Літопис запорізької полiцiї

Україна понад усе!

среда, 30 июля 2014 г.

Хто відповість за смерть героя?


У ході війни на сході України кожен день гинуть люди. Смерть кожної - це не тільки цифри, в ході чергового брифінгу, а й трагедія в якійсь українській родині. Про одну таку трагедію - цей матеріал. Роман Кратко - призовник зі Львова, його бригада потрапила під обстріл під Зеленопіллям. Про те, що сталося далі - пише його дружина - Анна Кратко Всі фото і відео з мобільного телефону Роману 

Герої не вмирають: Історія пошуків загиблого солдата Романа Кратка

Слів немає… Їх просто неможливо підібрати. Кожен подих дається дуже нелегко, по щоках стікають сльози, а серце розколене навпіл. Його не стало. Зовсім молодий чоловік – 1990 року народження – віддав життя своїй Батьківщині.

КРАТКО РОМАН ЗІНОВІЙОВИЧ ще у зовсім юному віці, щиро бажаючи віддати шану країні, пішов до армії служити, чим, як наразі стало зрозуміло, підписав собі смертний вирок.

АТО, вже всім відомий "нічний жах" українців. Кратко Роман, коханий та кохаючий чоловік, люблячий син, надійний друг та прекрасний співробітник, 24 травня поїхав захищати Україну як військовозобов'язаний і вже не повернувся.

З дня у день всі ми страшенно переживали. Як його дружина, я взагалі не могла стримати сліз,
та тоді бодай могла почути його голос по телефону та переконатись, що Роман живий. Тоді мені здавалось, що це страшна біда. Проте все було ще попереду…

Останнє, що пригадую, як Роман телефонував і казав, що знаходиться у Солнцеві (Донецька область). Наступного дня їхня бригада змінила локацію: їх направили під Зеленопілля (Луганська область). Спочатку мене це навіть тішило, адже буквально через день після того, як бригада мого чоловіка залишила Солнцеве, цей населений пункт обстріляли терористи. Та годі було мріяти…

11 липня (віднедавна зване як "чорна п'ятниця"), як уже всій країні відомо, бригаду під Зеленопіллям обстріляли з "Торнадо" (цікаво, що 24-а механізована бригада приїхала до десантної роти ремонтувати їм танки, але з невідомих причин більшість десантної роти відправили на іншу локацію, чим фактично залишили 24-у механізовану роту на гарматне м'ясо), що в свою чергу призвело до незліченної кількості загиблих та поранених. Поталанило тим, хто відразу отримав повідомлення про смерть чи про місце знаходження своїх синів, чоловіків. Либонь не мені. У мене все було з точністю до навпаки.

11 липня я отримала СМС від такого собі Мар'яна Даха, котрий разом з Романом служив у тій самій 24-й механізованій роті, направленій під Зеленопілля. У повідомленні було сказано: "Роман не встиг застрибнути в окоп, поранений в ногу, не переживай. Його забрав медичний гелікоптер. Поранення не серйозне". Після цього цей самий Мар'ян Дах на дзвінки та СМС не відповідав. Сповнена страхом та відчаєм, я почала буквально "обривати" телефони. Дві доби я телефонувала своєму коханому чоловіку. Гудок ішов, та відповіді не було. Відразу ж звернулась до Дніпропетровської обласної лікарні, де 11 липня мені відповіли, що такий (Кратко) прибув, знаходиться у стабільному стані і наступного дня (12 липня) буде перенаправлений літаком до Львівського військового шпиталю. Проте так не трапилось…

Ось тоді, 12 липня, почалось найстрашніше: Дніпропетровськ почав стверджувати, що вперше про такого чують, Львів казав, що такий не прибував. Тоді я взялась обдзвонювати всі лікарні України у великих містах: Харків, Дніпропетровськ, Львів, Одеса, Київ і навіть Ізюм та Запоріжжя по п'ять-сім разів на добу. Всі в один голос твердили, що такий не поступав. Стало ясно: треба негайно бити на сполох. Тож не перестаючи регулярно обдзвонювати всі лікарні, я звернулась до каналу "24" із відеопроханням про допомогу відшукати чоловіка (канал "24" показував відео упродовж двох діб по декілька разів на день), телефонувала до Міністерства оборони, де теж ніхто нічого не знав. Єдине, про що у міністерстві повідомили, що у списках загиблих та у списках важко поранених такий не числиться.

Телефонувала до Яворівської військової частини А0998, де мені повідомили, що Кратко Роман числиться у списках поранених, та про його місце знаходження нічого невідомо (до речі, про те, що Роман поранений, у Яворів повідомили з Дніпропетровська). Навіть до Адміністрації Президента телефонувала, проте там заявили, що я повинна, незважаючи на обставини, звертатись до них виключно у письмовій формі замовним листом.

На третю добу (13 липня) я зрозуміла: треба братись за "важку артилерію". На щастя, у мене серед родичів є військові відповідного звання, котрі, власне, і взялися шукати Романа. Були перевірені всі списки загиблих та поранених по всіх містах із польовими госпіталями включно, але Кратко ніде не числився. Почали перевіряти "по колу" знову і знову, але все одно нічого. Тоді я звернулась із проханням допомогти до доброї знайомої, чоловік котрої тісно пов'язаний із криміналом. Ті також взялися за пошуки.

Четверта доба (14 липня) дала надію – представники криміналу з'ясували, що у Дніпропетровській обласній лікарні якась санітарочка бачила військовий квиток на ім'я Кратка Романа. Хочу нагадати, що вже з 12 липня ця ж лікарня вперто стверджувала, що у них такого не було і немає. Зрозуміло, цю інформацію я відразу ж повідомила своїм родичам військовим (імена котрих не можу вказати, побоюючись за їхні посади). Ті, у свою чергу обурившись, адже Дніпропетровськ вони перевіряли найпильніше, відправили туди свого представника, котрий переговорив із заввідділенням – таким собі Юрієм Юрійовичем. Ви не повірите! Той самий Юрій підтвердив, що Кратко до них надходив (хоча лікарня цей факт, починаючи з 12 липня, заперечувала), але Юрій Юрійович не знає, де наразі знаходиться Кратко. Нам передали його номер мобільного телефону. І що ви думаєте?! У телефонному режимі Юрій заявив, що вперше про такого чує. Ситуація ставала все більш заплутаною та натягнутою, тож військові особисто поїхали до Дніпропетровська, обійшли всіх поранених і з'ясували, що є ще 11 невпізнаних загиблих у морзі, із яких троє були поранені в ногу. Взнавши про це, вже ввечері 16 липня я виїхала до Дніпропетровська на впізнання.

По приїзді (17 липня) мене зустріли представники батальйону "Дніпро", старший слідчий Дніпропетровської прокуратури Пібаков К.А. та юрист, і ми поїхали до моргу. Це був він, мій коханий чоловік Кратко Роман… Але як?! Чому? Чому від мене, яворівської частини та навіть військових це приховали?!! Я відповім!

1202 – число, котре закарбується в моїй пам'яті на все життя. Саме такий номер прикріпили до тіла мого чоловіка, і саме такий номер стоїть у лікарському свідоцтві про смерть. Там же вказано: "Причина смерті: гостра крововтрата". Тепер думаємо логічно: поранення нижче коліна, які можуть мати найважчі наслідки при наданні першої медичної допомоги (тобто фельдшер елементарно повинен був перетягнути джгут). Виходить, що якби всього-на-всього перетягнули джгут чи у крайньому випадку розірвали футболку й перетягнути нею, найгірше, що могло трапитись, це ампутація, але тоді б Роман залишився живим, хоч і без ноги. Питання: де був фельдшер? Адже він повинен бути у медичному гелікоптері. А якщо навіть і припустилися такої помилки, то невже не знали, що робити? Кожен школяр знає, як діяти у такому випадку.

Разом із моїм прибуттям у Дніпропетровськ з'ясувалося ще багато цікавих речей, а саме:
З мого чоловіка зняли обручку і натільний хрестик, аргументуючи це як "вєщдок". Який це може бути ще "вєщдок"? Собі на переплавку? Старший слідчий Дніпропетровської прокуратури кровно обіцявся відправити обручку та хрестик до Львівської прокуратури, де мені повинні повернути їх під розписку. Як таке хамство розуміти? До речі, досі обручка з хрестиком не прибули.
Мій чоловік Кратко Роман, хоча і був у медичному гелікоптері, так і не отримав першої допомоги. Тож помер він, навіть не долетівши до лікарні. Коли гелікоптер прибув, мого чоловіка відразу відправили до моргу Дніпропетровської обласної клінічної лікарні ім. Мечникова. Як можна брехати 11 липня, що він отримав допомогу, живий і вже летить у Львівський госпіталь, а 12 липня взагалі заперечувати факт присутності у лікарні мого чоловіка?!
Звичайно, багато хто подумає, що у нього просто не було при собі ніяких документів. Та хоча ці безсовісні лікарі й зачислили мого чоловіка як невпізнаного, на місці (в морзі) ми отримали і його телефон, і військовий квиток! Тож по якому праву ви зачислили мого чоловіка як невпізнаного?
Телефон Кратка Романа був увімкнений дві доби і практично розривався від дзвінків. Чому ніхто не відповів і не повідомив?

Висновок: Як вже з'ясувалося на місці, фельдшерів у медичних гелікоптерах взагалі не було, і перебування тіла мого чоловіка так ретельно приховували саме через те, що боялися відповідальності за таку безглузду смерть через їхню халатність. Тепер вони понесуть відповідальність не лише за халатність, а й за приховування фактів і надання неправдивої інформації. Адже 11 липня, коли Дніпропетровськ ще не відхиляв факту проходження через них загиблого Романа, вони брехали, що той живий, хоча прибув вже мертвий.

Впізнання і такі цікаві факти виплили аж 17 липня, тобто вже на сьому добу по смерті. Чоловіка клялися доправити до Львова, щоб похоронити того ж дня, а тіло прибуло аж 19 липня, і мені довелось ховати свого чоловіка на дев'ятий день після смерті. Більше того, коли я прибула до Яворова оформляти документи, виявилося, що Кратко Роман досі числиться у списку поранених, і що вони до мого приїзду свято були переконані (так їх запевняв Дніпропетровськ), що начебто мій чоловік досі живий та перебуває у госпіталі з незначним пораненням.

У морзі обласної клінічної лікарні ще 8-10 чоловік невпізнаних, і як мінімум стільки ж сімей себе тішать марними надіями. Більше цього допускати не можна! Якщо вже так постраждала я, тоді заради честі мого чоловіка та життів решти наших ГЕРОЇВ НЕОБХІДНО ДІЯТИ. Я збираюсь і буду подавати до суду і закликаю всіх жінок та матерів, котрі не можуть відшукати своїх рідних, ЗГУРТУВАТИСЬ і подати спільний позов. Існує така організація, як "Родове поле". Ця організація збирає всіх, хто втратив близьких під час АТО через халатність лікарів, та тих, хто не може відшукати синів і чоловіків. Не мовчіть! Ви повинні боротися за честь наших ГЕРОЇВ!! Координатор цієї організації – пан Олег (050-452-57-33). Або телефонуйте напряму до мене: 093-790-21-16 (Анна). Разом ми змусимо винних відповідати!!!

В пам'ять моєму коханому чоловікові Кратку Роману.

Анна Кратко

http://ua.112.ua/analityka/geroyi-ne-vmirayut-istoriya-poshukiv-zagiblogo-soldata-romana-kratko-93488.html

Комментариев нет:

Отправить комментарий