Літопис запорізької полiцiї

Україна понад усе!

понедельник, 19 ноября 2012 г.

Хто віддав душу за людей, буде вічно в їх пам’яті




   Служба справді була його покликанням. Це одразу ставало зрозумілим усім, хто хоч трохи знав Юрія, — згадує командир відділення четвертої роти ОБ ППСМ Запорізького МУ УМВС України у Запорізькій області Олексій Перекопін про міліціонера батальйону Федорюка.
Юрій Федорюк вирішив зміни­ти свій фах у 20 років. Мав спеціа­льну освіту, але коли настав час вла­штовуватися на роботу після служ­би в армії, зрозумів: складні сучас­ні верстати з програмним управ­лінням більше не цікавлять. Вага­вся недовго — через місяць після демобілізації прийшов на службу в органи внутрішніх справ. Уже пер­ші чергування засвідчили — люди­на знайшла своє місце в житті.
Кожен у роті знав: більш на­дійного напарника, ніж Федорюк, знайти важко,— тому з ним зав­жди охоче виходили на маршрут. Адже Федорюк — не з тих, хто під час чергування відсиджуватиметься у кафе або інших «теплих» місцях. У нарядів, до складу яких входив Федорюк, завжди були чи не най­вищі службові показники.
«Під час виконання службових завдань
відзначається великою працездатністю. У спілкуванні з оточуючими ввічливий, тактов­ний, в той же час вимогливий до себе та інших», - так записано в одному з атестаційних висновків на Юрія. Невдовзі його як одного з тих, хто складав кістяк роти, при­значили заступником командира взводу — командиром відділення. Любов до справи, впевненість у не­обхідності своєї роботи, звичку ґрунтовно розглядати навіть не­значні обставини будь-якої при­годи старший сержант міліції Фе­дорюк намагався передати підлег­лим, особливо тим, хто тільки-но починав службу в ОВС. ,
        У нього був справжній та­лант помічати з першого погляду те, на що інші просто не зверта­ють уваги, — пригадує Олексій Перекопін, у якого шість років то­му Юрій Васильович був настав­ником. — Пам'ятаю, якось пізно ввечері під час чергування ми їхали на патрульному автомобілі мі­ською вулицею. Навколо темрява, тільки у світлі фар щось і видно. Раптом Федорюк каже водію: «Зу­пинись». Ми нічого не зрозуміли, а він уже вийшов з машини, по­кликавши мене із собою. А вже че­рез кілька хвилин ми затримува­ли чолов'ягу, який поряд із сусід­нім будинком розукомплектовував чужу іномарку....
Людина не для паперової ро­боти, практик. Це визначення повністю справедливе щодо Юрія Ва­сильовича. На маршруті він зав­жди міг дати собі та іншим раду. «У складних умовах здатний прийняти вірне рішення», — так визначається покликання до живої роботи офіційною мовою. На прак­тиці ж це сухе формулювання ви­ражається вмінням, скажімо, за­тримати кількох злочинців само­тужки. Саме так було того осін­нього вечора, коли наряду ППСМ, до складу якого входив Юрій Федорюк, довелося затримувати группу злодіїв, що зрізали дроти з лінії вуличного освітлення. Старший сержант розумів, що патрульний автомобіль надто помітний, на ко­лесах зловмисників не впіймаєш. Тому вирушив до групи молоди­ків, яких примітив на одній з неосвітлених вулиць району, пішки. Викликав по рації підмогу, а сам, скориставшись тим, що у темряві відрізнити міліцейську форму від цивільного одягу важко, підійшов ближче, аби впіймати зловмисни­ків на гарячому. Коли до місця пригоди прибули ще два наряди, Федорюк вже самотужки поклав на асфальт трьох молодиків. Згодом, під час розслідування, з'ясувалося, що на рахунку цієї групи не один кілометр вкрадених дротів.
Отак, неспокійно, але насиче­но, повною рікою спливали роки. Душа будь-якої компанії, надійний товариш, досвідчений професіонал старший сержант міліції Федорюк залишався вірним своєму покли­канню і рідній роті. Хто знає, як склалася б його подальша кар'єра, якби не той страшний день...
У наряд Юрій заступив разом із старшиною міліції Віталієм Бон­даренком. Чергувати випало пішим території Шевчен­ківського району міста. Близько де­сятої години вечора правоохоронці вийшли на вулицю Мікояна. Юрій Васильович обернувся у бік одно­го з будинків — там рідна домівка, і у вікнах світло. Раптом із яру, що поблизу тротуару, вискочив чоло­вік і одразу кинувся на міліціонерів. Мить — і зловмисника вдалим прийомом вже покладено на ас­фальт. І раптом пролунали постріли — той, лежачи, натиснув  на гачок. Відразу схопившись, злочи­нець продовжував на бігу стріляти. Федорюк і поранений Бондаренко кинулися за ним. Відповісти вогнем  міліціонери не могли - непо­далік на зупинці громадського транспорту стояли люди. Уже по­руч із зупинкою одна з куль влу­чила у груди Юрія Васильовича. Цей постріл виявився фатальним: і медики реанімаційної бригади, яких Віталій Бондаренко викликав на допомогу колезі, не змогли збе­регти життя міліціонера.
16 березня 2002 року, менше ніж через годину після перестріл­ки, Юрій Федорюк помер...   
«...Хто віддав душу за бойових друзів, буде вічно в їх пам'яті, і буде послана йому вічна любов», — такі слова промовив під час по­хорону священик, який правив па­нахиду. Сьогодні, через п’ять мі­сяців після пригоди, міліціонери четвертої роти окремого батальйо­ну ППСМ Запоріжжя розповіда­ють про старшого сержанта Федо­рюка в теперішньому часі...

Наталія Шевченко.  Газета «Іменем Закону» від 23.08.2002 р

Комментариев нет:

Отправить комментарий