вiн знову викладав предмети. В його очах був помiтний смуток. Тодi ми його бачили в останнiй раз.. Про цю людину сказати поганого нiчого не можна, тому що вiн був великим оптимiстом, дiти його любили.. Любили, люблять i будуть любити! Нам Вас не вистачатиме

В пам'ять дорогому Вчителю.

Живе людина, в клопотах, у справах,
В дiтей своïх вкладає все добро.
Про долю переймається держави,
В той час, як уряду на долю все одно.

Ви, ризикуючи життям, нас захищали.
Ви справжнiй воïн-добрий, бойовий!
"-Ви як там?"
"-Нас годують, одягають. Все добре. Бачите, я, поки що, живий."
У школi на прохання вiдгукнетесь..
..на усмiшку взаємно посмiхнусь.
"-Як справи в Вас? Коли вже повернетесь?"
"-Вiйна закiнчиться-одразу ж повернусь!"

Частинка наша Ви!
На Вас нам не байдуже!
Героєм є у наших Ви очах!
I..Вiдлетiли Ви, на жаль, зарано дуже..
Та Ви живi! Живi у нас в серцях!

Ви залишили велий слiд на землi, дякуємо за все.
Спочивайте з миром. Вiчна пам'ять. Героï не вмирають! Слава Украïнi!

Чорним крилом горя і смутку огорнуло Новоборисівку в ці листопадові дні. Страшна звістка про трагічну загибель героя за свободу і незалежність застала всіх зненацька. Він же учитель, хіба вчителів убивають?

Хоча педагогом був так мало, лише 8 років, та як зумів підкорити серця дітей! І це ще раз переконливо доводить: можна закінчити педагогічний виш, пропрацювати в школі і сорок років, та… не любити дітей. Бо цього у вишах не навчають. Це йде від самісінького серця. А він дітей любив, ох, як він любив дітей! Дітей і Україну! І коли постав вибір між ними і нею, він обрав її. Задля свободи і щасливого майбутнього маленьких українців, яких вчив, якими дихав, яким був за батька. Інакше не міг. Він залишив дружину, хвору сестру, стареньку тітоньку, двох дорослих дітей і двох малесеньких онуків, щоб піти добровольцем і знищити, перемогти те зло, яке вторглося на нашу рідну землю. Попри поважний вік, попри відсутність пальців на лівій руці, які втратив під час роботи на станку, попри роботу, якою дорожив. Його кілька разів повертали з військкомату. Та він нікого не слухав. Поставив собі мету і прагнув її досягти. Він не хотів помирати. Понад усе ця людина любила життя. Але своєю смертю він врятував чиєсь молоде життя. І тут повів себе як справжній чоловік, як Учитель. Коли Олександра Івановича в жовтні відпустили у відпустку на 10 днів, він повернувся до рідні, до своїх учнів. Саме був День учителя. Його обнімали, цілували, вітали зі святом. Та багато хто помітив сум в його очах. Начебто він підсвідомо відчував, що прощається з усіма, що останнім його прихистком стане аеропорт Донецька, точка на мапі, яку ціною життя захищають уже багато днів військові. Наші герої!

Хто ж дав йому такі крила для польоту? Народився і виріс справжній патріот Олександр Іванович Черненко у Новоборисівці. Тут школу закінчив. Працював учнем слюсаря, а потім електриком. Служив у лавах Радянської Армії. Демобілізувавшись, повернувся в рідні краї, де і зустрів своє кохання. Валентина Груша стала його обраницею і матір’ю його двох дітей – донечки Наталки і синочка Івана. Навчався в механіко-технологічному технікумі в Одесі. Працював електриком у колгоспі «Перше травня». Тривалий час трудився на Веселокутській нафтобазі, звідки й прийшов працювати на посаду вчителя трудового навчання і захисту Вітчизни Новоборисівської ЗОШ. Хоч би де працював Олександр Іванович, всюди відзначали його життєлюбну, веселу вдачу, любов до дітей і до праці. Для душі він займався бджолярством. Навчав цього ремесла і учнів, і односельців.  Хоч би хто звернувся до нього за порадою, нікому не відмовив. Хороша людина була, совісна, працелюбна, безвідмовна, щира, добра. Шкода, що все це у минулому часі.

 … «Страшні слова, коли вони мовчать, коли вони зненацька причаїлись, коли не знаєш, з чого їх почать, адже вони були уже чиїмись» – так розпочався мітинг-реквієм за загиблим у зоні АТО учителем. І розпочала його директор школи Валентина Іванівна Таранюк. Коли вона зачитувала листи дітей, усі плакали. Церемонія прощання проходила з усіма військовими почестями. Закрита труна, останні квіти для учителя, безліч людей, усіх навіть не могла вмістити простора школа. Востаннє лунала його улюблена мелодія – «Полонез Огінського». Зі школи військові виносили його на руках, для Олександра Івановича лунав останній дзвінок. Мурашки по шкірі. Велелюдний натовп вирушив до церкви, де відбулося відспівування загиблого воїна, а потім  провели учителя в останню дорогу на сільський цвинтар.

Залпи військового салюту розірвали напружену тишу. Такого похорону в Новоборисівці ще не було. Він усміхався до всіх із портрета і ніби хотів витерти сльози з очей своїх учнів. Хотів сказати: «Не плачте, дорогенькі мої, цінуйте життя, любіть Україну!». Його смерть, відважна смерть простого сільського вчителя, примушує бути мужніми, порядними, сміливими. А інакше вона нічого не вартуватиме.

Його маленькі хлопці-онучата виростуть, і їм розкажуть, що дідусь – Герой України. Загинув за її свободу і незалежність. Але вони ніколи вже не візьмуть його за руку, він не покаже їм, як майструвати вулики, не навчить грати у шахи і футбол. Такою, на жаль, буває доля. http://pedpresa.ua/112944-geroyi-ne-vmyrayut-pam-yati-uchytelya-zagyblogo-v-ato.html

Герої не вмирають!

Марусич Володимир Васильович       17 листопада 1978, Солоне (Заліщицький район) Тернопільська область. Військовослужбовець 24-ї окремої механізованої бригади (Яворів). У 1998 році закінчив Чернівецьке професійне художнє училище за спеціальністю майстер художньої обробки деревини. Строкову службу проходив у танкових військах на Чернігівщині. У 2003 році пішов на службу за контрактом. Останній час проживав у Солоному. Був чатовим 4-ї чоти Самооборони Заліщицького району. В серпні призваний за мобілізацією. Не одружений. Залишилися мати, брат та дві сестри.     6 листопада 2014            Загинув під Лисичанськом (Луганська область) під час обстрілу блокпоста.

Герої не вмирають!

Волошин Юрій  22 роки, Дніпродзержинськ Дніпропетровська область. Танкіст 93-ї окремої механізованої бригади (Черкаське). Працював у ПАТ «Дніпровагонмаш».       6 листопада 2014      Загинув під час мінометного обстрілу в районі міста Авдіївка, що неподалік Донецького аеропорту.
Оборванный "медовый месяц" танкиста из Днепродзержинска

Воин из Днепродзержинска Юрий Волошин погиб через 3 недели после своей свадьбы во время артобстрела в районе Марьинки на Донбассе.

"Он был хороший, - плачут Влада, вдова солдата, и ее мать Валентина. - Он всегда к людям относился с уважением, уступал. И погиб так..."

По словам сослуживцев, когда начался артобстрел и солдаты кинулись в укрытие, Юрий пропустил вперед старших. А сам не успел.

"Уже теряя сознание, он звал Владу..." - говорят родственники.

Юрию 9 октября исполнилось 22 года. А 16 октября он приехал на 2 суток домой, чтобы жениться на Владе, с которой знаком со школы. "Понимаешь, теща, там стреляют..." - так, по словам близких, парень объяснил свое намерение жениться сейчас.

"Он мечтал о сыне, хотел научить его играть в футбол и рыбачить. Не успел..." - горюет молодая жена.

Юрия призвали служить в АТО 6 августа - он был танкистом и служил в 17-ой Криворожской танковой бригаде.

Незадолго до гибели солдата, вечером 5 ноября, Влада позвонила мужу по телефону. "Я перезвоню..." - ответил Юрий. И не перезвонил.

В.Фиголь

Герої не вмирають!

Крохмаль Назар         21 рік, Михайлівка (Радивилівський район) Рівненська область. Військовослужбовець ЗС України.             Загинув 6 листопада 2014 під час обстрілу російськими збройними формуваннями з РСЗВ «Град»

Герої не вмирають!

Голота Юрій Анатолійович          2 квітня 1982, Пролетарка (Цюрупинський район) Херсонська область. Сержант, військовослужбовець 79-ї окремої аеромобільної бригади (Миколаїв). Проходив службу в зоні АТО з 16 серпня 2014 року.                 Загинув 6 листопада 2014 під час мінометного обстрілу в ході штурму російськими бойовиками диспетчерської вежі аеропорту Донецька.
Со всех сторон в с. Пролетарка тянулись колонны автомобилей с государственной символикой и черными лентами на флагах. Проститься с воином АТО собралось очень много людей. Пришли даже те, кто лично не были с ним знакомы.

Агрессия оккупантов против нашего народа объединяет украинцев и больше нет чужого горя. Мы все становимся одной семьей. Ведь завтра твой друг, одноклассник, кум, брат или отец может оказаться на линии фронта, защищая с оружием в руках наши дома, семьи, родителей, детей и Украину...

Враг пришел сюда и стреляет в нас - мы обязаны его остановить!
Юрий Голота один из тех, кто доказал - украинцы готовы умирать за свою Родину. Мы никому без боя не отдадим свою землю, точка.

Низкий поклон в ноги семье, родным и близким героя - примите искренние и глубокие соболезнования. Юра навсегда останется в наших сердцах, а его подвиг никогда не будет нами забыт.
 http://0552online.com/blog/voronov_dmitriy/2910-hersonschina-prostilas-s-geroem-foto.html


Герої не вмирають!


Табала Сергій Олександрович  (Позивний «Сєвєр» Микола Сурженко) 18 років, Суми. Боєць 5-го окремого батальйону Добровольчого Українського Корпусу «Правий сектор». Був поранений в донецькому аеропорту, після лікування повернувся на передову.                      

Загинув 6 листопада 2014 від артилерійського снаряду 100-мм протитанкової гармати МТ-12 «Рапіра» під час штурму російськими бойовиками диспетчерської вежі в аеропорту Донецька. 10 листопада сумчани провели добровольця в останню путь; поховали Сергія на Алеї почесних громадян міста Сумського кладовища





Peter Shuklinov
- Друже Север ушел. Комбат "Черный" подтвердил уход героя. Ему было 18 лет. Город Сумы. Киборг-правосек. Защитник Украины. Покойся с миром, друже. Мы запомним тебя. А твои братья продолжат дело.

 "Начался масштабный штурм аэропорта. С 09:00 начался штурм вышки с массированной артподдержкой. Один из снарядов попал в пост бойцов Правого сектора. Один боец погиб - Друг Север (боец 5-го отдельного батальона ДУК ПС, житель города Сумы, 18 лет). На данный момент штурм продолжается, вся мощь украинской артиллерии работает для того, чтобы его отбить" (с) сообщение ДУК ПС

 Бой продолжается. Молитесь за наших героев. "Здобудемо українську державу, або загинемо в боротьбі за неї!" (с) Север.
Герої не вмирають!

Русаков Павло Павлович  19 березня 1981, Оргтруд Владимирська область, РРФСР. У 1992 році переїхав із сім'єю до с. Новоандріївка (Новгородківський район) Кіровоградська область. Військовослужбовець. Навчався в Кіровоградському державному педагогічному університеті ім. Винниченка на історичному факультеті відділення «Правознавство». З другого курсу був призваний до лав ЗСУ, служив у військах ППО в Одеському військовому окрузі. Під час АТО призваний за мобілізацією 22 серпня. Залишились мати, сестра та двоє синів.              Загинув 4 листопада 2014 (орієнтовна дата) на блокпосту біля села Велика Веселівка (?) (Донецька область).
Герої не вмирають!

Пронін Вадим Олександрович  20 вересня 1980, Зятківці Гайсинський район Вінницька область. Молодший сержант, командир відділення снайперів 128-ї гірсько-піхотної бригади, в/ч В4673 (Мукачеве). Майже одразу після народження Вадима його сім’я переїхала жити на Львівщину, а після смерті батька повернулась до Зятківців. Був спортсменом, грав у футбол, волейбол, теніс, займав призові місця у районних змагання з легкої атлетики. Після двох років армії вступив у Рівненське вище професійне училище ДСО при МВС України. По закінченні навчання переїхав до Києва, де працював інспектором супроводу інкасацій. Останні роки проживав у Гайсині. У травні добровольцем пішов до військкомату, 1 серпня був мобілізований і з 31 серпня перебував у зоні АТО. Залишились мати, сестра, дружина та син.                    Загинув поблизу Дебальцеве під час виконання бойового завдання 4 листопада 2014.

Герої не вмирають!


Святковський Михайло Вікторович   3 червня 1984, Одеса. Проживав у с. Петрівка (Комінтернівський район) Одеська область. Військовослужбовець. Призваний за мобілізацією. Не одружений, залишились батьки.  4 листопада 2014      о 13:01 російські збройні формування обстріляли позиції АТО поблизу села Павлопіль (Новоазовський район Донецька область). Михайло отримав смертельні поранення у груди. За даними прес-центру АТО, бойовики вели обстріл з танків із житлових кварталів Павлополя.


Герої не вмирають!

Шепель Ігор Володимирович     1961, Миколаїв. Солдат, військовослужбовець 12-го окремого полку оперативного забезпечення (Новоград-Волинський).    Загинув 3 листопада 2014

Герої не вмирають!

Галушкин Олександр        1976, Суми. Військовослужбовець 17-ї окремої танкової бригади ЗС України (Кривий Ріг). Призваний за мобілізацією.          3 листопада 2014      під час несення служби в зоні АТО у воїна відмовило серце, помер від серцевої недостатності

Герої не вмирають!

Павлюк Олександр Михайлович 19 березня 1984, Свидя Черняхівський район Житомирська область. Проживав у селі Лісівка (Андрушівський район). Солдат, військовослужбовець 26-ї Бердичівської окремої артилерійської бригади. Призваний за мобілізацією у березні. Залишилася дружина та маленька донька. Загинув 2 листопада 2014

Герої не вмирають!

Хрипунов Сергій Всеволодович         13 жовтня 1978, Кіровоград. Кулеметник мотопіхотного батальйону 57-ї мотострілкової бригади (батальйон створений на базі 34-го БТО Кіровоградської області ЗСУ «Батьківщина»).         2 листопада 2014      помер від важких ран, які отримав напередодні під час міноментного обстрілу блок посту в Донецькій області


Герої не вмирають!

Кругліков Юрій Олександрович           21 липня 1977, Львів. Майор, військовослужбовець 3-го батальйону територіальної оборони Львівської області «Воля», в/ч В0111. Кадровий військовий у четвертому поколінні. З 1999 до 2005 року перебував на військовій службі, в тому числі, у 2005 році в Іраку (старший офіцер українського миротворчого контингенту), у 2003 – у Сьєрра-Леоне (офіцер-координатор по зв'язках з місією ООН). У 2008-2010 роках працював менеджером повітряного транспорту «Mesopotamia group LLC» (Афганістан і Таджикистан). Вільно володів англійською мовою. Залишились двоє синів, 2 та 6 років.     2 листопада 2014         загинув у Старобільському районі Луганської області. Похований на Личаківському цвинтарі на полі почесних поховань №76
Ми їли з ним з однієї тарілки, однією ложкою. Він був мені як брат. Я прошу вибачення у рідних, що не зберіг…», - єдине, що зміг сказати командир Львівського батальйону тер оборони Андрій Ляхович. Емоції переповнили його і тих солдат, які прийшли попрощатись з побратимом. Їх мужні обличчя почервоніли від сліз.
Під синім-синім небом та серед жовто-зеленого лісу навколо Личаківського кладовища знайшов спокій новий Герой України Юрій Кругліков. В наших серцях він буде жити вічно і тільки голос маленького сина Михайлика поверне всіх до реальності.
«Нема більше татка»… http://www.pohlyad.com/news/n/66206

— На початку листопада в дитини Юрія День народження і він мріяв приїхати цього дня.
Знайомий родини загиблого пан Ігор розповідає – Юрій Кругліков був в четвертому поколінні військовим - з 1999 перебував на військовій службі. Був миротворцем в Іраку, Сьєра-Леоне та Афганістані.
— Його батько полковник-афганець, його дід, якому 93 роки, також герой війни і прадід його воював. Воювати – то в них в крові.
Юрій Круглікову минуло 37 років. В чоловіка залишилося двоє дітей. Вічная пам'ять Герою! http://www.galychyna.fm/novyny/item/1176-lviv-sohodni-znovu-plakav

Герої не вмирають!
Одеське з’єднання Національна гвардія України

Хитрик Геннадій        26 липня 1976, проживав в Одесі. Майор, начальник групи бойової та спеціальної підготовки військової частини Національної гвардії України (Одеса). На військовій службі з 1993 року.    2 листопада 2014         о 07:28 в мікрорайоні «Східний» міста Маріуполь на блокпосту по вул. Таганрозькій під час огляду цивільного позашляховика стався потужний вибух. Геннадій помер від отриманих поранень у лікарні Маріуполя. Розглядаються версії спланованого теракту або детонації вибухівки, що перевозилась в автомобілі.
Руснак Микола 19 грудня 1983, Миколаївська область. Солдат, кулеметник Одеського з'єднання Національної гвардії України. Призваний на військову службу за мобілізацією.         2 листопада 2014      о 07:28 в мікрорайоні «Східний» міста Маріуполь на блокпосту по вул. Таганрозькій під час огляду цивільного позашляховика стався потужний вибух. Микола загинув на місці. Розглядаються версії спланованого теракту або детонації вибухівки, що перевозилась в автомобілі.

Герої не вмирають!

Редькин Віктор 1 листопада 1977, Красний Луч Луганська область. Молодший лейтенант, командир 1 патрульної роти Західного ОТО Національної гвардії України, військова частина 1241 (Івано-Франківськ). На військову службу був призваний у вересні.
Загинув зранку 1 листопада 2014 під час обстрілу бойовиками села Кримське (Новоайдарський район) Луганської області з РСЗО БМ-21 «Град». Перебував у розвалинах будинку, коли в нього влучила ракета.


Герої не вмирають!


Гукаленко Володимир  Боєць Добровольчого батальйону патрульної служби міліції особливого призначення «Артемівськ». Залишились дві дорослі доньки і 6-річний син-інвалід.           Загинув під час спецоперації  1 листопада 2014 орієнтовно

Герої не вмирають!

Вербицький Олексій Романович       18 червня 1967, Чернівці. Солдат, водій 8-го батальйону територіальної оборони Чернівецької області. Довгий час працював у Обласному центрі реабілітації дітей водієм.            1 листопада 2014      загинув у ДТП під Бердянськом. 8-й Чернівецький БТО несе службу у Запорізькій області. Похований 6 листопада на Годилівському кладовищі

1 комментарий:

  1. Сайт свободных людей! Рабам доступ заказан! Выдави из себя раба, стань свободным и можешь оставить свой комментарий.

    ОтветитьУдалить