Літопис запорізької полiцiї

Україна понад усе!

вторник, 26 августа 2014 г.

Новатор розшукової справи


Георгій Михайлович Рудий – український криміналіст-практик, талановитий сищик, колишній начальник Київського сискного відділення (1901–1907 рр.), один із новаторів застосування науково-технічних засобів у боротьбі з професійною злочинністю в Російській імперії на початку ХХ століття, творець російської дактилоскопії, службового собаківництва і «слідчої валізи», автор першої в Росії інструкції чинам сискної поліції (1905 р.), родоначальник експертно-криміналістичної служби органів внутрішніх справ України.

Георгій Рудий народився 1863 р. у селі Терешки Могилівського повіту Подільської губернії (нині Барський район Вінницької області) у простій селянській родині. Після закінчення сільської
школи юнак працював помічником писаря, а згодом – писарем та діловодом у волосних правліннях Київської та Полтавської губерній. За відгуками керівництва, Георгій «...відрізнявся видатними здібностями, зразковою поведінкою і цілком сумлінним ставленням до своїх обов’язків».

У 1892 р. 29-річний канцелярист розпочав службу в поліції помічником пристава в м. Умані Полтавської губернії. Займана посада вимагала певної освіти, і Георгій Михайлович, багато працюючи над собою, екстерном складає іспити за повний курс гімназії.

З притаманними йому енергійністю, ентузіазмом Г. Рудий віддається поліцейській службі й незабаром отримує від Київського губернатора подяку «за усердную и энергичную деятельность... по обнаружению производства фальшивой монеты и сбыта таковой». А вже в серпні 1894-го його нагороджено орденом Святого Станіслава ІІІ ступеня «в воздание усердной и ревностной службы и особых трудов». Наступного року за клопотанням Уманського повітового справника Київський губернатор нагородив Георгія Михайловича грошовою премією (40 рублів) «за обнаружение убийц крестьянина Ильи Бабича». В лютому 1896 р. Рудий отримав подяку від Уманського повітового справника «за энергичное участие в деле обнаружения в г. Умани личности Герши Майцыга (Ткача)». У червні того ж року за розпорядженням Київського губернатора він отримав 75 рублів «на покрытие расходов, сопряженных с розыском серебра, похищенного у генерал-адъютанта Черткова», також йому була оголошена подяка «за выдающуюся полицейскую деятельность».

Після розкриття згаданого вище злочину поліцейське губернське начальство запропонувало талановитому приставу з провінції аналогічну посаду в Старокиївській частині Києва. Через рік його переведено становим приставом Васильківського повіту Київської губернії, а в серпні 1901-го – призначено помічником пристава Печерської поліцейської дільниці з дорученням обов’язків завідувача сискною частиною Київської міської поліції.

 У жовтні – листопаді того ж року головний сищик м. Києва побував у службовому відрядженні в Лондоні й Парижі, де ознайомився з організацією й діяльністю кримінальної поліції Англії та Франції. Після повернення реорганізував Київську сискну поліцію за західноєвропейським зразком: створив при сискній частині антропометричний, фотографічний та довідковий відділи, запровадив карткову систему нагляду за злочинним елементом, «дугову» систему розшуку злочинців, а також добився виділення додаткових коштів, збільшення кількості співробітників та значного розширення приміщення.

Зазначимо, що створення 14 (1) квітня 1902 р. антропометричного кабінету в сискній частині Київської міської поліції поклало початок розвитку криміналістичних підрозділів в українських поліційних органах.

Восени 1903 р. Г. М. Рудий за дорученням Київського поліцмейстера відвідав Дрезденську виставку благоустрою міст, поліційні управління Дрездена, Берліна та Відня, де ознайомився з найважливішими досягненнями у сфері кримінальної поліції, а також організацією розшукової справи в цих містах. У Дрездені він насамперед зацікавився новим методом кримінальної реєстрації – ототожненням злочинців за допомогою дактилоскопії, тобто відбитків десятьох пальців обох рук. У місцевому управлінні поліції Георгій Михайлович ознайомився з брошурою начальника Дрезденської поліції старшого радника фон Коттинга, присвяченою дактилоскопії, в якій досить обґрунтовано наводились усі її переваги в порівнянні з антропометричною системою Бертільйона.

 Під час перебування у Відні, Георгій Рудий придбав «Керівництво з дактилоскопії» радника поліції К. Віндта, в якому автор удосконалював систему класифікації папілярних узорів пальців рук, запроваджену англійцем Ф. Гальтоном. Саме систему лікаря Віндта в подальшому було покладено в основу дактилоскопічної класифікації в Україні.
  
Повернувшись із відрядження, Г. М. Рудий розробив проект організації дактилоскопічних бюро в масштабах Російської імперії і представив його начальству 13 жовтня 1903 року. Цей документ складався з 4-х розділів:

1. Антропометрична система.

2. Новий дактилоскопічний метод. 3. Організація дактилоскопічних бюро. 4. Розшуки злочинця за дактилоскопічними відбитками.

 Віддаючи перевагу дактилоскопії перед антропометрією, автор проекту писав: «...Неймовірна дешевизна дактилоскопічних приладів (лупа, пластинка, валик і фарба) й надзвичайна простота маніпуляцій, що не потребують ніяких приготувань, дають повну можливість без особливих витрат організувати дактилоскопічні виміри не тільки у в’язницях, але й у станових квартирах поліцейських наглядачів заштатних міст, посадів, містечок і сіл». Для цього він пропонував організувати розгалужену систему дактилоскопічних бюро: 1) повітові й приватні – при повітових і губернських в’язницях, виправних відділеннях та інших місцях ув’язнення, а в селищах, де немає місць ув’язнення, – при місцевому поліцейському управлінні або у старшого поліцейського чиновника; 2) губернські – при губернській тюремній інспекції або розшуковому відділенні, якщо воно є ; 3) центральне – при Головному тюремному управлінні або при С.-Петербурзькій сискній поліції.

Але тоді в Департаменті поліції дотримувалися іншого погляду й надавали перевагу антропометрії.

Попри негативне ставлення столичного начальства до «київського проекту», Г. М. Рудий твердо вірив у можливості дактилоскопії. Як переконливий прихильник нового методу ідентифікації, Георгій Михайлович організував при антропометричному кабінеті Київської сискної поліції дактилоскопічне бюро, яке почало діяти з 1 січня 1904 року. Тільки за перший рік його функціонування дактилоскопічну реєстрацію пройшло 1 987 осіб: 1 590 чоловіків і 397 жінок, а за наступні два роки – 2 407 злочинців. Тож виявляється, що на той час киян першими почали дактилоскопіювати.
  
Дактилоскопія була не єдиною новацією Рудого у вітчизняній розшуковій справі, запозиченою на Заході. Перебуваючи на Дрезденській виставці, він звернув увагу на один цікавий експонат серед новинок поліцейської техніки: невеликих розмірів валізу з численними інструментами і приладами, необхідними для виявлення й дослідження речових доказів, залишених на місці пригоди. Повернувшись до Києва, Георгій Михайлович власним коштом не тільки зібрав таку ж валізу, але й удосконалив її, доповнивши «багатьма приладами, необхідними для місцевих умов». Це була перша у Росії «слідча валіза» («валіза сищика»), яку почали використовувати чини сискної поліції під час огляду місця пригоди. З часом досвід Київського сискного відділення був використаний співробітниками кабінету науково-судової експертизи при прокурорі Київської судової палати, створеного в 1914 році.

До новацій, запроваджених Г. М. Рудим у сискній справі, належить також і розроблена ним наприкінці 1904 р. «Інструкція чинам Київської сискної поліції», яку на початку наступного року схвалив прокурор окружного суду і яку, згідно з розпорядженням київського губернатора, видали окремою брошурою. Це був перший у Російській імперії нормативно-правовий акт, який не тільки усебічно регламентував аспекти організації і діяльності сискної поліції, а й був універсальним практичним посібником криміналіста. В інструкції вперше юридично закріплювалося використання в поліцейській практиці собак-шукачів, а також дактилоскопії як одного з передових методів кримінальної реєстрації.

Цікаво, що, згідно з інструкцією, сискні чини зобов’язані були завжди діяти «цілком таємно і надто обачливо, все знати, все бачити…» і в той же час намагатися бути ніким непоміченими, а також зберігати доручену їм службову таємницю і нікому зі сторонніх осіб не розповідати про мету та плани своїх службових дій і «взагалі в розмовах з будь-ким бути надто стриманими і тактовними». Під час виконання службових обов’язків вони мали бути «холоднокровними, терплячими і ввічливими і ні в якому разі не дозволяти собі ображати причетних до справи осіб словами або діями».

Зазначимо, що на той час у системі МВС Російської імперії такого нормативного акта не було взагалі.Тільки через п’ять років Департамент поліції видав «Інструкцію чинам сискних відділень (1901 р.)», але вона за обсягом і змістом значно поступалася перед київською.
  
Георгій Михайлович також був ініціатором закупівлі в Німеччині у грудні 1904 р. службово-розшукових собак, які вперше в Російській імперії почали застосовуватися для розкриття злочинів по гарячих слідах. Завдяки його зусиллям, тоді ж до м. Швелм (Німеччина) був відряджений

«…для детального ознайомлення зі способом дресирування і виховання поліцейських собак» агент Київського сискного відділення Олександр Ергант, який став першим дипломованим кінологом Російської імперії. Як зазначав у своєму звіті Г. М. Рудий, придбанням у Німеччині чотирьох псів-шукачів завершилася реорганізація Київського сискного відділення, яке, за його словами, не поступалося «за своїм благоустроєм жодній із правильно організованих у Росії сискних поліцій».

 Про успішне застосування київськими сищиками поліцейського собаки свідчить протокол від 17 січня 1905 року, згідно з яким службово-розшуковий пес Гексе Київського сискного відділення під час проведення так званої «вибірки» тричі виводив з натовпу «з 60 душ» Пилипа Іваська, підозрюваного у вбивстві своєї дружини.

З метою поліпшення ефективності роботи Київської сискної поліції Георгій Михайлович ставив перед керівництвом питання про створення курсів з підготовки фахівців карного розшуку, видання спеціальної поліцейської газети, а також проведення періодичних з’їздів сискних чинів для обміну досвідом оперативно-розшукової діяльності.

У серпні 1906 р. головний сищик м. Києва на вимогу МВС був відряджений до С.-Петербурга, де брав участь у розкритті злочину, пов’язаного із замахом на життя прем’єр-міністра та міністра внутрішніх справ П.А. Столипіна. Наступного року він викладав розшукову справу на Київських курсах поліцейських урядників, але згодом змушений був звільнитися з поліції. Протягом десяти років Георгій Михайлович завідував агентурою з розшуку вантажів на Південно-Західній залізниці. На початку 1918 р. проживав у Фастові Васильківського повіту Київської губернії, мав невеликий маєток, чотири десятини землі й млин.

Подальша доля Георгія Михайловича Рудого, на жаль, залишається невідомою. Цілком ймовірно, що пережити лихоліття громадянської війни йому не вдалося.

Володимир Чисніков,
http://imzak.org.ua/articles/article/id/3137

Комментариев нет:

Отправить комментарий