Літопис запорізької полiцiї

Україна понад усе!

понедельник, 1 октября 2012 г.

Із книги С.Рев’якіна «Історія запорізької міліції 1917 – 2007 рр.» (продовження)




РОЗДІЛ III


РАДЯНСЬКА МІЛІЦІЯ
ГЛАВА І
СТРУКТУРА, ШТАТИ ПІДРОЗДІЛІВ
РАДЯНСЬКОЇ МІЛІЦІЇ ТА СТВОРЕННЯ ДОБРОВІЛЬНИХ
НАРОДНИХ ДРУЖИН (ДНД)
(1956-1958 рр.)
Назва "робітничо-селянська міліція" вже поступово почала зникати наприкінці 40-х років. Після війни (1945 р.) вже мало хто називав міліцію робітничо-селянською. Здебільшого у пресі її називали просто словом "міліція", а трохи згодом — "радянська міліція". Всесоюзний
міліцейський журнал (виходив у Москві з 1955 року один раз на місяць) вже мав назву "Советская милиция", а газета Управління міліції МВС Ук­раїнської РСР, яка побачила світ також у 1955 році, називалася "Радянський міліціонер". Жодним словом у ній не згадувалося, що не так давно міліція називалася робітничо-селянською. Словом, ця назва стала у 50-х роках анахронізмом і використо­вувалася вона лише тоді, коли мова йшла про міліцію 20—30-х років. А слово "ра­дянський" клеїлося майже до всіх назв: Червона армія вже називалася Радянською армією, робітничо-селянська держава — теж радянською, усі державні установи — ра­дянськими. Навіть багатонаціональний народ СРСР, звісно, за велінням ЦК КПРС і, в першу чергу, одного з ідеологів марксизму-ленінізму М. Суслова стали називати ра­дянським народом з вимогою забувати про свою належність до тієї чи іншої нації.
Отже, далі мова піде не про робітничо-селянську міліцію, а про радянську. Правда, зміна назви аж ніяк не вплинула на її сутність. Міліція, як і раніше, була малограмотною і мала низький про­фесійний рівень. Біль­шість працівників міліції бажали навча­тися, здобувати серед­ню й вищу юридичну освіту, але такої мож­ливості не мали — не дозволяла складна опе­ративна обстановка, а головне, не було на­лежної волі керівниц­тва МВС і держави.
Народ називав тоді міліціонерів позаочі не інакше як "лягавими". Це було великою зневагою. Але авторитет, особливо всенародний, варто заслужити чесною і копіткою пра­цею. Мабуть, ці якості ще мало були властиві в повсякденній роботі міліції. На роботу сюди хоч і відбирали (щоб не був раніше засуджений за будь-який злочин, не пиячив, по­зитивно характеризувався на останньому місці роботи тощо), а все-таки багато йшло та­ких, котрі бажали лише нажитися за рахунок "форми". Дрібне хабарництво, особливо се­ред дільничних уповноважених, оперативних працівників і навіть рядових міліціонерів, було нормою життя правоохоронних органів. Причин такого неподобства було чимало, а найпершою з них та, що працівники міліції мали надто мізерну зарплату. В 1956 році оперуповноважені карного розшуку й служби боротьби з розкраданням соціалістичної влас­ності та спекуляцією одержували в сільській місцевості Запорізької області "чистими", з вирахуванням різних податків, до 600 карбованців. Цих грошей вистачало одному "їдцю" лише на харчі. А якщо у когось із молодих оперативників була ще й дитина та до того ж не працювала дружина, то вижити його сім'ї місяць за його платню було практично не­можливо. Крім того, оперативник, за специфікою своєї роботи, часто мав бути в цивільному одязі. Однак купити його не було коштів. Тож і змушені вони були ходити в міліцейській формі на всі оперативні завдання, цим самим часто порушуючи відповідні накази МВС. Тому не всі з них витримували таке життя: одні залишали службу в міліції, інші якось до неї пристосовувалися (наприклад, виписували в колгоспах "дешеві" про­дукти), ще інші брали хабарі в підозрюваних у злочинах і навіть у свідків. Тож, звісно, який міг бути авторитет у такої міліції? І чи могли люди називати її добрим словом? Пев­но, що ні.
Штат районних відділень міліції був невеликий. Візьмімо для прикладу Верхньохортицьке районне відділення міліції (нині це Запорізький районний відділ міліції) За­порізької області. В 1956 році у його штаті було 22 особи, в тому числі: начальник РВМ, його заступник, старший оперуповноважений та оперуповноважений карного розшуку, старший оперуповноважений БРСВ та спекуляцією, старший дізнавач, п'ять дільничних уповноважених, начальник та інспектор паспортного столу, старший державтоінспектор, секретар, вона ж бухгалтер, п'ятеро міліціонерів — всі вони обслуговували смт Верхню Хортицю (нині воно в межах м. Запоріжжя) та стерегли затриманих і заарештованих в КПЗ (КПЗ — камери попереднього затримання ) районного відділення міліції.
Цікаво, що згідно зі штатним розкладом у цьому райвідділенні міліції були стар­ший дізнавач, старший державтоінспектор і старший оперуповноважений БРСВ та спе­куляцією, але не було дізнавача, державного автоінспектора та оперуповноваженого БРСВ. А ще у штаті числилися одна прибиральниця та один конюх. Особливий автори­тет серед службовців міліції мав конюх. Він обслуговував четверо коней, які при Верхньохортицькому районному відділенні міліції відігравали неабияку роль. Адже ніякого автотранспорту в міліції не було. Лише за старшим державтоінспектором старшим лей­тенантом міліції Володимиром Носенком був закріплений старий, періоду Великої Вітчизняної війни, мотоцикл з коляскою. Даішник часто його лагодив, аби, скажімо, доїхати на ньому до місця дорожньо-транспортної пригоди, і ніколи нікому з працівників міліції його не давав. Таким чином, усі інші, за необхідності, виїжджали в села лише на конях: хто бричкою, а хто верхи на осідланому коні. Здебільшого оперативники брали осідланих коней. Ось тут-то все залежало від конюха: якого він дасть співробітникові ко­ня — спокійного чи норовистого. А ще цими ж кіньми весною орали працівники міліції свої городи.
Крім того, кожний дільничний уповноважений Верхньохортицького райвідділення міліції також мав по одному коневі, а до нього — сідло, збрую і бричку чи бідарку. Все це багатство дільничні утримували в своєму обісті. Вони й зобов'язані були самі заготов­ляти для коня сіно, овес тощо. А для чотирьох коней, що утримувалися при райвідділенні міліції, заготовляли сіно й солому "усією громадою" — працівники міліції косили для них сіно здебільшого у Дніпровських плавнях.
Тим часом у міліцейських середніх школах курсанти вже вивчали автосправу, одержували посвідчення водія, а на практиці мали переучуватися на "водія коня": вчили­ся їздити на конях, поратися біля них.
Аналогічна кількість коней була при всіх сільських районних відділеннях міліції Запорізької області. Вони дуже допомагали всім оперативникам у роботі.
Та повернімося до людини, до штатів співробітників міліції в 1956—1960 рр. їх було дещо більше в районних відділеннях міліції м.Запоріжжя, а також у відділах міліції міст Мелітополя, Бердянська й Великого Токмака. Наприклад, у 3-му відділенні міліції м. Запоріжжя працювали: 14 осіб оперативно-начальницького скла­ду, 11 дільничних уповноважених та ще був взвод міліціонерів, до складу якого входи­ло 36 осіб. (1).
Характерною рисою міст області було те, що вже в 1956 році всі їхні підрозділи міліції мали по одній вантажній автомашині та по одному-два мотоцикли. Так, за началь­ником УМВС області С. Козаковим був спочатку закріплений трофейний автомобіль "емка", згодом — "Победа", за обласним відділом БРСВ — трофейний "Опель", за відділом карного розшуку — вантажна "полуторка".
А наприкінці 1956 року одержало "газон" і Верхньохортицьке районне відділення міліції. Цю автомашину начальник райвідділення міліції Д. М. Орлянський роздобув у гос­подарчому відділі УВС області всякими правдами й неправдами. Аби ця "дорога штука" — вершина міліцейської цивілізації 50-х років минулого століття — не простоювала днями, а
їздила, УВС області виділило для її обслуговуван­ня одного водія-міліціонера. Ним став мешканець Верхньої Хортиці Олексій Кулик. Майору міліції Орлянському заздрили усі начальники сільських райвідділень міліції, яким ще довго довелося їзди­ти, як тим циганам, від села до села на конях.
Варто ще раз підкреслити, що спів­робітники міліції 50-х років мали надто низь­кий освітній ценз, особливо міліціонери та дільничні уповноважені. Серед них були такі, що ледь могли так-сяк написати рапорт про ви­явлені ними порушення. В сільській місцевості значна частина співробітників міліції була ма­лограмотною або мала початкову освіту. Дещо вищий освітній рівень був у міліції міст За­поріжжя, Бердянська та Мелітополя. Так, з 14 чоловік оперативно-начальницького складу 3-го відділення міліції м. Запоріжжя (сюди вхо­дили начальник, його заступник, слідчі, оперуповноважені карного розшуку та ВБРСВ) мав середню освіту лише один чоловік, а 9 чол. Мали знання за 7 класів загальноосвітньої школи
та 4 чол. — "тягли" в грамотності за 4 класи.
Подібна грамотність була в дільничних уповноважених цього підрозділу. А з 36 міліціонерів взводу 3-го відділення міліції м. Запоріжжя лише один мав семирічну освіту — його жартома називали "академіком", а всі інші 35 чол. володіли знаннями на рівні учнів 3-6 класів загальноосвітньої школи. (2).
Дещо вищу освіту мали працівники обласного управління міліції. Начальник цьо­го управління комісар міліції 3-го рангу С. М. Козаков (це звання йому було присвоєно 5 листопада 1954 року), як уже говорилося, ще в 1952 році заочно закінчив з відзнакою Ви­щу школу міліції МДБ СРСР у м. Москві і, здобувши таким чином, вищу юридичну освіту, був чи не найграмотнішою людиною в міліції Запорізької області.
Тоді обласне управління міліції розташовувалося в 4-поверховому будинку м. За­поріжжя по вул. Дзержинського, 114. Складалося воно з таких відділів: карного розшу­ку, боротьби з розкраданням соціалістичної власності, дізнання, фінансового, паспортно­го, зовнішньої служби, господарчого, першого спеціального, кадрів, оперативного, дер­жавної автомобільної інспекції, секретаріату, інспекції по кадрах, виправно-трудових робіт, обліку та контролю за збереженням, правильним використанням отрутохімікатів, розмножувальних апаратів, зброї, пожежного відділу, служби собаководів.
До складу обласного УВС входили також: науково-технічна група, яка складалася спочатку в (1954—1956 рр.) з 2-х осіб, а з 1957 року — з 3-х чоловік; санітарна частина (вона розташовувалася в другій половині будинку № 114 по вул. Дзержинського).
Штатна структура відділів обласного апарату міліції була приблизно одинаковою. Так, до складу провідного в міліції відділу карного розшуку входили: начальник відділу (Школьняк Ф. М.), його заступник (Деменко К. С), начальники 1-го та 2-го відділень (Биркін М. Г. та Усанович С. С), старші та оперативні уповноважені, секретарка (Неля Петрова), друкарка. Всього їх було 12 чоловік.
Тісно співробітничали з цим відділом служба собаководів та науково-технічна гру­па. Служба собаководів розташовувалася в невеличкому будиночку, що стояв у дворі об­ласного УВС. При УВС області, в підвалі по вул. Дзержинського, 114, знаходилися КПЗ — було всього 4 великих камери. Вони завжди були переповнені затриманими та зааре­штованими. Тут люди утримувалися не більше 10 днів — їх потім, після одержання на них санкції прокурора на арешт, перевозили в спеціальній автомашині ("автозак") до За­порізької в'язниці. А коли на когось санкціі на арешт не було дано, то його випускали "на волю". Таких, відпущених з КПЗ "на волю", було мало — одиниці, що свідчило про не­значний брак у роботі оперативних служб міліції.
Всі служби обласного УВС та районних відділів міліції у 1956—1960 рр. в За­порізькій області мали працювати з 9-ї години ранку і до 18-ї години вечора. Вихідний був один — неділя. Але цього розпорядку робочого дня ніхто і ніде не дотримувався. Як правило, всі працювали з раннього ранку і до 2-ї-З-ї години ночі. Була кількагодинна пе­рерва на обід. Вихідних ніхто не брав, хоча теоретично неділя вважалася днем відпочин­ку. Так було заведено невідомо ким ще давно. Начальник УВС області С. Козаков по­любляв не лише працювати ночами в кабінеті, а й їздити пізньої пори — так званими "шабельними наскоками" — по сільських та міських районних відділеннях міліції. Якщо когось із начальників РВМ не заставав на робочому місці, а боронь Боже, застав його вдома, то клопоту було чимало. Правда, комісар такого начальника лише соромив, обіцяв "вигнати" його з роботи. Але далі таких обіцянок не доходило. Начальник УВС швидко свій гнів змінював на милість, і за це вся міліція області його дуже любила. Таким же був і його заступник М. А. Точилкін. Не сиділи в кабінетах, а вічно мандрували по райо­нам області улюбленці міліції начальник карного розшуку області Ф. М. Школьняк та його за­ступник К. С. Деменко, начальник обласного відділу БРСВ І. Г. Вершина та його заступник Р. Л. Довжанський, начальник відділу дізнання Ф. М. Коробов та його заступник Михайло Морковников. Поважали їх співробітники служб міліції за оперативний хист, уміння швидко розібратися в тих чи інших складних кримінальних справах і дати щодо них кваліфіковану та вельми потрібну вказівку чи пораду. Вони були                                            
суперпрофесіоналами в оперативній роботі та дізнанні, хоча мали невелику загальну та юридичну освіту.                                                                                  
В зеніті професійної слави у 1956—1957 рр. були працівники обласного апарату, в тому числі: з відділу карного розшуку — Михайло Биркін, Олексій Бохан, Петро Гацько, Григорій Забудський, Іван Яценко, Павло Рижков, Микола Казка, Семен Усанович, Федір Мар'єнко, Олек­сандр Шалімов, Іван Кошин, старший собаковод Федір Якобчук, експерти-криміналісти Іван Ко­валенко та Василь Іщенко, дізнавачі Іван Потоцький, Іван Пужайчереда, Сергій Ширіков, Василь Говоров, Дмитро Подколзін, оперативні працівники відділу боротьби з розкраданням соціалістичної власності та спекуляцією Василь Куковинець, Віктор Каскін, Петро Пришелець, Петро Нестеров.
Значних успіхів у оперативній роботі до­сягай й співробітники карного розшуку пери­ферійних підрозділів міліції, а саме: Степан На­заренко, Іван Коваленко, Василь Колпаков (м. Мелітополь), Григорій Завгородній (Василівський район), Микола Недеря (5-е відділен­ня міліції м. Запоріжжя), Володимир Гудимов, Олексій Єрмак, Леонід Величко (3-є відділення міліції м. Запоріжжя), Олександр Коваленко (1-е відділення міліції м. Запоріжжя), Григорій Радченко (2-е відділення міліції м. За­поріжжя).
Взагалі, авторитет міліції у той час ґрунту­вався на роботі карного розшуку — провідної служби міліції. Про співробітників карного роз­шуку, їхню важку й благородну роботу писали всі союзні, республіканські, обласні, районні га­зети, в тому числі і єдина обласна газета "За­порізька правда".
На обласних оперативних нарадах начальник УВС області С.М. Козаков значну частину своїх доповідей обов'язково присвячував роботі карного розшуку. На одній з таких нарад він роз­повів, як оперуповноважений відділу карного розшуку лейтенант міліції  Петро  Павлович Гацько був засланий у небезпечну, озброєну пістолетами й гранатами, кримінальну групу, яка діяла на території Криму та Мелітополя і, вдало розігравши злочинного авторитета, привіз цю групу до Запоріжжя, де всі її члени були заарештовані. В цій операції активну участь брали також співробітники карного розшуку області  Геннадій  Олександрович  Коровін,  Михайло Григорович Биркін, Семен Семенович Усанович та інші.   

Особлива слава гриміла в той час про опе­ративні здібності Гусака Петра Павловича.
Нерідко були оригінальні, а головне, ро­зумні й з великими позитивними результатами оперативні розробки захоплення злочинних груп у Мелітополі, Бердянську, Великому Ток­маку, а також в районах м. Запоріжжя.
Обласний центр у 1956 році мав 12 район­них відділень міліції, а саме:
перше: розташовувалося по вул. Дзержинського, буд. № 2 (тут нині Жовтневий районний відділ міліції). Начальником РВМ був майор міліції Махонін Григорій Митрофанович;
друге: розташовувалося по вул. Куль­турній. Начальником РВМ був капітан міліції Шевельов Іван Миколайович;
третє: розташовувалося по вул. Ре­кордній (Шосте селище). Начальником РВМ був майор міліції Коломоєць Степан Семенович;
четверте: розташовувалося на 13-му се­лищі м. Запоріжжя. Начальником РВМ був капітан міліції Каскін Віктор Семенович. Зго­дом він перейшов працювати в обласний відділ БРСВ та спекуляцією;
п'яте: знаходилося в житловому масиві Правого Берега м. Запоріжжя. Начальником був майор міліції Москаленко Андрій Петрович;
шосте: розташовувалося в селищі Жит­ломасив м. Запоріжжя (нині це територія в районі підприємства Мотор Січ). Начальником РВМ був капітан міліції Сваричевський Олек­сандр Петрович;
сьоме: знаходилося на одинадцятому селищі м. Запоріжжя (Павло-Кічкас, нині це За­водський район). Начальником РВМ був капітан міліції Данько Федір Якимович;
восьме: розташовувалося на бульварі ім. Жданова (нині бульвар ім. Т. Шевченка, в бу­динку, що навпроти пам'ятника "Літак"). На­чальником РВМ був Яценко Іван Семенович;
дев'яте: було в будинку, де нині знаходиться Шевченківський районний відділ міліції м. Запоріжжя. Начальником РВМ був капітан міліції Пономарьов Авраам Іванович;
десяте: знаходилося по вул. Сталеварів. Начальником РВМ був капітан міліції Котов Григорій Федорович. 3 10 березня 1958 року начальником цього відділення міліції був призначений капітан міліції Парамонов Павло Миколайович;
одинадцяте: знаходилося в селищі ім. Димитрова м. Запоріжжя (нині це тери­торія Шевченківського району). Начальником РВМ був майор міліції Балакальчук Олександр Федорович. З 1 січня 1959 року його було призначено заступником началь­ника Запорізького міського відділу міліції;
дванадцяте: було в одноповерховому цегляному будиночку (барачного типу), розташованому неподалік прохідної паровозоремонтного заводу (нині це електровозоремонтний завод, а будинок, де було відділення міліції, знесений). Начальником РВМ був майор міліції Гронець Іван Іванович (з 1 липня 1957 року до 1 лютого 1959 року).
Восени 1956 року відбулася незначна за обсягом, але вагома за своєю сутністю ре­організація міліції: управління МВС та управління міліції в областях були реорганізо­вані в єдине управління внутрішніх справ виконавчих комітетів обласних Рад депутатів трудящих. З цього часу міліція мала подвійну підпорядкованість — місцевим Радам та вищестоящим органам МВС. (3).
Начальників районних та міських органів міліції почали затверджувати на сесіях місцевих Рад, і ці начальники вже звітували про роботу своїх підрозділів також на сесіях місцевих Рад. Така підпорядкованість і звітність мала піднести авторитет органів міліції серед громадян. Та насправді цього не сталося, бо свій авторитет міліція повинна була за­войовувати іншим шляхом: попередженням та розкриттям злочинів, чітким дотриман­ням у своїй діяльності так званої соціалістичної законності. У Запорізькій області у 1956 році кількість убивств, грабунків та зґвалтувань хоч і не зменшилася порівняно з 1955 роком, однак їх розкриття значно збільшилося. А наприкінці 1956 року намітилася тен­денція щодо зниження всіх видів правопорушень. Встановилася стабільність у роботі служб міліції, одна служба не підмінювала іншу.
БОРОТЬБА З БРОДЯЖНИЦТВОМ ЦИГАН
І нараз у країні знову настала велика колотнеча. Цього разу вона була викликана не черговим сплеском боротьби з "культом особи Сталіна", а раптовою війною з цигана­ми. Вона почалася 6 жовтня 1956 року. Ось як описуються ці події в історико-докумен­тальній повісті "Барони згортають шатра": "О шостій годині ранку диктор московського радіо зразу після державного Гімну оголосив Указ Президії Верховної Ради СРСР від 5 жовтня 1956 року "Про залучення до праці циган, що займаються бродяжництвом". Указ набув чинності з часу його підписання. Він складався з трьох статей, одна з яких за­бороняла циганам вільно бродити від села до села, інша — карала за бродяжництво до позбавлення волі, а ще одна — зобов'язувала уряди союзних республік вжити заходів що­до "розселення на постійне місце проживання циган...". (С. Рев'якін. Барони згортають шатра. Запоріжжя. РВП "Видавец". 1995. — С. 207, 208.)
Усі цигани сприйняли цей Указ негативно, бо ніхто їх до такого раптового зламу життя не підготував. Як розгорталися тоді події в Запорізькій області, читаємо далі в зга­даному творі:
"Вранці 6 жовтня 1956 року один з циганських баронів Мустафа підняв з теплих шатер своїх співплемінників, які отаборилися в районі с. Миколай-Поле Верхньохортицького району Запорізької області, і звернувся до них з такою промовою:
          Ромени! Мені стало відомо, що великі начальники в Москві написали Указ на дер­жавному папері з гербовою печаткою, в якому чорним по білому написано, щоб відняти у нас волю і, як худобу, загнати циган в колгоспи, на заводи... Від нас заберуть коней, брички, шатра; наших жінок віддадуть на глум начальству. Замість пахощів степу нам пропонують
дихати смердючим димом заводів і смородом корівників та свинарників. Цього ви хочете?
Цигани загаласували. Почулися вигуки:
Ніколи!
Ми — птахи: знялися й полетіли!
Битися будемо!
За волю — на смерть!.. ".*
А як же виконували цей Указ працівники запорізької міліції? "Комісар міліції Козаков зібрав керівний склад УВС області на термінову нараду. Перед цим він уже телефо­нував на квартиру секретаря обкому Компартії, начальникові управління КДБ, голові облвиконкому й навіть у Міністерство внутрішніх справ України. Всім ставив одне й те ж запитання: "Що робити з циганами?" А йому у відповідь: "Негайно виконуйте Указ і не здумайте ліберальничати з циганами, як це ви умієте". Тоді Сергій Михайлович їм ставив ще одне запитання: "Гаразд, я радий виконати Указ буква в букву. Але ж скажіть, будьте ласкаві, куди міліції направляти виловлених по степах циган? Де виділено для них місце постійного проживання?" А з того кінця телефонного дроту: "Не мудріте, Сергію Михай­ловичу. Ви ж знаєте, що таких місць Рада Міністрів СРСР ще не встановила. І, певно, й не встановить. В Указі написано про ці місця для красного слівця. Чи ж вам не зрозуміло?"
Лише голова Запорізького облвиконкому, який уже переговорив з працівниками Ради Міністрів Києва і Москви, дохідливіше й безапеляційно роз'яснив:
          Сергію Михайловичу, слухай мене уважно. Не чекай манної з неба. Вона не по­сиплеться. Практично буде так: кожна область буде на своїй території розселяти тих циган, які є у неї на цей час... А тепер послухай далі: що таке розселити циган? Це означає, що кожній сім'ї до початку зими треба дати квартиру з усіма побутовими зручностями. Де ми наберемо цих квартир для тієї кількості циган, які є у нас зараз?... Та ми з тебе на бюро обкому партії штани знімемо з лампасами, коли залишиш у нашій області циганське кодло. Зрозумів? Твої колеги, дніпропетровці, мені передали залізничники,
п'ять вагонів циган причепили до потягу, що прямує в напрямку Запоріжжя. Спробуй цих циган не відправити назад! Та я з тебе особисто зірву погони!..
Все стало... на свої місця. Тепер зрозуміло, як діяти. На нараді, без зайвих балачок, комісар розподілив кожному його конкретні обов'язки: один постійно спілкується з на­чальником запорізького відділка Придніпровської залізниці й дізнається, до якого потя­гу сусідні області причепили вагони з циганами; інший організовує збір циган по За­порізькій області й відправляє їх вагонами в сусідні; ще інші займаються виключно реєстрацією пересування циган...
Для підполковника Д єменка (ДЕМЕНКО Кузьма Силович — заступник начальника відділу карного розшуку УМ УМВС За­порізької області) було окреме завдання: розпотрошити Череповських...
...У степу, за селом Миколай-Поле, де стояли табором цигани Мустафи Череповського, розпалювався бій, нехай не такий, у якому беруть участь війська, але все-таки бій. З одного боку засіли між возами й кибитками цигани, озброєні автоматом та іншою легкою зброєю, а з іншого — за деревами, у рівчаках, залягли працівники міліції на чолі з Деменком і час від часу давали про себе знати, ведучи неприцільний вогонь з пістолетів "ТТ". Кузьма Силович, було, підвівся з рівчака, вимитого осінніми дощами, блиснув на сонці лисиною, знявши кашкета, аби витерти піт, — і гукнув до циган своїм громовим голосом, щоб припинили стрілянину і вступили з ним у перемовини, але у відповідь пролунало кілька приглушених вилясків, і кулі з гвинтівок просвистіли над його головою. Підполковник гепнувся в рівчак, вилаявся.
          Оце тобі вся дипломатія! — бурчав він, притиснувшись до Коровіна (КОРОВІН Геннадій Олександрович — на той час старший оперуповноважений відділу карного роз­шуку УМ УМВС Запорізької області, старший лейтенант міліції), котрий лежав по­руч. — ...Ось бачиш, Геннадію, де гвинтівки з Комишуваського райвійськкомату? А ми шукали їх у пацанів...
Деменко знову підвівся...
          Оточити з боків, застосувати вибухові пакети й зробити димову завісу! За сигналом "червона ракета" взяти табір штурмом! — розпорядився Деменко.
Бій тривав більше години. Потім співробітники міліції довго заспокоювали ци­ганський "вулик" і збирали докупи вогнепальну й холодну зброю. У тому числі був вилучений автомат "ППШ" (Барони згортають шатра. Запоріжжя. РВП "Видавець". — С. 212, 213).
В описаній сутичці з циганами, крім згада­них оперативників, брали також участь працівники карного розшуку обласного апарату Петро Гацько, Павло Рижков, Михайло Биркін, а також співробітники Верхньохортицького районного відділення міліції Григорій Третяк, Олексій Кулик, Григорій Штацький, Микола Горний, Іван Вегеря, Володимир Мироненко та інші.
В операції з виловлення циган були задіяні майже всі працівники міліції області, починаючи від начальників відділів та відділень і закінчуючи рядовими міліціонерами. На деякий час призупинилася робота паспортних столів, дільничних уповноважених, "обехесесників" — усі були кинуті на боротьбу з бродяжництвом циган. А ця боротьба, з легкої руки правлячої комуністичної партії та уряду, була жорстокою і безжальною. Чи­таємо у вже згаданій історико-докуменальній повісті: "Циган... пригнали під охороною міліції до залізничної станції Верхня Хортиця, силоміць заштовхали в чотири товарних вагони, двері запломбували, забили дошками навхрест і написали білою крейдою "Хіміка­ти! Не відчиняти!" Хто придумав цей напис, історії невідомо, але він, очевидно, усім спо­добався, бо через кілька днів на Запорізькі залізничні станції почали звідусіль прибувати товарні потяги, до яких були причеплені чотири-п'ять вагонів з написом: "Хімікати! Не відчиняти!". Ото знай, що в них — бідолашні цигани. На ці вагони залізничники дивили­ся, мов на такі, що начинені чумою або іншою якоюсь холерою, на будь-якій станції чи полустанку їх старалися відчепити і причепити до потягу, що йшов у протилежному на­прямку, мовляв, відкіля зараза приїхала, туди нехай і повертає оглоблі" (Барони згортають шатра. Запоріжжя. РВП "Видавець". — С. 214, 215).
Чим закінчилася ця не до кінця продумана й зовсім не підготовлена витівка чергової боротьби радянської влади з черговою національною меншиною, відомо: жоден циганський табір не оселився в жодному селі, принаймні, у Запорізькій області. І лише незначна части­на цього волелюбного народу знайшла собі постійне місце проживання на виселках, скажімо, міст Запоріжжя, Мелітополя, Бердянська, Токмака, Поліг та Оріхова. І зовсім ма­ло їх оселилося в інших міських районних центрах області. Всі інші розбрелися по світу.
Боротьба за їхнє примусове поселення тривала в Запорізькій області до кінця 1957 року. За цей період злочинність циган зменшилася у кілька разів і, навпаки, злочинність інших громадян, що заселяли область, досягла величезних розмірів. Особливо зросли хуліганство, грабунки, нанесення тілесних ушкоджень. Щодня на багатьох танцюваль­них майданчиках області, переповнених молоддю, траплялися бійки з нанесенням різної тяжкості тілесних ушкоджень. Міліція, БСМ і комсомольські загони не могли впорати­ся із розгулом хуліганських елементів. Так тривало весь 1957 і 1958 роки.
СТВОРЕННЯ ДОБРОВІЛЬНИХ НАРОДНИХ ДРУЖИН (ДНД)
Аналогічне становище було по всій країні. Нечисленна армія міліції явно не справ­лялася зі своїми обов'язками належним чином забезпечувати громадський порядок. Уже мало дієвими були й бригади сприяння міліції (БСМ). Виникла необхідність цю гро­мадську організацію замінити іншою, більш численною, мобільною і результативнішою. Невдовзі, в листопаді 1958 року за ініціативою робітників Ленінграда та Донбасу (м. Єнакієве) були організовані добровільні народні дружини (ДНД). Вони створювали­ся і діяли за виробничим принципом: кожен завод, фабрика, колгосп, радгосп тощо мали свою народну дружину, на чолі якої стояв командир. Народна дружина мала окреме приміщення, телефон. Для неї підприємства та організації щовечора, за графіком, виділя­ли автомашину, а то й дві. За кожною дружиною закріплювався відповідний район обслу­говування, в тому числі й конкретні клуби, танцювальні майданчики, кінотеатри та інші місця відпочинку громадян. Дільничні уповноважені тепер свою роботу безпосередньо контактували з цими народними формуваннями, навчали їх охороняти громадський по­рядок. У Запорізькому краї створені районні, міські та обласний штаби народних дружин.
Керівництво держави узагальнило досвід роботи народних дружин, і вже 2 берез­ня 1959 року ЦК КПРС та Рада Міністрів СРСР прийняли постанову "Про участь тру­дящих в охороні громадського порядку в країні". З цього часу й ведеться відлік офіційно­го створення добровільних народних дружин і ліквідації бригад сприяння міліції. В цій постанові зазначалося: "...створити на підприємствах, будівництвах, транспорті, в устано­вах, радгоспах, колгоспах, учбових закладах і домоуправліннях добровільні народні дру­жини, їхньою роботою керують районні (міські) штаби. Дружиною керує її командир. Дружини комплектуються на добровільних засадах з передових робітників..."
Належне місце відводилося і правоохоронним органам: "Міліції, прокуратурі, юс­тиції практикувати судові процеси над злісними порушниками громадського порядку безпосередньо на підприємствах, будівництвах, транспорті, в установах, радгоспах, кол­госпах, учбових закладах і домоуправліннях, надавати всебічну допомогу добровільним народним дружинам в їхній діяльності". (4).
Уже з перших місяців створення ДНД в Запорізькій області (листопад-грудень 1958 року) ця форма участі громадськості в охороні громадського порядку набула широ­кого розголосу в пресі й на місцевих радіо і телебаченні. Роботі ДНД значну увагу приділяли партійні та профспілкові організації підприємств, організацій, установ. Добру славу мали ДНД Мелітопольського моторного заводу, Великотокмацького (нині Токмацького) заводу ім. Кірова, колгоспу ім. Ілліча Верхньохортицького району (с. Білень­ке, нині Запорізького району), заводів-гігантів м. Запоріжжя: "Запоріжсталь", "Дніпроспецсталь", алюмінієвого, "Комунар" тощо. Особливо відзначалася успішною роботою добровільна народна дружина Запорізького машинобудівного інституту, якою керував студент четвертого курсу Петро Чинець. Ця ДНД розташувалася в інститутському гур­тожитку, де до цього часу нерідко виникали бійки між студентами і прийшлими сюди на різні вечори-свята молодиками міста Запоріжжя. Поряд з цим гуртожитком знаходився парк ім. Горького. І тут не було такого вечора, щоб не зчинялася різанина між юрбами відпочиваючих. За наведення громадського порядку в цьому районі міста взялася народ­на дружина машинобудівного інституту. Керівник ДНД Петро Чинець всі години і дні, вільні від навчання, знаходився в дружині, організовував рейди ДНД і сам брав у них як­найактивнішу участь. Йому допомагали працівники карного розшуку та дільничні упов­новажені Сталінського (нині Жовтневого) райвідділу міліції. Найбільше приділяв уваги роботі студентської ДНД дільничний уповноважений Володимир Лаврик та оперуповноважений карного розшуку Георгій Данько.
Невдовзі були припинені будь-які порушення громадського порядку в районі, де вели чергування студенти. А сам начальник ДНД Петро Чинець, закінчивши інститут, так полюбив боротися з правопорушеннями, що свою професію інженера-машинобудівника змінив на міліцейську. Він став оперуповноваженим карного розшуку Сталінського райвідділу міліції м. Запоріжжя (боровся зі злочинністю неповнолітніх), і тут показував зразки високого професіоналізму. Згодом кадри обласного УВС "переманили" його пра­цювати в державну автомобільну інспекцію, де він швидко "виріс" до заступника началь­ника відділу ДАІ м. Запоріжжя. Всі, хто його знав, передрікали йому велике службове майбутнє. Та раптом, 21 травня 1974 року Петро Чинець, займаючись нічним підводним плаванням, загинув. Майору міліції Петру Петровичу Чинцю було тоді лише 30 років.

БОРОТЬБА З ДРІБНИМИ ХУЛІГАНАМИ, "СТИЛЯГАМИ", ДАРМОЇДАМИ, РОЗКРАДАЧАМИ КОЛГОСПНОЇ ВЛАСНОСТІ
Повернімося до 50-х років, які були для міліції, і, зокрема, запорізької, багаті на різні події. Перш за все, варто згадати про Указ Президії Верховної Ради УРСР від 18 січня 1957 року "Про відповідальність за дрібне хуліганство". Цей Указ мав подвійне значення: по-перше, звільнилися від кримінальної відповідальності особи, які до цього, вчинивши хуліганські дії з незначними наслідками, попадали на лаву підсудних за ст.70 ч.І КК УРСР і позбавлялися волі на один рік, тим самим збільшуючи й до того величез­ну "армію" ув'язнених; по-друге, тепер можна було притягувати до адміністративної відповідальності осіб, які в громадських місцях поводилися непристойно, в тому числі, лихословили. Указ зіграв позитивну роль у справі поліпшення чемної поведінки молоді. Дільничні уповноважені й інші співробітники міліції почали масово оформляти прото­коли за дрібне хуліганство молодиків. Лише в м. Запоріжжі у 1958 році було притягнуто за дрібне хуліганство до адміністративної відповідальності (штрафи і до 15 діб утриман­ня в камері попереднього утримання та використання таких осіб на примусових гро­мадських роботах, а також стрижка осіб чоловічої статі "під машинку — нулівку") 1786 осіб і доставлено у витверезники 7663 особи. А за січень-лютий 1959 року притягнуто до відповідальності за дрібне хуліганство 155 осіб і доставлено у витверезники 1072 особи.
Водночас злочинність у Запоріжжі та області не зменшувалася. В обласному центрі у 1958 році в порівнянні з 1957 роком кількість хуліганств, крадіжок особистого майна громадян та розкрадань соціалістичної власності зросла на 64 випадки, тобто, на 8,4%. (5).
Та замість того, щоб міліцію націлити на боротьбу зі злочинністю, що розперезала­ся, обласні партійні та радянські органи влади основні сили міліції в 1957 та 1958 рр. спрямували на викоренення з суспільного життя так званих "стиляг" (від слова "стиль"). На комсомольських та профспілкових зборах, у пресі, по радіо й Запорізькому обласно­му телебаченню "юнаків та дівчат засуджували за спроби модно вдягатися, слухати бур­жуазну музику й танцювати щось інше, крім офіційно визнаного вальсу. Контролювали ширину штанин і довжину спідниць, фасон зачісок тощо". (6).
У цій ганебній акції найактивнішу участь брали не лише міліціонери та дільничні уповноважені, а й працівники карного розшуку райвідділень міліції. Практично було так: народні дружинники, які вийшли на чергування, розподілялися на групи по 4-6 чоловік. У кожну групу обов'язково входив хтось із працівників міліції. Після інструктажу ці гру­пи розходилися по танцювальних майданчиках, палацах культури, клубах, парках та інших громадських місцях відпочинку, де мали за головне завдання "виловлювати" сти­ляг і приводити їх до штабу народної дружини. Тут, у штабі, зі "стилягами" проводили належну виховну роботу: розповідали їм, що в СРСР найвища культура, і після цього у затриманих спокійно розрізували вздовж шва "вузькі" штани-дудочки чи міні-спідниці і лише тоді "стильного" хлопця чи "стильну" дівчину відпускали "на волю".
То був зразок звичайнісінького дикунства на той час. Утім же, всі ці дії подавали­ся не інакше, як виконання вимог XX з'їзду КПРС про перебудову та виконання завдань комуністичного будівництва. (7). Саме на підставі рішень цього з'їзду восени 1958 року в області почали на всіх підприємствах, в установах, у громадських колективах обгово­рювати проект майбутнього закону "Про посилення боротьби з антигромадськими пара­зитичними елементами в Українській РСР". До паразитів відносили всіх, хто якийсь час і на певний момент не працював у суспільній сфері виробництва. Праця лише в індивіду­альному господарстві (крім селян-одноосібників) і життя за її рахунок вважалися таки­ми, що межували з паразитизмом і всіляко переслідувалися. Міліція спішно виявляла та­ких "паразитів", письмово попереджувала їх, давала певний термін влаштуватися на ро­боту. Кількість виявлених "паразитів" усі райвідділення міліції щодня повідомляли в УВС області, а звідси ці цифри потрапляли на стіл секретаря обкому партії і далі — в ЦК КПУ. Лише за 1958 рік у Запорізькій області було виявлено 4373 непрацюючих, 326 інвалідів III групи (вони також мали не байдикувати) і 285 "чистих" паразитичних еле­ментів (останні на кшталт сучасних "бомжів").
У проекті згаданого вище закону передбачалося, що збори громадян своєю поста­новою будуть примусово виселяти "дармоїдів" з певної місцевості. Щось подібне вже бу­ло у 1948 році, коли з села виселяли колгоспників, здебільшого жінок, які не виробили встановленого мінімуму трудоднів. Їх також відносили до "паразитів" і "дармоїдів". А проект закону 1958 року ці слова вже відносив не лише до селян, а й до всіх, хто мешкав у містах і робітничих селищах і не займався "суспільно корисною працею". (7).
До всього цього восени 1958 року додався ще один важливий захід радянської вла­ди, який був організований, як і боротьба зі "стилягами", керівництвом держави. Йдеться про масове виловлювання міліцією селян, які на полях, після збирання врожаю, шукали для себе і своєї худоби зерно, соняшники, буряки та всяку іншу городину. До цього заходу широко були залучені не лише дільничні уповноважені, які разом з народними дружинниками виловлювали по полях збирачів городини, а й оперуповноважені відділів (відділень) боротьби з розкраданням соціалістичної власності. Саме від них, від оперуповноважених БРСВ, вимагалося вишукувати серед комірників, комбайнерів, голів колгоспів та дирек­торів радгоспів "крупних" розкрадачів зерна, м'яса, молока і притягувати їх до криміна­льної відповідальності. Така вимога ґрунтувалася на "історичних рішеннях XX з'їзду КПРС, який відбувся у лютому 1956 року і який "дав директиву... в історично короткий період наздогнати і перегнати найбільш розвинені капіталістичні країни з виробництва продукції на душу населення". (8). А позаяк найрозвиненішою капіталістичною країною були і є досі США, то, зрозуміло, що ЦК КПРС вимушений був висунути вже конкретне гасло: "Наздогнати і перегнати США з виробництва молока, масла і м'яса на душу населен­ня". (9). Щоб цього досягти, необхідно мати велику кормову і продовольчу базу. Словом, все впиралося в того бідного селянина. А тому й розпочали з нього. Міліція мала виловити і покарати всіх селян, які жили за принципом: "Усе довкола колгоспне — все довкола моє".
Тож злодіїв колгоспної та радгоспної власності масово виловлювали і, не дивлячись на кількість вкраденого, винуватців притягували до суворої кримінальної відповідальності за Указом Президії Верховної Ради СРСР від 4 червня 1947 року. Щовечора особисто на­чальники сільських районних відділень міліції сповіщали черговому УВС області про те, скільки зловили селян, скільки вилучили в них зерна, скільки притягнули за такі "небез­печні" злочини до кримінальної відповідальності. Заохочувалися подяками ті начальники, які щодня "нарощували" цифрові показники боротьби з крадіями колгоспного хліба. Сло­вом, щодня виявлених крадіїв мало збільшуватися. Була узаконена така державна практи­ка. А ще вищі міліцейські керівники вимагали від своїх низових підрозділів щомісяця, що­квартально і щорічно збільшувати показники попередження та розкриття злочинів. Роз­горнулася гонка за показниками, яка призвела до масової приписки та фальсифікації ре­зультатів роботи. Щоб розкрити більше вчинених злочинів, працівники міліції, особливо карного розшуку, нерідко йшли на грубі порушення законодавства: безпідставно доставля­ли громадян до відділка міліції, поміщували їх у КПЗ, а при допитах затриманих застосо­вували до них фізичну силу, вимагаючи необхідних "зізнань". (10).
ЗМІНИ В АДМІНІСТРАТИВНО-ТЕРИТОРІАЛЬНОМУ ПОДІЛІ ТА УКРУПНЕННЯ РЯДУ МІЛІЦЕЙСЬКИХ ПІДРОЗДІЛІВ
У цей час проходить ряд адміністративно-територіальних змін, які торкаються й міліції. З 1958 року у державі почали укрупнюватися колгоспи й сільські ради. Тож змінилася сфера обслуговування їх дільничними уповноваженими. Указом Президії Верховної Ради УРСР від 26 червня 1958 року м. Осипенко було повернуто його стару назву — м. Бердянськ і, відповідно, Осипенківський район став називатися Бердянським. У зв'язку з цим Осипенківський МВ міліції став називатися Бердянським МВ міліції, а Осипенківський РВМ — Бердянським районним відділенням міліції.
У 1958 році укрупнення торкнулися і ряду міліцейських підрозділів. Замість 12 районних відділень міліції м. Запоріжжя у грудні 1958 року були утворені три районних відділів міліції, а саме: Сталінський (пізніше Жовтневий) — першим його начальником був майор міліції Махонін Григорій Митрофанович; Ленінський — першим його началь­ником був Коломоєць Степан Семенович; і Орджонікідзевський — першим його началь­ником був Мальцев Іван Петрович.
Всього станом на 1 серпня 1959 року в м. Запоріжжі налічувалося 599 працівників міліції, в тому числі: оперативно-начальницького складу — 295 осіб і рядового та сер­жантського складу — 304 чол. (11).
Значним за площею і кількістю жителів у Запоріжжі був Сталінський район. Тому в цьому районному відділі міліції найбільше працювало співробітників — 211 чол., з них: офіцерського та начальницького складу — 89 осіб, рядового й сержантського складу — 101, вільнонайманих — 13 осіб. (12).
У Ленінському районному відділі міліції було 111 співробітників, з них: оператив­но-начальницького складу — 52 особи, рядового та сержантського складу — 51, вільно­найманих — 8 осіб. (13).
СТРУКТУРА ПІДРОЗДІЛІВ МІЛІЦІЇ м. ЗАПОРІЖЖЯ в 1958-1960 рр. БУЛА ТАКОЮ:







Якою ж була на той час освіта працівників міліції? В порівнянні, скажімо, з 1945 роком, освітній ценз міліцейських кадрів значно зріс. Міліція Запорізької області щороку поповнюва­лася досить кваліфікованими спеціалістами з Одеської та Київської шкіл міліції начальницько­го складу, а також з Одеського державного університету ім. Мечнікова (з юридичного фа­культету), Харківського юридичного інституту та інших юридичних учбових закладів. Керівництво УВС області, особливо начальник С. М. Козаков, його заступники О. Г. Паміров, М. А. Точилкін, М. П. Дуліченко, всіляко заохочували тих працівників міліції, які вступали вчитися і вчилися в заочних юридичних закладах, підвищу­ючи свій професійний рівень. З тієї когорти моло­дих юристів, які свою долю пов'язали з міліцією, вже в 70—80 роках багато з них стали начальни­ками та заступниками начальника УВС області або начальниками управлінь, відділів та відділень міліції. Це О. В. Путій, Ю. О. Титаренко, Ф. Г. Руснак, М. В. Тищенко (начальники УВС об­ласті), В. Г. Савулій, О. В. Поляк, В. В. Карабань (заступники начальника УВС області), В. Ю. Прудивус, П. К. Федотюк, А. М. Марущенко (начальники управлінь УВС області), Д. Ф. Подколзін, С. В. Кирилюк, О. Ю. Бонда­ренко, М. Ф. Артішевський, В. Ф. Титаренко, Г. Я. Свистунов, Б. І. Козлов, М. Д. Кириченко, В. П. Петров, О. Т. Бєлов, Д. Д. Куньов, О. І. Ярош, М. П. Солдатенко, М. К. Семиволос, А. А. Лейко, О. Т. Вельможко, І. М. Писанко, А. Л. Шахов, Г. М. Борисов, А. Т. Ченюков, Б. Ф. Рибка, А. С. Омельченко, В. П. Завацький, М. В. Подя (начальники та заступники начальників відділів і відділень обласного і За­порізького міського УВС області), М. І. Олійник, М. М. Мофа, І. В. Колтунов, Н. Б. Барсукова, В. Я. Чорний, В. М. Щедровський, С. О. Горо­бець, М. В. Лалов, Р. В. Яковчук, В. С. Терно­вий, О. Ф. Антипенко, О. А. Камаєв, В. А. Сава, В. П. Гах, І.І. Нудьга, Я. М. Носко, Л. М. Чичкань, О. 3. Московка, М. П. Туйнов, М. А.Карєв, В. П. Круглик, В. В. Півень, М. С. Малярчик, А. І. Щербина, О. П. Сургуцький, П. Ф. Баздирєв, В. І. Артеменко, Є. В. Митєв, М. М.Матвійченко, Є. О. Бєліков, М. П. Веклич, О. І. Дядя, О.Д.Коцур та інші начальники і заступники начальників міських і сільських районних
        відділів та відділень міліції області.

А загалом міліція 50-х років минулого століття все ще була малограмотною. В сільських районних відділеннях міліції Запорізької області з вищою освітою в 1956 році не було нікого. Дещо кращі справи в цьому плані були в м. Запоріжжі. Тут з 599 співробітників міліції у 1959 році вже мали вищу юридичну, педагогічну та інженерну освіту 20 чоловік. Ще один працівник міліції заочно вчився в Одеському державному університеті на юридичному факультеті. Всі інші мали таку освіту: середню (10 класів) — 154 чол., неповну середню (за 7 класів загальноосвітньої школи) — 196 чол. і початко­ву (за 4 класи) — 228 осіб. (14).
У цей арифметичний перелік освіти входить також Запорізький міський відділ міліції, де були зосереджені найкваліфікованіші, а відтак, найосвідченіші спеціалісти. Коли ж брати окремо районні відділи міліції (без міського відділу), то показники освіти співробітників міліції м. Запоріжжя були ще скромнішими. Так, у Ленінському райвідділі міліції у 1959 році з вищою освітою було всього 4 чол., середню освіту мали 12 осіб, семикласну — 45 осіб і початкову — 34 особи. (15).
У Сталінському райвідділі міліції з 211 чол. працюючих мали у 1959 році вищу освіту 3 чол., середню освіту — 61 чол., і можна було зарахувати знання за 4 класи загаль­ноосвітньої школи 141 працівникові. Шестеро працівників міліції вчилися у вищих уч­бових закладах. (16).
По суті, майже всі міліціонери та більшість дільничних уповноважених райвідділів міліції м. Запоріжжя ледь могли зрозумілою мовою написати рапорт чи будь-який інший простий документ.
Інформації про роботу запорізької міліції в районних та обласних газетах у 1957-1960 рр.

Ще гірше становище з освітою було в сільських районних відділеннях міліції. Тут чи не найперше з'явилися дипломовані юристи лише в 1956 році, коли з Одеської та інших шкіл міліції були направлені на роботу молоді спеціалісти.



ГЛАВА IV


ДЕСЯТИЛІТТЯ ВТРАЧЕНИХ МОЖЛИВОСТЕЙ
(травень 1945—1955 рр.)
Настав травень 1945 року. Друга світова війна, розпочата німецьким фашизмом у вересні 1939 року, наближалася до кінця. "Під могутніми ударами Червоної Армії та військ Франції, Англії, США, Чехословаччини, Польщі, Югославії, Албанії і приєднаних до них військ Румунії та Болгарії, частин угорської армії німецька фашистська держава розвалилася. Німеччина визнала себе переможеною. 8 травня 1945 року вона підписала акт про беззастережну капітуляцію".
Настав кінець найжахливішої з усіх війн, що досі були у світі. Люди приступили до мирної праці. З фронтів повернулися солдати й офіцери. Багато з них прийшли працювати до міліції. У них ще був могутній запал ненависті до зовнішнього ворога, і вони з успіхом ви­користовували свої потужні сили в боротьбі з внутрішніми ворогами держави й народу — грабіжниками, розбійниками, бандитами, злодіями, розкрадачами державної та колективної власності. І ця боротьба мала здебільшого твердий і жорстокий характер. Адже в країні бу­ла маса різної зброї (особливо її чимало залишилося на полях недавніх боїв), тож злочинці, як правило, її мали в достатній кількості і часто використовували в своїх протиправних діях.
Нерідко співробітники міліції гинули в сутичках із бандитами та грабіжниками.
І все-таки міліція перемагала злочинців, і їх з кожним місяцем меншало. У За­порізькій області відразу по війні успішно вели боротьбу з грабіжниками та злодіями працівники карного розшуку під керівництвом С. І. Баженова і співробітники служби бо­ротьби з розкраданням соціалістичної власності та спекуляцією, якими керував В. М. Лозов. Швидко зростала опера­тивна майстерність працівників цих служб. Завдячуючи їхнім
великим зусиллям ріст злочинності в області припинився і навіть намітилося зниження небезпечних правопорушень. Та нараз ці позитивні зрушення були призупинені у зв'язку з ве­ликим відплином кадрів запорізької міліції у західні області України. За розпорядженням НКВС країни та республіки значна частина співробітників міліції південних областей України була відряджена в західні області республіки на так звану боротьбу з націоналістичними антирадянськими бандами, або як говорили "півдняки", на знищення бандерівців (від пріз­вища ватажка українських націоналістів Степана Бандери).   
Ще й досі цей "похід" робітничо-се­лянської міліції південних областей України в західні області і їх дії там неоднозначно сприймаються сус­пільством. Одні громадяни, особливо старшого покоління та колишні і те­перішні комуністи, вважають бороть­бу міліції півдня з бандерівцями як мужній і благородний вчинок, як до­помогу "західнякам" звільнитися від пут "українського буржуазного націоналізму". І зовсім інша, проти­лежна, оцінка цих "допомогачів" у значної частини мешканців Івано-Франківської, Львівської, Тер­нопільської,    Рівненської,   Хмельницької та інших західних областей. Тут "непрошену міліцію", як правило, зустрічали меш­канці сіл з недовірою, а то й відвертою чи прихованою ворожістю. Бо приїхали туди співробітники міліції — чужинці не в гості, а вести справжню війну — на винищення грома­дян, котрі не воліли жити "під п'ятою Москви" і "під владою совєтів". Нагнали до "західняків" міліції з півдня та сходу України надто багато. Нерідко прикомандировані працівники міліції не знали, що їм робити, декотрі не витримували місцевого клімату, хворіли, а ще інші (і та­ких було чи не найбільше!) — вочевидь побачили і душею відчули всю безглуздість, а то й злочинність своїх дій. Адже, по суті, вони боролися не з розбійниками, грабіжниками чи, навіть, бандитами, а з самим народом, з його волею до незалежності й самостійності України. Багатьох з прибулих працівників міліції, які ще не втратили своєї національної гідності, ідея "західнянців" по­лонила, і вони прагнули всякими правдами й неправдами по­вернутися назад, додому. З цього приводу варто зацитувати кілька абзаців з "Висновку з матеріалів розслідування справи співробітника міліції Котова Григорія Федоровича":*
"20 вересня 1945 року ст. оперуповноважений ВББ** Запорізької області молодший лейтенант міліції Котов Г. Ф. на підставі розпорядження НКВС УРСР за № 8/901 від 18/ІХ-1945 р., разом з іншими працівниками УНКВС За­порізької області був відряджений на тимчасову роботу в УНКВС Дрогобицької області (нині це Івано-Франківська область — авт.). 26 вересня 1945 р. Котов прибув до місця при­значення, де одержав відповідний інструктаж і був направле­ний у розпорядження нач. Ст. Самбурського РВ НКВС Дрогобицької області з важливим бойовим завданням для ліквідації бандгрупи "Підгорного"...
Котов ... деякий час брав участь в боротьбі з бандгрупами під керівництвом майо­ра Новожилова. Недочекавшись подальших вказівок, Котов без дозволу УНКВС Дрого­бицької області з району виїхав у УНКВС м. Дрогобича 23 жовтня 1945 р., доповів пред­ставникові НКВС підполковнику Кагановичу про свою роботу і попросив у останнього дозволу повернутися в УНКВС м. Запоріжжя, мотивуючи тим, що він хворіє коростою та грипом. Але Каганович виїхати в УНКВС м. Запоріжжя Котову не дозволив... Проте Котов 25.Х. 1945 р., не повідомивши нікому з працівників УНКВС Дрогобицької області, без дозволу виїхав у УНКВС м. Запоріжжя.
З викладеного видно, що Котов... фактично дезертирував з УНКВС Дрогобицької області.
Пропоную:
За порушення чекістської дисципліни... молодшого лейтенанта міліції Котова Г. Ф. з органів НКВС звільнити...


Начальник особливої інспекції Відділу кадрів УНКВС
СЄДИШЕВ"


Цей висновок 11 грудня 1945 року затвердив начальник УНКВС Запорізької об­ласті полковник С. Роговцев. (1).
У майбутню долю "дезертира" з поля бою із власним народом втрутився начальник УМ УНКВС Запорізької області С. М. Козаков і друзі по оперативній роботі. Вони відсто­яли Г. Ф. Котова, і той залишився працювати в карному розшуку області, спочатку — на найнижчій тут посаді — помічником оперуповноваженого, через рік — вже став старшим оперуповноваженим ВКР. Згодом був начальником 3-го й 10-го відділень міліції м. За­поріжжя (з 1953 до 1957 років), показуючи зразки високої кваліфікації оперативника.
1945-й рік дав цілу плеяду чудових начальників та оперативників, котрі працюва­ли в Запорізькій міліції. Перш за все варто назвати начальника УМ УНКВС області С. М. Козакова. За вміле керівництво обласною міліцією, успішну боротьбу міліції зі зло­чинністю, особливо з повоєнним бандитизмом, а також з іншими небезпечними злочина­ми Сергій Михайлович 10 квітня 1945 року Указом Президії Верховної Ради СРСР був нагороджений орденом Червоної Зірки, а вже через місяць (12 травня 1945 р.) — другим орде­ном Червоної Зірки, 12 листопада 1948 року — орденом "Знак пошани", 24 листопада 1950 р. — орденом Бойового Червоного Прапора, а 5 листопада 1954 року — найвищим ор­деном держави — орденом Леніна.
Зразки вмілого керівництва підрозділами й службами міліції в 1945 році показав також Григорій Митрофанович Махонін, 1912 року народження, уродженець с. Толбузєве Михайлівського району Курської області.
У 1939 році він працював міліціонером 1-го відділення міліції м. Запоріжжя, а з липня 1944 року — начальником цього ж підрозділу міліції. З 8 березня 1948 року до 1 січня 1953 року Махонін — заступник начальника Меліто­польського міського відділу МВС по міліції. Згодом він зно­ву очолював 1-ше відділення міліції м. Запоріжжя, територія обслуговування якого в оперативному відношенні була най­складнішою в обласному центрі. У той час розвинули свій оперативний хист Семен Мойсейович Аврутін — з 1944 до 1947 р. р. начальник 4-го відділення міліції м. Запоріжжя, а згодом — заступник на­чальника паспортного відділу УМ УМВС Запорізької області; Іван Олександрович Клочков — старший оперуповноважений відділу кадрів УНКВС Запорізької області (об­слуговував міліцію) та інші.
А втім, оперативна обстановка в республіці, особливо в її південних областях, уск­ладнювалася, почали стрімко зростати кількісно бандитизм, убивства, грабунки. Керівництво НКВС України шукало причини такого становища і знайшло їх у кадрах, мовляв, не мобілізовані як слід, слабка спеціальна підготовка та й укомплектовані були низові підрозділи міліції всього на 50%. (2). Але головна причина низької працездатності міліції південних областей полягала в іншому — адже найкращі її сили в той час були відряджені в західні області України, де вони масово виловлювали людей і як "ворогів народу" відправляли до Сибіру й Казахстану, а тих, що переховувалися в лісах, розшуку­вали і здебільшого знищували як "запеклих українських буржуазних націоналістів". Словом, значна частина співробітників міліції продовжувала, як і раніше, займатися не своїми безпосередніми функціями боротьби зі злочинністю, а воювати з власним наро­дом. Тим часом грабіжники, злодії, хулігани розперезалися зовсім. Кількість небезпеч­них правопорушень різко почала зростати з жовтня 1946 року і досягла свого апогею в перші місяці 1947 року. І не допомогло те, що особовий склад міліції майже весь був оновлений та укомплектований на 92,4%. Відбулася реорганізація й у вищих ешелонах влади: 18 березня 1946 року був прийнятий закон про перетворення Ради Народних Комісарів СРСР на Раду Міністрів, відповідно НКВС був перетворений на МВС. Але від зміни назви сутність цього карального органу не змінилася. Міліція продовжувала ходи­ти "в пасинках" і виконувати у першу чергу замовлення НКВС-МВС. Ті ж працівники міліції, які не поїхали нищити бандерівців, тут, у себе вдома, скажімо, в Запорізькій об­ласті, "воювали" в основному не з грабіжниками та злодіями, а з так званими "фольксдойче" - людьми, які, маючи причетність до німецької нації, під час тимчасової окупації німцями території області, прийняли "підданство рейху", аби одержувати "продуктовий спеціальний пайок" у німецьких крамницях. "Фольксдойче", як правило, були жінки, котрі вимушені були стати на "шлях зради батьківщині", аби прогодувати своїх дітей. Міліція за вказівкою НКВС у 1945-1946 р. р. таких "зрадників" виявляла і вела щодо них "розслідування". Так, 13 липня 1945 року начальник Верхньохортицького РВ НКВС старший лейтенант держбезпеки Лівинцов порушив кримінальну справу проти "фальксдойче" Вібе Агафії Яківни, 1912 року народження, колгоспниці колгоспу ім. Осипенко із села Новослобідка і доручив провести щодо неї розслідування помічникові оперуповноваженого Верхньохортицького РВ міліції молодшому лейтенанту міліції Матюшенку. Цей, замість того, щоб займатися своєю "кровною" справою — попередженням грабунків та крадіжок — займався, звісно, розслідуванням "ворожої" діяльності "фольксдойче" Вібе. Ще й допомагав йому в цьому оперуповноважений цього ж підрозділу міліції мо­лодший лейтенант міліції Красовський. По закінченню справи їхню "підопічну" особли­ва нарада при колегії НКВС СРСР засудила до 5 років висилки в Північний край. Лише в 1989 році Вібе А. Я. як незаконно притягнена до кримінальної відповідальності була ре­абілітована Прокурором Запорізької області. (3).
Співробітників міліції використовували навіть як членів відповідних судових ор­ганів. Наприклад, 6 липня 1946 року відділенням ББ Пологівського РВ МВС була зааре­штована як "фольксдойче" Гольцева Софія Іванівна, котра мешкала в м. Пологах, тимча­сово ніде не працювала, а до війни була медичною сестрою в міській лікарні. Вона звинувачувалася в тому, що під час окупації німцями Поліг як дочка матері-німкені одержува­ла спецпайок у продуктовій крамниці. 28 жовтня 1946 військовий Трибунал Військ МВС у Запорізький області засудив "фольксдойче" Гольцеву до 10 років позбавлення волі і після відбуття покарання — ще на 5 років позбавлення в громадянських правах. Одним з трьох членів цього "судилища" був старший лейтенант міліції Тиховод. А засуджена Гольцева С. І. була реабілітована 11 вересня 1989 року Прокурором Запорізької області за відсутністю складу злочину. (4).
Не використовували у боротьбі із запорізькими "фольксдойче" лише оперативників відділу боротьби з розкраданнями соціалістичної власності та спекуляцією. І ця служба мала у своїй роботі чималі успіхи. Начальник ВБРСВ УМ УНКВС — УМВС За­порізької області В. М. Лозов протягом 1945—1946 рр. регулярно надсилав у обласні ра­дянсько-партійні органи "доповідні записки", в яких повідомляв про викриття злочин­них груп в тій чи іншій галузі виробництва. (5).
Високе зростання правопорушень громадського порядку наприкінці 1945 і на по­чатку 1946 років у Запорізькій області викликало занепокоєння в широкої гро­мадськості. Це питання привернуло до себе увагу обласного керівництва, а також рай­комів комуністичної партії та райвиконкомів. Запорізький міськком КП(б)У, заслухав­ши це питання на своєму засіданні, 24 листопада 1945 року прийняв постанову "Про стан боротьби з кримінальною злочинністю та хуліганством у місті".
Відповідаючи на цей документ Запорізькому міськкому КП(б)У, заступник на­чальника УМ УНКВС області Якимець 8 лютого 1946 року в "доповідній записці" писав:
"Протягом грудня 1945 р. і січня 1946 р. (в м. Запоріжжі — авт.): організовано підсобного апарату:
членів БСМ     — 1163
двірників      — 114. Виставлені допоміжні зовнішні пости.
Виявлено та затримано за цей період (в м. Запоріжжі — авт.):
злодіїв           — 75
спекулянтів     — 34
хуліганів       — 75
бездоглядних  — 134
порушників громадського порядку — 265
порушників паспортного режиму   — 147
ВСЬОГО: 730.
СТАН КРИМІНАЛЬНОЇ ЗЛОЧИННОСТІ В м. ЗАПОРІЖЖІ:


III кв. 1945 р.
IV кв. 1945 р.
Січень 1946 року

виникло     розкрито
виникло     розкрито
виникло     розкрито
грабунків
убивств
  крадіжок всіх
видів
хуліганст
8                 5 1                  1
134               99 14                14
14                9 3
128              112 17                10
1
40           26-65% 10          10-100%
Заст. Начальника УМ УНКВС                                               ЯКИМЕЦЬ". (

Як видно з наведених цифр, справи з попередженням і розкриттям злочинів у м. Запоріжжі в 1945-му і на початку 1946 року були не з кращих. Аналогічне становище було і в усіх районах області. Але республіканське міліцейське керівництво особливих претензій начальнику УМ УНКВС Запорізької області С. М. Козакову в цей час не пред'являло. Бо не ліпші справи в боротьбі зі злочинністю були і в інших областях Ук­раїни. Щоб вийти з цього скрутного становища, потрібно було вивчати причини зростан­ня правопорушень і усувати їх. Та керівництво держави пішло шляхом найменшого опо­ру — застосувало метод незначної реорганізації служб міліції. Почали реорганізовувати паспортну систему. В червні 1946 року адміністративний відділ Головного управління міліції МВС СРСР був ліквідований, а його функції передані паспортному відділу ГУМ. Відповідно в областях функції адміністративних відділів перейшли до паспортних відділів. Передбачалося, що кваліфіковані кадри адмінвідділів поповнять штати інших служб міліції. Але на практиці ці адмінкадри осіли переважно в паспортних та інших дру­горядних службах міліції і майже ніхто з них не пішов ні в ВБРСВ, ні, тим більше, в кар­ний розшук.
А тим часом реорганізація торкнулася і карного розшуку. В 1946 році відділ кар­ного розшуку Головного управління міліції МВС СРСР був перетворений в Управління карного розшуку. Відповідно в обласних центрах відділення переросли у відділи, а у ве­ликих містах та міських районних відділеннях групи розширилися до відділень карного розшуку. Поки що в сільських районних відділеннях міліції ніяких змін не відбувалося. Тут, як і раніше, службу карного розшуку представляв всього лише один співробітник міліції.
Аналогічне збільшення кадрів і заміна відділу на управління, а відділень — на відділи відбулися через рік (у 1947 році) і в службі БРСВ. У сільських районах міліції, як і в карному розшуку, цією роботою займався лише один оперуповноважений або стар­ший оперуповноважений. (7).
А Запорізький край у цей час характеризувався ще й іншими факторами, які тор­калися його господарства та керівництва областю. Йдеться в першу чергу про відбудову (відразу після визволення м. Запоріжжя від німецько-фашистських загарбників) Дніпрогесу та усіх підприємств міста і, в першу чергу, "Запоріжсталі". Для організації цієї важливої ланки роботи та підсилення в ній ролі партійних органів у серпні 1946 ро­ку ЦК КПРС послав до Запоріжжя вчорашнього військового генерала-політпрацівника Л. І. Брежнєва. Він став першим секретарем Запорізького обкому КП(б)У і на цій посаді пробув до жовтня 1947 року. Л. Брежнєв себе показав не лише як умілий організатор відбудови зруйнованого війною всього господарського комплексу області, а і як великий організатор викачування з краю хліба, до останньої зернини, що стало вагомим його вне­ском у створення в країні, і, в першу чергу, в Україні та Запорізькій області третього го­лодомору людства за роки існування комуно-радянського режиму.
Міліція як представницький орган державної влади і захисник її інтересів відігра­вала значну роль у вилучені в 1946—1947 рр. хлібних запасів з комор колгоспів та з обійсть селян і тим самим прискорила вимирання громадян від голоду.
І весь цей злочинний процес, як завжди, розпочався з недолугого чи наумисне шкідницького керівництва країною ЦК ВКП(б) та Уряду держави. Візьмімо за приклад Запорізьку область. У листопаді 1946 року секретар ЦК ВКП(б) А. Жданов надіслав сер­диту телеграму першому секретареві Запорізького обкому партії Л. Брежнєву, в якій, зо­крема, говориться: "ЦК ВКП(б), рассмотрев данные о ходе сдачи хлеба государству по Запорожской области, признает, что обком партии и Вы, его первый секретарь, плохо ру­ководите хлебозаготовками и проявляете беспечное отношение к этому важнейшему го­сударственному делу при выполнении плана хлебозаготовок по области на 1 ноября с. г. всего лишь на 47,7%.... руководители партийных и советских организаций области... тер­пимо относятся к дезорганизаторам хлебозаготовок, придерживающих зерно, подлежа­щее сдаче государству.
ЦК ВКП(б) обязывает Запорожский обком партии и лично Вас:
1.    ...в области немедленно принять дополнительные меры... обеспечивающие рез­кое усиление сдачи хлеба государству.
2.    Не на словах, а на деле добиться устранения причин, мешающих хлебозаготов­кам, решительно пресекая сдерживание многими колхозами хлеба, подлежащего сдаче государству.
Повысить требовательность к работникам партийного и советского актива, ко­мандированного в районы и колхозы по хлебозаготовкам..."(повністю текст цієї телегра­ми подається в ч. 2 книги "Мовою документів". (8).
Після цієї телеграми йде "розкрутка" всіх керівників області, особливо силових структур, на вишукування за­лишків зерна в колгоспах та радгоспах і здачі його в рахунок державних хлібозаготівель. У всіх районах області були створені спеціальні хлібозаготівельні комісії, в які обов'яз­ково входили працівники міліції і прокуратури. Саме вони й вимели з колгоспних комор усе зерно, залишене "на чорний день" селянам, і навіть взялися вивозити насіннєве. Ана­логічна "вичистка" хліба проводилася в усій Україні. Це призвело до того, що весною 1947 року розпочався в рес­публіці голод. 22 березня 1947 року голова Запорізького облвиконкому В. Пономаренко та секретар обкому ком­партії Л. Брежнєв пишуть за грифом "таємно" листа керівництву УРСР, у якому повідомляють: "...до марта меся­ца 1947 г. — предоставлялась возможность обеспечения хле­бом некоторой части контингента за счет подсобных хо­зяйств, а часть трудящихся имела кое-какие собственные ре­сурсы. В настоящее время эти источники исчерпались и зна­чительная часть людей... находится в исключительно тяже­лом положении. Имеются случаи истощения как среди рабо­тающих, так и среди их иждивенцев, а в феврале и, особенно, в марте имеются смертные случаи.
По состоянию на 10 марта 1947 года органами здравоо­хранения зарегистрировано 638 смертных случаев в сельской местности, по области имеется около 50000 человек дистро­фиков. Среди них немало рабочих и служащих сельской ме­стности (повністю текст цього листа подається в ч. 2 книги "Мовою документів").
Отже, голод у першу чергу прийшов у домівки селян. Вже вкотре за існування радянської влади тисячами й мільйонами вмирали з голоду хлібороби. Вони, як і в 1933 році, їли собак, кішок, ловили і їли ворон. Коли підросла лобода, кинулися на неї, як до рятівного круга потопаючі. Та ще більше потягнулися голодні люди до хлібних масивів, коли ті досягли воскової стиг­лості. Але тут стала їм на заваді міліції, яка виловлювала на полях голодуючих і притя­гувала їх до адміністративної, а то й судової відповідальності за крадіжку державної чи колективної власності. Саме в цей час, а вірніше, 4 червня 1947 року, Президія Верхов­ної   Ради   СРСР   видала   Указ,   згідно   з  яким  значно   посилилася   кримінальна відповідальність за крадіжку державного і громадського майна. Так, за звичайну, без об­ставин, які збільшують провину, крадіжку державного майна винуватець карався позбав­ленням волі від 7 до 10 років із конфіскацією всього майна або без такої конфіскації (ст. 1 цього Указу).
Коли ж відбувалася подібна крадіжка колгоспного, кооперативного чи іншого гро­мадського майна, то за це передбачалося покарання в межах від 5 до 8 років позбавлення волі і також із конфіскацією всього майна звинувачуваного або без такої конфіскації (ст. З Указу).
Значно підсилювалася кара, коли такі крадіжки скоювалися звинувачуваним по­вторно, а також організованою групою (ватагою) чи у великих розмірах. За цих обставин за крадіжку державного майна передбачалося позбавлення волі від 10 до 25 років з конфіскацією майна. А за крадіжку колгоспного, кооперативного чи іншого громадсько­го майна за цих же обставин винуватець притягувався до позбавлення волі від 8 до 20 років із конфіскацією майна (ст. 2, ст. 4 Указу).
Слід відзначити, що значну частину кримінальних злочинів, які підлягали кваліфікації за цим Указом, розслідували працівники міліції — оперуповноважені карно­го розшуку, слідчі (дізнавачі) і навіть дільничні уповноважені. Особливо велике наван­таження в 1947—1948 роках в цьому плані було на дільничних уповноважених. Від них вимагалося виявляти (і якнайбільше) тих, хто різав колоски на колгоспних масивах хлібів, і самим же розслідувати ці справи.
Треба сказати ще про один Указ Президії Верховної Ради СРСР від 4 червня 1947 року, який називався "Про посилення охорони особистої власності громадян". Цим зако­ном також значно посилювалася кримінальна відповідальність за крадіжки особистого майна громадян та за розброї з метою заволодіння чужим майном. Давалося поняття крадіжки, а саме: це було таємне чи відкрите викрадення особистого майна громадян. За такі дії передбачалося від 5 до 6 років позбавлення волі.
Крадіжка, вчинена злодійським угрупуванням або повторна, каралася ув'язненням у виправно-трудовий табір на термін від 6 до 10 років.
Згідно з цим Указом розбоєм називався напад з метою заволодіння чужим майном, поєднаний з насильством або погрозою застосування насильства. За такі дії передбачало­ся покарання від 10 до 15 років позбавлення волі з конфіскацією майна.
Якщо ж стався розбій, поєднаний з насильством, небезпечним для життя і здоров'я потерпілого, або з погрозою смертю чи тяжким тілесним ушкодженням, а також групою чи повторно, то звинувачуваний притягувався до відповідальності від 15 до 20 років поз­бавлення волі з конфіскацією майна. (Повний зміст цих двох Указів від 4 червня 1947 ро­ку та постанови пленумів Верховного суду СРСР щодо застосування указів подаються в ч. 2 книги "Мовою документів").
Згадані Укази, особливо другий — "Про посилення охорони особистої власності громадян" — відігравали значну роль у справі боротьби зі злочинністю. Органи міліції повністю були задіяні на виявлення злодіїв та розбійників і притягненні їх до відповідальності за відповідними статтями Указів. Прокурори районів вимагали від міліцейських слідчих, оперуповноважених та дільничних уповноважених розслідувати такі справи в найкоротші терміни і не довше, ніж за місяць, та передавати їх (через про­куратуру як наглядовий орган) до суду. Народні суди, в свою чергу, прагнули розгляда­ти ці справи "без зайвого зволікання" і звинувачуваному, як правило, давали позбавлен­ня волі за максимом, передбаченим тією чи іншою статтею Указу.
Таке ставлення держави і правоохоронних органів до злочинців було для них як раптовим холодним душем на гаряче тіло. Кількість крадіжок як державного, так і осо­бистого майна громадян уже в 1948 році різко скоротилася.
Але і в цьому важливому державному заході не обійшлося без "ложки дьогтю". У державних установах країни все ще побутував дух 1937-го року — в усьому ввижалися "вороги народу": антирадянські диверсанти, агітатори, дезорганізатори роботи, терори­сти тощо. "Недрімаюче око чекістів" нерідко бачило у крадіжках, розбоях і навіть в побутових убивствах керівників господарств "контрреволюційний злочин" — з усіма жахливими наслідками такого спотвореного бачення реальності. З цього приводу була цікава вказівка, надіслана 8 серпня 1947 року секретарем Запорізького обкому КП(б)У Л. Брежнєвим під грифом "цілком таємно" всім секретарям райкомів КП(б)У області. В цьому документі цілком серйозно говориться: "обком КП(б)У має відомості про те, що залишки не викритих ворожих елементів з числа колишніх німецьких підсобників, куркулів, сектантів та німецько-українських націоналістів в ряду колгоспів вашого району ведуть ворожу агітацію, прихований саботаж, а в ряді випадків виявляються ак­тивні дії, вдаючись до терористичних актів проти партійного, радянського, комсо­мольського та колгоспного активу, а також до диверсій, спрямованих на підрив могут­ності радянської держави".
Де ж тут насправді була "зарита собака", чи ж дійсно ще й після масових убивств громадян в 1937-1939 рр., після переможної війни 1941-1945 р. р. все ще в нашій країні хтось залишився такий, що хотів займатися терором чи агітацією проти радянської вла­ди? Може й хотів, бо ця влада була надто антинародною. Але, щоб вчиняв якісь ворожі державі дії, — мало віриться. Та й подібних дій не було. А що ж тоді було? Про це читаємо в тій же вказівці Л. Брежнєва секретарям райкомів партії: "Всі ці ворожі дії антирадянських елементів спрямовані на зрив виконання державного плану хлібозаготівель. Відомо, що успішне вивезення хліба залежить від своєчасного обмолоту і скиртування хліба. А тому ворожі елементи шляхом антирадянської агітації, диверсій і терористичних актів намагаються дезорганізувати роботу молотильних агрегатів, роботу зі скиртування хліба, роботу автомобільного та гужового транспорту, створити перепони в прийманні зерна на заготівельних пунктах, заплутати облік зерна, створити умови для приховання від держави хліба, розкрадання і розбазарювання" (повний текст цього документа по­дається російською мовою — мовою оригіналу — в ч. 2 книги "Мовою документів"). (9).
Таким чином, звичайне розкрадання кооперативної і державної власності керівництво обкому партії прагне загорнути в "контрреволюційну обгортку" тридцятих років. Ця ідея, звісно, йшла не від самого Брежнєва, а від керівників країни. Справа в то­му, що після голоду 1947 року люди зрозуміли: чекати їм милостині від держави не дово­диться, потрібно якось викручуватися, аби ще й 1948 рік не приніс ще більшого голоду. Ось колгоспники й прагнули щось із тих жнив, з обмолоту хліба ввірвати собі, запастися на "чорний" день. Люди повністю розчарувалися в колгоспах, де за чорну, рабську працю не платили їм грошима, а ставили кожному якісь "палички", що називалися трудоднями, і на ці "палички" наприкінці року видавали мізерну кількість зерна (по 100—200 гр. на "трудодень"). За такої оцінки праці одні селяни прагнули щось вкрасти з колгоспу, інші — взагалі не бажали ходити на неоплачувану роботу. Особливо загрожував колгоспному ладу "саботаж", тобто, невихід селян на роботу, вірніше, невироблення ними встановле­ного в колгоспі мінімуму трудоднів. Співробітники міліції Запорізької області влітку 1947 року і весь 1948-й тільки й те робили, що допомагали місцевому керівництву рай­комів, колгоспів і радгоспів виганяти силоміць селян на роботу.
Аналогічно діяла вся міліція республіки. Щоб цю справу зробити більш дійовою і ввести її в законне русло, Президія Верховної Ради СРСР 24 лютого 1948 року вида­ла Указ "Про виселення з Української РСР осіб, які злісно ухиляються від трудової діяльності в сільському господарстві та ведуть антигромадський паразитичний спосіб життя".
Згідно з цим Указом по всіх селах Запорізької області прокотилися збори кол­госпників, на яких вирішували одне питання: виселення за межі України — до Сибіру — селян, які не виробили мінімуму трудоднів. Тепер для міліції роботи стало ще більше: дільничні уповноважені, міліціонери і навіть оперативники тільки те й робили, що си­ломіць притягували на збори селян-порушників трудової дисципліни, а вже потім цих порушників вивозили на спеціальні пункти, звідки їх відправляли до Сибіру. Було в міліції чимало клопоту і з майном та дітьми таких адміністративно висланих. Лише за березень-жовтень 1948 року було виселено із Запорізької області до Сибіру 257 осіб, які не виробили мінімуму трудоднів. (10). (Деякі матеріали про виконання цього Указу в об­ласті подаються в ч. 2 книги "Мовою документів").
На цей час припадає ще один напрямок великої боротьби міліції з масовими по­рушеннями трудящими законодавства країни. Йдеться про "війну" із самогоно­варінням, а точніше, з поголовною пиятикою суспільства. Втім же, пиятика громадян офіційно не заборонялася, і держава практично не вела з нею боротьби. Бо, коли восени 1947 року було скасовано карткову систему одержання продуктів харчування і її було замінено жорсткими нормами продажу продуктів "в одні руки", то горілки продавали в ці "одні руки" стільки, скільки хто хотів. (11). А бажаючих її купити знаходилося чима­ло. Бо вчорашні бійці Червоної армії на фронті добряче розпилися і багато хто з них не волів розпрощатися зі своїми шкідливими звичками. Вживати спиртні напої примушу­вало деяких громадян їхнє злиденне життя, мовляв, горе заливали горілкою. А позаяк спиртне в крамницях було надто дороге, то люди все більше розширяли виробництво са­могону. Гнала його в селах і містах майже кожна сім'я. Прибуток держави від "казенки" надто зменшився, а п'яних у суспільстві в кілька разів побільшало. І тоді держава втру­тилася в цей негативний процес, аби його, принаймні, якщо не ліквідувати зовсім, то призупинити зростання. Тож 7 квітня 1948 року Президія Верховної Ради СРСР прий­няла Указ "Про кримінальну відповідальність за виготовлення та продаж самогону". Він складався із двох статей. Перша з них передбачала відповідальність за обставин, які збільшують провину, а саме: за виготовлення та збереження самогону з метою збуту, збут самогону, як і виготовлення та збут у вигляді промислу апаратів для виготовлення самогону, передбачалося позбавлення волі від 6 до 7 років з конфіскацією всього майна або його частини.
Друга стаття говорила про відповідальність за виготовлення самогону без мети збуту. За це винуватець притягувався від 1 до 2 років ув'язнення з конфіскацією самого­ну та засобів його виготовлення.
Найдійовішою на практиці виявилася саме ця, остання, стаття. Міліція За­порізької області робила масові (поголовні) обшуки в селян. У них здебільшого вилуча­ли самогон — бо гнали його майже всі. Адже в колгоспі за будь-які послуги селяни мог­ли розплатитися один з одним, з бригадиром та головами колгоспів й сільрад не грішми, яких не було, а лише пляшкою самогонки. Тепер усі ці "гречкосії" ставали "автоматично" кримінальними злочинцями і поповнювали ряди ув'язнених. Запорізькі концентраційні табори були переповнені самогонниками. Для держави знову, як у 1937 році, з'явилася дешева, вірніше, майже дармова, робоча сила, яка використовувалася для відбудови зруйнованих війною промислових підприємств і навіть цілих міст.
Словом, основні зусилля міліції вже вкотре в повоєнні роки були спрямовані не на боротьбу з небезпечними правопорушеннями, а з другорядними, причому з такими, що торкалися побутового життя громадян. І вже вкотре міліція виставлялась такою, що на­чебто, йде всупереч інтересів людей. Тож, зрозуміло, що авторитет міліції різко впав. Розпочалася масова відплинність кадрів з міліції. До того ж, платня за пекельну й нев­дячну роботу була мізерною, і мало хто бажав працювати у міліції.
Запорізький обком комуністичної партії не раз на своїх засіданнях виносив рішен­ня про укомплектування кадрами районних, особливо сільських, органів міліції, але ре­зультативність цих рішень була мізерною (одне з таких рішень за 12 липня 1947 року по­дається в ч. 2 книги "Мовою документів").
Втім же, в країні продовжується подальша реорганізація органів міліції, спрямова­на на вдосконалення її роботи. В 1947 році вводиться нова структура і розширюються штати науково-технічних підрозділів (експертних). У Запорізькому обласному уп­равлінні міліції науково-технічна група вийшла зі складу карного розшуку і була створе­на самостійна, незалежна від будь-якої служби науково-технічна група. До неї ввійшли:
Коваленко Іван Лаврентійович (старший експерт).
Іщенко Василь Васильович (експерт).
Шульзінгер Михайло Маркович (експерт).
Аби підвищити кваліфікацію міліцейських експертів, їхньою підготовкою і пе­репідготовкою зайнялася безпосередньо Вища школа МВС СРСР.
У 1948 році був прийнятий Дисциплінарний статут міліції, який мав поліпшити дисципліну серед особового складу правоохоронців і, зрозуміло, цим самим підвищити дотримання соціалістичної законності, яка в рядах міліції дуже похитнулася.
Тоді ж, у 1948 році, побачив світ ще один важливий документ — Статут постової та патрульної служби, який суттєво підніс роль рядових міліціонерів — тієї частини міліції, котра щодня спілкується з громадянами. Від виконання постовими та патрульними міліціонерами своїх обов'язків значною мірою залежав авторитет усієї міліції.
У 1949 році міліція була підпорядкована Міністерству державної безпеки (МДБ СРСР). Таке рішення офіційно трактувалось як турбота держави за поліпшення роботи міліції. А насправді було викликане тим, що в СРСР знову виникла чергова хвиля реп­ресій над безневинним народом, і в цій акції "органи міліції мусили сприяти органам дер­жавної безпеки у виконанні непритаманних їм функцій". (12). Міліція, як уже зазначало­ся, втягувалася в активну фазу боротьби, наприклад, у Запорізькій області з "фольксдойче" та з "українськими буржуазними націоналістами".
Тим часом держава не забувала і про захист людини від посягань на її життя і здо­ров'я. 4 січня 1949 року Президія Верховної Ради СРСР прийняла Указ "Про посилення кримінальної відповідальності за зґвалтування". Якщо раніше за цей небезпечний зло­чин передбачалося позбавлення волі до 5 років і за обставин, які збільшують провину, — до 8 років (ст. 164 КК УРСР в редакції 1927 року), то згідно з Указом від 4 січня 1949 ро­ку покарання за цей вид правопорушення передбачалося від 10 до 15 років.
А зґвалтування неповнолітньої, як і зґвалтування, вчинене групою осіб, або яке призвело до тяжких наслідків, — каралося ув'язненням у виправно-трудовий табір терміном від 15 до 20 років (повний текст цього Указу подається в ч. 2 книги "Мовою до­кументів").
З виходом Указу відповідальність міліції, і, зокрема, карного розшуку, за розкрит­тя зґвалтування значно підвищилася. Додалося роботи і в дільничних уповноважених, які мали на своїх територіях проводити відповідну профілактичну роботу з молоддю: в школах, робітничих гуртожитках тощо.
Взагалі поки що міліція мало займалася профілактикою злочинів, а відтак майже не займалася їх попередженням. Здебільшого правоохоронці свою роботу будували за­лежно від скоєних злочинів, не було вироблено системи їх аналізу. Нарешті, в 1949 році був покладений початок цій важливій справі: при обласних управліннях міліції організу­вали обліково-реєстраційні відділи, які займалися статистикою злочинності. Ці підрозділи, маючи цифрові показники по кожному району за видами злочинів, могли вказувати для служб міліції напрямки їхньої профілактичної діяльності. (13).
В наступні роки також, хоч і повільно, але проводилася розбудова, реорганізація і вдосконалення вже існуючих структур міліції. Так у жовтні 1952 року при органах міліції, в першу чергу міських, почала створюватися позавідомча сторожова охорона, а згодом була організована й відомча міліція.
"Найврожайнішим" у справі реорганізації та вдосконалення роботи міліції був 1953 рік. Поштовхом для цього стали великі політичні зміни в країні, що відбулися після смерті 5 березня вождя правлячої комуністичної партії И. Сталіна, "...тоталітарна держа­ва не змінила своєї суті, але її керівники у своїй більшості зрозуміли: в інтересах зміцнен­ня системи варто все ж відмовитись від крайнощів сталінізму. У політичній сфері це про­явилося у відході від практики масових репресій, в економічній — у дещо більшій увазі до матеріальних потреб громадян," — говорять про початок цього нового періоду в житті СРСР запорізькі вчені — історики В. М. Мороко і Ф. Г. Турченко в своїй книзі "Історія рідного краю". (14).
Вже в березні 1953 року керівництвом країни було прийнято рішення про об'єднання союзних і республіканських міністерств державної безпеки і внутрішніх справ у єдине союзно-республіканське Міністерство внутрішніх справ (МВС). А 12 бе­резня 1953 року ЦК ВКП(б) прийняв постанову "Про основні завдання МВС". У ній правлячий режим країни безсоромно переклав свою провину за знущання над народом на міліцію, звинувативши її в тому, що вона зовсім "погано бореться зі злочинністю, роз­краданням, спекуляцією, хуліганством... в органах міліції спостерігаються численні фак­ти свавілля, порушення законності, необґрунтованих арештів і затримань громадян, відмічається висока злочинність серед особового складу. Міліція не користується пова­гою серед населення, не спирається на громадськість". (15).
Все це, звичайно, в органах міліції було. Але ж такі й подібні їм правопорушення стали можливими лише за потурання при їх виникненні з боку вищого державного керівництва.
В міліції почали шукати "стрілочників": з її підрозділів, зверху й донизу за рево­люційною доцільністю вичистили всіх, хто допускав у минулому порушення законів. А на практиці "вичищали" навіть підозрюваних у подібних порушеннях.
Міліція Запорізької області в той час втратила багатьох кваліфікованих співробітників міліції і, в першу чергу, оперуповноважених карного розшуку та служби боротьби з розкраданням соціалістичної власності і спекуляцією. Чистка торкнулася навіть дільничних уповноважених та інспекторів паспортних столів, які нерідко залуча­лися органами НКВС—МДБ до розслідування "контрреволюційних справ". Усім їм пред'являлося одне й те ж звинувачення: зловживання службовим становищем чи грубе порушення соціалістичної законності.
Разом з тим міністерством внутрішніх справ було видано низку наказів про поси­лення боротьби зі злочинністю і, особливо, з небезпечними правопорушеннями. В цих наказах значна увага приділялася дотриманню міліцією норм кримінально-процесуаль­ного та кримінального кодексів, профілактиці злочинів, поліпшенню якості ведення дізнання по кримінальних справах.
Цікаво, що цими наказами оперативні працівники (карного розшуку і БРСВ) звільнялися від проведення слідчих дій, аби вони могли зосередити свої здібності на роз­критті злочинів. (16). Насправді, наприклад, у Запорізькій області, таких зрушень не відбулося, бо не вистачало кваліфікованих дізнавачів. У більшості сільських районів міліції Запорізької області в 1953 році не було жодного дізнавача, тож проводили розслідування з кримінальних справ усі офіцери, яким наказував начальник районного відділення міліції. Так дільничні уповноважені, як правило, "розслідували" справи з дрібних крадіжок, хуліганства, самогоноваріння, нанесення тілесних пошкоджень, що траплялися на територіях їх обслуговування. Оперуповноважені карного розшуку пору­шували кримінальні справи і їх закінчували з усіх злочинів, що були віднесенні до ком­петенції міліції, за винятком спекуляції та розкрадання соціалістичної власності. Ці два останні злочини відносилися до сфери діяльності оперуповноважених БРСВ, вони й проводили по них дізнання. Така практика слідства в сільській місцевості області зберігалася надто довго — аж до середини 60-х років, поки з середніх та вищих учбових закладів не прийшли сюди кваліфіковані юристи.
Словом, у 1953 році роботи вистачало всім працівникам міліції, в тому числі й ря­довим міліціонерам. Особливо її значно побільшало після масової амністії, проголошеної згідно з Указом Президії Верховної Ради СРСР від 27 березня 1953 року.
У першій, загальній, частині Указу зазначалося, що в країні підвищилися доб­робут та культурний рівень населення, зросла свідомість громадян, зміцнилися за­конність та соціалістичний правопорядок і значно скоротилася злочинність. Все це були, як завжди, слова з арсеналу комуністичної брехні й балаканини. Нічого подібно­го в СРСР у той час не відбувалося. А ось в'язниці і концентраційні табори, яких в державі налічувалися тисячі, справді тоді були заповнені вщент. Адже після війни ки­дали до в'язниць селян "за п'ять колосків", зірваних ними на колгоспному полі в го­лодний 1947-й рік, усіх "фольксдойче", самогонників, сімейних бешкетників тощо. Сидіти б їм усім за ґратами "від дзвоника до дзвоника", аби не помер "вірний учень Леніна" Й. Сталін.
За цією амністією з місць позбавлення волі звільнялися всі, хто був засуджений до 5 років включно.
Звільнялися з ув'язнення також, незалежно від терміну покарання, жінки, котрі мали дітей віком до 10 років, і вагітні жінки, неповнолітні віком до 18 років; чоловіки, старші 55 років, і жінки, старші 50 років, а також засудженні, які мали тяжкі невиліковні хвороби.
Припинялися всі слідчі справи і справи, не розглянуті судами, про скоєні до Указу злочини, за які за законом передбачено покарання у вигляді позбавлення волі терміном до 5 років чи інші міри покарання, не пов'язані з утриманням в місцях ув'язнення.
З місць позбавлення волі звільнялися й інші категорії засуджених (повний текст цього Указу подається в ч. 2 книги "Мовою документів").
Таким чином, поряд з тими громадянами, яким справді сидіти за ґратами не варто було з самого початку, вийшли "на волю" тисячі злодіїв, хуліганів, розбійників та інших не­безпечних злочинців, які в місцях ув'язнення набули відповідної злочинної кваліфікації і не бажали розлучатися з кримінальним світом. Тож уже в другій половині 1953 року зло­чинність в Україні, в тому числі і в Запорізькій області, різко зросла. Лише величезними зусиллями всіх правоохоронних органів вже наприкінці 1954 року її зростання довелося припинити і навіть дещо скоротити. У Запорізькій області зниження злочинності було на республіканському рівні, — тобто, становило 12%. Тоді ж набула в області великого поши­рення зацікавленість дільничних уповноважених та оперуповноважених карного розшуку подальшою долею тих, хто звільнився з місць ув'язнення і, в першу чергу, за амністією. Особам, які не могли знайти своє місце в суспільстві, допомагали співробітники міліції: шукали їм необхідну роботу, місце проживання і навіть налагоджували сімейні стосунки.
Щоб належним чином відзначати працівників міліції, котрі самовіддано боролися зі злочинністю, активно займалися вихованням і перевихованням правопорушників, а також приділяли велику увагу профілактиці злочинів, МВС СРСР в 1953 році заснував нагруд­ний знак "Відмінник міліції", а в серпні 1955 року — Почесну грамоту МВС СРСР. Одними з перших у Запорізькій області були нагороджені знаком "Відмінник міліції": начальник се­кретаріату УМ УМВС області Штайн Леонід (Лайб) Матисович, оперуповноважений карного розшуку УМ УМВС області Гусак Петро Павлович (вже в липні 1954 року), згодом — старший слідчий слідчого відділу УМ УМВС області Потоцький Іван Якович, старший оперуповноважений карного розшуку УМ УМВС області Коровін Геннадій Олександро­вич, начальник паспортного столу 1-го відділення міліції м. Запоріжжя Фокін Степан Дми­трович і начальник цього ж відділення міліції Махонін Григорій Митрофанович та інші.
На цей період припадають деякі зміни в паспортній системі. 21 жовтня 1953 року Рада Міністрів СРСР затвердила нове Положення про паспорти, згідно з яким був уве­дений єдиний для всієї країни зразок паспорта. Причому паспорти за терміном дії роз­поділялися на безстрокові, десятирічні, п'ятирічні та короткострокові.
1954—1955-ті роки характеризуються тим, що в цей період ішов масовий наступ правоохоронних органів на хуліганство. Для цього була широко залучена громадськість. На підприємствах, у колгоспах і радгоспах Запорізької області збільшується кількість бригадмільців. На них покладається обов'язок охороняти громадський порядок на тан­цювальних майданчиках міст Запоріжжя, Мелітополя, Бердянська й Великого Токмака. В сільських районних центрах бригади сприяння міліції разом з дільничними уповнова­женими боряться з хуліганством у масових зібраннях молоді в клубах, районних будин­ках культури тощо.
25 червня 1954 року ЦК ВЛКСМ прийняв постанову "Про боротьбу комсо­мольських організацій з проявами хуліганства серед молоді". Після цього на допомогу робітникам і колгоспникам-бригадмільцям виходять на вулиці міст і сіл комсомольські патрулі, котрі, контактуючи свою роботу з БСМ та міліцією, завдають відчутного удару по хуліганству, яке в той час набрало широких масштабів. Запорізькі засоби масової інформації (обласні й районні газети, радіомережа) в 1954—1955 роках часто повідомля ють громадян області про мужні й сміливі вчинки бригадмільців, комсомольських за­гонів та дільничних уповноважених Верхньохортицького, Василівського, Великоток-мацького, Мелітопольського, Кам'янсько-Дніпровського та ряду інших районів.
Вже на кінець 1955 року зростання хуліганства в області було припинене і навіть намітилася тенденція до зменшення цього виду злочину.
Настав час копіткого навчання міліцейських кадрів професіоналізму в роботі. В цьому заході основну роль мали зіграти дворічні середні школи міліції. На Україні в 1954 році вони успішно працювали в Одесі, Києві та Івано-Франківську. Для Запорізької об­ласті в основному кадри готувалися в Одеській середній спеціальній школі міліції на­чальницького складу. В 1954 році сюди набрали молодь, яка закінчила десятирічку й успішно склала вступні іспити з історії СРСР, Конституції УРСР і російської мови (письмово та усно). За два роки курсанти школи мали досконало вивчити: кримінальне право, цивільне право, кримінально-процесуальне право, цивільно-процесуальне право, спеціальну оперативну дисципліну, психіатрію, радянське право, судово-медичну екс­пертизу, автомотосправу та ряд інших важливих дисциплін правового характеру, без яких ні оперативникові, ні дізнавачу міліції на практиці не обійтися. І, звісно, багато ча­су приділялося військовій справі, спорту, особливо, навичкам боротьби самбо*. Офіцер міліції мав бути всебічно освіченим. А тому у дворічних школах міліції були гуртки ху­дожньої самодіяльності, танців (у тому числі, бальних), художнього слова, літературний тощо. Тим, хто успішно закінчував школу, Державна кваліфікаційна комісія присвоюва­ла кваліфікацію юриста і звання "лейтенант міліції".
Починаючи з 1956 року, УМ УМВС Запорізької області одержувало за рознаряд­кою МВС республіки щорічно до 10 чоловік, які закінчили ту чи іншу середню школу міліції. Вони ставали відмінними оперативниками та дізнавачами. Начальницькому складу міліції з 1954 року відкрилася велика можливість підвищувати свою кваліфі­кацію у Вищій школі МВС СРСР (м. Москва). Повчившись тут три роки, працівники міліції здобували вищу юридичну освіту.
Наставав час переходу міліції від її кількісного збільшення до поліпшення якості роботи.




ГЛАВА III


РОБІТНИЧО-СЕЛЯНСЬКА МІЛІЦІЯ ОБЛАСТІ В РОКИ ДРУГОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ
(1941 р.— травень 1945 р.)
Друга світова війна, яку розпочала фашистська Німеччина в 1939 році нападом на Польщу, докотилася 22 червня 1941 року і до кордонів тодішньої комуно-радянської дер­жави СРСР, до складу якої входила й Україна. Цього ж дня (22 червня) Президія Вер­ховної Ради СРСР видала Указ "Про воєнне становище", згідно з яким усі функції гро­мадського порядку і державної безпеки переходили до військових рад фронтів, армій, військових округів, а там, де їх не було, — до вищого командування військових з'єднань. Таким чином, органи міліції України, де було оголошено воєнний стан, повністю підпо­рядковувалися військовій владі. (1).
На підставі Указу Президії Верховної Ради СРСР від 20 липня 1941 року з двох наркоматів — на­родного комісаріату державної без­пеки СРСР і Народного комісаріату внутрішніх справ СРСР — був ство­рений єдиний Народний комісаріат внутрішніх справ, до складу якого входила міліція. Саме на неї були покладені обов'язки (крім охорони громадського порядку) вести рішу­чу боротьбу з дезертирами, мароде­рами, панікерами, розповсюджува­чами провокаційних чуток. Міліція активно допомагала енкавеесівцям виявляти шпигунів, диверсантів, ворожих парашутистів..
24 червня 1941 року була прийнята постанова Ради Народ­них комісарів "Про заходи для бо­ротьби з парашутними десантни­ками і диверсантами противника в прифронтовій смузі", згідно з якою в усіх населених пунктах України, до яких наближався фронт, були сформовані винищувальні батальйони, які діяли під керівництвом НКВС. У них важливу роль відіграли співробітники міліції, які на практиці — в більшості сільських районів — керували такими батальйонами.
У цей час правоохоронці Запорізької області перейшли на казармений спосіб жит­тя. В усіх містах і селах організували цілодобове посилене патрулювання, аби не допус­тити сплеску розбоїв, грабунків, крадіжок. А ще для міліції Запоріжжя, Бердянська, Мелітополя і Великого Токмаку додалося роботи, коли почали демонтувати підприємства і перебазовувати їх у глиб країни. Цей захід здійснювався за рішенням Державного Комітету Оборони (ДКО) та на підставі постанови бюро Запорізького обкому КП(б)У від 18 серпня 1941 року "Про евакуацію підприємств та матеріальних цінно­стей із області". Цією постановою покладалася відповідальність за своєчасну підготовку та організовану евакуацію підприємств, вивезення усіх цінностей з міст та районів об­ласті, а також евакуацію населення на ряд керівних чиновників з обкому й Запорізького міськкому Комуністичної партії та облвиконкому. (2). Слід віддати їм належне — з по­кладеним на них нелегким завданням вони впоралися.
А 8 вересня 1941 року, коли фронт наблизився до області ще ближче, виконком Запорізької обласної Ради депутатів трудящих та обком КП(б)У на своєму спільному засіданні в м. Мелітополі вирішують (треба сказати, з великим запізненням, бо не було вказівки зверху): з метою виконання постанови РНК СРСР № 2030-922с від 3 вересня 1941р. та постанови РНК УРСР і ЦК КП(б)У від 4 вересня 1941р. "Про заходи по пере­селенню колгоспів з прифронтової смуги Української РСР" негайно приступити до пе­реселення "з районів Запорізької області в райони Саратовської області" колгоспів і це переселення, причому, "як правило, цілими колгоспами", закінчити до 15 вересня 1941 року. (3).
Варто ще раз підкреслити, що значну роль у цих обох важливих заходах (еваку­ація підприємств і колгоспів) відіграла міліція області. В першу чергу правоохоронці брали активну участь у безпосередній евакуації з сільської місцевості великої рогатої худоби колгоспів і радгоспів, а з міст — підприємств. А головне, міліція змогла в тих ек­стремальних умовах забезпечити нормальний гро­мадський порядок. Це сприяло керівництву фабрик і за­водів вести безперебійне завантаження і відправлення ва­гонів з обладнанням. У вересні лише із Запоріжжя щодоби відправляли на схід не менше 620 вагонів, а в деякі дні — майже 900. (4).
10 вересня 1941 року бюро Запорізького обкому КП(б)У вирішує (знову ж таки, не за своєю ініціативою, а за рішенням ЦК ВКП(б) від 5 вересня 1941 року) провести серед населення збір теплих речей для Червоної армії. Був складений план такого збору, і він навіть був дещо переви­конаний. Зібрано: 1290 кожушків, 600 хутряних жилетів, 4620 пар валянків, 3050 пар хутряних та 8250 пар вовняних рукавиць, 13000 вовняних шкарпеток, 8200 вовняних онуч, 9350 речей теплої білизни, 3250 шапок-вушанок, 970 ват­них курток (5). Частину цих теплих речей здали співро­бітники міліції, поділившись із червоноармійцями своїм обмундируванням.
А в найскрутніші для Червоної армії дні запорізька міліція переходила від охорони громадського порядку до активних воєнних дій. Так було, коли 18 серпня 1941 ро­ку гітлерівські завойовники вдерлися на північну частину о. Хортиця. Протягом двох діб міліція, співробітники НКВС та загін народних ополченців на чолі з начальни­ком обласного управління НКВС В.І. Леоновим вели жорстокий бій за острів і, нарешті, перемогли ворога. "За цей подвиг десятки бійців самооборони відзначені урядо­вими нагородами, а В. І. Леонов нагороджений орденом Леніна". (6).
Попереду ще було 45 днів важкої оборони За­поріжжя. Загони народного ополчення, які налічували близько 200 тисяч чоловіків та жінок, день і ніч копали окопи, траншеї, споруджува­ли протитанкові рови, заго­рожі, а також бліндажі, спос­тережні пункти. І тут співробітники міліції брали якнайактивнішу участь: час­то, відчергувавши на охороні громадського порядку, вони не відправлялися відпочивати, а йшли на оборонні укріплення, де бралися за кайла, заступи, ломи... На жаль, "більшість із цих оборонних споруд не була використана армією й ополченцями, і німці долали їх без перешкод". (7).
Та міліція краю тоді не лише боролася з ненависними фашистськими завойовни­ками, а й під керівництвом свого "старшого брата" — органів НКВС — продовжувала вести жорстоку і ганебну війну — на знищення! — зі своїм власним народом. Справа в то­му, що 23 вересня 1941 року Народний комісар внутрішніх справ СРСР Л. Берія за вказівкою Й. Сталіна створив і підписав "цілком таємний" наказ № 1 (001354) "Про за­ходи для проведення операції з переселення німців із Запорізької, Сталінської та Ворошиловградської областей УРСР". Зміст його такий: "Виконуючи постанову Державного Комітету Оборони від 22 вересня ц.р. про переселення німців із Запорізької, Сталінської та Ворошиловградської областей, наказую:
1.    Відрядити у зазначені області для проведення операції таких оперативників НКВС СРСР і НКВС Української РСР: начальника 1 відділу 2-го управління НКВС СРСР майора д. б. т. Тимофеєва, заст. начальника відділу 3 управління НКВС СРСР ст. лейтенанта д. б. Шубнякова, заст. начальника ГУМ НКВС СРСР ст. майора міліції Антонова, начальника відділення ТУ НКВС капітана д. б. Буторова, ст. оперуповноваже-ного ст. лейтенанта д. б. Гулякевича, ст. оперуповноваженого лейтенанта д. б. Стиченка, начальника МПВО НКВС УРСР полкового комісара Гребченка, заступника наркома внутрішніх справ УРСР майора д.б. Ратушного, заст. начальника 2 управління НКВС УРСР лейтенанта д. б. Сапожникова.
2.    Покласти відповідальність за підготовку і проведення операції на таких опера­тивних працівників: Запорізька область — майора д. б. Тимофеєва, полкового комісара Гребченка, капітана д. б. Леонова*; Сталінська область — майора д. б. Ратушного, ст. лей­тенанта д.б. Шубнякова, капітана д. б. Зачепу; Ворошиловградська область — ст. майора міліції Антонова, капітана д. б. Марковського, лейтенанта д. б. Сапожникова.
3.    Переліченим товаришам, прибувши на місця, організувати дільничні трійки для проведення операції.
4. Операцію розпочати:
а)      у Запорізькій області з 25 вересня і закінчити 2 жовтня ц. р.
б)      у Сталінській та Ворошиловградській областях з 25 вересня і закінчити
10 жовтня ц. р.
5.    Для проведення операції для переселення заст. наркому тов. Обручникову відрядити: у Запорізьку область — 300 співробітників НКВС і 1500 працівників міліції, у Сталінську область — 250 співробітників НКВС і 1000 працівників міліції, у Вороши-ловградську область — 50 співробітників НКВС і 200 працівників міліції.
6. Для забезпечення операції з переселення військами НКВС генерал-майору Аполлонову відрядити: у Запорізьку область — 2500 червоноармійців, у Сталінську об­ласть — 200, у Ворошиловградську область — 300 червоноармійців.
7.    Заст. наркому Обручникову і генерал-майору Аполлонову забезпечити направ­лення і прибуття до місця призначення тих, кого відрядили у Запорізьку область, не пізніше 25-го вересня і в інші — 27 вересня.
8. Попередити весь оперативно-чекістський склад, що у випадку виникнення зволікання, антирадянських виступів або збройних зіткнень, вжити рішучих заходів для їх ліквідації.
9. У випадку відмови окремих членів сім'ї, які підлягають переселенню, виїхати до місця розселення, таких осіб заарештувати і перевезти на місце розселення примусово.

10.  При проведенні операції керуватися доданою при цьому інструкцією про пере­селення німців.
11.  Керівникам операції по областях про хід операції, починаючи з 25 вересня, що­денно доповідати в НКВС УРСР, яким підсумовані зведення по областях доносяться в НКВС СРСР.
12.  Моєму заступнику комісару державної безпеки 3-го рангу тов. Сєрову вести спо­стереження і контроль за організацією і ходом виселення німців із зазначених областей.


Народний комісар внутрішніх справ Союзу РСР Генеральний секретар державної безпеки       Л.БЕРІЯ".


Отже, перед цим наказом з при­воду "переселення" німців була, ще по­станова Державного Комітету Оборо­ни, яким керував, як відомо, безпосе­редньо Й.Сталін. І була ще "Інструкція про перевезення німців", яка була обов'язковою для безпосередніх вико­навців цього зловісного наказу.
Та задовго до усіх згаданих доку­ментів (ще на початку вересня) ко­муністична партія та радянський уряд уже вирішили долю німців, які ще у XVIII столітті з веління цариці Кате­рини II густо заселили південні райони України і до XX століття зріднилися з цими землями та українським наро­дом, прийняли наші звичаї, мову, куль­туру. Навіть імена й по батькові у багатьох з них вже були не німецькі, а українські: Івани Петровичі, Івани Івановичі і т.п. Усі ці німці відчували себе рівноправним народом аж до 1933 року, поки у Німеччині не прийшов до влади Гітлер. З цього часу почалася для "наших німців" справжня біда — їх масово безпідставно комуно-радянський режим почав звинувачувати у "шпигунстві на користь фашистської Німеччини" чи в "організації повстансько-націоналістичних груп", звісно, також "на користь Німеччини". Якщо в аналогічних "гріхах" органи НКВС у 1933—1936 рр. звинувачували, скажімо, українців або болгар (на території Запорізького краю), то їх, як правило, відправляли будувати на півночі Росії біломор-канали, прокла­дати залізниці, дороги тощо. Майже всі ці засуджені, так звані куркулі, з тих "будов ко­мунізму" не навернулися, там вони й поклали свої кістки у бездонні болота півночі.
А ось "наших німців" уже в ті роки, як правило, не гнали ні на північ Росії, ні до Сибіру — їх розстрілювали вже тут, на місці — в Мелітополі, Запоріжжі, Дніпропет­ровську, причому розстрілювали за кілька днів після "порушення на них кримінальної справи". В 1937—1939 р. це винищення німців (разом, звісно, з українцями, болгарами, по­ляками тощо) було поставлене на потік — стріляли людей з настання темряви і до ранку без передишки. До 22 червня 1941 року, коли світова війна була перекинута на територію СРСР, значна частина німців, що мешкала в Запорізькій області, була репресована.
Розповідають ті з них, які змогли пережити муки репресій:
"2 чи 3 вересня (1941 року — авт.) у село приїхали військові і наказали збиратись до Сибіру. Із собою дозволили взяти тільки найнеобхідніше. Зерно пообіцяли привезти пізніше — його все звезли до станції Розівка. Пізніше його облили гасом і спалили..."
Поліна Федорівна ШАРГЕЛЬ,
смт Розівка Запорізької обл.
*   *   *
"З початку війни мене, як і багатьох інших розівців, забрали копати окопи побли­зу Дніпра... 1 вересня забрали першу партію місцевих німців — розкуркулених та інших "підозрілих" — усього 200 чоловік і пішки повели до Харкова, а звідси в Сибір, у трудармію... Я працював у таборі їздовим, але возив не вантажі, а тіла померлих трудармійців..."
Рейнгольд Генріхович КОХ, смт Розівка Запорізької обл.
"У вересні 1941 року [мене] викликали повісткою до Куйбишевого, запевнивши, що буду мобілізований до армії... На станції Магедово... німців загнали у вагони, в яких перевозили худобу. В кожному вагоні було по 100—150 чоловік. Багато померло доро­гою, бо в них не було необхідного запасу харчів, а їхали до Солікамська півтора місяці. В Солікамську розмістили в таборі за колючим дротом, який охороняли військові з вівчар­ками... мерли, як мухи — були такі дні, коли ховали 20—25 чоловік..."
Іван Лук'янович ГЕНТІНГ,
смт Розівка, Запорізька обл.
*  *   *
"6 серпня 1941 року мене і мого брата Івана, 1924 року народження, арештували. Етапом пішки, під конвоєм відправили в Харківську тюрму. Звідти... ешелоном у Свердловську область в Івдельтабір..."
Яків Якович РЕЙМХЕ, колишній житель с. Рундевізе, нині с. Луганське Куйбишевського району Запорізької області (9).
Учитель початкової школи в селі Кам'янка Новомиколаївського району За­порізької області Іван Іванович Гальстер уже дорогою до Сибіру був "знятий" з потягу в Астрахані, заарештований і 20 січня 1943 року особливою нарадою при НКВС СРСР за­суджений до 10 років позбавлення волі за "контрреволюційну агітацію" у своєму селі. Подальша його доля невідома. Реабілітований 14 грудня 1988 року Запорізьким облас­ним судом за відсутністю складу злочину. (10).

Трактористу колгоспу ім. Р. Люксембург в с. Гросвейде (нині с. Просторе) Чернігівського району Запорізької області Якову Францовичу Енбрехту пощастило більше. Він був заарештований УНКВС по Запорізькій області 4 вересня 1941 року зате, що його батько у 1937 році був репресований і розстріляний органами НКВС. Особли­вою нарадою при НКВС СРСР Яків Францович був засуджений до 5 років концтаборів як соціально небезпечний елемент. Міру покарання відбував у Івдельтаборі НКВС СРСР (м. Свердловськ, Росія) до 10 вересня 1946 року. Після цього жив на спецпоселенні в Кустанайській області (Казахстан). 7 грудня 1988 року він також реабілітований Запорізьким обласним судом за відсутністю складу злочину. (11).
У цій протизаконній антигуманній акції "переселення німців" активну участь бра­ла запорізька міліція. Події на фронті, які розгорталися не на користь Червоної армії, ви­магали від 1500 працівників міліції, задіяних на арешти та виселення німців із За­порізької області, величезних фізичних і моральних сил. Адже за 8—10 днів потрібно бу­ло виселити 31320 німців та ще й на багатьох з них (на тих, що підлягали розстрілу чи на­правленню до концтаборів) провести формальне дізнання (розслідування). Начальник УНКВС по Запорізькій області В. Леонов (той, що так мужньо 18 серпня 1941 року відбивав о. Хортицю від німців) день і ніч затверджував постанови на арешт безневинних німців. А поставляли йому на "перемелювання" цей "живий матеріал" співробітники міліції та НКВС області. З такою блюзнірською роботою вони справилися, як було їм на­казано, до 2 жовтня. А вже 4 жовтня 1941 року, одержавши дозвіл Державного комітету оборони, Червона армія припинила захищати м. Запоріжжя й область. (12).
Старший оперуповноважений
3-го Запорізького міського
відділення міліції 
Архип Григорович
ПОНОМАРЕНКО
Фото 1940 чи 1941 р.
"Співробітники міліції та НКВС залишили обласний центр останніми і пішли в на­прямку Оріхова та Поліг. При відступі проявили мужність та героїзм", — про таке можна прочитати в багатьох творах місцевих авторів. Насправді було значно складніше і трагічніше. В архіві УМВС у Запорізькій області є особова справа пенсіонера органів міліції України Архипа Григоровича Пономаренка. В ній зберігається власноручно ним написана в листопаді 1950 року "Автобіографія", в якій є кілька сторінок, присвячених саме періоду оборони м. За­поріжжя та відступу з нього співробітників міліції. Ще раніше, в січні 1942 року, такі ж "зізнання" А. Г. Пономаренка перевіряв "за горячими слідами" слідчий інспекторського відділу НКВС УРСР молодший лейтенант Держбезпеки Герцберг і дійшов висновку, що во­ни правдиві. З цим висновком погодився тоді заступник наркому внутрішніх справ УРСР майор Держбезпеки Савченко. Ось що розповів у своїй "Автобіографії" Архип Пономаренко: "... 2 березня 1941 року мене направили на Дніпробуд у 3-є міськвідділення міліції на посаду старшого оперуповноваженого розшуку м. Запоріжжя. 18/ІХ—41 р. під час наближення німецько-фашистських військ до Дніпра у районі м. Запоріжжя начальник обласного уп­равління міліції т. Телегін дав мені розпорядження прийняти оборону на лівому березі Дніпра і дав у моє розпорядження 25 чол. рядового та оперативного складу; озброївшись вогнепальною зброєю, гвинтівками і гранатами, я прийняв оборону і тримав до 23 вересня 1941 року. Потім прибули військові частини, і я знову приступив до своєї галузевої роботи в м. Запоріжжі. З 1 жовтня 1941 року мене начальник 3-го міськвідділення т. Очеретяний виз­вав до себе в кабінет і запропонував узяти із собою 25 чол. міліціонерів, озброїти гвинтівка­ми, гранатами та зайняти оборону на лівому березі Дніпра, на 11-му селищі, на території 4-го міськвідділення міліції, тримати живий зв'язок з 157-м полком і з 3-м відділенням міліції, бо телефонного зв'язку ми вже держати не могли. Я виконав завдання, тобто, прийняв оборону. З жовтня 1941 року о 7 годині вечора я дізнався про те, що обласне Управління міліції і 3-є міськвідділення міліції евакуювалися з Запоріжжя в м. Осипенко (авт.- нині м. Бердянськ Запорізької області).
Водночас командир 157 полку мені сказав, що о 8 годині вечора вони також зніма­ють свою оборону та будуть відходити у м. Сталіне  (авт. -нині м. Донецьк)
Я дав розпорядження своїм міліціонерам, які були в резерві, знайти коней, підводи і разом із 157 полком будемо відходити. До 8-ї години в мене вже було 3 підводи та одна вантажна машина, я на вантажну машину посадив 16 ч. міліціонерів та їхні носильні речі, http://1.bp.blogspot.com/-N09ISeqWmxo/UC0fpWMpp_I/AAAAAAAAD-Y/o0JTIYT5QlU/s1600/пономаренко.jpgа сам узяв верхового коня і разом з 9-ма чол. міліціонерів і 157 полком ми почали відхо­дити. Дійшли до аеродрому в м. Запоріжжі, я зустрів началь­ника 3-го відділення міліції т. Очеретяного, якому передав 9 чол. міліціонерів, 3 підводи та верхового коня, а сам сів на підводу і їхав разом з міліціонерами. Не доїжджаючи до села Григорівки, нас зустрів противник, і ми разом з 157 полком прийняли бій, відбили противника і пішли вперед у напрям­ку м. Сталіно. Я весь час, скільки працював у розшуку, був одягнений у цивільний костюм. У той час я також був у цивільному. 6 жовтня 1941 року ми вдруге вступили в бій в с. Петрівка Куйбишевського району Запорізької області (авт.. -в Куйбишевському районі Запорізької обл. є с. Петрівське, а не с. Петрівка ). В цьому бою 157 полк був дуже розбитий. Командир запропо­нував нам здати зброю, гвинтівки, бо в них була потреба. Ми здали гвинтівки, частину гранат і револьвери. Я залишив собі браунінг № 1 і 7/Х—41 р. вирішили йти самі без військової частини. У цей час до 157 полку приєдналися 962 і 963 піхотні полки в с. Колоні Великотокмацького району Запорізької області. У той час нас, працівників міліції, залишило­ся 4 чол., а всі інші десь поділися, не знаю. Вони не вийшли з бою. Після другого бою я їх не бачив. Залишились: я, Очеретяний Ф. Ф. начальник 3-го відділення міліції, Синицький Михайло, дільничний уповноважений, і Шалдунов Василь оперуповноважений карного розшуку. Я побачив, що поповнення вже є, вирішив знову відходити разом з уцілілими 157 полку та 962—963 полками.
7/Х—41 р. приблизно о 3-ій годині дня противник знову з нами зав'язав бій у с. Федорівка, Куйбишевського району Запорізької обл. (авт..— нині Володарського району Донецької області). Вранці 8/Х—41 р. противник дав нам можливість вийти з с. Федорівки кілометрів на 10—12 і противник знову нас усіх узяв у мішок і до кінця дня взяв усіх у полон 157 полк, 962, 963 полки, тобто майже 5 ти­сяч чоловік, і негайно направив нас у с. Куйбишеве на колгоспний двір. Я, як був у цивільному, і зі мною Очеретяний, Синицький і Шалдунов, ми говорили червоноармійцям, що були мобілізовані на копання окопів. З німців нас ніхто нічого не питав. 10/Х—41 р. я запропонував Очеретяному, Синицькому та Шалдунову втекти з кол­госпного двору, бо на нас німці, як на вільних громадян, менше звертають уваги, ніж на військових. Вони дали мені згоду і приблизно о 3-4 годині дня ми вчотирьох пішли всі разом. Як тільки ми вийшли вглиб села, то від нас Синицький Михайло пішов у невідо­мому напрямку. Куди він пішов, я не знаю.
Ми залишилися втрьох і пішли у напрямку Ростова. Трохи не дійшовши м. Таган­рога мені стало відомо, що село Олексіївку зайняли німці. Шалдунов запанікував і весь час мене просив, щоб я викинув свою зброю — браунінг № 1. Я не погодився вики­нути, а викинув паспорт, у якому був штамп, що я працюю в органах міліції. Очеретяний також закопав у землю паспорт та партквиток... Шалдунов, побоявшись, що я не викинув зброї, від нас пішов у напрямку м. Запоріжжя. Я та Очеретяний пішли на схід, прой­шли с. Олексіївку і навіть не бачили німців. Я пішов з Очеретяним і вийшов у Ново-Шахтинському районі Ростовської області 18/ХІ—41 р. до своєї Радянської армії. Я зай­шов у штаб розташування частини, в мене була думка залишитися в рядах Червоної Армії, але мені начальник штабу сказав, що є наказ про те, що керівний склад органів міліції приймати заборонено, ідіть шукайте свою область і дав нам направлення до м. Чертково-Мілове.* Ми сіли з Очеретяним на потяг та й поїхали в Мілове. Коли приїхали, то дійсно Запорізьке обласне Управління знаходилося в Міловому.
21/ХІ—41 р. мене викликав Нарком т. Савченко, говорив зі мною і з Очеретяним, сказав мені написати рапорт. Я все йому описав, і 22/ХІ-41 р. мене направили на роботу на посаду старшого уповноваженого НКВС м. Старобільська Ворошиловградської об­ласті** Очеретяного направили в міліцію Боко-Антрацитовського р-ну,*** в оперативну групу...". (13).
Ось як було насправді з "мужністю і героїзмом" співробітників НКВС та міліції Запорізької області при відступі на початку жовтня 1941 року. їх тоді, по суті, спіткала, така ж сама доля, що й усю Червону армію — безладний відступ, паніка, плутанина в на­казах тощо. Поле бою у першу чергу покидали ті, кому потрібно було залишати його ос­танніми. Так, Управління міліції Запорізької області втекло з м. Запоріжжя, залишивши напризволяще весь свій підлеглий склад. Зрозуміло, що за такої ситуації кожен із співробітників міліції робив те, що підказували йому обставини, аби вижити. Десь хтось із них воював до останнього патрона, інший виявляв легкодухість і йшов подалі від фронту, ще інші — це здебільшого рядові міліціонери — влилися в ряди відступаючої в хаосі Червоної армії і невдовзі загубилися в нетрях війни. Декотрі з них, без сумніву, ви­явили мужність та героїзм на фронтах цієї найбільшої в історії людства бійні. На жаль, про таких співробітників міліції області поки що мало відомо.
Так, встановлено справді героїчний вчинок колиш­нього співробітника міліції Запорізької області Миколи Се­меновича Потапенка. Він народився 25 липня (за іншими джерелами 12 листопада) 1913 року в с. Андріївка тодішнього Андріївського, а нині Бердянського району За­порізької області в селянській сім'ї. З 16-річного віку вже працював у щойно організованому в 1929 році радянською владою колгоспі і водночас навчався. Закінчив усього шість класів середньої школи, сільськогосподарський технікум і після цього в своєму рідному колгоспі здобув посаду зоо­техніка. А з 20 квітня 1939 року він уже служив рядовим міліціонером Андріївської районної робітничо-селянської міліції.
На той час Микола Семенович був одружений на Марії Ігнатенко. В них у 1939 році народилася донька Зіна. (14).
Його доля тісно була переплетена з Червоною армією: в 1935—1937 рр. він служив у армії. (15). Вже працюючи міліціонером, був забраний знову до армії і брав участь в ра­дянсько-фінській війні 1939—40 рр. Тоді ж закінчив курси командирів взводів. (16).
Не встиг повернутися додому, як знову в лютому 1940 року був відкликаний Андріївським райвійськкоматом на п'ятимісячну перепідготовку командирів запасу. (17). Тоді Андріївська районна міліція написала на нього таку характеристику: "Потапенко під час служби в органах РС міліції виявив себе з позитивного боку, дисципліно­ваний, політично розвинений, ініціативний у основній та в громадській роботі... Висно­вок: ...може бути підвищений по службі на посаду дільничного уповноваженого". (18).
Після закінчення строку військової перепідготовки деякий час попрацював на своїй новій посаді — дільничним уповноваженим. А вже з 1941 року він — "командир роти 615 стрілецького полку (167 стрілецька дивізія, 38 Армія, Воронеж, фронт), лейтенант... од­ним з перших у полку 28.09.43 року зі своєю ротою переправився через Дніпро в р-ні Вижгорода (Київ, обл.) і захопив плацдарм. Загинув у бою на плацдармі 29.09.43 р. Звання Ге­роя Радянського Союзу присвоєне 29.10.43 р. посмертно. Нагороджений орд. Леніна, Чер­воної Зірки. Ім'я Героя висічене на меморіалі в парку Вічної слави в Києві, його носять піонерзагін та вулиця в с. Андріївка Бердянського району". (19).
У ряді книг, де розповідається про участь співробітників міліції у Вітчизняній війні 1941 — 1945 рр, можна прочитати, що Герої Радянського Союзу Іван Йосипович Копьонкін та Пантелій Борисович Лактіонов до початку цієї війни були працівниками міліції Запорізької області. Це ж саме трактується і в путівнику по музею працівників МВС Запорізької області випуску 1987 р.* Насправді І. Й. Копьонкін працював не в міліції, а в УНКВС по Запорізькій області. А Пантелій Лактіонов, котрий народився і жив у с. Новотроїцьке Бердянського району Запорізької області, був обліковцем Осипенківського (нині Бердянського) районного відділення міліції всього півтора роки — з 7 травня 1939 року до 29 листопада 1940 року, після чого звільнився з міліції за власним бажанням, бо вступив навчатися до Бердянського аероклубу, який був підпорядкований Червоній армії. Про це чітко зазначається у книзі "Герой Советского Союза": "Лактионов Пантелей Борисович в Радянській Армії з 1940 р.". (20).
Отже, нині про співробітника міліції Запорізької області, який став Героєм Ра­дянського Союзу під час Другої світової війни, можна говорити лише про одного — Ми­колу Семеновича Потапенка.
*   *   *
Після історично відомої Сталінградської битви (осінь 1942 року — зима 1943 р.) війська Червоної Армії, які так швидко відступали й здавали позицію за позицією воро­гові, почали нарощувати свої сили і відвойовувати втрачені землі. Слідом за наступаю­чими на захід військами рухалися підрозділи НКВС та міліції, які у звільнених містах і селах негайно, разом з обкомами комуністичної партії та з обласними радами депутатів трудящих, відновлювали радянський порядок та соціалістичне (у більшовицькому ро­зумінні) життя. Співробітники НКВС, які вривалися у населенні пункти на плечах солдатів-червоноармійців, займалися своєю звичною справою — виявляли ворогів народу: поліцаїв, старост, "фольксдойче"(«фольксдойче" — люди, які симпатизували Німеччині, прийняли добровільно підданство цій країні та одержували від неї всяку допомогу під час окупації (авт.), словом, зрадників батьківщини та комуністичної партії і, як правило, таких, без слідства й суду, розстрілювали.
Працівники міліції — підручні енкавеесівців та їм підпорядковані (наркомат був один і нарком на обох один) — також виявляли дезертирів Червоної армії, поліцаїв, "фольксдойче" і їм подібних зрадників батьківщини та передавали їх службі НКВС, а самі займалися своєю звичною роботою — розшукували і притягували до кримінальної відповідальності бандитів, розбійників, грабіжників, злодіїв, яких тоді було предостатньо.
За такою схемою й діяли співробітники міліції Запорізької області. Разом із військами Червоної армії у вересні 1943 року вони вже були на території області. Перші населені пункти Запорізького краю, які межували з Донбасом, радянські війська звільни­ли 14 вересня. (21). А 17 вересня війська Південного фронту визволили місто Пологи. (22). Саме тут, з тих співробітників міліції, які були в діючій Червоній армії або прибу­ли сюди за вказівкою НКВС республіки, почало формуватися Управління міліції НКВС Запорізької області. Датою фактичного створення цього органу слід вважати 28 листопа­да 1943 року. Саме цього дня відбулося засідання бюро Запорізького обкому КП(б)У, на якому пунктом восьмим були такі питання:
"Про затвердження тов. Роговцева С. І. начальником У НКВС по Запорізькій об­ласті".
"Затвердити тов. Роговцева Стефана Івановича, члена ВКП(б) з 1930 року, началь­ником Управління Народного Комісаріату Внутрішніх Справ по Запорізькій області. ЦК КП(б)У і ЦК ВКП(б) затвердити цю постанову.
Про затвердження тов. Козакова С.М. заступником начальника Управління НКВС — начальником Управління міліції
по Запорізькій області.


Затвердити тов. Козакова Сергія Михайловича, члена ВКП(б) з 1926 року заступ­ником начальника Управління Наркомату Внутрішніх Справ — начальником Уп­равління міліції по Запорізькій області.
Просити ЦК КП(б)У і ЦК ВКП(б) затвердити цю постанову. (23).
Є відомості, що цю посаду С.М. Козаков неофіційно посідав з липня 1943 року. Він народився 1906 року в м. Кур­ську, росіянин. Трудову діяльність розпочав дуже рано — з 13 років, працюючи "чорноробом" на Курській залізничній станції. У 1928 році служив у Червоній армії — був артилеристом-курсантом у 55 артилерійському полку. В 1929—1930 рр. працював пропагандистом та завідуючим партійним Кабіне­том Костянтинівського міськкому КП(б)У Сталінської (нині Донецької) області. В 1930 році комуністично-партійними ор­ганами був направлений на роботу в міліцію. Працює на ко­мандно-політичних посадах Сталінської та Ворошиловградської областей (нині Донецька та Луганська області Ук­раїни). В 1942 році був призначений начальником Державтоінспекції Джамбульської області (Казахстан).
Коли в липні 1943 року був призначений поза межами Запорізької області виконувачем обов'язки начальника уп­равління міліції цієї області, то мав всього-навсього "загальну нижчу" освіту — закінчив 3 класи початкової школи в 1916 році і Губрадпартшколу в 1926 році". (24). В липні 1943 року був у званні підполковника міліції. Брак освіти компенсувався його природними людськими якостями: добротою, кмітливістю, високою порядністю у своїх вчинках. Прав­да і справедливість для Сергія Михайловича були наріжним каменем його життя. У будь-яку вільну хвилину він прагнув читати художні твори й політичну літературу. І це дало свої позитивні результати. Він міг вільно розмовляти на будь-які теми і з простолюдом, і з освіченою інтелігенцією. Мав неабиякий ораторський хист, у зв'язку з чим міг запалити своєю ідеєю велику й малу аудиторію слухачів. Підлеглі його обожнювали і ладні були
йти за ним в огонь і воду. Це був керівник від народу і завжди з народом. Він справді "горів" на роботі: майже ніколи не був удома — завжди у відрядженні по районах області або в своєму надто скромному кабінеті (без м'яких меблів і з твердими стільцями) з 7-ої години ранку і до 1—2-ої години ночі. Та ніколи не забував, що він мав "нижчу освіту" і, як тільки випала нагода — коли полегшала оперативна обстановка в області — негайно здав відповідні документи до Вищої школи міліції МДБ СРСР (на заочне відділення) і блискуче — на "відмінно" — її закінчив, здобувши, таким чином, вищу юридичну освіту. Ця подія сталася в його житті у 1952 році.
А перед цим були вельми напружені роки. Повернімося до вересня 1943 року, коли в Пологах почало формуватися Управління міліції Запорізької області. Основна частка цієї копіткової роботи, звісно, лягла на плечі С. М. Козакова. Йому вдалося в першу чергу сформувати стрижневі підрозділи управління міліції — це відділи карного розшуку та бо­ротьби з бандитизмом. Карний розшук очолив С. І. Баженов, а відділ боротьби з бандитиз­мом, робота якого була тісно пов'язана з діяльністю управління НКВС, дістався "чистому" енкавеесівцю Олександру Петровичу Федоренку, 1901 року народження, уродженцю с. Хороше Харківського району Харківської області. З 1927 року — він уже агент, старший агент транспортного відділу ДПУ на залізничній станції Попасна Північно-Донецької залізниці. На початку Другої світо­вої війни (1941 рік) О. П. Федоренко обіймав посаду началь­ника відділу НКВС м. Слов'янська Сталінської (нині До­нецької) області. Під час війни був у резерві відділу кадрів НКВС УРСР і виконував різні спеціальні завдання. З 30 ве­ресня 1943 року кадри УРСР "кинули" його на відповідальну роботу — боротьбу з бандитизмом у важливій для України об­ласті, якою була на той час Запорізька. Мав він тоді звання "капітан Держбезпеки". В листопаді 1944 року йому було при­своєне звання майора Держбезпеки. До кінця своєї служби в органах міліції (а він був звільнений з органів МВС 21 берез­ня 1949 року "за станом здоров'я) О. П. Федоренко так і не пе­рекваліфікувався з "енкавеесівця" в "міліціонера". (25). Попри це, він залишив помітний слід у повоєнній розбудові робітни­чо-селянської міліції Запорізької області. Бо відразу після звільнення м. Запоріжжя й області від німецько-фашистських окупантів (жовтень—листопад 1943 року) і в перші повоєнні роки цей край був переповнений дезертирами з Червоної армії — це були здебільшого колишні злодії, грабіжники, розбійники, яких закликав уряд країни воювати з "німцями". А ці "вояки" часто залишали поле бою і тікали у звільнені від фа­шистів населені пункти, де продовжували займатися своєю звичною "чорною справою" — крадіжками, грабунками, розбоями. Боротися з цими покидьками суспільства доводилося усією громадою і, в першу чергу, відділу боротьби з бандитизмом, яким керував О. П. Фе­доренко. Робочий день у нього був без початку й кінця. Вже на початку 1949 року розгул бандитизму в області був припинений і навіть пішов на спад. Та здоров'я в начальника відділу боротьби з бандитизмом було підірване. Довелося звільнятися з органів МВС "за станом здоров'я". А через кілька років (21 липня 1952 року) О. П. Федоренко назавжди за­лишив м. Запоріжжя і поїхав на свою батьківщину — в Харківську область.( авт..- з облікової картки О. П. Федоренка, що зберігається в пенсійному відділі УМВС України в Запорізькій області.) Тут варто згадати ще раз про Архипа Григоровича Пономаренка (про нього вже го­ворилося, коли йшлося про відступ наших військ і міліції з м. Запоріжжя та області у жовтні 1941 року). Він — один з найяскравіших особистостей того часу і заслуговує на найвищу похвалу як представник найвідданіших синів Вітчизни. Архип Григорович на­родився у 1904 році в с. Саксаган П'ятихатського району Дніпропетровської області в бідній селянській сім'ї, українець, мав лише неповну середню освіту (закінчив 7 класів сільської школи). Свою трудову діяльність розпочав наймитом у заможних односельців. У 1927—1928 роках працював бурильником рудоуправління в м. Кривий Ріг. З 1928 ро­ку свою подальшу долю пов'язав з органами міліції. Працював міліціонером, старшим міліціонером, оперуповноваженим і старшим оперуповноваженим карного розшуку. З 1934 року він уже працює в м. Запоріжжі на оперативній роботі. Перше офіцерське зван­ня — молодший лейтенант міліції — здобув 9 травня 1939 року. З 2 березня 1941 року йо­го направили на Дніпробуд у третє відділення міліції м. Запоріжжя на посаду старшого оперуповноваженого карного розшуку, на якій працював до 3 жовтня 1941 року, тобто, до дня відступу правоохоронних органів з обласного центру. Потім, як відомо, разом з військами Червоної Армії, був у оточенні німців — з 15 жовтня до 3 листопада 1941 року. За цей час разом з іншими співробітниками міліції встиг побувати у фашистському по­лоні в селищі Куйбишеве Запорізької області (з 7 жовтня до 10 жовтня). З полону успішно втік і, знайшовши аж у Ростовській області штаб відступаючої Червоної Армії, почав проситися зарахувати його в діючу армію. Але йому категорично відмовили, поси­лаючись на наказ про те, "що начальницький склад органів міліції приймати заборонено". (26). А відтак, А. Г. Пономаренко був залишений на роботі в органах НКВС і продовжу­вав працювати на посаді старшого оперуповноваженого карного розшуку спочатку в м. Старобільську Ворошиловградської (нині Луганської) області, з 20 грудня 1942 року — в управлінні міліції м. Баку (Азербайджан), а з 10 травня 1943 року — на такій же по­саді в м. Курську (Росія). Коли у вересні 1943 року в м. Пологах Запорізької області по­чали формуватися підрозділи міліції нашого краю, то в управлінні кадрів НКВС України згадали за Архипа Пономаренка й відкликали його 24 вересня 1943 року у своє розпо­рядження й тут же призначили начальником 3-го відділення міліції м. Запоріжжя, того самого підрозділу, в якому він працював до 3 жовтня 1941 року старшим оперуповнова­женим карного розшуку. В своїй автобіографії, що зберігається в особовій справі архіву УМВС у Запорізькій області, А. Г. Пономаренко писав: "Я весь час просувався з передо­вими частинами Радянської Армії до визволення м. Запоріжжя. 15/Х-43 р. прибув у За­порізьке 3-є міськвідділення міліції. 24/Х-43 р. за дорученням Запорізького обкому партії на мене було покладене оперативне завдання взяти участь і бути провідником фор­сування ріки Дніпра поблизу греблі на правий берег Дніпра, провести військові частини Радянської Армії з розрахунком очистити правий берег Дніпра від німецько-фа­шистських військ. Одержане завдання я виконав з честю...". (27).
Це було нелегке завдання, і Пономаренко не лише вказував бійцям, у якому на­прямку пливти, де висаджуватися на берег, а й мужньо бився за захоплення плацдарму. Про це красномовно свідчить орден Вітчизняної війни 2-го ступеня, якого він був удос­тоєний 5 лютого 1944 року "за успішне виконання завдання командування 3-го Ук­раїнського Фронту при форсуванні ріки Дніпро та висадці десанту на острів Хортиця" 24 жовтня 1943 року. (28).
В інших документах особової справи А. Г. Пономаренка за № 11784, яка збері­гається в УМВС по Запорізькій області, ця дата висадки десанту називається 20 жовтня 1943 року. (29).
Пізніше, 10 квітня 1945 року, Президія Верховної Ради СРСР ще раз повернулася до висадки червоноармійців на о. Хортицю у жовтні 1943 року і вирішила за необхідне своїм Указом нагородити начальника 3-го міського відділення міліції м. Запоріжжя А. Г. Пономаренка "за успішне виконання по лінії НКВС завдання в період форсування ріки Дніпро військами 3-го Українського фронту" ще й орденом Червоної Зірки. (ЗО). Так, співробітник запорізької міліції А. Г. Пономаренко за виявлену мужність та ви­нахідливість у проведенні військ Червоної армії через р. Дніпро на правий берег одержав два надто вагомих у тодішню війну ордени.
Згодом він був також нагороджений орденом Червоного прапора за вислугу років в органах міліції (5 жовтня 1954 року), медалями "За перемогу над Німеччиною у Ве­ликій Вітчизняній війні 1941—1945 рр." та "За оборону Кавказу" (9 травня 1945 р.), мав подяки від керівництва НКВС та МВС України за конкретні успішно виконані опера­тивні завдання (1952 рік). (31).
Та всі ці ордени й медалі не змогли змити з його біографії однієї "чорної" плями — це його триденне перебування в німецькому полоні (з 8 жовтня до 10 жовтня 1941 року). Прискіпливі до будь-якої дрібниці і ладні будь-коли з мухи зробити слона, енкавеесівці постійно копалися в біографічних відомостях Архипа Григоровича та його родичів. На­решті, було встановлено, що "його брат Пономаренко Петро Григорович в період Вітчиз­няної війни знаходився в полоні у німців, звільнений американськими військами". (32). А факт триденного перебування в німецькому полоні Архипа Григоровича тепер був на­завжди віднесений до "компрометуючих його матеріалів". (33). На роботі почалися відверті й неприховані утиски. Ще до цього, 28 серпня 1944 року, А.Г. Пономаренка при­значають начальником Мелітопольського міського відділу міліції. Тут він, як і скрізь, на­полегливо й сумлінно працює, весь віддається роботі. Про це красномовно свідчить ха­рактеристика, написана начальником Управління міліції УНКВС Запорізької області С.М. Козаковим 9 серпня 1945 року: "...Під час роботи начальником міліції м. Мелітопо­ля показав себе ініціативним, дисциплінованим, під його керівництвом міліція поліпши­ла свою роботу... має авторитет, вимогливий до себе та підлеглих". (34). А вже 28 червня 1947 року бюро Мелітопольського міського комітету КП(б)У "просить звільнити т. По­номаренка і перевести на роботу з меншим обсягом. Посаді, яку обіймав, не відповідає. (35). На це "прохання" невдовзі зреагували в УМВС Запорізької області: 2 січня 1948 ро­ку на Пономаренка була написана "партійно-службова характеристика", в якій, зокрема, відзначається, що начальник Мелітопольського міського відділу міліції "недостатньо знає оперативну та слідчу службу, малограмотний, не може самостійно складати опера­тивні й слідчі документи, мало контролює роботу карного розшуку та відділення бороть­би з розкраданням соціалістичної власності". (36). Того ж дня начальник Управління МВС Запорізької області полковник Роговцев підписує листа, адресованого рес­публіканському МВС, у якому говориться: "Управління МВС Запорізької області про­сить звільнити капітана міліції Пономаренка Архипа Григоровича з посади заступника начальника Мелітопольського МВ МВС Запорізької області (у зв'язку з тим, що органи міліції тоді були в складі НКВС—МВС, то начальник міліції району, міста, області був одночасно (автоматично) заступником начальника НКВС—МВС району, міста, області - авт.) і призначити його заступ­ником начальника Пологівського РВ МВС Запорізької області. (37).
Але й тут йому не дають спокою. У серпні 1950 року новий начальник Управління МДБ Запорізької області полковник Голубєв, який на цій посаді замінив С. Роговцева, знову просить своє київське керівництво "звільнити майора міліції Пономаренка Архи­па Григоровича з посади начальника Пологівського райвідділення міліції МДБ За­порізької області...". (38). Причини цього "прохання" тепер не вказуються зовсім — звільнити та й годі. І все-таки А. Г. Пономаренку якось вдається протриматися в органах міліції на керівних посадах у самому м. Запоріжжі до кінця 1954 року. Врешті-решт,в "послужному" списку його особової справи, що знаходиться в УМВС Запорізької об­ласті, є такий запис: "Звільнений з органів міліції через хворобу з 1 січня 1955 р.". (39). Після цього А.Г. Пономаренко ще довго працював у народному господарстві і помер на­прикінці літа 1994 року на 90-му році свого життя.
В розбудові міліції Запорізької області в повоєнний час чималу роль відіграв та­кож Лозов Василь Михайлович. Коротким і вельми буремним був його життєвий шлях, кінець якого тісно переплетений із Запорізьким краєм. Народився В.М. Лозов 1913 року в с. Чугуївка того ж району Усурійської області, в російській родині. Його трудова біог­рафія розпочалася в 1932 році, коли він став секретарем однієї із сільських рад При­морського краю. А вже в 1938 році він пов'язав свою долю з органами міліції, обійнявши посаду оперуповноваженого карного розшуку Анучинського районного відділення міліції НКВС Приморського краю. Далі його службова кар'єра стрімко летить вгору, він — оперуповноважений, а невдовзі старший оперуповноважений відділу боротьби з роз­краданням соціалістичної власності та спекуляцією алі цей відділ буде позначатися так: ВБРСВ, відомий в народі рос. як ОБХСС- авт.) УМ УНКВС Уссурійської області, курсант Ленінградської школи начальницького складу, начальник відділення відділу УМ УНКВС Уссурійської області Приморського краю, начальник оперативного відділу цього ж Управління міліції. А 18 жовтня 1943 року його відкликають з цієї посади в роз­порядження відділу кадрів НКВС СРСР, де призначають виконувачем обов'язки на­чальника ВБРСВ та спекуляцією УМ НКВС по Запорізькій області. Вже 10 листопада 1943 року В.М. Лозов прибув до м. Запоріжжя і негайно включився в роботу, а вірніше, почав з нуля створювати обласний ВБРСВ та аналогічні підрозділи в містах і районних центрах, звільнених від фашистів. Місто Запоріжжя ще входило у прифронтову смугу. Тут було чимало дезертирів Червоної армії, якими, в основному, займався карний роз­шук на чолі з С.І. Баженовим.
Та найбільш привільно відчували себе спекулянти, розкрадачі державного майна зі складів ледь дихаючих жит­тям заводів, фабрик. Знахабніли й торгівці, які безсоромно, відкрито обкрадали робітничий клас. Словом, вся нечистота суспільства випливла на поверхню і безжально душила тру­дарів. Саме з такими підлотниками й довелося вступити в бо­ротьбу ВБРСВ та спекуляцією, яким керував В.М. Лозов. І слід віддати йому належне: зі своїми складними обов'язками він справлявся успішно. У лютому 1945 року керівництво УМ УНКВС Запорізької області його роботу характеризува­ло так: "Тов. Лозов В.М. в умовах роботи прифронтової сму­ги на визволеній території м. Запоріжжя й області вжив енергійних заходів для створення й організації боротьби з розкраданням соціалістичної власності та державних ціннос­тей у промислових підприємствах та органах постачання, в результаті... притягнуто до кримінальної відповідальності 1370 чол., у тому числі заарештовано 600 чол. Тільки по місту Запоріжжю вилучено в розкрадачів і спекулянтів продто­варів на 257 тисяч рублів". (40).
Словом, служба ВБРСВ та спекуляцією, керована В.М. Лозовим, була в області на належній висоті, її поважало керівництво області і боялися розкрадачі державного майна. Сам начальник цього підрозділу міліції не був обділений почестями. Вже 1 травня 1945 року він був нагороджений медаллю "За бойові заслуги", а 29 жовтня цього ж ро­ку — медаллю "За перемогу над Німеччиною у Великій Вітчизняній війні 1941—1945 рр.". (41). У травні 1946 року йому було присвоєне "чергове спеціальне звання "капітан міліції". (42). І раптом у нього різко погіршало здоров'я. В службовій атестації за 24 листопада 1948 року вже читаємо, що Василь Михайлович Лозов "має обмежені рухи правої но­ги". (43). Але його не "списують" зі служби. Навпаки, 31 бе­резня 1949 року він підписує нове зобов'язання про службу в органах міліції. А невдовзі, 23 травня 1949 року, він помер. Йому було лише 36 років...
У цей повоєнний час, коли на визволеній від фашистів території почали відновлювати роботу всі колишні установи радянської влади, активну участь брали в процесі відновлен­ня діяльності Запорізької міліції також Григорій Федорович Котов (в 1943—1945 рр. слідчий, старший оперуповноважений відділу боротьби з бандитизмом), Микола Харитонович Карпенко (в 1943—1944 рр. — старший інженер ДАІ УМ УНКВС, а в 1951-1957 рр. - начальник ДАІ УВС області), Іван Олександрович Клочков (в 1943—1949 рр. — оперуповноважений, старший оперуповноважений відділу кадрів УНКВС області — безпосередньо займався добором міліцейських кадрів). Леонід (Лайб) Матисович Штайн (в 1943—1944 р.р. — інспектор, старший інспектор паспортного відділу УМ УНКВС, в січні 1945 р. — старший оперуповно­важений відділу карного розшуку УМ УНКВС, з березня 1945 р. до січня 1957 р. — начальник секретаріату УМ УНКВС (УВС)області), Іван Андрійович Микитюк (началь­ник та організатор післявоєнної Державтоінспекції області). У перші повоєнні роки плідно працював у органах міліції Запорізької області Камерістий Степан Григорович. Він народився 1904 року в с. Волчанськ того ж району Харківської області. Його трудова діяльність розпочалася з 1915 року. Працював у різні роки наймитом, кочегаром цук­рового заводу, слюсарем сільськогосподарських машин тощо. З 1928 року він — помічник командира взводу ЧОН (рос. — частини особливого призначення (далі ЧОП) ОДПУ в м. Одеса, курсант Одеської школи середнього началь­ницького складу ЧОП ОДПУ УСРР. Закінчивши школу, він за призначенням кваліфікаційної комісії приїхав у 1931 році працювати на посаду командира взводу ЧОП ОДПУ в м. Запоріжжя. Згодом всього один рік працює командиром дивізіону відомчої міліції м. Кривого Рогу, а вже з 1935 року Камерістий знову в м. Запоріжжі. Спершу його призначають інспектором військово-обліко­вого столу відділу міської міліції. А з 1936 року він — на різних оперативних посадах цьо­го відділу міліції. Вітчизняна війна 1941 року застала його на посаді начальника 5-го відділення міліції м. Запоріжжя. З жовтня 1941 року до жовтня 1943 року Степан Григо­рович знаходиться в резерві НКВС СРСР, виконує різні оперативні доручення на Кав­казі. У своїй біографії він пише: "14 жовтня  1943 року я прибув до Запоріжжя разом з Червоною Армією і 29 жовтня 1943 року призначе­ний начальником 1-го міського відділення міліції, де попра­цював до 8 травня 1944 року і після до листопада місяця хворів... З 18 грудня 1944 року — начальник 3-го міського відділення міліції м. Запоріжжя". (44). З 13 березня 1951 ро­ку був призначений начальником 4-го відділення ВБРСВ УМ Запорізького обласного УМДБ. У зв'язку з важкою хво­робою (туберкульоз легенів) вимушений був у 1952 році пе­рейти на роботу з меншим обсягом відповідальності. А 29 липня 1954 року заступник міністра внутрішніх справ СРСР генерал-лейтенант Стаханов підписав такий наказ:
"Звільнити за хворобою в запас Міністерства оборони СРСР майора міліції Камерістого Степана Григоровича — начальника відділення з видачі дозволів на зброю та розмно­жувальні апарати Управління міліції УМВС Запорізької об­ласті". (45).
С. Г. Камерістий за мужність у Великій Вітчизняній війні, самовіддану та бездоганну працю в органах міліції нагороджений орденами Червоного Прапора та Червоної Зірки, медалями "За перемогу над Німеччиною у Великій Вітчизняній війні 1941 — 1945 рр." і "За оборону Кавказу". (46).
Вагомий внесок у відновлення роботи запорізької міліції в повоєнний період зробив також Таранник Панас Се­менович, 1893 року народження. Його батьківщиною є с. Преображенка Межевського району Дніпропетровської області. В органах міліції з 1921 року. А з 1939 року він — начальник спецвідділення Управління робітничо-селянської міліції по Запорізькій області. На початку війни (1941 рік) — заступник начальника 1-го відділення оперативного відділу УМ УНКВС Запорізької області. З 1 жовтня 1943 року НКВС УРСР при­значив його начальником оперативного відділу УМ НКВС Запорізької області і на цій посаді він працював до звільнення з органів міліції 11 січня 1951 року "за інвалідністю". За плідну працю в міліції та участь у Великій Вітчизняній війні нагоро­джений орденами Леніна і Червоного Прапора та медалями "За оборону Кавказу" і "За перемогу над Німеччиною у Ве­ликій Вітчизняній війні 1941—1945 рр.". (47).
У перші повоєнні роки в Запорізькій міліції успішно працювали на оперативній роботі та керівних посадах також заступник начальника УМ НКВС області майор міліції Микола Райченко, заступник начальника ВБРСВ області капітан міліції Самодуров, начальник паспортно-реєстраційного відділу обласного апа­рату майор міліції Лебедєв, начальники 2-го Запорізького міського відділення міліції старший лейтенант міліції Карамзін (до вересня 1944 р.) і Дубик Карл Купріянович (з 12 вересня 1944 року), начальники 4-го Запорізького міського відділення міліції старший лейтенант міліції Волощенко (до серпня 1944 року) і Аврутін Семен Мойсейович (з 22 серпня 1944 року), начальник 1-го Запорізького міського відділення міліції Махонін Григорій Митрофанович (з 12 вересня 1944 року), заступник начальника УМ НКВС по Запорізькій області майор міліції Якимець.
В надто складних умовах доводилося створювати усі підрозділи й установи НКВС області, неймовірно важко було в них працювати усім співробітникам правоохоронних органів. Найбільша проблема — брак кадрів. Вона вирішувалася дуже повільно. Кожно­му призначеному на будь-яку посаду співробітнику міліції доводилося працювати без вихідних, забувши про сімейний затишок. І все-таки підрозділи створювалися швидко і працювали безперервно. Вже 15 жовтня 1943 року в м. Запоріжжі були "організовані і приступили до виконання своїх прямих обов'язків три міські пожежні команди" НКВС. їхніми силами станом "на 26/Х-43 р. погашено 26 пожеж у місті". В цих командах налічу­валося особового складу 148 чоловік. (48).
У цей час м. Запоріжжя входило, як уже відзначалося, у прифронтову зону і мог­ло будь-коли знову стати ареною жорстоких боїв. У цих умовах на міліцію покладалося чи не найперше завдання — відселити населення міста й області з прифронтової смуги. З цією метою 18 листопада 1943 року виконуючий обов'язки начальника УМ УНКВС по Запорізький області підполковник міліції С. М. Козаков затвердив секретний план, у якому, зокрема, говорилося: "Для успішного здійснення відселення до 23 листопада ц.р. провести наступне:
1. При УМ НКВС створити штаб керівництва з відселення. Начальником штабу призначити заст. нач. УМ НКВС — майора міліції Райченка, членів штабу відрядити до міських відділень міліції для надання практичної допомоги:
1) Заст. нач. ВБРСВ — капітан міліції Самодуров — 1-ше відділення міліції, на­чальник ПРВ (авт.— паспортно-реєстраційний відділ) — майор міліції Лебедєв — 2-е відділення міліції.
3)  Оперативний відділ — капітан міліції Таранник — до 3-го відділення міліції.
4)  Ст. інспектор ДАІ — ст. лейтенант міліції Карпенко — 4-е відділення міліції.

Пункти відділення
Виконавці
1-й кущ — територія 1-го міськвідділення міліції
2-й кущ — територія 2-го міськвідділення міліції
3-й кущ — територія 3-го міськвідділення міліції
4-й кущ — територія 4-го міськвідділення міліції
нач. 1-го міськвідділення міліції ст. лейте­нант міліції Камерістий
начальник куща — начальник 2-го міськ­відділення міліції ст. лейтенант міліції Карамзін
начальник куща — начальник 3-го міськ­відділення міліції ст. лейтенант міліції Пономаренко
начальник куща — начальник 4-го міськ­відділення міліції ст. лейтенант міліції Волощенко". (49).
Про те, що м. Запоріжжя ще довго входило у прифронтову смугу і в цих умовах на міліцію покладалися незвичні й надто складні обов'язки, свідчить і такий факт: 24 січня 1944 року відбулося засідання бюро Запорізького міськкому КП(б)У та виконкому міської Ради депутатів трудящих, на якому розглядалося питання "Про розташування особового складу батальйону авіазагону 521". Було вирішено так, як це завжди вирішу­валося в умовах воєнного часу:
"1. Для розташування особового складу БАЗ 521 закріпити бараки Військового містечка Аеродрому ст. Мокра.
Зобов'язати начальника 2-го відділення міліції і Сталінської райради в дводен­ний термін виселити всіх громадян, які проживають на території Військового містечка в бараках...
2.   ...Зобов'язати командира батальйону тов. Пушкіна виділити транспорт для пере­селення громадян з бараків.
Секретар Запорізького                                               Голова Запорізької міськради
МК КП(б)У КОМАРОВ                                        депутатів трудящих
СОКИРЧЕНКО. (50).
А ось ще один документ того часу: 25 січня 1944 року штаб МПВО м. Запоріжжя письмово повідомляв секретарю міськкому ВКП(б) П. Комарову, що "23.1.44 р. о 18 год. 10 хв. на м. Запоріжжя був вчинений наліт ворожої авіації, в кількості 23-х літаків ХЕ-III. Противником було скинуто на ст. Запоріжжя-1 і прилягаючі до станції селища близь­ко 400 фугасних бомб вагою від 25 до 500 кілограмів.
Наслідки нальоту такі:
1.   Вбито всього 38 чол., з них військовослужбовців — 19.
2.   Поранено всього 75 чол., з них військовослужбовців — 59.
3.   Зруйновано будинків — 49.
4.   Частково зруйновано будинків — 75.
5.   Зруйновано інших будинків — 8.
6.   Частково зруйноване паровозне депо — 1.
7.   Частково зруйноване вагонне депо — 1.
8.   Пошкоджено залізничних шляхів — 25.
9.   Зруйновано стрілок — 5.

10.   Пошкоджено англійських паровозів — 2.
11.   Зруйновано пакгаузів — 2.
12.   Згоріло 4-й остових вагони — 1.
13.   Згоріло 4-й остових цистерни — 1...
Начальник штабу МПВО м. Запоріжжя
капітан                                                                                        ТАРАСЕНКО". (51).
У таких прифронтових умовах займатися охороною громадського порядку міліції було, ще раз варто наголосити, дуже складно. І все-таки правоохоронні органи не розгуби­лися, вони працювали напружено і в унісон з оперативною обстановкою. Міліція визна­чила для себе ряд найважливіших і найнагальніших проблем, з якими повела рішучу бо­ротьбу. У списку таких пріоритетів стояло вирішення питання боротьби з дитячою бездо­глядністю та безпритульністю. Вже 1 грудня 1943 року заступник начальника УНКВС, він же начальник обласного управління міліції підполковник міліції С. М. Козаков, відправив секретарю Запорізького міського комітету КП(б)У Комарову та голові викон­кому міської ради депутатів трудящих Сокирченку листа, в якому, зокрема, говорилося: "З метою забезпечення розгортання роботи для боротьби з дитячою бездоглядністю та безпритульністю прошу розглянути питання про організацію дитячих кімнат...
... бажано їх розташувати на території кожного відділення міліції, а саме:
1-е міськвідділення міліції — центр міста, ст. частина.
2-е міськвідділення міліції — Південне селище.
3-є міськвідділення міліції — Шосте селище.
4-е міськвідділення міліції — 13 селище.
...Доручити Міськнаросвіті та Міськкому Комсомолу організувати і провести терміном до 20.ХІІ.43 року роботу з виявлення дітей, котрі залишилися без батьків, на предмет влаштування їх у дитбудинки і залучення до праці.
Для попередження появи бездоглядних і безпритульних дітей зобов'язати Міськнаросвіту та Міськком комсомолу встановити чергування педагогів, гро­мадських інспекторів відділів народної освіти, членів Комсомольсько-молодіжних бригад і бригадмільців у місцях громадського користування, на ринках, у кіно, парках, садах і т. д.".
До цього листа був доданий розроблений міліцією проект постанови Запорізького міського комітету КП(б)У та виконкому міської ради депутатів трудящих "Про ор­ганізацію та обладнання дитячих кімнат при міських відділеннях міліції". (52), який був прийнятий до виконання.
Згідно з цією постановою у боротьбу з дитячою бездоглядністю та безпри­тульністю включилися всі: райкоми КП(б)У, виконкоми рад депутатів трудящих усіх рівнів, житлово-комунальні управління, квартальні комітети, управбудинками, комсо­мольсько-молодіжні загони, бригади сприяння міліції (БСМ), інші громадські ор­ганізації та окремі громадяни. (53).
У цей час допікала запорізьку міліцію ще одна проблема — боротьба з дезертира­ми Червоної армії. Справа полягала не в тому, щоб виловлювати солдатів, які тікали з поля бою, і знову відправляти їх на передову, а в тому, що подібні "вояки", як уже зазна­чалося, поповнювали ряди небезпечних злочинців — крадіїв, грабіжників, розбійників тощо.
Особливо вони розперезалися наприкінці 1943 року. Міліція області, а конкретно працівники карного розшуку й зовнішня служба зробили все від них залежне, аби побо­роти злочинність солдатів-дезертирів. Як це відбувалося, видно з "спецзаписки "Про ліквідацію груп та кримінально-злочинного елементу", направленої 3 лютого 1944 року секретареві Запорізького міськкому КП(б)У Комарову під грифом "цілком таємно". У цьому документі повідомлялося, що, починаючи з "січня 1944 року в м.Запоріжжі знач­ний наплив злочинного елементу дезертирів РСЧА з кримінальним минулим.
За січень місяць 1944 року відділом Карного Розшуку розкриті і ліквідовані 4 гру­пи кримінальників, які активізували свою злочинну діяльність, займалися кваліфікова­ними крадіжками, роз'їжджали по залізничних станціях міст, які були визволені від німецьких окупантів.
29 січня 1944 року на підставі відомостей, одержаних відділом Карного Розшуку, заарештовано 6 чоловік кримінальників, котрі дезертирували з військової частини 224:
Саратов, він же Уханов Петро Михайлович, 1921 р.н., уродженець м. Вологда, при німецьких окупантах проживав в м. Ростові, в минулому засуджений за бандитизм;
Андрєєв Віктор, 1918 р.н., в минулому кримінальник, неодноразово судимий;
Малишев Петро, 1918 р.н., уродженець Новосибірської області, в минулому суди­мий за крадіжки;
Рижков Леонід, 1926 р.н., уродженець м. Запоріжжя, в минулому судимий, в 1943 р. у жовтні місяці був призваний у РСЧА;
Басалаєв Михайло, 1919 р.н., уродженець Новосибірської області, в минулому су­димий за крадіжки.
Перелічена група наприкінці жовтня 1943 року організовано дезертирувала з військової частини 224, яка дислокувалася в міст. Росиші, після дезертирства Андрєєв дістав чисті бланки з гербовою печаткою, сфабрикував на всю групу фіктивні командиро­вочні посвідчення, до них розпорядження про те, що команда бійців під керівництвом стар­шини військової частини № 70 евакороти направляється у м. Мелітополь у справах служби.
Зі сфабрикованими документами група роз'їжджала по містах: Полтаві, Кремен­чуці, Синельниковому, Лозова, займалася злочинною діяльністю — крадіжками і грабун­ками, викрадене та награбоване реалізовували, на ці гроші пиячили...
Слідча справа зі звинувачення перелічених заарештованих була направлена Військовому прокурору 6-ї Армії для подальшого розслідування та притягнення до кримінальної відповідальності.
28.1.44 р. при проведенні операції апаратом міліції подвірною перевіркою домоволодінь у кв. Пугач Марфи, котра проживала на Зеленому Яру, був затриманий Білоусов Віктор Васильович, 1918 р.н., уродженець м. Харкова, в минулому судимий за крадіжки, будучи призваний до РСЧА, 12 січня 1944 р. з військової частини № 175 дезертирував, прибув до м. Запоріжжя, організував навколо себе групу злодіїв з 4 чол., які вчинили 16 крадіжок зі зломом замків, крадені речі здавали Пугач Марфі, котра реалізувала крадене. В перелічених звинувачуваних вилучені крадені речі на суму 100 тисяч карбованців..."
У цій інформації перераховується ще цілий ряд дезертирів Червоної армії, які в м. Запоріжжі займалися різними крадіжками. (54).
А ще в той час завдавали великої шкоди народному господарству розкрадачі дер­жавної та колективної власності. Вони деякий час почували себе в Запоріжжі та на звільнених територіях області привільно, тож і знахабніли. Та це було доти, доки до За­поріжжя не приїхав великий знавець оперативної справи Василь Михайлович Лозов.
Він швидко сформував відділ боротьби з розкраданням соціалістичної власності, яким була створена розгалужена агентурна мережа. І невдовзі ця служба завдала нищівного удару по розкрадачах, які засіли на фабриках, заводах, у торговельній сфері. Про це красномовно свідчить цілий ряд "доповідних записок", направлених у За­порізький обком КП(б)У та міськком КП(б)У, підписаних керівництвом НКВС області та В. Лозовим. Наведемо витяги з деяких "доповідних":
"Після визволення м. Запоріжжя та районів Запорізької області від німецько-фа­шистських окупантів, у результаті проведених оперативно-службових заходів у справі рішучої боротьби з розкрадачами соціалістичної власності, мародерами, спекулянтами і з розбазарюванням суворо нормованих продуктів харчування та промислових товарів органами міліції Запорізької області заведено ряд справ на розкрадачів соцвласності, спекулянтів, мародерів, на осіб, котрі розбазарювали суворо нормовані продукти харчу­вання і промтовари, зловживали карточками, займалися обмірюванням, обважуванням та обрахунками споживачів.
За період першого кварталу 1944 року заведено і проведено 223 кримінальні спра­ви, по них притягнено до відповідальності 339 чоловік, з яких 132 чол. заарештовано.
...Відділом БРСВ УМ НКВС Запорізької області заарештовані й притягнеш до кримінальної відповідальності за Законом Уряду від 7/VIII1932 року... 7 чол..." (завідую­чий пекарнею, майстри пекарні № 1 м. Запоріжжя — авт.). Вони "... систематично займали­ся розкраданням печеного хліба, що випікався для військових частин, за рахунок збільшен­ня % припічки (додавали воду завищеної норми). Хліб виносили... Таким способом... ними викрадено печеного хліба 9 тонн 633 кг і борошна 1857 кг., що складає 624 тисячі 950 крб...
Начальник Управління НКВС Запорізької області
полковник Держбезпеки                                                                      С. РОГОВЦЕВ
Заступник начальника УНКВС
Запорізької області підполковник міліції                                              С. КОЗАКОВ
№ 2152
11 квітня 1944 року"(55);
"Відділом БРСВ УМ НКВС по Запорізькій області заарештовані і притягуються до кримінальної відповідальності за систематичне розкрадання суворо нормованих продуктів за рахунок заниженої закладки продуктів у виготовлену їжу за ст. 170 п. "є" та 135-4 КК УРСР... (далі перелічуються прізвища заарештованих, всього 9 чол. — авт.).
Начальник УМ НКВС Запорізької обл.                                        С. КОЗАКОВ
Нач. відділу БРСВ УМ НКВС                                                        ЛОЗОВ
12          липня 1944 р." (56);
"Відділом БРСВ УМ НКВС по Запорізькій області заарештовані та притягнуті до кримінальної відповідальності за крадіжки та розбазарювання хлібопродуктів за ст. 170 п. "є" КК УРСР завідуючий пекарнею № 8 Заводоуправління № 1 тресту "Укрголовхліб" та комірник пекарні № 8... (далі йдуть їхні прізвища — авт.).
Начальник УМ НКВС Запорізької обл.                                        С. КОЗАКОВ
Нач. відділу БРСВ УМ НКВС                                                         В. ЛОЗОВ
№ 2369
13          липня 1944 р." (57);
"Про зловживання на Запорізькому крупозаводі системи "Укрголовборошно"
"За відомостями, які є у відділі БРСВ УМ НКВС по Запорізькій області, встанов­лено, що на Запорізькому крупозаводі йде масове розкрадання державних коштів і пере­роблюваних продуктів, в результаті чого розкрадена-розбазарена велика кількість зерна та хлібопродуктів, а також крупні суми грошових коштів. У керівництві розкрадання — директор заводу..., завгосп..., завідуюча їдальнею..., начальник борошномельного цеху..., та помічник крупчатника... (подаються їхні прізвища — авт.), які за домовленістю між со­бою в період відновлення заводу після визволення м. Запоріжжя від німецької окупації, не оприбуткували кукурудзу в кількості більше 30 тонн, що знаходилася на заводі, і ця кукурудза була реалізована на ринку м. Запоріжжя за спекулятивними цінами, вилучені гроші розподілили між собою.
Зерно, що надходить для перероблення, приймається безконтрольно і також без­контрольно витрачається...
Заступник начальника УНКВС по Запорізькій області підполковник міліції С. КОЗАКОВ
Начальник ВБРСВ УМ НКВС старший лейтенант міліції В. ЛОЗОВ
17 липня 1944 р.
№ 2316
м. Запоріжжя" (58.);
"У відділі БРСВ УМ УНКВС Запорізької області є дані, що директор магазину "Гастроном" м. Запоріжжя... (подається прізвище директора -авт.), увійшов у злочинний зв'язок з працівниками зазначеного магазину, організовано займаються і обважуванням споживача та вчиненням інших злочинних комбінацій і розкрадають: цукор, рис, хліб, яйця, горілку та фрукти, які згодом продають за спекулятивними цінами. Продають бу­ханець хліба за 120—150 крб.
Заступник начальника УМ НКВС
по Запорізькій області майор міліції                                           ЯКИМЕЦЬ
Начальник ВБРСВ УМ НКВС
старший лейтенант міліції                                                           В. ЛОЗОВ. (59).
29 вересня 1944 р."
1945 рік був для запорізької міліції завершальним роком повного формування усіх підрозділів міліції як у обласному центрі, так і в усіх районах. Треба відзначити, що в 1944—1945 рр. відбулися значні зміни в адміністративно-територіальному поділі області, а у зв'язку з цим, як завжди, змінилися кількість і назви районних органів міліції. Так, 30 березні 1944 року утворилася Херсонська область і до її складу із Запорізької області перейшли Генічеський, Іванівський, Нижньосірогозький, Сиваський, Великолепетиський та Новотроїцький райони. 15 серпня 1944 року район ім. Куйбишева був переймено­ваний у Куйбишевський, а Красноармійський — в Червоноармійський. У 1945 році у складі Запорізької області були утворені три нових райони: Верхньохортицький, Комишуваський та Новокерменчицький і ліквідовані Запорізький сільський та Новозла-топільський райони (Указ Президії Верховної Ради СРСР від 20 лютого 1945 року). (60).
У новостворених районах області були негайно організовані районні відділення міліції, які успішно виконували свої обов'язки. Сільська міліція 1944—1945 рр. най­частіше займалася тими злочинами, які в першу чергу турбували їхню місцевість. Тут здебільшого боролися із самогоноварінням, розкраданням колгоспного майна і з крадіжками із сільських крамниць.





Про створення Запорізької області

1939-й рік був для запоріжців знаковим: на підставі Указу Президії Верховної Ра­ди СРСР від 10 січня 1939 року була створена Запорізька область, до складу якої увійшли райони:

1. Андріївський
2.    Бердянський
3.    Василівський
4.    Великобілозерський
5.    Великолепетиський
6.    Великотокмацький
7.    Веселівський
8.    Генічеський
9. Гуляйпільський
10.  Іванівський
11.  Кам'янсько-Дніпровський
12.  Коларівський
13.  Красноармійський (Червоноармійський)
14.  ім. В. В. Куйбишева                             ( Куйбишевський)
15. Люксембурський
16.   Мелітопольський
17.   Михайлівський
18.   Молочанський
19.   Нижньосірогозький
20.Нововасилівський
21.Новозлатопільський
22.Новомиколаївський
23.Новотроїцький
24.Оріхівський
25.Пологівський
26.Приазовський
27.Ротфронтівський
28.Сиваський
29.Чернігівський
30.Якимівський
Та невдовзі, згідно з Указами Президії Верховної Ради СРСР від 11 лютого 1939 року, від 26 березня 1939 року та від 7 червня 1939 року в адміністративно-тери­торіальний поділ Запорізької області були внесені такі зміни: створені Запорізький сільський, Приморський і ліквідовані Коларівський, Люксембурзький, Молочанський та Ротфронтівський райони, а Бердянський район перейменований на Осипенківський. (66).
Згідно з цим поділом у районах були створені (чи перейменовані) відповідні підрозділи міліції. У     м. Запоріжжі райони міліції мали цифрову позначку: 1, 2, 3 і т. д. їх кількість не була постійною, вона збільшувалася зі збільшенням мешканців міста.
Станом на 1940 рік у Запорізькій області були такі (без обласного центру) район­ні відділення міліції (РВМ), які входили до складу районних відділів НКВС (РВ НКВС):
1.    Андріївське — центр смт Андріївка
2.    Великобілозерське — центр с. Велика Білозерка
3.    Великотокмацьке — центр м. Великий Токмак (нині м. Токмак)
4. Василівське — центр м. Василівка
5.    Веселівське — центр смт Веселе
6.    Гуляйпільське — центр м. Гуляйполе
7.    Запорізьке — центр смт Верхня Хортиця
8.    Кам'янсько-Дніпровське — центр м. Кам'янка-на-Дніпрі
9.    Куйбишевське — центр смт Куйбишеве

10.   Михайлівське — центр с. Михайлівка
11.   Мелітопольське — центр м. Мелітополь
(в його сферу обслуговування входило м. Мелітополь)
12.   Новомиколаївське — центр смт Новомиколаївка
13.   Нововасилівське — центр смт Нововасилівка
14.   Новозлатопільське — центр с. Новозлатопіль (нині Гуляйпільського району)
15.   Осипенківське — центр м. Осипенко (нині м. Бердянськ) У його сферу обслуговування входило м. Осипенко
16.   Оріхівське — центр м. Оріхів
17.   Приазовське — центр смт Приазовське
18.   Приморське — центр смт Ногайськ (нині м. Приморськ)
19.   Пологівське — центр м. Пологи
20.Червоноармійське — центр смт Червоноармійське (нині м. Вільнянськ)
21.Чернігівське — центр смт Чернігівка
22.Якимівське — центр смт Якимівка.
Кількість міліцейського складу в перерахованих сільських районних відділеннях міліції була різною (враховувалися кількість жителів, належність у районі міст, промис­лових підприємств тощо). Так, було всього за штатним розкладом: у Веселівському рай­онному відділенні міліції 11 чоловік. (68), Гуляйпільському районному відділенні міліції 22 чол. (69), Кам'янсько-Дніпровському районному відділенні міліції — 15 чол. (70), Червоноармійському районному відділенні міліції — 15 чол. (71), Куйбишевському рай­онному відділенні міліції — 21 чол. (72), Михайлівському районному відділенні міліції — 17 чол. (73), Мелітопольському районному відділенні міліції — 124 чол. (74), Новомиколаївському районному відділенні міліції — 12 чол. (75), Нововасилівському районному відділенні міліції — 12 чол. (76), Новозлатопільському районному відділенні міліції — 12 чол. (77), Осипенківському районному відділенні міліції — 124 чол. (78), Оріхівському районному відділенні міліції — 20 чол. (79), Приазовському районному відділенні міліції 18 чол. (80), Чернігівському районному відділенні міліції — 18 чол. (81) тощо.
Кількість тих чи інших посадових осіб була також різною. Наприклад, При­морське районне відділення міліції складалося з 17 чоловік, у тому числі було: міліціонерів 6 чол., дільничних уповноважених — 4 чол., працівників карного розшуку (оперуповноважених) — 2 чол. Були ще паспортист, секретар, автоінспектор, інспектор військово-облікового сектора і, звісно, начальник відділення міліції. (82).
Штат Новозлатопільського районного відділення міліції (12 чол.) був такий: на­чальник РВМ, оперуповноважений карного розшуку, 3-є дільничних уповноважених, паспортист і 6 міліціонерів.
До складу Осипенківського районного відділення міліції (всього там було 124 співробітники) входили:
взвод міліціонерів — 35 чол.
відділення відомчої міліції — 10 чол.
оперативний пункт водної міліції — 11 чол.
військово-обліковий сектор — 5 чол.
паспортний стіл — 7 чол.
автоінспекція — 2 чол. (83).
У відділеннях міліції м. Запоріжжя штати були дещо більшими, ніж на периферії. Тут помітно був розширений карний розшук, він складався з старшого оперуповноваженого і двох оперуповноважених. Службу БРСВ представляв один оперуповноваже­ний. В кожному відділенні були також автоінспектор, дільничні уповноважені, міліціонери, начальник паспортного столу і паспортист, секретар, інспектори військово-облікового сектора.
Міліція закінчувала 1940 рік з тривогою за майбутнє держави, а кожен працівник міліції окремо — ще й за своє майбутнє і майбутнє своєї родини. Адже ще з 1939 року розпочалася Друга світова війна, яка з кожним днем наближалася до кор­донів України.




Про створення ВБРСВ, залізничної міліції та інше


Незважаючи на відволікання міліції від основної роботи і примушування її боро­тися із "контрреволюцією", все-таки в цей час не згасала діяльність міліції в охороні гро­мадського порядку. А в загальнодержавному масштабі ця діяльність навіть активізувала­ся і розширилася. Так, у Конституції СРСР було закріплено, що "соціалістична власність складає економічну основу СРСР". Тож питання охорони цієї власності стало для міліції чи не основним. Ось чому 1937 року у складі Головного управління робітничо-се­лянської міліції НКВС СРСР був створений відділ боротьби із розкраданням соціалістичної власності та спекуляцією (рос. ОБХСС, а укр. ВБРСВ). Такі ж відділи (відділення, групи) були створені в республіканських, крайових та обласних уп­равліннях робітничо-селянської міліції і в міліціях великих міст. У міських, районних відділах та відділеннях міліції, де самостійних груп ВБРСВ поки що не існувало, цю ро­боту продовжував виконувати карний розшук. Але і в цих підрозділах уже почали окремі працівники карного розшуку спеціалізуватися виключно на боротьбі з розкрадачами соціалістичної власності, спекулянтами, фальшивомонетниками. Згодом у всіх районних відділеннях міліції, в тому числі сільських, були введені по одному-два співробітники ВБРСВ (старший оперуповноважений і оперуповноважений). У їхні обов'язки входило також розвінчувати порушників правил торгівлі, розтратників і тих, хто обмірював та об­важував покупців.
У 1937 році в республіканських, крайових та обласних управліннях міліції були створені слідчі групи (юридично це були групи дізнання). Трохи пізніше, вже при всіх районних відділеннях міліції, в тому числі сільських, були введені посади слідчих міліції. Слідчий (дізнавач) мав бути з освітою не нижче середньої, мати належну практику робо­ти в міліції тощо. Від нього вимагалося оволодіти юридичними знаннями, вчитися у спеціальних міліцейських школах та юридичних інститутах. Словом, слідчий невдовзі став однією з найграмотніших постатей у міліції, до нього за юридичною консультацією зверталися всі працівники міліції, в тому числі й начальники підрозділів.
У червні 1937 року сталася ще одна важлива для міліції подія — в місцях розташу­вання управлінь залізниць були створені відділи залізничної міліції з відділеннями кар­ного розшуку, БРСВ та зовнішньої міліції. А при Головному управлінні робітничо-се­лянської міліції НКВС СРСР був організований спеціальний відділ, який керував усією залізничною міліцією.
Згодом за цим же принципом була створена водна міліція в річкових та морських портах і на великих пристанях.
Мережа залізничної та водної міліцій з кожним роком розширювалася. Результа­ти такого нововведення не забарилися — громадський порядок на залізничному та вод­ному транспорті значно поліпшився.
1939—1940 рр. для всієї міліції були напруженими. Продовжувалася інтенсивна її розбудова та розширювалися функції цих правоохоронних органів. Так, 15 вересня 1939 року ЦК ВКП(б) затвердив Положення про політичний відділ Головного управління міліції НКВС СРСР. У обласних управліннях міліції були створені політичні відділен­ня. На них покладалася вся політико-виховна робота зі складом міліції. Працівники політвідділів (відділень) тепер безпосередньо відповідали за зміцнення дисципліни, до­тримання так званої соціалістичної законності серед працівників міліції. Розгляд листів, скарг та заяв громадян у підрозділи міліції, виховання свідомого ставлення міліціонерів до праці — це також входило у сферу діяльності політичних підрозділів. З їх створенням пожвавішав зв'язок і взаємодія міліції з бригадмілом. Начальники міліції, дільничні уповноважені почали регулярно виступати зі звітами про свою роботу перед колгоспни­ками, робітниками радгоспів, заводів, фабрик.
10 вересня 1940 року Раднарком СРСР затвердив нове Положення про паспорти, згідно з яким усі громадяни віком від 16 років, які проживають у містах, робітничих се­лищах, районних центрах, а також у населених пунктах, де розташовані МТС, у прикордонній смузі, а також особи, які працюють на новобудовах, водному та залізничному транспорті, в радгоспах зобов'язані мати паспорти.
Для селян це була незначна віддушина, бо можна було своїх дітей якось прилаш­тувати на роботу, скажімо, в сусідньому радгоспі чи в МТС і, таким чином, одержати для них паспорт. А маючи його, була можливість виїхати із села й поступити працювати в місті — вирватися з того рабського колгоспу чи навіть скласти екзамени до інституту.
А міліції при нагляді за дотриманням паспортного режиму за новим Положенням відкривалися значно більші можливості розшукувати осіб, які втекли від слідства й суду або ведуть паразитичний спосіб життя.
В той час держава звертає увагу на поліпшення роботи з дітьми. Одним з таких за­ходів для цього є створення у грудні 1940 року при районних відділеннях міліції дитячих кімнат, головним обов'язком яких була копітка робота з безпритульними та бездогляд­ними дітьми.
В серпні 1940 року Президія Верховної Ради СРСР прийняла Указ "Про криміна­льну відповідальність за дрібні крадіжки на виробництві та хуліганство". З цього часу хуліганські дії на підприємствах, в установах та громадських місцях каралися позбавлен­ням волі терміном до одного року, якщо вони за своїм характером не тягнули за собою згідно із законом суворішої кари. Впровадження в життя цього Указу лягало на плечі ор­ганів міліції, а конкретніше — на карний розшук. Отже, обов'язки карного розшуку були розширені.
Варто згадати також наказ НКВС СРСР від 26 травня 1940 року, яким була оголо­шена інструкція з нагляду за використанням у торгівлі правильних (із встановленим клеймом) вагів, гир, літрів і метрів. Це дало можливість працівникам ВБРСВ районних відділень міліції вести предметну боротьбу з особами, які порушували правила торгівлі, займалися обважуванням, обмірюванням та обрахуванням покупців. (67).




Злочинне винищення наро­ду  комуністами

2 липня 1937 року вождь і вчитель цього комунізму Й. Сталін, спираючись на рішення ЦК ВКП(б) про репресування колишніх куркулів та інших вороже налаштованих елементів, дає вказівку наркому внутрішніх справ М. Єжову, а заодно секретарям обкомів, крайкомів, ЦК національних компартій, в якій, зокрема, говорилося: "ЦК ВКП(б) пропонує всім секретарям обкомів і         крайкомів, а також усім обласним, крайовим і республіканським представникам НКВС взяти на облік тих куркулів і карних злочинців, які повернулися на батьківщину з тим, щоб найворожіші з них були негайно заарештовані й розстріляні.
ЦК ВКП(б) пропонує у п'ятиденний термін надати до ЦК склад трійок, а також кількість тих, хто підлягає розстрілу, як і кількість тих, хто підлягає висилці". (58).
З психічно хворобливою поспішністю за кілька днів і ночей створюються в облас­тях "трійки" (начальник УНКВС області, секретар обкому комуністичної партії та про­курор області), яким надається право (і які зобов'язані!) у позасудовому порядку розгля­дати, без будь-якої юридичної бюрократії і терміново, справи на "контрреволюціонерів", "буржуазних націоналістів", "куркулів", "агітаторів" проти радянської влади" та інших "ворогів народу" і виносити їм, як правило, розстрільний вирок.
Наркоми внутрішніх справ республік, аби вислужити­ся перед ЦК ВКП(б), прагнули "розшукати" і знищити "во­рогів" щонайбільше. Особливо дуже послужливим тут вия­вився керівник НКВС України В. Балицький. Він подав "за­явку", що в республіці негайно підлягають репресіям 27 ти­сяч чоловік, з них за першою категорією, тобто розстрілу — 7,8 тисячі. По Дніпропетровській області, в яку тоді входила нинішня Запорізька область, потрібно було репресувати 3 ти­сячі осіб, з них за першою категорією — одну тисячу.
Прохання Балицького нарком країни Єжов задоволь­нив повною мірою. (59). Та невдовзі цей людський "матеріал" був перемелений. Тоді наркоми внутрішніх справ республік "слізно" просять М. Єжова збільшити їм "ліміти" на відстріл і стертя в "табірний порох" "ворогів народу". І знову Українська РСР "відзначилася"  — попросила знищити українців якнай­більше. Це видно з такого рішення Політбюро ЦК ВКП(б) від 31 січня 1938 року: "... а) Принять предложение НКВД СССР об утверждении дополнительного количества подлежащих репрессии бывших кулаков, уголовников и активного антисоветского злемента по следующим краям, областям и республикам:


1)  Армянская ССР        - 1000 ч по 1 кат. и 1000 ч по 2-й
2)  Белорусская ССР        - 1500 чел.              -"-
3)  Украинская ССР         - 6000 чел.                        -"-
4)  Грузинская ССР           - 1500 чел.              -"-
5)  Азербайджанская ССР         -2000 чел.      -"-
6)  Туркменская ССР                 - 1000 чел.      -"-
7)  Киргизская ССР              - 500 чел.              -"-
8)  Таджикская ССР            - 1000 чел.             -"- и 500 по 2-й
9)  Узбекская ССР                -2000 чел.             -"-и 500   -"-                                                            (далі перераховувалася "рознарядка" по територіях Російської Федерації — авт.).

Отже, Сталін в особі Політбюро ЦК ВКП(б) і Єжов для України розщедрилися — виділили додатково знищити й замучити аж 6000 чол. Та й цього "додатку" комусь виявило­ся замало, бо вже 17 лютого того ж 1938 року те ж саме Політбюро ЦК ВКП(б) постановляє: "Дополнительно разрешить НКВД Украины провести аресты кулацкого и прочего антисоветского элемента и рассмотреть дела их на тройках, увеличив лимит для НКВД УССР на тридцать тысяч".
Пізніше, 15 вересня 1938 року, Політбюро ЦК ВКП(б) вносить суттєве доповнення до згаданих своїх рішень, запи­савши у своїй постанові: "Решения Особых троек по первой категории приводить в исполнение немедленно". (60).
У цих тотальних акціях злочинного винищення наро­ду, на жаль, активну участь брала також робітничо-селянська міліція. Не бути учасницею такого державного злочину вона не могла вже тому, що, як уже не раз говорилося, міліція вхо­дила до структури НКВС, на який покладалося основне зав­дання винищення людності. Якщо раніше міліція виконувала для районних відділень НКВС якісь окремі доручення за порушеними ни­ми контрреволюційними кримінальними справами (робила обшуки, описувала майно, когось допитувала, затримувала тощо), то в 1937—1938 рр. більшість працівників міліції на­шого краю (навіть міліціонери) були "мобілізовані" (як на війну) в органи НКВС України, де вони самі порушували кримінальні справи і їх закінчували.
Так, 25 вересня 1937 року начальник Червоноармійського районного відділення міліції (нині Вільнянський районний відділ внутрішніх справ) сержант міліції Васильченко порушив кримінальну справу проти жителів с. Микільське Юліуса Зелих, Олександра Гречки і мешканця с. Новоукраїнка Дмитра Носача, які "систематично" проводили серед робітників радгоспу "Червоне Запоріжжя" контррево­люційну агітацію і вихваляли ворогів народу троцькістів Тухачевського, Якіра та інших".
Хто були ці звинувачені? Звичайні малограмотні селя­ни-трудівники. В радгоспі вони значилися "чорноробами".
Які з них агітатори? Та ніякі. Але це начальника міліції Васильченка не цікавило. У справі є п'ять протоколів допиту селян, які нібито Васильченку засвідчили, що заареш­товані "чорнороби" все-таки агітували людей за троцькістів і проти радянської влади. І вже 5 жовтня 1937 року, тобто на 10-й день після арешту, "трійка" УНКВС по Дніпропе­тровській області засудила Юліуса Зелиха і Олександра Гречку до розстрілу. Вирок над ними був виконаний 20 жовтня 1937 року о 1 годині ЗО хв. ночі в м. Запоріжжі (розстрілювали "ворогів народу" лише пізно ввечері або вночі).
А Дмитра Носача та ж сама "трійка" пожаліла— присудила йому 10 років концта­борів. З них він так і не повернувся.
У січні 1959 року прокурор Червоноармійського району Запорізької області Реп'ях особисто передопитав свідків, яких "так-сяк" допитував у жовтні 1937 року сер­жант міліції Васильченко у "контрреволюційній справі" з радгоспу "Червоне За­поріжжя", і встановив, що ніхто так званих "свідків" у 1937 році не допитував і "контрре­волюційна справа" начальником райвідділення міліції Васильченком сфальсифікована. До речі, не лише ця справа... На сьогодні вже перевірено дясятки тисяч "контррево­люційних справ", і всі вони з початку й до кінця вигадані, як то кажуть, "висмоктані з пальця" колишніми працівниками НКВС, КДБ та міліції, аби догодити правлячій тоді комуністичній партії, яка й організувала це тотальне знищення свого ж народу. Нині всі жертви політичних репресій реабілітовані. Були реабілітовані Запорізьким обласним су­дом ще 25 лютого 1959 року і згадані вище "чорнороби" радгоспу "Червоне Запоріжжя" Ю. Зелих, О. Гречка і Д. Носач". (61).
Як зазначалося, були "мобілізовані" створювати контрреволюційні справи на гро­мадян майже всі працівники міліції, які в цих акціях відзначалися великою працез­датністю, часто перевиконували план кількості переданих до "трійки" справ, а то й закінчували їх проведення ще до початку юридичного порушення самої справи. Так, на­чальник паспортного столу робітничо-селянської міліції Великобілозерського РВ НКВС сержант міліції Єфименко за вказівкою начальника цього ж райвідділення НКВС молодшого лейтенанта ДБ Щербакова 28 вересня 1937 року порушив кримі­нальну справу проти конюха колгоспу "Гігант" із села Новопетрівка Потитні Карпа Ро­мановича, 1891 року народження. Він був заарештований начальником паспортного столу райміліції, як тисячі інших, за стандартний "злочин": "за контрреволюційну агітацію проти заходів радянської влади на селі". Допомагав Єфименку в цій справі ще один співробітник — міліціонер Кривохвіст. Він зробив у квартирі конюха колгоспу об­шук і написав: "При трусі не знайдено нічого. На неправильне действия в час трусі заяв не поступило".
А начальник паспортного столу (під диктовку начальника РВ НКВС Щербакова) написав протокол допиту Карпа Потитні ще 27 вересня 1937 року, тобто до дня його аре­шту і без його присутності на допиті. Причому Потитня вже значився як звинувачуваний і наче б він сказав на допиті таке: "В предъявленом мне обвинении виновным себя при­знаю полностью". А насправді ще ніяке звинувачування йому не пред'являлось, бо й справа не була порушена. Вона порушилась лише наступного дня, тобто 28 вересня 1937 року.
Четверо свідків були допитані також ще до порушення кримінальної справи і є всі підстави вважати, що їхні допити повністю сфальсифіковані.
20 жовтня 1937 року "трійкою" У НКВС по Дніпропетровській області Карпо По­титня був засуджений до 10 років позбавлення волі. Відбував покарання в концтаборі м. Улан-Уде Бурят-Монгольської АРСР. Подальша його доля невідома. (62).
І ще один (з багатьох тисяч) приклад: 15 серпня 1937 року оперуповноважений За­порізької міської міліції сержант міліції Лапковський порушив кримінальну справу про­ти Важненка Петра Дмитровича (1898 року народження, українець, малограмотний, по­запартійний, одружений, батько двох маленьких діток, рядовий колгоспник колгоспу ім. Кірова в с. Біленьке Запорізького району), який звинувачувався у тому, що, "будучи во­роже налаштованим проти радянської влади, проводив активну контрреволюційну підривну роботу, висловлював терористичні наміри проти комуністів". Важненко був, звісно, арештований і утримувався в Запорізькій тюрмі. У нього на квартирі зробив обшук інспектор відділу міліції Шеститко. Звичайно, нічого "контрре­волюційного" не знайшов. Але сержант Лапковський, який допитував Важненка, "ком-промат" знайшов швидко:
"ВОПРОС. Вас обвиняют в том, что в 1930 году, будучи выслан на Север, с места ссылки совершил побег, в 1937 году возвратился в село Беленькое, начал обрабатывать население в контрреволюционном направлений для активной борьбы с Советской властью — признаєте ли себя в этом виновным?
ОТВЕТ. Виновным себя признаю в том, что после высылки меня в Северный край с места ссьілки совершил побег. Виновным себя в группировании и обрабатывании насе­лення в контрреволюционном духе не признаю..."
Доказів виновності Важненка так і не було знайдено. Та їх ніхто й не шукав. Бо сержант міліції Лапковський добре знав, що цих доказів не існувало в природі. І все-та­ки вже 17 серпня 1937 року був складений обвинувальний висновок, в якому Лап­ковський писав: "...Обрабатывая население в контрреволюционном направлении для ак­тивной борьбы с советской властью, Важненко высказывался о необходимости подготовки кадров из бывших кулаков для помощи иностранным войскам в случае войны путем нанесення ударов с тыла... предлагал своим близким к-р связям проводить вредительство в с/х...
Обвиняемый Важненко виновным себя признал..."
Насправді винуватим він себе не визнав. Та це для вирішення кінцевої мети у справі ніякого значення не мало. Того ж дня, коли й був складений обвинувальний вис­новок, тобто 17 серпня 1937 року, "трійка" УНКВС по Дніпропетровській області розг­лянула "справу" Важненка П. Д. і винесла таке рішення: "За активную организационную работу по сколачиванию к-р групп для террористической и диверсионной деятельности Важненка Петра Дмитриевича расстрелять".
Цей злочинний вирок над ним був виконаний 22 серпня 1937 року "в 0 годин ЗО хв. ночі у м. Запоріжжі". Реабілітований Важненко П. Д. 28 квітня 1989 року Прокурором Запорізької області (63).
Співробітники НКВС та міліції, швидко увійшовши в роль гнобителів власного народу, почали його нищити масово. Настали дні, коли на розстріл людини в За­порізькій, Мелітопольській та Дніпропетровській тюрмах відводилося для палачів одна-дві хвилини. Якби такими темпами пішли "справи ворогів народу" й надалі, то невдовзі не було б кому засівати поля й плавити метал. Потрібно було якось вгамувати апетити енкавеесівців та міліціонерів. Для цього керівники комуністичної партії та уряду держа­ви вирішили застосовувати найефективніший, у їхньому розумінні, метод: "клин клином вибивають". По країні вже в 1938 році було проведено ряд закритих процесів над сами­ми палачами. Розглянемо одну з таких справ, що стосувалася нашого краю: 25 березня 1938 року УНКВС по Дніпропетровській області були арештовані за фальсифікацію кримінальних справ на "ворогів народу":
1)  виконуючий обов'язки начальника Молочанського районного відділу НКВС Наталін-Шварцман Натан Ісерович, 1897 року народження, уроженець м. Києва, єврей, член ВКП(б);
2)  уповноважений карного розшуку Молочанського районного відділення міліції Шрамко Іван Васильович, 1905 року народження, уроженець с. Новомиколаївка того ж району нині Запорізької області, українець, член ВКП(б);
3)  провідник розшукової собаки Молочанського районного відділення міліції
Генріхс Петро Петрович, 1902 року народження, уроженець с. Шпарау Ротфронтівського
району (нині с. Довге Чернігівського району Запорізької області), німець, позапартійний.
З довідки у цій справі:
"28 квітня 1938 року Генріхс і Шрамко показали, що ними було сфальсифіковано за дуже короткий проміжок часу 40 справ на жителів Молочанського району...".
28 березня 1938 року Генріхс на допиті сказав: "Я, Наталін і Шрамко не допиту­вали ні звинувачуваних, ні свідків, а викликавши заарештованого, заповнювали з йо­го слів анкету арештованого, після чого, маючи анкетні дані звинувачуваного, запов­нювали бланки протоколів допиту, свавільно вписували в них вигадані нами свідчен­ня про всіляку контрреволюційну діяльність звинувачуваного та ряду інших учас­ників, його односельців, потім цей протокол розмножувався залежно від кількості вказаних у ньому "учасників" і, таким чином, цей фіктивний, вигаданий протокол в оригіналі залишався у справі звинувачуваного, а його копії використовувались як по­казання свідків при оформленні справ на інших учасників, які також утримувалися вже під вартою.
Що стосується підпису звинувачуваного на складеному таким чином протоколі допиту, то він робився самим слідчим, підробляючи підпис звинувачуваного, що був на анкеті цього заарештованого, або звинувачуваним, якому не читали фактично записано­го в протоколі, а прочитавши протокол "між рядками", давали звинувачуваному підписа­ти, який, довіряючи слідчому, що читав йому протокол допиту, підписував його, не маю­чи уявлення, що в ньому насправді написано". (64).
В 1938—1939 рр. був проведений й ряд інших закритих судових процесів над працівниками НКВС та міліції, які надто активно розправлялися з "ворожим класо­вим елементом". Більшість цих палачів були розстріляні або згинули в концтаборах. Та від цього ні репресованим, ні тим, що залишилися "на волі", не стало легше. Бо дер­жавна зловісна машина, керована вождями комуністичної партії і спрямована на ви­нищення свого народу, не вщухала ні на мить усі роки правління комуно-радянського режиму.
Авторитет міліції, повага до неї з боку народу, звісно, впали до нульової познач­ки. Люди все частіше почали прозивати працівників міліції зневажливим словом "ля­гавий". До нього нерідко додавали ще й слово "собака", хоча й без цього було добре відоме значення першого слова. Отак з тавром "лягавий" співробітники міліції прожи­ли багато років, і воно, це клеймо, почало зникати з народних уст, як доповнююча час­тина до слова "міліціонер", лише наприкінці 60-х років минулого століття, коли в орга­ни міліції прийшло нове покоління, — грамотні, здебільшого із середньою й вищою освітою люди, — і коли це покоління повело рішучу боротьбу в своїх рядах з різними фальсифікаторами кримінальних справ, хабарниками, хапугами, коли міліція у своїй повсякденній роботі усвідомлено підкреслювала, що вона служить інтересам широкої маси громадян.

1938 рік якимись особливими конструктивними зрушеннями в міліцейській сфері не відзначився. Місцеві підрозділи міліції, в тому числі запорізькі, продовжували актив­но допомагати органам НКВС душити робітників і селян — тепер уже всіх, без розбору: конюхів, пастухів, їздових, а також "чорноробів", скажімо, Дніпрогесу, комбінату "Запоріжсталь", заводу "Комунар" тощо. Добралися й до інтелігенції, інженерів, техніків. Цих заарештовували і розстрілювали або замучували у концтаборах як "буржуазних націоналістів" чи то українських, чи польських, румунських, німецьких — це вже залежа­ло від національності заарештованого. За національною ознакою фальсифікували енкавеесівці та працівники міліції "шпигунсько-диверсійні групи", "контрреволюційні ор­ганізації" в усіх містах, містечках і селах. Так, 20 квітня 1938 року Червоноармійським РВ НКВС була порушена кримінальна справа проти рядового колгоспника колгоспу "Червона зірка" в с. Михайлівка (нині це Вільнянський район Запорізької області) Ми­кити Корнюшина, 1898 року народження. За цією справою через кілька днів були зааре­штовані, крім Корнюшина, електрик того ж колгоспу Олексій Хохлов, 1894 року наро­дження, тесляр Іван Шаповал, рядовий колгоспник Семен Луценко та коваль Костянтин Бахор. Усі вони звинувачувалися в тому, що були активними "учасниками контррево­люційної повстанської організації і проводили антирадянську діяльність" у своєму рідному селі Михайлівка.
Проводив "слідство" вже згаданий раніше начальник Червоноармійського район­ного відділення міліції сержант міліції Васильченко. А допомагав йому фальсифікувати цю справу начальник Червоноармійського РВ НКВС сержант державної безпеки Гончаров. Витратили вони обидва на "розкручування" "великої контрреволюційної ор­ганізації" всього кілька днів. Вже 10 травня 1938 року "трійкою" УНКВС по Дніпропет­ровській області всі п'ятеро безневинних колгоспників із села Михайлівка були засу­джені до розстрілу з конфіскацією усього їхнього майна.
Розстріляні М. Корнюшин, О. Хохлов, І. Шаповал, С. Луценко і К. Бахор 21 черв­ня 1938 року в м. Запоріжжі о 21 годині ЗО хв. Усі вони реабілітовані Запорізьким облас­ним судом 25 грудня 1968 року за відсутністю складу злочину. (65).




Про безпечний рух транспорту та пішоходів

Міліціонер-регулювальник з 
новим жезлом-фонарем. Харків. 1932 рік.
До позитиву роботи міліції у 30-х роках на ниві охорони громадського порядку слід віднести також ряд важливих заходів, спрямованих на безпечний рух транспорту та пішоходів. Так, у травні 1931 року в Москві був створений перший загін міліції для регу­лювання вуличного руху (рос. РУД). Невдовзі такий же загін із 52 старших міліціонерів (це високе було звання) створили в тодішній столиці України — місті Харкові (він був столицею республіки до червня 1934 року). У грудні 1931 року Головне управління робітни­чо-селянської міліції СРСР розробило й затвердило Правила вуличного руху. У країні розпочалася їх ак­тивна пропаганда: співробітники міліції й бригадмільці проводили бесіди й заняття з робітниками, службов­цям, селянам, школярами, виступали з цього приводу в газетах та по радіо. Таким же чином йшла пропаганда цих правилу районах нинішньої Запорізької області. А тим часом аварійність на дорогах не зменшува­лася, навпаки, невпинно зростала. Запорізька міська га­зета "Червоне Запоріжжя" все частіше повідомляла гро­мадянам про автопригоди на вулицях міста й у населе­них пунктах районів. Читаємо в цій газеті за 2 грудня 1935 року: "Вагон трамваю марки № 5 на вулиці Міхеловича наскочив на вантажну автомашину "Запоріжсталі".                                          
Міліціонер-регулювальник.
 Київ. 1932 рік

...У вагоні трамваю пошкоджено мотор та управління. Вагоноводій дістала легкі поранення. її відправлено до лікарні. Автомашину пошкоджено". Невдовзі, 16 грудня, ця ж газета повідомляє, що водій вантажівки перевищив швидкість і в районі заводу "Комунар" вдарився в автомашину, яка стояла на узбочині вулиці.
Аналогічних пригод траплялося чимало. Відчувався брак спеціальної міліцейської служби (і, звісно, спеціальних кадрів), яка б не лише регулювала вуличний рух, а й кваліфіковано оформляла дорожньо-транспортні пригоди, вела їх ретельний облік і ціле­спрямовано наглядала за рухом транспорту і перехожих. Про це все частіше говорили на багатьох міліцейських нарадах, семінарських заняттях тощо. Нарешті 3 липня 1936 року РНК СРСР затвердила Положення про Державну автомобільну інспекцію (ДАІ). При міліції таким чином була створена нова служба. У її обов'язки входили: боротьба з шля­хово-транспортними пригодами, стеження за утриманням транспортних засобів у належ­ному технічному стані, спостереження за підготовкою та вихованням водійських кадрів, кількісний та якісний облік автопарку підприємств, організацій, установ, колгоспів та радгоспів.
У Державній автомобільній інспекції були створені кваліфікаційні комісії, які у гро­мадян, котрі бажали стати водіями, приймали відповідні екзамени й видавали громадянам водійські посвідчення. Вони й надавали особам право викладати на водійських курсах тощо. У віданні ДАІ знаходилися психотехнічні лабораторії та дослідні гаражі-лабораторії для розробки питань безпеки руху, технічних норм витрачання матеріалів та вимірювальної роботи автотранспорту.



Про боротьбу з дитячою безпритульністю

А в розвиток згаданої постанови ЦВК й Раднаркому СРСР рівно через два місяці, 7 червня 1935 року, НКВС СРСР видає наказ "Про організацію роботи для ліквідації ди­тячої безпритульності і бездоглядності" і водночас надсилає на місця інструкцію "Про порядок затримання та подальше направлення безпритульних і бездоглядних дітей".Згідно з цим наказом та інструкцією дільничного інспектора міліції питали не лише про кількість виявлених ним на дільниці "контрреволюціонерів", а й про виявлені ним місця зібрань і ночівлі безпритульних та бездоглядних дітей, а також про кількість доставлених ним у відділення міліції неповнолітніх, які займаються жебрацтвом, дрібними крадіжками та іншими правопорушеннями. Дільничний інспектор став частим гостем у загально­освітніх школах, зустрічався з батьками, які не належним чином доглядали за своїми дітьми.
Згаданими наказом та інструкцією НКВС СРСР категорично заборонялося утри­мувати неповнолітніх злочинців з дорослими. А затримані безпритульні та бездоглядні діти доставлялися в кімнати приводу, які розташовувалися окремо від підрозділів міліції. У цих кімнатах неповнолітні мали перебувати не більше шести годин, після чого, коли за цей період не встановлювали їхніх батьків чи опікунів, діти передавалися до приймальників-розподільників.
Підвищилася відповідальність батьків та опікунів за поведінку їхніх дітей на вули­цях. За бешкетування й хуліганство неповнолітніх підлягали штрафу до 200 рублів осо­би, які відповідали за їхнє виховання. Батьки та опікуни сплачували також матеріальні збитки, спричинені дітьми окремим громадянам, а також громадським і державним ор­ганізаціям та установам.
На допомогу міліції у справі профілактики дитячої злочинності при міських і районних (у містах) Радах були створені секції для боротьби з дитячою бездоглядністю і безпритульністю.
В усіх районах міліції нинішньої Запорізької області, де після голодомору 1932— 1933 рр. різко підвищилася злочинність неповнолітніх, у 1935—1936 рр. постійно проводи­лися профілактичні заходи з цією категорією правопорушників. До справи боротьби з ди­тячою бездоглядністю й безпритульністю дільничні інспектори широко залучали вчителів шкіл, лікарів, юристів, ветеранів праці та заслужених людей фабрик, заводів, у тому числі споруджуваного комбінату "Запоріжсталь". Все це дало позитивні результати. Вже на­прикінці 1936 року в Запорізькому регіоні злочинність неповнолітніх різко зменшилася.


Радянська влада  розстрілює  дітей


Голодомор 1932—1933 рр. примусив дітей покину­ти рідні домівки, батьків і піти світами в пошуках шматка хліба. Масова дитяча безпритульність голодних дітей при­звела, зрозуміло, до масової дитячої злочинності. Загрозли­вих форм вона набула в усіх містах держави, в тому числі в Запоріжжі, Мелітополі, Бердянську, Токмаку. Аби поборо­ти правопорушення серед неповнолітніх, 7 квітня 1935 ро­ку ЦВК і РНК СРСР (за підписами М. І. Калініна* та В. М. Молотова) видають постанову "Про заходи боротьби зі злочинністю серед неповнолітніх". На основі цього підзаконного акту вже 9 квітня 1935 року ст. 11 КК УСРР доповнюється такою приміткою: "Неповнолітні, починаючи з 12-літнього віку, викриті у вчиненні крадіжок, в спричиненні насильства, тілесних по­шкоджень, каліцтв, у вбивстві чи в спробі убивства, притягуються до кримінального су­ду із застосуванням усіх мір покарання". Тобто до злочинів, починаючи з 12-річного віку, могла застосовуватися вища міра покарання — розстріл. І вона застосовувалася.



Спеціальні звання  в 1934—1935 рр



Оперативна група міліції виїжджає
 на оперативне завдання. І935 рік
Для рядового й молодшого начальницького складу були встановлені такі спеціальні звання: міліціонер, старший міліціонер, командир відділення (відділенний командир), помічник командира взводу, старшина. А начальницький склад починався з сержанта міліції. За ним ішли: молодший лейтенант міліції, лейтенант міліції, старший лейтенант міліції, капітан міліції, майор міліції, старший майор міліції, інспектор міліції, директор міліції, головний директор міліції.
Звання "сержант" у міліції було чи не найпоширенішим і найшанованішим. Одер­жати його могли лише особи, які займали в підрозділах міліції високі посади. Так, у більшості сільських районів нинішньої Запорізької області начальниками районних відділень міліції були "сержанти".
Значною посадовою особою в райвідділеннях міліції був дільничний інспектор міліції (до лютого 1930 року він називався дільничний наглядач, дозорчий). Звання у нього було "міліціонер" чи "старший міліціонер". Це вони, дільничні інспектори, будучи найближче до народу, мали в населених пунктах, які обслуговували, виявляти в першу чергу "куркулів", "середняків", котрі шкодили колективізації на селі, вишукувати у злісних неплатників хлібозаготівель приховане в їхньому обійсті зерно. Найчастіше ці ж дільничні інспектори й проводили розслідування по таких "ворогах народу" (за доручен­ням ОДПУ, НКВС).


Про голодомор 1932-1933 рр.

І, таким чином, у селян було знайдено і вилучено все зерно, усі продукти харчуван­ня. Навіть не залишали їм прожиткового мінімуму. Зрозуміло, що держава все робила, аби настав масовий голодомор.
І він не забарився. Ось лише декілька спогадів мешканців Запорізької області про ті страшні роки:
"З осені 1932 року, а особливо взимку 1933 року, почався голод. Мати почала міня­ти речі на продукти. У ті часи ходили з двору у двір різні комісії, вони шукали у кол­госпників приховане зерно. Були і в нас, але зерна ми не мали.
Батько мій на той час уже був заарештований. Так ми дожили до січня 1933 року. Продали все, що могли, обміняли все, що можна було обміняти. Зібралися та й поїхали на станцію Світлодолинськ...
В Астраханці (нині Мелітопольський район)  залишились мамина рідна сестра з двома дітьми. Чоловік її був вис­ланий на Соловки. Одного разу поверталася вона додому, та раптом впала: померла від голоду. Незабаром і її діти теж померли. Про все це ми дізналися значно пізніше, коли вже повернулися у 1936 році в Астраханку.
Страхітливе видовище постало перед нашими очима. Цілковите запустіння... На сільському цвинтарі була вирита велика яма, у яку звозили моїх мертвих односельців. Цю роботу виконувала спеціальна похоронна бригада. Скільки померло тоді людей, не знаю, відомо одне: дуже багато... Пригадую випадок, коли Андрій Костянтинович Моро­зов, що очолював саме похоронну бригаду, залишив біля одного нашого померлого одно­сельця записку такого змісту: "Пролетарі всіх країн, єднайтеся!"
МАМОНТОВ Петро Андрійович,
1925 р. н., м. Мелітополь (43);
*     *     *
"До початку 30-х років ми з батьками жили в селі Новоуспенівка Веселівського району... В нашій сім'ї, крім мене, було ще двоє дітей: брат Олександр і сестричка Кате­рина. Маючи невелике господарство, батьки працювали з ранку й до пізньої ночі, забез­печуючи нас усім необхідним. Раптом усе змінилося з початком колективізації. Я не пам'ятаю зараз усіх дрібниць (була на той час дуже мала), але в дитячу пам'ять врізало­ся, як мало не через день приходили до нас якісь дядьки і весь час вимагали здавати дер­жаві пшеницю. Батько спочатку здавав її, але проходив якийсь час і знову ті люди при­ходили до нас і знов вимагали здавати пшеницю. Примусили батька записатися й до кол­госпу. Здав він до колгоспу нашого коня та деякий реманент.
Пам'ятаю, як одного разу, коли на грубі в хаті стояли чавунці з борщем та кашею, члени якоїсь чергової комісії забрали із собою навіть цю нашу їжу. Крім хати, ще нишпо­рили вони по нашому подвір'ю, штрикаючи в різних місцях багнетами.
Почала сім'я наша голодувати, та хіба ж тільки одна наша сім'я?.. У селі Терпіння* жила батькова сестра. Вирішили батьки всією сім'єю переїхати до неї, сподіваючись на те, що в цих краях буде нам легше. Та де там?... У Терпінні величезна кількість людей го­лодувала. А скільки було опухлих? Бувало йде опухла людина назустріч, дивиться тобі у вічі і, здається, от-от накинеться та почне гризти з голоду. Адже так було! Люди почали боятися одне одного. Стали, як звірі.
Батько помер 20 грудня 1932 року. Помер при свідомості, з голоду... Весною 33-го помер мій братик. Йому було лише 10 років... Десь приблизно через місяць померла й моя сестричка. Не врятувало її від смерті й те, що вона була в колгоспному дитсадку...
Ми з мамою удвох вижили... Людей у селі багато померло. Були відомими жахливі випадки, які я запам'ятала. У однієї жінки (звали її в селі Кіля) було троє дітей... І от во­на, та Кіля, дітей своїх малих... з'їла. Сама ж після цього збожеволіла.
ВЕРЕЩАК (Дундук) Явдоха Павлівна,
1925 р. н., колишня мешканка
с. Новоуспенівка Веселівського району. (44);
*    *    *
"Не дивлячись на те, що під час голоду 1933 року мені було лише 10 років, я добре запам'ятала, як до нашої хати приходили спеціальні бригади комсомольців-активістів по хлібозаготівлях. Вони забирали наш останній хліб. Навіть печений хліб, який мама сама випікала, і той забрали. Якось вночі батько з братами насипали в невелике дерев'яне ба­рильце зерно та накрили його зверху кураєм. Заховали у такий спосіб. Але коли прийшла бригада, то вони почали ходити по всьому двору та штрикати палицею з металевим на­конечником і врешті-решт надибали на те барильце... і забрали наш останній хліб...
У нашій сім'ї я була найменшою з шістьох дітей. Мама попросила мого хрещеного батька взяти мене до себе та врятувати від голодної смерті. Так і вийшло, що саме мій хрещений батько Тимофій Павлович Бондаренко врятував мене від голодної смерті.
Під час голодування померла вся моя сім'я... Незадовго до загибелі моєї родини брати ходили ловити по вулицях кішок та собак. Піймають, вб'ють, обдеруть їх та прино­сять додому. Вдома мама варила їх, а потім кожному давала по невеличкому шматочку. Ми просили у неї ще їсти, але вона казала, що треба ще залишити трохи на завтра. На ву­лицях не видно було тоді ні кішок, ні собак...
ВЛАСЕНКО Наталія Олексіївна,
1923 р. н., м. Мелітополь, у голод жила в с. Піщане,
що зараз увійшло до меж міста Мелітополя. (45);
*      *      *
"Колгосп наш у ті часи називався "Воля". Люди мерли, як мухи. Нині покійна На­талка Карпівна Міненко в 1933 році поховала під кущем маслини дітей, які приблудили­ся в село і померли від голоду. їх було четверо — троє дівчаток і хлопчик...
Розповіли Євдокія Григорівна ЛЕГА,
Григорій Мусійович МІНЕНКО,
Ганна Мусіївна КОНОНЕНКО
з колишнього колгоспу "Дніпрельстан"
Хмельницької сільради Оріхівського району.
(Записав Іван Сухар). (46).
Люди помирали від голоду масово в містах і селах. А комуно-радянському режиму хотілося все більше й більше трупів. Щоб усі, щоб до немовляти... Для цього навіть не до­зволяли громадянам на власних садибах зрізати з жита-пшениці колоски. З цього приво­ду така була вказівка наркомату юстиції України:
"...усім облпрокурорам.
13 липня 1933 року. Негайно, таємно.
...як кваліфікувати різання колосків колгоспниками і одноосібниками на своїх власних городах, НКЮ роз'яснює:
1.     У разі, коли злочин скоєно куркулем або іншим класово-ворожим елементом, винних треба обов'язково притягнути до судової відповідальності.
2.     У тих випадках, коли різанням колосків на власних городах займаються кол­госпники або трудящі-одноосібники, притягати винних до судової відповідальності мож­на лише тоді, коли це різання колосків набуває поширеного характеру.
3.     Різання колосків на власних городах колгоспників та одноосібників треба кваліфікувати за арт. 7 та 75 КК УСРР (термін позбавлення волі до 5 років)". (47).
Голодомор торкнувся всіх верств громадян, та найбільше постраждали від нього селяни і робітники. Вберігала від голодної смерті радянська влада лише комуністів, дер­жавний апарат і, звісно, каральні органи, до яких належала міліція. Усі вони одержували відповідні продуктові пайки не лише на себе, а й на свої сім'ї. Свідчать документи:
СЛУЖБОВА ЗАПИСКА ПРАЦІВНИКА МЕЛІТОПОЛЬСЬКОГО
РАЙОННОГО ПАРТІЙНОГО КОМІТЕТУ ДО ЗАВІДУЮЧОГО
МЕЛІТОПОЛЬСЬКИМ РАЙОННИМ ВІДДІЛОМ ПОСТАЧАННЯ

"27 февраля 1933 г. Лично
№ 5/14                                                                                                 Секретно
Тов. ФОНАРЕВ
Мы договорились с т. Чайкой и Рефшнейдером о том, что из фондов ЦРК надо выделить тонну муки для помощи остронуждающимся коммунистам.
Положение такое: я буду направлять тебе этих т.т. с указанием, в какой степени они нуждаются, а ты будешь оформлять эту помощь.
Л. ФЕЛЬД(МАН)". (48);


РОЗПОРЯДЖЕННЯ ЗАВІДУЮЧОГО
МЕЛІТОПОЛЬСЬКИМ РАЙОННИМ ВІДДІЛОМ ПОСТАЧАННЯ
ДО ПРАВЛІННЯ МЕЛІТОПОЛЬСЬКОГО ЦРК ПРО ЗМІНУ У НОРМУВАННІ
ПРИ НАДАННІ ПРОДОВОЛЬЧОЇ ДОПОМОГИ КОМУНІСТАМ
"2 марта 1933 г. Совершенно секретно
Во изменение нашого распоряжения от 27/2-33 за № 5/14 Райснаб предлагает вы­давать хлеб нуждающимся коммунистам на голову семьи 600 грамм, их иждивенцам 300 грамм.
Зав(едующий) Райснабом                                                                        ФОНАРЕВ
Секретар                                                                                         (РЯБУХИНА)". (49).


Про таємну інструкцію Й.Сталіна

Та повернімося до 1932 року. Вже наприкінці року, коли в багатьох регіонах дер­жави стала реальною загроза голоду, керівництво ЦК ВКП(б) свою провину за еко­номічні прорахунки і маячні ідеї побудови ленінського соціалізму вирішило перекласти з хворої голови на здорову — на так званих куркулів, саботажників і взагалі "ворогів на­роду". Секретар ЦК ВКП(б) Й. Сталін* у вересні 1932 року надсилає "Всім нац. ЦК, крайкомам, обкомам і райкомам ВКП(б)" секретну "Інструкцію про застосування поста­нови ЦВК і РНК СРСР від 7/VIII32 р. про охорону майна державних підприємств, колгоспів і кооперації та зміцнення громадської (соціалістичної) власності".
Наприклад, колишній Коларівський райком партії (нині значна територія Коларівського району входить до Приморського та Приазовського районів Запорізької області — авт.) цю сталінську таємну інструкцію одержав 16 вересня 1932 року і доручив місцевому ДПУ та його "васалу" Коларівській районній міліції негайно зайнятися виконанням вказівок згаданого документа. Ця розіслана Й. Сталіним таємна інструкція була підписана головою Верховного суду СРСР А. Винокуровим, прокурором Верховного суду СРСР П. Красіковим та заступником голови відділу ДПУ СРСР І. Акуловим. Вона, зокрема, передбачала:

1. "Розстріл, без послаблення" членів груп, що займа­ються підпалами, підривами та масовим псуванням майна державної, громадської та кооперативної власності; куркулів, колишніх торгівців та інших соціально-чужих елементів, які працюють у державних (промислових і сільськогоспо­дарських — радгоспи) підприємствах або установах, викри­тих в розкраданнях майна чи розтратах великих державних сум цих підприємств або ус­танов (і лише у випадку одиничних чи незначних крадіжок для цих осіб можна замінити вищу міру покарання 10-ма роками позбавлення волі).
2.   При крадіжках, хоч і дрібних, вчинених особами вказаних соціальних категорій, що викликали розлад чи зупинку роботи держпідприємств (крадіжки частин агрегатів чи машин, навмисне знищення чи псування радгоспного інвентаря і т. п.) — також застосо­вувати вищу міру покарання.
3.   До куркулів, колишніх торгівців та інших соціально-ворожих елементів, які про­никли в органи збуту, торгівлі і кооперації, а також посадових осіб товаропровідної ме­режі, викритих у крадіжці товарів чи продажу їх на приватних ринках і розтратах знач­них коштів — застосовувати вищу міру покарання, і тільки при пом'якшуючих вину об­ставинах, у випадках незначних розмірів крадіжок, вищу міру покарання замінювати 10-річним позбавленням волі.
Тій же мірі покарання піддавати і спекулянтів, хоча безпосередньо в крадіжках во­ни участі не брали, але спекулювали товарами і продуктами, знаючи, що ці товари викра­дені з державних організацій чи кооперацій.
4.           До осіб, викритих у крадіжці вантажів на транспорті, застосовується вища міра
покарання, і лише при пом'якшуючих обставинах (при одиничних випадках крадіжок чи
крадіжок незначних розмірів) може бути застосоване 10-річне позбавлення волі.
Коли крадіжки на транспорті скоюються за участі залізничних службовців і робітників, то до них має застосовуватися та ж міра репресій.
5.   До куркулів, як до тих, що проникли в колгосп, так і тих, що знаходяться поза колгоспом, які організовують чи беруть участь у крадіжках колгоспного майна і хліба, за­стосовується вища міра покарання без послаблення.
6.   До трудящих одноосібників і колгоспників, викритих в крадіжці колгоспного майна і хліба, має застосовуватися 10-річне позбавлення волі.
За обставин, які збільшують провину, а саме: систематичних крадіжках колгоспно­го хліба, буряків та інших сільськогосподарських продуктів і худоби, крадіжках організо­ваними групами, крадіжках у великих розмірах, крадіжках, що супроводжувалися на­сильницькими діями, терористичними актами, підпалами і т. д. — і до колгоспників та од­ноосібників повинна застосовуватися вища міра покарання.
7. До голів колгоспів і членів правлінь, які брали участь у крадіжках державного і
громадського майна, необхідно застосовувати вищу міру покарання і лише за обставин,
що пом'якшують вину, — 10-річне позбавлення волі...".
І ще було кілька важливих вказівок у цій "Інструкції" для ДПУ (в тому числі для міліції) і для судових органів, а саме:
1)  Значна частина згаданих справ має розглядатися в позасудовому порядку орга­нами ДПУ. (Якщо брати до уваги, що майже всі подібні справи цими органами фаль­сифікувалися і ними ж розглядалися, то воістину люди тоді говорили правду: "Забрали і вбили без слідства і суду").
2)  Було дозволено застосовувати заходи репресій до звинувачуваних (розстріл і лише в окремих випадках — 10 років позбавлення волі) у справах, що підпадали під дію закону від 7 серпня 1932 року відносно злочинів, вчинених до видання цього закону.
За цим "дозволом" масово брали людей уже засуджених до позбавлення волі і розстрілювали прямо в концтаборах, звісно, без будь-якого додаткового слідства та суду.
3) А щоб якомога більше знищити "ворогів громадської (соціалістичної) власності", то за "Інструкцією..." судово-слідчі органи зобов'язувалися закінчувати ці справи
і виносити по них вироки не довше, ніж у 15-денний термін з моменту розкриття злочину і виникнення справи. (27).
Словом, розправа над селянином-господарем землі була поставлена на ко­муністично-радянський конвеєр, де стиралися люди в "табірний порох". На жаль, у всіх цих антинародних акціях (а їх було чимало) активну участь брала міліція, як один з "гвинтиків" держави.



Про паспортизацію

А тим часом для селян, аби повністю зламати їхній опір колективізації і масовій міграції з місцевості в місцевість (у пошуках кращої долі), готував комуно-радянський режим ще один удар — цього разу, здається, зовсім доцільний вчинок. Йдеться про те, що 27 грудня 1932 року ЦВК і РНК СРСР видали постанову "Про встановлення єдиної па­спортної системи по Союзу РСР та обов'язкової прописки паспортів". Мета цієї постано­ви, яка мала силу закону, була нібито благородною — поліпшити облік громадян країни. Але, виявляється, цей облік стосувався лише мешканців міст і, щоб міста "розвантажити від осіб, не зайнятих громадсько-корисною працею, а також очистити міста й новобудо­ви від куркульських, кримінальних та інших антигромадських елементів, які тут перехо­вуються". (26).
На практиці це означало, що були паспортизовані лише городяни, а мешканців сіл такої честі держава позбавила повністю.
Селянин, таким чином, був приречений довічно жити в селі і виїздити з нього, на­приклад, для роботи на будівництві чи для навчання міг лише одержавши відповідний письмовий дозвіл від голів сільради та колгоспу. Словом, у радянське село повернулося се­редньовічне право пана лише з дещо зміненим відтінком, бо було припудрене доцільністю будівництва соціалізму, а з 1936 року — комунізму в одній, окремо взятій державі.
У виконанні цієї постанови — у встановленні єдиної паспортної системи в СРСР — найголовніша роль належала також міліції. І треба сказати, що вона ретельно стежила за селянами і переслідувала тих, хто намагався порушувати так званий паспортний ре­жим. Міліція міст також переймалася тим, аби городяни не надавали притулку безпас­портним селянам.
З цього приводу характерна стаття у вже згаданій газеті "Червоне Запоріжжя" за 23 квітня 1935 року (4-а стор.) під заголовком "Боротьба з порушниками закону про паспор­тизацію". В ній, зокрема, відзначається: "За порушення закону про паспортизацію (прийом на роботу осіб без паспортів і з простроченими паспортами, а також не прописаних і т. д.) паспортний відділ Запорізького міськвідділу міліції Наркомвнусправ оштрафував началь­ника адмінгосподарчого відділу паровозоремонтного з-ду Корчагіна на 100 крб., завособового столу Чабаненка — на 100 крб. і начальника школи ФЗУ з-ду — на 100 крб.".
Були також оштрафовані на 100 карбованців за порушення закону про паспорти­зацію ряд керівників Дніпроенерго, Хортицького педагогічного технікуму, Мокрянського кар'єру та інших підприємств і учбових закладів Запоріжжя.


Положення про робітничо-селянську міліцію 1931 року

У 1931 році була введена нова форма міліції, і РНК СРСР 25 травня 1931 року прийняла нове "Положення про робітничо-селянську міліцію (до цього діяло в Україні ана­логічне Положення, прийняте РНК УСРР від 10 листопада 1926 року).Згідно з новим всесоюзним Положенням міліція поділялася на загальну та відомчу. Серед обов'язків загальної міліції головними були: стежити за порядком на вулицях, у садах, парках та інших місцях громадського користування; попереджувати та припиняти в цих місцях будь-які правопорушення; наглядати за додержанням встановлених правил під час проходження процесій і демонстрацій, а також за додержанням правил до­рожнього руху.
Особливе місце в цьому Положенні відводилося роботі загальної міліції зі зло­чинністю. Міліція була зобов'язана: запобігати, припиняти, розкривати та розслідувати злочини; розшукувати осіб, які переховувалися від слідства, суду та виконання вироку; розшукувати викрадене майно; виконувати вирок суду про заслання і виселення; брати на облік засланих та виселених і наглядати за ними. (21).
Отже, міліція продовжувала втягуватися в розправу державних органів над інако-думаючими. Вірніше, вона продовжувала бути "підсобним апаратом" у руках ДПУ. Про це красномовно засвідчили збори Запорізької міськміліції з нагоди 14-ї річниці існуван­ня органів ЧК—ДПУ. Про ці збори газета "Червоне Запоріжжя" за 20 грудня 1931 року в замітці під гучною назвою "Червона міліція була, є й буде вірним помічником ЧК— ДПУ" писала: "Збори відзначають, що на робітничо-селянську міліцію випала почесна роль бути вірним помічником і бойовим співборцем у славетній героїчній боротьбі ЧК— ДПУ. Збори запевняють ЧК—ДПУ, що міліція й надалі буде непохитним вірним його помічником, пройнята славетними бойовими традиціями органів ЧК—ДПУ".
До функцій загальної міліції входили також: видавати громадянам посвідчення особи; розшукувати за заявами зацікавлених осіб та органів зниклих неповнолітніх гро­мадян віком до 14 років, а також осіб, що зникли безвісти, якщо були підстави вважати, що вони стали жертвами злочину або нещасного випадку; приймати на зберігання речі, документи та інші цінності, безпритульну худобу та розшукувати її власників.
Загальна міліція мала оповіщати відповідні органи і населення про очікувані стихійні лиха, вживати заходів щодо їх ліквідації, встановлювати порядок та охороняти майно під час стихійного лиха, надавати необхідну допомогу потерпілим від цього лиха.
Загальна міліція мала також застосовувати заходи проти ухилення від військо­вої служби; сприяти проведенню обліку військовослужбовців і військовозобов'язаних тощо. (22).
Відомча міліція, як і раніше промміліція, займалася охороною окремих підприємств, організацій, установ, майна державних та громадських органів, а також на території, яку обслуговувала, виконувала функції загальної міліції.
В Положенні було також записано, що на вимогу працівників міліції їм мали допо­магати в охороні громадського порядку двірники, нічні сторожі, сільські виконавці, чле­ни товариства сприяння міліції та інші громадяни. 

Про чергову чистку в міліції

Та й сама міліція не дуже вболівала за свій авторитет серед народу. Дисципліна в її рядах впала до нульової позначки. Необхідно було з такою міліцією негайно щось робити. І в серпні 1930 року в українській міліції розпочалася масова чистка. Для цьо­го були створені спеціальні комісії, в які входили представники від підприємств, уста­нов та громадських організацій. "Очисні" комісії попрацювали дуже плідно. Напри­клад, серед співробітників міліції Запорізького округу (було всього в окрузі 310 працівників міліції і карного розшуку) були виявлені й "вичищені" хабарники, діти куркулів, дезертири з Червоної армії, злодії, приватні підприємці. Не милували нікого. Навіть у особову справу начальника Запорізької окружної міліції Горбунова Степана Семеновича було записано, що він "по-бюрократичному поставився до селян села Ске­льок, які заявили про крадіжку корови, і примусово вступив у статеве життя з робітни­цею". (19).
Вичищали з міліції за трьома категоріями. За першою категорією звільняли "за службу у ворожих арміях: в гетьманській, білій, в "батька" Махна тощо, а також куркулів та інших "ворогів народу". Ця категорія співробітників міліції була ненадійною і навіть ворожою радянській владі, а тому багато хто з цих "категорників" з міліцейського крісла пересідав на лаву підсудних.
Міліціонери-спекулянти (а таких було чимало) належали до другої категорії вичистки.
За третьою категорією вичищали з органів міліції дітей куркулів, тих, хто зловжи­вав своїм службовим становищем, за появу у міліцейській формі в нетверезому стані у громадських місцях, за систематичне порушення Статуту служби міліції і т.п.
Звільнені з роботи в міліції за першою і другою категоріями вже ніколи не мали права вдруге поступати на службу в ці правоохоронні органи. А "вичищені" за третьою категорією з часом, коли сумлінно працювали на підприємствах чи в установах, могли знову попроситися служити в міліції. (20).
Хід "чистки" міліції широко обговорювався в пресі. Цікава з цього приводу стаття в Запорізькій міській газеті "Червоне Запоріжжя" за 20 травня 1931 року під заголовком "Негайно оздоровити міську міліцію". Стаття йшла як редакційна і складалася з суцільної критики, наприклад: "керівний склад запорізької міськміліції сам потрапив у полон формалізму, бюрократизму, правого опортунізму... В питанні боротьби з куркулем нарада (мається на увазі нарада працівників міськміліції — авт.) ухитрилася нічого не ух­валювати... Будь-якого чіткого політичного керівництва роботою міліції не було... класову лінію під час проведених кампаній у місті й на селі викривлювали... У штрафній практиці не підкреслювалися класові лінії. Міліція не цікавилася відомостями про соціальний стан оштрафованих. Для робітників міліції було однаково, до якої класової категорії на­лежав оштрафований. Опортуністична практика міліції спостерігалася також під час хлібозаготівель, боротьби проти хижацького забою худоби тощо. Самоплив, відсутність ініціативи, класової пильності й чуйності, формальне ставлення до обов'язків стали сис­темою роботи міської міліції ...Справи залежувалися, швидкий розгляд актуально-політичних справ не було забезпечено. Хлібозаготівельні справи розглядалися пересічно по 19 діб, справи м'ясозаготівлі - навіть один місяць, справи з робітничого постачання — по два місяці... У наглядачів Дмитрієва, Лося і Климова актуальні справи... лежать від од­ного місяця і навіть до півроку і понад півроку...".
З цієї статті стає відомо, що в Запорізькій окружній міліції на той час працювало 246 співробітників міліції, з них лише за січень-березень 1931 року було звільнено з роботи за компрометуючими мотивами (перебували під судом) 6 чоловік, ще 46 міліціонерів звільне­но за різні дисциплінарні порушення. А "всього дисциплінарних порушень протягом пер­шого кварталу було 75 — дещо менше, ніж третина цілого складу працівників міліції".
Згадана стаття закінчується таким категоричним висновком:"... Апарат міліції тре­ба очистити від чужих елементів, укомплектувати комуністами й комсомольцями".
А ще та ж газета "Червоне Запоріжжя" за 5 липня 1931 року (4-а стор.) у статті "Ро­боту міліції під контроль пролетарської суспільності" різко критикувала чергову части­ну відділу Запорізької окружної міліції. Виявляється, щоб отримати тут будь-яку довідку чи подати заяву, громадянину потрібно витратити на це 2—3 години, чергові міліції безпорадні, нічого не вирішують без начальника відділу. А ще вказувалося на ве­лике безладдя в гуртожитку кавалерійської чоти (взводу) міліції. Це приміщення нагаду­вало не житло для людей, а стайню: приміщення жодного разу не білили, не дезінфікували, кругом був неймовірний бруд.
В той же час у статті відзначалися й відповідні зрушення в діяльності міліції після критики її роботи в газеті за 20 травня. З того часу Запорізька окружна міліція оголосила з 28 червня до 28 липня 1931 року "штурмовий місячник ліквідації прориву", перейшла на "кращі форми дізнавчої роботи", широко почала застосовувати "активні методи виявлен­ня й попередження злочинів", на заводах почала організовувати "добровільні робітничі дружини", серед працівників міліції розгорнуте соціалістичне змагання і боротьба за удар­ництво, організовані "спеціальні короткотермінові курси й семінар для підвищення кваліфікації... дозорців, агентів роз­шуку тощо". Вже були й позитивні результати цих заходів: ви­сунуто "на більш відповідальну роботу 20 найкращих удар­ників робітників міліції"; якщо "раніше у дозорця було 100— 200 справ, а тепер пересічно" 25—30".



Запорізька міліція в період колективізації

Слід відмітити, що міліція, будучи тоді підпорядкованою ДПУ, в основному зай­малася розкуркуленням селянства, а не охороною громадського порядку. Боротьба з кримінальною злочинністю в діяльності міліції відсунулася на другорядне місце. Працівники міліції були членами спеціальних комісій з розкуркулення. Такі комісії нерідко нехтували елементарними нормами людської порядності і державної законності. Про дії членів однієї з таких комісій (і конкретно про члена комісії працівницю Агайманської районної міліції Мелітопольського округу Оксану Іванову) ще в березні 1930 року окружний суд у своєму вироку писав, що вони (члени комісії) "зробили розгром та пограбування майна куркулів і знущались над родиною їхньою". (9).
А частіше за все працівників міліції використовували як "дізнавачів" чи "слідчих" у так званих "куркульських справах". Так, 8 березня 1931 року Оріхівським РВ ДПУ УСРР за антирадянську діяльність та агітацію проти колгоспного ладу був заарештова­ний за "масовою операцією" мешканець с. Новояковлівка Яма Сидір Максимович, 1877 року народження, українець, з початковою освітою, селянин-одноосібник (ще звинува­чувався у справі як куркуль).
Вів по ньому слідство від початку і до завершення "мобілізований" інспектор роз­шуку Оріхівського району міліції Сенчковський. "Мобілізовало" його для цієї справи (і не лише для цієї) місцеве відділення ДПУ. Треба зауважити, що були мобілізовані про­водити розслідування "політичних справ" майже усі співробітники міліції усіх округів України. Інакше й не могло бути: адже в країні йшла "масова операція" з фізичного ви­нищення заможного селянства.
Повертаючись до справи хлібороба із с. Новояковлівка Сидора Ями, слід сказа­ти, що міліціонер розшуку Сенчковський закінчив це розслідування за кілька днів і пред'явив заарештованому звинувачення, зміст якого зводився до того, що громадя­нин Яма між людьми "проводив контрреволюційну агітацію", тобто говорив, що: "у нас все забирають до останнього шматка хліба, мануфактури не дають, ходимо босі". Такі розмови були "направлені на підрив заходів, які проводила радянська влада на селі". (10).
Вже 17 квітня 1931 року "контрреволюціонер" і куркуль Сидір Яма був засудже­ний Особливою нарадою при колегії ДПУ УСРР до висилки в Північний край на три ро­ки. Подальша його доля, як і доля десятків, сотень тисяч таких, як він, невідома й досі. Реабілітований він 6 липня 1989 року прокурором Запорізької області за відсутністю складу злочину. (11).
Цей же міліціонер Сенчковський тоді, у березні 1931 року, закінчив ще одну справу: на мешканця того ж села Новояковлівка — Михайла Антоновича Витришка, який 2 квітня 1931 року був засуджений Особливою нарадою при колегії ДПУ УСРР також до трьох років висилки в Північний край "за контрреволюційну агітацію і як класовий ворог". Подальша його доля невідома. Реабілітований громадянин Витришко М. А. 21 серпня 1989 року прокурором Запорізької області за відсутністю складу зло­чину. (12).
Треба відзначити, що співробітники міліції, які були "мобілізовані" на розсліду­вання політичних справ за вказівкою своїх високих начальників з ДПУ (а пізніше, з НКВС), як правило, нічого не розслідували, а всього-на-всього фальсифікували ці спра­ви, тобто скоювали самі кримінальні злочини, в результаті яких безневинні люди за­арештовувалися як "вороги народу" і зникали безслідно в концтаборах Сибіру та Казах­стану. Як у 30-ті роки співробітники міліції допомагали антинародним структурам ДПУ та НКВС стирати у "табірний порох" мільйони жертв комуністичного режиму, красно­мовно свідчить такий документ (подається мовою оригіналу):


ПРОТОКОЛ ДОПРОСА
с. Ново-Алексеевка                                                                                                           2 июня 1956 г.
Я, следователь следотдела УКГБ при СМ УССР по Запорожской области ст. лей­тенант Акимов, допросил в качестве свидетеля Чалого Якова Петровича, 1907 года рож­дения, уроженца с. Ингуло-Каменка Новгородского р-на Кировоградской области, укра­инца, гр-на СССР, члена КПСС с 1940 года, образование 4 класса, несудимого, прожива­ющего в с. Ново-Алексеевка Приморского р-на Запорожской области, работающего председателем Ново-Алексеевского сельского совета.
Об ответственности за отказ от дачи показаний и за дачу заведомо ложных показа­ний предупрежден по ст. ст. 87 и 89 УК УССР.
Допрос начат в 15 час. 30 мин.
ВОПРОС: Где Вы проживали и чем занимались в 1937—1938 годах?
ОТВЕТ: В 1937-1938 годах я проживал в селе Каларовке, работал с конца 1937 го­да участковым инспектором бывшего Коларовского районного отделения милиции.
ВОПРОС: Приходилось ли вам по поручению начальника Коларовского районно­го отделения НКВД проводить допросы свидетелей?
ОТВЕТ: Приходилось. Помню, в марте 1934 года меня вместе с районным пожар­ным инспектором Фроловым, имени и отчества его не знаю, вызвал к себе начальник быв­шего Коларовского районного отделения НКВД Белов, имени и отчества также не знаю, который объявил нам, что мы должны поехать в командировку и допросить свидетелей об арестованных уже лицах. Список лиц, о которых нужно было допрашивать, он передал Фролову, который был более грамотным. Здесь же Белов нас проинструктировал, что в протоколах должно быть не более трех вопросов, и сказал какие должны быть вопросы. Сейчас их конкретно не помню, но они сводились к тому, что свидетелям известно об ан­тисоветской деятельности арестованных. Тут же Белов сказал, что все эти люди подлецы и подробно объяснил, как мы должны писать протоколы и указывать в них, что эти лица высказывали среди колхозников антисоветские суждения. При этом он предложил нам использовать в качестве свидетелей актив того села, где мы будем допрашивать. Прибыв на место, Фролов, который хорошо знал жителей сел и актив, говорил мне кого нужно пи­сать в свидетели и мы вместе с ним писали заранее протоколы их допросов, излагая в них вымышленные тут же нами факты об антисоветских высказываниях обвиняемых в при­сутствии свидетелей. Все протоколы писались примерно по одному образцу. Вначале у меня получалось не совсем так, как требовалось, и Фролов давал мне указания переде­лать. Я все его указания исполнял, так как был новым в этом деле человеком. Когда про­токолы были заготовлены, нами вызывались указанные в них как свидетели лица и им предлагалось подписать их, что они и делали. Протоколы допросов свидетелям никогда не зачитывались и они этого не требовали. Случаев отказа подписать протоколы я также не помню. Все вызываемые нами лица подписывали заранее заготовленные вымышленные нами показания, которые писались от их имени, беспрекословно. Такую работу вместе с Фроловым мы провели, насколько я припоминаю, в селах: Вячеславка, Мариновка и Пре-слав. Писал я вымышленные показания свидетелей потому, что об этом имелось указание начальника районного отделения НКВД Белова, которое я и выполнял.
ВОПРОС: Вам предъявляются 17, 18, и 19 тома архивного следственного дела № 6710, в которых имеется шестьдесят три написанных вами протокола допросов свиде­телей, в которых изложено, что в их присутствии лица, о которых велся допрос среди колхозников, высказывали антисоветские суждения. Являются ли эти протоколы теми вымышленными вами, о которых вы сейчас показывали?
ОТВЕТ: Предъявленные мне шестьдесят три протокола допросов свидетелей, находя­щихся в архивно-следственном деле № 6710 тома 17,18 и 19 написаны лично мною во время командировки, о которой я уже показывал. Все эти протоколы не являются действительны­ми, так как свидетели таких показаний не давали, они были целиком вымышлены мною. Воз­можно в некоторых протоколах соответствовало действительности то, что лица, о которых велся допрос, в прошлом служили в белых армиях, были раскулачены или являлись род­ственниками раскулаченных. Факты же антисоветских высказываний мною выдумывались. Сколько всего писал я таких протоколов, не знаю. От нас требовали, чтобы по каждому об­виняемому было "допрошено" таким образом по три свидетеля. В такие командировки "до­прашивать" свидетелей я выезжал вместе с Фроловым два раза. При этом никакого давления на свидетелей не оказывалось, так как они не возражали против подписывания протоколов.
ВОПРОС: Что вы желаете дополнить к своим показаниям?
ОТВЕТ: дополнить к своим показаниям ничего не имею.
Допрос окончен в 16 часов 45 мин.
Протокол допроса с моих слов записан
правильно и мной лично подписан                                             (подпись)
Допросил следователь следотдела УКГБ З/о
ст. лейтенант                                                        (подпись) "АКИМОВ". (13).

Така "діяльність" органів міліції проти свого народу йшла не знизу, а нав'язувала­ся зверху - цього вимагала правляча комуністична партія більшовиків та її "радянські ор­гани". XVI з'їзд компартії, який розпочався 26 червня 1930 року, вимагав "розгорнути на­ступ соціалізму по всьому фронту, ліквідувати куркульство як клас і втілити в життя суцільну колективізацію" (за словами Й. Сталіна). (14).
Отже, вимоги правлячої більшовицької партії до всіх виконавчих органів держави, в тому числі й до міліції, нагадували накази в бойовій обстановці — "наступ по всьому фронту", "ліквідація", тобто, фізичне знищення без слідства й суду (бо це — війна) кур­кульства і насильницька суцільна колективізація селянських господарств.
ЦВК і РНК СРСР приймає 15 грудня 1930 року постанову, згідно з якою від міліції та карного розшуку вимагається в той відповідальний час висока дисципліна. (15). В розвиток цієї постанови 29 грудня 1930 року ВУЦВК і РНК УСРР прийняли по­станову "Про порядок підпорядкування органів міліції, карного розшуку органам Дер­жавного політичного управління УСРР". Згідно з цією постановою "міліція була виведе­на з-під контролю місцевих властей і підпорядкована безпосередньо ДПУ". (16).
Орган ДПУ як самостійна державна установа існував до 1934 року, після чого він увійшов до складу НКВС. Сюди ж, до НКВС, входили також: міліція, внутрішні та при­кордонні війська, виправно-трудові табори, будови, копальні, лісозаготівлі, де викорис­товувалася праця ув'язнених. (17).
Отже, міліція усі тридцяті роки минулого століття не була самостійною одиницею, а підпорядковувалася то ДПУ, то НКВС і цілком була задіяна на боротьбу з "класовим ворогом комунізму", а, в кінцевому рахунку, на боротьбу з народними масами. Тому го­ворити про авторитет міліції серед громадян у цей період не доводиться.
Навіть тоді, коли міліція займалася наче б своєю справою, вона не набирала очок поваги серед населення, бо і тут часто діяла в розріз об'єктивному стану життя людей. Скажімо, хіба могли селяни поважати міліцію, коли та, звісно, за вказівкою зверху, масо­во виловлювала у 1931—1933 рр. бідноту, яка підбирала на полях залишені після збиран­ня врожаю качани кукурудзи, картоплю тощо? Звичайно, ні. Ось характерний для того часу документ:
"АКТ
1931-го року, жовтня, 16 дня.
Ми, які нижче підписалися, міліціонер Іващенко, голова артілі ім. Сталіна Рудченко А.Д. і голова села Юльївка* Ногай склали настоящий акт в тому, що цього числа знай­дено в громадян села Юльївка (далі перераховуються прізвища цих громадян — їх п'яте­ро — авт.) кукурудза в качанах і зерні, награбована на полях артілі ім. Сталіна..."
Затримав цих громадян і вів "розслідування справи" міліціонер Іващенко. Він ус­тановив, що всі крадії — то бідні селяни, яким нічого було їсти самим і нічим було "году­вати поросят". У кожного затриманого було по 10—25 фунтів назбираної кукурудзи.
Цю справу розглядав "сільський суд". Який вирок він виніс звинуваченим, невідо­мо. (18). Але цілком зрозуміло, що подібні дії міліції сприймалися селянами здебільшо­го негативно.

Про адміністративно-територіальну реформу 30-х років
Перш за все, варто зупинитися на адміністративно-територіальному поділі
нинішньої Запорізької області в 1930—1940 рр. і слід ще раз зауважити, що залежно від
цього поділу й була відповідною назва та кількість підрозділів міліції.
Отже, як уже відомо, на підставі постанови ВУЦВК від 7 березня 1923 року з ше­сти повітів колишньої Запорізької губернії в складі Катеринославської губернії були створені три округи: Бердянський, Запорізький та Мелітопольський. У 1925 році на підставі постанови ВУЦВК від 3 червня губернії були скасовані. Була ліквідована й Ка­теринославська губернія. Цією ж постановою був ліквідований і Бердянський округ. Ча­стина його території (Пологівський район) приєднувалася до Запорізького округу, а інші частини території — до Маріупольського та Мелітопольського округів.
Такий адміністративно-територіальний поділ існував недовго. Вже 2 вересня 1930 року ВУЦВК видав постанову "Про ліквідацію округів та перехід на двоступеневу систе­му управління". На підставі цієї постанови Запорізький і Мелітопольський округи були ліквідовані. Місто Запоріжжя було віднесене до окремої адміністративно-територіальної одиниці і підпорядковувалося центру. Населені пункти Запорізького та Хортицького районів підпорядковувалися Запорізькій міській раді, а самі райони як такі були ліквідо­вані.
По Мелітопольському округу ліквідувалися райони: Верхньорогачицький (він був приєднаний до Великолепетиського району), Ногайський — до Бердянського району, Чернігівський — до Великотокмацького району, Ботієвський — до Коларівського райо­ну, Вознесенський — до Кизиярського, Терпіннівського і Покровського Другого районів. Центр Кизиярського району був перенесений у м. Мелітополь і район став називатися Мелітопольський.
По Маріупольському округу ліквідовані, крім ряду інших, такі райони нинішньої Запорізької області: Берестівський (його територія ввійшла до складу Царекостянтинівського району) і Андріївський (увійшов до Бердянського району).
Таким чином, значна частина території нинішньої Запорізької області на кінець 1930 року була розбита на такі райони:
1. Бердянський
2.    Великобілозерський
3.    Василівський
4.    Великолепетиський
5.    Великотокмацький
6.    Веселівський
7.    Генічеський
8.    Гуляйпільський
9.    Іванівський
10.Кам'янський
11.Коларівський
12.Люксембурзький
13.Мелітопольський
14.Михайлівський
15.Молочанський
      16.Нижньосірогозький (нині його територія в Херсонській області)
17.Новозлатопільський
18.   Новомиколаївський                            24. Софіївський
19.   Новотроїцький (нині його                 25. Терпіннівський територія в Херсонській області)                                                              26. Томаківський (нині значна
20.   Оріхівський                                                частина його території
21.   Пологівський                                              в Дніпропетровській області)
22.   Покровський                                       27. Царекостянтинівський
23.   Покровський Другий                         28. Якимівський

На підставі постанови ВУЦВК від 3 лютого 1931 року були ліквідовані Гуляйпільський, Веселівський, Іванівський та Софіївський райони, і їхні території були приєднані відповідно до Пологівського, Великобілозерського районів і до Запорізької міської Ради.
За рішенням четвертої сесії ВУЦВК 9 лютого 1932 року на території України бу­ли утворені області. До складу Дніпропетровської області ввійшли райони колишніх За­порізького та Мелітопольського округів. З 1 лютого 1933 року знову був створений Софіївський район, який проіснував лише до 13 вересня 1933 року і його територія була приєднана до Запорізької міськради. Терпіннівський район з 20 травня 1933 року ввійшов до складу Мелітопольського району, а Михайлівський район з 10 грудня 1933 року — до складу Василівського району. Були адміністративно-територіальні зміни і в ряді інших районів. (1).
Зі зміною адміністративно-територіального поділу і назв підрозділів міліції їхні функції особливих змін не зазнавали, правда, вони з роками дещо розширювалися. Усе тут залежало від політичного бажання комуністичної партії, яка керувала країною, та економічних наслідків цього керівництва. На початку 30-х років партія та уряд країни поставили на порядок денний головне завдання — колективізацію сільського господар­ства, і на його вирішення працювала вся державна машина.




Про святкування 10-ї річниці створення української міліції і не тільки…


В округах республіки поліпшилася боротьба з небезпечними злочинами. Напри­клад, у Запорізькому окрузі зі скоєних у 1928 році: 43 убивств розкрите до 5 лютого 1929 року 31 убивство, із 107 грабунків у 73 з них виявлені винуватці, з 1123 крадіжок — 852 розкрито. (312-2).
У той же час, станом на початок 1929 року, як відмічалося в різних документах та у святкових доповідях, у самій робітничо-селянській міліції було надто далеко до належ­ного порядку, відповідної дисципліни, соціального захисту тощо. Значна частина співробітників міліції, особливо рядових міліціонерів, не мала ніякого обмундирування, особливо зимового, заробітна платня була мізерною і та видавалася несвоєчасно, із за­тримкою до півтора місяця. Службові приміщення районів міліції здебільшого вимагали капітального ремонту, до якого ніхто й не збирався приступати, бо не було на це коштів ні в місцевому, ні в республіканському бюджетах. (313).
Серед співробітників міліції Запорізького й Мелітопольського округів, як і взагалі серед усіх правоохоронців республіки, були часті випадки хабарництва, крадіжок, "процвітала" пиятика тощо. Так, лише за рік до святкування 10-ї річниці Робітничо-Селянської Міліції України (з 1 січня 1928 року до 5 лютого 1929 року) у Запорізькому ок­рузі працівниками міліції були скоєні такі злочини:
перевищення влади — 1 випадок
хабарництво — 14 випадків
крадіжки — 18 випадків.
А всього скоєно правопорушень: командним складом — 16, а міліціонерами — 162. (314).
І все-таки більшість співробітників міліції своє професійне свято зустріла зі значни­ми успіхами в роботі. Багато з них до цього дня були нагороджені. Так, начальник робітни­чо-селянської міліції Запорізького округу Вінгерт Іван Іванович одержав від Запорізького окрвиконкому "маузер із монограмою" — іменним написом на зброї, а його заступник Лукашов Андрій Васильович — срібний портсигар, начальник Управління Запорізького міського району Робітничо-Селянської Міліції Ліповський (можливо, Олександр Липковський — авт.) — кишеньковий срібний годинник, агенти розшуку, інспектори розшуку були нагороджені "срібними і звичайними кишеньковими годинниками" та портфелями. Міліціонери (їх було відзначено в усіх округах найбільше) нагороджувалися, як правило, "відрізом на костюм". (315). Не забув Запорізький окрвиконком організатора та першого начальника Олександрівської повітової робітничо-селянської міліції Ямпольцева Тимофія (Трохима) Миколайовича — до 10-ї річниці української робітничо-селянської міліції він був нагороджений револьвером системи "Браунінг". У той час Тимофій Миколайович пра­цював робітником заводу "Комунар". Подальша його доля невідома.
Закінчилося це грандіозне для міліції свято 10 лютого 1929 року великим "урочистим обідом", на якому були присутні 550 чоловік. (316).


Про результати боротьби з безпритульністю неповнолітніх

З 25 серпня 1928 року за вказівкою Головного Управління Робітничо-Селянської Міліції УСРР повсюдно почали проводити масовані "операції вилучення безпритуль­них" дітей. У Запорізькому окрузі лише за одну ніч з 25 на 26 серпня було "вилучено без­притульних до 16 років 129 чоловік, підлітків з 16 до 18 років — 83 особи, а всього вилу­чено 212 чоловік... виявлено 3 особи, що підпадають під положення про адмінвисилку, причому на останніх порушено клопотання про адмінвисилку, 86 чоловік, які являють собою різних злочинців віком до 16 років, передано до закритого дитбудинку, 63 чо­ловіка направлено в трудкомуну в Арзамас, 28 чоловік — до лікарняних установ, 7 чо­ловік — на роботу й 25 чоловік — у дитбудинок відкритого типу". (311)*. Облави на без­притульних проводилися аж до жовтня 1928 року (312). І з цією проблемою також май­же було покінчено.


Про завантаженість  міліції

Дуже турбувало зростання злочинності, величезна завантаженість міліції та низька її ма­теріальна забезпеченість. Так, у 1927 році одному співробітникові міліції в сільській місцевості на Україні доводилося обслуговувати 11329 громадян та 171 квадратну версту території, тоді як у Росії на одного міліціонера припадало 5625 чоловік сільських меш­канців. У містах України один міліціонер обслуговував 740 чоловік, тоді як один городо­вий Російської імперії у 1914 році обслуговував лише 400—450 чоловік міського населен­ня і поліцейський на селі — 2500 чоловік. (305).


Міліція на Дніпробуді

Уряди країни і республіки вирішили створити на Дніпробуді самостійну міліцейську одиницю підпорядковану безпосередньо Уп­равлінню міліції республіки (центр м. Харків).
Створювали цю міліцію за кількома критеріями, і в першу чергу надавали перевагу, звісно, особам, відданим ідеї комуністичної партії. Бралася до уваги національність бажа­ючого служити в дніпробудівській міліції. Тут надавалася перевага росіянам та українцям, котрі мешкали поза межами запорізького краю. Першим начальником Управління міліції та Розшуку Дніпробуду з 4 квітня 1927 року був призначений ЦК КП(б)У та Головним Управлінням Міліції і Розшуку УСРР росіянин за національністю Корнєєв Леонід Кос­тянтинович. Він 14 квітня 1927 року в м. Харкові провів перше засідання атестаційно-приймальної комісії Управління міліції Дніпробуду, яка відкрила рахунок штату старших та молодших міліціонерів Дніпробуду. Ними стали 13 чоловік з колишніх Орловської, Курської, Воронезької, Гродненської, Чернігівської та Київської губернії. (286-1)…
…Структура дніпробудівської міліції була такою: головним було Управління міліції та Розшуку. До його складу входили: начальник Управління міліції, двоє його помічників, інспектор міліції, інспектор розшуку, троє доглядачів, один агент, двоє діло­водів, завідуючий адресним столом, дактилоскоп-фотограф, реєстратор, обліковець та каптенармус. (286-3).
Це Управління керувало міліцейськими дільницями Дніпробуду. Було п'ять дільниць:
1-ша дільниця: с. Кічкас до будинку № 32;
2-га дільниця: с. Кічкас від будинку № 32, а також Мельничне селище, колишня Бетань та нове Німецьке селище.
3-тя дільниця: селища № 1 та № 2, 159 верста і Головна контора Дніпробуду;
4-а дільниця: Змельно-скельний та Перемичний висілки;
5-а дільниця: Лівий берег та острів Хортиця.
На всіх вище зазначених дільницях було по одному наглядачеві міліції, які, влас­не, й організовували всю правоохоронну службу міліції на своїх дільницях і за свою ро­боту мали звітувати перед начальником Управління міліції. (286-4).
Служба рядових міліціонерів Дніпробуду будувалася за принципом стаціонарних постів. їх було створено майже 30. Кожний пост (були цілодобові, дванадцятигодинні то­що) працював за розробленою Управлінням міліції інструкцією. (286-5).
У цих інструкціях та в наказах начальника Управління Дніпробуду були чітко роз­писані права та обов'язки міліціонерів. Так, в одному зі своїх численних наказів началь­ник Управління Л. Корнєєв 13 грудня 1927 року так розписав обов'язки постового: "Вар­товий міліціонер зобов'язаний стежити не лише за цілісністю дорученого йому поста, але й відповідати за всю дільницю, на території якої стоїть об'єкт, що охороняється, а тому наказую:.. зобов'язати всіх вартових ретельно стежити за всіма перехожими групами, проїжджаючими тачанками, особливо від 20 до 7 години, зупиняти окриками "Стій" і ко­ли йде група людей, зупиняти їх, наказуючи підійти одному з них, питати, хто і куди йде (іде) і коли здаватимуться підозрілими та не будуть мати документів Дніпробуду — суп­роводжувати через вартових до Управління міліції...". (286-6).
Щоб легше було працювати вартовим міліціонерам, на Дніпробуді широко діяла перепусткова система. За відповідними листами керівників відділів, управлінь, різних служб Дніпробуду до начальника Управління міліції той видавав на певний термін пере­пустки, на зразок цієї:
"ТИМЧАСОВА ПЕРЕПУСТКА
Пред'явнику цього Анцевій М.Я. дозволяється перебування і виконання художніх робіт по всій території Дніпровського Будівництва. Дійсна до 20 жовтня 1927 року.
Нач. мілрозшуку Корнєєв". (286-7).
Були перепустки й за двома підписами:
"ПЕРЕПУСТКА
Пред'явнику цієї техніку-механіку є. т. Відділу Управління Головного інженера Дніпробуду тов. Коломійцеву Я.Г. дозволяється безперешкодний вхід по всьому будівництву і в будь-яку годину дня і ночі.
Начальник Міліції та Розшуку Дніпробуду           (підпис нерозбірливий)
Зав. електротехвідділом Дніпробуду                       (підпис нерозбірливий)
1 жовтня 1927 року". (286-8).
Найпоширенішими кримінальними злочинами на Дніпробуді були: убивства з по­бутових мотивів (значна їх частина траплялася під час пиятики в бараках); крадіжки: будівельного матеріалу, в тому числі дерева, теслярських інструментів, мідного голого кабелю, продуктів харчування і грошей із крамниць Дніпробуду; хуліганство дорослих і бездоглядних неповнолітніх дітей.

Про низьку зарплатню міліції

В ці роки (1926—1927 рр.), як і раніше, в міліції мало хто бажав працювати, кадри тут не затримувалися довше підписаного зобов'язання на рік служби. А ті, що залиша­тися працювати, ставали хабарниками, недисциплінованими, не бажали ніде вчитися.  Зарплата в співробітників міліції була низька, одержували за місяць пекельної роботи: молодший міліціонер — 15 рублів, старший міліціонер — 16 руб. 60 коп., діловод — 18 руб. 60 коп., начальник району міліції — 55 рублів. (275). А на фабриках, заводах, і державних організаціях та установах місячна зарплата була значно вищою. Хто ж піде працювати в міліцію — туди, де ненормований робочий день, велика відповідальність та ще й мало платять? Підуть сюди працювати лише ті, хто не зможе знайти собі місця "на гражданці".


Про знання української мови співробітниками міліції

…у округах, розташованих на території нинішньої Запорізької області, була проведена масова атестація співробітників міліції. Це вже була не огульна й бездумна чистка 1923 року, яка завдала міліції більше шкоди, ніж принесла користі, а принципово нова акція. Атестація співробітників міліції 1925 року враховувала в першу чергу професіоналізм працівника міліції і його ставлення до роботи, його бажання слу­жити в правоохоронних органах. Від кожного співробітника були прийняті на належно­му, як у школі, рівні екзамени з таких предметів: українська мова, російська мова, стройо­ва справа, міліцейська справа та політграмота. Усім, хто не знав, або "слабо" знав ук­раїнську мову, а всі інші предмети склав на "задовільно", не дозволяли займатися робо­тою, пов'язаною з дізнанням. Таких відправляли в "промміліцію". Якщо співробітник з більшості предметів одержував "незадовільні" оцінки чи "зовсім не знав української мо­ви", то його з міліції звільняли. (269).
…Все ( у 1927 році - авт.) діловодство, документація, будь-які наради, навіть неофіційні розмови в приміщеннях міліції проводилися в цей час виключно українською мовою. Від усіх працівників міліції вимагалося досконале знання саме української мови. Той, хто її не знав, міг бути не прийнятий на роботу в правоохоронні органи. Стояло питання так: "Вивчи в гуртку українську мову, а вже потім поступай на службу в міліцію".
Навіть "зеки"* в БУПРах вивчали українську мову і випускали свої "українські" стіннівки. Бо знали, що "звільнившись, в'язень матиме можливість знову зайняти ту чи іншу посаду, не боячись "українізації" і не остаться у хвості...".

Потрібно також відзначити, що наприкінці 1928 і на початку 1929 років продов­жується в органах міліції проводитись українізація кадрів як одна із складових створен­ня в республіці національних правоохоронних органів. Так, начальник міліції За­порізького округу І. Вінгерт у своєму наказі № 334 від 26 листопада 1928 року "Про по­глиблення справи українізації органів Робітничо-Селянської Міліції округи", виконую­чи відповідні розпорядження НКВС республіки, вказує начальникам районів міліції:
"1. Перевірити знання української мови командним складом міліції.
2.    В терміновому порядку перевірити знання української мови міліціонерами ок­ружного міста і районів.
3.    При Червоних кутках міліції організувати кутки українознавства.
4.    З 1 січня 1929 року категорично заборонити проводити заняття, інструкторські збори, наради та інше російською мовою.
Вкраїнізувати на 100% усе діловодство органів міліції".




Про боротьбу із самогоноварінням

Штрафи міліція стягувала з громадян, які порушували різні "обов'язкові до вико­нання" постанови місцевих органів влади та з тих, хто займався самогоноварінням. Особ­ливо тоді процвітало варіння самогону. Займалися ним скрізь і поголовно. З цим злом боролися і, на жаль, без успіхів, як на державному, так і на всіх регіональних рівнях. Так, 2 березня 1923 року Запорізький виконавчий комітет Рад дає за грифом "Дуже терміно­во" начальнику повітової міліції таку вказівку: "Пропоную протягом останніх 5 днів дво­тижневої боротьби із самогонщиною провести найрішучішу боротьбу з розшуком само­гоноваріння і торгівлі ним. Для цього Вам необхідно кожну ніч до 5 березня проводити облаву всього міста та приміського населення. На всі випадки складати протоколи і по­давати їх у повітовий відділ Управління (мається на увазі повітовий виконком Рад — авт.) з відомостями за наданою Вам формою для притягнення винуватців до відповідаль­ності". (215). Аналогічну вказівку одержують усі районні міліції повіту.

Можна лише уявити, яке чинилося беззаконня, коли серед ночі у квартири вривала­ся ні з того ні з сього міліція і перевертала все вверх дном у пошуках самогонки. А таке бу­ло! І це вважалося нормальним явищем нової радянської влади. Щоб усім цим варварським діям надати хоча б приблизно "законного" вигляду, місцеві органи влади розробляють для міліції спеціальні інструкції про знаходження і вилучення самогонки та інших спиртних на­поїв (216), приймають "обов'язкові постанови про боротьбу із самогоноварінням". (217).
До речі, наприкінці 1922 року ВУЦВК затвердив Кримінальний Кодекс (КК) та Кримінально-процесуальний кодекс (КПК). У ст. 140 КК говорилося, що приготування з метою збуту спирту, горілки та речовин, які містять спирт, вин міцністю більше 20° обо без відповідного дозволу, а однаковою мірою незаконне зберігання з метою збуту таких напоїв і речовин, карається примусовими роботами на термін до одного року з конфіскацією частини майна і забороною проживати в даній місцевості терміном до З років, відбувши покарання.
За виготовлення не з метою збуту напоїв міцністю більше 20° винуватці каралися за ст. 215 КК, яка передбачала штраф до 300 рублів золотом чи примусовими роботами.
Ці статті Кодексу також широко застосовувалися на практиці органами міліції та місцевою владою при боротьбі із самогоноварінням.


Про адміністративну реформу

1 грудня 1922 року, була ліквідована Запорізька губернія, і її територія на підставі постанови ВУЦВКу від 25 жовтня 1922 року була включена до складу Катеринославської губернії. А на підставі постанови ВУЦВКу від 7 березня 1923 року були ліквідовані повіти й волості, і на їх територіях організовані у значно меншій кількості округи та райони.
"Згідно з цією постановою, з 6 повітів колишньої Запорізької губернії в складі Ка­теринославської губернії створювались 3 округи: Бердянський, Запорізький, Меліто­польський, а замість 130 волостей — 36 районів". (208).
До складу Бердянського округу (центр м. Бердянськ) входили такі райони:
1.    Берестівський                   6. Петропавлівський
2.    Новопавлівський             7. Царекостянтинівський
3.    Ногайський                       8. Цареводарівський
4. Новоспасівський              9. Чернігівський
5. Пологський
До складу Запорізького округу (центр м. Запоріжжя) входили такі райони:
1.    Балківський                       7. Михайло-Лукашівський
2.    Василівський                          (пізніше Софіївський)
3.    Вознесенський                  8. Новомиколаївський
4.    Гуляйпільський                 9. Оріхівський
5.    Жеребецький                     10. Покровський
6.    Кам'янський                      11. Томаківський
12. Хортицький
До складу Мелітопольського округу (центр м. Мелітополь) входили такі райони:
1.    Великобілозерський         9. Кизиярський
2.    Верхньорогачицький       10. Михайлівський
3.    Веселівський                     11. Новотроїцький
4.    Вознесенський                  12. Нижньосірогозький
5.    Великолепетиський          13. Покровський
6.    Великотокмацький           14. Пришибський
7.    Генічеський                       15. Якимівський. (209).
               8.Іванівський
Згідно з Постановою ВУЦВКу від 10 грудня 1924 року Михайло-Лукашівський район був перейменований на Софіївський і його центр перенесений в с. Софіївку (нині м. Вільнянськ) Запорізького округу, а Новопавлівський район — на Андріївський. (210).
В кожному окрузі й районі створювалися відповідні міліції: в окрузі — окружна робітничо-селянська міліція, а в районах — районна міліція.





Про голодомор 1921-1922 рр

З Москви йдуть вказівки до Харкова — столиці Радянської України — негайно викачу­вати хліб з куркулів та середняків і направляти його до Москви, мовляв, для голоду­ючого Поволжя. Створені в основному з російських робітників так звані продзагони, на практиці почали забирати в українського селянства все до зернини. Українське се­лянство, в душах якого панував дух незалежності і козацької вольності, вчиняло та­ким діям московських прибульців шалений супротив. На придушення селянських по­встань були кинуті цілі дивізії червоних вояків, котрі вже в цей час вивільнилися з горнила погаслої громадянської війни. У розправі з непокірним селянством брала ак­тивну участь і радянська міліція. її потужну міць переважно використовували в бо­ротьбі з неплатниками продовольчих податків, яких масово арештовували і відправ­ляли на "відсиджування" до "ДОПРів"( рос. Будинок громадсько-примусових робіт.) та до спеціально створених у всіх губернських містах величезних за площею концтаборів. На території Олександрівської губернії подібний концтабір був створений у селі Кічкас (воно було на нинішній території Бо­родінського мікрорайону м. Запоріжжя, частина села затоплена водами р. Дніпро при спорудженні Дніпрогесу). А ДОПР був влаштований у маєтку домовласника Василя Григоровича Щекотіхіна, котрий жив у Олександрівську по вул. Жуковського в бу­динку № 29 (будинок і навіть його нумерація по цій же вулиці збереглися й досі. Він, як пам'ятник історії, оберігається законом) — (143). Самого домовласника 2 січня 1921 р. Олександрійський губревтрибунал засудив до розстрілу і тут же розстріл замінив "відправкою в концтабір на весь час громадянської війни" (оригінал вироку подається).
Отже, ще не закінчилися жнива, а вже забирали в селян новий урожай "під мітлу", щоб врятувати голодне Поволжя й Москву — така була вказівка Леніна і його посланця до Харкова — М. І. Калініна. Така політика могла призвести лише до одного — до голо­ду в самій Україні. І він настав. Ось що невдовзі повідомляли з різних місць Запорізької губернії: "У школах заняття проходять ненормально... за відсутністю нормального поста­чання... голодування, недоїдання, відсутність одягу та взуття... Молочний скот і молод­няк, айв однаковій мірі коні вирізаються і ніяка агітація не прищеплюється. Є масові ви­падки, коли голодні їдять собак і кішок, ловлять ворон і галок, смертні випадки збільшу­ються... " (повідомлення за січень 1922 року з Кам'янського району — нині Кам'янсько-Дніпровський район). (149);
"...Ворог-голод у Балківській волості, особливо в поточному місяці, приймає жах­ливу картину за кількістю голодуючих, за ступіню голодування... Вимирання людей на грунті голоду з кожним [днем] збільшується та збільшується і вже ми зустрічаємо великі труднощі підшукувати людей вирити яму для вмерлого, бо люди були слабкі-безсилі і померлі не закопувалися в землю по діб троє, — після чого зробили розпорядження по волості про заготовку заздалегідь у кожному селі по кілька сотень ям на кладовищах. ...борючись з голодом вживають у їжу собак, кішок і т.д., але й ці запаси вже вичерпують­ся..." (повідомлення на 28 лютого 1922 року з Банківської волості Мелітопольського повіту). (150);
"...багато громадян голодують, роздобувають для себе м'ясо, підбираючи всіляке падло, де можна зустріти здохлих коней, заражених сапом, та інше м'ясо, що не підлягає вживанню, аж до людського м'яса, як уже був такий випадок в Чернігівській волості..." (повідомлення за 5 травня 1922 року з Великотокмацького району — нині Токмацький район). — (151).
Вже починаючи з березня 1922 року, в кожному селі губернії щодень вмирало від голоду до 26 чоловік. (152).
Враховуючи цю складну ситуацію, в усі кінці України було направлене звернення Запорізької губернської комісії про допомогу голодуючим та Запорізького губернського виконавчого комітету Рад, у якому, зокрема, говорилося: "Від 700000 голодуючого на­селення Запоріжжя звертаємося ми до вас за допомогою... З півтора мільйона населення офіційно числиться до початку лютого (1922 року-авт.) 700000 ГОЛОДУЮЧИХ. Кож­ний день примушує нас зараховувати до голодуючих все нові і нові тисячі населення.
Тисячі безпорадних ХВОРИХ ВІД ГОЛОДУ і щоденно СОТНІ СМЕРТЕЙ - та­ка картина в нас на початку лютого місяця, а попереду ще 5 голодних місяців...
Замість хліба їдять шкіру. Кругом у голодуючих районах їдять кішок і собак. Коні йдуть на з'їдання. їдять і падло.
З'явився перший випадок людоїдства. Мати задушила двох дітей 5-ти і 7-й років і застосувала в їжу сім'ї...
Ми стоїм перед питанням вимирання десятків і, вважайте, сотень тисяч населення...
Ми стоїмо перед питанням перетворення багатющого свого часу району країни в пустелю...
Ми звертаємося до вас, товариші, за допомогою від імені вмираючих з голоду, тих, що їдять нині шкіру, кішок, собак і дійшли до людоїдства.

В березні 1922 року голодний люд вчиняє над злодіями та грабіжниками самосуди:
"...посилився кримінальний бандитизм, останньому самим населенням застосову­ються самосуди. Так, у селі Новоданилівка за крадіжку корови, м'ясо якої було спущено разом зі шкурою в криницю, при виявленні населенням, винуватці в числі 5 чоловік були побиті до напівсмерті, одна жінка вбита... при супроводженні волосною міліцією останніх 5 винуватців... населення, не будучи впевнене, що такі понесуть належну кару, схопили їх, покидали в ту ж криницю, де було м'ясо, і зарило її..." (Якимівський район). (169);
"У Вознесенці селянами були спіймані та вбиті на місці злочину бандити Хілько і Глиненко..." (Мелітопольський район). (170).
А ще міліція в цей час постійно актує трупи померлих від голоду людей. (179), зби­рає на вулицях бездомних і голодних дітей і відправляє їх у "дитячі колектори". (180).
Самі співробітники міліції, як і їхні сім'ї, ледь зводили кінці з кінцями. Начальник 1-го району міліції Великотокмацького повіту Олексій Жмурко, недоїдаючи, важко за­хворів. (181). Аналогічне траплялося і з іншими працівниками міліції. Органи влади вирішили прикріплювати наиголодніші сім'ї міліціонерів до організації соціального забезпечення, де їм видавали, як і всім голодуючим, відповідні пайки. (182). Командний склад міліції почав також одержувати продовольчі пайки. (183). Та їх для міліції не зав­жди вистачало. Втім же, правоохоронці знаходили можливість виділяти зі свого мізер­ного пайка якусь частку чи одноденні заробітки у фонд голодуючих, безпритульним дітям, політв'язням Польщі, голодуючим Поволжя тощо. (184).
15 лютого 1922 року, в пік голоду, в Запоріжжі відбувся з'їзд начальників повітових та міських районів міліції губернії. В порядку денному стояли питання: доповіді з місць, кримінальний бандитизм і боротьба з ним, порядок утримання арештованих, умови поста­чання і життя міліціонерів, гарнізонна служба, кінний склад, поточні справи тощо. (185).
Та про що б не говорили керівники районів міліції, все зводилося до одного — до бо­ротьби з голодом, про те, що в міліції низька дисципліна, бо чимало співробітників думає не про роботу, а щоб якось вижити, тому йдуть на всякі зловживання і навіть на злочини.
Міліціонери міняють чи продають "казенні речі", в тому числі обмундирування, аби придбати шмат хліба. (186). Інші, особливо ряд керівників районів міліції, займалися ха­барництвом, наприклад, начальник карного розшуку Великотокмацької повітової міліції Левандовський. (187). Були випадки, коли міліціонери грабували перехожих (188), неза­конно відбирали на базарах у продавців продукти харчування і споживали їх самі. (189). Знову почастішали випадки дезертирства з органів міліції. І все-таки в цей час здебільшо­го співробітники міліції сумлінно ставилися до виконання своїх нелегких обов'язків, вели активну боротьбу з безпритульністю дітей, вступали в нерівний бій з бандитами, показую­чи зразки мужності. Так, Великотокмацький повітовий виконавчий комітет Рад 9 грудня 1922 року нагородив начальника Управління повітової міліції Іванова срібним годинни­ком "як такого, що проявив себе у справі вірного та вмілого поновлення міліцейського апа­рату та постановки роботи всієї міліції загального характеру на належну висоту". (190).
У карному розшуку цієї міліції відзначилися при розкритті ряду кримінальних злочинів співробітники Залозний та Шолохов. За це Великотокмацький повітовий вико­навчий комітет Рад видав їм "по 20 фунтів борошна". То була тоді для співробітників міліції найвища нагорода. (191).
І все-таки екстремальні умови — голод — показали, що в міліції працюють далеко не кращі "слуги народу" і що багатьом із них не личить називати себе правоохоронцями. Тож у Головному управлінні міліції республіки, вже вкотре за період організації міліції, в цих органах радянської влади вирішено (і дуже вірно) провести тотальну чистку кадрів. Цей важливий захід розпочався наприкінці 1921 року. В кожній губернській та повітовій міліції була створена спеціальна комісія, яка й розглядала ділові й політичні якості кожного працівника міліції. Бралася до уваги й думка сільських сходів, комне­замів, робітничих колективів. Невдовзі з підрозділів міліції почали відчисляти по 14—30 чоловік "як такі, що не відповідають своєму призначенню", "не бажають служити", "не­придатні до служби", "неблагонадійні", "дезертири" тощо. (192).
Наступним етапом "оздоровлення" міліції стала робота з поліпшення дисципліни кожного правоохоронця і підвищення відповідальності за використання своїх обов'язків. На ці фактори позитивно вплинула постанова Всеукраїнського Центрального виконав­чого комітету від 1 березня 1922 року "Про відповідальність проти справи надання допо­моги голодуючим". Згідно з цією постановою посадові особи, в тому числі й органів міліції, за невиконання обов'язків, покладених на них для надання допомоги голодую­чим, караються до 5 років позбавлення волі з конфіскацією майна.
Співробітники громадських організацій за такі ж дії також каралися позбавленням волі до п'яти років з конфіскацією майна.
Навіть приватні особи за ненадання допомоги голодуючим також каралися — у них конфісковували майно.



Про штати Олександрівської Губміліції
…Олександрівська Губміліція спочатку мала п'ять відділів: про­мислової міліції, загальний відділ, інструкторський відділ, відділ по­стачання та політичний відділ. (16). Разом з прибиральницею та роз­сильним було всього 13 чоловік, із них 9 — командний склад, до якого входили: начальник Михайло Во­лодимирович Гібер, його заступник Іван Федорович Гурза, секретар Павло Улянович Лахтунов, два інструктори (інспектори) Й. М. Бе­резін та К. П. Бакуменко, діловоди К. А. Германовський, А. П. Гайдук та Г. Я. Брилліант-Берлент (Берлінг) і реєстратор Г. С. Єгоров.
Найосвідченішим у міліцей­ській справі серед них був, звісно, 38-річний Павло Лахтунов, за пле­чима якого вже пролягли роки сек­ретарювання в народній міліції Тимчасового уряду та Центральної Ради України. Всі інші, в тому числі й 29-річний начальник Губміліції Гібер, лише робили перші кроки на незвіданому ними шляху охоронника правопорядку. Та й більшість із них не мали навіть достатнього життєвого досвіду — їм було від роду по 17 (Г. Єгорову) — 33 роки (І. Гурзі). К. Германовський та Г. Єгоров були холостяками. (17). Щоправда, Іван Гурза серед усіх них виділявся, бо до цього вже скоштував нелегкий хліб громадянської війни і керівних посад. Так перед тим, як став заступником Гібера, він уже побував комісаром Першої Кавдивізії, командиром полку та Головою Кам'янської Ради робітни­чих і селянських депутатів Олександрівської губернії. (18).
                Під час чергової «чистки» у 1923 році  одним з перших був "вичищений" із Запорізької окружної міліції Лахтунов Павло Улянович, незмінний секретар запорізької міліції ще з 1917 року. Його "вичистили" як колишнього "секретаря поліції та державної варти", виключили навіть "із членів Союзу радянських працівників". Не змогли лише виключити його з "членів церковної ради", бо церковники не піддалися натиску радянської влади. І все-таки сумна доля Лахтунова, який був одним із найактивніших організаторів робітничо-се­лянської міліції на Запоріжжі, на цьому не закінчилася. У 1937 році, працюючи планови­ком Запорізького управління міськкомунгоспу, він був заарештований органами НКВС як колишній поліцейський, а отже, "ворог народу". 15 квітня 1938 року "трійка" УНКВС по Дніпропетровській області засудали його до розстрілу. Вирок було виконано 20 травня 1938 року в м. Запоріжжі. Реабілітований у 1957 році за відсутністю складу злочину.




Про дезертирство з міліції та її матеріально-технічне забезпечення

У 1921 році, як і раніше, продовжувалося дизертирство з міліції. Відомо, що з 17 лип­ня до 11 жовтня 1921 року лише з Олександрівської міської міліції дизертирувало 50 осіб, з них: 8 чол. командного складу, п'ять співробітників і 37 міліціонерів. (60). Усіх їх оголошували в розшук, щоб повернути на службу чи судити ревтрибуналом за дизер­тирство. Але майже нікого не могли розшукати. Дійшло до того, що начальник За­порізької міської міліції 24 червня 1921 року доносить рапортом начальнику Губміліції про те, що у нього досі був лише один помічник (тобто, заступник) і той звинувачений Особливою сесією нарсуду м. Білгорода "в злочині за посадою" і виїхав у розпоряджен­ня цього суду. (61).
А кількома місяцями раніше (2 березня 1921 року) цей же начальник міськміліції доповідав письмово начальнику Губміліції, що в гуртожитках міліціонерів немає ліжок, нар, міліціонери сплять на голих долівках, в лазарети лягають цілими відділеннями, хар­чуються бідно, бо їдальня варить обіди лише з води та крупи, м'яса немає, а "каша варить­ся така, що її неможливо їсти... відпускається лише масло з суріпки... Канцелярія знахо­диться в критичному стані... не опалюється... в ній, як в погребі... Працювати так далі не­має можливості". (62).
А влітку 1921 року міліцію спіткала ще одна біда — катастрофічно обмаль було па­перу. Начальник Губміліції вимушений був давати на місця вказівку, щоб усе листуван­ня, в тому числі друкування всіх наказів керівництва міліції робилося "на четвертинках та восьмих частинах аркуша...". Цю ситуацію ще більше ускладнювали махновці — вони в цей час усе частіше нападали на міліцейські канцелярії і забирали там усе "під мітлу" чи спалювали саме папір. (63).

Про створення запорізького карного розшуку

Радянська робітничо-селянська міліція, як і поліція царя та Народна міліція Тимчасового уряду, мала безліч обов'язків, що стосувалися різних сфер життєдіяль­ності суспільства. Та найголовніший
її обов'язок - це попереджувати злочини, а коли вже вони скоїлися, то слід було розшукати правопорушника, затримати його і прове­сти дослідчі заходи. Найважче, звісно, попередити злочин і розкрити його, коли він стався таємно. Якраз цією копіткою, часто заплутаною і небезпечною працею в робітничо-селянській міліції займалася служба карного (кримінального) розшуку. Вона спочатку діяла самостійно від міліції, навіть входила не до складу НКВС, а згідно з декретом Ради Народних Комісарів УСРР "Про організацію судово-криміна­льного розшуку" від 18 квітня 1919 року була в системі Народного Комісаріату юс­тиції України. В цьому комісаріаті був спеціальний відділ судово-кримінального роз­шуку. А вже на місцях створювалися органи судово-кримінальної міліції, які підпо­рядковувалися безпосередньо харківському (столичному) відділу судово-криміна­льного розшуку НКЮ.
Практика показала, що така структура карного розшуку була не життєдіяльною. А тому вже в лютому 1920 року карний розшук з Наркомату юстиції був переданий НКВС України. А на місцях при Управліннях міліції були створені відділи (відділення) карно­го розшуку.
Створення і розбудова карного розшуку Запорізького краю тісно пов'язані з тру­довою діяльністю Андрія Андрійовича Заксен-Трейтера (Заксентретера). Він був ор­ганізатором карного розшуку в Олександрійській губернії та першим начальником цієї правоохоронної служби.
А. А. Заксен-Трейтер (Заксентретер) народився в 1885 році в м. Оріхові нині того ж району Запорізької області. Наприкінці квітня 1921 року — начальник Розшуку За­порізької Губміліції. І. Гурза в рапорті до відділу управління Губвиконкому писав: "Тов. Заксен-Трейтер після очистки Олександрівська від білогвардійщини* приступив до ор­ганізації Губрозшуку і до цього часу керує ним... він своєю енергією та ініціативою ство­рив та упорядкував цю справу... Губрозшук є серйозним лихом для бандитів, спекулянтів та іншого неблагонадійного елементу".
В цьому рапорті начальник губміліції просив губвиконком про нагороду Заксен-Трейтера та його секретаря Дорокіна за їхній великий внесок у розбудову карного роз­шуку. (65).
Офіційна назва цієї служби міліції була такою: "Олександрівський (після 23 берез­ня 1921 р. — Запорізький) губернський кримінально-розшуковий відділ".
Станом на 1 січня 1921 року в самому Губрозшуку налічувалося всього п'ять чо­ловік командного складу, один старший та десять співробітників, 12 осіб канцелярських службовців. На їх озброєнні було 6 гвинтівок, 16 револьверів та одна шабля. Значна час­тина службовців розшуку (22 чоловіка) не мали обмундирування, бо його не було на складі господарської служби міліції. (66).
Ці цифрові показники щодень мінялися, причому з поліпшенням. Так, вже 22 січня командного складу було 7 осіб (за штатом мало бути 9 чол.), агентів (співробітників) 15 (мало бути 20), канцелярських службовців — 24 особи (за штатом — 43 чол.). (67).
У березні в Губрозшуку вже налічувалося всього 70 чоловік, в тому числі агентів -19. (67-1).
Які на той час були злочини і їх кількість, можна бачити з тих заяв, що надійшли від громадян у Губрозшук з 1-го до 23 січня 1921 року. Заяви були про: крадіжки (виводи) ко­ней — 6 заяв, крадіжки з квартир зі зломами дверей, замків тощо — 23, бандитизм — 1, торгівлю самогоном — 1, розшук осіб — 23, кишенькові крадіжки — 2, присвоювання чу­жих речей — 5, розшук казенного майна — 6, приховування від обліку речей — 1, прості крадіжки — 17. Всього до Губрозшуку за 23 дні січня надійшло 90 заяв. Серед них, як вид­но, немає жодного повідомлення про вбивство і це не випадково. На той час такі злочини траплялися дуже рідко. А також зовсім мало було розбоїв та збройних грабунків.
За ті ж 23 дні січня губернським карним розшуком було розкрито: шантажів — 1 злочин, випадків фальшування грошей — 1, збереження зброї — 3, контрреволюційних злочинів — 2, бандитизму — 5, виготовлення і торгівлі самогоном — 5, пияцтв — 1, крадіжок зі зломом вікон, дверей, замків — 8, приховування речей (товарів) зі спекуля­тивною метою — 7, образа посадової особи — 1, приховування крадених речей — 3, пере­ховування бандитів — 5, незаконне збереження казенних речей — 2, злочинів за посадою
—        1, видач підроблених документів — 6, кишенькових крадіжок — 2, розкрадань народного майна — 2, дезертирств — 2, збройних грабунків — 2. Всього було розкрито 53, зали­
шилось не розкрито — 46 злочинів. (68).
Результативність роботи карного розшуку, як видно, була не зовсім успішною — розкривалася лише половина злочинів. У березні 1921 року, наприклад, у місті Олександрівську скоєно 24 грабунки, з них було розкрито лише 12, зареєстровано 10 крадіжок "зі зломами", а розшукано злочинців лише по чотирьох з них. У Великотокмацькому повіті подібних злочинів у березні скоєно 10, а розкрито всього чотири. (69).


Про оперативну обстановку у м. Олександрівську у 1921 році

У м. Олександрівську, в якому проживало 85500 громадян (78-1), у жовтні 1921 року (за рапортами чергових по Губміліції) щодень траплялося по 2—4 крадіжки з квар­тир, іноді — 1—2 грабунки, не більше. У камері для арештованих при Губрозшуку утри­мувалося до ЗО осіб щодня, в основному — за крадіжки та грабунки. Дуже рідко скоюва­лися в губернському місті та в самій губернії убивства. (79). А нерідко були дні, коли в усіх трьох районах м. Олександрівська не траплялося жодного злочину. (80).


Про "експропріацію" власності заможних класів та матеріальне становище міліції
           
            Так, 19 квітня 1921 року начальник Олександрівської міської міліції Бож'єв написав рапорт за­ступнику голови губвиконкому Лиреву такого змісту: "Прошу Вашого дозволу одержати з речей, конфіскованих на заводі Кацена, що належали Каценші, для мене піджак, кепку-жокей та жилетку і для моєї дружини - жакет, спідницю та матроску у зв'язку з тим, що під час евакуації я речі залишив у вагоні... Додаю, що я в міліції
служу вже 2 з половиною роки і за весь час служби носив своє." Начальник Губміліції на цьому рапорті написав ре­золюцію: "Клопочу про задоволення". Через кілька днів усі згадані речі Бож'єв одержав. До речі, майно, конфісковане тоді в Олександрівського заводчика, Губвиконком роз­поділив між такими радянськими органами: Губвідділом народної освіти, губпрофрадою, губвиконкомом. Найцінніші речі, звичайно, губвиконком забрав собі, а саме: підсвічник, розноси нікільові, шапку шовкову, три чайники, три кофейники та один кофейник елек­тричний, чарки, склянки, п'ять чашок великих, електричну праску, самовар, каструлю мідну, три портсигари срібних, годинник срібний, ланцюжки золоті. (57-1).

Про службові відрядження

Аби тоді піднести моральний дух молодої Бердянської та Мелітопольської міліцій, а то й дечому їх навчити, скажімо, працювати професійніше, туди був направлений 22 ли­стопада 1920 року з Олександрівської Губміліції інспектор Костянтин Бакуменко. Та він сам був ще надто "зеленим" у міліцейській справі — йому йшов тоді всього 24 рік і стажу роботи в міліції мав не більше місяця. Тож йому на підмогу, ЗО грудня 1920 року, був по­сланий інспектор Березін.
У ті часи всім співробітникам міліції, які відправлялися у відрядження, видавали­ся на невеличких аркушах паперу так звані посвідчення, написані чорнилом чи в кращо­му випадку надруковані на машинці. В Запорізькому держархіві зберігся перший такий документ, виданий Й. Березіну:
"Удостоверение. Дано сие инспектору Александровской Губернской Рабоче-Крестьянской Советской милиции Иосифу Маркевичу Бе­резину в том, что он командируется по делам служби в гор. Мелитополь и Бердянск.
Т. Березин пользуется правом беспрепятственного проезда по железным доро­гам и обывательскими лошадьми, а также входа во все государственные и общественные учреждения по делам служби.
Все Советские военныя и гражданския учреждения и должностные лица обязаны оказывать т. Березину самое широкое содействие в успешном выполнении возложенного на него поручения.
Изложенное удостоверяю подписью и приложением печати.
Начгубмилиции                                                                             М. ГИБЕР.
Секретарь                                                                    (підпис нерозбірливий).
30/ХІІ-1920года. № 470/15/."
Про жертви серед міліції у 1921 р.
У згаданій доповіді начальника інспекторського підвідділу Губміліції за лютий місяць 1921 року читаємо: "6 лютого махновці з'явилися поблизу німецької колонії Ремпель Олександрівського повіту. Помічена банда махновців у тисячу шабель в поході із се­ла Степанівки до села Сергіївки Олександрівського повіту... [Були] махновці 15 лютого за 35 верств від ст. Пологи. 19 лютого сильними загонами махновців було зайняте с. Михайло-Лукашеве Олександрівського повіту, ними спалена канцелярія міліція, вбито 10 червоноармійців... 24 лютого... з'явилися значні банди махновців у районі Великої Білозерки... 23 лютого на Новомихайлівському обезброєна міліція, до того ж деякі міліціоне­ри були взяті з собою... За час боротьби з бандитами (маються на увазі махновці — авт.) вбито 10 та поранено 2 міліціонери та вбитий начальник Бердянської повітової міліції і поранено 3 чоловіки з командного складу". (52).

Та чи не першими жертвами стали працівники робітничо-селянської міліції не від рук махновців, а від своїх же селян, які спочатку не визнавали радянської
влади і вважа­ли усіх, хто її захищав, запеклими ворогами народу, в тому числі й робітничо-селянську міліцію.
Наприклад, влітку 1918 року (чи влітку 1919 року), коли Червона армія тимча­сово зайняла Олександрівськ та села північної частини нинішнього Запорізького району Запорізької області, тут негайно були створені нашвидкуруч підрозділи міліції. Так, в с. Миколай-Поле розташувалося районне відділення робітничо-се­лянської міліції. її начальником став Слісаренко, певно, мешканець цього ж села (інших відомостей про нього не розшукано). Якоїсь ночі на початку літа 1918 року (за іншими документами в липні 1919 року) заможні селяни сусіднього села Федорівна, домовившись між собою та нічним черговим по міліції Макаром Хмаріним, напали на Миколай-Пільську районну міліцію і, взявши в полон начальника цієї міліції Слісаренка та двох міліціонерів — Голубова (можливо, Голуб) і Гіберта (їхніх імен не вста­новлено — авт.), вивели всіх трьох з приміщення міліції у двір і тут же розстріляли. Про цей напад незабаром стало відомо повітовій міліції (в м. Олександрівську) "Був сформований загін під керівництвом Бочкарьова (яка у нього була посада, не встанов­лено — авт.), останньому був вчинений збройний опір, в результаті чого бій тривав близько 4-х годин. З боку червоних виявилося убитих 4 чоловіки і втратили один ку­лемет". (99-1).
В 1920 році у численних сутичках з тимчасовими союзниками Червоної армії — махновцями — загинули десятки працівників міліції. Так, 12 грудня о 7-ій годині ранку (за іншими документами о 8-ій годині) п'ятитисячний загін мах­новських повстанців під керівництвом мешканців нинішньо­го села Осипенко Бердянського району Трохима Вдовиченка та Василя Куриленка напав на м. Бердянськ, і тоді "близько ста комуністів, комсомольців, радянських активістів та червоноармійців загинуло в нерівному жорстокому бою" (99-3). В цій битві, що тривала весь день "у приміщенні Управління повітово-міської міліції по-звірячому був зрубаний на шмат­ки начальник міліції товариш Денисов".
У селі Миколаївці Бердянського повіту "при набігу махновців 15 лютого 1921 ро­ку був убитий старший міліціонер 6-го району повітової міліції Бондаренко Герасим". А в селі Петрівці 21 лютого цього ж року "під час набігу бандитів поранений міліціонер 1-го району повітової міліції Волков" (100).
У листопаді 1920 року "в 2-му районі у селі Жеребець (нині с. Кірове Оріхівсько-го району — авт.) махновцями страчено двох міліціонерів, прізвища яких не з'ясовані. В 3-му районі у селі Григорівні (нині Запорізького району — авт.) махновцями під коман­дою Антощенко вбито трьох міліціонерів: Чумаченка, Байдужного і Семенка...". (100-1).
А ось такі загальні "Відомості про поранених та вбитих чинів міліції" за березень 1921 року: "Мобілізованих з Росії поранено 2 міліціонери у Великому Токмаку та один міліціонер убитий у Пришибській волості при відбитті нападу банд Махна. З місцевих: вбито 5 міліціонерів у Мелітопольському повіті та 4 міліціонери в Бердянському повіті. 1 квітня 1921 року". (100-2).
Подібні сумні "відомості" надходили в губміліцію, якщо не щодня, то, безпомил­ково, щомісяця.
9 травня 1921 року начальник Великотокмацької повітової міліції письмово до­повідає начальнику губміліції: "При нальоті банд Махна на Копанську волость у[бито] 4 тов. міліціонери: тов. Філя Олексія, Авраменка Василя, Мовчанова Миколу і ...Федо­ровича (прізвище нерозбірливе — авт.) Гаврила. В Петропавлівській волості вбитий ти­ми ж бандитами один тов. міліціонер Назаренко Симеон, другий міліціонер тієї ж во­лості убитий невідомо ким — тов. Калинський Симеон при супроводі арештованого (сло­во нерозбірливе — авт.) в село Гуляй-Поле". (101).
Найбільше гинуло співробітників міліції на Бердянщині, Мелітопольщині та в Великотокмацькому повіті, де окремі розрізнені загони колишньої повстанської армії "батька Махна" особливо лютували, прагнули саме таким, терористичним методом відплатити радянській владі за підлу і жорстоку розправу Червоної армії над махновця­ми після закінчення Кримської війни з Врангелем.
Та гинули працівники міліції не лише в нерівних сутичках з махновцями, а й у зви­чайній боротьбі з різного роду бандитами, грабіжниками, злодіями. В згаданій до­повідній начальник Мелітопольської міської та повітової міліції Ф. Хіміч відтворює за­гальну картину сутичок з махновцями і перелічує ряд співробітників міліції Мелітопольщини, які виявили мужність, захищаючи інтереси "трудового народу", і за це навіть віддали своє життя. Він пише: "В боротьбі з бандитизмом загинули такі особи: 1) началь­ник 6-го району Садовничий Григорій, має сім'ю з однієї душі; 2) міліціонери повітових районів: першого — Уткін Іван та Єрмаков, третього району — Гриценко Петро, що має сім'ю з 6-ти душ, і Квітка Павло — сім'ю з однієї душі, четвертого району — Опритов Ми­кола, Гинца Сергій та Юзерський Володимир, сьомого району — Кимлач Василь, Хабленко Данило і Кравцов Петро і дев'ятого району — Ольховиков Василь, Чаусов Андрій, Разослов Володимир та Панченко Григорій.
У 9-му РАЙОНІ
22 лютого з'явилася банда Махна кількістю близько 600 шабель при 3-х гарматах і більше ЗО кулеметах, яка по-звірячому зарубала в селі Михайлівці 16 радпрацівників, розгромила канцелярію та знищила все діловодство району і в селі Тимошівка зарубала 9 радпрацівників та 3-х міліціонерів.

У 4-му РАЙОНІ
Діяли дрібні бандитські зграї... в селі Нижніх Сірогозах бандитом Стіною був уби­тий міліціонер Опритов, та коли Стіна кинувся тікати, то останній був убитий міліціоне­ром Олексієм Уваровим.
...у лютому місяці махновські банди напали на село Покровку і під час перестрілки з ними міліція втратила убитими двох міліціонерів; в останніх числах травня місяця (1921 року — авт.) в селах Верхніх Сірогозах, Рубановці та Миколаївці були повстання жінок, в першому селі близько 1000, другому — 1500 і третьому близько 300 жінок, які були придушені заходами міліції, деякі з них були заарештовані й направлені в Меліто­польську повітчеку...
У 3-му РАЙОНІ
1-го березня бандитами був учинений наліт зграї кількістю 25-30 чол., які пограбу­вали цейхауз районної міліції і забрали 14 штук коней з сідлами... 4 березня був повтор­ний наліт особисто бандою Махна в кількості 1500 чол., озброєної кулеметами, гвинтівками, бомбами та шаблями, яка військовими частинами вибита з району і пе­реслідувалась, де брала участь і міліція району, втративши з свого складу двох міліціонерів.
...взаємини міліції і населення посередні, відношення ж населення до Радвлади взагалі — вороже...
...В сьомому районі міліції довелося виловлювати червоноармійців-дезер-тирів...". (102).
Досить-таки цікава доповідь начальника Мелітопольської повітової та міської міліції Ф. Хіміча, який невдовзі стане начальником Запорізької губернської Робітничо-Селянської міліції. Це ще не вся його доповідь, її закінчення буде подано дещо пізніше. А з цієї частини доповіді можна зробити ряд важливих для історії запорізької міліції вис­новків. Так, якщо в містах губернії, особливо в Олександрівську, Бердянську та Меліто­полі, в 1921 році був відносний спокій, і міліція в основному мала справу зі злодіями, грабіжниками і рідко з бандитизмом, то зовсім інша картина була в повітах губернії. Там, по суті, продовжувалася громадянська війна, в якій з одного баку виступала комуно-більшовицька радянська влада в особі її численних організацій, установ, громадських і військових об'єднань, а з іншого — все ті ж селяни у особі махновців, тепер розрізнених, але вкрай розлючених на більшовиків за їх злочинне до них ставлення. Махновців все ще було чимало — їх загони, як видно з доповіді Ф. Хіміча, доходили до 1500 осіб, причому вони були добре, як на той час, озброєними і навченими тактики ведення бою в степах. Вони тоді перейшли від відкритої тактики ведення війни з ворогом до тактики парти­занської, їх все ще підтримували широкі маси селянства і, навпаки, ці маси зневажливо ставилися до селянської міліції, яка, хотіла вона цього чи ні, була по іншій бік барикад, ніж селяни. Ось чому якраз у 1921 році найбільше було зафіксовано загибелі співробітників міліції від куль так званих "бандитських зграй".
До того ж, коли махновці й ті, хто їх підтримував, були озброєні до "зубів", то міліція в цьому відношенні ледь животіла.
Так, в Управлінні Олександрівської міської міліції станом на 1 червня 1921 року служило всього 239 співробітників міліції (командного складу — 24 чол., працівників служб — 36 чол. і міліціонерів 179 чол.). Вони мали таке озброєння: 109 гвинтівок (до них З тисячі штук патронів), 8 револьверів (у командного складу) і 4 шаблі. А також сюди ще можна віднести 5 стройових коней (з них, як правило, кілька були "на посівній чи зби­ральній кампанії") та одну поламану тачанку. Таким чином, кожний другий співробітник міліції не мав ніякої закріпленої за ним зброї. В міському управлінні міліції не було жод­ного кулемета. А в Запорізькій повітовій міліції було на обліку 6 кулеметів і всі вони бу­ли несправні. (103).
Аналогічне, незадовільне озброєння міліції було по всій губернії. Отож не дивно, що так багато гинуло працівників міліції в сутичках з махновськими загонами.

Про запорізьку міліцію у 1921 році

…Отже, в робітничо-селянської міліції Олександрівської губернії на першому етапі її розбудови обмаль було всього: і взуття, і одягу, і приміщень, і хліба. А головне, не було кому працювати.
Всього по губернії на 15 січня 1921 року було 1886 співробітників міліції, в тому числі: стройових 1573, не стройових — 313 осіб. А необхідно було за штатом (щоб забез­печити якоюсь мірою нормальний громадський порядок) 4511 співробітників, з них: стройових — 4065, не стройових — 446 працівників. (37).
Губернія поділялася на повіти. Організовані повітові міліції на підставі декрету Раднаркому УСРР від 9 лютого 1919 року. Були створені, крім Олександрівської повіто­вої міліції, про яку вже велася мова, також Мелітопольська й Бердянська (у 1920 р.) і Ве­лико-Токмацька й Гуляйпільська — ці дві останні були створені на підставі постанови Всеукраїнського центрального

виконавчого комітету (далі ВУЦВК) від 23 березня 1921 року. Ліквідовані повіти, а з ними й повітові міліції повсюдно у березні 1923 року (38).
Міські й повітові міліції були розбиті на райони міліції, а ці, у свою чергу, — на во­лосні міліції. Співробітники міліції, особливо старші й молодші міліціонери, зовсім не доро­жили своєю роботою, яка їм не давала ніякого зиску. Тож були випадки втечі міліціонерів з роботи і їх переховування (аби знову не затягли працювати в міліції). Міліціонер 3-го району м. Великий Токмак Савицький був заарештований начальником міліції цього райо­ну Сергієм Огаркіним на 7 днів за неявку на службу. Міліціонер пояснив, що його не пус­тив на роботу батько, сказав, щоб син допоміг йому вдома по господарству (39).
Олександрівський губвійськкомат направляв на службу в міліцію демобілізованих червоноармійців. Але й вони прагнули тут довго не затримуватися і з органів міліції про­сто втікали — дезертирували. їх нарівні з військовими дезертирами, яких також було предостатньо у 1920—1921 рр., виловлювали військкомати та співробітники міліції, які ще самі не встигли втекти, і повертали знову до міліції чи судили за дезертирство. (40). Такий собі був людський коловорот.
Для піднесення стимулу роботи в міліції активно пропагувалася постанова Рад-наркому УСРР від ЗО липня 1920 року. Вона гласила: "Відмічаючи надто важкі умови, в яких відбувається діяльність Робітничо-селянської міліції з охорони життя та прав тру­дящих України, Рада Народних Комісарів постановляє:
1.  Міліціонерам, котрі виявили особливу доблесть і відданість Робітничо-Се-
лянській владі, видавати нагороду.
2.    Розмір нагороди встановлюється Народним Комісаріатом Внутрішніх Справ.
3.    З цією метою Народному Комісаріату внутрішніх справ асигнувати з коштів Раднаркому десять мільйонів рублів для створення особливого фонду."
Підписали цю постанову заступник голови Раднарко­му В. Чубар, нарком внутрішніх справ України Антонов*, ви­конуючий обов'язки керуючого справами Раднаркому Ждан-Пушкін та секретар Раднаркому Миронов. (41).
Саме на підставі цієї постанови 27 серпня 1921 року начальник Управління Великотокмацької повітової міліції нагородив срібним портсигаром начальника карного розшу­ку міської міліції Петра Летуновського. В постанові про це нагородження говориться, що "зграя з двох чоловік наводила жах і трепет на мешканців м. Великий Токмак. Летуновський підстежив їх і обстріляв в упор. У цьому зіткненні Лету-новському під ноги була кинута бандитами бомба, яка не розірвалася лише випадково: — пружина була слабкою. Бан­дити були ним одним затримані... віддані суду і розстріляні за рішенням надзвичайної трійки...". (42).
               Період кінця 1920 року і перших місяців 1921 року ха­рактеризується в Україні наполегливою роботою державних установ щодо зміцнення рядів міліції, її розбудови та удоско­налення роботи. На грудень 1920 року вже чіткіше вималювалися штати майже всіх підрозділів міліції та зарплата їхніх співробітників. Так управління Олександрівської Губміліції мало такий штат: начальник управління (зарплата 5000 рублів), його помічни­ки -начальники відділів: загальної міліції (зарплата 4650 рублів), карного розшуку, про­мислової міліції, інспекторського, постачання, політичного (зарплата 4750 рублів кож­ний), секретар управління (зарплата 4350 рублів), по два діловоди, реєстратори, канцеляристи, наказист (той, хто писав накази), два каптенармуси і дві друкарки — в них бу­ла щомісячна платня в межах від 3750 рублів до 3160 рублів (у каптенармуса та дру­карки).
У свою чергу відділи (пізніше — підвідділи) Губміліції мали, звісно, свої штати. Так, інспекторський відділ (підвідділ) складався з начальника, старшого і молодшого інспекторів, двох діловодів, двох конторщиків, друкарки, статиста та кресляра.
Підвідділ постачання мав такий штат: начальник, завідуючий господарчою части­ною, по два каптенармуси, діловоди, конторщики, сторожі, кучери, три кур'єри, по одно­му бухгалтеру-казначею, обліковцю, конюху. Була також друкарка.
Управління міської міліції складалося не з відділів (підвідділів), а зі столів (адмінстіл, кримінально-розшуковий стіл, цивільний стіл). А в міській міліції були ще: паспортний стіл, стіл особового складу, господарча частина та окремо господарча коман­да, в яку входили: старшина, троє теслярів, швець, кравець, один коваль на 50 коней, двоє зброярів, троє сторожів, двоє кучерів, двоє обозних та двоє перукарів.
Райони міліції мали такий керівний штат: начальник району міліції, старший та молодший його помічники, також було по два діловоди, конторщики, розсильних, но од­ному реєстратору, журналісту та друкарка. (43).
У зв'язку з тим, що зарплата в міліції була дуже низькою і прожити на неї було важко, начальник Головного Управління Робітничо-селянської міліції республіки Чайковський 23 червня 1920 року видав наказ про можливе підвищення щомісячної платні співробітникам міліції на 25%. (44). Та й ця надбавка не врятовувала міліцію від її напівголодного існування…


Комментариев нет:

Отправить комментарий