Мріяв жити у мирній країні

Які мільйони українців, Сергій Цвигун хотів жити в мир­ній державі. Будував плани на майбутнє, усміхався, пи­шався своєю службою. Мріяв про кар'єру офіцера-правоохоронця й наполегливо йшов до цієї мети. Але не судилося... Життя 23 річного міліціонера колишньої роти міліції особливого призначення «Беркут» ГУМВС Запорізької області обірвала куля...

Друзі згадують, що Сергій ні­коли не уявляв собі іншої долі, окрім служби в мілі­ції, а тому ще з юності почав ак­тивно займатися спортом, нада­ючи перевагу дзюдо. Неоднора­зово був призером обласних, все­українських змагань. Після школи потрапив на строкову службу в підрозділ розвідки, на «відмінно» закінчивши повний навчальний курс підготовки аеромобільних військ. А відтак - у липні 2010-го - розпочав роботу в органах внутрішніх справ.

Спочатку працював у Орджонікідзевському райвідділі Запо­ріжжя на посадах помічника оперативного чергового, міліціонера-водія, інспектора па­трульної служби. У вересні 2011-го перейшов до РМОП «Беркут», де вже служив його старший брат Віктор Цвигун. Хлопці, до речі, завжди трималися разом, були найкращими друзями. Вони росли без батька, тож із ди­тинства стали одне для одного найголовнішою підтримкою и опорою в житті.

Цвигун-молодший пишався своєю нелегкою службою, хоча вона практично не залишала часу на особисте життя. Твердо вирішивши стати офіцером, він заочно здобув вищу освіту. Зда­валося, ще трохи - й Сергій одяг­не такі омріяні офіцерські пого­ни: у тому, що він гідний цього звання, не сумнівалися ні його побратими-спецназівці, ні керів­ники підрозділу. Адже хлопець любив свою справу, був добрим, справедливим, товариським... А ще, розповідають колишні коле­ги «беркутівця», у нього був якийсь особливий сміх, що див­ним чином покращував людям настрій, заряджав позитивом, од­разу примушував усміхнутися всіх навколо.

З мамою

Під час зимових подій Сергія Цвигуна відрядили в столицю для охорони громадського поряд­ку. Востаннє в Запоріжжя він приїздив у січні. Рідні вмовляли його: «Залишися вдома, досить уже собою ризикувати». А він тоді замислився й серйозно від­повів: «Я Присягу давав, відсту­пити не можу». Мати, знаючи принциповість сина, більше не наполягала, а лише щодня чека­ла від нього вісточки - чи живий, здоровий... І Сергій обов'язково телефонував неньці. Але одного з тих страшних днів жінка так і не дочекалася синового дзвінка: діставши тяжке вогнепальне по­ранення, старший сержант міліції Сергій Цвигун помер у госпі­талі в ніч на 20 лютого. Його тіло додому привіз старший брат...

Понад тисячу земляків при­йшли попрощатися з загиблим героєм. У невеликий двір їхнього будинку нескінченною вервеч­кою йшли його рідні, близькі, друзі, сусіди, колеги, одноклас­ники, вчителі. «Відкрита, щира, світла дитина! Побачиш його, по­говориш - і душа радіє, що на сві­ті є такі добрі люди, - не стриму­ючи сліз від невимовного болю втрати тужить сусідка Людмила Лебедченко, яка знала Сергія, як кажуть, з пелюшок. - Він був справжнім „сонечком". Завжди допомагав мамі та бабусі й у хаті, й на городі. Важко передати сло­вами те, що всі ми відчуває­мо...».

Служити народові України в лавах запорізької міліції продо­вжує Віктор Цвигун. Вірний пам'яті Сергія, він втілив у жит­тя його мрію, отримавши офіцер­ське звання та очоливши взвод, в якому служив «меншенький». Нині лейтенант міліції у складі батальйону спецпризначення го­тується вирушити в зону прове­дення АТО, щоб наша країна на­решті стала єдиною та мирною. Такою, в якій мріяв жити Сергій Цвигун.

Неля Гарус Запорізька область «Іменем закону» №34-2014