Літопис запорізької полiцiї

Україна понад усе!

вторник, 3 декабря 2013 г.

Василь Кучугура. До 100-річчя з дня народження мого земляка Героя Радянського Союзу Потапенка Миколи Семеновича. Біографічний нарис



ПРО АВТОРА

Народився Кучугура Василь Антонович 23 вересня 1921 року в селі Олександрівці Кегичівського району Харківської області в сім'ї хліборобів. Батьки працювали в колгоспі і виховували своїх дітей. Василь Антонович закінчив середню школу і, ще до війни, Сумське військово-артилерійське училище. Брав участь в боях з німецько-фашистськими завойовниками на південно-західному, південному та четвертому українських фронтах. Визволяв Україну, Крим, Білорусію. Війну закінчив у Прибалтиці. Має військові нагороди. Звільнений з рядів Червоної Армії в запас за станом здоров'я. Закінчив
Кучугура В.
Кримський університет, працював у Андріївській середній школі учителем, військовим керівником, готував учнів до військових училищ та служби в армії, відмічений знаком «Відмінника народної освіти України».
Автор проводив разом з учнями пошукову роботу про своїх земляків-андріївців та про героя Радянського Союзу Потапенка Миколу Семеновича. Двічі виїжджав працювати в Державному центральному архіві Міністерства оборони СССР у місті Подольську, що знаходиться в Підмосков'ї. Відшукав Ради ветеранів дивізій Потапенка М.С. і тих, хто звільняв Андріївку та Бердянський район від німецько-фашистських загарбників. Організовував їхні зустрічі в Андріївці Бердянського району Запорізької області та сам їздив на зустрічі із однополчанами в Крим, Прибалтику, Москву, Київ і Владивосток. Був ініціатором будівництва в Андріївці Меморіала слави на честь загинувших воїнів-земляків. Очолював сільську Раду ветеранів, створив музей в Будинку піонерів. Став Почесним громадянином Андріївки. Отримав почесну грамоту за військово-патріотичне виховання молоді від Союзного комітету ветеранів з Москви.
Після переїзду до міста Вінниці Василь Антонович працював у міському Об'єднанні інвалідів Великої Вітчизняної війни та Збройних Сил України. Брав участь у написанні книги «Вінничани на Великій Вітчизняній», а зокрема був відповідальним секретарем авторської групи (видали 5 томів книги). Зараз продовжує працювати над біографічним нарисом до 100-річчя свого земляка
Потапенка Миколи Семеновича. У Будинку офіцерів міста Вінниці на стіні ветеранів патріотичного виховання розташований і його портрет. Василя Антоновича часто запрошують на зустрічі з молоддю шкіл у видатні дати. Він веде переписку з музеями міста Києва, Сватова, школами Криму та однополчанами. Недавно відсвяткував своє 90-річчя.
Зараз Василь Антонович - гвардійський полковник артилерії у відставці.

Гончар Ольга Володимирівна


ДО 100-РІЧЧЯ МОГО ЗЕМЛЯКА-ГЕРОЯ РАДЯНСЬКОГО СОЮЗУ    ПОТАПЕНКА МИКОЛИ  СЕМЕНОВИЧА
Невмолимо плине час і для мене, Кучугури Василя Антоновича - ще недавно молодого лейтенанта, який закінчив до війни Сумське артилерійське училище, а ось вже й виповнилась дата - 90 років з дня народження.

Непередбачений випадок примусив мене взятися за перо, як говорять письменники. За земними турботами я забув про свій вік, дуже вже хотілося зробити щось корисне на дачі перед переїздом до міста Вінниці. Обрізував і порядкував виноград, хоч дочка Світлана мені забороняла це робити. Та так трапилося, що випадково зірвався зі слабкої драбини на сусідню бруківку і пролежав деякий час без пам'яті, згодом прийшов до тями. Біль пронизував все тіло: ще у війну поранений бік (поламані два ребра) давав про себе знати. Подумав, що вже прийшов кінець. Поворухнув кінцівками, серце працювало, потихенько підвівся і попрямував на свою ділянку. Саме тоді прийшли на згадку мої фронтові товариші-побратими, з якими давали ми клятву не забувати про прокляту війну, передавати правду про неї молодому поколінню, дітям, внукам. Пригадав, що у 2013 році виповниться сто років з дня народження героя Радянського Союзу Миколи Потапенка. Він загинув в боях за Київ на Вишгородському плацдармі 29 вересня 1943 року. Його ім'ям названа Андріївська середня школа, де він навчався, вулиця в селищі, на Меморіалі слави в селищі Андріївка Бердянського району Запорізької області встановлена меморіальна плита і бюст на алеї героїв у парковій зоні.
Я став Почесним громадянином селища Андріївки і одним, певно, останнім свідком-ветераном на тій землі. Відчув, що потрібно братися за діло. На прохання земляків почав збирати відомості про нашого героя до ювілею. Пригадалися слова знайомої сибірячки: «Какую песню о Победе, какой сложить о Вас рассказ?! Богатыри!!! Язык мой беден, чтобыі воспеть, прославить Вас! Лишь Вы, лишь только Ваши плечи груз видержать смогли такой. Он выше силы человеческой. Не по плечу стране другой».
Я, Кучугура Василь Антонович, уже вінничанин, живу у старшої доньки більше десяти років, змушений братися за справу, опираючись на допомогу своїх учнів. Час підштовхує і дуже хочеться, не забути чогось важливого з життя Потапенка Миколи Семеновича.
Народився він 19 грудня 1913 року в селі Андріївка Бердянського району Запорізької області в селянській родині. Батьки -Потапенко Семен Іванович і Домаха Матвіївна - мали свою оселю на Зеленій горі, певно, вели якесь селянське господарство.
1914 рік - Перша Світова війна, потім революція 1917 року, громадянська війна, встановлення радянської  влади, НЕП, колективізація, голод 1932-33 років.
Микола закінчив сім класів Андріївської школи, Чернігівську зоотехнічну школу. Працював у колгоспі Івана Франка зоотехніком. Був комсомольцем і активістом. Працював за розподілом дільничним у міліції в Андріївці. Одружився, мав двох дітей: дочку Зіну 1939 року народження та сина Миколу 1941 року народження.
У 1941 році розпочалася Велика Вітчизняна війна, і одразу Радянський Союз опинився у край важкому становищі. Таємна підготовка Німеччини до нападу і його раптовість, більша численність та краща озброєність військ давали ворогові хоч і тимчасову, але ж перевагу. Гітлерівська армія на початку війни добилася великих військових успіхів, окупувала значну частину західних областей країни, що поставило війська і економіку Радянського Союзу в надзвичайно складні умови.
Точні дані про кількість полонених радянських воїнів досі невідомі. Однак їх нараховують десь до п'яти мільйонів чоловік, з яких приблизно три мільйони - захоплені у полон в перші роки війни. Приведу наглядний приклад. В нашій Андріївці біля мосту на станцію Елізаветівка був табір радянських військовополонених воїнів з дев'ятої та вісімнадцятої армії Смірнова. Там знаходилось до десяти тисяч чоловік, яких німці тримали під строгою охороною і в спеку, і в дощ, голодних і роздягнутих до листопада 1941 року. Скільки їх там загинуло невідомо. Але це було перед очима наших односельців. Потім військовополонених погнали на Мелітополь і далі на захід.
Головними причинами невдач на фронтах у 1941-1942 роках були великі помилки та прорахунки радянського політичного керівництва на чолі з И.В. Сталіним, злочинне знищення у 1937-1940 роках багатьох тисяч командирів та політпрацівників, що значно послабило радянську армію та Військово-морський флот.
Невідомий солдат... Але мені-то він відомий. Я знав його, спостерігав у запеклій атаці, бачив, як він помирав з образою в застиглих очах: мало вдалося знищити ворогів, несправедлива мить, коли куля увірвалася в нього і нестерпно пече зсередини...
Я торкаюся рукою холодного граніту. «Якщо бурштин - смола давніх дерев, то червоний граніт, можливо, закам'яніла людська кров?» (Євген Долматовський «Зелена брама»).
Я сорок років працював в Андріївській середній школі. Вже не одне покоління моїх вихованців давно вийшли в люди, працювали       на        різних   посадах професіоналами і стали пенсіонерами. Ось це моя команда вісімдесятилітніх бійців: Василенко Микола Олексійович полковник у відставці (Київ), Клименко Анатолій Павлович - відомий поліграфіст у місті Києві, Бобир Іван Іванович - теж військовий професіонал (Київ), Білоусенко Олександр Федорович - бувший голова Чернігівської райради, партійний керівник у Токмаку, банківський працівник (Запоріжжя), Ярош, Нестеренко - працівники обласного управління НКВС (Запоріжжя), Ахчи Іван Іванович - мій товариш-колега, партійний працівник (Бердянськ), Потапенко Зінаїда Миколаївна - донька героя Потапенка Миколи Семеновича.
Потапенко М.С.
Мої андріївці, певно, половина моїх колишніх учнів і вже колег-вчителів середньої загальноосвітньої школи, давно прохають мене надати матеріал до 100-річчя ювілею на День пам'яті, щоб вшанувати нашого земляка-Героя Радянського Союзу Потапенка Миколу Семеновича (посмертно), 19 грудня 2013 року.
Дійсно, в мене зібралося чимало відомостей про нього. Два рази я виїздив до Державного центрального архіву Міністерства оборони СССР    в    місто   Подольськ    (Підмосков'я).    Там    відшукав,    де знаходиться Рада ветеранів дивізії Потапенка - 167 Сумсько-Київської, двічі Червонопартійної стрілецької, де воював в 615 стрілецькому полку Микола Семенович. Зустрічався з його однополчанами, вів довгу переписку з ними. Врешті  з  допомогою  свого Внутрішні  війська  разом   із  працівниками Запорізького управління МВС. Чинячи опір наступаючим військам гітлерівців, окремий батальйон особливого призначення відступав разом  з  95  полком  прикордонників  через Гуляй Поле, Чубаревку, Сталіно, Дебальцево.
Десь на привалі відбулася випадкова зустріч Потапенка    Миколи    з    фельдшером    591 стрілецького полку  176  стрілецької дивізії дев'ятої  армії Конвісаровом  Григорієм   Івановичем.     Він  же   і розповідав мені про Миколу. Виявилося, що Григорій, відступаючи
через Андріївку, заходив до батьків Потапенка напитися води, і бабуся Домаха Матвіївна пригощала його з товаришами молоком та ще дала на дорогу стиглих груш та яблук. Говорила, що десь і її Микола,  напевне,  поневіряється  в  солдатах.  Та зустріч  надовго запам'яталась Миколі та Григорію на шляхах війни.
Дороги війни (1941-1942)
Втім, що дороги у нас на Україні, як і в Росії, повинні бути кращими, ніколи не було секретом, тим більше у війну 1941-42 років. Вони були не багато кращими від бездоріжжя. Дороги ґрунтові без покриття були такими завжди, тільки вирівняні грейдерами та мали подекуди містки малого тоннажу в загрузці. Із початком війни вони зовсім псувалися, коли по них проїжджали великотоннажні машини, танки, пересувалася маса людей-біженців із візками і колясками (з домашнім скарбом), отари овець і великої рогатої худоби, їхали колони сільськогосподарської техніки: трактори, комбайни. І вся ця маса потопала в пилюці, приваблювала фашистські літаки, які нещадно бомбили їх на дорогах, переважно на переправах рік на мостах. Цей потік не припинявся ні в день, ні в ночі і був поживою фашистів. Численні жертви, здебільшого, траплялися на дорогах війни 1941-42 років. Гинуло людей, худоби, сільськогосподарська техніка якої було дуже багато не менше ніж на фронті, і ніхто її не перераховував і не охороняв. Рідко де була служба регулювання пересування військ, і вона не забезпечувала безпечного руху маси людей, худоби, техніки. Вся надія була на хмарну погоду, коли не літали ворожі літаки, і декому вдавалося благополучно переправитися через річки по містках. Все це наклало відбиток на дії регулярних частин Радянської армії, які намагалися прикривати цивільних людей при пересуванні на дорогах війни. Цю роботу здебільшого виконували загони особливого призначення НКВС Внутрішніх військ, міліція. Ці загони брали під охорону державні підприємства, залізничні станції, мости, забезпечували евакуацію станків і механізмів заводів, шахт, підприємств, елеваторів і других об'єктів. їм ставилося в завдання не залишити фашистським військам нічого цінного для використання.
Згодом працівників органів НКВС об'єднали в 71 окрему бригаду, а потім 175 полк НКВС, який брав участь в боях на Воронежському та Брянському фронтах. Микола Потапенко командував взводом. Був три рази поранений, проходив лікування в госпіталях.
Як пригадувала капітан медичної служби Першина Катерина Андріївна, був в її госпіталі поранений в голову і руки лейтенант Потапенко    Микола дуже активний і чуйний товариш. Він своїми організаторськими здібностями багато допоміг керівництву госпіталю в місті Воронежі при евакуації його в Сизрань на Волзі. Йому треба було ще довго лікуватись, але він забув про це - добував машини для евакуації, організовував перевезення поранених, подбав про обладнання госпіталю. Керівник не міг натішитися такому помічнику, а тому клопотав перед командуванням про нагороду його бойовим орденом.
Катерина Андріївна, почесний пенсіонер-інвалід ВВВ першої групи в місті Вінниці, і зараз не забула про Миколу, добровільного помічника в ті важкі часи війни 1942 року, відразу ж пізнала його, розповідала, де і коли бачила, запам'ятала його допомогу госпіталю.
На початку 1943 року Потапенко М.С. був направлений до складу 167 стрілецької дивізії 615 стрілецького полку командиром першої роти. Маючи певний досвід, намагався добре підготувати своїх бійців для ведення бою в населених пунктах, на переправах, у лісі і в екстремальних умовах. 167 стрілецька дивізія брала участь у боях на «Курській дузі». Один з її полків відбивав напад гітлерівців на Білгородськім напрямку, а потім в період прориву оборони 615 стрілецького полку звільняв від ворога місто Суми (2.09.1943 р.), місто Ромни (16.09.1943 р.), Прилуки (18.09.1943 р.). Потапенко Микола був нагороджений медаллю «За бойові заслуги» та орденом «Червоної зірки». Не відриваючись від ворога, воїни 167 стрілецької дивізії підійшли до річки Десни, форсували її, прийняли участь в боях під Вишгородом на Лютіжськім плацдармі (місто Київ). Військові частини з натхненням гнали ворога, відразу ж захоплювали плацдарми на правому березі Дніпра. Готувалися до форсування ріки і воїни 615 стрілецького полку 27 вересня 1943 року. Полкова розвідка виявила на острові «Великий Пісчаний» ворожий загін охорони. Друга рота першого батальйону 615 полку переправилась на острів і вибила бойову охорону ворога, захопила частину плавзасобів, закріпилася на ньому. Командир першої стрілецької роти старший лейтенант Потапенко одержав наказ командира першого батальйону капітана Шевцова готувати підсилену роту до форсування основного рукава Дніпра і захоплення плацдарму на правому березі навпроти міста Вишгорода. Підготували засоби для підсиленої стрілецької роти, куди увійшли: бійці третьої роти лейтенанта Очеретька, два станкові кулемета і три ПТРи, дві - 45 мм. гармати і мінометна гота - три ствола, сапери - три чоловіки, два автоматника з полкової розвідки, старшина із господарчим відділенням і кухарями. Всього набралося 117 чоловік, зброя: ручні кулемети, автомати, гвинтівки, ручні гранати; п'ять офіцерів, тринадцять молодих командирів-сержантів, два санінструктори і ще кореспондент дивізійної газети Ізашкін. Місцеве населення (рибалки та партизани) допомагали і вказували більш безпечний маршрут для переправи на ворожий берег. Було відомо, що німці замінували прибережні води на піщаний берег. На крутім високім березі, за піщаним пляжем, ворог розмістив великокаліброві кулемети, міномети, гармати, в глибині - танки, самохідні артилерійські установки та іншу техніку. Велася пристрілка берега і безперервно в нічний час німці освітлювали ракетами. Вороги розраховували відсидітися за, здавалося, неприступними Дніпровськими укриттями.
Але Червона армія на Лютіжськім плацдармі мала перевагу в кількості бійців і бойової техніки. Тридцять восьма армія генерала Москаленка К.С. готувала прорив ворожих укріплень з північної сторони Києва, підготовлювала з Букрінського плацдарму третю танкову армію генерала Рибалки П.С., напоготові була авіація. Старший лейтенант Потапенко довів наказ до всіх бійців, щоб кожен розумів свій маневр. Було проведено відкриті партзбори, всі горіли бажанням швидше подолати ворога і вигнати його зі своєї території. Відпрацьовували сигнали і порядок взаємодії всіх підрозділів. Політрук Ненашов не міг нарадуватись боєготовності бійців. Потапенко сам підтягнутий, турботливий про своїх підлеглих, дорожив їх життям, піклувався про них, і вони теж платили йому добром, хорошою виучкою і дисципліною.
Десь за північ по умовленому сигналу все зарухалося ціленаправлено, кожен знав свої обов'язки, допомагав товаришам, турбувалися про тих, що не вміли плавати. Старослуживі солдати допомагали молодим малообстріленим бійцям десантної роти.

На переправі
Ніч видалася похмурою, йшов дрібний дощик, вода в Дніпрі хлюпала малою холодною хвилею. Настрій у бійців був тривожний. Усіх хвилювало, як зустріне їх ворожий берег, де часто, але невиразно, просвічувались ворожі ракети. Усі плавзасоби Потапенко розмістив так, щоб було зручно надати допомогу тим, хто опиниться у воді на розбитих човнах. Більше тривожила техніка, яка не вміла плавати - гармати, міномети та станкові кулемети. Усі трималися вказаної дистанції та напрямку руху. Були і провідники від партизан.
Наказано підтримувати тишу, не демаскувати себе. Гітлерівці видимо нервували - вели обстріл по всій акваторії Дніпра і в нашому напрямку проти Вишгорода. Хоча такий обстріл був безприцільний, але повної гарантії попасти під обстріл не виключали. У ході переправи відпрацьовувався зв'язок із підрозділами по малопомітним відгукам річкових птахів: філіна чи «бугая».
Бійці налягали на весла. Деякий час все йшло гаразд, але вже недалеко від ворожого берега в один човен з бійцями поцілив ворожий снаряд - були жертви, поранені. Всі опинилися у воді. Їм відразу ж надали допомогу із сусідніх човнів - підібрали навіть загиблих.
Наближаючись до берега, уже на мілководді потрапили на ворожу міну і підірвалась баржа з гарматами лейтенанта Михайленка. З великими зусиллями їх удалося витягнути на берег і привести у бойовий стан.
Бійці     Потапенка дружно    висадилися    на ворожий       беріг,    і, допомагаючи один
одному, зайняли завчасно вказані сектори оборони. Не затримуючись, копали окопи та апарелі для кулеметів, мінометів, протитанкових рушниць та гармат. Санінструктори потурбувалися про місце перев'язочного пункту. Старшина роти облаштував свій господарський куточок. Перед ранком усі плавзасоби були притоплені і замасковані. Перевірили зв'язок: телефони працювали, рація теж.
Микола Потапенко розташував роти в бойових порядках, подбав про прикриття із флангів станковими кулеметами. Глибше закопали 45 мм гармати, але берег був низький і не дозволяв глибоко зариватися в пісок, оскільки окопи заповнювалися водою, і було неможливо щось вдіяти. Тому берегли боєприпаси і надійніше маскувалися. Гірше було попереду на відкритому піщаному пляжі, де ніде було укритися, не демаскуючи себе. Зате ворог був у кращому становищі, тобто мав високий берег (до шестидесяти метрів), де він укрив свої вогневі точки, цим самим забезпечивши їм хороший круговид: все було видно, як на долоні. Як говорять військові, ворог  міг добре маневрувати вогнем і колесами, а тому скористався цим, ставлячи десантників у невигідні умови. Демаскувалося навіть незначне пересування на оборонній позиції. Зв'язок із островом і зарічними тилами полку і девізії був сталим і працював без перешкод. Разом з нашим десантом тут на плацдармі були артилерійські коректувальники і полкова розвідка. Здавалося, що все продумано правильно.
.

Кидок десантників був стрімким, ворог спізнився провести загороджувальний вогонь своїх вогневих точок, а тому із кулеметів вів неприцільний вогонь. Уже на березі бійці Миколи Потапенка поспішали споруджувати окопи, позиції для стрільби. Командири наказували добре зариватися в землю, але всі усвідомлювали, що  сипучий пісок був ненадійним укриттям. Ранком, ще не проглянуло сонце, як заговорили ворожі кулемети, густо посипалися міни. Ворог нервував. Бійці Потапенка замаскували свої окопи і вели спостереження за ворожими діями. Був наказ економити боєприпаси і вогонь відкривати лише по сигналу командира. Через деякий час німці приготувалися до атаки з району цегельного заводу, рідким ланцюгом під прикриттям кулеметів вели вогонь з автоматів і пересувалися до наших берегових укріплень. Підпустивши їх на коротку дистанцію, Потапенко наказав відкрити прицільний вогонь по ворожих бойових порядках, таким чином примусивши їх залягти теж на відкритому пляжі. Наші меткі бійці пригостили їх ще і ручними гранатами. Ворог відступив, залишивши убитих і поранених. Згодом гітлерівці атакували з флангів під прикриттям трьох БТРів (бойових машин піхоти) і двох САУ (самохідних артилерійських установок), але успіху їм це не принесло. Потапенко по рації попросив підтримки своєї артилерії із задніпровських   позицій.   Підбили   і   наші   ПТРи   (протитанкові
рушниці) два ворожі БТРи, а самохідки накрила наша артилерія. Через деякий час ворог уже бомбував «Ю-88». Наші позиції-укриття були малонадійними, з'явилися вбиті і поранені. Важко поранений був і Микола Потапенко, але ще віддавав команди через свого ординарця Юсупова, телефоніста Максимова. Ворог вів вогонь із далекобійної артилерії, і один із снарядів поцілив у командний пункт Потапенка. Загинув старший лейтенант і його товариші. Командування нашими десантниками прийняв політрук роти Ненашев. Бійці відбивали атаки ворога і трохи розширили плацдарм, утримуючи його до підходу головних сил 615 стрілецького полку і своєї 167 стрілецької дивізії. В кінці дня гітлерівці пустили свої танки, намагаючись відшліфувати гусеницями наші окопи, але марно. Наші бійці вели прицільний вогонь з протитанкових рушниць, 45 міліметрових гармат, діставали ворожі танки протитанковими гарматами. Було підбито чотири танка, три БТРа, і вороги знову відступили.
Наступила ніч. Німці увесь час кидали ракети і вели безприцільний вогонь по наших позиціях. Користуючись темною порою ночі, наші підрозділи здійснили висадку другого ешелону бійців 615 стрілецького полку і 167 стрілецької дивізії. Вони надійно закріпилися на плацдармі, була надана допомога пораненим.    Убитих    захоронили    з почестями там же на плацдармі біля міста Вишгорода. Багатьох наших бійців нагородили орденами і медалями. Старшому лейтенанту Потапенку 29 жовтня 1943 року указом Верховної Ради СССР присвоєно звання Героя Радянського Союзу посмертно.
5   листопада   1943   року   перейшов   у   наступ  весь   перший український фронт під керівництвом генерал-полковника Ватутіна. В його   складі   167   стрілецька  дивізія   звільнила  пригород   (Пущу
Водицю),    а   6   листопада   була   на   Хрещатику   і   доповідала командуванню фронту про визволення міста Києва від німецьких окупантів.
Після звільнення Києва 167 стрілецька дивізія брала участь в Житомирсько-Бердичівській операції, звільняла північні райони Вінницької області. Взимку вела бої на північному фасі Корсунь-Шевченківської операції, потрапила в оточення ворога, вийшла з нього із значними втратами. Дивізію вивели до другого ешелону на поповнення в резерв Верховного командування. Потім вона брала участь в боях за Карпати в складі четвертого українського фронту і звільнила Угорщину, Чехословаччину і закінчила війну в Празі.
Подвиги наших земляків були важливим внеском в перемогу над фашистською Німеччиною і слугували добрим прикладом нашим нащадкам, як потрібно було захищати свою Батьківщину від ворога. Відмічаючи сторіччя нашого земляка, героя Радянського Союзу, старшого лейтенанта Потапенка Миколи Семеновича, ми повинні всі пам'ятати, якою ціною нам дісталася перемога. Будьте патріотами своєї Батьківщини.
«В нас клятва єдина і воля єдина,                     Єдиний в нас клич і порив:                                  Ніколи, ніколи не буде Вкраїна                             Рабою німецьких катів».
Микола Бажан
Пам'ять
Ми пам'ятаємо і завжди пам'ятатимемо тих, хто не повернувся до рідних домівок з фронтів минулої війни. Це вони повсюдно увічнені у бронзі та граніті численними пам'ятниками, обелісками і меморіальними знаками. Вже два покоління людей виросло відтоді, та й досі не перестають діти чекати батьків, що пішли воювати з ненависним ворогом, а жінки продовжують шукати могили загиблих чоловіків... Всі вони - відомі і безіменні герої тих далеких битв, гідні нашої незгасимої пам'яті!
Це наше історичне багатство, воно не дозволяє нам губити цінні хвилини нашого життя, допомагає нам розібратися в майбутньому.
Пам'ять про Велику Вітчизняну війну призиває молоде покоління захищати свою Батьківщину, так як і наші батьки це робили завжди, у всі віки, при будь-якій владі і епосі.
В котрий раз я згадую свого земляка Потапенка М.С., який віддав своє життя за те, щоб наші нащадки, наше молоде покоління не потрапило в рабство німецькому фашизму. Так думали ми - його фронтові товариші. Згадуємо поіменно тих, хто не дожив до перемоги, і це наш заповіт живим на все життя. Ми, залишившись живими, дали клятву полеглим товаришам - передати естафету пам'яті нашому молодому поколінню. Ось і тепер я пригадую фронтових товаришів Миколи Семеновича, з якими доводилося зустрічатися в післявоєнний час на місцях боїв в Хлевенськім районі на Тамбовщині і у Вишгороді, де вони відвоювали від гітлерівців плацдарм у вересні 1943 року, в Ново-Петрівцях, де зберігається бойове знамено їхньої 167 стрілецької дивізії, в Києві, який звільнили від гітлерівців 6 листопада 1943 року. Його однополчани - герої Радянського Союзу:
1)  лейтенант Захарчук Микола Максимович (Хмельницька область);
2)            лейтенант Очеретько Іван Данилович - командир третьої стрілецької роти 615 стрілецького полку (Олександрія);
3)            капітан Бондар Анатолій - командир протитанкової батареї (Львів);
4)            кулеметник Баранніков Федір (Саратов);
5)            медсестра Бобришова Варвара (Тамбов);
6)            старший сержант Веселий Микола (Псков);
7)     лейтенант Галкін Петро - командир взводу зв'язку 615
стрілецького полку;
8)   старшина Єременко Петро (Воронеж);
9)                 лейтенант Качан Іван Денисович - командир Миколиного взводу (Шепетівка);
10)          Лапшин Олександр із Тюмені;
11)          Меркур'єв Михайло - розвідник (Північний Донець);
12)          сержант Меньшенін Федір (Свердловськ);

13)                     командир Мокроносов Аркадій Вікторович - начальник артилерії 615 стрілецького полку (Свердловськ);
14)                     старший  лейтенант  Плесовський  Григорій  -  начальник зв'язку 615 стрілецького полку (Омськ);
15)        лейтенант    Перекрест    Григорій    -    мінометник    615
стрілецького полку (Львів);
16)   лейтенант Токарев Аркадій - розвідник (Ужгород);
17)                лейтенант Фрой Єфим - комсорг 615 стрілецького полку (Харків);
18)                капітан Шевцов Василь Микитович - командир першого батальйону 615 стрілецького полку (Вороніж);
19)                лейтенант Бахтін Олександр Єгорович - командир восьмої стрілецької роти 615 стрілецького полку;

20)                         старший  лейтенант  Дохненко   Олександр   Федорович  -командир четвертої стрілецької роти 615 стрілецького полку;
21)                         старшина  Захаров   Олександр  Айранстович  -  командир взводу пішої розвідки 615 стрілецького полку;
22)     молодший лейтенант Ісакін Василь Васильович - командир
взводу першої стрілецької роти 615 стрілецького полку;
23)      старший  лейтенант  Титаренко  Микита Афанасійович -
командир третьої мінометної роти 615 стрілецького полку;
24)        старший лейтенант Мамоєв Кирило Миколайович -
командир взводу зв'язку стрілецького батальйону 615 стрілецького
полку;
25)    старший сержант Нікітін Анатолій Тимофійович - командир
відділку розвідки 615 стрілецького полку.
Всі вони прихильно відзивалися про нашого земляка.  Його командир першого батальйону 615 стрілецького полку Шевцов Василь Микитович писав у листі до його дочки Зінаїди Миколаївни: «Ви можете пишатися вчинками, бойовими діями свого батька. Його стрілецька рота була кращою в батальйоні і полку. Він був натхненним комуністом і служив прикладом своїм бійцям і командирам. Його військова майстерність була супутником удачі в бою. Завжди його стрілецька рота була більш підготовлена до бойових дій, дякуючи його умінням навчати бійців наполегливості, витримці, умінню діяти в бойовій обстановці при взятті населених пунктів, в місці при форсуванні рік, в інших екстремальних умовах. Він був уважним і чутливо відносився до своїх товаришів, знав і вирішував їх проблеми. Дорожив їхнім життям і знав, на що вони були здібні, тримав дисципліну. Бійці йому платили довірою і натхненною звитягою в бою. Побратими цінували його розсудливість, уміння організувати бойову операцію чи заслужений відпочинок після бою, завжди радилися з ним у важкій бойовій ситуації, знаходили розумне рішення. Поважали його командири і бійці. Його рота завжди була на передньому плані, на важливих напрямках бойових завдань, просилася в бій і перемагала. Не було випадків не виконання поставленого завдання, яке б воно не було важке чи нездійсненне». Товариші Миколи Семеновича розповідали про бойові операції, його кмітливість в їхньому проведенні. У проміжку між боями він був душею товариства, і це всім подобалося.
Пам'ять про Миколу Потапенка довго і вперто трималася за першою стрілецькою ротою 615 стрілецького полка.
Вже відгриміли бої за Дніпро, звільнили столицю України - місто Київ. Дивізія, переслідуючи ворога, відкинула його до Бердичева та Житомира, звільнила ряд північних районів Вінницької області, а перша стрілецька рота все ще називалася ротою Потапенка, і його глибокі та сталі традиції ще добре трималися в колективі. Згадувалися бої з участю командира, його рішучі накази при виконанні бойових завдань.
Зібравши сили, гітлерівське командування забажало повернути назад Київ. Ворожі танкові корпуси були націлені на Лютіж і південну частину міста.  Була  напружена  обстановка,  важкі  бої. Дивізія потрапила в оточення, несла втрати, була виведена в другий ешелон для поповнення.
В Києві і області розпочалися відбудовчі роботи міського господарства. В селах знову переорювали лани і сіяли озимий хліб, але завжди не вистачало чоловічих рук, тяглової сили, а все ж потрібно було давати хліб наступаючій Червоній Армії. Увесь тягар робіт впав на жіночі плечі, дітей та пенсіонерів. В тилу збирали пожертвування на танкові колони, ескадрильї літаків та інше військове спорядження. Почали відкриватися школи, лікарні, відділення зв'язку, музеї і меморіали на місцях поховання загиблих воїнів в боях за Дніпро. В місті Вишгороді Київської області встановили стелу з викарбуваними іменами загиблих, серед них є й ім'я старшого лейтенанта Потапенка Миколи Семеновича. В Ново-Петрівцях засновано музей-діораму «Битва за Київ». Там зберігаються бойові знамена дивізій, звільнивших місто. Там же установлені меморіальні плити героям Радянського Союзу, у тому числі і Потапенку. У Вишгороді є вулиця, названа на його честь. Піонерські загони першої та  другої  середніх   шкіл   носили   ім'я  нашого   земляка.   Червоні слідопити шкіл листуються з ветеранами дивізій, які звільняли їх від
фашистських  загарбників.   Я,  учитель-слідопит  Кучугура  Василь Антонович,  був  не раз  в  цих школах,  зустрічався з учнями та вчителями міста Вишгорода. У Ново-Петрівцях, Києві, Пушій Водиці передавав матеріали про   героя  Радянського Союзу Потапенка М.С. і у Вишгороді установлено пам'ятник героям форсування Дніпра битви за місто Київ.  Честь   і хвала учням і вчителям Андріївської середньої школи Бердянського району Запорізької області, селищній Раді Андріївки, які увіковічили пам'ять про нашого земляка - старшого лейтенанта Потапенка Миколу Семеновича.
Відмічаючи його сторічний ювілей, в День пам'яті односельці і молодь приносять данину пам'яті всім воїнам, які здобули перемогу над німецько-фашистськими військами у Великій Вітчизняній війні. Безсмертна пам'ять про це має зберігатися у наших серцях.
23.02.2012.  В.Кучугура.

Комментариев нет:

Отправить комментарий