Літопис запорізької полiцiї

Україна понад усе!

вторник, 26 августа 2014 г.

«Він не міг вчинити інакше…» - сказав старий фронтовик про полеглого онука


Це була, напевно, найдраматичніша сцена з усіх фото- та ві­деокадрів, знятих протягом останніх місяців на церемоніях поховання військовослужбовців і правоохоронців, що поля­гли в боях із сепаратистами на сході країни. Старенький дідусь у кітелі радянського Військово-Морського флоту з чис­ленними нагородами над труною свого онука, 23-річного офіцера Національної гвардії України, що загинув на Донеч­чині, зі сльозами на очах висловив те, що, мабуть, давно повинні були сказати ветерани Великої Вітчизняної, прокли­наючи нинішню «неоголошену війну» і тих, хто її спровоку­вав, зокрема - особисто президента Росії Путіна...
Життя командира взводу за­порізького з'єднання НГУ молодшого лейтенанта Івана Гутніка-Залужного обірва­лось у ніч на 10 серпня внаслідок ворожого нападу на позиції сил АТО поблизу районного центру Амвросіївки. Група терористів спробувала оточити й захопити блокпост, вочевидь, намагаю­чись прорватись у бік україн­сько-російського кордону. Але бойовикам не вдалося захопити гвардійців зненацька: пересу­вання ворога було виявлене за­вдяки тепловізору, який напере­додні передали воїнам Нацгвардії волонтери з міста Мелітопо­ля...
Спалахнув запеклий бій, пе­ребіг і підсумок якого визначили грамотні дії командира підрозді­лу НГУ: зазнавши втрат, терористи змушені були тікати. На жаль, ціною цієї перемоги стало життя Івана Вікторовича - він був єди­ним із гарнізону блокпоста, хто не вберігся від ворожих куль, які влучили йому в шию та спину, пройшовши між пластинами бронежилета. Бойові побратими намагалися врятувати життя хо­роброго офіцера, доставивши його до лікарні, але зусилля ме­диків виявилися марними.
Іван Гутнік-Залужний наро­дився й виріс у Запоріжжі, він закінчив Запорізький інститут
економіки та інформаційних технологій, здобувши диплом магістра і звання офіцера запа­су, працював начальником ви­робничо-технічного відділу при­ватного підприємства, що займа­лося будівельними й монтажни­ми роботами. У квітні 2014 р. був мобілізований на військову службу до Національної гвардії України, проте, за словами одно­полчан, Іван Вікторович став до лав гвардійців цілком свідомо - фактично, як доброволець - і з перших днів рвався «на фронт». «Він був патріотом, дуже хотів потрапити в зону АТО, прагнув у всьому бути першим і найкра­щим. Хороша людина - розумна. дружелюбна, товариська, пози­тивна, приємна. Займався спор­том, вів здоровий спосіб жит­тя», - згадує про підлеглого ко­мандир роти капітан Денис Бестужев.
Молодий офіцер доклав чи­мало зусиль для координації ро­боти громадських активістів щодо збирання матеріальної до­помоги для свого підрозділу, за допомогою соціальних мереж організувавши «народне» поста­чання засобів захисту та зв'язку й іншого спорядження. Ця діяль­ність тривала й після того, як 27 липня Іван Вікторович був направлений на схід України - остання посилка, яку за допомо­гою волонтерів передала йому його мати, Галина Іванівна, міс­тила взуття для всього взводу...
Він був єдиним сином у мате­рі й не встиг створити родину - як повідомили його друзі, Іван вирішив відкласти призначене на 7 червня весілля: «Він вважав своїм обов'язком спочатку захи­щати Батьківщину...
Наказом командувача НГУ молодшому лейтенанту Івану Гутніку-Залужному посмертно присвоєно чергове військове звання "лейтенант», крім того, його представлено до державної нагороди.
У панахиді й церемонії похо­вання відважного офіцера, що відбулася на Правобережному (Осипенковському) кладовищі Запоріжжя, разом із його роди­чами й однополчанами взяли участь сотні земляків, зокрема представники керівництва об­ласті й міста. Саме тут пролуна­ли гіркі, сповнені відчаю слова 96-річного дідуся полеглого гвар­дійця, кавалера кількох бойових орденів полковника у відставці Івана Залужного - фронтовика, який у «рокові-сорокові» із боя­ми пройшов від Москви до Вар­шави, а потім ще й брав участь у війні з Японією, у минулому - ак­тивіста радянського Комітету ветеранів війни.
Він зазначив: Іван був вихова­ний на любові до Батьківщини й рідного міста, тому він не міг вчинити інакше. Справжнім криком душі, страшним набатом на весь інформаційний про­стір колишнього Радянського Союзу пролунало звернення Іва­на Онікійовича: «Я хочу, щоб по­чули мій голос ветерани Великої Вітчизняної війни в Росії. Мої друзі, мої побратими - нас уже мало залишилося, але якщо ви мене почуєте, то зверніться на­решті до Путіна! Що ти робиш?! Чого тобі мало? Ви Крим взяли -мало?.. Тобі ще Донецьк потрі­бен? Луганськ потрібен? Уся Україна потрібна? Ви ж кров ллє­те! Дорогі мої друзі, ветерани Ро­сії, ми ж ділили хліб навпіл, ми цигарку курили одну на двадця­тьох, ми один одного захищали в окопах! А тепер завдяки Путіну, дорогі ветерани-росіяни, - по­силають ваших онуків убивати наших онуків. Мого онука вби­ли...».
Дай Бог, щоб ці слова почули в сусідній державі, особливо - за стінами Московського Кремля!
Сергій Коваленко «Іменем закону» № 34-2014



Комментариев нет:

Отправить комментарий