— Служба справді була його покликанням.
Це одразу ставало зрозумілим усім, хто хоч трохи знав Юрія, — згадує командир відділення четвертої роти ОБ ППСМ Запорізького
МУ УМВС України у Запорізькій області Олексій
Перекопін про міліціонера батальйону
Федорюка.
Юрій Федорюк вирішив змінити свій фах у 20 років. Мав спеціальну освіту, але
коли настав час влаштовуватися на роботу після служби в армії, зрозумів: складні
сучасні верстати з
програмним управлінням більше не
цікавлять. Вагався недовго — через
місяць після демобілізації прийшов
на службу в органи внутрішніх справ. Уже перші чергування засвідчили — людина
знайшла своє місце в житті.
Кожен у роті знав: більш надійного напарника, ніж Федорюк, знайти важко,— тому з ним завжди охоче виходили на маршрут. Адже Федорюк — не з
тих, хто під час чергування
відсиджуватиметься у кафе або інших
«теплих» місцях. У нарядів, до складу яких входив Федорюк, завжди були
чи не найвищі службові показники.
«Під час виконання службових завдань
відзначається великою працездатністю. У спілкуванні з оточуючими
ввічливий, тактовний, в той же час вимогливий до себе та інших», - так записано в одному з атестаційних висновків
на Юрія. Невдовзі його як одного з тих, хто
складав кістяк роти, призначили заступником командира взводу — командиром відділення. Любов до справи, впевненість у необхідності
своєї роботи, звичку ґрунтовно розглядати навіть незначні обставини будь-якої
пригоди старший сержант міліції Федорюк
намагався передати підлеглим, особливо тим, хто тільки-но починав
службу в ОВС. ,
— У нього був справжній талант помічати з
першого погляду те, на що інші просто не звертають уваги, — пригадує Олексій Перекопін, у якого шість років тому Юрій Васильович був наставником. —
Пам'ятаю, якось пізно ввечері під час
чергування ми їхали на патрульному автомобілі міською вулицею. Навколо
темрява, тільки у світлі фар щось і видно. Раптом
Федорюк каже водію: «Зупинись». Ми нічого не зрозуміли, а він уже
вийшов з машини, покликавши мене із собою.
А вже через кілька хвилин ми затримували чолов'ягу, який поряд із
сусіднім будинком розукомплектовував чужу
іномарку....
Людина не для
паперової роботи, практик. Це визначення повністю
справедливе щодо Юрія Васильовича. На маршруті він завжди міг дати
собі та іншим раду. «У складних умовах
здатний прийняти вірне рішення», — так визначається покликання до живої роботи офіційною мовою. На практиці ж це сухе
формулювання виражається вмінням, скажімо, затримати кількох злочинців
самотужки. Саме так було того осіннього вечора, коли наряду ППСМ, до складу якого входив Юрій Федорюк, довелося
затримувати группу злодіїв, що зрізали дроти з лінії вуличного освітлення. Старший сержант розумів, що патрульний
автомобіль надто помітний, на колесах зловмисників не впіймаєш. Тому вирушив
до групи молодиків, яких примітив на одній з неосвітлених вулиць району,
пішки. Викликав по рації підмогу, а сам, скориставшись тим, що у темряві
відрізнити міліцейську форму від цивільного одягу важко, підійшов ближче, аби впіймати зловмисників на
гарячому. Коли до місця пригоди прибули ще два наряди, Федорюк вже самотужки поклав на асфальт
трьох молодиків. Згодом, під час розслідування, з'ясувалося, що на
рахунку цієї групи не один кілометр вкрадених дротів.
Отак, неспокійно,
але насичено, повною рікою спливали роки. Душа
будь-якої компанії, надійний товариш, досвідчений професіонал старший сержант міліції Федорюк залишався
вірним своєму покликанню і рідній роті. Хто знає, як склалася б його подальша
кар'єра, якби не той страшний день...
У наряд Юрій заступив разом із старшиною міліції Віталієм Бондаренком.
Чергувати випало пішим території
Шевченківського району міста.
Близько десятої години вечора правоохоронці вийшли на вулицю Мікояна. Юрій Васильович
обернувся у бік одного з будинків — там рідна домівка, і у вікнах світло. Раптом із яру, що поблизу тротуару, вискочив чоловік і одразу кинувся на міліціонерів. Мить — і зловмисника вдалим прийомом вже
покладено на асфальт. І раптом пролунали постріли
— той, лежачи, натиснув на гачок.
Відразу схопившись, злочинець продовжував
на бігу стріляти. Федорюк і поранений Бондаренко кинулися за ним. Відповісти вогнем міліціонери не могли - неподалік на зупинці
громадського транспорту стояли люди. Уже поруч
із зупинкою одна з куль влучила у груди Юрія Васильовича. Цей постріл виявився фатальним: і медики
реанімаційної бригади, яких Віталій
Бондаренко викликав на допомогу колезі, не змогли зберегти життя
міліціонера.
16 березня 2002
року, менше ніж через годину після
перестрілки, Юрій Федорюк помер...
«...Хто віддав душу за бойових друзів, буде вічно в їх пам'яті, і буде послана йому вічна любов», — такі слова промовив під час похорону
священик, який правив панахиду. Сьогодні, через
п’ять місяців після пригоди, міліціонери четвертої роти окремого батальйону ППСМ Запоріжжя розповідають про старшого сержанта Федорюка в
теперішньому часі...
Наталія Шевченко. Газета «Іменем Закону» від 23.08.2002 р
Комментариев нет:
Отправка комментария