Літопис запорізької полiцiї

Україна понад усе!

вторник, 2 октября 2012 г.

Із книги С.Рев’якіна «Історія запорізької міліції 1917 – 2007 рр.»

Степан Дмитрович Ревякін понад 10 років свого життя посвятив дослідженню історії запорізької міліції і при активній участі ГУМВС  видав книгу «Історія запорізької міліції 1917 -2007 рр.». Ця фундаментальна праця, на жаль, є єдиною у вивченні історії   міліції всієї Запорізької області.  Найбільш цікаві моменти, викладені в книзі,  будуть розміщені на сайті з моїми назвами розділів. Частина матеріалу має авторські назви розділів. Фото викладено  в обмеженій кількості у зв'язку з низькою їх якістю. Літописець


ВСЕБІЧНО ТАЛАНОВИТІ   ПРАЦІВНИКИ   МІЛІЦІЇ
У лавах запорізької міліції були і є всебічно талановиті люди. Вони не лише залишають по собі глибокий слід професіоналів міліцейської справи, а й роблять певний внесок у загальну скарбницю духовності українського народу. Серед співробітників міліції Запорізького краю працювали і працюють артисти, поети, письменники-прозаїки, ху­дожники, майстри і майстрині художніх вишивок, чудові будівельники, майстри-годин-никарі тощо.
У 50—70 рр. минулого століття на шпальтах обласних, республіканських газет і журналів, особливо в газеті "Радянський міліціонер" (нині це щотижневик МВС України
  «Іменем   закону»)   часто   з'являлися   вірші,   публіцистичні   статті,   нариси   про
робітників запорізької міліції, автором яких був офіцер міліції ПРОХОРОВ ВОЛОДИМИР ІЛЛІЧ.
Ліризм, глибоке знання людської душі, простота і дохідливість викладу думки, освітність образу — все це характерні риси творів Володимира Ілліча.
Народився він 6 січня 1926 року в с. Жальци Єсеновицького
району Московської області в російській сім'ї селянина. В 1953 році В. І. Прохоров на "відмінно" закінчив Ташкентську середню спеціальну школу міліції начальницького складу і став неабияким професіоналом оперативної справи, особливо по лінії боротьби з розкраданням соціалістичної власності. Пізніше закінчив Вищу школу МВС СРСР і, таким чином, здобув вищу юридичну освіту. У липні 1954 року полишає оперативну роботу і переходить працювати в політчастину управління МВС Запорізької області, де обіймає посади інструктора та старшого інструктора. Саме в цей час він починає регулярно друкувати в обласних газетах свої статті на виховну тему, а згодом його вірші, присвячені співробітникам правоохоронних органів, побачили світ у республіканській газеті "Радянський  міліціонер", у всесоюзному журналі "Советская милиция" та в запорізьких обласних газетах.
З 1964 року В. І. Прохоров став заступни­ком начальника Ленінського районного відділу міліції м. Запоріжжя і на цій посаді працює до жовтня 1971 року, опікуючись політико-виховною роботою міліцейських кадрів. Останні чоти­ри роки служби в міліції (в 1971—1975 рр.) Во­лодимир Ілліч безпосередньо займається вихо­ванням молодих спеціалістів правоохоронних органів міліції — у цей час він обіймає посаду за­ступника начальника з політико-виховної робо­ти Міжобласної школи підготовки молодшого та середнього начальницького складу УВС За­порізької області.
Підполковник міліції В. І. Прохоров звільнений зі служби через хворобу 14 березня 1975 року. Та ніколи, до останнього подиху сер­ця (він помер 11 жовтня 2002 року), Володимир Ілліч не полишав пера — писав чудові вірші, більшість яких присвятив співробітникам міліції.
Про те, що він багато років був від Запорізької об­ласті провідним агітатором служби в міліції, красномовно свідчать його численні заохочення керівництвом МВС України та місцевої УВС:
18 лютого 1958 року "за активну участь у газеті "Запорізька правда" нагороджений Почесною грамотою обкому КПУ;
6 травня 1958 року "за сумлінне ставлення до ви­конання службових обов'язків та активну участь у роботі газет" МВС УРСР оголошена подяка;
З листопада 1960 р. "за сумлінне виконання служ­бових обов'язків" занесений на Дошку пошани УВС За­порізької області;

5 травня 1961 року "за ініціативну та активну участь у роботі газет" нагороджений Почесною грамотою МВС УРСР;
5 травня 1962 року "за активну участь у роботі га­зет" нагороджений Почесною грамотою МВС УРСР;
—17 грудня 1963 року" за багаторічну активну участь у роботі газети "Радянський міліціонер" нагороджений МОГП УРСР іменним годинником;
28 січня 1972 року "за активну участь у конкурсі пропаганди роботи радянської міліції" нагороджений Гра­мотою УВС Запорізької області;
6 травня 1972 р. "на відзнаку 10-річчя радіожур­налу "Дружинник" та за активну участь у пропаганді пра­вових знань і боротьбі за зразковий громадський порядок" нагороджений Грамотою Запорізького обласного коміте­ту телебачення і радіо;
—7 березня 1975 року нагороджений УВС За­порізької області цінним подарунком. (1).
Більше 20 нагород одержав В. І. Прохоров за свою багаторічну роботу в органах міліції України (2), та найціннішими для нього були ті, що мали безпосереднє відношення до його творчої діяльності. Він усе життя мріяв видати свої вірші про міліцію окремою книжкою. Та, будучи надто скромною людиною, не наважувався це зробити,  хоч  його друзі-письменники наполягали  на цьому.
І лише наприкінці свого життя, в 2001 році, вже будучи тяжко хворим, наважився
за свій кошт видати вірші окремою книжкою, якій дав назву "Вибране". Кілька віршів з
цієї книги:
                                                              КОННАЯ МИЛИЦИЯ


                                              Конная милиция снова
                                              стала в строй.
                                             Друг четвероногий,
                                             Я служу с тобой.



Нам двоим доверили      Защищать закон.                      Верной конской силою
Я вооружен.
Будем оба бдительны                       Ты и я — вдвоем.                     Служим Украине мы                         На посту своем.
Цокает копытами                    милицейский взвод.                         Смотрят зорко граждане,                       Кто коней ведет.
Всадники довольные                 выпавшей судьбой.                 Хорошо, что конники Возвратились в строй.
(Приблизно 1996 рік — авт.).
МАЙОР МИЛИЦИИ ДОЛЯ
Три дня он раненный лежал,                          За мертвого сочли.                                           Но то был временный привал,                         а не приют земли.
Была та доля не его —                         Погиб другой солдат.                             Герой с фамилией такой                           Не обойдет наград.
Сержанту Доле довелось                        Немало воевать.                                        В бою с врагами пал отец,                     Простилась с сыном мать.
И помнил он ее наказ                Беречь себя и честь.                                   И доказал майор не раз,                           Что честь у Доли есть.*
(приблизно 2001 рік — авт.)
А які мистецьки вивершені картини ма­лює усе своє свідоме життя колишній працівник міліції, пенсіонер органів МВС України, підполковник міліції Микола Васильович Козловський!
Народився він 28 січня 1939 року в селі Жовта Круча Оріхівського району Запорізької області, а юність провів у Дніпровських плавнях, де його батько був лісничим. Певно й там у ньо­го зародилася й розвинулася любов до природи й усього прекрасного, що пов'язане з нею. Так це чи ні, а свої перші малюнки в Кушугумській школі, де він навчався, зробив про ліс і його мешканців — птахів.
Творчістю обдарованого хлопця із села зацікавився відомий на Запоріжжі педагог-художник І. Ф. Федянін і запросив його у свою студію. На той час у цього педагога вчилися Г. Карадуманов, Ю. Очеретько, В. Армановський та інші талановиті підлітки, які в майбутньому стали відомими художниками, що принесли сла­ву нашому краю. Серед них, ще тоді, в навчанні у І. Ф. Федянина, Микола Козловський був не останнім, а чи не найпершим. Іван Федорович пророкував йому значні творчі здобутки, як­що той присвятить своє життя важкій долі художника.
Та М. В. Козловському судилося інше. Після служби в армії він вимушений був сам заробляти на шмат хліба і кусень сала. Саме це привело його в 1964 році у стіни Іва­но-Франківської спеціальної середньої школи міліції, де можна було вчитися за держав­ний кошт та ще й одержувати невелику стипендію, яку, звісно, висилав батькам для підтримки їхнього жалюгідного життя.
Закінчивши цю школу, сумлінно працював у органах міліції Запорізької області на різних посадах, а останні, перед пенсією, чотири роки (в 1900—1994 рр.) був старшим слідчим з особливо важливих справ, пов'язаних з організованою злочинністю (у слідчо­му управлінні УМВС області).
Попри всю завантаженість по професійній міліцейській роботі, Микола Васильо­вич у будь-яку вільну днину малював картини — портрети родичів, друзів і, звичайно, милі серцю куточки рідного краю. Довгий час ніде своїх творів не виставляв та, нарешті, ризикнув. Перший раз виставив своїх кілька картин у невеличкому приміщенні УВС об­ласті, де експонувалися твори самодіяльних митців запорізької міліції. На добре здиву­вання, його картини сподобалися усім відвідувачам. То було на початку 80-х років мину­лого століття. Згодом, у листопаді 1984 року направив своїх кілька картин до Києва — на першу Республіканську виставку самодіяльної творчості співробітників органів внутрішніх справ, присвячену 40-річчю Перемоги радянського народу у Великій Вітчиз­няній війні. І тут його картини були помічені відвідувачами і позитивно сприйняті видатними діячами мистецтв. Так член Союзу художників УРСР, старший редактор журналу "Образотворче мистецтво" т. Придатко, переглянувши картини про природу міліцейських художників, у тому числі й М. Козловського, писав; "А кому не известно, как согревает нас, где бы мы не находились, воспоминание о родном доме, об уголке родной природы? С них начинается Родина. Может быть, потому с такой любовью изображают на своих полотнах самодеятельные художники красоту родной земли". (3). Звичайно, картини М. В. Козловського на цій виставці одержали позитивну оцінку, а їхній автор був нагороджений Почесною грамотою політвідділу МВС УРСР і Спілки художників України.
Після цього М. В. Козловський нерідко виставляв свої твори на різних виставках самодіяльних митців у Запоріжжі, Києві, Москві. Про одну з таких виставок рес­публіканська газета "Советский милиционер" 18 березня 1988 року писала: "Впечатляют полотна начальника инспекции исправительннх работ УИТУ УВД (Запорізької області — авт.) майора Н. В. Козловского, написанные акварелью и маслом. Любуясь пейзажами Николая Васильевича, наяву видишь лес, чувствуешь его запахи, слышишь рокот морского прибоя и шум сосен под ветром. С мастерски вьполненного портрета веселое настроение мальчугана передается зрителю". (4).
У січні 1989 року Запорізьке обласне управління культури та Запорізька ор­ганізація Спілки художників України організували велику виставку народного і са­модіяльного мистецтва мешканців краю. М. В. Козловський сюди подав свій один-єдиний малюнок "Дубовий гай" у техніці акварелі, і художник за нього був нагороджений Дипломом.
Член Спілки художників України Г. Карадуманов говорить про М. В. Козловсько­го так: "Співробітники МВС області вважають його досвідченим і кваліфікованим слідчим міліції, а ми, художники, знаємо його як свого самобутнього колегу".
Дійсно, його твори пройняті реальністю зображення, яке притаманне лише справжнім митцям.
ВЕРБИЦЬКИИ ГРИГОРІЙ МИТРОФАНОВИЧ - це типовий представник надзвичайно скромних, розумних громадян, народний талант яких довгі роки лежить неоціненним скарбом під вантажем часу і нараз, мов у розкол земної кори, проривається на­зовні бурхливим яскраво-вулканічним виверженням. Явище унікальне, але можливе і цілком закономірне.
Справді, таким явищем є для запорізької міліції Г. М. Вербицький. Він народився 13 черв­ня 1938 року в м. Мінську (Білорусія) у робочій сім'ї. Жили Вербицькі голодно й холодно. Тож у 1951 році в пошуках кращого, ніж у Білорусії, життя, сім'я переїхала на постійне місце прожи­вання на о. Сахалін. Тут його батько влаштував­ся робітником на цукровий завод, а мати — в школу вчителькою. Григорій, закінчивши се­мирічку, вступив навчатися в Південно-Сахалінський лісотехнічний технікум за фахом "технік-механік автотракторного господарства". Потім на Камчатці служив у армії, не так учився стріляти, як займався капітальним, вірніше, нескінченним лагодженням американських, ще допотопних, "Студебеккерів" та радянських, розтовчених по наших дорогах, "ЗіСів". Лагодив їх та ще й сам випробовував. Робота не пильна, але без "масла" в голові до неї не підступиш. Ви­пробування витримав на "відмінно", бо мав від начальства лише подяки.
Демобілізувавшись, працював в автобусному парку водієм автобуса. Мабуть, також був непоганим водієм, бо в січні 1960 року його залюбки прийняли в міліцейську родину — став інспектором шляхово-патрульної служби. Саме тоді його друзі вперше були здивовані таким вибором роботи, бо добре знали, що Гри­горій мав бути кимось іншим... А ким? Його давно манила клубна сцена, звичайна російська гармошка, народні пісні — білоруські, українські, російські. Він був одним із "стержнів" художньої самодіяльності скрізь, де працював. І нараз — міліція... "Але я пішов — мені це подобалося", — згадує нині Григорій Митрофанович. (5). Йому справді дуже спо­добалося працювати в органах Державтоінспекції. А коли подобалося, то все виходило га­разд. Керівництво Сахаліну його швидко примітило, і ось Григорій Митрофанович у свої 28 років стає начальником ДАІ м. Південно-Сахалінська. Словом, повністю віддався цікавій, з нескінченними стресами, роботі в міліції. До чогось іншого вже не тягнуло.
З 1971 року Г. М. Вербицький вже працює в Державтоінспекції УВС Запорізької області, де починав службу з державного інспектора обласного апарату, а закінчив у 1992 році заступником начальника ДАІ УМВС у Запорізькій області, підполковник міліції.
Роботи в заступника начальника обласної ДАІ щодня було не на 8 годин, а при­наймні — на добу і трохи більше. І з нею Григорій Митрофанович справлявся, бо, здається, ні про що інше ніколи не думав, як виконати усі завдання, покладені на ньо­го законом та різними підзаконними актами. Він завжди думав і говорив лише про службу ДАІ і міліції в цілому. І нараз... у Г. М. Вербицького виникла ідея організувати з даішників ансамбль народної пісні. Це було в 1989 році. Перший виступ був призна­чений на 10 листопада в залі УВС області. Прийшли, здається, всі співробітники облас­ного апарату. Більшість із них завітали, аби підбадьорити свій перший міліцейський самодіяльний ансамбль. Хвилювалися й артисти-співаки. Чи вийде у них? Чи не "засипляться"?.. Вийшло! Просто чудово вийшло! Згадує той перший "вихід в народ" сам Григорій Митрофанович: "На першому концерті, коли я попереду всіх вийшов з гармошкою, ніхто такого не чекав... Ну, а коли ансамбль виступив — це, звичайно, був фурор". (6).
І після цього почалося швидке зростання популярності самодіяльного мілі­цейського колективу. Вже в червні 1990 року на першому пісенно-поетичному фестивалі МВС України цей колектив одержав диплом лауреата. Його часто стали запрошувати робітники запорізьких підприємств, сільгоспколективи. А невдовзі на "співаючу міліцію" звернули увагу в обласному центрі народної творчості, допомогли ведучими спеціалістами в галузі фольклористики. Даішно-міліцейська самодіяльність якось раптово змінила свій статус на фольклорний національний ансамбль, який став називатись Народним ансамблем Запорізької міліції "Пернач". Його художнім керівником, звичай­но, був Григорій Митрофанович Вербицький. Це під його керівництвом творчий міліцейський колектив щороку почав досягати все нових успіхів. У 1991 році ансамбль — дипломант Всеукраїнського свята козацького мистецтва "Хортиця-91". Протягом на­ступних років ансамбль бере участь у Всеукраїнському і міжнародному літературно-мистецькому святі "Лесині джерела" у м. Новоград-Волинському (на землі Лесі Ук­раїнки). Місцева газета "Лесин край" завжди схвально відгукується про професійній рівень виступів запорізької міліції, відзначає, що ансамбль "Пернач" заволодів серцям  мешканців поліської землі.
В 1994 році такий же успіх мав "Пернач" на святі Козацької звитяги в м. Старокостянтинові, що на Хмельниччині. У березні 1995 року в м. Миколаєві, на конкурс, який проводило Міністерство внутрішніх справ України, ансамбль Вербицького (так найчастіше називають цей колектив співробітники міліції) був нагороджений Дипло­мом лауреата конкурсу та одержав Приз глядацьких симпатій. У цьому ж місяці "Пер­нач" посів перше місце в огляді-конкурсі народної творчості УМВС України в За­порізькій області та одержав Диплом лауреата. У квітні 1997 року на огляді народних колективів міліції він знову здобув Диплом лауреата. У травні 1997 року "Пернач* представляв Україну на святкуванні Днів України в Болгарії і Дня слов'янської писем­ності.
З величезним успіхом пройшли концерти ансамблю "Пернач" 28 травня і 31 жовтня 1998 року в Будинку куль­тури "Будівельник" і 17 квітня 1999 року у концертному зал
ім. Глинки м. Запоріжжя. Тоді засоби масової інформації об­ласті й міста одноголосно за­
явили, що виступ міліцей­ських артистів, їх виконання українських народних пісень,
а особливо козацького періо­ду, стали помітним явищем у культурному житті Запорізь­кого краю. Тільки за 1995—1998 роки цим ансамблем  зроблено 97 виступів, на яких одержали моральне задоволення і чудово відпочи­ли понад 30 тисяч глядачів. (7).
Для ансамблю і особисто для його керівни­ка Г. Вербицького було знаковим святкування днів "Лесині джерела" в Новоград-Волинському в 2000 році. Тоді на виступі "Пернача" була при­сутня польська делегація на чолі з сенатором Яном Степулою. В перерві він підійшов до Гри­горія Митрофановича і запросив ансамбль до Польщі, звісно, щоб поляки насолодилися ук­раїнськими народними піснями. В жовтні того ж року "Пернач" вже був у гостях у сусідньої друж­ньої нам держави і взяв участь у загально-польських днях культури "Курпіовської-2000" в м. Ломжа. Після цього міліцейський ансамбль із Запоріжжя — частий гість Польщі. (8).
Активну участь беруть у ансамблі право­ охоронці УМВС у Запорізькій області (деякі з них вже пенсіонери) підполковник міліції Володимир Міняйло та його дружина прапорщик міліції Світлана, пенсіонер, підполковник міліції Петро Тупилко, підполковник міліції Олександр Мацкевич, пенсіонер, підполковник міліції Валерій Сазонов, ветеран "Пернача" співробіт­ниця міліції Валентина Зубенко та інші.
Г. М. Вербицький не лише керує "Перначем", а й успішно виступає на сцені і, варто особливо підкреслити, пише для ансамблю пісні та вірші, які із задоволенням сприймає глядач.
ПІСНЯ ПРО "ПЕРНАЧ"
Слова О. Житомирського Музика Г. Вербицького
Не сумуй, матусенька, не плач,
Із походу син твій повернеться.
Нас веде в похід полковничий "Пернач",
Що в серцях піснями відгукнеться.
Приспів:
"Пернач" — це батьківський наказ!
"Пернач" — це воля й надія!
"Пернач" — козацька наша мрія,
Живи у серці наш "Пернач", гей, гей!
Батько наш шановний пан Дніпро,                           А матуся — Хортиця весела!                                      То ж козацький прапор, воля і добро,                         А під ним святі міста і села.
Приспів:

Ми нащадки вільних козаків,                    Землю свою будем боронити.                           І нехай минають роки і віки                             — Україну будемо любити.
ЗАПОРІЖЖЯ-ХОРТИЦЯ
Слова і музика Г. Вербицького
Ой, козаки-запорожці у похід ідуть,               Вони весело співають, бусурманів б'ють!          Ворогів було багато: турки, татарва,                        Ой, рубала їх в степах козацька братва!
Приспів:
Запоріжжя-Хортиця, славні козаки!          Запоріжжя-Хортиця, згадка на віки! Батьківщина рідна все перемогла,             Ненька-Україно, в серце увійшла.
Ворогів своїх проклятих всіх у "пень рубали,       Щоб на нашу святу землю більше не ходили.      Після битви повертались, знов пісні співали,    Січову козацьку славу високо тримали.
Приспів.
Минули роки — століття на Дніпровських кручах,             Дух козацький, воля, пісні досі невмирущі,                             Козаки на Запоріжжі на коней сідають,                                              І козацькі жарти, пісні знову тут лунають.
Приспів.
У козацькій у колисці нові козачата,                               І з дитинства їх душа піснями багата,                          Ці нащадки козаків Запорізької слави Будуватимуть міцну і вільну Державу!
Приспів.

ЛОЗИЦЬКИЙ СЕРГІЙ ДЕНИСОВИЧ
— нині пенсіонер органів МВС України, майор міліції.
Всі, хто з ним служив і хто його близько знає, відзначають, що Сергій Денисович — лю­дина ерудована, ввічлива, відгукується на будь-чиє прохання допомогти. А ще знають його, як майстра "на всі руки". Він може ні з чого, з вики­нутого і заіржавілого металобрухту, зібрати, скажімо, велосипед, швидкості якого дивуються навіть бувалі водії.
Та найчастіше захоплюється С. Д. Лозицький збиранням та лагодженням годинників усіх систем. Особливо він полюбляє вдихати но­ве життя в старинні годинники. Працюючи в міліції, всі свої вільні від роботи дні він віддава­вся цій справі. А вийшовши на пенсію, взагалі поринув у свою, милу серцю, стихію — розшукує старі-престарі годинники і лагодить їх.
Подібна робота підвладна лише справж­нім майстрам.
Народився С. Д. Лозицький 3 вересня 1933 року в с. Денисівка Оржицького району
Полтавської області в селянській родині. У 1952—1956 рр. служив в Радянській армії у військах зв'язку. Після демобілізації працював дев'ять років формувальником-ливарником на Дніпропетровському заводі важкого ливарного обладнання, одночасно закінчив школу робітничої молоді за програмою середньої освіти. В 1958—1963 рр. вчився в Дніпропетровському державному університеті, здобув спеціальність учителя російської мови та літератури. Після цього працював учителем у Кіровоградській та Полтавській областях. З 1966 року до грудня 1988 року працював у органах міліції УМВС Запорізької області на посадах середнього і старшого начальницького складу. Останні роки служби був старшим інспектором відділу позавідомчої охорони УВС області. Нагороджений знаком "Відмінник міліції МВС СРСР", трьома медалями "За бездоганну службу в орга­нах МВС СРСР" та медаллю "Ветеран праці".





РОЗДІЛ IV
НАРОДНА МІЛІЦІЯ НЕЗАЛЕЖНОЇ УКРАЇНИ.
ЗАПОРІЗЬКА ОБЛАСТЬ
(1992-2007рр.)


Робітничо-селянська (радянська) міліція ство­рювалась комуністичним режимом з нульової від­мітки: повністю була розігнана і ліквідована народна міліція тимчасового уряду Керенського і набиралися на службу в радянську міліцію громадяни з робітників та бідного прошарку селянства. Ця міліція була мало­грамотною, а то й неписьменною, без досвіду боротьби зі злочинністю, але мала велике бажання служити ко­муністичному режиму і "пролетарям усіх націй і на­родностей". Як це у неї виходило протягом семи деся­тиліть, уже говорилося: були певні успіхи, були й вели­чезні провали.
Дещо по-іншому розпочала свою роботу народ­на міліція незалежної України. По-перше, вона була створена не на голому місці, а на основі тієї ж, ра­дянської міліції. Всі, чи майже всі співробітники міліції, починаючи з МВС і закінчуючи рядовими міліціонерами в районах республіки, залишилися на своїх місцях. Навіть не був змінений міністр внутрішніх справ України — ним продовжував бути Василишин Андрій Володимирович, який обіймав цю посаду з 26 липня 1990 року і аж до 21 липня 1994 ро­ку. В запорізькій міліції також не відбулося жодних змін. Начальником УВС облвиконкому продовжував бути генерал-майор міліції Тищенко Микола Валер'янович аж до виходу на пенсію у 1992 році. Правда, на пенсії він не засидівся. Його досвід оперативної, слідчої і керівної роботи в органах внутрішніх справ знадобився і незалежній Україні. Тож уже в 1993 році він став ректором Запорізького юридичного інституту МВС України. Під його керівництвом, по суті, створюється і набуває неабия­кої сили цей новий для Запоріжжя вищий учбовий заклад. А М. В. Тищенко став тут За­служеним юристом України, він також є Почесним працівником МВС СРСР. Обіймав посаду ректора юридичного інституту до 2002 року. Нині — пенсіонер органів Міністерства внутрішніх справ України.
Після нього в керівництві УВС області розпочалася "чехарда". Першим у цій "грі" був полковник міліції Пянтковський Анатолій Георгійович, пізніше на цій же посаді — начальника УВС області — він став генерал-лейтенантом міліції. При М. В. Тищенку — цей молодий, енергійний "афганець" — був заступником начальника УВС області. Якщо М. В. Тищенко керував органами внутрішніх справ області 7 років, то А. Г. Пянтковському така честь була надана всього лише три роки (1992—1995 рр.) Він став останнім доморощеним (тобто, народився і виховався у рідних стінах за­порізького краю) начальником УВС області, що протримався на цій посаді порівняно довго. Бо всі інші після нього керівники обласного апара­ту УВС, значна частина яких була "варягами" (з Харкова, Києва, Криму і т. п.), обіймали найви­щу міліцейську посаду один-два роки (дехто трохи більше цього терміну).
Так, після А. Г. Пянтковського були на­чальниками УВС (УМВС) області:
генерал-лейтенант міліції Мельников Володимир Григорович (1995—1996 рр.);
генерал-майор міліції Карабан Дмитро Юхимович (1996-1998 рр.);
генерал-лейтенант міліції Варенко Ва­лерій Іванович (1998—2001 рр.);
генерал-майор міліції Алфьоров Сергій Миколайович (2001-2002 рр.);
генерал-майор міліції Петренко Сергій Леонідович (2002-2003 рр.);
генерал-майор міліції Іллічов Микола Олександрович (2003—2005 рр.).
З 5 березня 2005 року начальником УМВС України в Запорізькій області став кия­нин полковник Віктор Спиридонович Бондар. Цього дня, знайомлячи його з особовим складом УМВС області, міністр внутрішніх справ Ук­раїни Юрій Луценко сказав, що в запорізький регіон "підібрати начальника облУВС було не­просто: одним з критеріїв стало те, що він не був зв'язаний з фінансово-промисловими групами".*
В. С. Бондар сподобався запорізьким пра­воохоронцям своєю відкритістю думок, спра­ведливим ставленням до підлеглих і дійсно не зв'язався з жодною "фінансово-промисловою групою". Та був він начальником УВС області чи не найменше, ніж його попередники. Вже у жовтні 2005 року В. С. Бондар залишив За­поріжжя і виїхав до Києва, де став працювати начальником Департаменту громадянства, міграції і реєстрації громадян при МВС Ук­раїни.
А Пянтковський А. Г., ставши начальником УМВС у 1992 році, прагнув не міняти тактики роботи міліції, вже випробуваної його попередником — М. В. Тищенком. Майже ніяких змін ні в обласному апараті, ні в райо­нах області він не робив.
Не було цих змін і у вищих ешелонах вла­ди області. Бо сталося так: одні, здебільшого "рухівці", розхитували основи комуністичного режиму на майданах, а інші, ті, що були при владі, в цей час створювали різні, в основному закритого типу, економічні структури, куди пе­реганяли кошти державних та громадських ор­ганізацій, а то й надбання окремих громадян і. таким чином, зміцнювали свої тили, забезпечу­вали своє надійне майбутнє. Ось що говорить про той період (серпень 1999 р.) тодішній голова Запорізької міської організації Народного Руху України К. Лямцев: "...о десятій годині 26 серпня керівництво області зібрало колишніх перших секретарів райкомів, які встигли пересісти в крісла голів райрад. "Відтепер закінчилось дво­владдя, — заявив голова облвиконкому Дем'янов, — відтепер ви єдина влада". І всі при­сутні встали і зааплодували. Я відчув себе наре­ченим на чужому весіллі, бо зрозумів, що нас просто обдурили. Фактично партійно-державні структури були підготовлені до такого сценарію і лише чекали випадку, щоб досягти найповнішої безконтрольності...
Підозрюю, що весь сценарій їм був відомий у деталях, тому що, як показали наступні події, поки ми бігали з прапорами й мегафонами, вони брали під контроль власність. І досягли цього". (1).
Отже, комуністично-партійний апарат керівних посад не залишив, а лише пере­фарбувався ззовні. На обласному "білому домі", де розташовувалися обком КПУ та облвиконком, замість червоного прапора був вивішений жовто-блакитний стяг. Оце і вся зміна. Значна частина партноменклатурників навіть не обновила вивісок на своїх кабіне­тах. Бо цього й не бажали верхи, які також були витонченими вихованцями вчорашньо­го комуністичного режиму. Першим головою Верховної Ради України, а згодом — пер­шим Президентом незалежної України, як не дивно, став не вождь демократичних сил республіки В'ячеслав Чорновіл, а його запеклий супротивник секретар ЦК КПУ Ук­раїни Леонід Кравчук — так забажав народ, який все ще не виплутався з тенет антинарод­ної ленінської ідеології комунізму.
Головами Запорізької обласної державної адміністрації (губернаторами) признача­лися Києвом вчорашні партійні чи радянські номенклатурники — обкомівські вихованці чи "червоні директори". Так, губернаторами Запорізької області були: Ю. Бочкарьов (ли­стопад 1992 — липень 1994 рр.), В. Похвальський (липень 1994 — квітень 1998 рр.), В. Куратченко (квітень 1998 — січень 1999 рр., грудень 1999 — червень 2000 рр.), О. Кучеренко (червень 2000 — березень 2001 рр.), Є. Карташов (січень 1999 — грудень 1999 рр., бере­зень 2001 — березень 2005 рр.).
Тому й не дивно, що запорізька міліція, як і за радянської влади, продовжувала святкувати, в усякому разі, тим чи іншим чином відзначати, правда неофіційно, жовтне­вий переворот у Петрограді (так звану Велику Жовтневу Соціалістичну революцію 1917 року), і День радянської міліції (10 листопада) та інші свята комуністичного режиму.
Втім же, правоохоронці ані на день не забували, для чого вони існують, тим більше, що складна оперативна обстановка в області про це їм нагадувала. Начальник УВС області А. Г. Пянтковський давав у обласну раду та в обласну державну адміністрацію ре­альні цифри злочинності — бив на сполох.
Адже за січень-червень 1992 року в області був скоєний 11271 злочин, або на 16,6 відсотка більше, ніж за аналогічний період 1991 року, а в Орджонікідзевському, Ленінсько­му (м. Запоріжжя), сільських Веселівському, Куйбишевському, Новомиколаївському, Мелітопольському районах і в м. Бердянську цей показник зріс на 24—53 відсотків.
Зросла кількість тяжких, насильницько-корисливих злочинів, у тому числі вбивств (+39%), пограбувань (+34,2%), розбоїв (+72%), крадіжок державного майна (+74,9%), особистої власності громадян (+20,1%).
Збільшилася злочинність на вулицях і в громадських місцях (+19,9). Майже кож­ний третій злочин був учинений раніше засудженими особами, які ніде не працювали і перебували в нетверезому стані.
Кожний п'ятий злочин скоювали неповнолітні, що було наслідком вкрай неза­довільного вирішення проблем їх трудового та побутового влаштування, відсутності центрів соціальної адаптації для таких громадян. Не займалися молоддю трудові колек­тиви.
Почали припиняти роботу пункти охорони громадського порядку, народні дружи­ни, ради профілактики підприємств та організацій, товариські суди. Згорталися соціальні, виховні, медичні та інші заходи, що виправдали себе у боротьбі з пияцтвом та наркоманією.
При райвиконкомах були скорочені посади інструктора для зв'язку з ДНД і відповідальний секретар комісії у справах неповнолітніх, які відігравали значну роль у зміцненні охорони правопорядку.
За 6 місяців 1992 року у відділи внутрішніх справ надійшло 25182 заяви й повідом­лень про злочини, з них по 11292-х були порушені кримінальні справи. Загальний рівень злочинності зріс із 46,1 до 53,5 злочинів на 10 тис. населення.
Одержавши від УВС області таку розгорнуту картину складної оперативної обста­новки, представник Президента України в Запорізькій області 30 липня 1992 року видав розпорядження № 212, у якому вимагав від відповідних керівників районів і області, ди­ректорів підприємств та організацій терміново відновити роботу добровільних народних дружин, товариських судів, громадських пунктів охорони порядку, проводити, як і раніше, щомісячні дні профілактики правопорушень.
А для боротьби з економічною злочинністю було видано 4 серпня 1992 року роз­порядження представника Президента України в Запорізькій області за № 215. Назива­лося воно "Про заходи щодо посилення боротьби зі злочинністю, захисту прав і законних інтересів мешканців Запорізької області". В ньому, зокрема, говорилося: "Останнім ча­сом криміногенна обстановка в області продовжує ускладнюватися. На розвиток нега­тивних тенденцій все більшою мірою впливає активізація протиправних дій з боку осіб, які приїжджають з інших регіонів колишнього СРСР. На багатьох ринках вони займа­ються незаконною торгівлею дефіцитними товарами... все більших розмірів набуває не­законна торгівельна діяльність, спекуляція... Надходить інформація про встановлення з допомогою погроз і застосування сили монопольних цін на промислові та продовольчі товари, організацію азартних ігор, вживання і збут наркотиків, вчинення дестабілізую­чих громадський порядок дій. Все помітнішими стають процеси, які пов'язані зі спроба­ми розділити сфери впливу в містах і районах області між сталими групами... почастіша­ли випадки організації ними крадіжок дефіцитної сировини, матеріалів на промислових підприємствах з метою подальшого вивозу і реалізації їх за межами Запорізької області та України. Не припиняються також багаточисленні спроби незаконного вивозу гостро­дефіцитних продуктів харчування і промислових товарів.
Більшість громадян з інших регіонів, які прибувають у область, проживають три­валий час у готелях, на приватних квартирах із грубим порушенням паспортного режи­му, намагаються незаконним шляхом прописатися, придбати житло, гаражі, дачні ділян­ки із забудовами, деякі з них фіктивно влаштовуються на роботу в кооперативи та інші комерційні структури...".
Аби побороти ці та інші негативні явища, що поширилися в області, стабілізувати криміногенну обстановку, представник Президента розпорядився:
"— главам державної адміністрації в районах, виконкомам Рад народних депутатів тимчасово... обмежити прописку осіб, які прибувають з-поза меж України без команди­ровочних, відпускних посвідчень, викликів (направлень) на навчання, лікування;
тимчасово встановити такий порядок поселення громадян у готелях;
відділам внутрішніх справ не менше одного разу на тиждень проводити пе­ревірку виконання паспортного режиму в міських, районних і відомчих готелях, а також готелях у домівках;
заборонити реалізацію на ринках і прилеглих до них територіях усіх видів спиртних напоїв приватними особами, кооперативами, малими підприємствами та інши­ми комерційними структурами;
органам внутрішніх справ на випадок порушень встановленого цим розпоря­дженням порядку торгівлі притягувати винних до адміністративної відповідальності згідно з Кодексом України про адміністративні правопорушення;
виконкомам Рад народних депутатів, головам державної адміністрації у районах до 1 вересня 1992 року виділити на ринках приміщення, оснащені телефонним зв'язком для роботи оперативних груп міліції та громадськості;
управлінню внутрішніх справ області активізувати роботу щодо попередження і розкриття злочинів, які являють собою замах на життя, здоров'я та майнову безпеку громадян, підвищити вимогливість і відповідальність керівників органів внутрішніх справ області щодо забезпечення надійного правопорядку і надійного захисту прав та за­конних інтересів мешканців області".
Словом, потуги облдержадміністрації, обласної Ради народних депутатів, обласно­го УВС були неабиякі, аби поліпшити криміногенну обстановку, але ця робота не мала бажаних результатів. Злочинність зростала, набувала нових методів і форм та зловісної витонченості. Характерно, що подібна ситуація була в усій Україні. В інтерв'ю рес­публіканській газеті "Демократична Україна" за 22 вересня 1992 року перший заступник начальника головного управління карного розшуку МВС України полковник міліції Во­лодимир Холондович сказав, що "кількість злочинів по лінії тільки карного розшуку зросла у порівнянні, наприклад, з 1989 роком з 242,8 тисячі до 329,9 тисячі у 1991 році. Сьогодні справді виникають нові види злочинів, створюються злочинні формування, які розкидають свої сіті не тільки в Україні, а й за її межами. Це торгівля зброєю, військовою технікою і навіть стратегічною сировиною... розкриті групи найманих убивць. Широко розповсюдилися крадіжки культурних та історичних цінностей. Зростає число насиль­ницьких злочинів з корисливою спрямованістю. їх жертвами частіше за все стають жінки, кооператори, водії автомототранспорту, передусім ті, хто займається приватним промислом".
Серед причин такого сплеску нових видів і форм злочинів В. Холондович називає: кризові явища в економіці країни, різке погіршення життя, особливо середнього достат­ку населення, і безробіття. Ці процеси стали причиною жорстокості, агресивності зло­чинців, які, щоб збагатитися, ідуть на все.
Та, незважаючи на складну оперативну ситуацію, органами внутрішніх справ Ук­раїни в 1992 році було розкрито 210 тисяч злочинів, що на 13% перевищувало показники 1991 року, було розшукано на 3,5 тисячі більше злочинців, які переховувалися від правоохоронців.
Значною подією в житті народної міліції незалежної України у 1992 році стало встановлення професійного свята — Дня міліції. Указом Президента України від 17 лис­топада 1992 року встановлено "День міліції відзначати, ...щорічно 20 грудня — у день прийняття Верховною Радою України в 1990 році Закону України "Про міліцію..." У День міліції в містах Києві, Сімферополі, Севастополі, обласних і районних центрах, містах обласного підпорядкування проводити урочисті заходи". (2).
У країні ускладнювалася не лише криміногенна обстановка, а й політична, яка не­гативно впливала на всю правоохоронну систему. Справа в тому, що демократичні сили не змогли взяти всю владу у свої руки, а старі комуністично-радянські кадри, перефарбу­вавшись ззовні, насправді чинили опір демократам і всім їхнім благим намірам. А там, де траплялася нагода, комуністично-партійна еліта показувала людям свою згуртованість і міць. Це чітко було видно, скажімо, на святкуванні 7 листопада 1992 року комуністами і соціалістами м. Запоріжжя Жовтневої революції. Того дня на демонстрацію, за підрахун­ками міліції, вони вивели близько 10 тисяч громадян обласного центру. Демонстранти несли виключно червоні й червоно-сині прапори, портрети Леніна, гасла на кшталт "Низький уклін захисникам соціалістичної Батьківщини".
Тоді ж (7 листопада) група демократично налаштованих молодих людей м. За­поріжжя "спробувала покласти до підніжжя Ілліча вінок з колючого дроту з написом "Кату українського народу". Леніна оборонили прихильники соціалізму. Не обійшлося без стусанів. Міліція затримала кількох учасників акції...". (3).
Якого ж берега притримувалася сама запорізька міліція? Юридично вона, як і вся міліція України, була деполітизована і мала стояти лише на боці закону. А насправді було дещо по-іншому. Адже міліцейські кадри залишалися тими, що й були за радянської влади. У свідомості більшості правоохоронців нічого не змінилося. З лютого 1993 року обласна га­зета "Запорозька Січ" надрукувала статтю "Українська чи "совєтська" у нас міліція?" В ній говорилося, що "в грудні минулого року міліція України вперше відзначила свій День наро­дження... Два роки — строк, звісно, невеликий..., але у нашу космічну еру не такий уже й ма­лий, щоб не побачити, в якому напрямку росте немовля і чи не хворе воно на голову...
Мимоволі виникає запитання...: "Кому служить нині міліція України? За кого, за яку віру вмирають її кращі сини?"...
Багато працівників міліції області (а, може, й дві третини їх — ніхто, звісно, соціологічних досліджень не проводив) мріють про повернення до СРСР, до порядків тих часів. Воно й зрозуміло, адже майже кожен з них донедавна був членом антидемокра­тичної організації — КПРС. У СРСР не приймали в органи міліції безпартійних. Навіть були не в пошані ті співробітники міліції, котрі розмовляли чи прагнули розмовляти ук­раїнською мовою.
І вся ця велика армія закомплексованих комунізмом, наділених чималою владою людей залишилася на тих же посадах і місцях понині... Йдеться ...про їхні душі. Кому віддані вони? Якій святині поклоняються? Адже святкують День міліції України. А в їхніх серцях — інша батьківщина з іншою системою.
Для підтвердження сказаного варто згадати (та й запоріжці бачили самі), з якою швидкістю і запопадливістю були вивішені прапори (правда, не червоні, а жовто-бла­китні, бо міліція, все-таки, підпорядковується закону) 7 листопада (1992 року — авт.) на будинку УВС області на честь жовтневого в 1917 році перевороту в Росії. А 10 листопа­да—в день "совєтської" і російської міліції — ну майже всі вітали один одного з про­фесійним святом, хоч достеменно відомо, що кращі сини народної міліції теж гнили в гулагах Татарії, Мордовії й Сибіру...
Так чия ж вона, наша міліція сьогодні — українська чи все та ж "совєтська?". В усяко­му разі, українського в ній замало". А тим часом з трибуни Верховної Ради України все частіше і гучніше звучить голос народного депутата Слесаренка Віктора Михайловича, підполковника міліції, який був вибраний у вищий законодавчий орган країни громадяна­ми Жовтневого виборчого округу № 179 м. Запоріжжя у 1990 році, а до цього працював на­чальником відділу з розслідування злочинів у сфері економіки слідчого управління УВС Запорізької області.
У 1993 році він став у Верховній Раді України першим головою комісії з питань бо­ротьби з організованою злочинністю та корупцією.
Віктор Михайлович вже був депутатом нової формації, з новими і прогресивними по­глядами на історію і розвиток держави України та українського суспільства. Вся його енергія, як депутата, весь його величезний практичний досвід як юриста високого класу, бу­ли покладені на вівтар розбудови принципово нових правоохоронних органів, в тому числі нової міліції незалежної України.
В тім же, міліція ні на день не забувала, що її головний обов'язок (навіть у найсумніші періоди політизації суспільства) — це охорона громадського порядку. Бо злочинність не вщухала, а, навпаки, набирала нових обертів. Ось лише кілька повідомлень за кілька годин у чергову частину УВС області за 16 квітня 1993 року:
"близько 12-00 години в м. Запоріжжі по вул. Аваліані, біля спортивного комплек­су, невідомий чоловік напав на робітницю локомотивного депо з метою її пограбування...";
"у м. Запоріжжі по вул. Стефанова з квартири гр-ки Світлани В. викрадені речі...";
"з сушильного цеху радгоспу, що в с. Бурчак Михайлівського району, викрадено 40 мішків сухофруктів на суму 112 тис. карбованців...";
"в Орджонікідзевському районі м. Запоріжжя знайдений труп з черепно-мозковою трамвою...";
"у Заводському районі м. Запоріжжя з квартири громадянки Лідії Щ. викрадені продукти харчування на суму 28500 купонів...";
"у судмедекспертизі м. Запоріжжя з доставленого трупа чоловіка невідомий вик­рав золоту обручку "печатку";
"із магазину "Кулінарія" в с. Велика Білозерка Кам'янсько-Дніпровського району (нині це Великобілозерський район — авт.) шляхом розбиття віконного скла викрадені цигарки "Ватра" і "ТУ-134" на суму 110 тис. карбованців...").
"у Шевченківському РВВС помер гр.. Євген X., доставлений черговим нарядом у нетверезому стані з вулиці..."
Отже міліції було чим займатися. їй було, по-суті, не до політичних баталій, які кипіли в державі. У квітні 1994 року у Запоріжжі сталася знаменна подія, яка торкалася безпосередньо й міліції: була закрита "барахолка" на вулиці Анголенка й усі приватники перейшли працювати в балку, що біля міського паливно-вугільного складу. Про це об­ласна газета "Запорозька Січ" за 6 квітня писала, зокрема, так: "Как и было запланировано, 4 апреля с пяти часов, не открывая центральний колхозный рынок, работники милиции заблокировали вход на улицы Анголенко и Гоголя. Две бригады рабочих, имевших в своем распоряжении газорезки, два автокрана и семь грузовнх машин, приступили к де­монтажу, погрузке и отправке торгового оснащення на новое место дислокации. К концу рабочего дня улица Анголенко была уже освобождена... Как сообщили в РОВД (мається на увазі Жовтневий РВВС м. Запоріжжя — авт.), каких-либо сложностей, связанннх с переселением не было...".
Весь 1994 рік керівництво УВС області докладало максимум зусиль, аби "пригаси­ти" ріст злочинності і, за можливості, його зменшити. 28 грудня 1994 року відбулася з цьо­го приводу підсумкова колегія УМВС України в Запорізькій області, на якій ішлося про виконання Указу Президента України від 21 липня 1994 року про посилення боротьби зі злочинністю і Державної програми з цього ж питання. На колегії говорилося, що в області "майже наполовину призупинені темпи приросту злочинності, досягнуто зменшення кількості вчинених зґвалтувань, крадіжок зі складів, баз, магазинів та інших об'єктів торгівлі, крадіжок із квартир, готелів і гуртожитків, пограбувань і шахрайств". (4).
Відзначалося також поліпшення оперативного реагування на заяви та повідомлен­ня про правопорушників, на 16,9% (+1735) більше розкрито та розслідувано злочинів.
Особливо стійкі позитивні результати по лінії всіх служб міліції були досягнені в Заводському районі м. Запоріжжя, де РВВС керував професійний оперативник С. М. Алфьоров.
Разом з тим оперативна обстановка в області залишалася складною. Не належним чином проводилася індивідуально-профілактична робота щодо осіб, котрі схильні до скоєння злочинів, зросла злочинність неповнолітніх, раніше засуджених, на ґрунті злов­живання спиртними напоями. Не вжито достатніх заходів щодо зміцнення охорони гро­мадського порядку, особливо на вулицях. Слабо була поставлена оперативно-розшукова робота для виявлення організованих злочинних груп і, насамперед, у кредитно-банківській системі, комерційних структурах. Недостатньо ефективною була робота кар­ного розшуку, слідства, експертно-криміналістичного відділу та інших служб у розкритті і розслідуванні злочинів. Найбільш низькі результати цієї роботи були в Орджонікідзевському, Ленінському, Кам'янсько-Дніпровському, Веселівському, Василівському районних відділах внутрішніх справ.
Була незадовільною робота і з кадрами. У 1994 році на 35,7% зросла кількість по­рушень дисципліни особовим складом, в 2,1 раза (з 7 у 1993 до 15 у 1994-му році) — за­суджених працівників міліції за скоєння злочинів.
За матеріалами цієї колегії начальник УМВС України в області генерал-лейтенант міліції А. Пянтковський видав наказ за № 11 від 5 січня 1995 року, згідно з яким у дис­циплінарному порядку були покарані керівники управлінь карного розшуку, боротьби з економічною злочинністю, охорони громадського порядку, а також керівники Орджонікідзевського, Ленінського та Василівського районних відділів внутрішніх справ. (5).
Та позитивних результатів у роботі запорізької міліції було значно більше, про що свідчить цілий ряд наказів начальника УМВС. Так, у січні-лютому 1995 року ним була видана низка наказів про заохочення співробітників правоохоронних органів за їхню сумлінну працю, зокрема, це накази:
№ 30 від 17 січня — про грошові винагороди співробітникам інформаційного бю­ро УМВС області, слідчого управління та управління виправно-трудових установ за актив­ну участь у реалізації Указу Президента України "Про амністію" від 18 серпня 1994 року;
№ 33 від 18 січня 1995 року "Про стан роботи відділів внутрішніх справ в забез­печенні безпеки дорожнього руху". В цьому наказі зазначалося, що співробітниками ДАІ, у відповідності до вимог Закону України "Про дорожній рух", прийнятого Верховною Радою України 28 січня 1993 року, на підприємствах та в учбових закладах організовано вивчення нових національних Правил дорожнього руху, активізована профілактична ро­бота ДАІ в автомобільних господарствах області, посилений контроль за утриманням ву­лично-шляхової мережі у безпечному для руху стані. Підвищилась ефективність нагля­ду за дорожнім рухом. У 1994 році в області виявлено 345255 (+65,5%) порушень правил дорожнього руху, в тому числі затримано 25039 (+40,7%) водіїв за керування транспор­том у нетверезому стані.
За 1994 рік зареєстровано 1936 (—0,1%) ДТП, у яких загинуло 353 (—5,9%) грома­дян. На 20% зменшилась кількість аварій, скоєних водіями у нетверезому стані. За учас­тю співробітників ДАІ розкрито 2591 (+95,3%) злочин.
Напружено працювали та добились високих результатів у роботі співробітники ДАІ Орджонікідзевського, Гуляйпільського, Веселівського, Розівського, Вільнянського. Бердянського, Запорізького РВ УМВС, Токмацького МВ УМВС, відділів ДАІ та ОПДПС Запорізького міського управління УМВС, Мелітопольського відділу дорожньої міліції: — № 68 від 3 лютого 1995 року "Про встановлення 15-ти процентної надбавки до посадового окладу співробітникам управління карного розшуку УМВС України в За­порізькій області" (такі надбавки одержали шість співробітників, які досягли найкращих показників в оперативно-розшуковій роботі) та інші. (6).
В перші місяці 1995 року міліція області здійснювала комплекс організаційних і практичних заходів щодо припинення діяльності злочинних формувань, у тому числі у кредитно-фінансовій і банківській системах, у сфері торгівлі. Було вилучено 218 оди­ниць вогнепальної зброї, 99 кг наркотичних речовин, скорочена кількість умисних убивств (—11,8%), крадіжок індивідуального майна (—1,0%).
У ці роки успішно працює начальник уп­равління виправних справ УВС облвиконкому Борзенков Іван Геврасимович. Завдячуючи йо­му, значно скоротилася кількість правопору­шень у виправних установах області і поліпши­лися умови утримання засуджених злочинців. В лютому 1993 р. Борзенков був призначений за­ступником начальника обласного УВС.
Та повернемося до загальної оперативної обстановки. Вона в області залишалася склад­ною. Скажімо, у 1995 році збільшилася кількості фактів нанесення тілесних ушкоджень (+61,4%), зґвалтувань (+80,0%), грабунків (+24,5%), розбійних нападів (30,8%), угонів транспортних засобів (+29,4%). Зросла рецидивна (+6,7%) і злочинність на ґрунті пияцтва (+65,9%). На 76,1% зросла кількість злочинів, скоєних у гро­мадських місцях, у тому числі на 73,5% — на ву­лицях. Особливо була слабкою робота УБОЗу, державної служби з економічною злочинністю, карного розшуку. (7).
Треба віддати належне начальнику УМВС області генерал-лейтенанту міліції А. Пянтковському — він доклав максимум свого вміння і знань, аби "зламати хребет" злочинному світу, але оперативна обстановка не поліпшувалася.
У квітні 1995 року вже начальником УМВС України в Запорізькій області був гене­рал-майор міліції (пізніше він став генерал-лей­тенантом міліції) Мельников Володимир Григо­рович. Це вихованець харківсько-київської шко­ли оперативників. Тонкої душі людина. Інтелектуал та витончений інтелігент. Відмінний знавець роботи карного розшуку, боротьби з економічною злочинністю, охорони гро­мадського порядку. Він приїхав у Запорізьку область, щоб, як сказав сам журналістам, залишитися тут надовго. Та працював лише один рік, після чого (у 1996 році) опинився на керівній роботі в апартаментах МВС України (м. Київ).
Це з його "легкої руки", на виконання по­станови Верховної Ради України від 19 січня 1995 року № 10/95Вр "Про створення Хортицького району м. Запоріжжя" та наказу МВС України № 190 від 31 березня 1995 року, був створений такий необхідний для Запоріжжя но­вий Хортицький районий відділ внутрішніх справ і затверджений штат цього підрозділу.
Штат Хортицького РВВС м. Запоріжжя у квітні 1995 року був таким: Керівництво РВВС:
начальник відділу, 1-й заступник, три заступники, начальник штабу, чергова частина складалася з 8 осіб, 2 співробітники групи аналізу, планування та контролю.
На чолі кримінальної міліції був началь­ник, він же 1-й заступник начальника РВВС. Усього в кримінальній міліції був 41 співро­бітник.
            До складу відділення карного розшуку входили:  начальник, заступник начальника, п'ять старших оперуповноважених, вісім оперуповноважених, оперуповноважений у справах неповнолітніх, старший оперуповноважений з розшуку, оперуповноважений з розшуку, чотири помічники оперуповноваженого.
            Усього у відділенні карного розшуку працювало 22  співробітники.
У штаті інспекції у справах неповнолітніх знаходилися: начальник інспекції, старший інспектор, три інспектори. Всього в інспекції було 5 співробітників.
У відділенні боротьби з економічною злочинністю працювали: начальник, старший оперуповноважений, три оперуповноважені.
Відділення боротьби з кримінальним приховуванням прибутків від оподатку­вання складалося з: начальника відділення, старшого оперуповноваженого, чотирьох оперуповноважених. Всього у відділенні було 6 співробітників.
В експертно-криміналістичну групу входили: старший експерт, експерт, інспектор-криміналіст. Усього в групі було 3 співробітники.
На чолі служби громадської безпеки був начальник служби, він же один з заступ­ників начальника РВВС. А також входили:
у групу охорони громадського порядку — старший інспектор служби, та інспек­тор з дозвільної системи;
у відділенні дільничних інспекторів міліції — начальник відділення, заступник на­чальника відділення, сім старших дільничних інспекторів, двадцять чотири дільничних інспекторів міліції. Всього у цьому відділенні було 33 співробітники;
у відділенні паспортної, реєстраційної та міграційної роботи — начальник відділення, старший інспектор з паспортної роботи та ВІР, два старших інспектори з па­спортної роботи, два інспектори з паспортної роботи, старший інспектор ВІР, інспектор ВІР, старший паспортист, три паспортисти. Усього у відділенні працювало 12 спів­робітників;
в інспекції виправних робіт — інспектор — 1 працівник.
у відділенні ДАІ — начальник відділення, старший державтоінспектор, два державтоінспектори, інспектор з адміністративної практики. У цілому у відділенні було 5 співробітників. А всього по службі громадського порядку працювало 53 співробітники;
у слідчому відділенні — начальник відділення, він же один із заступників началь­ника РВВС, заступник начальника відділення, п'ять старших слідчих, дев'ять слідчих, три помічники слідчого, дві друкарки диктофонної групи. Всього 20 співробітників;
у відділенні дізнання — начальник відділення, старший дізнавач і чотири дізнавачі. Всього — 6 співробітників;
у групі кадрів — старший інспектор кадрів, бойової та службової підготовки;
у групі зв'язку — молодший інспектор зв'язку;
у підрозділі забезпечення — старшина, дев'ять міліціонерів, вісім міліціонерів-водіїв. Усього у підрозділі було 18 співробітників;
у канцелярії — старший інспектор, діловод, друкарка 2-ї категорії вона ж може бу­ти 1-ї категорії.
Всього в Хортицькому РВВС у 1995 році налічувалося 160 співробітників, у тому числі:
120 осіб старшого і середнього начальницького складу;
31 — рядового і молодшого начальницького складу;
9 — фахівців, службовців і робітників.
За джерелами фінансування:
за рахунок державного бюджету фінансувалося 119 співробітників;
з місцевого бюджету — 40 осіб;
ІВР - 1 особа. (8).
Аналогічний штат співробітників, з невеликими відхиленнями у напрямку збільшення чи зменшення, був тоді в інших РВВС та МВВС області.
У період керівництва Володимиром Мельниковим УМВС України Запорізької області тут сталася ще одна важлива подія. Виконуючи накази МВС України від 24 січня 1995 року за № 46 і від 31 березня 1995 року за № 200, в обласному апараті УМВС був створений самостійний підрозділ — контрольно-ревізійний відділ. А через місяць було затверджене "Положення про контрольно-ревізійний відділ УМВС України в За­порізькій області", де визначалися основні завдання нового підрозділу:
організація і здійснення контрольно-ревізійної роботи в підрозділах УМВС об­ласті;
контроль за цільовим та ефективним витрачанням державних коштів та викори­станням матеріальних цінностей, станом їх збереження та бухгалтерського обліку, пра­вильним і своєчасним документальним оформленням господарських операцій, до­стовірністю звітності про результати фінансово-господарської діяльності.
Контрольно-ревізійний відділ проводив документальні ревізії та перевірки фінан­сово-господарської діяльності самостійних управлінь і відділів УМВС, які мали фінан­сові апарати, а також інші установи, підрозділи та організації, підпорядковані УМВС об­ласті.
Та чи не найважливішим завданням для керівників УМВС області було припини­ти ріст злочинності. Саме в цьому напрямку спрямовувалися всі зусилля міліції. І ре­зультати не забарилися. Вже у першому півріччі 1995 року намітилася, врешті-решт, тен­денція зниження темпів зростання злочинності з 12,8 до 3,8 відсотка. На 22,1 відсотка менше було скоєно крадіжок державного і громадського майна зі складів, магазинів та інших об'єктів торгівлі. Стабілізувалася обстановка зі злочинністю на вулицях і гро­мадських місцях населених пунктів області, де за півріччя скоєно на 0,4% злочинів мен­ше, ніж за той же період минулого року. І на 16,7% більше розкрито і розслідувано зло Тож не дивно, що в міліції була велика плинність кадрів. У 1995 році на службу в міліцію було прийнято 2118 осіб, а покинули органи внутрішніх справ 1235 співробітників. З роботи звільнили всіх любителів надмірного вживання спиртних на­поїв, хабарників, грубих порушників присяги (зрадників). Служба внутрішньої безпеки, яка була створена в апараті УМВС, виявляла серед співробітників органів внутрішніх справ злочинців і дворушників, яких негайно звільняли з роботи.
Одночасно керівництво УМВС завжди помічало сумлінних, працелюбних співробітників і щедро їх заохочувало. З метою підвищення рівня оперативно-службової діяльності та професійної майстерності особового складу, у листопаді-грудні 1995 року в органах, підрозділах та установах УМВС області був проведений конкурс "Кращий за професією". Переможцями стали найкращі співробітники карного розшуку, служби бо­ротьби з економічною злочинністю, слідчих підрозділів, державної автомобільної інспекції, патрульно-постової служби, протипожежної охорони тощо. (11).
Тим часом кількість правоохоронців збільшилася за рахунок приєднання до УМВС цілого міліцейського підрозділу. Це сталося 26 липня 1995 року: з метою вико­нання вимог наказу МВС України від 30 червня 1995 року № 447 щодо ліквідації відділу МВС України на Дніпровському басейні були підпорядковані УМВС України в За­порізькій області лінійний відділ внутрішніх справ у річковому порту Запоріжжя та лінійний пункт міліції в річковому порту ім. Леніна — також у м. Запоріжжі. (12).
5 серпня 1996 року вийшов Указ Президента України "Про додаткові заходи щодо зміцнення законності та правопорядку в Україні". Цей документ мав зіграти мобілізуючу роль усіх кадрів правоохоронних органів, в тому числі міліції, на профілактику право­порушень і рішучішу боротьбу МВС, прокуратури та судів з уже вчиненими злочинами. Особливе місце відводилося в Указі забезпеченню працевлаштування та соціальної адаптації осіб, звільнених з місць ув'язнення.
Була розроблена програма, згідно з якою надавалася всебічна соціальна допомога особам, котрі звільнилися з місць ув'язнення. Співробітники міліції, в першу чергу дільничні інспектори та карного розшуку, допомагали згаданій категорії громадян працевлаштуватися, знайти належне місце проживання, прописатися там, надавали спеціальну і психо­логічну підтримку звільненим з місць ув'язнення. Цю роботу в Запорізькій області очолив безпосередньо новий начальник УМВС у За­порізькій області генерал-майор міліції Карабан Дмитро Юхимович. На цій посаді він був у 1996-1998 рр.
Ця програма набула всебічного виконання особливо в Ленінському РВВС, де її організато­ром був колишній старший оперуповноважений карного розшуку, а тоді (1997-й рік) вже пенсіонер органів МВС України Анатолій Олек­сандрович Рожков.
В той же час, коли в державі приділялася  увага працевлаштуванню та соціальній адаптації осіб, звільнених з місць позбавлення волі, то в самих органах внутрішніх справ набувало гостроти питання очистки кадрів від "сумнівних          елементів". Так, 21 січня 1998 року начальник УМВС України в Запорізькій області Д. Ю. Карабан підписав наказ № 24. В передмові цього документа говориться: "Згідно з Директи­вою Верхового Головнокомандувача Збройних Сил України (тобто, Президента України — авт.) від 9 грудня 1997 року за № 1 та наказом МВС України від 5 січня 1998 року Л° 8 проведено аналіз виконання Державної програми будівництва та розвитку Зброй­них Сил України...з різних причин гальмується звільнення офіцерів, прапорщиків, які досягли пенсійного віку і мають граничну вислугу років у Збройних Силах, правоохо­ронних органах...".
Таким чином, начебто згадана Директива мало стосувалася органів внутрішніх справ. Насправді, саме виконуючи її, були звільнені з міліції десятки "працівників, котрі не відповідали кваліфікаційним вимогам" (не мали належного освітнього рівня), безвідповідально ставилися до своїх обов'язків та своїми вчинками дискредитували ор­гани внутрішніх справ". (13). Проти деяких з них прокуратура порушила кримінальні справи, а суд позбавив їх волі. Так, сів на лаву підсудних один з дізнавачів Меліто­польського міського відділу внутрішніх справ за отримання хабара від матері підозрюва­ного у хуліганстві.
Одночасно керівництво УМВС області всіляко заохочувало тих співробітників, котрі сумлінно ставилися до своїх обов'язків. Завдячуючи сумлінній праці всієї служби ДАІ у 1997 році не було допущено зростання ДТП. Того року в області сталося 1884 до­рожньо-транспортних пригоди, в яких загинуло 278 громадян, тобто на 1,1% була скоро­чена кількість автоаварій і на 4,5% знижене число смертних випадків у ДТП.
Не цуралися "даішники" й активно займатися розкриттям кримінальних вчинків. За участю співробітників ДАІ у 1997 році було розкрито 7156 (+30,6%) злочинів, 742 І -0,5%) злочини розкрито особисто ними. Підвищилася кількість затримань (558 ви­падків), пов'язаних з незаконним обігом наркотичних речовин та із зберіганням і переве­зенням зброї (290 випадків або на 32,4% більше, ніж у 1996 році).
Напружено працювали та добилися значних результатів у роботі співробітники ДАІ міст Мелітополя й Бердянська, а також Мелітопольського, Василівського, Розівського, Кам'янсько-Дніпровського РВ УМВС й окремої роти дорожньо-патрульної служби м. Мелітополя. Багато з них одержали грошові премії, подяки, були нагороджені почесними грамотами УМВС області. (14).
З відзнак за свою роботу найпозитивніше сприймали працівники міліції грошові винагороди, бо зарплата в них була мізерною. Так посадовий оклад у начальника Меліто­польського МВ УМВС полковника міліції був у 1998 році 115 гривень, у його чотирьох заступників — 100—110 гривень, у начальника штабу цього підрозділу — 105 гривень, а в : оперуповноваженого карного розшуку — 80—90 гривень. В оперуповноваженого карного розшуку районних відділів внутрішніх справ м. Запоріжжя посадовий оклад був ще мен­ший — 70—80 гривень і звання могло бути не вище старшого лейтенанта.
Аналогічні посадові оклади були в оперативних працівників служби боротьби з економічною злочинністю, в експертів-криміналістів, слідчих, у співробітників міліції служби громадської безпеки. А дільничні інспектори й державтоінспектори мали поса­дові оклади ще менші — 60—70 гривень (у м. Запоріжжі).
З травня 1998 року начальником УМВС України в Запорізькій області був при­значений генерал-майор міліції Варенко Валерій Іванович (пізніше йому було присвоєне звання генерал-лейтенант міліції). Криміногенна обстановка на той час у області була напруженою. На обласній колегії УМВС, яка відбулася 19 червня 1998 року, говорило­ся, що за п'ять місяців поточного року зросла кількість крадіжок особистого майна (з 1727 у 1997 році до 5675 у 1998 році, тобто на 20, 1%).
Найбільше таких крадіжок сталося в Новомиколаївському, Гуляйпільському, Пологівському та Оріхівському районах.
Крадіжки державного і колективного май­на зросли в області на 1,8% (а по Україні зни­ження цього виду злочину на 8,7%).
За п'ять місяців 1998 року в області зрос­ли на 99,1 відсотка крадіжки худоби, особливо в Чернігівському, Приазовському, Запорізькому, Оріхівському, Веселівському, Василівському районах.
Погіршилося розкриття майже всіх видів крадіжок. Особливо незадовільно працювали співробітники карного розшуку, дільничні інспектори та інші служби міліції над розкрит­тям крадіжок державного і колективного майна, угонів транспортних засобів. (15).
Водночас Державна служба боротьби з економічною злочинністю (ДСБЕЗ) УМВС Ук­раїни в області досягла певних успіхів: за шість місяців 1998 року нею було викрито 921 злочин, у тому числі хабарництв — 63, в кредитно-фінан­совій системі — 142, при приватизації — 47, в зовнішньо-економічній діяльності — 26, розкра­дань — 352, з них 158 випадків у великих та особ­ливо великих розмірах. Усі ці показники дещо вищі, ніж за такий же період 1997 року. Найефективніше працювала ДСБЕЗ у Заводському, Запорізькому, Новомиколаївському, Вільнянському РВВС та в Мелітопольському МВ УМВС. (16).
В настпуні роки свого керівництва УМВС у Запорізькій області (1999—2001 рр.) В. І. Варенко основну увагу зосередив знову ж таки на боротьбі з економічною зло­чинністю, незаконним обігом наркотиків і, звісно, з традиційними небезпечними кримінальними злочинами — вбивствами, нанесеннями тяжких тілесних ушкоджень, грабунками, розбоями та хуліганством. У всіх цих напрямках була досягнута стабілізація і навіть намітилися певні успіхи. В наказі № 2 від 4 січня 2001 року начальник УМВС об­ласті відзначав, що за підсумками роботи в 2000 році "співробітниками ВБНОН (відділ боротьби з незаконним обігом наркотиків — авт.) разом з галузевими службами УКР, УАСМ, УДАІ, УКП, ВМПІР "Беркут" та міськрайвідділами області на території За­порізької області було виявлено 3477 фактів порушень, пов'язаних з незаконним обігом наркотиків, в тому числі викрито 599 фактів збуту (ст. 229-1 КК України), 194 з яких за­документовано за допомогою методу оперативної закупки, в результаті вжитих заходів усього вилучено із незаконного обігу 1015 кг 411 г наркотичної речовини".
А щоб конкретніше можна було питати з керівників УМВС області за стан справ у тій чи іншій місцевості, начальник УМВС В. І. Варенко підписав наказ № 10 від 10 січня 2001 року, згідно з яким уся область була розбита на шість зон і ще була створена одна "спеціальна зона на транспорті". Керівниками оперативних зон призначені заступники начальника УМВС області С. М. Алфьоров, Є. В. Рижов, С. Т. Холод, М. В. Путій, О. Г. Шмітько, М. Ф. Прохоров. Спеціальна зона на транспорті (лінійні відділи внутрішніх справ у річковому порту та аеропорту, лінійний пункт міліції в аеропорту м. Бердянська і відділення спецміліції) була підпорядкована Є. В. Рижову. Створення цих оперативних зон відіграло позитивну роль у організації боротьби зі злочинністю в області.
"У порівнянні з 2000 роком загальна кількість злочинів на території області у 2001 році скоротилася на 13,9%, кількість тяжких злочинів — на 15,5%. Найбільше скорочення злочинності відзначене у Михайлівському (на 32, 6%), Мелітопольському (на 31,6%), Новомиколаївському (29,7%), Василівському (29,4%) та Оріхівському (26,2%) районах. На 3,2% скоротилась кількість умисних вбивств, на 23,2% — тяжких тілесних ушко­джень, на 21,2% — зґвалтувань, на 24,2% —грабунків державного майна, на 36,8% —вима­гань, на 22,6% — крадіжок державного або колективного майна, на 14,4% — крадіжок осо­бистого майна, у тому числі на 7,9% — квартирних крадіжок. З незаконного обігу вилу­чено 371 одиницю вогнепальної зброї — записано у "Звіті про діяльність Запорізької об­ласної державної адміністрації у 2001 році". (17).
А зі шпальт обласних газет не сходили інформації про ті чи інші, здебільшого, ре­зонансні для області злочини, причому значна їх частина не була розкрита:
12 лютого 2001 року в с. Смоляне Запорізького району було скоєне страшне вбивство: у власному будинку був знайдений труп 87-річної господині з колото-різаними ранами, а у дворі будинку — труп її 40-річної дочки (з газ. "Суббота плюс" за 15 лю­того 2001 року. - С. 3) (18);
невідомі озброєні люди у формі інкасаторів під'їхали до фірми "Зеніт" у м. За­поріжжі і, посадивши в машину жінку-касирку зі 180 тисячами гривень, поїхали в невідо­мому напрямку... З прес-центру прокуратури та Центру громадських зв'язків УМВС Ук­раїни в Запорізькій області надійшло повідомлення, що особи бандитів (їх було четверо) встановлені, і всі вони затримані з допомогою дніпропетровської міліції... Тоді ж був знайдений труп жінки-касирки зі слідами насильницької смерті (вона була застрелена), а також автомобіль, який використовували у вчиненні злочину (з газ. "Суббота плюс" за 5-11 липня 2001 року. - С. 1);
на лаві підсудних — 17 осіб, у тому числі дві молоді жінки. Ще трьох злочинців правоохоронні органи, включаючи Інтерпол, продовжують розшукувати...
Банда була створена в 1993 році, і спочатку вона вчиняла грабунки й розбої в За­поріжжі та області. Поступово озброївшись, стали промишляти на території Мико­лаївської, Одеської областей і навіть Росії.
На думку начальника Запорізького обласного управління боротьби з організова­ною злочинністю Олександра Шмітька, подібного бандитського формування у нас не бу­ло з повоєнних років. У банді працювала своя розвідка й контррозвідка, ніхто з учасників раніше не засуджувався, декотрі мають середню і вищу освіту, виховують дітей (з газ. "Суббота плюс" 22-28 лютого 2001 р. - С. 2.);
—          на початку березня 2002 року був затриманий Андрій І., який підозрюється у вбивстві 22-річної дівчини. Її на початку січня знайшли у під'їзді будинку на вулиці Нижньодніпровській, що в Орджонікідзевському районі м. Запоріжжя. За "гарячими слідами" вбивцю не знайшли. А через десять днів майже в тому ж місьці — біля будинку культури ім. Чапаєва — стався напад невідомого на 18-річну дівчину. На щастя, вона за­лишилася живою (з газ. "Индустриальное Запорожье" за 3 квітня 2002 року. — С. 3.).
А ось повідомлення газети про трагедію, яка розігралася в Запоріжжі 16 березня 2002 року близько 22.00 години в районі вулиць Косигіна та Мікояна і в якій постражда­ли працівники міліції: "Наряд патрульно-постової служби міліції у складі старшини міліції Віталія Бондаренка і старшого сержанта міліції Юрія Федорюка ніс службу з охо­рони громадського порядку, коли з яру... несподівано вискочив чоловік і напав на Юрія Федорюка. Його напарник Віталій Бондаренко повалив нападника на землю. Однак той, лежачи, двічі вистрілив, поранивши Бондаренка. Після цього підвівся і побіг у напрямку зупинки "Вулиця Косигіна". Працівники міліції почали переслідування, проте Юрій Федорюк через кілька метрів упав внаслідок вогнепального поранення. Віталій Бондаренко стріляти в злочинця не міг, бо в тому місці, куди побіг невідомий, знаходилося багато лю­дей — вони могли постраждати.
Лікарі "швидкої" надали першу допомогу Юрію Федорюку, але через кілька хвилин він помер. Віталій Бондаренко, діставши два пора­нення, був доставлений у Центр екстремальної медицини.
Органи внутрішніх справ ведуть активний пошук бандита і будуть вдячні за будь-яку інформацію, яка допоможе прискорити його за­тримання" (з газ. "Суббота плюс" 21—27 березня 2002 року.-СІ).
У 2001-2002 роках начальником УМВС України в Запорізькій області був генерал-майор міліції Алфьоров Сергій Миколайович. Юрист високої кваліфікації, співробітник міліції з тонким оперативним хистом, за багато років служби в МВС України він ніколи не поривав зв'язку з трудовими колективами та із засобами масової інформації. За його керівництва облас­ним апаратом УМВС міліція зробила значний прорив у пресу. Були відкриті, а подекуди й по­новлені й набули нового звучання міліцейські рубрики в обласних газетах "Верже", "Суббота плюс", "Подробности", "Запорізька правда", "Индустриальное Запорожье" та ін.
У 2002 році С. М. Алфьоров став ректором Запорізького юридичного Інституту й успішно справляється з новою роботою.
А начальником УМВС України в За­порізькій області став полковник міліції Пет­ренко Сергій Леонідович. На цій посаді він був до 2003 року. Сергій Леонідович продовжував добру традицію С. М. Алфьорова — у пресі, по радіо й телебаченню часто висвітлювалася ро­бота міліції, в тому числі й негативна. З уже зга­даної газети "Суббота плюс" від 23—30 січня 2003 року читачі дізналися, як інспектор дорож­ньо-патрульної служби Запорізької ДАІ Олек­сандр Резніченко одним із перших відгукнувся на радіозвернення лікарів, що одній з хворих пологового будинку потрібна для переливання кров IV групи, резус негативний, і здав майже 700 мл своєї крові, чим врятував життя по­роділлі.
Начальник УМВС області С. Л. Петренко швидко знайшов порозуміння з місцевою владою і зміг добитися у неї поліпшення житлових умов для частини працівників міліції. Про це обласна газета «Верже» 20 лютого 2003 року писала так: «Минулий вівторок для деяких співробітників обласного УВС став істинно знаменним: вони одержали ключі від 29 квартир у будинку № 66, що по вулиці Товариській у Бородинському мікрорайоні... Новоселів тепло привітали начальник обласного уп­равління МВС С. Петренко, губернатор області Є. Карташов, мер О. Поляк. Журналісти знайомляться з одним із щасливчиків. Майор обласного УВС Віктор Вітер 11 років сто­яв у черзі на розширення житла. У нього дружина, двоє дітей. Чи задоволений він?
— Таке щастя буває, напевно, раз у житті. Чудова трикімнатна квартира, всі зруч­ності. Не лякає й віддаленість району. Він екологічно чистий, транспорт поруч, ринок бу­дується. Так що жити можна..."
Якою взагалі була міліція області в 2003 році? Її житлові умови вже можна уяви­ти — вони були, м'яко кажучи, поганими. Оті 29 квартир, про які писала газета "Верже", як про манну з неба для купки працівників міліції, аж ніяк не вирішували величезної житлової проблеми.
Тепер про інші негаразди. Скажімо, було відсутнє нормальне фінансування ор­ганів внутрішніх справ на державному рівні. В 2003 році міліції області було виділено бюджетом всього 64% від необхідної суми коштів на зарплату і трохи більше 20% на технічне оснащення правоохоронних органів. При цьому була скорочена чисельність міліції в Запорізькій області з 12800 осіб у 1998 році (друге півріччя) до 8763 особи у 2003 році (на початок року) і ще планувалося зменшити її на 1800 співробітників. По суті, викидали на вулицю тисячі молодих 40—45-річних людей, котрі вже мали належну професійну виучку боротьби зі злочинність. А це загалом зменшувало бойовитість міліції. А коли ще додати сюди те, що міліцейський автопарк усієї області не поповнювався з 1992 року, до того ж був обмежений у витрачанні пального, то можна уявити, в яких складних умовах доводилося працювати співробітникам органів внутрішніх справ, щоб виконувати покладені на них обов'язки. Втім же, міліція ці обов'язки виконувала. Із 25 тисяч зареєстрованих у 2002 році в області злочинів більше 20 тисяч були розкриті. Та й вулицями міст і сіл ходити можна було більш-менш спокійно.
А щоб робота міліції в усіх була, як на долоні, щоб люди одержували про неї об'єктивні і правдиві повідомлення, за пропозицією начальника УМВС області С. Пет­ренка в лютому 2003 року була створена громадська рада взаємодії із засобами масової інформації. Цікаво, що після цього були запрошені в УМВС області редактори обласних газет, котрі побачили в тирі на стрільбах зі службових пістолетів виучку одного з міліцейських підрозділів. Газета "Верже" 7 лютого 2003 року у статті "Запорізька міліція сьогодні" писала : "Виучка нинішніх і майбутніх співробітників УМВС порівнюється, а де в чому і перевершує ту, яку ми бачимо у відомому серіалі "Поліцейська академія". І умови підготовки, і ступінь навченості міліції дуже добротні...". Інша газета — "Индустиальное Запорожье" — того ж дня всю свою першу сторінку присвятила роботі міліції: написала про те, як співробітники Хортицького райвідділу внутрішніх справ і, зокрема, слідчий цього підрозділу Наталія Боярчук разом з прокуратурою району розкрили гру­пу молодиків, котра вчинила розбійний напад на таксиста.
На шпальтах обласних газет протягом 2003 року друкувалися матеріали про важ­ку й почесну працю співробітників міліції. Авторитет правоохоронців серед населення дещо зріс, але добровільний плин кадрів з міліції, який намітився ще в 2001 році, не при­пинився. Якщо на 1 січня 1998 року в області налічувалося 12 тисяч 903 співробітники міліції, то на березень 2003 року — лише 7 тисяч. Тільки за січень-лютий 2003 року звільнилися з роботи 78 працівників міліції. Найскладніша кадрова ситуація на той час була в батальйоні патрульно-постової служби: тут у штаті з 544 чоловік не вистачало 120 співробітників.
На початку 2003 року були скасовані всі пільги для міліції: ліквідований безкоштовний проїзд у громадському транспорті, не стало 50-процентної знижки на житло та комунальні послуги. А крім цього, була низькою заробітна плата: 65% спів­робітників міліції одержували близько 300 гривень за місяць важкої і небезпечної ро­боти. Якщо з цих грошей вирахувати 50 гривень на проїзд у громадському транспорті. 60—90 гривень за комунальні послуги і квартплату та 60—120 гривень (залежно від посади та вислуги років) як прибутковий податок, то "чистими" працівник міліції міг одержати лише 130 гривень. У такій "безгрошовій" міліції, звісно, мало хто бажав пра­цювати. (18). Тож щомісяця близько сотні їх звільнялося з органів внутрішніх справ і шукали вони своєї кращої долі у трудових колективах заводів або пробували себе в приватній сфері.
У жовтні 2003 року начальником УМВС області був призначений "кримчанин" генерал-майор міліції Микола Олександрович Іллічов. Під час його представлення особовому складу УМВС області міністр внутрішніх справ Ук­раїни Микола Білокінь зазначив, що в першу чергу в Запорізькій області має бути зміцнена служба дільничних інспекторів міліції, котрі тоді обслуговували дільниці з населенням від 5 до 10 тисяч, а в сільській місцевості 5-6 сільрад. Зрозуміло, навантаження на дільничного було надто велике. До того ж, багато хто з них не мав службового транспорту і користувався так званим "попутним". Це створювало додаткові проб­ леми у вирішенні нагальних міліцейських пи­тань. Тому керівництво УМВС України в Запорізькій області уклало довготермінову угоду із Запорізьким автомобілебудівним заводом "Комунар" про закупівлю нових автомобілів для міліції. У цьому питанні допомогли грошима підприємства "Запоріжсталь" та "Мотор Січ". І вже 7 листопада 2003 року ключі від 5 нових автомобілів "Славута" і 25 "Таврій" вручили кращим дільничним інспекторам області заступник міністра внутрішніх справ України Ана­толій Присяжнюк та начальник УМВС у Запорізькій області Микола Іллічов.
А 10 листопада 2003 року автомобільний парк запорізької міліції поповнився ще 7-ма автомобілями ВАЗ-2107, які виділив для правоохоронців Запорізький алюмінієвий комбінат. (19).
До речі, цього дня на території Запорізької області було зареєстровано 142 злочи­ни, з яких 74 розкриті за "гарячими слідами". Серед зареєстрованих: 8 випадків нанесен­ня тілесних ушкоджень, 8 грабунків, 19 крадіжок державного майна, 13 квартирних крадіжок, 7 злочинів, пов'язаних з незаконним обігом наркотиків, та 5 шляхово-транс­портних пригод, у яких постраждало 6 осіб.
За добу було розкрито 11 раніше скоєних злочинів і встановлено місцеперебуван­ня 3-х осіб, котрі пропали безвісти.
Новий начальник УМВС області М. О. Іллічов запам'ятався запорізькій міліції не лише забезпеченням деяких дільничних інспекторів автотранспортом, а й тим, що він ра­зом із собою привіз свою команду — кримських співробітників міліції, які обійняли низ­ку керівних посад. Дехто з них, наприклад, начальник управління ДАІ області Іван Безрук не знайшов спільної мови з багатьма підлеглими і, що найприкріше, із засобами масової інформації. В деяких обласних газетах, особливо, щотижневику "Досьє", з'явився, ряд інформацій, а то й цілі сторінки, присвячені непорядній, на їхню думку, діяльності нового керівника регіональної державтоінспекції. Підтверджень чи спростувань подібних інформацій від УМВС України у Запорізькій області в пресі не з'являлося.
Тим часом, обласне управління ДАІ працювало у звичному режимі. У другій поло­вині 2003 року в обласній ДАІ була проведена прес-конференція для журналістів, на якій І. Безрук підбив підсумки діяльності ДАІ за 11 місяців поточного року. Виявилося, що на автошляхах області не все гаразд: вже сталося 1924 дорожньо-транспортні пригоди, в яких загинула 271 особа і скалічено 2250 громадян. У порівнянні з аналогічним періодом 2002 року число аварій на шляхах збільшилося на 259. У самому м. Запоріжжі, де зосереджена значна частина "даішників", було зареєстровано 616 ДТП або майже 40% від усіх скоєних в області." Зрозуміло, що нове, назване співробітниками міліції "кримським", керівниц­тво не справлялося зі своїми обов'язками у сфері забезпечення порядку на автошляхах. Проте, до його позитиву слід віднести створення в 2003 році при УДАІ УМВС України в Запорізькій області повноцінного друкованого органу — газети "Безпечний шлях".
У цей час роботі ДАІ приділяється увага і на рівні рес­публіки. У грудні 2003 року Генеральний прокурор України Геннадій Ва­сильєв направив в МВС України протест на незаконне вилучення інспекто­рами ДАІ водійських посвідчень у водіїв-порушників правил дорожнього руху. Вже в січні 2004 року МВС України скасувало свою інструкцію, яка дозволяла співробітникам ДАІ вилуча­ти у водіїв їхні професійні посвідчення. Таке право надавалося лише судовим органам.  
А на шляхах області оперативна обстановка не поліпшувалася: щотижня скоювалося 45—50 ДТП з важкими наслідка­ми. Не кращим було становище і в боротьбі зі злочинністю. Втім же, новий 2004 рік для запорізької міліції розпочався з приємного подарунка: в ході обопільних консультацій і нарад керівників 22 державних і приватних компаній — перевізників громадян і керівниц­тва УМВС в області та Запорізького міськвиконкому було прийняте рішення про надан­ня співробітникам міліції з 1 січня 2004 року права на безкоштовний проїзд у громадсько­му транспорті. З цього часу співробітники міліції області можуть безкоштовно користува­тися як комунальним транспортом, так і автобусами та маршрутними таксі.**'
А напередодні Нового року начальник кримінальної міліції УМВС України в За­порізькій області Віктор Ольховський, підбиваючи попередні підсумки операції, яка проводилася в області з 20 по 30 грудня 2003 року і була спрямована на попередження злочинів, пов'язаних з незаконним обігом наркотиків, заявив: "Боротьба зі злочинами, пов'язаними з незаконним обігом наркотиків, стане основним напрямком роботи об­ласного управління внутрішніх справ у 2004 році".
Намітити саме такий головний напрямок роботи запорізької міліції спонукали керівництво УМВС області результати згаданої операції: за 9 днів було виявлено 542 ви­падки, пов'язані з незаконним обігом наркотиків, при цьому затримано 427 правопоруш­ників, з яких 106 осіб, які займалися збутом наркотиків. Було виявлено і ліквідовано 28 наркопритонів. Особливо міліцію турбувало те, що в наркобізнес втягуються непо­внолітні. Серед затриманих — 11 підлітків. Встановлені випадки, коли наркотики прода­валися прямо в школах (у містах Токмаку і Мелітополі).*
А 25 січня 2004 року відбулася колегія облдержадміністрації, на якій розглядало­ся питання профілактики боротьби зі злочинністю в Запорізькому регіоні. На колегії прозвучали дві точки зору. Одну з них висловив перший заступник голови облдер­жадміністрації Анатолій Світлицький: в області за минулий рік (у 2003 році) відмічений різкий ріст злочинності (на 31,1% у порівнянні з 2002 роком). А начальник УМВС об­ласті Микола Іллічов заперечив: це, мовляв, не ріст, а наведення елементарного порядку в обліково-реєстраційній дисципліні міліції, давши зрозуміти, що до цього міліція при­ховувала злочини від реєстрації.**
У 2004 році запорізька міліція активно займалася розкриттям і попередженням убивств, грабунків, зґвалтувань, нанесення тілесних ушкоджень тощо. Лише з 31 грудня 2003 року до 4 січня 2004 року в області було зареєстровано 469 злочинів, у тому числі 33 грабунки. В ніч під новий рік міліція несла службу за так званим посиленим варіан­том. І все-таки з 31 грудня 2003 року до 1 січня 2004 року в області було скоєно шість убивств, причому три з них якраз у новорічну ніч.
Не менш небезпечними для запоріжців були й наступні дні та місяці 2004 року. Так було зареєстровано на території Запорізької області за добу:
—          12 січня —124 злочини, з них 1 вбивство, 5 випадків нанесення тілесних ушко­джень, 5 грабунків, 19 крадіжок державного майна, 9 квартирних крадіжок. Скоєний та­кож 21 злочин, пов'язаний з незаконним обігом наркотиків.
Розкрито за "гарячими слідами" (того ж дня) 71 злочин, а також — 7 раніше вчине­них злочинів;
19 січня — 139 злочинів, з яких 89 було розкрито того ж дня. Серед зареєстрова­них: 7 випадків нанесення тілесних ушкоджень, 6 грабунків, 19 крадіжок державного майна, 6 квартирних крадіжок. Зареєстровано також 19 злочинів, пов'язаних з незакон­ним обігом наркотиків, і З ДТП, в яких 3 особи дістали травми;
26 січня — 123 злочини, в них 81 розкрито за "гарячими слідами". Серед зареєст­рованих: 10 випадків нанесення тілесних ушкоджень, 3 квартирних крадіжки, 10 кра­діжок державного майна, 11 злочинів, пов'язаних з незаконним обігом наркотиків, і З ДТП, в яких 4 особи поранено. Розкрито 3 раніше скоєних злочини;
21 червня — 147 злочинів, з них 101 розкрито за "гарячими слідами". Серед скоєних: 7 випадків нанесення тілесних ушкоджень, 6 грабунків, 15 крадіжок державно­го майна, 13 квартирних крадіжок, 22 злочини, пов'язані з незаконним обігом наркотиків. За добу розкрито 8 раніше вчинених злочинів;
26 липня — 107 злочинів, з них 65 розкрито за "гарячими слідами". Серед скоєних: 5 випадків нанесення тілесних ушкоджень, 5 грабунків, 12 крадіжок державно­го і колективного майна, 5 квартирних крадіжок, 21 злочин, пов'язаний з незаконним обігом наркотиків. За добу розкрито 9 раніше вчинених злочинів;
10,11,12 вересня - 238 злочинів, з яких 157 розкрито за "гарячими слідами". Се­ред зареєстрованих: 24 випадки нанесення тілесних ушкоджень (один — зі смертю по­терпілого), 18 грабунків, 9 крадіжок державного і колективного майна, 22 квартирні крадіжки, 37 злочинів, пов'язаних з незаконним обігом наркотиків і 12 ДТП, у яких 7 осіб загинуло і 12 дістали травми. Розкрито 25 раніше скоєних злочинів;
1 листопада — 66 злочинів, з яких 38 розкрито за "гарячими слідами". Серед за­реєстрованих: 7 випадків нанесення тілесних ушкоджень, 4 грабунки, 6 крадіжок держав­ного і колективного майна, 7 квартирних крадіжок, 2 злочини, пов'язані з незаконним обігом наркотиків.*
Почастішали випадки хабарництва. В листопаді 2004 року на місці злочину співробітниками міліції була затримана директорка Запорізького радіоринку: вона брала хабар у розмірі 150 доларів США за надання приватному підприємцю торгового місця.**
Не поменшало злочинів, скоєних неповнолітніми. За 2004 рік лише в Шев­ченківському районі м. Запоріжжя вони вчинили 178 правопорушень кримінального ха­рактеру. Діти в основному займалися крадіжками з квартир та грабували перехожих.**'
На шпальтах газет все частіше з'являються повідомлення про жахливі злочини: з 9 лютого 2004 року в Бердянську розпочався суд над 31-річним мешканцем міста, який убив 11 жінок і їхні тіла ховав у криниці біля свого будинку; у приватному будинку по вулиці Фрезерній (Заводський район м. Запоріжжя) у зливній ямі були знайдені непри­томна 32-річна жінка з тяжкими тілесними ушкодженнями і 4 чоловічих трупи та один жіночий, які також були з тілесними ушкодженнями."**
Були й випадки "зрощення" міліціонерів зі злочинними групами. Наприкінці люто­го 2004 року управлінням боротьби з організованою злочинністю УМВС України в За­порізькій області задокументована діяльність організованої злочинної групи, яка займала­ся збутом наркотиків у місті Мелітополі. В ході проведення обшуків співробітниками спецпідрозділу УБОЗ вилучена величезна кількість наркотичних засобів, вогнепальної зброї. Виявилося, що в цій злочинній групі не останню роль відігравав начальник відділен­ня боротьби з незаконним обігом наркотиків Мелітопольського міськвідділу міліції.**'
Словом, оперативна обстановка для правоохоронців у 2004 році була аж надто складною. Злочинний світ підвівся з колін і випростався. А міліція тим часом усе більше втягувалася у виборчу кампанію Президента України. Для місцевої влади важливішим було те, щоб люди в міліцейських погонах забезпечували порядок організації та прове­дення в містах області недержавних масових громадських заходів, розганяли не­санкціоновані мітинги. Питання ставилося так: міліцію тісно "прив'язати" до збан­крутілої влади і спрямувати її дії проти опозиційних партій та громадських організацій. Такій вказівці владних структур не суперечило керівництво УМВС у Запорізькій об­ласті, а, навпаки, робило все, аби зашкодити опозиції збиратися на майданах і, де відвер­то, а де опосередковано, вимагало від співробітників міліції бути на боці однієї партії — провладної партії регіонів, яку очолював Віктор Янукович. Тим часом народ все частіше виходив на майдани міст, де відкрито виголошував своє незадоволення існуючими по­рядками й діями влади, словом, готував себе до великої боротьби з несправедливістю і беззаконням. Наближалася Помаранчева революція.



ГЛАВА IV
ЗАПОРІЗЬКА МІЛІЦІЯ В ОСТАННІ РОКИ ІСНУВАННЯ КОМУНІСТИЧНОГО РЕЖИМУ


80-ті роки минулого століття стали початком бурхливого кінця комуністичного режиму в СРСР, який існував більш як 70 років і відзначився масштабним винищенням власного народу.
Вже на початку 80-х років передовий прошарок інтелігенції України повів відкриту ідеологічну боротьбу зі збанкрутілим вченням марксистів-ленінців про побудову ко­муністичного раю. Цих борців, названих дисидентами*, пануючий режим Комуністичної партії масово відправляв у концтабори і в психіатричні установи. У розряд неблаго-надійних у цей період найбільше попадало інтелігенції Львівщини, Київщини та ряду інших областей. На Запоріжжі процес розвитку "дисидентства" проходив в'яло. Втім же, запорізька земля є батьківщиною відомого
у країні і світі правозахисника, члена Мос­ковської й Української груп сприяння виконанню Гельсінських угод генерала Петра Гри­горовича Григоренка. Він "народився 16 жовтня 1907 року в с. Борисівка Приморського району Запорізької області в селянській сім'ї. Професійний військовий. У 1939—1945 рр. — учасник бойових дій на Халхін-Голі та в Другій світовій війні. З 1945 року — викладач Військової академії ім. Фрунзе у Москві, а з 1959 року — завідуючий кафедрою кібернетики в цій же академії. За критику політики М. Хрущова в 1961 році переведений з Москви служити на Да­лекий Схід. У 1964 році позбавлений звання гене­рал-майора, нагород і пенсії. В 1964—1965 та 1969—1974 роках зазнавав арештів та примусово­го лікування у спецпсихлікарнях. У 1977 році поїхав до США на лікування і відразу був позбав­лений радянського громадянства. Помер Петро Григорович на чужині 21 лютого 1987 року". (91). До речі, в м. Запоріжжі живе і працює в редколегії редакції "Реабілітовані історією" внучка П.Григоренка — Наталія Іванівна Медведєва, яка була учасницею багатьох політичних заходів у За­поріжжі на захист Помаранчевої революції, їзди­ла на Київський майдан у період її проведення.
А втім, повернімося до політичних подій 80-х років. У 1982 році помер генеральний сек­ретар ЦК КПРС Леонід Брежнєв, за часів керівництва державою якою "ворогів партії і на­роду" масово почали відправляти в спеціальні психіатричні лікарні, а членів різних релігійних недержавних   організацій (сект) - до Сибірських в'язниць. Якщо "дисидентами", як правило, займався КДБ, то для боротьби з релігійними сектантами влада найчастіше використовувала міліцію. У довідках Запорізької міліції за 1982 рік читаємо: виявлено 127 порушень за­кону на релігійному ґрунті, притягнуто до адміністративної відповідальності 160 осіб, профілактичну роботу проведено з 62-ма, засуджено до кримінальної відповідальності 7. У цих же документах зазначалося: в області зберігається складна релігійна ситуація, про­довжують діяти 17 незареєстрованих релігійних об'єднань. У 1984 році відділ адміністра­тивних органів обкому партії сповіщав: "У результаті вжитих заходів виявлено неле­гальні збори незареєстрованих сект у Якимівському, Василівському, Жовтневому, За­водському, Ленінському, Мелітопольському, Шевченківському районах. До винних вжито відповідних заходів. Виявлено також новоутворені релігійні групи... у віруючих вилучена релігійна література". (92).
У зв'язку зі смертю чергового вождя КПРС Костянтина Черненка було звернення ЦК КПРС, Президії Верховної Ради СРСР, Ради Міністрів СРСР до Комуністичної партії та радянського народу, в якому говорилося, що партія і далі проводитиме лінію "на зміцнення дисципліни, порядку, організованості". 11 березня 1985 року відбувся поза­черговий Пленум ЦК КПРС. На ньому генеральним секретарем ЦК КПРС був обраний Горбачов М.С., якому судилося стати останнім партійним керівником держави та пер­шим і останнім президентом СРСР. 6 березня 1986 року закінчив свою роботу XXVII з'їзд Комуністичної партії СРСР. Після цього відбувся пленум ЦК КПРС, який також обрав своїм генеральним секретарем М.Горбачова. Мабуть, верхівка правлячого у країні режиму покладала на цього партійного діяча великі надії, сподіваючись, що саме він змо­же ще довгі роки утримати при владі комуністів. Якраз цей керівник, чи не перший серед таких, як сам, зрозумів, що СРСР на межі розва­лу. Промисловість і сільське господарство були в занепаді. Життя народу погіршувалося з кож­ним днем. У крамницях — черги за продуктами харчування.
Співробітникам міліції жилося не краще, ніж середньому прошарку робітників і селян. Та правоохоронці не ремствували. Вони продовжу­вали сумлінно виконувати свої прямі обов'язки. Того часу, як уже говорилося, був начальник УВС області Микола Валер'янович Тищенко, котрий цю посаду почав обіймати з 4 травня 1985 року. Ще в 1980 році, коли він призначався на посаду начальника УВС Запорізького міськвиконкому, була дана йому характеристи­ка міськкомом Компартії України, в якій, зокрема, відзначалося: "Тов. Тищенко М. В. пра­цює в органах внутрішніх справ з березня 1960 року... За період служби в органах міліції набув великого та багатого досвіду оперативно-слідчої і керівної роботи. Показав себе ініціативним, вдумливим і принциповим працівником. Має високі організаторські здібності. Зі знанням справи направляє підлеглі йому служби на поліпшення роботи з охорони правопорядку і посилення боротьби з правопорушеннями. Осо­бисто За кілька десятиліть роботи в міліції Микола Валер'янович успішно працював на керівних посадах в оперативних підрозділах міліції, був начальником штабу УВС За­порізького облвиконкому (1976—1979 рр.), де показав свої чималі організаторські здібності, не цурався словом і ділом допомагати підрозділам міліції виконувати їхні непрості обов'язки. Будучи начальником УВС області, прагнув "помітити" і якимось чи­ном відзначити усіх добросовісних правоохоронців.
У 1986 році він підписав ряд наказів, згідно з якими були видані грошові премії майже всім, хто добре показав себе на роботі в Чорнобильській зоні і на будівництві жит­лових садиб у селищі Бородянка для громадян, виселених із "забрудненої зони" Чорно­биля. (93).
У жовтні 1987 року М. В. Тищенку постановою Ради Міністрів СРСР було при­своєне спеціальне звання генерал-майора міліції.
У ті нелегкі роки показали свої позитивні здібності цілий ряд співробітників усіх служб УВС області.
Так у цей період показав себе великим організатором міліцейської служби колишній начальник слідчого відділення Вільнянського відділу внутрішніх справ Наливайко Іван Карпович. У 80-х роках він уже працював у облас­ному апараті УВС. У січні 1987 року      М. В. Ти­щенко призначив його начальником ор­ганізаційно-інспекторського відділу, який зго­дом став називатися штабом УВС області. Відмінний у недалекому минулому слідчий і оперативник, котрий досконало знав зовнішню і профілактичну службу міліції,                      І. К. Наливайко за цілковитої підтримки начальника УВС об­ласті зробив оргінспекторський відділ, а з 1991 року — штаб УВС справжнім мозковим центром багатогранної діяльності всієї міліції Запорізького краю.
Маючи природний хист вислуховувати людину й одержуючи моральне задоволення від допомоги їй, Іван Карпович завжди був у центрі уваги співробітників міліції, котрі ходили до нього за порадою та підтримкою.
І. К. Наливайко звільнений з органів внутрішніх справ 27 листопада 1998 року за віком, прослуживши в міліції 39 років. Полков­ник міліції у відставці. За сумлінну службу в органах МВС має багато нагород, грамот, подяк, премій від МВС України та УМВС України в Запорізькій області.
Помітний слід у історії запорізької міліції залишив працівник експертно-криміналістичного відділу Анатолій Єгорович Кузнєцов. Його творчий успіх як екслерта-криміналіста почав також розвиватися у 80-ті роки. За 34 роки в міліції Анатолій Єгорович пройшов шлях від експерта до заступника начальника експертно-криміналістичного відділу, залишивши по собі цілу плеяду відомих експертів-"кузнєцовців", котрі й досі працюють на цій же ниві в УМВС Запорізької області. Про успіхи в роботі самого Анатолія Єгоровича часто писали обласні й республіканські газети: керував групами в розкритті особливо складних...оперативно-технічний відділ — то центр наукової думки в управлінні внутрішніх справ. Тут працюють досвідчені знавці своєї справи — раціоналізатори А.Є. Кузнєцов, В. І. Кириленко, Шестеряков та інші" ("Радянський міліціонер", газета МВС УРСР, № 43 від 13 квітня 1973 р. "Друг наш — техніка");
"Произошла кража на межобластной базе культтоваров. Вместе с оперативными работниками к месту происшествия прибывает и стар­ший зксперт — майор милиции Анатолий Егорович Кузнєцов. Он входит в помещение базы од­ним из первых и начинает работать. Кропотливо, вдумчиво, не спеша... скоро преступники были задержанны. Попитались было отпираться, но уж очень весомые доводы привел зксперт: несколько видов зкспертиз доказывали — следы, отпечатки пальцев принадлежат задержанным, зам­ки взламывали инструментами, обнаруженными у них дома". ("Рабочая газета", газета ЦК КПУ, № 216 від 14 вересня 1977 р., "Что скажет зкс­перт?");
"Старший зксперт-криминалист майор милиции А. Е. Кузнєцов показывает  мне  справку, из которой следует, что некий гражданин является владельцем автомашины "Москвич".
          А это — тот же документ, но только сняты в ультрафиолетовых лучах, — протягивает он мне фотопластинку, на которой четко читается, что справка была выдана
другому лицу и притом на владение мотороллером" (обласна газ. "Индустриальное Запорожье", № 40 від 26 лютого 1978 р. "Ваше мнение, зксперт?" Авт. І. Григорович);
"...Мы — в криминалистической лаборатории. Обилие приборов, точнейшие весы. Здесь могут быстро измерить толщину волоса, по ничтожным количествам вещества определить сплав, из которого отлита дробь. В лаборатории находится инспектор уголовного розыска управлення Р. А. Ефименко и старший зксперт-криминалист А. Е. Кузнє­цов. Они о чем-то переговариваются и временами смотрят в окуляры электронного микроскопа.
          Думаю, в современной криминалистике Шерлок Холмс со своими методами
анализа больших успехов не достиг бы, — иронически улыбается Кузнєцов... Нам крохотного следа достаточно, чтобы с помощью хроматографа назвать марку бензина, которым была заправлена машина, и тем сузить круг поисков нарушителя... "(обласна газ.
"Индустриальное Запорожье", № 192 від ЗО вересня 1978 р...." В один из многих дней").
"Експертно-криміналістичний відділ УВС облвиконкому — це своєрідний науко­во-дослідний центр, який мав свої відгалуження у міськрайорганах внутрішніх справ об­ласті... найскладніші дослідження, як правило,... доручають старшим експертам-криміналістам капітанові міліції В. І. Кириленку, майору міліції А. Є. Кузнєцову, експер­тові старшому лейтенантові міліції В. П. Капрану... " (обласна газ. (Запорізька правда. № 212 від 5 листопада 1983 року, "Криміналісти". Авт. О.Коноваленко).
"За заслуги в охороні громадського порядку, добросовісне виконання службового обов'язку" А. Є. Кузнєцов у жовтні 1987 року був нагороджений Почесною грамотою МВС Української РСР.
Та чи не найвищу відзна­ку Анатолій Єгорович одержав 11 листопада 1990 року — він був нагороджений Почесною грамо­тою Президії Верховної Ради Ук­раїнської РСР за підписом Голови Верховної Ради УРСР Л. М. Крав­чука. Цю високу нагороду А. Є. Кузнєцов одержав "за значний особистий внесок у зміцнення за­конності і правопорядку та зраз­кове виконання службового обов'язку".
До висококваліфікованих співробітників міліції 80-х років XX століття відноситься Сергій Трохимович Холод. Він — незви­чайна людина: досвідчений робітник-монтажник (у 1971 році закін­чив спеціалізоване ремонтно-мон­тажне училище і багато років як кваліфікований монтажник пра­цював у тресті "Дніпрометалургмонтаж"); чудовий слідчий (у 1981 році закінчив Харківський юри­дичний інститут і здобув спеці­альність   "правознавець",   після цього працював слідчим Вільнянського РВВС та в УВС Запорізьких міського і обласного викон­комів); його захоплювала філологія — він пра­гнув досконало вивчити, в першу чергу, свою рідну, українську мову, знав добре російську і вивчав англійську мови. А ще мав хист спілкува­тися з людьми, прагнув для них завжди щось зробити приємне. Був душею великої міліцейської сім'ї області. Всі, хто знає його, від нього в захопленні.
А розпочав свою службу в органах внутрішніх справ Сергій Трохимович вельми запізно — наприкінці 1979 року, рядовим міліціонером окремого взводу міліції, коли йо­му вже йшов 27-й рік. Та вже в 1986 році він був заступником начальника по службі Ленінсько­го РВВС м. Запоріжжя. А в 1988-1991 рр. - за­ступником начальника відділу кадрів УВС За­порізького облвиконкому. В 1991—1992 рр. він — заступник начальника управління по роботі з особовим складом УВС облвиконкому. А закінчив  свою службу в  органах внутрішніх справ полковник міліції С. Т. Холод у листопаді 2003 року, вийшовши у відставку за віком з посади заступника начальника управління по роботі з особовим складом Уп­равління МВС України в Запорізькій області. (94).*
У 80-ті роки минулого століття в Запорізькій міліції почав швидко зростати авто­ритет ще одного колоритного співробітника — Путія Миколи Васильовича, рідного бра­та тоді вже відомого в Україні генерал-майора міліції О. В. Путія. Сам Микола Васильо­вич повторив найкращі риси характеру свого брата: любов до міліцейської служби, постійне самовдосконалення, прагнення не зупинятися на досягненому, глибоку повагу до людини праці.
Нарадився М. В. Путій 15 квітня 1952 року в Запорізькій області. Відслужив­ши армійську повинність, вступив до Вищої слідчої школи МВС СРСР і, таким чи­ном, обрав свій шлях у житті. Перша його міліцейська посада — слідчий Ленінського РВВС М.Запоріжжя (1977 рік). Вже за рік роботи він був нагороджений нагрудним знаком МВС СРСР "Відмінник служби". Згодом перейшов працювати у слідчий відділ УВС облвиконкому, де розслідував чи не найскладніші кримінальні справи. Тут, в УВС області, виріс від рядового слідчого до заступника начальника УМВС Ук­раїни в Запорізькій області, водночас очолюючи слідче управління УМВС, яке за підсумками службової діяльності стабільно утримувало одну з лідируючих позицій в Україні.
За тридцять років міліцейської служби М. В. Путій одержав до 50-ти різних заохочень (грамоти, почесні грамоти, грошові премії, ме­далі, ордени тощо), серед яких є відзнака Прези­дента України орден "За заслуги" III ступеня та відомчі нагороди: медалі "За бездоганну службу" трьох ступенів, відзнаки МВС України, "Хрест слави", "Закон і честь", почесний знак МВС "За відзнаку в службі". Він — заслужений юрист Ук­раїни.
Полковник міліції М. В. Путій вийшов на пенсію в 2005 році.
У 1985—1992 рр. виявили себе як най­кращі працівники міліції багато інших співро­бітників, в тому числі: Василь Гаврилович Савулій — заступник начальника УВС облвикон­кому; Ченюков Анатолій Тимофійович і Титаренко Володимир Федорович — начальники відділень оргінспекторського відділу УВС облвиконкому; Гончаров Валерій Маркович, Цюпка Володимир Іванович і Подя Михайло Васильович — працівники відділу боротьби з розкраданням соціалістичної власності УВС облвиконкому; Пивоваров Михайло Васильович і Дорофеєв Володимир Миколайович — працівники управління карного розшуку УВС облвиконкому; Прудивус Василь Юхи­мович — начальник слідчого управління УВС облвиконкому і його заступник Душейко Григорій Олексійович (пізніше він — ректор Дніпропетровського юридичного інституту, доктор юридичних наук, полковник міліції); Артішевський Микола Федорович — на­чальник відділення чергової частини УВС облвиконкому; Тарасов Анатолій Семено­вич — начальник міліції м. Дніпрорудного, пізніше він був на керівних посадах у ДАІ УВС області, в тому числі начальником обласної ДАІ; Носко Яків Михайлович — на­чальник Вільнянського РВВС; Матвійченко Микола Матвійович — начальник Токмацького, а згодом — Якимівського районних відділів внутрішніх справ (відмінник міліцейської служби, досвідчений слідчий, високопрофесійний оперативник, чудовий організатор і керівник роботи міліцейських підрозділів) та інші.
У ці роки посилилася в країні боротьба з пияцтвом та алкоголізмом. І вперше повели серйозну мову в засобах масової інформації про існуючу проблему наркоманії. У цей період (1985—1986 рр.) важлива роль в області у бо­ротьбі з пияцтвом належала лікарняно-трудо­вим профілакторіям (ЛТП). Особи, які потрап­ляли сюди, проходили карантин, повне клініко-лабораторне обстеження і курс необхідного лікування.
Оформляли відповідні документи для на­правлення алкоголіків в ЛТП, як правило, дільничні інспектори, роль яких у системі ор­ганів правопорядку значно зросла. В 1986 році вийшов наказ МВС СРСР № 0194 про удоско­налення діяльності дільничних інспекторів міліції. На підставі цього наказу 30 листопада 1986 року начальник УВС Запорізького облви­конкому підписує наказ № 480 "Про передачу дільничних інспекторів міліції в службу охоро­ни громадського порядку".
Один із пунктів цього наказу зобов'язував відділ охорони громадського порядку УВС об­ласті, аналогічне відділення УВС Запорізького міськвиконкому та заступників начальників по службі міськрайорганів внутрішніх справ "про­аналізувати забезпеченність дільничних інспек­торів міліції житлом на обслуговуючих адміндільницях, службовими кабінетами, теле­фонами, автомототранспортом і за необхідності до кінця поточного року (тобто до 31 грудня 1986 року — авт.) увійти з конкретними пропо­зиціями у виконкоми місцевих Рад народних де­путатів і до керівників колгоспів, радгоспів, сільгосппідприємств про створення дільничним інспекторам необхідних умов для роботи й відпочинку, забезпечення їх транспортом та засобами зв'язку".
Ця вказівка була не новою, але актуальною. В деяких місцях вона дала позитивні результати. І все-таки повною мірою вона не була виконана, бо практично не відповіда­ла можливостям колгоспів, сільгосппідприємств тощо.
Починаючи з 1986 року, МВС СРСР застосовує ряд комплексних заходів боротьби правоохоронних органів з наркоманією. Підрозділи карного розшуку розширюються, поповнюються спеціалістами, які безпосередньо займаються проблемами наркоманії. У 1986 році в Запорізькій області, як і по всій країні, була кваліфіковано проведена операція "Мак-86", у результаті якої виявлені й знищені великі ділянки незаконних посівів маку, дикорослих конопель, затримані перевізники та виготовлювачі наркотиків.
Як і в попередні роки, основна увага приділяється попередженню і розкриттю злочинів, особливо вбивств, тяжких тілесних ушкоджень, грабунків, крадіжок, професіоналами в їх розкритті показали себе в цей час співробітники Управління карного розшуку УВС області Славов Михайло Петрович, Чумак Станіслав Карпович, Голодніков Петро Михайлович, Єрмократєв Віктор Олександрович, Глазков Анатолій Григорович та інші.
У деяких регіонах області намітилося зниження вуличної злочинності За шість місяців 1988 року знизилася майже на 40% кількість злочинів у громадських місцях м.Запоріжжя. На 7% тут скоротилася кількість нанесення громадянам умисних тілесних ушкоджень, у тому числі тяжких. Зменшилося число хуліганств на вулицях обласного центру. (95).
Органами міліції м. Запоріжжя разом з шкірвендиспансером у 1987 році виявлено й поставлено на облік 1164 повії та жінки легкої поведінки. З них 1023 обстежено на венеричні захворювання. Повії притягнуті до адміністративної відповідальності — оштрафовані на суму до 100 карбованців кожна.
В усіх міськрайорганах міліції області заведений спеціальний облік повій. Складені списки осіб підвищеного ризику (СНІД). При УВС м. Запоріжжя був створений і успішно працював комсомольсько-молодіжний загін, який організував й проводив рейди по готелях м. Запоріжжя для виявлення жінок легкої поведінки. Заняття жінок проституцією почало різко скорочуватися. (96).
Та особливих успіхів у боротьбі зі злочинністю в області не спостерігалося. У Запоріжжі, в тому ж 1988 році на 21,3% зросла кількість крадіжок особистого майна громадян, в тому числі з квартир — на 39,7%. А число крадіжок індивідуального автотранспорту збільшилося на 46%. (97).
В постанові бюро Запорізького обкому КП(б)У від 21 квітня 1988 року зазначено: "...Органи внутрішніх справ (т. Тищенко М. В.), прокуратури (т. Щур В. Ф.), юстиції судів (т.т. Гайдай М. В. і Мещанінов Г. І.) ще повільно перебудовують свою діяльність повною мірою виконують покладені на них обов'язки для боротьби зі злочинністю, слабо спираються на допомогу трудящих, широких верств громадян".
Далі в цій же постанові наводяться конкретні факти незадовільної роботи міліції збільшилася кількість тяжких злочинів (на 11,8%/, в тому числі вбивств — на 46,7%, умисних тяжких тілесних ушкоджень — на 22,7%. Зросло число крадіжок особистого майна громадян (на 73,3% за перший квартал 1988 року).
Серйозно погіршилася робота з розкриття злочинів. Цей показник знизився з 86,9%| до 69,2%. Залишилися нерозкритими 484 злочини, які були скоєні у першому кварталі 1988 року. За цей період кількість підлітків, котрі вчинили різні кримінальні правопорушення, збільшилася на 29,3% (з 201 до 260).
Зафіксоване зростання рецидивної злочинності в Новомиколаївському, Гуляйпільському, Чернігівському, Веселівському, Приморському, Пологівському и та в м. Бердянську.
Чималі прорахунки були допущені в організації боротьби з пияцтвом, самогоноварінням, дармоїдством.
Окремі підрозділи БРСВ погіршили боротьбу з корисливими злочинами, розкраданням соціалістичної власності, фактами хабарництва та спекуляцією. (98).
Аби поліпшити свою роботу, УВС облвиконкому розробило ряд планів прибор­кання злочинності, особливо убивств, крадіжок з квартир, розкрадання державної влас­ності з підприємств.
А тим часом у 1987—1988 рр. у країні з новою силою почалася вирішуватися проб­лема з викоріненням дармоїдства, відсунувши на задній план боротьбу з небезпечними злочинами. Знову "витягли зі старих шухляд" головне гасло соціалізму "Від кожного —
за здібностями, кожному — за працею", з якого (тлумачили радянські ідеологи) випливає обов'язок кожної радянської людини займатися лише суспільно корисною працею. Стаття 60 Конституції СРСР зазначала, що ухилення від суспільно корисної праці несумісне з принципа­ми соціалістичного суспільства. Таким чином, неприховано і грубо перекидався місток від бо­ротьби з дармоїдством до боротьби з так звани­ми "нетрудовими доходами". Цей клич ко­муністичної партії (ХХУП з'їзд КПРС) та уряду СРСР безпосередньо стосувався запорізького регіону. Бо тут, особливо в Кам'янсько-Дніпровському районі, громадяни на невелич­ких (присадибних) клаптиках землі завдяки своїй працелюбності могли вирощувати ранні овочі (огірки й помідори) й непогано на них за­робляли. Навіть по всій країні поширився міф про кам'янсько-дніпровських "мільйонерів", яких усіма фібрами свого "єства" ненавиділа ко­муністична партія. Тож запорізька міліція, за вказівкою згори, у 1987 році розпочала свій ша­лений наступ на всіх "нетрудовиків" області. Їм здебільшого приписували "спекуляцію". "За не­повний 1988 рік лише за "дрібну спекуляцію" до адміністративної відповідальності притягнули 563 особи, 40% з яких у районі відомої торгової вулиці Анголенка й центрального ринку в За­поріжжі". (99).
А країну тим часом все частіше почало ли­хоманити. Робітники й селяни відкритіше поча­ли вимагати від держави належної їм зарплати. Аби вгамувати "масу", виплати за працю на підприємствах Запорізької області щомісяця збільшувалися, а необхідних для громадян товарів на ринках все меншало. Дефіцит незабаром поширився на всю продукцію легкої промисло­вості та продукти харчування. Аналогічне стано­вище було і в інших областях України. Незадоволені своїм життям громадяни почали прислу­хатися до так званих "дисидентів". Особливо всі цікавилися ідеологією В'ячеслава Чорновола, слухали ночами заборонені владою радіо­станції "Голос Америки", "Свобода" тощо. В області почали створюватися (спочатку таємно, а згодом усе відкритіше) різні самодіяльні формування під гаслами перебудови суспільства на демократичній основі. У громадських місцях дедалі гучніше лунала кри­тика на адресу правлячої комуністичної партії, яка призвела країну до банкрутства. Верхівка компартії схаминулася: 8 січня 1988 року ЦК КПРС видав постанову "Про по­долання негативних тенденцій у діяльності деяких самодіяльних формувань". На підставі цього документа бюро Запорізького обкому КПУ 16 лютого 1988 року видало свою постанову, в якій вимагало від правоохоронних органів "зміцнювати правопорядок, дисципліну та організованість у всіх сферах життя колективів, активно використовува­ти для цього силу... радянських законів".
А в додатку до цієї постанови зазначалося таке: "...Несміливу, вичікувальну по­зицію займають часом правоохоронні органи". Обком партії цією постановою рішуче ви­магав від усіх комуністів і комсомольців, правоохоронних органів давати рішучу відсіч неформальним об'єднанням, які "принижують керівну роль КПРС,... закликають до консолідації осіб, котрі не підтримують політику партії".
А вже 21 червня 1988 року бюро Запорізького обкому КПУ у своїй черговій постанові щодо політичного становища в області дало ще чіткішу вказівку: "Правоохоронним органам... покласти край антигромадській діяльності екстремістські налаштованих членів любительських і неформальних об'єднань". (100).
У цей час перед офіцерським складом підрозділів міліції області часто виступають керівники обкому й райкомів компартії, КДБ й закликають міліцію до рішучих дій з "екстремістами" й "наклепниками" на діяльність КПРС. Співробітники КДБ і керівники обкому КПУ у своїх виступах навчають міліцію методів фальсифікації різних криміна­льних справ на керівників неформальних громадських об'єднань та їх дискредитації в очах громадськості, прагнуть поставити діяльність цих організацій в один ряд з криміна­льною злочинністю. Особливо подібне навчання набуло розмаху, коли в 1989 році в об­ласті активно почав діяти осередок Народного Руху України за перебудову. З цього при­воду варто навести тут витяг з "цілком таємної" постанови бюро Запорізького обкому КПУ від 13 квітня 1989 року "Про додаткові заходи для всебічного зміцнення дис­ципліни, порядку та організованості":
"...Звернути увагу правоохоронних органів області комуністів т.т. Щура В. Ф., Тищенка М. В., Гармашова Г. М., Мещанінова Г. В. на послаблення боротьби зі зло­чинністю і правопорушеннями та зажадати вжити додаткових заходів для зміцнення законності та правопорядку, захисту конституційних прав громадян.
Надати практичну допомогу правоохоронним органам м. Бердянська, Мелітопо­ля, Жовтневого, Шевченківського районів м. Запоріжжя, Приморського, Куйбишевського районів, де спостерігається зростання злочинності і порушень правопорядку. Посили­ти вимоги щодо охорони режимних об'єктів і підприємств. Підтримувати на місцях кон­такти й взаємоінформованість з військовими підрозділами... Давати рішучу відсіч на­маганням демагогів, екстремістів порушити напруженість, об'єднати сили навколо так званого Народного руху України за перебудову. Покласти край будь-яким намаган­ням створити опозиційні КПРС політичні структури.
СЕКРЕТАР ОБКОМУ КПУ                                    Г. ХАРЧЕНКО". (101).
Отже, обком КПУ цією постановою дав чітко зрозуміти всім правоохоронним ор­ганам, у тому числі, міліції, що комуністична партія закликає боротися з Народним Ру­хом України як з організацією кримінальних злочинців і навіть залучати до цієї акції військові підрозділи. Треба відзначити, що членами Народного Руху були, як правило, студенти вищих учбових закладів Запоріжжя, Бердянська й Мелітополя, а також прогре­сивні журналісти, артисти Запорізького театру ім. Щорса, вчителі шкіл, викладачі інсти­тутів.
Відчувалося, що обком КПУ та КДБ відверто прагнули спрямувати сили міліції не на боротьбу з кримінальними правопорушеннями, а на розправу з громадянами, котрі піднялися виборювати свої одвічні, дані Богом, права і свободи.
У якому напрямку спрямувати міліцію, значною мірою залежало тепер від керівництва УВС області. І воно обрало шлях незмінний — міліція має займатися своєю безпосередньою роботою, тобто попереджувати і розкривати вбивства, грабунки, розбої, крадіжки тощо. Тому начальник УВС області в цей час неодноразово ставить питання пе­ред обкомом КПУ та облвиконкомом про погіршення криміногенної обстановки, зростан­ня пияцтва й алкоголізму на виробництві, що призводить до криміналу. Врешті-решт, ці питання стають предметом уваги партійних та радянських органів області.
Так 25 квітня 1989 року на засіданні бюро Запорізького міськкому КПУ було розглянуте питання "Про хід виконання в місті постанови ЦК КПРС від 7 травня 1985 року "Про заходи подолання пияцтва та алкоголізму". На засіданні зазначалося, що "в 1988 році за порушення антиалкогольного законодавства до відповідальності притягнуто 17083 особи (у 1987 році — 17795)... було виявлено 108 фактів пияцтва на виробництві...
У 1988 році органами внутрішніх справ на підприємства направлено 8894 повідомлення про порушення антиалкогольного законодавства, при цьому відреаговано на повідомлення міліції лише в 65,4% випадків, тобто без відповіді і реагування залишили­ся більш як 3000 повідомлень...
Органами внутрішніх справ посилена боротьба із самогоноварінням. До адміністративної відповідальності притягнуто 1015 осіб. Проте стягнення штрафів становить 89,9%, тобто, до прибутку держави не стягнуто штрафів на 13610 карбованців...
Значна частина вилучених самогонних апаратів виготовлена в заводських умовах з дефіцитних матеріалів, проте в 1988 р. ані адміністрацією підприємств, ні комісіями бо­ротьби з пияцтвом не виявлено жодного випадку виготовлення самогонних апаратів на виробництві.
Минулого року до адміністративної відповідальності за появу у п'яному стані та розпиття спиртних напоїв у громадських місцях притягнуто на 2205 осіб менше, ніж у 1987 році...
Органами міліції проводиться робота з направлення на лікування хронічних алко­голіків. У 1-му кварталі 1989 р. направлено на лікування 526 осіб у заклади охорони здо­ров'я та ЛТП (лікарняно-трудові профілакторії) — 151 особа". (102).
В той же час обком КПУ переймався злочинністю в усій області. В таємній "За­писці про стан боротьби зі злочинністю в області" (квітень 1989 року), з якою були оз­найомлені всі райкоми КПУ, зазначалося: "Оперативна обстановка в області у першому кварталі поточного року помітно загострилася. Загальна кількість зареєстрованих зло­чинів зросла на 17,7%, в тому числі відмічене зростання умисних вбивств, тяжких тілес­них ушкоджень, крадіжок особистого майна громадян, грабунків, хуліганств.
Найзначніше зростання злочинів сталося в Приморському, Куйбишевському, Жовтневому, Комунарському, Кам'янсько-Дніпровському, Шевченківському, Вільнянському районах і в м. Бердянську.
...Відмічається значне збільшення кількості грабунків (49,1%), у тому числі і з ме­тою заволодіння особистим майном громадян (50,9%), з яких 73,4% припадає на облас­ний центр. Особливо багато їх скоюється в Жовтневому, Комунарському районах і в м. Мелітополі.
...Крадіжки державного, громадського та особистого майна складають питому частку 41,7% від усіх злочинів.
...З 1123 крамниць споживкооперації, обладнаних охоронно-пожежною сигналізацією, лише 131 взята на пульт централізованої охорони.
...У ряді відділів внутрішніх справ допускається тяганина і поверховий розгляд заяв та повідомлень про злочини. Лише в першому кварталі прокуратурами скасовано 125 постанов про відмову у порушенні кримінальних справ з одночасним їх порушенням.
...зусилля БРСВ розпорошуються на виявлення малозначних злочинів...Загалом у області кількість розкритих розкрадань зменшилася на 2,5%, хабарництва — на половину.
За минулі 3 місяці поточного року різко зросла кількість неповнолітніх, що вчини­ли групові злочини (62,3%).
...до п'яниць недостатньо застосовується адміністративна відповідальність. Вод­ночас майже кожний другий-третій злочин у Ленінському, Орджонікідзевському, Бер­дянському, Василівському, Вільнянському та ряду інших районів скоюється через пи­яцтво.
Складною залишається обстановка на дорогах області. Кількість ДТП зросла на 47,4%, загиблих у них громадян — на 65,5%, скалічених — на 53,1%. На 25,9% збільшила­ся кількість поранених при ДТП дітей...
Державно-правовий відділ обкому КПУ". (103).
У цей час не мовчить і керівництво УВС Запорізького міськвиконкому. Начальни­ки УВС м. Запоріжжя В. І. Корсуненко, а пізніше — О. В. Поляк також неодноразово нагадують місцевій компартійній владі, що в Запоріжжі міліцію не так хвилюють "демократичні рухи", як злочинність робітників підприємств та організацій. До зауваження міліції компартійна еліта таки дослухалася. Вже 26 травня 1989 року відбулося засідання бюро Запорізького міськкому КПУ, в рішенні якого було записано: "...Партійні комітети, ви­конкоми Рад народних депутатів, правоохоронні органи та громадські організації не за­безпечили поліпшення оперативної обстановки в місті. У першому кварталі поточного року вона різко загострилася. Спостерігається зростання загальної злочинності. Збільши­лася кількість умисних убивств, тяжких тілесних ушкоджень, розбійних нападів, гра­бунків, крадіжок особистого і державного майна. Спостерігається тенденція зростання тяжких злочинів, учинених підлітками. Залишається високим рівень групової злочин­ності неповнолітніх.
...Райкомам партії, партійним комітетам посилити вплив партійних організацій у проведенні загальної профілактики в трудових колективах і за місцем проживання гро­мадян. Активізувати діяльність добровільних народних дружин і громадських форму­вань для охорони громадського порядку". (104).
Питання боротьби зі злочинністю пролунало 15 вересня 1989 року і в доповіді пер­шого секретаря Запорізького міськкому КПУ Ваната П. М. на пленумі міського КПУ. Він сказав: "Знову поширюється пияцтво, зросла злочинність. Різко збільшилося число посягань на життя і здоров'я громадян. ...кількість умисних убивств зросла на 80%. Ма­сового характеру набувають розкрадання, спекуляція та інші форми злочинного підприємництва.
Ситуація вимагає найрішучих дій. Правоохоронними органами останнім часом вжито заходів для розкриття організованих злочинних груп, що діяли на території міста. В результаті заарештовані і притягуються до кримінальної відповідальності члени збройної банди, які вчинили зухвалі розбійні напади на громадян. Уперше в місті затри­мані значні збувачі наркотиків. У місті створений і приступив до роботи тимчасовий комітет боротьби зі злочинністю". (105).
Отже, з 1989 року компартійні органи області мало критикували міліцію, навпаки, прагнули показати свою прихильність до неї. І це загравання номенклатури комуністич­ної та радянської влади з міліцією ставало все помітнішим і прямо залежало від актив­ності дій демократичних організацій в області. На практиці виходило так: правоохоронні органи прагнули не втягуватися у протистояння з народними масами, які відверто вияв­ляли непокору правлячій партії, а влада наполегливо вимагала саме таких дій, тож виму­шена була менше гудити міліцію, використовувати для неї „метод царського пряника". В той же час компартійні організації не залишали правоохоронців у спокої, коли посилив свою діяльність Народний Рух України. Від правоохоронних органів відверто вимагали: "Активізувати роботу для застосування чинного законодавства до екстремістських націоналістичних та антирадянських елементів" (з плану "Практичних заходів обкому КПУ у зв'язку з установчим з'їздом НРУ"). (106). Як видно, ці слова-ярлики (екс­тремістські, націоналістичні, антирадянські елементи) дуже схожі, а то й тотожні з тими, що приписувалися мільйонам жертв політичних репресій 30—50-х років XX століття на теренах СРСР. Восьмидесяті-дев'яності роки минулого століття були вже іншими. Ні міліція, ні прокуратура, ні навіть зловісний КДБ не кинулися масово заарештовувати і вбивати людей тільки за те, що ті хотіли покінчити з комуністичним рабством і жити вільними.
З 8 до 10 вересня 1989 року в м. Києві, незважаючи на активну й шалену протидію ЦК КПУ, відбувся з'їзд Народного Руху України за перебудову. В його роботі брали участь 1109 делегатів від усіх областей України, а також було трохи більше 300 запроше­них гостей, в тому числі 33 народних депутати Верховної Ради СРСР, 228 членів і кан­дидатів у КПРС. Від Запорізької області на з'їзді був 21 делегат та 5 запрошених. Крім цього, трудовими колективами Запоріжжя й області, за добором обкому КПУ, на з'їзд бу­ло направлено 11 осіб в якості альтернативної делегації, в обов'язок якої входило ство­рювати на форумі безлад і висловлювати незгоду з будь-яким рішенням НРУ.
Запорізькі делегати (за винятком згаданих 11 „білих ворон" обкому КПУ) пред­ставляли такі громадські формування: політклуб "Січ", "Зелений світ", "Вахта миру", "Союз сприяння перебудові" та об'єднання Українського Хельсінського Союзу (це ос­таннє об'єднання обком КПУ називав не інакше, як націоналістичне й бандерівське).
За ініціативи делегатів з'їзду НРУ від області в м.Запоріжжі 13 вересня 1989 року були проведені організаційні збори активістів НРУ. Звісно, санкції на проведення цього зібрання обком КПУ та обласна Рада не дали.
Збори пройшли організовано і в діловій обстановці. Керівниками обласної ор­ганізації НРУ одноголосно були обрані відомі на Запоріжжі журналісти: кореспондент газети "Запорізька правда" Ю. І. Василенко (голова) і В. І. Перепадя (заступник голови).
Такі зухвалі дії громадськості вкрай розгнівили керівників області. Обком КПУ спішно дав своїм підлеглим організаціям, у тому числі міліції, "секретну" вказівку, в якій, зокрема, наказував: "Правоохоронним органам рішуче використовувати чинне законо­давство до організаторів несанкціонованих мітингів та зборів, до осіб, що порушують порядок, розпалюють міжнаціональну ворожнечу, антирадянські настрої. Прискорити роботу для формування робітничих загонів охорони громадського порядку, відро­дження комсомольських оперативних загонів. Перекрити канали незаконного викори­стання розмножувальної техніки.
...Рішуче припинити екстремістські націоналістичні прояви з боку активістів НРУ". (107).
Обкомом КПУ 19 вересня 1989 року був складений (також таємний) "План прак­тичних заходів у зв'язку з проведенням установчого з'їзду НРУ". Вже в листопаді 1989 року всі райкоми КПУ звітували перед обкомом КПУ про свою боротьбу з НРУ. Так, секретар Жовтневого РК КПУ м. Запоріжжя В. Панкратов у своєму звіті 30 листопада пи­сав: "Районним комітетом партії аналізується "самвидавницька" література, що розповсюджується представниками неформальних об'єднань. Правоохоронні органи району націлені на припинення розповсюдження подібних видань. Так, наприклад, працівника­ми Жовтневого РВВС на вул. Анголенка затримувались члени неформальних об'єднань С. Айбабін, Корж, у яких були вилучені різні види подібних видань, про що матеріали направлялися для розгляду і вжиття заходів у адміністративні комісії райвиконкомів за місцем проживання Айбабіна і Коржа". (108).
Секретар Бердянському міськкому КПУ Г. Дубинка у своєму звіті 28 листопада відзначає:"...Щоквартально органами внутрішніх справ проводяться перевірки дотри­мання правил зберігання і використовування розмножувальної техніки і друкарського обладнання на підприємствах і в організаціях міста. Про результати перевірки інфор­мується міськком партії". (109).
Уже в квітні 1990 року обком КПУ складає свою підсумовуючу довідку боротьби з Народним Рухом України в області, в якій занотовує: "Активізувалась робота право­охоронних органів при застосуванні чинного законодавства для припинення протиправ­них дій членів неформальних об'єднань. Ряд активістів засуджений народним судом і притягнений до адміністративних покарань за порушення законодавчих норм". (110).
Як видно, міліція була повністю підпорядкована обкому КПУ і вимушена була виконувати його вказівки щодо придушення діяльності Народного Руху України. Голова цієї обласної організації журналіст Ю. І. Василенко у 1989—1990 рр. неодноразово затримува­вся органами міліції м.Запоріжжя й притягувався до адміністративної відповідальності. Переслідувалися міліцією й інші керівники НРУ області. Та справді революційного проце­су ні в області, ні в Україні в цілому вже не можна було зупинити жодними переслідуван­нями. Пішла боротьба за владу, правда, мирними методами. Перший секретар Запорізько­го обкому КПУ Харченко Г. П. на спільному пленумі Запорізького „міськкому та райкомів КПУ 23 лютого 1990 року сказав: "...коли ми називаємо обстановку революційною, то пи­танням будь-якої революції завжди було питання влади. І те, що ми сьогодні переживаємо цей процес, ми від цього нікуди не підем...сьогодні опозиційні сили кинулися в усі кінці країни для того, щоб оволодіти владою...питання було поставлене однозначно: "Ради — без комуністів", хоча сьогодні це перетворюється наче б у девіз: "Ради — без апартників", та це ж Ради — без комуністів і нічого приховувати, Ради — без партії. Ось про що сьогодні йде мова, коли називати речі своїми іменами. І на це спрямована вся діяльність.
...у нас екстремізму скільки завгодно в тому ж Русі. І ми маємо бачити цих лідерів, адже ми їх знаємо. Ми ж знаємо, що це люди, які не вгамували свою жадобу ні на одно­му місці...Вони сьогодні зробилися політиками, на утриманні кооперативів тим більше знаходяться. І вони сьогодні рвуться до влади...". (111).
Це було сказано за декілька днів до багатотисячного мітингу (ще такого велелюд­ного у Запоріжжі не було), який відбувся 25 лютого 1990 року на Фестивальному (тоді Жовтневому) майдані, що навпроти адміністративного будинку обкому КПУ.
Цього дня (25 лютого), за рішенням міжрегіональної групи депутатів Верховної Ради СРСР, відзначався день лютневої революції 1917 року в Росії. Особисто в нас, на Україні, цю дату прагнули замовчувати апаратники від КПРС і Рад народних депутатів. Але представники Народного Руху України та інші неформальні організації дуже часто нагадували про цю революцію. Словом, йшлося до того, що мали зіткнутися у двобої компартійний режим і громадськість.
Компартійна еліта Запоріжжя приховано готувалася до найгірших наслідків цього двобою: у 5-ій міській лікарні були приготовлені додаткові вільні лікарняні ліжка, чергу­вала спеціальна група хірургів та лікарів інших спеціальностей.
До цього мітингу готувалася вся міліція, яка дислокувалася в обласному центрі. Ще 23 лютого, у п'ятницю, були несподівано і терміново зібрані в залі УВС області всі співробітники обласного апарату. Оголосили, що вихідні на суботу й неділю, тобто на 24 і 25 лютого, відміняються, усіх розбили на наспіх утворені взводи, і присутні від керівництва заступник начальника УВС області полковник міліції В. Г. Савулій та на­чальник оргінспекторського відділу полковник міліції І. К. Наливайко провели короткий інструктаж. Вони сказали, що 25 лютого на Фестивальному майдані відбудеться мітинг громадян міста, мета якого — консолідація демократичних сил напередодні проведення виборів до місцевих рад (4 березня 1991 року).
          Міліція, — підкреслив Савулій, — у політичний процес не втручається. Тобто,
нехай там кажуть, що кому заманеться. Наше завдання — не допустити хуліганства,
бійки, словом, забезпечити громадський порядок.
Полковник Наливайко додав, що на випадок виникнення бійки й ускладнення обстановки для працівників міліції виділили відеомагнітокамери, гумові палиці, захисні шоломи, щити.
          Таким чином, — підсумував свій виступ І. К. Наливайко, — ми приготувалися до
цього мітингу, як ніколи, вірніше, як у всіх цивілізованих країнах.
А полковник Савулій наприкінці інструктажу сказав, що в мітингу мають взяти участь до 30 тисяч громадян.
...25 лютого 1990 року. Мітинг на Фестивальному майданні у Запоріжжі розпочався о 12-й годині. Люди прибували на майдан великими організованими групами — в основно­му це були робітники заводів "Комунар", "Запоріжсталь". Вони несли червоні і червоно-голубі прапори. Приходили й невеличкі групи під жовто-блакитними прапорами, звісно, то були "рухівці". На майдані було дві трибуни: одна ближче до поштамту — це "рухівська" трибуна; інша — у протилежному кінці майдану — для компартійців. "Рухівці" мали в руках лише два мегафони, а компартійні — гучні мікрофони. Видно було, що трибуни між со­бою розпочали змагання: хто кого перекричить. Звісно, перемагали компартійці, бо в їхніх руках була гучніша техніка. І ось о 13 годині 15 хвилин на майдан зі старої частини міста, з проспекту, ввійшла величезна колона молодих хлопців і дівчат із жовто-блакитними стя­гами і транспарантами. В голові колони — керівники обласної організації НРУ Ю. Василенко, В. Перепадя, народна артистка України Т. Мірошниченко, голова "Демократичного союзу" С. Айбабін та інші. „Рухівці" несли такі гасла: "Рух — це життя", "Лютий кращий за жовтень", "Слуги народу! Де ваші хазяї?", "Обком партії — у відставку!", "Рух — проти на­сильства", "Не пускайте в нову хату хазяїв апарату" (це гасло закликало виборців не голосувати за комуністів на виборах до місцевих рад 4 березня 1991 року).
Керівники Руху швидко зорієнтувалися в обстановці й свою колону повели прямо на компартійної трибуни. Ще кілька хвилин — і Юрій Василенко вже заволодів мікрофо­ном "обкомівської" трибуни. Весь майдан аплодував йому...Виступали почергово "рухівці" і представники від обкому партії. Коли слово брали партократи, їх мітингуючі, з тому числі й організовані обком партії робітники підприємств, засвистували. А "рухівців" слухали уважно і їм аплодували, о 17-й годині слово було надане першому се­кретареві обкому КПУ Г. Харченку. Він, розчервонілий і знервований, не знайшов нічо­го кращого сказати народові, як звинувачувати "рухівців" у антирадянщині й антикомунізмі (а цього вони й не приховували!) та ще й у тому, що "рухівці" — п'яниці, вони зі кривавленими обличчями і скривавленими очима, прагнуть захопити владу, гальму­ють перебудову соціалізму і т. п. І секретар обкому КПУ так захопився критикою "рухівців", що наприкінці свого виступу закликав "чесних членів партії" і робітників за­воду "Комунар" (вони якраз ближче стояли до трибуни) дати рішучу відсіч "рухівцям". То був сигнал до бійки і бійні. Та ніхто з "чесних членів партії" і робітників заводів не  рушив з місця, не кинувся із "засуканими рукавами" захищати, як сказав Г. Харченко,  радянську демократію. Саме в цей час командири міліцейських підрозділів, котрі були на майдані, наказали своїм загонам приготуватися до рішучого захисту компартійної еліти, що була на мітингу, а також дати належну відсіч громадянам, які посміють увірватися в приміщення обкому компартії, розташоване напроти майдану, через проспект Леніна.
Та кривавого зіткнення двох протилежних таборів не сталося. Мітинг закінчився о 20-й годині вечора запаленням свічок по всьому місту. Мешканці Запоріжжя вимкнули на 20 хвилин у своїх квартирах електроосвітлення і натомість запалалили свічки — такий був клич "рухівців", аби таким чином показати правлячому комуністичному режиму, що в темряві, яку зробили вони для народів СРСР, зародилося потужне світло боротьби за волю.*
Мітинг став прозрінням і для багатьох працівників міліції, котрі до цього були в тенетах комуністичної брехливої ідеології, а на мітингу змогли на власні очі побачили, хто ж такі "рухівці", чого вони прагнуть, за що агітують.
Увесь 1990 рік на Запоріжжі пройшов у мітингах демократичних сил. А для міліції була головна робота — забезпечувати на цих велелюдних зібраннях належний гро­мадський порядок.
Найграндіозніший громадський захід відбувся 5 серпня 1990 року, коли вся Ук­раїна святкувала 500-річчя Запорозького козацтва. Компартійні органи міста й області дуже не хотіли, щоб це свято відбулося у Запоріжжі. Голова обласної Ради народних де­путатів Г. Харченко (тоді він уже не був першим секретарем обкому КПУ) відправив ли­ста Президії сесії Верховної Ради УРСР, в якому писав: "Президія Запорізької обласної Ради з великою тривогою дізналася, що республіканський Рух, зокрема, народний де­путат УРСР М. Горинь, має намір 2—5 серпня ц. р. організувати багатотисячні маси людей із різних областей до Запоріжжя. Підстава: участь у заходах з нагоди 500-річчя запорозького козацтва. У зв'язку з цим президія обласної Ради народних депутатів повідомляє, що ніяких офіційних заходів на ці дні у нас не планувалося. Вони намічені на наступний і 1992 роки.  Категорично заперечуємо проти будь-яких стихійних заходів без відома місцевої влади...". А народні депутати УРСР від Запорізької області (це були в основному комуністи) навіть заявили у пресі свій протест щодо проведення в Запоріжжі святкування 500-річчя запорозького козацтва."
Та на ці заяви і протести обкому КПУ і облвиконкому вже ніхто не звертав уваги. Громадяни Запоріжжя й області з нетерпінням чекали 5 серпня, щоб вийти на свято, якого так чекали. Вже зранку цього дня запоріжці поодинці та сім'ями пішли й поїхали в район медичного інституту, де біля Райдужної арки мали відбутися основні заходи всенародного дійства. Саме сюди, з Дніпропетровська й Нікополя мали прибути головні колони громадян усіх областей республіки. Про це свято в Запоріжжі не було ніде вивішено жодного гасла — тут уже добре постарався обком КПУ. Лише обласна та міська Державтоінспекція УВС вивісила по місту покажчики "На свято" (начальник ДАІ області В. Д. Греков, начальник ДАІ м. Запоріжжя Ю. О. Щегольський). Якраз за цими орієнтирами приїхали до За­поріжжя близько 300 автобусів "Ікарус" із громадянами Київщини, Черкащини, Житомир­щини. Та чи не найбільше гостей було із західних областей України. Вони прибули сюди, хто на чому: рейсовими літаками, поїздами, на власних авто тощо. Всього близько 70—100 тисяч громадян виявили бажання продемонструвати своє ставлення до Запорозької Воль­ниці, а водночас, і чи не найголовніше, свій негатив до правлячого комуністичного режиму, який вважав потяг людей до волі відкритим зазіханням на трон пануючої влади.
Більшість західнянців були вдя­гнуті в українські національні костюми, несли жовто-блакитні стяги, хоругви, пор­трети Симона Петлюри та Степана Бандери. Це дуже було дико для запорізьких компартійців і незвично для усіх меш­канців Запоріжжя. Тим більше, що в коло­нах, навіть від Запорізького краю, ніхто не ніс червоного чи червоно-голубого прапо­ра. Звісно, не було й портретів так званих "вождів пролетаріату".
Мітинг розпочався о 15-й годині за московським часом, а закінчився о І8-й            годині. Відкрили це знаменне дійство з десяток священиків, які провели українською мо­вою молебінь за процвітання нової України. Співав церковний хор — дуже милозвучно й велично. Потім виступили відомі письменники і "рухівці" Дмитро Павличко, Іван Драч, Володимир Яворівський, відомий політик України Степан Плющ, а також голова За­порізького міськвиконкому Юрій Бочкарьов, депутати Верховної Ради УРСР Чобіт, М.Поровський та інші. Одна з учениць середньої школи м. Запоріжжя гарно прочитала вірші Тараса Шевченка про запорозьке козацтво та о. Хортицю.
Більшість виступаючих, крім Ю. Бочкарьова і С. Плюща, згадували негативно Леніна, комуністичну партію та її намір загнати все людство в "радянський комунізм". Майже всі оратори, крім Ю. Бочкарьова, закінчували свій виступ словами "Україні слава!".
А багатотисячний мітинг скандував, аж земля гула: "Слава! Слава! Слава!" Перед виступом С. Плюща громадяни досить голосно вигукували: "Ганьба! Ганьба!" Ці вигуки свідчили, що мітингуючі не згодні з тим, як поводиться у Верховній Раді УРСР її голова С. Плющ.
Гасла у громадян були такі: "Геть кремлівських окупантів із України! ", "КПРС і КДБ — люті вороги українського народу", "Хай живе КПРС на Чорнобильській ЧАЕС!". Запоріжці не забули й свого секретаря обкому КПРС, депутата Верховної Ради СРСР і принесли на його адресу гасла: "Причкін — сталініст", "Причкіна — у бричку, а бричку — у річку".
Перед кінцем мітингу пішов рясний теплий дощ. За кілька хвилин він закінчився — і засвітило тепле сонце. Присутні говорили, що то Боже знамення, що Україна очис­титься від злочинної комуністичної скверни і народ заживе радісно і щасливо. Кобзарі заспівали тужних і величних українських пісень.*
Занотувала це знаменне для України свято і газета "Правда" — орган ЦК КПРС. її кореспондент М. Миронов у газеті за 6 серпня 1990 року в інформації "Казацкий юбилей" писав: : "В городах и селах Днепропетровской и Запорожской областей прошел продолжающийся три дня праздник казацкой славы, посвященный 500-летнему юбилею ук­раинского казачества... многотысячные колонны участников праздника проследовали на остров Хортицу в Запорожье, где... состоялся митинг... К сожалению, не обошлось и без неприятных инциндентов... У могилы И. Сирка (за м. Никополь Дншропетровськой об­ласти — авт.) был избит один из юношей, который посмел подхватить и пронести в руках сорванный со столба красный флаг. Нельзя не заметить, что вся атрибутика на праздни­ке состояла лишь из желто-голубых и черно-красных знамен — символов, увы, не Совет­ской Украины...
Словом, создалось впечатление, что руководители Руха питались использовать праздник для пропаганди своих идей, не давая оппонентам возможности на ответное слово".
Треба відзначити, що в Запоріжжі ніяких "інцидентів" з мітингуючими не зареєстровано. Міліція справно забезпечувала громадський порядок і зовсім не втручала­ся в хід мітингів, які пройшли, крім обласного центру, в інших містах і райцентрах об­ласті. Та самі правоохоронці були приголомшені побаченим і почутим на цьому святі. Стало цілком зрозуміло, що комуністична партія на Україні повністю втратила свою ко­лишню владу над народом і що СРСР як держава доживає свій, відведений історією, час. Багато співробітників міліції, обмінюючись між собою враженнями про свято, вис­ловлювали відверті "крамольні" думки щодо місця КПРС у історії людства: згадували політичні репресії впродовж усього панування цієї організації, голодомори 1922, 1933 років, відверте витіснення української мови та українських шкіл — тоді з усіх трохи більше 90 шкіл у м. Запоріжжі не було жодної чисто української школи.
Варто зауважити, що після святкування 500-річчя запорізького козацтва начальник ДАІ УВС м. Запоріжжя майор міліції Юрій Щегольський став розмовляти на роботі тільки українскою мовою і відверто казав, що настала по­ра на адміністративному приміщенні ДАІ вивіси­ти тризуб — символ незалежної України. Відвер­то, зовсім не пошепки, почали критикувати діяльність комуністичної партії начальник відділення оргінспекторського відділу УВС об­ласті Володимир Титаренко, начальник відділу управління карного розшуку УВС області Станіслав Чумак та інші співробітники міліції. Багато рядових комуністів у міліції не бажали сплачувати компартійних членських внесків і хотіли взагалі вийти з партії. Партком УВС і осо­бисто начальник УВС області М. В. Тищенко все те знали, але жодних заходів впливу щодо "кра­мольних" працівників міліції не застосовували.
Взагалі відчувалося, що обком партії втра­тив у області свою "керівну і спрямовуючу си­лу". А 1 вересня 1990 року, о 18-00 годині, в За­поріжжі на Жовтневому (нині Фестивальному) майдані відбувся перший антикомуністичний мітинг, організований обласною ор­ганізацією Руху. Задовго до його початку, ще о 16 годині 30 хвилин, весь майдан і адміністративне приміщення обкому партії, що знаходиться поряд, були щільно оточені по всьому периметру міліцією, на проспекті Леніна один біля одного стояли з автомаши­нами працівники Державтоінспекції. На майдані купки рухівців, анархістів і християн-баптистів вільно продавали свої агітаційного змісту газети. Ще півроку тому про щось подібне ніхто не зміг би й подумати — бо на сотні й тисячі таких пропагандистів чекали вільні камери утримання, концтабори. А вже у вересні 1990-го, будь ласка, іди — купуй агітки проти керуючої партії. Працівники міліції, спочатку поодинокі, а пізніше, юрбами купували "рухівські" газети і тут же з цікавістю читали їх.
Тим часом на майдані були включені стаціонарні гучномовці, і з них лунала бадьо­ра музика, пісні про робітничий клас, соціалізм, комунізм. Крутили музику й пісні з бу­динку обкому партії. Рівно о 18-й годині на майдан увійшли організовані колони "рухівців" з жовто-блакитними стягами (був один прапор червоно-чорний). У колонах, в основному, молодь — робітники, студенти вузів і шкіл Запоріжжя. Керівники колон жур­налісти Юрій Василенко і Вячеслав Перепадя, почувши музику і пісні з гучномовців, зрозуміли, що обкомівці вирішили саме таким чином завадити провести антико­муністичний мітинг. І тоді рухівці з майдану попрямували до обкому партії й оточили ще донедавна недоторканний і ніким з гречкосіїв недосягненний "білий будинок" "білої кістки". Обкомівці спостерігали за діями "натовпу" з вікон приміщення, їх, звісно, ціка­вило, як "забезпечуватиме порядок" міліція, озброєна гумовими палицями — "дубинка­ми". А міліція не прореагувала ніяк, ніхто з правоохоронців навіть не зрушив зі свого місця. Лише приміщення обкому партії було заблоковане міліцією з середини. Музика й пісні продовжували лунати з гучномовців на всю потужність.
У цій ситуації Ю. Василенко і В. Перепадя пішли на інший крок: повели колони на проспект і перекрили рух транспорту. Автоінспекція, що стояла на проспекті, також не втрутилася "наводити порядок", бо це виглядало б звичайним безглуздям. Адже на проспекті виявилося кілька тисяч громадян, які були рішучими у своїх діях. За кілька хви­лин музика й пісні, які подавалися з обкому партії на майдан, припинилися. Рухівці звільнили проспект і розпочали свій мітинг проти будинку комуністичної партії. Двобій народу, натовпу, як говорили партократи, закінчився поразкою компартійців. Питання "Хто кого?" 1 вересня 1990 року вирішилося на користь молодих демократичних сил. І те, що це питання розв'язалося мирно, без крові, варто віднести до мудрих дій керівників міліції, котрі не розпорядилися застосовувати до непокірних громадян силових засобів.*
Аналогічна непокора "робітничого класу і селянства" вчорашній обожньованій са­му себе КПРС, була в усіх республіках ще існуючого СРСР. І в цій обстановці, як уже го­ворилося, єдиною опорою для володарюючої партії були армія та правоохоронні органи. Тож саме з ними й загравала КПРС, яка вже не вимагала, а фактично, просила поліпшити боєздатність і армії, і правоохоронців. З цього приводу варто згадати лист ЦК КПРС "Про посилення боротьби зі злочинністю", надісланий у низові організації не пізніше 28 листопада 1990 року. В листі, зокрема, говорилося: "Секратариат ЦК КПСС отмечает, что советские люди крайне обеспокоены нарастающей, порой выходящей из-под контроля, преступностью в стране. Теневая зкономика, спекуляция, наркомания, бесхозяйственность и растащиловка, хулиганство бьют по найпервейшим интересам людей, сеют страх и неуверенность, подрывают материальные и нравственные устои жизни общества".
Така характиристика становища в країні відповідала дійсності, вона свідчила не про погіршення роботи правоохороних органів, а про стрімке наближення цілковитого розвалу держави. Та потопаючий хапається за соломинку. В тому ж листі ЦК КПРС радить (не вимагає, як це було завжди) міліції "возродить деятельность добровольных на­родних дружин, отрядов рабочей милиции и других форм широкого участия трудящихся в борьбе с правонарушениями." І тут же додає, що "... следует найстойчиво формировать в общественном мнении уважение к правоохранительньїм органам". (112).
Таким чином, верхівка КПРС радить поряд з добровільними народними дружинами, які на той час все ще діяли й досить активно, створювати загони робітничої міліції, тобто, щось схоже на штурмові загони, які мали б сліпо підкорятися місцевій владі, і в першу чергу, обкому партії. Зрозуміло, що такі "штурмовики" вкрай були необхідні ком­партійній еліті, під якою вже захитався трон. Та на практиці вони не були створені і за їхню організацію ніхто навіть не брався. Це ще один доказ того, що будь-які вказівки правлячого режиму на місцях уже сприймалися критично і їх не поспішали виконувати. Навпаки, місцеві компартійні організації вже думали, як би довше зберегтися при владі,
тож прагнули "перефарбуватися" в активних поборників демократії, свобод і прав грома­дян. Цікава з цього приводу реакція Запорізького обкому КПУ на рішення звітно-вибор­чої конференції обласної організації Товариства української мови ім.Т. Г. Шевченка, яка відбулася 9 березня 1990 року. Вже 13 березня з обкому КПУ в усі міські й сільські РК КПУ пішла вказівка за підписом завідуючого ідеологічним відділом обкому КПУ Є. Карташова, в якій, зокрема, говорилося: "...відділ вважає доцільним звернути увагу партійних комітетів, місцевих Рад народних депутатів на прийняття практичних кроків для впровадження у всі сфери життя Закону про мови в Українській РСР ...Необхідно уже зараз, не випускаючи ініціативи з рук, зайнятися зміною вивісок офіційних назв підприємств, установ і організацій, населенних пунктів, вулиць, майданів, річок і т. п. ...Активніше впроваджувати мову (мається на увазі українську — авт.) на транспорті, при підготовці офіційних оголошень, повідомлень, плакатів, афіш, реклам і т. ін.".
Взявши за основу цю вказівку, Державтоінспекція м.Запоріжжя, керована великим патріотом України майором міліцій Ю. О. Щегольським, негайно на всіх своїх службових автомашинах стерла російську назву "ГАЙ" і натомість нанесла українською мовою "Дер­жавна автомобільна інспекція". Аналогічна російська вивіска на службовому примішенні ДАІ також була замінена. В самій Державтоінспекції були відкриті курси української мо­ви, на яких державтоінспектори вчилися писати протоколи українською мовою.
В усіх інших підрозділах міліції чогось подібного не відбулося.
Тим часом секретаріат ЦК КПРС хвилює інше — не перехід республік на національні мови в межах республік, що не вписується в тезу "единого советского народа с единим русским языком", а залучення на свій бік правоохоронних органів на цент­ралізованій основі, щоб можна було ці органи кинути у бій з непокірними громадянами. Нервує ЦК КПРС і те, що міліція, суди і прокуратура в багатьох регіонах країни розгу­билися, не діють, а то й заграють з антикомуністичним натовпом. У згаданому листі ЦК КПРС "Про посилення боротьби зі злочинністю" говориться : "нужно активно использовать опыт ряда регионов по укреплению правоохранительных органов надежными работниками... Следует настойчиво формировать в общественном мнении уважение к правоохранительньїм органам, помогать им освобождаться от пресса огульних обвинений, необоснованного вмешательства в их деятельность... Решительно преодолевать растерянность, а тем более имеющиеся кое-где капитулянтские настроения..Про­куратура, органи внутренних дел, суды должни действовать четко, слаженно, наступательно и справедливо, как требует закон.
Необходимо активно противодействовать попыткам ограничения и запрета деятельности партийных организаций в правоохранительных органах.
Партийным комитетам необходимо виступить инициаторами обьединения всех здорових сил в деле укрепления общественной безопасности, дисциплинны и ответственности. (113).
У 1990—1991 роках була складна політична обстановка в усій Україні. Скрізь ни­зи не підкорялися верхам. Що день — то якість зміни, причому, великі, масштабні, доле­носні для всього народу. 16 липня 1990 року Верховна Рада УРСР прийняла Декларацію про суверенітет України. Ця дата в усіх обласних центрах була відзначена стихійними демонстраціями.
Шахтарі Донбасу страйкували, члени КПРС масово виходили з партії. У квітні 1991 року відбувся 10-й з'їзд письменників України, на якому виступив молодий шахтар з Горлівки. Він говорив "суржиковою" мовою, тож вибачився, що нерідною промовляє і сказав: "У мене відібрали мову, відібрали Бога, нас усіх душить червоний терор імперських сил".*
Лихоманило і всю державу, яка звалася СРСР. Перший і останній президент цієї Ко­муністичної імперії Михайло Горбачов часто звертається до народу, але його, складається враження, ніхто не слухає і не чує, що б він не говорив, які б пропозиції не ставив перед суспільством. Врешті-решт, 19 серпня 1991 року в Москві стався державний переворот, про який відомий український письменник Олесь Гончар у своєму щоденнику записав: "Чорний день історії. Те, що багатьом здавалося неймовірним, сталося: переворот. Горба­чова скинуто. Хунта репресивних, жорстоких, ніким не обраних, прийшла до влади, оголо­сила надзвичайне становище... Невже кінець суверенітетам, деклараціям? Що гряде? Гро­мадянська війна чи тихе рабство гулагів? Не дай, Боже, побачити залиту кров'ю країну...".*
Бог змилувався. Хунта, так званий "ГК ЧП", проіснувала всього кілька днів. Уже 21 серпня 1991 року, над вечір, стало зрозуміло, що путчисти зазнали краху. Хунту було заарештовано. М. Горбачов знову при владі і знову виступає... зі старими планами "рефор­мувати" партію і владу. Але і йому вже ніхто не вірить, особливо в Україні. Олесь Гончар у цей день у "Щоденнику" записав:" Цілий день у Верховній Раді бурхливий двобій демо­кратії з партократами. Дуже зганьбив себе Кравчук:** робив усе, щоб своїм крутійством не допустили демократичних ухвал. Не все йому вдалося. Коли внесли прапор жовто-бла­китний, той, що був на танку серед захисників Білого дому Росії, Кравчук зреагував жа­люгідно, розвів руками: "Що це таке?" Ніби вперше бачить жовто-блакитне...".
А 30 листопада 1991 року в Україні відбувся всенародний референдум, який на­завжди вирішив долю республіки: громадяни значною більшістю проголосували за неза­лежність України, тобто, вихід її з СРСР і неприєднання до Росії та до будь-якої країни. А 5 грудня 1991 року відбулося урочисте засідання Верховної Ради України. Перший президент Л. М. Кравчук прийняв присягу над Актом Незалежності.
Україна почала свій новий відлік життєдіяльності.
Якою ж роботою займалась радянська міліція в останні роки свого існування? Вона була на службі у правлячого режиму до останньої хвилини його існування, чітко виконува­ла всі його розпорядження і одночасно прагнула, наскільки можна було, не втручатися в складні політичні події, не протиставляти себе народним масам.
Запорізька міліція ані на день не забувала, що головна її функція — це охорона гро­мадського порядку. Тож, в основному, і займалася цим.
Так, 22 січня 1991 року Президент СРСР М. Горбачов підписав Указ "Про припи­нення прийому до сплати грошових знаків Держбанку СРСР вартістю 50 і 100 рублів зраз­ка 1961 року та обмеження видачі наявних грошей із внесків громадян". По суті, йшлося не так про завершення обміну грошей зразка 1961 року, як про паніку громадян, котрі відчу­ли неминучий розвал держави і, у зв'язку з цим, хотіли забрати з банку свої, кровно зароб­лені гроші та скористатися ними. Але було вже пізно. Правляча верхівка комуністичної партії ще раніше відчула, що настав її кінець, і вже прибрала до своїх рук гроші трудящих мас. Щоб не виникло стихійних бунтів вкладників, у областях, у тому числі і в Запорізькій, при УВС уже 23 січня 1991 року був створений оперативний штаб, який зобов’язаний був усі свої заходи, пов'язані з виконанням згаданого Указу Президента, погоджувати з облас­ним управлінням КДБ та іншими правоохоронними органами. В усіх відділеннях держав­ного та ощадного банку була у кілька разів посилена міліцейська охорона. Яких-небудь су­тичок народу з цією охороною в області не сталося. Громадяни, привчені за багато років правління КПРС до сліпої покори, не ремствували й змирилися зі своїм становищем.
А сама міліція в цей час частіше звичного пиячила. Начальник УВС області М.Тищенко ви­мушений був підписувати ряд наказів про пока­рання працівників слідства, боротьби з розкрадан­ням соціалістичної власності, державтоінспекції та інших служб, які пиячили на роботі.* І це подіяло. Сплеск пиятики міліції припинився.
Не рядовим для запорізької міліції став день 1 березня 1991 року. Цього числа наказом начальника УВС області за № 98 був реор­ганізований "Музей історії запорізької мі­ліції". Його директором став полковник міліції у відставці Іван Олександрович Дубровін. (Музей бойової   і   трудової   слави органів внутрішніх справ Запорізької області   був   відкритий 8.05.1985 р. Першим його директором був підполковник міліції у відставці Роман Лазарович Довжанський). При музеї діяла спеціально створена рада з 20 осіб — це були в основному представники (керівники) управлінь та відділів УВС області та м. Запоріжжя. Керував радою заступників на­чальника УВС області підполковник внут­рішньої служби Сергій Олександрович Сидо­ренко. Саме цим двом особам — І. О. Дубровіну і С. О. Сидоренку — найбільше довелося попра­цювати, аби музей був заповнений відповідни­ми експонатами. А І. О. Дубровін — великий ен­тузіаст музейної справи — майже 13 років був директором і незмінним екскурсоводом музею історії міської міліції.
У цей період у області значно ускладнила­ся оперативна обстановка в сфері економіки. Почастішали факти розкрадань, хабарництва, здирництва, спекуляції, обману покупців, при­ховування товарів широкого вжитку від вільно­го продажу, відпускання одягу, взуття, холо­дильників, телевізорів, пральних машин, меблів тощо з баз та складів.
Саме тоді (1991 рік) підприємства перей­шли на методи ринкової економіки й, таким чи­ном, для осіб зі злочинними нахилами відкрили­ся нові й широкі можливості для вчинення корисливих правопорушень у обстановці роз-балансованості товарного ринку, грошового обігу, зростання дефіциту.
Для стабілізації оперативної обстановки в економіці і на споживчому ринку при УВС області був створений цілодобово діючий штаб, керівником якого став заступник начальника УВС колишній оперативний працівник БРСВ підполковник міліції Пянтковський А. Г. Цей штаб докладав значних зусиль, аби поліпшити обстановку на спожив­чому ринку, але позитивних результатів не було досягнуто. Бо крах у економіці був не обласного, а загальнодержавного масштабу.
У країні знецінювалася грошова одиниця — "рубль", зростали ціни на продукти харчування й товари широкого вжитку. В той же час заробітна плата у співробітників міліції була низькою. Так начальник управління обласного апарату одержував місячний оклад 410 карбованців, його заступники — 345 карбованців, старші інспектори — 285 кар­бованців, міліціонери — 260 карбованців.
Мали оклади грошового утримання на місяць: начальник відділення слідчого уп­равління — 320 карбованців, слідчий — 280 карбованців, старший слідчий у особливо важливих справах — 330 карбованців, оперуповноважений карного розшуку та БРСВ — 280 карбованців. Грошові оклади у співробітників обласного ДАІ були на 30—40 карбо­ванців меншими, ніж у оперативників.*
А в районах сільської місцевості співробітники міліції мали ще менші оклади.
На підставі постанов Кабінету міністрів СРСР від 19 березня 1991 року № 105 та Кабінету міністрів УРСР від 28 березня 1991 року № 72 було підвищене з 1 травня 1991 року грошове утримання особам рядового та начальницького складу органів і підрозділів УВС Запорізької області, які утримувалися за рахунок коштів державного, рес­публіканського і місцевого бюджетів, на 65 карбованців.**
Друга половина 1991 року характерна для всієї міліції різними організаційними та структурними змінами її підрозділів. Так 30 червня 1991 року вийшов наказ МВС УРСР про перейменування організаційно — інспекторських відділів обласних апаратів. У За­порізькій області це перейменування відбулося 30 липня 1991 року. З цього дня ор­ганізаційно-інспекторський відділ став називатися штабом на правах управління. Права й обов'язки штабу були розширені.
Згідно з наказом МВС УРСР № 212 від 31 травня 1991 року начальник обласно­го УВС своїм наказом за № 312 від 31 липня 1991 року затвердив "Положення про екс­пертно-криміналістичний відділ УВС Запорізької області". Це Положення розширило і конкретизувало основні завдання, функції, обов'язки та права начальника ЕКВ та екс­пертів.
Знаменним для історії запорізької міліції є 25 серпня 1991 року. З цього дня на підставі постанови Верховної Ради України від 24 серпня 1991 року був підписаний на­чальником УВС області наказ за № 358 "Про департизацію органів і підрозділів внутрішніх справ Запорізької області". В цьому наказі говорилося: "Діяльність партійних організацій та їх структур у органах і підрозділах внутрішніх справ За­порізької області припинити. Наказ оголосити всьому особовому складу".
Значна частина співробітників запорізької міліції, які були членами КПРС, цю звістку сприйняла з радістю. Дехто з членів компартії навіть відмовився брати "на пам'ять" партійні квитки.
На основі вимог наказу МВС України № 378 від 2 вересня 1991 року видав началь­ник УВС області свій наказ № 405 від 19 вересня 1991 року" Про перейменування служб 7-е управління, БРСВ, управління виправних справ та ФПО Запорізької області".
Відтоді стали називатися:
управління боротьби з розкраданням соціалістичної власності і спекуляцією УВС області та її низові підрозділи — управлінням (відділом, відділенням) захисту еко­номіки від злочинних посягань (скорочено УЗЕЗП, ВЗЕЗП);
фінансово-плановий відділ УВС області — фінансово-економічним відділом (скорочено ФЕВ);
* 3 наказів начальника УВС області № 143 від 06.04.1991 р. та № 165 від 17.04.1991 р. ** 3 наказу нач. УВС Запорізької області № 234 від 11.06.1991 р.
          управління виправних справ УВС області — управлінням виконання пока­
рань (скорочено УВП), а виправно-трудові колонії — установами виконання пока­
рань;
          7-ме управління УВС — управлінням кримінальної служби (скорочено УКС).
Варто вписати в історію запорізької міліції й 4 жовтня 1991 року.
Саме тоді виконуючий обов'язки начальника УВС області полковник міліції А. Г. Пянтковський підписав наказ № 420, який стосувався організаційно-штатного розкладу органів внутрішніх справ. Наказ належав до розряду цілком рядових, але лише за своїм змістом. Та він був першим наказом керівництва УВС області, написаним українською мовою.
Проте наступні накази керівництва обласної міліції знову почали писатися мовою іноземної держави.
Кінець 1991 року характерний черговим значним підвищенням зарплати співробітникам міліції. Так, починаючи з 25 жовтня 1991 року, грошові місячні оклади у співробітників міліції УВС області були такі:
начальника УВС області — 1095 крб;
першого заступника начальника УВС області — 990 крб.;
у 4-х заступників начальника УВС області — 970 крб.;
начальника штабу — 830 крб.;
начальника управління карного розшуку — 830 крб.;
начальника відділу карного розшуку — 740 крб.;

старшого оперуповноваженого карного розшуку з особливо важливих справ — 670 крб.;
старшого оперуповноваженого карного розшуку — 615 крб.;
оперуповноваженого карного розшуку — 540—585 крб.;
старшого слідчого — 645—755 крб.; слідчого — 540—600 крб.;
старшого інспектора штабу — 625 крб.;
інспектора штабу — 540 крб.
Зарплата в сільських районах області була дещо меншою. Так одержували місячні грошові оклади:
начальник районного відділу внутрішніх справ — 690 крб.;
його заступник — 645 крб.;
начальник відділення — 600 крб.;
старший оперуповноважений карного розшуку та відділення захисту економіки від злочинних посягань — 590 крб.;
оперуповноважений карного розшуку і ВЗЕЗП — 530 крб.*
Закінчувався 1991 рік, а з ним завершувався період існування радянської міліції. 8 грудня 1991 року в Біловезькій Пущі (Білорусія) Президент України Леонід Кравчук, Голова Верховної Ради республіки Білорусь Станіслав Шушкевич і Президент Росії Борис Єльцин констатували факт розпаду Союзу Радянських Соціалістичних Республік (СРСР) і підписали угоду про створення Співдружності незалежних держав (СНД).
Таким чином, з 8 грудня 1991 року комуністичний режим, який створив свою імперію під назвою СРСР, перестав існувати. Пішла в небуття радянська влада, а з нею і радянська міліція. Розпочався відлік історії принципово нової міліції незалежної і вільної України.






ГЛАВА III
                     ДІЯЛЬНІСТЬ ЗАПОРІЗЬКОЇ МІЛІЦІЇ                                                                      
                                У «СПОКІЙНІ» 1970-1986 рр.
19 листопада 1968 року ЦК КПРС і Рада Міністрів СРСР прийняли постанову "Про серйозні недоліки в діяльності міліції та заходи для її зміцнення". Цей документ став для запорізької міліції чи не основною вказівкою в роботі на подальші роки. Началь­ник УВС облвиконкому комісар міліції 3 рангу В. Пацуля в 1970 році видає ряд наказів у яких основну увагу зосереджує на недоліках у роботі правоохоронних служб і методах боротьби з цими явищами. Так, наказом за 14 січня 1970 року суворо
попереджаються начальники Бердянського МВВС, Василевського, Кам'янсько-Дніпровського, За­порізького та Гуляйпільського районних відділів міліції за недисциплінованість у вико­нанні документів". (37).
У згаданій постанові зверталася увага на якісну зміну кадрів органів міліції, підви­щення оперативної майстерності, оволодіння наукою криміналістики та новими метода­ми розкриття і розслідування злочинів, пропонувалося, вірніше, давалася вказівка в най­ближчий період укомплектувати начальницький склад органів внутрішніх справ тільки спеціалістами середньої та вищої кваліфікації.
Ось чому в цей час важливого значення набуло навчання співробітників міліції За­порізької області без відриву від служби. Майже 500 працівників міліції підвищували свою кваліфікацію шляхом заочного навчання у вищих та середніх спеціальних учбових закладах, вміло поєднуючи це навчання з практичною роботою.
Разом з тим були в міліції й такі студенти-заочники, котрі несумлінно ставилися до навчання, не виконували контрольних робіт, на екзаменаційні сесії з'являлися непідготовленими й показували низькі знання з правових дисциплін.
Керівництво області й особисто начальник УВС В. І. Пацуля та його заступник О. Г. Паміров звертали на це увагу начальників органів і підрозділів внутрішніх справ і наказували їм "посилити контроль за своєчасним виїздом слухачів на збір та сесії, питан­ня заочного навчання співробітників періодично заслуховувати на нарадах керівництва МВ-РВВС; відбір кандидатів для навчання в спеціальні заклади проводити ретельніше... глибоко вивчаючи ділові якості працівника та перспективу подальшого його викорис­тання по службі...". (38).
Саме в цьому руслі приділяється увага роботі Запорізького учбового пункту міліції. Тут швидкими темпами будується стрілецький тир для відпрацювання вишколу слухачів пункту (школи) і співробітників міліції м. Запоріжжя зі стрільби з бойової зброї. Вже наприкінці січня 1970 року цей тир був споруджений і став до ладу. За "ініціативу й наполегливість" у його будівництві наказом начальника УВС області були заохочені начальник учбового пункту міліції Іван Олексійович Кілін, його заступник Михайло Романович Плохий та командир взводу Василь Прокопович Фандалюк. (39).
У області розгортається своєрідне "соціалістичне змагання" за кращі підрозділи міліції, де на першому місці як найважливіша умова стоїть пункт про попередження й не­допущення злочинів, а також високий професіоналізм у роботі й дисципліна правоохо­ронців. 20 лютого 1970 року були підбиті підсумки такого "змагання". Почесні звання "Кращий підрозділ міліції", "Дільниця зразкового громадського порядку", "Відмінний пост", "Відмінний маршрут міліції" було присвоєно 60 підрозділам міліції. (40).
У цей час у різних наказах керівництва області згадуються як зразкові співробітники міліції слідчий Жовтневого РВВС м. Запоріжжя Грінченко Федір Григорович (у 1969 році він досконало розслідував 52 кримінальні справи), старший державтоінспектор Мелітопольського МВВС Шиян Василь Якович (за вміле розкриття небез­печних дорожньо-транспортних пригод). У Книгу пошани працівників карного розшуку заносяться начальник відділення карного розшуку Жовтневого РВВС м. Запоріжжя майор міліції Головін Петро Іонович, інспектор карного розшуку Пологівського РВВС старший лейтенант міліції Биков Микола Трохимович, начальник відділення карного розшуку Заводського РВВС м. Запоріжжя капітан міліції Панченко Олексій Дмитрович, заступник начальника відділення карного розшуку Ленінського РВВС капітан міліції Пастернак Василь Микитович, інспектор карного розшуку Токмацького МРВВС капітан міліції Шило Іван Микитович. (41).
Зростає серед громадян області авторитет взагалі міліції і особливо її керівників: начальника організаційно-інспекторського відділу УВС області підполковника міліції Колодкіна Леонарда Михайловича, начальника відділу політико-виховної роботи УВС області майора міліції Ломикіна Павла Петровича, начальника відділу служби УВС м. Запоріжжя полковника міліції Дубровіна Івана Олександровича, начальника слідчого відділу УВС області Потоцького Івана Яковича, начальника ДАІ УВС області Лейбіхіна Якова Борисовича та інших.
Серед керівників міськрайонних підроз­ділів міліції чи не найбільш авторитетним стає на­чальник Токмацького МРВВС підполковник міліції Грачов Анатолій Якович. Цей підрозділ він очолював з 1 жовтня 1959 року. І вже з перших місяців керівництва ним, завдячуючи своїм ор­ганізаторським та професійним здібностям, зміг мобілізувати весь склад Токмацької міліції на розкриття й попередження злочинів. За високі успіхи в цій роботі А. Я. Грачов неодноразово заохочува­вся начальником УВС області. Був звільнений з органів МВС 31 березня 1970 року за хворобою. Перед звільненням за бездоганну службу в орга­нах внутрішніх справ більше 31 року був нагоро­джений іменним годинником. (42).
У той же час керівництво УВС області різко критикує недоліки в роботі ряду своїх підрозділів, особливо "при розслідуванні й профілактиці крадіжок". Вказується на значне зростання крадіжок державного, громадського та особистого майна громадян. Так, у Ленінському РВВС м. Запоріжжя крадіжки склали 35% від за­гальної кількості всіх зареєстрованих злочинів, а у Вільнянському РВВС — 43%. В деяких райвідділах міліції огляд місць злочинів прово­диться неякісно і не слідчими, а здебільшого працівниками карного розшуку. В результаті "рідко знаходяться й вилучаються сліди злочину і, зокрема, сліди знарядь зломів та ін. ре­чові докази, залишені злочинцями, не завжди складаються схеми місць пригод; ефек­тивність застосування науково-технічних засобів та методів криміналістики низька". (43).
Вимоги Інструкції прокуратури СРСР "Про єдиний облік злочинів" та неоднора­зові вказівки МВС УРСР і УВС області з цього питання багатьма працівниками міськрайорганів внутрішніх справ не виконувалися. В результаті велика кількість облікових карток надходила в 1-й спецвідділ з порушенням встановленого терміну, що призводило до спотворення статистичних відомостей про стан злочинності в області. Так, в 1969 році аж 41,2% злочинів було взято на централізований облік несвоєчасно. Особливо так маніпулювали цифрами (статистичною звітністю) і створювали благополучний стан з правопорушеннями в Бердянському МВВС, Чернігівському, Приазовському, Якимівському, Вільнянському, Гуляйпільському, Кам'янсько-Дніпровському та Шевченківському (м. Запоріжжя) РВВС. (44).
Залишався низьким і не відповідав вимогам дня рівень роботи дільничних інспек­торів міліції. Значна частина правоохоронців цієї служби не займалася профілактикою злочинності, не брала участі в попередженні й розкритті небезпечних правопорушень. Почастішали випадки грубих порушень дільничними службової дисципліни, пиятики й інших аморальних вчинків. За ці та інші подібні порушення ряд дільничних інспекторів Веселівського, Мелітопольського, Чернігівського, Якимівського, Вільнянського та За­водського (м. Запоріжжя) РВВС звільнені з органів міліції. (45).
З початку 1970 року приділяється значна увага підвищенню ролі постійної нара­ди при начальнику УВС області. В 1969 році таких нарад проведено 19, на них обгово­рено 49 питань діяльності служб міліції. Аби на ці наради готувалися матеріали своєчас­но і якісно, 23 лютого 1970 року була розроблена "Тимчасова інструкція про порядок підготовки питань для розгляду на постійній нараді при начальнику УВС Запорізького облвиконкому". В цьому документі зазначалося: "З кожного питання, що виноситься на розгляд постійної наради, складається довідка (доповідна записка). Довідка має бути гранично короткою, але разом з тим мати повний об'єктивний виклад суті питання і конкретні пропозиції щодо його вирішення... Всі матеріали на постійну нараду... (довідки, доповідні нотатки, проекти наказів, вказівок) направляються не пізніше, ніж за 10 днів до терміну, вказаного в плані роботи, до оргінспекторського відділу, де вони вивчаються...". (46).
Знаковим моментом 1970 року для запорізької міліції було її переведення на шес­тиденний робочий тиждень. Цей захід мав загально-республіканський характер, а саме: 2 квітня 1970 року ЦК КПУ та Рада Міністрів УРСР своїм рішенням за № 179 зобов'яза­ла МВС України перевести "на 6-денний робочий тиждень працівників апарату МВС УРСР та підвідомчі йому організації і підрозділи... до 25 квітня". Таким чином, з 5-ден-ки підрозділи міліції робили крок назад і знову мали лише один вихідний день, та і його, по суті, позбавлялися правоохоронці і, в першу чергу, працівники карного розшуку. В на­казі начальника УВС Запорізької області за № 94 від 12 квітня 1970 року так роз'ясню­вався перехід з 5-денки до 6-денки з одним вихідним днем: "Цей захід на даному етапі є необхідним, випливає із становища справ, що склалися, та специфіки роботи органів внутрішніх справ і викликаний високим рівнем кримінальної злочинності, автошляхо­вих пригод та пожеж".
У цьому наказі, аби довести необхідність переходу до 6-денного робочого тижня, відзначалося, що в області протягом останніх трьох років спостерігається стійка тен­денція зростання загальної кількості злочинів: у 1967 році — на 2,4%, у 1968 році — на 5,2%, у 1969 році — на 5,1%, а за перший квартал 1970 року — на 17,0%. У наказі не за­значалися причини такого стрімкого зростання правопорушень. Та, зрозуміло, що вони —причини — аж ніяк не могли випливати з п'ятиденного робочого тижня співробітників міліції. Втім же, в наказі ведеться мова про ті блага, які чекають міліцію і громадян з та­кими змінами робочого дня і тижня та про позитивний вплив цих благ на зменшення злочинності: "Перехід на 6-денний робочий тиждень дає можливість створити сприят­ливі умови для обслуговування населення, збільшити кількість постозмін зовнішньої служби міліції в області з 1025 до 1171, поліпшити взаємодію міліції та ДНД... початок робочого дня з 9-00 години, кінець — о 17-00 годині, з обідньою перервою на одну годи­ну, в суботні дні початок роботи з 9-00 години, кінець о 15-00 годині без обідньої пере­рви." (47).
Аналогічний робочий день і тиждень був в усіх підрозділах міліції України і на практиці ніяких позитивів у розкриття злочинів не вніс, тож невдовзі був відмінений.
1970-й рік приніс зміни і в роботу медичної служби органів внутрішніх справ. Згідно з наказом МВС СРСР № 055 від 11 лютого 1970 року медична служба УВС об­ласті з 6 травня 1970 року була виділена з господарчого відділу в самостійну службу (її начальником був Бугайов Юрій Федорович).
Та чи не найважливішою подією 1970 року для всієї міліції країни було її одягнен­ня в нову (темно-сіру) форму. МВС СРСР 3 червня 1970 року видало наказ № 230 "Про зміну форми одягу та норм постачання речовим майном особового складу міліції МВС СРСР". На підставі цього наказу особовий склад міліції відділів УВС, органів та підрозділів внутрішніх справ м. Запоріжжя вже з 2 листопада 1970 року був переведений на нову форму одягу. Районні (сільські) органи міліції це зробили дещо пізніше - в міру надходження одягу на речовий склад УВС області. Вже 3 листопада 1970 року в парку "Дубовий гай" був проведений стройовий огляд особового складу Запорізького гарнізо­ну міліції в новій формі. Відповідальним за його проведення був начальник УВС За­порізького міськвиконкому підполковник міліції Говоров Василь Омелянович. На ог­ляді був присутній, одягнений, звісно, у нову форму, начальник УВС Запорізького облвиконкому комісар міліції 3-го рангу В. І. Пацуля. (48).
Він полюбляв такі масові і видовищні заходи, які примічувалися не лише громадя­нами, айв обкомі партії, звідки був сам вихідцем. Так, у цей час уся номенклатура країни готувалася гідно зустріти початок XXIV з'їзду Комуністичної партії Радянського Союзу. Не відстала від такого заходу й запорізька міліція. У її лавах було організоване соціалістичне змагання на кращі підрозділи в справі попередження й розкриття вже скоєних злочинів. (49).
Були організовані: конкурси на кращу стіннівку, радіо- і світлову газету, бібліо­теку, художню самодіяльність; змагання на загін, бригаду високопродуктивної праці (в будівельних організаціях УВС та в місцях позбавлення волі). (50).
Але всі ці та інші заходи на честь з'їзду Комуністичної партії мали здебільшого формальний характер і на практиці нічого особливого не робилося. У багатьох районах області, навпаки, збільшувалося зростання вуличної злочинності, особливо хуліганства, не проводилися з підозрілими ніякі профілактичні заходи, не були, як планувалося, ство­рені громадські інспектори міліції (за службами), навіть ради дитячих кімнат міліції в період "соціалістичного змагання" припинили свою роботу, не знижувалися порушення службової дисципліни, не здійснювалися заходи "для організації руху трудящих за підприємство без правопорушень". І особливо вважалося за великий недолік "соціалістичного змагання" серед міліції це те, коли правоохоронці не брали на себе "індивідуальних соціалістичних зобов'язань", або брали такі, що мали надто дріб'язковий характер. (51).
Напередодні з'їзду до Ювілейної книги УВС області були занесені 75 осіб, справді найдостойніших професіоналів міліцейської служби, в тому числі:
начальник відділення ДАІ Токмацького МРВВС Богдан Григорій Сергійович;
заступник начальника Оріхівського РВВС Долинний Олексій Миколайович;
інспектор-черговий Заводського РВВС м. Запоріжжя Законов Василь Іванович;
заступник начальника слідчого відділу УВС облвиконкому Мінюков Павло Іва­нович;
—  старший інспектор організаційно- інспекторського відділу УВС облвиконкому Путій Олексій Васильович;
заступник начальника слідчого відділу УВС Запорізького міськвиконкому Потапенко Анатолій Миколайович;
старший інспектор відділу боротьби з розкраданням соціалістичної власності та спеку­ляцією Пивоваров Михайло Олексійович;
начальник відділення відділу кадрів УВС облвиконкому Подколзін Дмитро Федоро­вич та інші.
Саме тоді, чи не вперше за всю свою міліцейську службу був помічений керівниц­твом УВС області і відразу відзначений такою високого шаною надто скромний, завжди ко­ректний у стосунках з громадянами і товариша­ми по службі старший інспектор оргінспекторського відділу УВС області О. В. Путій. На­родився він 15 травня 1938 року в с. Богданівка Новомиколаївського району Запорізкої області в родині селянина. З 1957 року розпочав свою трудову біографію рядовим колгоспником у місцевому колгоспі "Заповіт Ілліча". Відслуживши необхідних два роки в радянській армії, вступив до Станіславської (нині м. Івано-Франківськ) спеціальної середньої школи міліції МВС УРСР, яку успішно закінчив у 1962 році. Його службова міліцейська кар'єра розпочалася в карному роз­шуку м. Мелітополя, де він обіймав посаду оперуповноваженого. З 1965 року на цій же посаді і слідчим працював у м. Запоріжжі. В 1967 році закінчив Київську Вищу школу МВС СРСР і став юристом вищої кваліфікації. У 1969 році його неабиякий міліцейський хист та ерудицію помітив начальник організаційно-інспекторського відділу УВС облвиконкому Л. М. Колодкін і майже примусово залучив до штабної ро­боти. Саме тут О. В. Путій розвинув свій міліцейський талант, який допоміг йому ду­же швидко досягти високих щаблів у міліцейській службі. Невдовзі Олексій Васильо­вич стає старшим інспектором штабу УВС області, з 1973 року — начальником штабу УВС Запорізького міськвиконкому, а згодом — начальником відділу карного розшуку м. Запоріжжя, заступником начальника УВС м. Запоріжжя. У 1980 році він уже — за­ступник начальника УВС області, а з серпня 1981 року — начальник УВС Волинсько­го облвиконкому, пізніше — начальник УВС Полтавського облвиконкому. На цих двох останніх посадах працював щодоби по 12-14 годин, згорав, у буквальному розумінні цього слова, на роботі і від надмірної праці. Лікарі радили йому "зупинитися", дати відпочити своєму виснаженому серцю, та Олексій Васильович не дослухався порад лікарів, прагнув вивести Полтавську область на передові рубежі з попередження й роз­криття скоєних злочинів. І це йому вдалося. Та серце — не камінь. Від чергового серце­вого нападу генерал-майор міліції Олексій Васильович Путій раптово помер у 1986 році. Його поховано при велелюдному зібранні громадян на Капустянському кладо­вищі м. Запоріжжя.
Та повернімося до 70-х років, коли продовжували формуватися чи удосконалюва­тися деякі підрозділи міліції Запорізької області. На той час в Україні й області йде ак­тивна робота з удосконалення шляхів зв'язку міліції з громадськістю. Набувають популярності "товариські суди у боротьбі зі злочинністю, яка не являє великої суспільної не­безпеки... Здійснюються заходи щодо оновлення нормативно-правової бази побудови і діяльності міліції". (53). Йде удосконалення аналітичної, планової і контрольної функцій міліції. З цією метою в 1971 — 1972 рр. в МВС і УВС областей України були створені штаби.
У 1971 році при міських і районних органах внутрішніх справ почали створювати­ся спеціальні комендатури з обліку та нагляду за умовно засудженими до позбавлення волі для праці на будівництві підприємств народного господарства. (54).
А в Запорізькій області в цей час приділяється увага поліпшенню умов роботи всіх служб міліції та спрямовується їхня основна увага на розкриття скоєних злочинів. Так, для організації автомотопатрульної служби на маршрутах нічної міліції для охорони об'єктів народного господарства, посилення боротьби зі злочинністю і порушеннями гро­мадського порядку передаються 10 січня 1973 року відділу охорони при УВС області 10 автомашин "Запорожець 968". (55). При ряді міськрайвідділів міліції створюються з чис­ла досвідчених слідчих і працівників карного розшуку "спеціалізовані слідчі групи для розкриття злочинів минулих років". (56).
Міліція області активно включалася в роботу для виконання постанови ЦК КПРС від 16 травня 1972 року та Указу Президії Верховної Ради УРСР від 22 червня 1972 ро­ку "Про заходи для посилення боротьби з пияцтвом та алкоголізмом". Особлива увага в цих заходах приділялася боротьбі з пияцтвом неповнолітніх. Вже в 1972 році на 10% зменшилося число підлітків, що скоїли злочини у п'яному стані і на 45% — доставлених у витверезники м. Запоріжжя. За дрібне хуліганство притягнуто 90 неповнолітніх, тоб­то, на 16% менше, ніж у 1971 році. Все це стало можливим завдячуючи значній профілак­тичній роботі дільничних інспекторів та працівників карного розшуку з вихованцями шкіл, училищ, батьками підлітків. Поліпшилося правове виховання молоді, яке здебільшого проводили слідчі підрозділів міліції. (57).
Про сферу діяльності міліції та її струк­туру в той час можна судити з розподілення обов'язків між керівництвом УВС Запорізько­го облвиконкому. Станом на 15 березня 1973 року в опіку керівництва УВС області входили такі відділи (і мали вирішувати відповідні пи­тання):
Начальник УВС області комісар міліції 3-го рангу В. І. Пацуля
1.  Головні питання організації роботи відділів УВС, міськрайорганів та підрозділів внутрішніх справ.
2.   Штаб.
3. Слідчий відділ.
4. Секретаріат.
5.   Перший спецвідділ.
6.   Друга спецгрупа.
7.  Відділення військово-мобілізаційної роботи і цивільної оборони.
8. Чергова частина УВС.

Заступник начальника УВС області
полковник внутрішньої служби  С. М. Кулішенко
1. Управління пожежної охорони.
2.   Відділ виправно-трудових установ (ВВТУ).
3.    Фінансовий відділ.
4.    Господарчий відділ.
5.    Медична служба.

Заступник начальника УВС області
майор міліції Ю. Л. Титеренко
1.    Відділ карного розшуку.
2.    Оперативно-технічний відділ.
3.    Відділ оперативної служби.
4.   Відділ боротьби з розкраданням
соціалістичної власності та спекуляцією.
Заступник начальника УВС області
підполковник міліції І. В. Журавльов
1.   Паспортний відділ.
2.   Відділ позавідомчої охорони.
3.   Відділ служби (зовнішньої).
4.Державна автомобільна інспекція (ДАІ).
5. Відділ ВІЗ та реєстрації.
Заступник начальника УВС області
полковник внутрішньої служби О. Г. Паміров
1.    Відділ кадрів.
2.    Відділ політико-виховної роботи.
3.    Міжобласна школа підготовки молод­шого і середнього начальницького складу міліції.
4. Учбово-консультативний пункт.
5.    Обласна рада спортивного товариства "Динамо". (58).

            Невдовзі ці обов'язки керівництва УВС області зазнали незначних змін. Справа в тому, що наприкінці квітня 1973 року В. І. Пацуля фактично був усунений МВС України від поса­ди начальника УВС області. Виконував ці обов'язки його заступник Ю. Л. Титеренко. А вже 9 червня 1973 року перший наказ підписав новий начальник УВС області — комісар міліції 3-го рангу Сергій Андріійович Шевченко. 15 червня 1973 року він розподілив між собою і своїми заступниками дещо нові обов'язки. В керівництві УВС області з'явився колишній компартійний номенклатурник Середа Володи­мир Мойсейович. Він замінив одного з заступ­ників начальника УВС полковника О. Г. Памірова, котрий вийшов на пенсію. В. М. Сере­да мав щиру вдачу, був чуйним і доброзичливим керівником. Він швидко розібрався в "міліцейській кухні" і безпомилково вирішував безліч проблем, що стояли перед правоохорон­ними органами.
З його біографічної довідки: народився 1933 року в м. Артемівськ Курагінського р-ну Красноярського краю, українець, освіта — вища: з 1956 р. закінчив Київський політехнічний інститут, в 1972 р. — заочно Вищу партійну шко­лу при ЦК КПРС. Трудову діяльність розпочав з 1956 р. майстром цеху Запорізького цегельно-черепичного заводу. З 1963 на компартійній ро­боті: інструктор Запорізького обкому КПУ, завідуючий відділом Запорізького міськкому КПУ, перший секретар Ленінського РК КПУ м. Запоріжжя (з 1971 р.).
А новий начальник УВС С. А. Шевченко, хоч і відчував свою тимчасовість на цій посаді (він був начальником УВС області в 1973—1976 рр.), взявся круто наводити поря­док в підрозділах міліції, підтверджуючи давно відому істину, що "нова мітла завжди ме­те по-новому і краще старої". Вже 18 червня 1973 року він підписав наказ "Про факти спотворення даних про стан розкриття злочинів у Бердянському МВВС і покарання вин­них". У наказі зазначалося: "Перевіркою в Бердянському МВВС виявлені ганебні факти приховування від обліку злочинних вчинків, фальсифікації відомостей про стан роз­криття злочинів.
Окремі співробітники і слідчі за вказівкою чи під впливом начальника МВВС і йо­го заступника в гонитві за високими показниками розкриття злочинів і з метою створен­ня видимості благополуччя в питаннях боротьби зі злочинністю необґрунтовано об'єднують і припиняють кримінальні справи". (59).
Були перевірені й інші підрозділи міліції на предмет "відповідності звітності дійсному стану справ з розкриттям". (60). У результаті з'явився ще один наказ "Про серйозні недоліки в роботі ВВС Ленінського, Кам'янсько-Дніпровського та Оріхівського районів в організації виконання Постанови ЦК КПУ і Ради Міністрів УРСР № 109 від 20/11-72 р. "Про заходи подальшого посилення боротьби з особами, які ухиляються від суспільно-корисної праці і які ведуть антигромадський паразитичний спосіб життя". І в цих підрозділах міліції було виявлено багато недоліків, які негативно впливали на стан злочинності.
Питання окозамилювання у звітності про скоєння злочинів у області, створення удаваного благополуччя в роботі міліції було обговорене на постійній нараді керівництва підрозділів при начальнику УВС облвиконкому, де керівники міськрайорганів внутрішніх справ були суворо попереджені. (61) .
І в подальші місяці першого року свого керування обласним УВС С. А. Шевченко продовжував свою увагу зосереджувати на вик­ритті недоліків у роботі свого попе­редника — В. І. Пацулі — однак пра­гнув, як і Василь Іванович, не"руба­ти з плеча", а майже усіх винуватців "суворо попереджав" чи просто "по­переджав" і нікого не звільняв з ор­ганів міліції. Невдовзі за ним не­безпідставно закріпилася характе­ристика підлеглих як "справедливо­го начальника". До нього, як ні до кого іншого з начальників УВС, хо­дили працівники міліції за "слуш­ною порадою" і в "пошуках правди" Вже наприкінці свого керівництва УВС області (1976 рік) генерал-майор міліції С. А. Шевченко пра­гнув частіше помічати в роботі підлеглих позитиви.
28 серпня 1974 року вийшла постанова Ради Міністрів СРСР "Про затвердження Положення про паспортну систему в СРСР". На підставі цього до­кумента в країні розпочалася кампанія з обміну на паспорти нового зразка, а в сільській місцевості — масова паспортизація громадян.
Новий паспорт мав обкладинку темно-червоного кольору з тисненням золотом герба Радянського Союзу та написів "СССР" і "Паспорт" великими літерами. В цьому паспорті не було графи "соціальний стан", запис якої вважався формальним явищем. Дія паспорта не обмежувалася терміном. Лише в паспорти громадян, котрі досягли 25-річно-го та 45-річного віку, вклеювалися нові фотокартки власників. Вже з 1 січня 1976 року органи внутрішніх справ почали видавати громадянам паспорти нового зразка.
Добре тоді працювали працівники паспортних столів Запорізької області. Тож 22 січня 1976 року деякі з них за таку роботу були відзначені начальником УВС об­ласті С. А. Шевченком грошовими преміями, а начальник паспортного відділення Ленінського РВВС м. Запоріжжя майор міліції Скотникова Ольга Григорівна та началь­ник паспортного столу Кам'янсько-Дніпровського РВВС лейтенант міліції Зінов'єва Любов Захарівна удостоїлися Почесної грамоти УВС області. (62).
Взагалі 1974—1976 роки були багаті на ряд важливих організаційних загальнодер­жавних і загальнореспубліканських заходів, які стосувалися поліпшення роботи міліції. В 1974 році був введений інститут наставництва: наказом Міністра внутрішніх справ СРСР за № 355—1974 р. затверджується "Тимчасове положення про наставництво". В усіх республіках і областях широко розгорнувся рух наставництва. В цей час в одному з наказів начальника УВС Запорізької області про наставництво міліції зазначилося: "Для органів внутрішніх справ ця форма індивідуальної роботи має велике значення, бо сприяє вихованню в молодих співробітників морально-вольових якостей, почуття висо­кої відповідальності за доручену справу, закріпленню їх на службі, підвищенню про­фесійної майстерності". (63). У 1976 році в області були організовані змагання за звання "Кращий наставник молоді", створені школи для навчання наставників передових форм та методів індивідуальної виховної роботи. Заняття в цих школах проводилися двічі на квартал. За свою роботу наставники звітували на оперативних, партійних та комсо­мольських зборах особового складу підрозділів міліції. В так званих "ленінських кімна­тах" обладнувалися "куточки наставників". Відділ політико-виховної роботи УВС об­ласті (начальник Ломикін П.П.) видав друкарським методом "Методичні рекомендації з організації наставництва" та "Щоденник наставника", автором яких був старший інструктор ВПВР Г. X. Гужва. В приміщенні УВС області (за адресою м. Запоріжжя, вул. Матросова, буд. № 29) був встановлений стенд "Кращі наставники області", а також за­сновані 20 перехідних вимпелів "Кращому наставнику". Проводилися обласні й кущові зльоти наставників, де кращі з них обмінювалися досвідом роботи з молодими працівни­ками органів внутрішніх справ. (64).
Та все це було спочатку розгорнутої кампанії з наставництва. Невдовзі наставниц­тво в міліції пішло за давно відомими сценаріями: скотилося до формалізму і прикраше­них звітів для МВС України та МВС СРСР. І наставництво, як таке, вже в 1977—1978 рр. почало вмирати і про нього з часом взагалі забули.
В 1974 році в апаратах карного розшуку країни була створена профілактична служба (служба профілактики), до якої увійшли такі структурні підрозділи: загальна профілактика, індивідуальна профілактика, керівництво дільничними інспекторами і профілактика правопорушень неповнолітніх. (65).
З квітня 1975 року управлінням карного розшуку Запорізької області почав керувати досвідчений оперативник майор міліції Мірчев Анатолій Іванович. Завдячуючи йому і його підлеглим Олександру Бондаренку (заступник начальника управління), Валерію Архипову, Ми­хайлу Славову, Анатолію Лісовику, Михайлу Пивоварову, Володимиру Дорофеєву, Івану Нали­вайку, Євгену Малишеву та іншим професійним співробітникам цього підрозділу, весь карний роз­шук області здобув серед громадян добру славу.
В середині 70-х років в області набула ши­рокого втілення в життя спеціалізація слідчих за лініями: ДАІ, карного розшуку, БРСВ та іншими. Це дало можливість значно поліпшити якість розслідувань і розкриття небезпечних злочинів.
Відбувається розбудова діяльності й роз­ширення прав Державної автомобільної інспекції (ДАІ). Так, у 1974 році повсюдно, в то­му числі і в Запорізькій області, створюються спеціалізовані монтажно-есплуатаційні під­розділи для встановлення, експлуатації і впро­вадження технічних засобів регулювання (СМЕП), які господарювали самостійно, але в оперативному відношенні цілком підпорядкову­валися місцевим органам ДАІ.
Для підвищення кваліфікації праців­ників ДАІ з організації дорожнього руху при Московському        автомобільно-дорожньому інституті відкрилися 2-місячні курси підготовки працівників ДАІ. А інспектори до­рожньо-патрульної служби були забезпечені індикаторними трубками "Контроль тве­резості", які з 1974 року витіснили із вжитку малоефективні індикаторні трубки, з до­помогою яких встановлювалося, чи був водій під час керування автомобілем п'яним, чи не був.
В Україні, в тому числі і в Запорізькій області, за ініціативи МВС СРСР було вве­дено в 1974 році вивчення Правил шляхового руху в загальноосвітніх школах, профтеху­чилищах, в середніх і вищих навчальних закладах. У 1972 році за пропозицією МВС СРСР в республіках почали створюватися, спочатку республіканські, а потім обласні й районні добровільні товариства автомотолюбителів, які разом з ДАІ проводили значну виховну роботу серед водіїв за дотримання ними правил шляхового руху та відкрили широку мережу шкіл з підготовки водійських кадрів. (66).
У Запорізькій області товариство автомотолюбителів було створене в 1974 році. Його першим обласним головою був колишній начальник ДАІ УВС області полковник міліції у відставці Яків Борисович Лейбіхін, котрий був звільнений з органів МВС 25 червня 1974 року, маючи вислугу в органах внутрішніх справ 35 років (з врахуванням пільгової служби).
До 1974 року належить ще одна подія, яка мала важливе значення для роботи ДАІ з громадянами. Були розроблені і затверджені МВС СРСР нові правила періодичних технічних оглядів автомобілів, мотоциклів та причепів. Правилами передбачалося, що Державтоінспекція при складанні графіків технічного огляду максимально враховувати­ме інтереси народного господарства та власників транспортних засобів. Нові правила стимулювали розвиток мережі діагностичних станцій і пунктів.
Була створена також мережа реєстраційно-екзаменаційних пунктів (при ДАІ УВС областей), які значно поліпшили роботу ДАІ при прийомі екзаменів, видачі водійських посвідчень та реєстрації транспортних засобів. (67).
Першим начальником такого підрозділу (відділення) в Запорізькій області був підполковник міліції Демченко Іван Маркович. Під його керівництвом працівники ДАІ УВС області розбудовували по всій області мережу реєстраційно-екзаменаційних пунктів. Та чи не найбільше сил і енергії для їх нормальної діяльності доклав капітан міліції Радченко Віталій Антонович, який невдовзі замінив на посаді начальника відділення МРЕВ Демченка І. М. Заслуга Радченка В. А. в тому, що він прагнув побуду­вати роботу МРЕВ у області так, щоб відвідувачі відчували себе тут комфортно: без зай­вої тяганини могли швидко одержати необхідну їм кваліфіковану інформацію, за­реєструвати чи зняти з обліку автомобіль, здати екзамен для одержання посвідчення водія тощо. І це значною мірою йому вдалося зробити.
На 1976—1977 рр. придає розквіт діяльності позаштатного дивізіону, згодом ба­тальйону ДАІ і дружинників — автоінспекторів області. Позаштатний дивізіон був ство­рений завдяки кипучій енергії колишнього працівника ДАІ, пенсіонера органів МВС, Бердянського Леоніда Антоновича. В органах МВС він із 27 січня 1948 року. Спочатку був інспектором взводу регулювання вуличного руху ДАІ УМ УМВС Запорізької об­ласті, через кілька місяців вже старшим інспектором цього ж взводу. З квітня 1952 року він — старший інспектор державного нагляду, згодом — старший державтоінспектор відділення регулювання вуличного руху ДАІ УМ УМВС області. У своїй роботі завжди спирався на громадськість, мав серед неї неабиякий авторитет. Тож, вийшовши у 1972 році на пенсію, негайно взявся до створення першого в Україні дивізіону (згодом пере­твореного у батальйон) позаштатних співробітників ДАІ області. За кілька місяців такий дивізіон був створений, і він узяв під свою опіку автотрасу Москва—Сімферополь (нині це автодорога Харків—Сімферополь).
У 1975 році дивізіоном, який нараховував до 150 чол., та дружинниками — автоінспектора­ми області було виявлено більше 53 тисяч по­рушників правил шляхового руху, затримано більше 900 водіїв, котрі керували транспортни­ми засобами у нетверезому стані, припинено 250 порушень громадського порядку. Особливо ак­тивно працювали автодружинники м. За­поріжжя, Мелітопольського, Бердянського, Токмацького і Василівського-районів та окремого дивізіону нагляду міліції. (68). У цей час (з 1974 року) обласною Державтоінспекцією керує Віктор Дмитрович Греков, який зарекомендував себе великим гуманістом щодо підлеглих і громадян.
У 1976 році в країні здійснюється значна робота з удосконалення діяльності служби БРСВ та спекуляцією. Накази МВС СРСР, ви­дані в той час, вимагають від особового складу цієї служби виявляти та виправляти причини й умови, які породжують розкрадання державної власності і спекуляції, своєчасно знаходити й розкривати замасковані злочини. Служба БРСВ та спекуляцією поступово "виходить з тіні інших правоохоронних служб МВС і стає чи не найважливішим напрямком діяльності міліції. Тож не стало несподіванкою, коли в 1976 році відділи БРСВ в областях України були перетво­рені в управління. (69). Начальником відділу (з 1974 року) і першим начальником управління БРСВ УВС Запорізької області був до 8 жовтня 1985 року (до виходу на пенсію) полковник міліції Подколзін Дмитро Федорович.
А в Запорізькій області в цей час іде ши­роким ходом спорудження нових та капіталь­ний ремонт старих адміністративних (для ор­ганів міліції) будинків. Особливо цей "творчий бум" розпочався, коли в липні 1976 року став начальником УВС області полковник внутрішньої служби (згодом генерал-майор міліції) Титаренко Юрій Леонтійович. Цю поса­ду він обіймав до березня 1980 року. За його керівництва продовжувалася розбудова приміщення УВС області по вул. Матросова, 29, м. Запоріжжя, а також була введена в експлуа­тацію двоповерхова прибудова до адміністрати­вного будинку Оріхівського РВВС корисною площею 640 кв. м., розпочатий і закінчений дво­поверховий адмінбудинок Кам'янсько-Дніпровського РВВС корисною площею 614 кв.м., вико­нані добудови адмінбудинків Новомико-лаївського та Приморського РВВС, проведені значні роботи з переобладнання та ремонту службових приміщень паспортних столів більшості районних органів внутрішніх справ, капітально відремонтований піонерський табір УВС у м. Бердянську, майже всі підрозділи ДАІ області перейшли в новоспоруджені або капітально полагоджені будинки. (70).
Та основна увага керівництва УВС об­ласті була зосереджена на боротьбі зі зло­чинністю, особливо — на профілактиці правопо­рушень. Це питання глибоко аналізувалося на­прикінці 1976 року. Виявилося, що в профілак­тиці правопорушень не використовувалися можливості опорних пунктів правопорядку і трудових колективів. Дільничні інспектори м. Запоріжжя практично самоухилилися від ро­боти з раніше засудженими. За 9 місяців 1976 року ними було попереджено всього 46 злочинів. Попередженням рецидивної злочинності мало займалися працівники карного розшуку. За ініціативи міліції рідко встановлювався гласний адміністративний нагляд за потенційними зло­чинцями.
У справі профілактики правопорушень і попередження злочинів не використовувалися можливості позаштатних співробітників міліції, довірених осіб та інших сил громадськості.
Міліція послабила боротьбу з пияцтвом, дрібними хуліганами і дрібними розкра­дачами державної власті (так званими "несунами" з підприємств). Це стало однією з при­чин надходження в міліцію у 1976 році великої кількості заяв та скарг громадян.
А серед самих співробітників міліції погіршилася дисципліна: збільшилася кількість випадків вживання спиртних напоїв на роботі, зневажливого ставлення до гро­мадян, незаконного застосування табельної зброї тощо. (71).
Питання низької дисципліни серед співробітників міліції не сходить з порядку денного різних оперативних нарад, службових засідань та зборів правоохоронних ор­ганів. Керівництво УВС області голосно заявляє, що за кожним правоохоронцем стежать відповідні служби, щоб не було ніяких зловживань, підслуховують розмови по службо­вих телефонах і т.п. З органів був звільнений ряд співробітників за пияцтво, зловживан­ня службовим становищем.
Ці та інші заходи впливу на недбалих працівників міліції дещо поліпшили дис­ципліну серед правоохоронців. До того ж, у грудні 1978 року оголошується обласний огляд-конкурс на кращий міськрайвідділ міліції в організації правової пропаганди, а з 22 березня 1979 року — соціалістичне змагання між підрозділами міліції. В усіх цих за­ходах червоною стрічкою проходить висока дисципліна співробітників міліції у вико­нанні взятих на себе зобов'язань.
У підбитих у 1980 році підсумках огляду-конкурсу і соціалістичного змагання відзначалося, що підвищився політичний і професійний рівень правоохоронців. "Кращих результатів з оперативних показників серед відділів внутрішніх справ міської групи доби­лися Орджонікідзевський і Заводський РВВС. У 1979році була скорочена загальна зло­чинність в Орджонікідзевському районі на 4,6%, Заводському на 15,0%. Тут досягнуто зниження умисних тяжких тілесних пошкоджень, крадіжок, злочинності неповнолітніх.
Серед відділів внутрішніх справ сільської групи кращих результатів у 1979 році до­бився Мелітопольський РВВС. Колектив РВВС не допустив жодної "надзвичайної події" і порушень службової дисципліни, 15 співробітників райвідділу внутрішніх справ стали відмінниками міліції, 11 — класними спеціалістами (нагороджені відповідними знаками). Розкриття злочинів склало 97,5%. Поліпшилася їх попереджуванність. В чотири рази зни­зилася кількість тілесних ушкоджень, а також розбоїв, грабунків і хуліганств". (72).
Начальник Мелітопольського РВВС Півень Володимир Васильович був занесений на Дошку пошани УВС області і отримав грошову премію. Одержав грошові премії, подяки та був нагороджений Грамотами УВС області ряд співробітників міліції Мелітопольського, За­водського, Орджонікідзевського та інших райвідділів внутрішніх справ області.
У підсумках змагань відзначалося також, що кращих результатів у організації й прове­денні правової пропаганди добилися в Оріхівському РВВС, Бердянському МВВС, Орджоні­кідзевському РВВС м. Запоріжжя. (73).
Водночас не приховувалися й недоліки у роботі правоохоронців, особливо в їх дис­ципліні. Все ще були факти вживання спиртних напоїв працівниками ДАІ, карного розшуку і слідства під час виконання ними службових обов'язків (Бердянський, Вільнянський РВВС), несумлінного, байдужого ставлення до роботи (Гуляйпільський РВВС) тощо. (74).
В області пройшла незначна чистка рядів правоохоронців, внаслідок якої були звільнені з органів внутрішніх справ, у першу чергу, схильні до чарки та неспроможні справлятися з покладе­ними на них обов'язками.
Та все-таки бажаних результатів не було досягнуто. Особливо часто порушували дис­ципліну й так звану "соціалістичну законність" співробітники ДАІ, і в першу чергу, ті з них, хто проводив дізнання за скоєними дорож­ньо-транспортними пригодами (ДТП) або займався "адміністративною практикою" — вів облік і відповідним чином оформляв матеріали з порушень громадянами правил шля­хового руху. В Оріхівському, Кам'янсько-Дніпровському РВВС, Токмацькому МРВВС, відділі ДАІ УВС Запорізького міськвиконкому та деяких інших підрозділах міліції допускалися часті випадки необґрунтованого вилучення у водіїв посвідчень на право уп­равління автотранспортними засобами, направлення порушників правил руху на відповідні комісії без достатньої доказової бази, неправильного застосування правових норм до порушників правил дорожнього руху, порушень порядку і термінів розгляду адміністративних матеріалів керівництвом РВВС і відповідними комісіями.
Не все було гаразд і з профілактикою правопорушень, в результаті чого в області продовжувала зростати злочинність. За 6 місяців 1980 року в порівнянні, з аналогічним періодами 1979 року, кількість злочинів, що реєструвалися по лінії карного розшуку, зросла на 20,8%, а в Ленінському, Орджонікідзевському, Заводському районах м. За­поріжжя — більш як на 23%. (75).
Тут постає питання: а як же підсумки "соціалістичого змагання", в яких зовсім не­давно перемогли Орджонікідзевський та Заводський РВВС?
У 1980 році різко підвищилася злочинність і в інших регіонах області. Так, вона зросла: в Мелітополі — на 51,2%; в районах: Вільнянському — на 70,4%, Кам'янсько-Дніпровському — 65,8%, Михайлівському — на 80,8%. А ще й до цього значно погірши­лося розкриття правопорушень дільничними інспекторами міліції Ленінського, Жовтне­вого, Комунарського РВВС м. Запоріжжя, Мелітопольського МВВС, Токмацького МРВВС та деяких інших.
Майже вдвічі знизилися показники роботи дільничних інспекторів відділів внутрішніх справ міст Запоріжжя, Мелітополя, Токмаку в попередженні правопору­шень.
Зросла і значно перевищила середньообласний показник рецидивна злочинність у Жовтневому, Комунарському районах м. Запоріжжя, в м. Мелітополі, Михайлівському і Токмацькому районах області.
Не проводилася чи недостатньо була ефективною індивідуально-виховна робота з потенційними правопорушниками, які були на міліцейському обліку, в Запоріжжі, Мелітополі, а також у Токмацькому, Василівському та деяких інших районах. (76).
Якщо врахувати, що всі ці та інші не­доліки були виявлені вже після підбитих підсумків "соціалістичного змагання" в міліції, то, звичайно, стає зрозумілою вся фальш у тому змаганні і в тих "орденах та медалях", розданих переможцям. Насправді ці соціалістично-ко­муністичні заходи, як і на підприємствах країни, мали в міліції суто формальний харак­тер. Тут ніхто ніяким змаганням не займався, а кожен робив свою справу так, як це підказувало його сумління і випливало з його про­фесіоналізму.
Літо 1980 року виявилося надто спекотним, і деякі співробітники міліції почали само­чинно знімати краватки, цим самим порушую­чи носіння форменого одягу. Щоб це "пору­шення" узаконити, новий начальник УВС За­порізької області полковник внутрішньої служби Руснак Пилип Гаврилович (начальни­ком УВС області він був у 1980—1985 рр.) 18 липня 1980 року видав наказ № 232, в якому говорилося: "У зв'язку з встановленням на те­риторії області жаркої погоди, надалі, до особ­ливого розпорядження, дозволяється носіння без галстука білої і сіро-голубої сорочок, роз­стебнутих на один верхній ґудзик працівникам міліції". (77).
То був один з перших "демократичних" наказів нового начальника УВС області. Сам Руснак П. Г., який пройшов усі щаблі міліцейської служби, починаючи від рядо­вого міліціонера, і який думав, що він "засохне" в середній ланці офіцерського складу, нарешті був "помічений" МВС республіки і став спочатку заступником начальника УВС області — (у Титаренка Ю. Л.), а в березні 1980 року — начальником обласного апарату внутрішніх справ. У січні 1985 року він одержав звання генерал-майора міліції.
В період його керівництва обласним управлінням внутрішніх справ у країні роз­гортається боротьба з пияцтвом, алкоголізмом та наркоманією. Суспільство, будуючи комунізм і раз у раз попадаючи в цейтнот при виконанні різних починів і соціалістич­них змагань за "звання" й "перезвання", просто спилося, не бачачи "світла в кінці ту­нелю". Словом, люди все більше зневірювалися в завтрашньому "світлому майбутньо­му", обіцяному комуністичною партією та її верховодцями, тож свою зневіру топили в горілці і навіть ставали наркоманами. Керівництво партії та уряду СРСР вживає ряд заходів аби побороти це соціальне зло: в 1985 році ЦК КПРС приймає постанову "Про заходи подолання пияцтва та алкоголізму", а Рада Міністрів СРСР — аналогічну по­станову "Про заходи подолання пияцтва, алкоголізму, викорінення самогоноваріння". Виходить у світ Указ Президії Верховної Ради СРСР "Про посилення боротьби з пи­яцтвом". Подібний указ приймає і Верховна Рада УРСР. У країні проходить хви­ля, рівнозначна дев'ятому валу на морі: вилучають спиртні напої з крамниць, кафе, ресторанів. У пресі, по радіо й телебаченню йде масова агітація за безалкогольний, здоровий спосіб життя. Комуністи зобов'язуються влаштовувати для своїх дітей без­алкогольні весілля. Деякі співробітники запорізької міліції, особливо керівники, аби не попасти в немилість вищого керівництва та обкому комуністичної партії, також відкрито проводили безалкогольні весілля для своїх дітей. Усі інші з них відверто кепкували. А тим часом дільничні інспектори й міліціонери пат­рульно-постової служби встановлювали черги громадян біля крамниць, де "викидали" для продажу по одній пляшці горілки "в одні ру­ки". Тут дуже часто виникали бійки між бажа­ючими "випити", тож для зовнішньої міліції роботи значно побільшало. До того ж громадя­ни масово почали гнати самогон. Зрозуміло, що такий експеримент довго не міг існувати і незабаром він припинився. А щоб задовольни­ти зневірене і зубожіле суспільство в бажанні втопити своє жебрацтво в спиртному, була ви­пущена дешева горілка, названа в народі "андроповкою" — на честь "генсека" Компартії Андропова. У цей період СРСР вже був втягну­тий у ганебну війну з афганським народом, і деякі представники запорізької міліції (як і інших областей та республік) брали в ній участь, звісно, не за своєю волею, а за наказом вищого керівництва держави.


ДІЯЛЬНІСТЬ ЗАПОРІЗЬКОЇ МІЛІЦІЇ У 80-ті РОКИ В МЕЖАХ ОБЛАСТІ


В Запорізькій області у 80-ті роки створюються оперативно-слідчі групи (в кожно­му РВВС) для боротьби з небезпечними правопорушеннями. Цими групами у 1984 році було розкрито 295 злочинів минулих років, або 10% від загальної кількості нерозкритих. Особливо такі групи активно діяли в містах Запоріжжі, Бердянську, Мелітополі, Токма­ку, а також у Запорізькому та Мелітопольському РВВС.
Найкращих успіхів у роботі цих оперативно-слідчих груп досягли співробітники УВС облвиконкому: начальник відділення управління карного розшуку капітан міліції Пивоваров Михайло Васильович, старший слідчій з особливо важливих справ слідчого управління капітан міліції Котькарло Анатолій Григорович, експерт експертно-криміналістичного відділу капітан міліції Радкевич Юрій Павлович, старший слідчий з особливо важливих справ слідчого управління підполковник міліції Караулов Михайло Дмитрович, старший оперуповноважений управління карного розшуку капітан міліції Свиридов Володимир Євгенович та інші. (86).
Це були справді великі професіонали оперативної і слідчої роботи. Їхні імена як кращих співробітників міліції часто згадувалися в наказах начальника УВС області, МВС України, в газетах, журналах і навіть у книгах.
З травня 1985 року начальником УВС За­порізького облвиконкому був призначений пол­ковник міліції Тищенко Микола Валер'янович. Він був одним з небагатьох керівників УВС, ко­трий досконало, на високому професійному рівні, знав роботу карного розшуку, служби бо­ротьби з розкраданням соціалістичної власності і спекуляцією, слідства. Всі ці міліцейські щаблі він успішно пройшов і залишив у всіх службах, де працював, добру про себе славу.
Для підлеглих був мудрим порадником, не терпів у міліції лінивих і порушників дис­ципліни. Полюбляв вникати в суть най­складніших кримінальних справ і давав щодо них кваліфіковані, юридично грамотні вказівки. Поважав тих співробітників органів внутрішніх справ, хто говорив і захищав "правду і лише правду". При ньому всі підлеглі навчилися гово­рити те, що думали. Розпочав свою роботу в міліції Микола Валер'янович у березні 1960 року старшим оперуповноваженим служби боротьби з розкраданням соціалістичної власності та спекуляцією Михайлівського райвідділення міліції За­порізької області. Потім був слідчим, начальником слідчого відділення, начальником Василівського РВВС. Згодом обіймав ряд керівних посад в УВС Запорізького облвиконкому. У період, коли Тищенко М. В. керував УВС області, у країні відбувалися знаменні катаклізми, що призвели до руйнації здавалось би такої могутньої комуністичної імперії як СРСР і утворення на її території ряду незалежних держав, в тому числі й вільної від імперських амбіцій Росії — незалежної України.


Та в перші роки, коли Микола Валер'янович обійняв найвищу в області міліцейську посаду, нічого катастрофічного для державного фундаменту не віщувало.
Міліція ще жила у своєму звичному ритмі, чітко підпорядковувалася пульсові діяльності державних органів. 20 березня 1985 року Президія Верховної Ради УРСР своїм Указом затвердила новий Кримінально-Процесуальний Кодекс (КПК) УРСР. Він дещо розширював повноваження органів дізнання, тобто, міліції. У зв'язку з цим Ти­щенко М. В. підписав 6 травня 1985 року на­каз, яким зобов'язував начальників управлінь карного розшуку Мірчева Анатолія Іванови­ча, слідчого Прудивуса Василя Юхимовича, виправно-трудових установ Борзенкова Івана Геврасимовича, пожежної охорони Корищенка Миколу Дмитровича, а також Державної автомобільної інспекції Грекова Віктора Дми­тровича, інспекторського відділу Лейка Ана­толія Андрійовича, відділу боротьби з розкра­данням соціалістичної власності та спеку­ляцією Подколзіна Дмитра Федоровича, щоб зони "встановили належний контроль за точ­ним дотриманням норм нового кримінально-процесуального законодавства". (87).
Тоді на підприємствах області набуло серйозного розмаху соціалістичне змагання, навіть між підрозділами міліції щоквартально підбивалися підсумки його проведення і пере­можці (а вони в кожному кварталі були різні) нагороджувалися, як правило, Почесними гра­мотами УВС. (88). Більшість підрозділів міліції до кінця року ставали такими перемож­цями. Але фактично такий захід не впливав по­зитивно, а ні на дисципліну міліції, а ні на роз­криття злочинів, бо це залежало від дещо інших об'єктивних чинників. Торкаючись, на­приклад, дисципліни співробітників міліції, слід відзначити, що в цей час серед них були такі, що пиячили, брали з порушників законо­давства хабарі і звільняли їх від належної відповідальності. (89).
Та більшість працівників міліції чесно й сумлінно виконувала свій нелегкий обов'язок, розкривала скоєні небезпечні й замасковані зло­чини, затримувала правопорушників, нерідко ризикуючи життям. Так, 7 січня 1985 року в смт Комишуваха Оріхівського району в своєму бу­динку був знайдений обгорілий труп господаря з ознаками прижиттєвого нанесення йому тяжких телісних ушкоджень. Цього ж дня невідомими злочинцями був вчинений розбійний напад на касира універмагу "Ювілейний" Ленінського продторгу м. Запоріжжя й забрані гроші в сумі 22100 карбованців.
6 березня 1986 року у своєму будинку був знайдений труп жителя м. Мелітополя, з кварти­ри якого викрадена велика сума грошей.
У 1984—1986 рр. в Мелітопольському, Михайлівському і Токмацькому районах невідо­мими злочинцями було вчинено 17 крадіжок з об'єктів торгівлі значних грошових сум і товаро-матеріальних цінностей.
Для розкриття цих тяжких злочинів з числа співробітників міськрайорганів внут­рішніх справ та УВС області були створені опе­ративні групи, в які ввійшли найдосвідченіші слідчі та оперативні працівники міліції. Нев­довзі злочинці були встановлені, затримані й притягнуті до різних термінів позбавлення волі.
За вміле й оперативне розкриття цих зло­чинів були відзначені начальником УВС області 24 співробітники органів внутрішніх справ, у тому числі:       
—начальник УВС За­порізького міськвиконкому майор міліції Поляк Олек­сандр Володимирович;
  начальник управ­ління карного розшуку УВС облвиконкому підполковник міліції Лейко Анатолій Андрійович;
  слідчий слідчого управління УВС Запо­різького облвиконкому Хо­лод Сергій Трохимович. (90).
Серед цих відзначених уже в недалекому майбут­ньому найбільших успіхів у службі досягне Поляк О. В. Він працював у слідчому апараті УВС Запорізького облвиконкому в 1973— 1985 рр. У 1985-1998 рр. очолив УВС Запорізького міськвиконкому, де показав себе вдумливим і здібним ор­ганізатором служби міліції в Запоріжжі і, в першу чергу, організатором розкриття не­безпечних злочинів, за що неодноразово заохочувався начальником УВС області та МВС України.
У 2001 році, вже буду­чи генерал-майором міліції та першим заступником на­чальника УМВС України в Запорізькій області, в нелегкій боротьбі виграв вибори голови міста Запоріжжя й актив­но взявся за роботу у сфері поліпшення побутових та матеріальних умов життя меш­канців обласного центру. Саме за це він полюбився громадянам, мав серед них велику довіру.
22 лютого 2003 року від серцевого нападу О. В. Поляк раптово помер у власному будинку в селищі Сонячному, що під Запоріжжям.
Для увічнення пам'яті талановитого голови міста вдячні запоріжці на будинку № 214, що на проспекті Леніна (поблизу приміщення міської "мерії") встановили ме­моріальну дошку з бронзовим погруддям і написом: "Поляк Олександр Володимирович. Запорізький міський голова 2000—2003 рр. Почесний громадянин м. Запоріжжя".
А тим часом запорізька міліція жила своїм повнокровним життям, брала участь у всіх великих і малих державних справах, якими добрими чи поганими вони не були.




ЗАПОРІЗЬКА МІЛІЦІЯ В БОРОТЬБІ З НАСЛІДКАМИ НА ЧАЕС
26 квітня 1986 року на четвертому блоці Чорнобильської атомної електростанції (далі ЧАЕС) сталася аварія, якої ще не бачив і не чув світ: величезна територія української землі покрилася важкими радіоактивними речовинами, небезпечними для життя та здо­ров'я людей і тварин. Чорнобильська радіація, по суті, випала в усіх країнах Європи.
Уже на самому початку цієї трагедії вступили в битву з вогнем, що виник на аварійному реакторі, пожежні частини Києва та області (пожежники тоді входили до складу МВС України). А вже через кілька годин сюди прибули 211 викладачів і слухачів навчального центру УВС Київського міськвиконкому, які й започаткували планове при­буття співробітників міліції з усіх областей України на територію, забруднену радіоак­тивними викидами четвертого блоку ЧАЕС. Тут вони не лише охороняли громадський порядок — боролися з мародерами, злодіями, забезпечували нормальний рух транспорту на дорогах тощо, а й брали безпосередню участь у ліквідації наслідків аварії.*
Перші загони міліції, які прибували сюди, зіткнулися з великими труднощами та організаційним безладдям, ніхто їх не зустрів, ніяких вказівок не дав, не забезпечив хар­чуванням. Не видали правоохоронцям дозиметрів, не спроможні були місцеві керівники належним чином дати прибулим належну інформацію та інструктаж. В результаті цього працівники міліції дістали велику дозу радіації, і вже в перші дні у них "понабрякали щи­товидні залози, в багатьох почалися нудота й блювота, піднялася температура".**
Розповідає один з київських працівників міліції, котрий прибув до м. Прип'яті вже 27 квітня: "Патрулювання вулицями Прип'яті перші три доби було найнебезпечнішим для здоров'я і надто гнітючим для душі. Закриті магазини, повні нікому не потрібних продуктів вітрини...
Темні вікна будинків, за якими — жодної людини... Чотири години сну — чотири патрулювання, чотири сну — чотири патрулювання — і так з ранку 27 квітня й до вечора 29-го того фатального 1986-го".***
До цього варто додати, що спали працівники міліції отих чотири години покотом на підлозі адміністративного будинку, а патрулювали на території поблизу випромінюю­чої радіацією ЧАЕС.****
Із Запорізької області на ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС побували 462 співробітники УВС, з них 88 чоловік, діставши надмірне опромінення, стали довічними інвалідами.
Перша згадка про аварію на ЧАЕС (правда, завуальована, бо така вказівка була зверху) в офіційних документах УВС області згадується 14 липня 1986 року. Це був на­каз начальника УВС полковника міліції М. В.Тищенка "Про створення штабу для керівництва будівництвом у Бородянському районі Київської області". В ньому, зокрема, говорилося: "В целях оперативного руководства возведением домиков в Бородянском районе Киевской области для семей звакуированных из г. Чернобыля,
ПРИКАЗЬІВАЮ:
1. Создать штаб в составе:
подполковника в/с Селеменева В. В., заместителя начальника УВД — началь­ник штаба;
майора милиции Шарого Н. Н., начальника политотдела — заместитель началь­ника штаба;
—          подполковника в/с Дуличенко В. Н., начальника ХОЗО — заместитель начальника штаба.
Члени:
полковник в/с Корищенко Н. Д., на­чальник УПО;
майор в/с Борзенков И. Г., начальник УИТУ;
майор милиции Макаров В. А., началь­ник ОВО;
майор в/с Бондарь Г. Г., начальник медотдела;
—Говоруха В. В., начальник РСУ.*
            Споруджувати в Бородянському районі Київської області житлові будинки для по­терпілих від аварії на ЧАЕС було надто важли­вим завданням, поставленим перед правоохо­ронцями урядом країни та МВС УРСР. Адже потрібно було якомога швидше і, в усякому ви­падку, до осені 1986 року дати потерпілим доб­роякісне житло. Вже станом на 31 жовтня 1986 року вони побудували в с. Дружня Бородянського району 20 упорядкованих садибних дворів, у кожний з яких входили: будинок, хлів, клуня то­що. За активну участь у цьому будівництві та за якісно виконані роботи і своєчасну здачу в екс­плуатацію житлових будинків 76 співробіт­никам УВС Запорізької області за наказом на­чальника обласного УВС була видана грошова винагорода — посадовий місячний оклад чи 75—50% від нього.
Серед нагороджених були:
— підполковник в/с Селеменєв Валентин Васильович, заступник начальника УВС об­ласті, який в липні-жовтні місяцях не лише ви­конував свої безпосередні службові обов'язки, а й у різних організаціях області щоденно «вибивав»  будівельний матеріал та відправляв його на Київщину — в Бородянку;
майор міліції Єременко Володимир Олексійович, старший інженер ДАІ УВС області;
капітан міліції Руденко Євген Михайлович, інспектор реєстраційно-екзаме­наційного відділення ДАІ УВС області;
старший лейтенант міліції Пелешко Анатолій Леонідович, інженер шляхового нагляду Орджонікідзевського районного відділу міліції м. Запоріжжя;
молодший лейтенант міліції Шамко Володимир Варйонович,          старший інспек­тор окремого дивізіону шляхово-патрульної служби № 1 УВС області.
Ці та інші співробітники міліції постійно знаходилися в с. Дружня Бородянського району і займалися спорудженням житлових будинків і господарчих приміщень, які зда­ли "під ключ" громадянам, відселеним з небезпечної радіаційної зони ЧАЕС*
Та не лише спорудженням сільського обійстя в с. Дружня займалися працівники УВС Запорізької області. Значна їх кількість була задіяна безпосередньо на ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС та займалася в містах Прип'яті і Чорнобилі охороною гро­мадського порядку. З цією метою вже 27 квітня і в травні-червні 1986 року на ЧАЕС прибув ряд співробітників УВС, у тому числі:
дільничний інспектор Вільнянського районного відділу міліції Коновал Гри­горій Іванович;
капітан в/с головний метролог управління виправно-трудових установ (далі УВТУ) Шаблій Олександр Михайлович;
старший лейтенант в/с головний економіст виправно-трудової колонії № 20 Сисоєв Володимир Павлович;
начальник виробництва цієї ж колонії Карабут Микола Леонтійович;
черговий лікарсько-трудового підприємства № 34 Мащенко Олександр Володи­мирович;
начальник цеху виправно-трудової колонії № 77 Мирний Володимир Григорович;
старший сержант міліції відділу позавідомчої охорони УВС Науменко Олек­сандр Федорович;
оперуповноважений ВБРСВ капітан міліції Мордань В'ячеслав Костянтинович;
оперуповноважений ВБРСВ Жовтневого РВ УВС м. Запоріжжя лейтенант міліції Сімонов Валентин Еммануїлович;
міліціонери обласного батальйону патрульно-постової служби УВС Клименко Сергій Георгійович, Козлов Яків Якович, Оселедець Віктор Михайлович, з Меліто­польського міського відділу міліції Легов Володимир Михайлович;
експерти-криміналісти: з Токмацького міськрайвідділу міліції — Морозов Ва­лерій Юрійович, з Оріхівського райвідділу міліції — Глувко Леонід Карпович.**
У Чорнобилі несли свою нелегку службу працівники медичного відділу УВС об­ласті, в тому числі:
начальник медичного відділу майор в/с Бондар Григорій Григорович;
голова військово-лікарняної комісії цього медичного відділу Слободянюк Ва­лентина Степанівна;
водій Бачинський Володимир Миколайович;
лікар Гринчак Олександр Йосипович;
старша медична сестра Ніколаєва Валентина Іванівна;
фельдшер-лаборант Риженкова Лілія Петрівна та інші.
Та чи не найбільше в цей період було відправлено на ЧАЕС працівників пожеж­ної охорони, особливо на початку травня 1986 року. Серед них були активними ліквіда­торами наслідків зловісної аварії: начальник відділу служби та підготовки обласного управління пожежної охорони підполковник в/с Завгородній Василь Миколайович, а також співробітники пожежних частин міст Запоріжжя і Бердянська Даниличев Сергій Михайлович, Ковалишин Ігор Михайлович, Чернов Валентин Леонідович, Марченко Віктор Петрович, Горбач Володимир Михайлович, Луговський Микола Іванович, Цвітанський Ігор Миколайович, Парош Микола Володимирович, Чернишов Микола Миколайович, Конторський Ігор Вікторович, Соломейчук Петро Іванович, Олійник Станіслав Григорович, Сухий Сергій Алимович, Макущенко Іван Микитович, Климен-ко Віктор Семенович, Холод Юрій Захарович, Данько Юрій Олексійович та інші.
Всього в ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС взяли участь близько 200 працівників пожежної охорони Запорізької області. Серед них 34 пожежники "в перші місяці катаст­рофи проводили роботи з дезактивізації, відкачування радіоактивної води, подачі води для готування бетонних сумішей, гасіння пожеж у радіоактивних лісах і торфяниках".
Були направлені в зону ЧАЕС і зв'язківці УВС області: старший інженер капітан міліції Гуляков Сергій Миколайович, старший інженер Марченко Олег Григорович; інженер оперативного зв'язку Сергієнко Володимир Миколайович.*
А працівники ДАІ області в цей час наво­дили порядок на дорогах радіаційної зони. Од­ними з перших тут з'явилися в червні "даішники" Доля Роман Миколайович, Киреєв Анатолій Володимирович, Кочетков Анатолій Миколайо­вич, Панфілов Анатолій Васильович, Пономаренко Юрій Вікторович, Радченко Олександр Іванович, Тесля Сергій Семенович, Федорець Сергій Іванович, Харламов Федір Володимиро­вич, Шинкаренко Іван Борисович, Щербак Ле­онід Михайлович. У липні приєднався до них старший інженер з організації дорожнього руху ДАІ УВС області капітан міліції Прохоров Ми­хайло Федорович і пробув тут майже місяць."
Взагалі слід відзначити, що коли працівники інших служб УВС області з зоні ЧАЕС працювали по 5-10 днів, то співробітники ДАІ несли там службу по 20, а то й більше днів. У жовтні 1986 року до Чорнобиля було направлено Запорізький зведений взвод до­рожньо-патрульної служби під командуванням; старшого лейтенанта міліції Олексія Михайло­вича Ловчикова. Вони "в складних небезпечних
30-кілометровоі зони... неодноразово супроводжували вантажі безпосередньо до спо­руджуваного саркофагу".*** В цьому радіоактивному пеклі вони перебували 32 дні.
Всі запорізькі правоохоронці, котрі працювали в зоні ЧАЕС, поводилися гідно, не панікували, не скаржилися на втому і перевантаження. Тож усі вони варті пам'яті про них і шани нащадків.








ГЛАВА II
ДІЯЛЬНІСТЬ МІЛІЦІЇ У РОКИ АКТИВНОЇ                                                                                                     
"ПОБУДОВИ" КОМУНІЗМУ
(1959-1969 рр.)
Тим часом правляча комуно-радянська еліта не полишає своєї маніякальної дум­ки побудувати в СРСР комунізм. Прикладом цього став XXI з'їзд Комуністичної партії, який відбувся у Москві з 27 січня по 5 лютого 1959 року і був офіційно проголошений як з'їзд будівників комунізму. Мовляв, соціалізм уже склепали і тепер настав "період роз­горнутого будівництва комуністичного суспільства". (17).
Тепер діяльність усіх правоохоронних органів, у тому числі радянської міліції, бу­ла підпорядкована вимогам рішень цього з'їзду.
Так, політичний з'їзд, між усім іншим, вирішив широко розвивати радянську демо­кратію, активізувати самодіяльність народних мас у будівництві комуністичного суспільства, розширити функції громадських організацій у вирішенні державних питань. Керуючись духом саме такої вказівки, Президія Верховної Ради СРСР у січні 1960 року ліквідувала МВС СРСР, а його функції були передані міністерствам внутрішніх справ союзних республік. А ці в свою чергу невдовзі були перетворені в Міністерства охорони громадського порядку (МОГП). У пресі з'явилася (організована парткомами) маса листів громадян про блага "демократизації" міліції, яку почали називати все частіше не "радянською міліцією", а охоронцями громадського порядку. Далі — все цікавіше. Поча­лися поглиблені перевірки роботи міліції, в результаті чого виявилося в цій системі безліч порушень соціалістичної законності. Жодне з них, наприклад, у Запорізькій об­ласті, не минулося безкарно. Лише за 7 місяців 1959 року з органів міліції м. Запоріжжя було звільнено 36 осіб, які в процесі роботи допустили порушення радянського законо­давства, а саме: пиячили, поводилися непристойно в сім'ї і в побуті, грубо порушували міліцейську дисципліну тощо. (18).
Міліція в комуністичному суспільстві, звичайно, мала бути ідеальною і в роботі, і в побуті. Відтоді, з 1959 року, їй не вибачалося нічого, що "не чуже для народу". Після пе­ревірки "стану виховної роботи серед особового складу органів міліції м. Запоріжжя за 7 місяців 1959 року", інструктор Запорізького міського комітету комуністичної партії у своїй довідці записав таке: "Міліція не ходить у кіно, театр, не організовує культвилазки на Дніпро, екскурсії на підприємства. Не працює жіноча рада, не займається спортом, не виписує і не читає газет. Пиячать у робочий час. Допущено за 7 міс. 1959 р. 28 випадків різних правопорушень (4,7% від загальної кількості особового складу, тоді як цей показ­ник по області складає 3,4%)". (19).
Відразу після XXI з'їзду Комуністичної партії були видані секретні наказ МВС СРСР № 090 і директива № 76-с, які були спрямовані на викорінювання фактів пору­шень законності в органах міліції. Ці документи характерні тим, що вони вимагали від керівництва міліції не няньчитися з грубими порушниками соціалістичної законності, а негайно їх звільняти з органів міліції, і тих, що допустили злочин, притягувати до кримінальної відповідальності, звісно, через прокуратуру і судові органи.
На основі цих наказу й директиви з органів міліції був звільнений цілий ряд працівників і в першу чергу карного розшуку Запоріжжя, Мелітополя, Бердянська. Під "чистку" попали й ті, які ще до недавнього часу гриміли по всій області, як першокласні спеціалісти при розкритті небезпечних (резонансних) злочинів. Разом з тим Президія Верховної Ради СРСР 14 серпня 1959 року прийняла Указ, згідно з яким на волю були випущені тисячі вчорашніх злочинців як такі, що були невинні або їхня провина була незначною. Воно й зрозуміло: адже в державі семимильними кро­ками розпочали будувати комунізм, за якого ні тюрем, ні злочинців, ні міліції не повинно бути. Лише за півтора місяця після виходу цього Указу, а точніше, станом на 20 листопа­да 1959 року, тільки до Запоріжжя прибули з місць "не так віддалених і заґратованих" 296 осіб. І щодня цей список збільшувався на десятки. Всіх їх міліція мала трудовлаштувати і знайти їм пристойне помешкання. З тих згаданих 296 осіб вже на 20 листопада мали ро­боту 149 чоловік. (20). Безпосередньо відповідав за цю марудну й нелегку роботу сам на­чальник Запорізького міського відділу міліції Олександр Корнійович Терезюк.* Через кожну десятиденку він звітував перед секретарем міського комітету КПУ Бондалетовим, скільки осіб, звільнених з місць ув'язнення за Указом від 14 серпня 1959 року, побажали приїхати і приїхали для постійного проживання в Запоріжжя та скільком з них знайдені помешкання і постійне місце роботи.
В цій державній колотнечі ніхто, звісно, не знімав з міліції відповідальності за розкриття злочинів. Причому, питання стояло так: не роз­шуканих і не покараних злочинців не повинно бути. За кожний нерозкритий злочин суворо пи­тали з обласного і районного керівництва міліції як по партійній лінії, так і по лінії МВС (МОГП) республіки. Розпочався ще вищий, ніж був досі, виток гонки за 100-відсотковим показником роз­криття правопорушень і за зменшенням кіль­кості їх скоєння. Начальник Запорізького МВ УВС полковник міліції О. К. Терезюк 24 листо­пада 1959 року сповіщав секретареві Запорізько­го міського комітету КПУ: "Заходи, що прово­дяться в нашій країні після історичних рішень XXI з'їзду КПРС, викликали також і скорочення злочинності по м. Запоріжжю за 10 місяців 1959 року. Кількість кримінальних злочинів у порівнянні з відповідним періодом 1958 р. знизи­лася на 33%, в тому числі особливо небезпечних злочинів — на 16%. Це сталося завдяки посилен­ню зв'язку з населенням через народні дружини. За 10 місяців 1959 р. було розкрито 95,8% від загальної кількості скоєних злочинів, тоді як у 1958 році такий показник становив 90%". (21). Отже, повністю ігнорується робота міліції і всі успіхи в боротьбі зі злочинністю приписуються виключно народним дружинам. Водночас міліцію зобов'язували виховува­ти підростаюче покоління, як зазначалося в рішеннях все того ж XXI з'їзду КПРС, в дусі підвищення комуністичної свідомості, подолання пережитків капіталізму в свідомості людей та боротися з буржуазною ідеологією. Здавалося б, яке відношення має міліція
до "буржуазної ідеології"? Виявляється, має та ще й пряме. Адже молодь, пройнята такою ідеологією, якраз і скоює вбивства, крадіжки, зґвалтування тощо. Так трактувалося в пресі і в офіційних державних документах. "Тлінний захід" в 1959 році почав негативно вплива­ти на нашу молодь не лише "стильними" (в дудочку) штанами та "міні-спідницями" (до колін), а й пропагандою рок-музики та вульгарних пісень (наче б ми подібних пісень і три­поверхової лайки не знали). Справді, хлопці й дівчата, мов наввипередки, створювали лю­бительські радіостанції, день і ніч перегукувалися між собою, крутили одне одному "но­венькі класні пісні" тощо. Був справжній прорив таким чином "буржуазного способу жит­тя" в "радянський комунізм". На залатування цієї пробоїни, через яку протікала "капіталістична нечисть", була кинута вся радянська міліція. Про результати цієї "війни" з "радіохуліганами" міліція Запорізької області регулярно повідомляла місцеві радянсько-партійні органи та МВС (МОГО) республіки. Ось зразок такого повідомлення:
"Секретареві Запорізького міськкому КП України тов. Баранову Є. М. м. Запоріжжя
СПЕЦПОВІДОМЛЕННЯ
При проведенні роботи з виявлення та припинення діяльності так званих люби­тельських радіостанцій виявлено до 20 таких радіопередавачів кустарного виготовлення, власники яких Управлінням зв'язку за порушення постанови Ради Міністрів СРСР від ЗО червня 1949 року оштрафовані. Ці рації припинили свою роботу.
Рація, що працювала під назвою "Барон", він же "Граф", "Баламут" особливо відзна­чалася передачею вульгарного грамзапису... Заливник вагонного депо Запоріжжя-Ліве... по­казав: "З передачі "Барона" я чув вульгарні платівки Лещенка "Мурку", пісню ув'язнених злодіїв про табори і "На Дерибасівській Ростовська пивна"... ("Барон") взятий під варту...
Начальник УВС виконкому
Запорізької обласної Ради депутатів трудящих
КОЗАКОВ
27 квітня 1959 року
№ 1/81 (повніше і в оригіналі це спецповідомлення подається у ч. 2 книги "Мовою документів").
До таких дій міліцію примушували численні "секретні" вказівки комуністичних партійних органів, а також "прохання" трудящих, організованих, як завжди, партійними комітетами підприємств, організацій, установ. Так, "комуністи, комсомольці і вся свідома громадськість" Андріївського району Запорізької області вимагали для припинення діяль­ності "поширювачів брехливих чуток та інформаторів імперіалістичних радіопередач" по­всюдно (звісно, з допомогою міліції — авт.) провести ретельну перевірку і перереєстрацію радіоприймачів та вилучити передатчики радіоаматорів короткохвильовиків". (22).
Словом, активно будувався в СРСР комунізм, відгороджений "залізною стіною" від "буржуазного" Заходу. Та не так сталося, як планувалося. Вже у 1960 році в крамни­цях і на ринках України різко зменшилася кількість м'яса і молочних продуктів, а невдовзі зникли всякі крупи. Міліція Запорізької області, як і всі громадяни, почала одержу­вати продукти харчування за місцем роботи, за списком і підписом у відомості. Видавали крупи і борошно не кілограмами, а грамами. Зарплата співробітників міліції була хоч  невеликою (оперуповноважений в сільської місцевості в 1960 р. одержував 800 крб., а в містах — дещо більше), але купити за ці гроші не було що. Всі жили бідно.
У країні різко погіршилась кримінальна обстановка. В Запорізькій області зросла кількість крадіжок з продуктових крамниць, збільшилось число розкрадань кооператив­ної і державної власності. В той же час наздоганяти і переганяти США і будувати ко­мунізм не припиняли, навпаки, ці темпи, особливо, в пресі, значно посилилися. В області широкого розголосу набула ідея створення ланок, бригад, заводів комуністичної праці. Всі, в тому числі й міліція, почали працювати "по-комуністичному". Комуністична робо­та запорізької міліції зводилася до того, що були в усіх співробітників скасовані будь-які вихідні. Працівники карного розшуку, наприклад, відпочивали лише по кілька годин і то в своїх кабінетах — спали на столах і стільцях. Сніданки й обіди приносили їм жінки на роботу. Такий розпорядок робочого часу пояснювався складною оперативною обстановкою в період "розгорнутого будівництва комунізму". Всі співробітники міліції чекали, коли те будівництво врешті-решт згорнеться і можна буде хоч трохи розслабитися.
Та якогось "просвітлення" не передбачалося. У 1960 році секретар обкому ко­муністичної партії А. Шерстюк на обласних зборах партактиву доповів, що в колективах комуністичної праці Запорізької області вже нараховується 70 тисяч осіб. В той же час, майже з геометричною прогресією, зросла в області кількість п'яниць — у Запоріжжі, Мелітополі та Бердянську за рік побували у медичних витверезниках майже 9 тисяч кістяків комунізму — робітників і селян. Мало цього, виявилося, що цей "кістяк" масово порушує радянські закони. Лише за хуліганство було заарештовано понад 4 тисячі осіб, в тому числі 1365 комуністів і комсомольців. (23).
А скільки розплодилося різних дармоїдів, ледарів, "стиляг"! Ними хоч греблю га­ти. Тут міліції не до розслаблення і не до відпочинку. Навпаки, вона мала працювати з подвоєною і потроєною енергією. Після кількарічного обговорення закону про посилен­ня боротьби з антигромадськими паразитуючими елементами, 12 червня 1961 року Пре­зидія Верховної Ради УРСР прийняла Указ "Про посилення боротьби з особами, які ухиляються від суспільно-корисної праці і ведуть антигромадський спосіб життя". На виконання цього Указу в Запорізькому обкомі компартії і, звісно, в усіх міліцейських підрозділах області були розроблені плани активної боротьби з ледарями і дармоїдами, їх масово виселяли з області у віддалені райони країни. До них належали й ті, хто займа­вся підприємницькою роботою вдома. Під цю "гребінку" потрапили в першу чергу "індивідуали" сіл Кам'янсько-Дніпровського, Мелітопольського, Василівського та дея­ких інших районів області, які на своїх присадибних ділянках вирощували ранні овочі і продавали їх жителям північних районів Росії та всієї України. Боролися з такими гро­мадянами у першу чергу дільничні уповноважені міліції та оперуповноважені ВБРСВ і спекуляцією. Характерний з цього приводу виступ першого секретаря Запорізького об­кому КПУ О. Титаренка на пленумі обкому 7 вересня 1962 року. У своїй доповіді він навів "позитивний досвід боротьби з нетрудовими доходами", а саме: "Мешканець Мелітополя такий собі В. Я. Флюр, працюючи на середньо оплачуваних посадах, за 12 з половиною років заробив 8 тис. 61 карбованець (у новому масштабі цін). На його утри­манні перебували дружина і троє дітей. При такому заробітку і кількості утриманців він купив будинок за 3 тис. карбованців, автомобіль "Волга" за 4 тис. карбованців і багато цінних речей: швейну машинку, радіоприймач і т.д. Запитується, на які ж гроші це прид­бано?
А скринька відчинялася просто. Він щорічно на своїй присадибній ділянці виса­джував 4—5 тис. кущів помідорів, мав фруктовий сад. Овочі і фрукти вивозив у різні міста й продавав за підвищеними цінами. Причому обробіток присадибної ділянки здійснювався найманою робочою силою.
На підставі Указу Президії Верховної Ради УРСР Флюр висланий з Мелітополя на два роки, а автомобіль конфісковано". (24).
Ось така була психологія комуністів 60-х років минулого століття: люди мали жити бідно, в напівзруйнованих будинках, не мати в обійсті ні автомобіля, ні швейної машинки і навіть радіоприймача (бо по ньому можна було почути "Голос Америки"). Що ж, то був ще один штрих до підтвердження узаконеного дикунства комуно-радянського режиму, якому "вірою і правдою" слугувала радянська міліція. Словом, усі будували комунізм.
А позаяк комунізм і злочинність — поняття несумісні, то компартійною елітою держави вирішено було на перших порах зменшити кількість кримінальних злочинів. Цього можна було досягти шляхом передачі значної частини правопорушників на роз­гляд трудових колективів і громадських організацій. З цією метою 3 липня 1961 року Президія Верховної Ради Російської Федерації (РРФСР), а за нею й Президії всіх інших республік, у тому числі України, прийняли нові Положення про товариські суди, згідно з якими значно розширювалися компетенції цих судів.
Відтоді працівники міліції Запорізької області масово передавали матеріали про різні правопорушення на розгляд товариських судів підприємств, організацій, колгоспів і радгоспів і разом з тим доповідали на цих судах про правопорушників, відповідали на численні запитання громадських суддів і присутніх членів колективу. Дільничні уповно­важені стали постійними і "штатними" свідками на товариських судах.
Отже, будівництво комунізму не припинялося, навпаки, воно набирало дедалі ще більших обертів. У жовтні 1961 року на XXII з'їзді партії комуністами була прийнята про­грама, згідно з якою тодішнє покоління за 20 років мало повністю побудувати "світле май­бутнє людства" і вже у 1980 році жити при комунізмі. В цьому ж, 1961 році, була проведе­на грошова реформа, яка також мала стимулювати розвиток матеріально-технічної бази комунізму. Від колгоспів і радгоспів вимагалося виконувати і перевиконувати державні плани здачі молока, м'яса, масла тощо. Виконавці цих нереальних, завищених планів за­охочувалися, їм вручали ордени й медалі, присвоювали звання Героїв Соціалістичної Праці. Щоб не бути у відстаючих, ряд керівників колгоспів Запорізької області пішов на "хитрощі", вірніше, на злочин: закуповували у крамницях м'ясо й масло й здавали ці про­дукти в рахунок плану. Працівники ВБРСВ та спекуляцією таких "хитрунів" швидко розпізнавали, намагалися притягувати їх до судової відповідальності (бо то справді був кримінал), але партійне й радянське керівництво області такі дії "обехеесесівців" не підтримувало і справи на "окозамилювачів" далі райкомів партії не просувалися.
ГЕНЕРАЛ-МАЙОР МІЛІЦІЇ В. І. ПАЦУЛЯ
В історії Запорізької міліції у 1961 році сталася ще одна подія, про яку також варто згадати. В 1961 році пішов на пенсію незмінний її керівник з 1943 року комісар міліції 3 ран­гу (за сьогоднішніми чинами це генерал-майор) Козаков Сергій Михайлович. Цей факт вся міліція сприйняла негативно і чекала на якусь неприємність. Адже С. А. Козаков був для за­порізької міліції і прапором, і дороговказом, і батьком. Усі співробітники тільки й питали один одного: "Як же ми без Сергія Михайловича? Невже замість нього буде той з Києва?".
"Той з Києва" був також комісаром міліції 3 рангу Бондаренко Іван Данилович. Він приїхав з міністерства з перевіркою роботи всієї міліції Запорізької області і справді залишився тут її начальником. Даремно правоохоронці сприйняли його з якоюсь обе­режністю. Він виявився хоч крутим за вчинками, але, як і Сергій Михайлович, надто по­рядною і справедливою людиною. Керував він запорізькою міліцією недовго — лише один рік — з 1961 до 1962 року — і його забрали знову до Києва, тепер уже на посаду за­ступника міністра МОГП України. Його місце зайняв завідуючий відділом адміністрати­вних органів промислового (був тоді ще сільський) обкому компартії Василь Іванович Пацуля. Заступниками в нього були два інших колишніх обкомівців — Олексій Никифорович Тоцький та Олексій Григорович Паміров.
Слід віддати належне Василеві Пацулі: він не був професійним міліціонером і не став ним пізніше (він пішов зі своєї посади у 1973 році), але був тим керівником, який ніколи не прагнув себе поставити вище підлеглого. Василь Іванович хотів бути рівним серед усіх працівників міліції, в тому числі і серед рядових. Він, думається, зміг вибрати для себе, враховую­чи свій непрофесіоналізм у міліцейській справі, найрозумнішу тактику: не заважати професіона­лам, але суворо питати з них за кінцевий резуль­тат. І ще була характерна риса в роботі Пацулі, взята, певне, з арсеналу Сергія Козакова, — не "рубати" підлеглого за його промахи в роботі з плеча, згарячу. За провини рядових він "знімав стружку" у першу чергу з їхніх начальників.
Якраз при Пацулі міліція Запорізької об­ласті почала регулярно одержувати від держави квартири. Нарешті, працівники міліції, деякі з них уже перед самою пенсією, змогли вивезти свої не­щасні сім'ї з підвалів та напівзруйнованого житла.
А ще характерною рисою "епохи Пацулі" було те, що Василь Іванович започатку­вав щорічний огляд зовнішнього вигляду всіх, без винятку, співробітників міліції області в переддень Першого травня.
Сільські районні підрозділи міліції ці за­ходи проводили на майданах своїх райцентрів за участю місцевої радянсько-партійної еліти. А підрозділи, розташовані в м. Запоріжжі, огляда­лися керівництвом УОГП області в різних місцях, здебільшого в парках "Дубовий Гай" та "Металургів". На цих оглядинах В. І. Пацуля завжди був урочисто піднесеним: одягненим в елегантну міліцейську форму, підкреслено зо­середженим, до всіх щиро вітався і всім тиснув руки.
У 1963 році, коли усі працівники міліції були одягнені у нову форму, за пропозицією В. І. Пацулі підрозділи міліції з оглядин у "Дубовому Гаю" пройшли колонами старою частиною міста, звісно, проспектом аж до приміщення обласного управління охорони громадського порядку (до вул. Дзержинського, 114). Та не просто пройшли, а з піснями про радянську міліцію. Одна з цих пісень мала такі слова:
Мы на кокардах носим гордо
Чеканный герб родной страны.
Саме цей приспів з усією міліцією співав і Василь Іванович.
Відтоді завжди після урочистих оглядин міліція міст Запоріжжя, Бердянська й Мелітополя завершувала свій "огляд" піснями. Подивитися на співаючу міліцію "на марші" виходили тисячі громадян. З того часу для них міліція стала значно ближчою і доступнішою. А коли врахувати, що керівництво обласним управлінням охорони гро­мадського порядку стало приділяти багато уваги дотриманню міліцією соціалістичної за­конності, то стане зрозумілим, чому авторитет усієї міліції області серед громадськості почав різко зростати.
ПЕРШИЙ ГУМОВИЙ КИЙОК У РУКАХ МІЛІЦІЇ
Гумовий кийок як невід'ємний "робочий інструмент" міліції, був їй наданий у 1962 році, аби приборкати масовий сплеск хуліганства, що захльоснув усю країну. Кийок складався з двох частин: кожуха і власне кийка, який заходив у кожух і разом з ним мав довжину до 50 см. Кийок, хоч і називався гумовим, але він насправді був зроблений з гнучкого сталевого дроту, вкритого гумою і закінчувався металевою кулькою (також у гумі). Удар ним викликав неймовірний раптовий біль у тілі. Про всі ці "позитивні" якості кийка виробник і керівництво МОГП республіки знали. А тому його застосування мало значні обмеження, як-то: застосовувати гумовий кийок міліціонерові дозволялося лише в окремих, можна сказати, екстремальних випадках. Про ці "випадки" міліціонери каза­ли так: "Потрібно, щоб хуліган розперезався до "білої гарячки", ось-ось мав когось убити або обхаркав правоохоронців з ніг до голови, як верблюд ненависну йому людину". Та цього ще замало. Вказувалося, що після застосування кийка міліціонер повинен негайно написати рапорт на ім'я начальника райвідділу міліції, вказати двох-трьох свідків, які підтвердили б, що хуліган дійсно бешкетував, матюкався та вчиняв інші протиправні дії. А ще й міліціонер мав, також обов'язково, доставити до міліції правопорушника, якого він ударив і який уже ставав ніби й не правопорушником, а потерпілим від міліціонера. Такий хуліган-потерпілий, доставлений до міліції, вимагав викликати лікарів, аби ті засвідчили його тілесні ушкодження і дали йому про це відповідну довідку. З цією довідкою "хуліган-потерпілий" мав право звернутися до народного суду з позовом на міліціонера-"образника".
Словом, за такої "інструкції" до нової "холодної зброї" ніхто із співробітників міліції брати на службу ту прокляту "гуму" не хотів, а коли брав, то ховав її за пазуху. Об­ласне начальство сердилося, нервувало, наказувало міліціонерам застосовувати цю нову холодну зброю, але даремно. В. І. Пацуля тоді почав на всіх міліцейських нарадах вже просити працівників не цуратися кийка, який, мовляв, є грізною силою проти хуліганів. Не допомагало. І тоді "у бій" пішов заступник начальника УОГП області підполковник міліції Олексій Никифорович Тоцький. Якогось вечора він подався з групою міліціонерів Сталінського районного відділу міліції м. Запоріжжя забезпечувати гро­мадський порядок у районі майдану Свободи. Нараз він побачив, як хлопці з бичачою си­лою і бурхливою кров'ю в жилах перекидали й розбивали об асфальт новенькі урни для сміття. О. Н. Тоцький з двома міліціонерами підійшов до них, вигукнув: "Що ви робите? Негайно припиніть!..". Молодики, наче глухі, продовжували безчинствувати. І толі Олексій Никифорович витягнув з-за пазухи нову чудо-зброю і... без всяких попере­джень, але зло й сердито з великим притиском і виляском ударив одного найактивнішо­го хулігана по спині. Той спочатку підплигнув на кілька метрів вгору, закричав від болю і впав. А тим часом Тоцький так само "охрестив" ще одного хлопця. Третій - прагнув втекти та його наздогнали міліціонери. Всі троє хуліганів були затримані й доставлені до райвідділу міліції... У перших потерпілих від міліцейської гумової палиці полопалися со­рочки й шкіра. їх водили по всіх райвідділах міліції м. Запоріжжя й показували право­охоронцям, як треба "законно" бити. І тоді почали активно застосовувати гумові кийки. Вуличне хуліганство значно скоротилося.
Застосування міліцією нової "холодної зброї" було сприйняте громадянами одно­значно негативно. Навіть улітку 1965 року на майдані Свободи в місті Запоріжжі (ста­ра частина міста) сталася гостра сутичка між громадянами та міліцією з приводу засто­сування правоохоронцями гумових кийків. Тоді зібралося до 150 городян, які були збу­рені незаконними, на їхню думку, діями міліції (побили гумовими кийками кількох гро­мадян). Натовп розігнав правоохоронців, захопив їхній автомобіль, перекинув його і підпалив. Лише через 40 хвилин міліція спромоглася навести на майдані належний по­рядок. (25).
А підполковник міліції О. Н. Тоцький продовжував ходити з гумовим кийком і, за необхідності, не цурався його застосовувати. Він взагалі полюбляв, особливо, коли йому присвоїли звання полковника міліції, залізти "в шкуру" рядового міліціонера і наводити громадський порядок біля якогось кінотеатру, на танцювальному майданчику в парку "Дубовий Гай" чи на автомагістралі "Москва-Сімферополь". Згодом він став начальни­ком УВС Полтавської області, дослужився там до генерал-майора, і завжди, коли була нагода, не цурався буденної роботи рядового міліціонера.
ДОЛЕНОСНІ ДЛЯ МІЛІЦІЇ ЗАКОНИ І ПІДЗАКОННІ АКТИ
1961-1969 рр.
Верховна Рада УРСР 28 грудня 1960 року затвердила нові Кримінальний і Кримінально-процесуальний кодекси Української РСР, які були введені в дію з 1 квітня 1961 року. Пішов у історію відомий і горезвісний Кримінальний кодекс УРСР, який діяв з 1 липня 1927 року і мав жахливу для всього народу главу "Контрреволюційні злочини".
Нові кодекси мали велике практичне значення для роботи органів міліції. Була введена надзвичайно важлива ст. 188-І: "Опір працівникові міліції чи народному дружин­нику при виконанні ними обов'язків по охороні громадського порядку". За такі дії вину­ватець притягувався до одного року позбавлення волі чи до виправних робіт на той же термін, або карався штрафом у розмірі до 200 карбованців.
Ті ж дії, поєднані з насильством чи погрозою застосування насильства, а отже при­мушування цих осіб шляхом насильства чи погрози застосування насильства до вико­нання явно незаконних дій — каралися позбавленням волі на термін від одного до п'яти років або виправними роботами на термін від одного до 2-х років. (26).
Важливою для міліції була ще одна стаття цього КК — 189-І, яка передбачала: "Об­раза працівника міліції або народного дружинника у зв'язку з виконанням цими особами покладених на них обов'язків з охорони громадського порядку карається позбавленням волі на термін до 6 місяців або виправними роботами на термін до одного року, або штра­фом до ста карбованців". (27).
А ст. 190-І КК захищала життя працівника міліції та народного дружинника. Вона констатувала: "Посягання на життя працівника міліції чи народного дружинника у зв'яз­ку з їхньою службовою або громадською діяльністю з охорони громадського порядку ка­рається позбавленням волі на термін від 5 до 15 років з висилкою на термін від 2 до 5 років або без висилки, а за обставин, які збільшують провину, — смертною карою". (Всі ці три статті подаються з доповненням Указом Президії Верховної Ради УРСР від 10 ве­ресня 1962 року).
Таким чином, законодавець значно посилив відповідальність за протидію законній діяльності співробітників міліції та народних дружинників у зв'язку з виконанням ними обов'язків з охорони громадського порядку.
А ще варто відзначити, що новим Кримінальним кодексом була посилена відповідальність за найбільш тяжкі злочини і водночас пом'якшена кримінальна відповідальність, а то й зовсім відмовлено у покаранні за дрібні крадіжки, дрібну спеку­ляцію, дрібне хуліганство та інші незначні злочини, що вже не становили серйозної суспільної небезпеки. (28).
Важливою подією у житті міліції було також затверджене в серпні 1962 року Ра­дою Міністрів СРСР нове "Положення про міліцію", в якому були чітко виписані функції радянської міліції, значно розширені її права.
Згідно з цим документом на роботу в міліцію приймалися "громадяни СРСР, морально стійкі, віддані соціалістичній Батьківщині і Комуністичній партії Радянського Союзу". Ра­дянський міліціонер мав бути чесним, сміливим, дисципліно­ваним, самовіддано виконувати свій службовий обов'язок, не шкодувати ні сил, ні життя в ім'я благополуччя і безпеки народу.
Це Положення широко пропагувалося в засобах масової інформації, переслідуючи мету підвищення авторитету міліції та залучення в її ряди свіжі і гра­мотні сили.
Таку ж благородну мету переслідував Указ Президії Вер­ховної Ради СРСР від 26 вересня 1962 року, яким було встановле­не щорічне свято — День ра­дянської міліції. Воно признача­лося на 10 листопада — на день, коли, за твердженням комуно-радянської історичної науки, в Росії було створено робітничу міліцію. В Україні, у тому числі і в Запорізькій області, міліція офіційно святкувала свій День уперше 10 листопада 1962 року. Напередодні свята в Запоріжжі, у драматичному театрі їм. Щорса (нині ім. В. Г. Магара) відбулося урочисте засідання працівників міліції і гро­мадськості області, присвячене 45-й річниці радянської міліції. З доповіддю виступив на­чальник УОГП області підполковник міліції Пацуля Василь Іванович. Після цього бага­тьом працівникам міліції, серед них найбільше співробітникам карного розшуку, були вручені цінні подарунки, грошові премії і присвоєні чергові, а то й позачергові, міліцейські звання. Закінчився міліцейський вечір великим святковим концертом.
І ще одна, тепер уже глобальна для всіх мешканців області, в тому числі і для міліції, подія відбулася наприкінці 1962 року. Йдеться про Указ Президії Верховної Ра­ди УРСР від 30 грудня 1962 року, згідно з яким на території Запорізької області були ут­ворені 10 адміністративно-територіальних районів замість існуючих до того 23, тобто, відбулося так зване укрупнення районів. В області були ліквідовані такі райони:
1.    Андріївський                                 8. Нововасилівський
2.    Великобілозерський                     9. Новомиколаївський
3.    Верхньохортицький                     10. Приморський
4.    Веселівський                                 11. Розівський
5.    Гуляйпільський                             12. Чернігівський
6.    Кам'янсько-Дніпровський           13. Якимівський
7.    Комишуваський
Зрозуміло, що були ліквідовані й аналогічні районні відділення міліції. Частина їхніх співробітників вийшла на пенсію (у кого вона вже була), частина — пішла працю­вати в новостворені укрупнені районні відділення міліції, а ще інша частина (найбільш незадоволена своєю долею) вимушена була звільнитися з органів міліції.
Після укрупнення в області були створені такі райони:
1.  Бердянський — у складі селищ міського типу Андріївка і Ногайськ і сільрад Бер­дянського, Андріївського (за винятком Берестівської сільради) і Приморського районів;
2.  Василівський — у складі м. Кам'янка-Дніпровська, сільрад Василівського, Великобілозерського і Кам'янсько-Дніпровського районів;
3.  Куйбишевський — у складі селищ міського типу Комиш-Зоря, Куйбишеве і Розівка, сільрад Куйбишевського і Розівського районів та Берестівського-Андріївського району;
4.  Мелітопольський — у складі селища міського типу Якимівка, сільрад Меліто­польського і Якимівського районів;
5.  Михайлівський — у складі селищ міського типу Веселе і Пришиб, сільрад Ми­хайлівського і Веселівського районів;
6.  Оріхівський — у складі м. Оріхів, селищ міського типу Комишуваха, Новомиколаївка і Тернувате, сільрад Оріхівського і Новомиколаївського (за винятком Веселогаївської та Новоіванківської сільрад) районів і Копанівської, Новоіванківської, Новотроїцької і Оленівської сільрад Комишуваського району;
7.  Пологський (нині Пологівський) — у складі м. Гуляйполе, селищ міського типу Шевченкове Друге, сільрад Пологського і Гуляйпільського районів;
8.  Приазовський — у складі селищ міського типу Нововасилівка і Приазовське та сільрад Нововасилівського і Приазовського районів;
9.  Токмацький — (до 30 грудня 1962 р. — Великотокмацький) — у складі селищ міського типу Чернігівка, сільрад Великотокмацького і Чернігівського районів;
10. Червоноармійський (нині Вільнянський) — у складі селищ міського типу Балабине, Кушугум, Малокатеринівка і Червоноармійське (нині м. Вільнянськ), сільрад Червоноармійського і Верхньохортицького районів та Григорівської, Наталівської і Новоалександрівської сільрад Комишуваського району, Веселогаївської та Новоіванківської — Новомиколаївського району.
Указом Президії Верховної Ради УРСР від 6 січня 1964 року центр Василівського району був перенесений у м. Кам'янку-Дніпровську і район перейменовано на Кам'ян­сько-Дніпровський. (29).
Відповідно до цього адміністративно-територіального поділу були створені й відповідні районні відділи міліції з такою ж, як і райони, назвою. Та це укрупнення районів проіснувало зовсім недовго. Вже 4 січня 1965 року Указом Президії Верховної Ради УРСР були розукрупнені Бердянський, Кам'янсько-Дніпровський, Михайлів­ський, Мелітопольський, Пологський, Токмацький і Червоноармійський райони та ство­рено на території області 17 таких районів:


1. Бердянський
2.    Василівський
3.    Веселівський
4. Гуляйпільський
5.    Запорізький
6.    Кам'янсько-Дніпровський
7.    Куйбишевський
8.    Мелітопольський
9.    Михайлівський


10.  Оріхівський
11.  Пологський (з 8.ХІІ.1966 р. Пологівський)
12.  Приазовський
13.  Приморський
14.  Токмацький
15.  Червоноармійський (з З.ХІ.1966 р. Вільнянський)
16.  Чернігівський
17.  Якимівський


Такий адміністративно-територіальний поділ області на райони проіснував аж до 1992 року. В кожному районі були створені відповідні відділи міліції.
А тим часом відбувалися певні реформаторські зміни в міліції у рамках держави та республіки. У 1962 році в Мінській області (Білорусія) виник патріотичний рух за зраз­ковий громадський порядок. Невдовзі цей рух охопив Україну. В Запорізькій області цим питанням займалися безпосередньо дільничні уповноважені. Вони почали звітува­ти, скільки на їхніх дільницях створено зразкових будинків, вулиць, кварталів. Згодом уся робота, як і можна було передбачити, звелася до цілковитого окозамилювання і брех­ливих повідомлень про цілі села, райони, міста і навіть області зі зразковим громадським порядком. Ніколи й ніде цього зразкового порядку не було і з часом про цю комуністич­ну тріскотню забули всі, навіть ті, хто її розпочав.
А ось конкретні заходи щодо поліпшення роботи міліції, розширення її прав частіше всього приживалися і давали позитивні результати. До таких заходів варто віднести Указ Президії Верховної Ради СРСР від 6 квітня 1963 року "Про надання права провадження попереднього слідства органам охорони громадського порядку". До цього міліція вела ли­ше дізнання по ряду кримінальних злочинів. І слідчих, як таких, у міліції не було, а були дізнавачі. В обласному управлінні охорони громадського порядку існував відділ дізнання. І лише після Указу ПВР СРСР 6.04.1963 року в обласних управліннях МОГП почали ство­рюватися слідчі відділи, в районних відділах (відділеннях) — слідчі відділення або групи.
В Запорізькій області слідчий відділ при обласному УОГП був організований у 1963 році. Його першим начальником став Іван Якович Потоцький, за плечима якого вже був чималий досвід слідчої практики у складі радянського контингенту в Німеччині, а також в Прикарпатському і Забайкальському військових округах. Родом він із с. Семенівки Пологівського району Запорізької області. В органах міліції з квітня 1946 року. Працював помічником оперуповноваженого, а з 1947 року оперуповноваженим карного розшуку Пологівського районного відділення МДБ. З січня 1957 року він уже старший дізнавач відділу УВС виконкому Запорізької обласної Ради депутатів трудящих, працював під керівниц­твом добре відомого на той час у міліцейських колах юриста Федора Михайловича Коробова. В 1960 році І. Я. Потоцький закінчив Харківський юридичний інститут і став право­знавцем вищої кваліфікації. З 27 червня 1963 року став начальником щойно створеного слідчого відділу Управління охорони громадського порядку виконкому Запорізької облас­ної (промислової) Ради депутатів трудящих. На цій посаді він працював до 23 жовтня 1974 року. Вийшов на пенсію у званні полковника міліції. Заслужений працівник МОГП, відмінник міліції. За багато років керівництва обласним слідчим відділом він виховав цілу плеяду висококваліфікованих слідчих працівників органів міліції. Серед них: Леонард Колодкін, Анатолій Потапенко, Олексій Путій, Микола Тищенко, Пилип Руснак, Юрій Титаренко, Олександр Поляк. Усі вони в недалекому майбутньому стали начальниками (О. По­ляк заступником начальника) обласних управлінь МВС республіки та генералами міліції.
Інші вихованці І. Я. Потоцького також до­сягай чималих вершин у слідчо-міліцейській ро­боті. І це в першу чергу: Василь Прудивус, Ми­кола Путій, Григорій Душейко, В'ячеслав Коло-гривов, Василь Говоров, Олександр Бєлов, Пав­ло Мінюков, Сергій Ширіков, Віктор Мамбергер, Іван Федоренко, Ярослав Андреєв, Гліб Борисов, Віктор Зелінський, Алла Первая, Іван Колтунов, Володимир Чорний, Микола Домашев, Микола Селіванов, Арон Фрідман, Іван Колпаков, Іван Чабаненко, Володимир Федо­ренко (м. Запоріжжя), Леонід Чичкань (Гуляйпільський РВМ), Олександр Антипенко (Якимівський РВМ), Леонід Довганюк і Віктор Гах (Бердянський МВ міліції), Дмитро Кущ (Гуляйпільський РВМ), Микола Карєв (Кам'янсько-Дніпровський РВМ), Володимир Ожог та Іван Рощупкін (Мелітопольський МВ міліції), Олексій Баша (Веселівський РВМ), Микола Степний (Пологівський РВМ), Володимир Сквирський (Приазовський РВМ), Євген Бичков (Приморський РВМ), Михайло Дмитрюк (Токмацький МРВ міліції) та інші.
І. Я. Потоцький був надто вдало вибраний В. І. Пацулею керівником слідчого відділу. Адже потрібно було негайно в усіх райвідділеннях міліції створити слідчі відділення і групи, призначити начальників цих підрозділів, старших слідчих і слідчих. Причому ні в кому з них не помилитися. Бо часу на роздуми, на "розкачку" ніхто не дав. Навпаки, в перший день призначення І. Потоцького начальником відділу В. Пацуля йому наказав: "Негайно поліпшити слідчу практику!" З цим справді важким завданням Іван Якович справився на "відмінно". Вже 25 березня 1964 року в поданні на І. Я. Потоцького (на чергове звання) начальник УОГП області В. І. Пацуля писав, що завдячуючи керівним та організа­торським здібностям Потоцького, "значно скоротилася кількість справ на дослідування і склала по області 0,4% до числа закінчених і направлених до суду.
Зменшилось пору­шень термінів слідства. Не допущено жодного випадку необгрунтованих арештів, об­шуків, притягнень громадян до кримінальної відповідальності". (ЗО).
Липень 1963 року. Тільки-но створений слідчий відділ Управління охорони громадського по­рядку (УОГП) виконкому Запорізької обласної (промислової) Ради депутатів трудящих. На знімку перший слідчий апарат запорізької міліції (керівники).
У першому ряду (знизу) зліва направо: Леонід Микитович ЧИЧКАНЬ (Гуляйпільський РВМ), Анатолій Матвійович КОТОВ (слідчий відділ області), Павло Іванович МІНЮКОВ (слідчий відділ об­ласті), Василь Омелянович ГОВОРОВ (слідчий відділ області), Іван Якович ПОТОЦЬКИЙ (начальник слідчого відділу області), СЕЛІВАНОВ Микола Якович (Жовтневий РВМ м. Запоріжжя), Віктор Іва­нович ТВЕРДОХЛІБ (Орджонікідзевський РВМ), Володимир Миколайович КОВАЛЬЧУК (Оріхівський РВМ).
У другому ряду зліва направо: Василь Пилипович ТИЩЕНКО (Мелітопольський МВ міліції), Георгій Павлович ПЕТРЕНКО (Пологівський РВМ), Михайло Дем'янович ДМИТРЮК (Токмацький МРВМ), Ярослав Антонович АНДРЕЄВ (слідчий відділ області), Іван Юхимович КОЛПАКОВ (Шевченківський РВМ), Олексій Петрович ГОРОВИЙ (Мелітопольський МВМ), Іван Василь­ович КУЗЬМЕНКО (слідчий відділ області), Арон Давидович ФРІДМАН (Орджонікідзевський РВМ), Сергій Васильович ШИРІКОВ (слідчий відділ області), Володимир Юрійович СКВІРСЬКИЙ (Новомиколаївський РВМ), Микола Карпович ГАЙДАР (слідчий відділ області), Віктор Володими­рович МАМБЕРГЕР (слідчий відділ області).

У 1964 році в області нараховувалося лише 77 слідчих міліції. У їхньому прова­дженні було 2707 справ, з них закінчено у встановлений законом термін 2066 справ. (31). У 1963 році був створений також інститут громадських помічників слідчого. Кожен слідчий сам добирав собі помічників. їм видавалися відповідні посвідчення й дава­лися другорядні завдання по тій чи іншій справі, яка була у провадженні слідчого. На по­саду помічників слідчого ставилися пенсіонери органів міліції, прокуратури та суду, сту­денти вищих юридичних учбових закладів. Особливої допомоги від них було мало, і цей інститут згодом відмер сам по собі.
На той час життя постійно вимагало створення в країні міністерства, яке б узагаль­нювало і спрямовувало в належному напрямку роботу республіканських Міністерств охорони громадського порядку. Нарешті, 26 липня 1966 року Президія Верховної Ради СРСР видала Указ "Про створення союзно-республіканського Міністерства охорони громадського порядку СРСР". В складі МОГП СРСР були створені Головне управління міліції, Слідче управління, Головне управління внутрішніх справ, Головне управління пожежної охорони та інші. МОГП СРСР проіснувало недовго. Вже в листопаді 1968 ро­ку Указом Президії Верховної Ради СРСР Міністерство охорони громадського порядку було перейменоване на Міністерство внутрішніх справ СРСР (МВС СРСР).
В 1968 році в МВС союзних республік, в УВС облвиконкомів були створені відділи (відділення) політико-виховної роботи, діяльність яких поширювалася на всі служби МВС. При райвідділах міліції була згодом введена посада заступника начальни­ка РВМ з політико-виховної роботи.
Служба ПВР Запорізької області зіграла важливу роль у справі виховання міліцейських кадрів. У ній працювали, як правило, люди з вищою педагогічною та юри­дичною освітою, з великим досвідом оперативної, слідчої міліцейської та компартійної роботи. Добре зарекомендували себе на різних посадах у відділі (відділеннях та групах) політико-виховної роботи такі співробітники УМВС Запорізької області: Володимир Прохоров, Павло Ломикін, Григорій Гужва, Володимир Хоцький, Юрій Харьов, Сергій Плотенко, Юрій Іванов, Віктор Луханін,  Олександр Толстиков, Ле­онід Івлєв, Віктор Хаджинов, Сергій Горобець (м. Запоріжжя), а також Леонід Ізотов (Бердянський МВ міліції), Володимир Гапонов (Веселівським РВМ), Станіслав Демченко (Вільнянський РВМ), Олексій Семенюта (Гуляйпільський РВМ), Віктор Чалаплюк (Запорізький РВМ), Георгій Чекалін (Кам'янсько-Дніпровський РВМ), Леонід Козловський (Куйбишевський РВМ), Володимир Чорний (Мелітопольський МВ міліції), Ілля Мартиненко (Михайлівський РВМ), Віктор Ситало (Оріхівський РВМ), Іван Козоріз (Пологівський РВМ), Анатолій Безручко (Приморський РВМ), Євген Бєліков (Токмацький МРВ міліції), Олександр Коцур (Чернігівський РВМ).
На рахунку цих працівників було чимало добрих справ і цікавих ініціатив, які ввійшли у скарбницю кращих форм і методів пропаганди нелегкої, але вкрай необхідної суспільству праці спів­робітників міліції. Володи­мир Ілліч Прохоров чи не в кожному номері респуб­ліканської газети "Радян­ський міліціонер" друкував свої змістовні статті про кра­щих міліціонерів, дільничних уповноважених, працівників дізнання й карного розшуку області. Він часто виступав по обласному радіо, пропагу­ючи роботу міліції, написав багато віршів, присвячених правоохоронцям.
Цю вагому форму "зв'язку міліції з народом" згодом підхопив журналіст Григорій Гужва, який відразу, як тільки прийшов з обласної газети "Комсомолець За­поріжжя" працювати у ВПВР УМВС області, взявся за ак­тивну пропаганду служби міліції в усіх засобах масової інформації області, рес­публіки і Союзу. Невдовзі йо­го "помітили" в Києві і запро­сили працювати до МВС рес­публіки.
Начальник УОГП Запорізького облвиконкому В. Пацуля в цей час приділяє значну увагу всім службам міліції. Він прагне в довірених йому правоохоронних орга­нах провести своєрідну "реорганізацію знизу". Для цього вивчає ділові якості керівного складу міліції і проводить відповідну його перетасовку. Відчувши, що люди оцінюють роботу міліції в першу чергу по тому, як працює на вулиці рядовий міліціонер і дільнич­ний уповноважений, В. Пацуля, на відміну від своїх попередників, повернувся облич­чям до зовнішньої служби міліції. З 20 лютого 1963 року на посаду начальника відділу служби УОГП області він ставить начальника Ленінського РВМ м. Запоріжжя С. С. Коломойця. До цього Степан Семенович вже мав чималий досвід роботи політпрацівника та керівника ряду підрозділів міліції. Працюю­чи з 1 січня 1959 року начальником Ленінсько­го РВМ м. Запоріжжя, він домігся поліпшення діяльності всіх служб цього підрозділу. Так, розкриття кримінальних справ щороку досяга­ло 98—99%, тобто, було значно кращим, ніж у інших органах міліції Запорізької області. Дільничні уповноважені та рядові міліціонери Ленінського РВМ мали в своїй роботі також найкращі показники. Саме цей фактор спонукав В. Пацулю поставити С. Коломойця начальни­ком відділу служби (так тоді називалася зовнішня служба міліції).
А ще одного видного "службіста" Леоніда (Лайбу) Штайна тоді ж було призначено заступ­ником начальника Запорізького міського уп­равління міліції по службі. Начальника Сталінського РВМ майора міліції Лейбіхіна Якова Борисовича призначає В. Пацуля начальником відділу ДАІ області. Були проведені кадрові зміни і в усіх інших службах міліції обласного апарату та в районних            відділах (відділеннях).
Слід відзначити, що майже в усіх "перестановках" В. І. Пацуля не помилився і нев­довзі одержав позитивні результати, особливо в зовнішніх службах, до яких належать: дільничні уповноважені, міліціонери, державна автомобільна інспекція тощо.
Питання підвищення результативності цих служб особливо гостро постало після липня 1966 року, коли в пресі були оприлюднені рішення ЦК КПРС, Президії Верховної Ради СРСР та Ради Міністрів СРСР, спрямовані на посилення боротьби з порушниками громадського порядку. (32).
Згідно з цими рішеннями міліція у своїй роботі повинна була широко використо­вувати допомогу громадських організацій і передусім добровільні народні дружини підприємств та організацій. У 1967 році в країні налічувалося 170 тисяч ДНД, в яких бу­ло майже 7 млн. дружинників. Звичайно, це надто кількісна громадська організація. І як­що її спрямувати в необхідне русло діяльності, то можна було дійсно одержати значні по­зитивні зрушення у справі боротьби зі злочинністю, особливо з вуличною.
Керівники відділу служби УОГП Запорізької області С. С. Коломоєць та його за­ступник Є. Д. Урсол, заступник начальника управління міліції виконкому Запорізької міської ради депутатів трудящих Л. М. Штайн, заступники начальників районних відділів (відділень) по службі основну свою увагу в роботі зосередили в цей час на роз­ширенні мережі ДНД. Були створені або якісно оновлені народні дружини в усіх про­мислових підприємствах, в колгоспах та радгоспах області. У цей процес активно вклю­чились партійні організації. За їхньої участі щомісяця відбувалися різні зібрання трудо­вих колективів, на яких заслуховувалися звіти керівників сільських, районних, міських штабів ДНД. Діяльність добровільних народних дружин регулярно заслуховувалася на бюро Запорізького обкому та міськкому КПУ. Аналогічна увага цьому питанню приділя­лася в містах Бердянську, Мелітополі, Токмаку, в усіх районах області.
При всіх великих ДНД були створені секції (групи), які займалися конкретними напрямками роботи, приміром: одні розглядали скарги і заяви громадян, інші — вели бо­ротьбу з дитячою бездоглядністю та злочинністю, ще інші — виявляли розкрадачів соціалістичної власності та спекулянтів і передавали їх службам БРСВ, а з дрібними роз­крадачами та порушниками правил торгівлі розбиралися самі. При штабах ДНД були створені й секції пропаганди та агітації, які випускали сатиричні стіннівки й вивішували їх на центральних вулицях та в громадських місцях.
Кожному міліціонерові, який заступав на службу, давали на допомогу 3-4 дружин­ників і, таким чином, кількість пересувних постів міліції збільшилася у багато разів. Цей метод роботи міліціонерів уперше був застосований в м. Мелітополі і невдовзі він при­жився в Запоріжжі, Бердянську та в усіх райцентрах області.
Позитивні результати такої спільної роботи не забарилися. Вулична злочинність, у тому числі хуліганство, значно скоротилася. Громадяни могли вільно й культурно відпочивати у скверах, парках, садах, в кінотеатрах, кафе й ресторанах. Майже зникли вуличні пограбування громадян, перестали знімати (грабувати) з перехожих дорогі шап­ки, годинники, а в жінок — золоті прикраси.
Ці успіхи були відзначені керівництвом держави. В 1968 році 11 кращих дружин­ників Запорізької області були нагороджені медаллю "За відмінну службу по охороні громадського порядку", в тому числі: робітник Мелітопольської електростанції М. Звєрєв, машиніст будівельного управління № 3 "Шляхбуду" м. Запоріжжя І. Марковський, бригадир огородньої бригади колгоспу "Сини моря" Якимівського райо­ну М. Качан, старший десятник металургійного комбінату "Запоріжсталь" М. Дурін та інші. (33).
Були також заохочені різними преміями, подарунками, нагородами і працівники міліції — дільничні уповноважені, міліціонери, оперативні співробітники.
20 травня 1974 року ЦК КПРС та Рада Міністрів СРСР прийняли постанову "Про подальше удосконалення діяльності добровільних народних дружин по охороні гро­мадського порядку". Був прийнятий "Зразок положення про добровільні народні дружи­ни по охороні громадського порядку", затверджений відповідним Указом Президії Вер­ховної Ради СРСР. У цих документах підкреслювалося, що загальне керівництво доб­ровільними народними дружинами покладається на виконкоми районних, міських, се­лищних та сільських Рад депутатів трудя­щих, а також на партійні організації. Підвищилася відповідальність цих ор­ганів до добору членів ДНД. Народний дружинник, підкреслювалося в згаданих документах, мав бути прикладом у праці та дисциплінованою, авторитетною в тру­довому колективі людиною.
Був введений інститут позаштатних інспекторів міліції, які відіграли значну роль в боротьбі зі злочинністю. Кожен дільничний уповноважений прагнув мати по кілька своїх позаштатних працівників, які б допомагали йому перевіряти скарги та заяви громадян, працювати з дітьми сумнівної поведінки тощо.
На початку 70-х років минулого століття в Запорізькій області вже масово діяли громадські пункти охорони правопорядку. Ініціаторами їх створення була зовнішня служба міліції. Ці пункти фактично стали постійним місцем роботи дільничних уповно­важених міліції та їхніх позаштатних помічників.
Керівниками всіх цих утворень та організаторами їхньої роботи були Г. В. Данько, В. П. Пономарьов, С. В. Кирилюк, А. А. Яланський, В. С. Назаретян, В. В. Нестеров, В. П. Пилипенко, С. І. Четвертак, В. Г. Зеркаль, В. І. Чмарак, А. П. Кононенко та інші.
Чималих успіхів на той час досягла також інша зовнішня служба міліції — Державна авто­мобільна інспекція (ДАІ), якою з 22 липня 1965 року почав керувати підполковник міліції Лейбіхін Яків Борисович. До цього він був на­чальником Жовтневого районного відділу міліції м. Запоріжжя і показав себе здібним організатором оперативної та зовнішньої служби міліції. Він перший в області на свою відповідальність, всупереч встановленій у міліції традиції працювати всім оперативникам і слідчим без вихідних і без нормованого дня, на­раз припинив у Жовтневому РВМ весь цей без­лад у робочих днях міліції і ввів нормований,    8-годинний, як в усіх нормальних людей, робочий день. На ніч залишалися лише чергові, а також нічний наряд міліції, у який входила спеціальна оперативна група, котра спроможна вирішувати самостійно абсолютно всі, навіть найскладніші питання, пов'язані з охороною громадського по­рядку. Експеримент вдався на славу. Розкриття злочинів у Жовтневому РВМ значно зросло. Збільшилися і попередження правопорушень. Припинилася буденна колотнеча в сім'ях оперативників і слідчих.
Всі ці позитиви не пройшли поза увагою начальника УМВС—УОГП області В. І. Пацулі. Невдовзі досвід розпорядку робочого дня Жовтневого РВМ був переданий усім підрозділам міліції області, а самого ініціатора досвіду Я. Б. Лейбіхіна призна­чено на посаду начальника обласного відділу ДАІ.
Тут Яків Борисович завжди був у пошуках все нових і результативних ме­тодів попередження шляхово-транспорт­них пригод. Перш за все, він дав цілкови­ту свободу всім службам обласного апара­ту, звільнив від дріб'язкової опіки старших державтоінспекторів районних відділів (відділень) міліції, і їхня відповідальність, а водночас авторитет у районах значно зросли. Саме на цей період (1965—1974 рр.) припадає стрімке зростання цікавих ініціатив від багатьох співробітників ДАІ області. Була зроблена перша в республіці стрічка "їжак" для примусової зупинки автотранспорту (автори Василь Дронський та Євген Руденко); сконструйований електронний прилад "Екзаменатор" для прийому екза­менів з правил вуличного руху — також уперше в республіці (автори Володимир Єремен­ко та Іван Неживий); для нагляду за рухом транспорту почали застосовуватися вертольо­ти (ініціатори Олексій Ловчиков та Микола Чурін); на закругленнях усіх доріг всесоюз­ного, республіканського та обласного значень були вмонтовані зі старих шин, а також із залізобетонних балочних брусків, сталевого профілю бар'єрні огорожі й споруджені естакади, на вулицях міст Запоріжжя, Бердянська, Мелітополя, Токмака, Поліг та Оріхова почали широко застосо­вуватися світлофори (ініціатори Іван Левченко, Григорій Вербицький, Микола Бецький). Відбувся великий прорив у інформаційній сфері: в обласній газеті "Запорізька правда" була відкрита рубрика "Автомотоклуб Запоріжжя" (два рази на тиждень), по обласному радіо також двічі на тиждень звучали передачі під рубрикою "ДАІ повідомляє", створю­ються короткометражні кінофільми про безпеку ру­ху автотранспорту та пішоходів, випускається (один раз на місяць) "Бюлетень за безпеку руху" (разом із Запорізьким виробничим управлінням автотранс­порту і Запорізьким виробничим трестом паса­жирського автотранспорту), видаються "Методичні розробки з правил шляхового руху" тощо (ініціато­ри й постійні автори Іван Безнос, Степан Рев'якін, Іван Левченко, Яків Лейбіхін, Василь Дронський та інші).
Глибокий слід у розбудові й розвитку Державтоінспекції області залишили, крім вище названих працівників, також: заступник начальника обласної ДАІ в 1949—1951 рр. підполковник міліції Микола Костянтинович Бондаренко, а також колишні співробітни­ки відділів ДАІ області і м. Запоріжжя, ветерани ДАІ Мальвіна Дмитрівна Лазаревич, Лідія Григорівна Замула, Катерина Іванівна Дейнега, Альберт Леонідович Шахов, Ми­кола Харитонович Кривоспицький, Анатолій Васильович Широкий, Микола Митрофанович Козаков, Яків Іванович Заруба, Леонід Антонович Бердянський, Володимир Кирилович Задорожний, Віктор Дмитрович Греков, Микола Олександрович Коцило, Євген Михайлович Руденко, Михайло Петрович Красюк, Михайло Анатолійович Войтович, Олександр Романович Котов, Віталій Антонович Радченко, Василь Пилипович Ляшенко, Олександр Анатолійович Тімохін, Михайло Федорович Прохоров, Олександр Федо­рович Бурцев, Іван Федорович Штанько, Володимир Антонович Корж, Віктор Леонідо­вич Данченко, Микола Данилович Суханьков, Валентин Тихонович Дьомічев, Юрій Григорович Лисач, Василь Романович Петраков, Олександр Миколайович Підмогильний, Сергій Юрійович Павленко, Микола Миколайович Каряка, Юрій Володимирович Герасименко, Галям Зенудулович Валєєв, Іван Маркович Демченко, Юрій Іванович Рубан, Володимир Митрофанович Раздомахін, Олександр Федорович Караван, Віктор Фе­дорович Темченко, Олександр Васильович Штін, Сергій Іванович Верхотуров, Анатолій Семенович Тарасов, Олександр Володимирович Самойленко, Віктор Павлович Гранченко, Віктор Олексійович Панасенко, Анатолій Данилович Журавльов, Богдан Васильович Зюбрецький та ін.
У нелегких і часто складних умовах працювали співробітники ДАІ сільської місце­вості та міст обласного підпорядкування. Вони були не лише організаторами впроваджен­ня підказаних обласними керівниками нових ідей і методів роботи з водіями та пішохода­ми, а й самі нерідко ініціювали цікаві й результативні методи такої роботи. Найвагоміший внесок у цьому напрямку діяльності зробили: Анатолій Дмитрович Райнов (Якимівський РВВС), Микола Миколайович Гамов (Бердянським МВВС), Федір Федорович Трошин (Веселівський РВВС), Іван Григорович Марусенко (Вільнянський РВВС), Віктор Ва­сильович Сіненко (Гуляйпільський РВВС), Василь Володимирович Матвійко (За­порізький РВВС), Іван Васильович Сьомик (Чернігівський, а згодом Кам'янсько-Дніпровський РВВС), Володимир Кіндратович Шило, Геннадій Іванович Шанін та Віктор Михайлович Кандибка (Мелітопольський МВВС), Анатолій Васильович Світогор та Ки­рило Кирилович Дінчев (Мелітопольський РВВС), Марко Йосипович Оселедчик (Ми­хайлівський РВВС), Володимир Єлисейович Марченко (Новомиколаївський РВВС), Анатолій Григорович Бабак (Оріхівський РВВС), Петро Миколайович Скобилєв та Олек­сандр Григорович Вагіс (Пологівський РВВС), Василь Васильович Міц (Приазовськии РВВС), Валентин Михайлович Фіщин та Іван Миколайович Іотов (Приморський РВВС), Григорій Павлович Богдан, Василь Дмитрович Джос, Леонід Тихонович Дзюба, Євген Ми­колайович Козлов, Володимир Володимирович Яковенко (Токмацький МРВВС).
Та в роботі Державтоінспекції не все було гладко. З 1970 року, коли вийшов пер­ший номер "Бюлетеня за безпеку руху", в агітаційно-масову роботу обласної ДАІ втрути­лося управління з охорони таємниць у пресі, вірніше, місцева цензура. її начальник у ба­гатьох пропагандистських починаннях ДАІ вбачав розголошенням державної таємниці. Адже за тодішніми законами не можна було називати узагальнених конкретних цифр дорожньо-транспортних пригод, заборонялося створюва­ти свої журнали, газети, кінофільми, випускати книги тощо. Апогей цих протиріч між обласною цензурою та обласною ДАІ стався в 1974 році, коли була випущена "Методична розробка з "Правил дорожнього руху" на допомогу вчителям та учням загальноосвітніх шкіл" (російською мовою). Найбільшою "крамолою" в цій "Методичній розробці" були такі слова: "Запорожский казак Тарас Бульба имел лихого коня по имени Черт..." і також: "Недалеко от того места, где когда-то разгуливал на своем коне Тарас Бульба и славные запорожские витязи...".
Справа в тому, що згадка про козаків саме в та­кому тоні аж ніяк не співпадала з визначенням їх як "бандитів з широкої дороги" генсеком компартії Л. Брежнєвим.
Розпочалося цькування авторів цієї "методички" і особливо начальника відділу ДАІ УВС області пол­ковника міліції Я.Б. Лейбіхіна. Не допомогли листи працівників ДАІ та журналістів газети "Запорізька правда" до першого секретаря Запорізького обкому КПУ Всеволожського проти такої цензури. Невдовзі, з 25 червня 1974 року, "за службо­ву невідповідність у атестаційному порядку" був звільнений з органів внутрішніх справ Я.Б. Лейбіхін. (34). На той час результати роботи ДАІ області були щонайкращі. Авто­ритет Лейбіхіна серед громадян області був надто високий. Та все це МВС республіки до уваги не брало. Всі знали, що головна причина звільнення Я.Б. Лейбіхіна в іншому — в тому, що він був євреєм. А саме в цей час у країні проходила чергова хвиля звільнення євреїв з усіх керівних посад.
Не втримався на роботі і начальник УВС Запорізької області Василь Іванович Пацуля. Ще 6 квітня 1973 року "за виявлену ініціативу, вмілу організацію та ефективне викори­стання оперативно-довідкових картотек у боротьбі зі злочинністю" він був нагороджений міністром внутрішніх справ СРСР "транзисторним радіоприймачем" "ВЕФ-201". А вже 19 червня 1973 року все тим же міністром звільнений з органів внутрішніх справ "за служ­бову невідповідність із застосуванням обмеження в пенсійному забезпеченні". (35). Йому, генерал-майору міліції, була призначена пенсія на рівні дільничного інспектора. Таку кару він дістав за те, що його батько під час тимчасової окупації німцями Запорізької області був кілька місяців старостою сільської общини (вибраний на цю посаду громадою села). А ще звинувачували В.Пацулю в тому, що він "пригрів" на керівних посадах у міліції євреїв, тоб­то, виявився недалекоглядним. Довелося В. І. Пацулю підправляти зверху — з міністерства. Так, на підставі наказу МВС УРСР № 080 від 15 травня 1973 року був знятий з по­сади заступника начальника управління міліції виконкому Запорізької міської Ради депу­татів трудящих Леонід (Лайб) Матисович Штайн також "за службовою невідповідністю і без виплати вихідної допомоги". Крім цього, в наказі був ще інший мотив звільнення: "за не­забезпечення керівництва діяльністю УВС та зловживання службовим становищем." Сло­вом, вказувалося "що завгодно", лише не головна причина — та, що Л. М. Штайн був євреєм. Вже коли розпався Союз РСР і Україна стала незалежною, Леонід Матисович добився змінення формолювання його звільнення з міліції, а саме: "через хворобу в запас". (36).
                 У 1973—1974 рр. були звільнені з органів внутрішніх справ й інші працівники, які бу­ли євреями і обіймали відповідні керівні посади


СТРУКТУРА ОБЛАСНОГО УПРАВЛІННЯ ВНУТРІШНІХ СПРАВ
На чолі обласного управління внутрішніх справ стояв начальник. Найвище йо­го звання було комісар міліції третього рангу (пізніше це — генерал-майор міліції). У 1962—1973 рр. начальником УОГП—УВС облвиконкому був комісар міліції треть­ого рангу Пацуля Василь Іванович. Більше нього — 18 років — цю посаду обіймав ли­ше С. М. Козаков. У Пацулі було три заступники: по оперативній частині, кадрах та по виправно-трудових установах. При начальнику УВС була приймальна. Її не­офіційною завідуючою (офіційно-черговий секретар начальника УВС) довгі роки (в 1969—1989 рр.) працювала Шкода Тамара Іванівна. Змінювалися начальники УВС області — а вона все залишалася на своїй скромній, але відповідальній посаді. Співробітники УВС з нею відчували себе комфортно, навіть часто радилися, чи варто в ту чи іншу хвилину заходити до начальника УВС чи ні. Її поради завжди були слуш­ними і безпомилковими.
Начальником секретаріату в 1970—1978 рр. був Георгій Олександрович Кузьмін, ввічлива й чемна людина, з м'яким доброзичливим характером і водночас він був прин­циповим і вимогливим. Добре ладив з численними секретарками та друкарками всіх відділів УВС області та районних відділів міліції.
Організацією всієї роботи міліцейських підрозділів області керував безпосеред­ньо ОІВ — організаційно-інспекторський відділ (пізніше штаб), начальником якого в 1970 році був колишній слідчий Ленінського райвідділу міліції підполковник міліції Леонард Михайлович Колодкін. Це був високоосвічений юрист, інтелектуал широкого плану, досконало знав роботу всіх служб міліції, особливо слідство й оперативну діяльність. Був надзвичайно обов'язковим у вирішенні намічених планів, водночас чітко враховував реалії тогодення, ніколи не виходив з рівноваги, був ввічливим і скромним, завжди вважав себе рівним серед підлеглих, за не­обхідності міг прийти на допомогу будь-кому з них.
Невдовзі Л. М. Колодкін був переведений на штабну роботу до Москви, де в МВС СРСР дослужився до високих посад і рангів. Нині він генерал-лейтенант міліції у відставці (на пенсії). А організаційно-інспекторським відді­лом (штабом) УВС Запорізької області почав керувати Віктор Костянтинович Розумовський. Співробітників області захоплювала йо­го висока ерудиція, вміння організувати роботу всієї міліції на виконання найважливіших зав­дань.
Його організаторські здібності невдовзі були помічені й оцінені МВС України, й Віктора Костянтиновича було призначено заступником начальника УВС Кіровоградської області. Через кілька років, будучи на цій посаді, він покінчив життя самогубством (застрелився).






Заступником начальника УВС по кадрах й одночасно начальником відділу кадрів був Олексій Григорович Паміров. А безпосередньо роботою відділу кадрів займався за­ступник начальника відділу Ілля Петрович Петров. Цю посаду він обіймав аж до виходу на пенсію — до червня 1984 року.
Відділ карного розшуку складався із старших оперативних уповноважених та опе­ративних уповноважених. Ними керували начальник та один його заступник. Начальни­ком цього відділу був виходець з МВС республіки Ростислав Костянтинович Захарчук.
Тоді у відділі, а також у відділеннях РВВС, працювало чимало кваліфікованих працівників карного розшуку, багато з яких пізніше стали керівниками підрозділів і служб міліції, а саме: Георгій Васильович Данько, Іван Федорович Буяр, Петро Павло­вич Гацько, Микола Дмитрович Губанов, Віталій Федорович Жуков, Анатолій Васильо­вич Збутевич, Станіслав Васильович Кирилюк, Валентин Андрійович Кононов, Євген Євгенович Малишев, Анатолій Іванович Мірчев, Альберт Сергійович Омельченко, Віктор Васильович Оробченко, Віктор Іванович Очкур, Михайло Олексійович Пивоваров, Валентин Кузьмич Подольников, Станіслав Тихонович Садовников, Микола Кузьмич Семиволос, Микола Іонович Соломаха, Олександр Абрамович Хаїт, Семен Наумович Цибульський, Юрій Михайлович Шульженко, Михайло Васильович Качан та інші.
Обласним відділенням (відділом) боротьби з розкрадання соціалістичної влас­ності та спекуляцією керував полковник міліції Гончаров Василь Семенович (в 1959— 1961 рр. начальник відділення, в 1966—1974 рр. — начальник відділу). У цій службі, як і в карному розшуку, виросло багато кваліфікованих співробітників міліції, які також у майбутньому стали досвідченими працівниками і керівниками міліцейських підрозділів та цілих служб і навіть обласного УВС. Серед них: Анатолій Георгійович Пянтковський, Микола Валер'янович Тищенко, Геннадій Якович Свистунов, Михайло Васильович Подя, Микола Григорович Юженков, Володимир Васильович Максименко, Євген Петро­вич Юдков, Микола Миколайович Кузьмін та інші.
СПІВРОБІТНИКИ МІЛІЦІЇ - ВІДМІННІ ЛЕКТОРИ
У 1962—1974 рр. міліцейські кадри значно поповнилися працівниками із середніх спеціальних шкіл юридичного профілю, а також з вищих юридичних закладів країни. А ті правоохоронці, котрі мали середню освіту, масово поступали в юридичні інститути (на заочні відділення) й успішно їх закінчували. То були роки широкого походу міліції в на­уку. Невдовзі підвищився загальний, культурний і фаховий рівень усіх правоохоронців, зріс авторитет міліції. Кращі міліцейські юристи й керівники УВС області й міста разом з товариством "Знання" та обласною прокуратурою відкривають постійно діючі лекторії "День юриста" й з успіхом читають громадянам цікаві лекції на юридичну тему. У цей час зарекомендували себе досвідченими лекторами: заступники начальника УВС області Юрій Леонтійович Титаренко, Іван Васильович Журавльов, Володимир Мойсейович Середа, начальник оперативно-технічного відділу Андрій Павлович Мінаєв, начальник відділу ДАІ області Яків Борисович Лейбіхін, начальник обласного відділу охорони Ми­кола Данилович Кириченко, начальник слідчого відділу області Іван Якович Потоцький та весь його слідчий апарат області, зокрема, Леонард Михайлович Колодкін, Ярослав Антонович Андреєв, Ніна Борисівна Барсукова, Олександр Терентійович Бєлов, Гліб Михайлович Борисов, Василь Юхимович Прудивус, Олексій Васильович Путій, Іван Іванович Федоренко, В'ячеслав Петрович Кологривов, а також інструктори відділу політико-виховної роботи Юрій Захарович Харьов і Юрій Анатолійович Єпіхін, началь­ник відділення штабу УВС області Віталій Якович Скрябін та інші.














Комментариев нет:

Отправить комментарий