![]() |
Оперуповноважений Запорізького міського відділу міліції С.Н.Цибульський з дружинниками. |
Щастя
Нарис
Одного осіннього сонячного дня 1947 року Цибульський на пероні востаннє обняв своїх бойових друзів
— солдатів і, прощаючись, розцілувався з комбатом.
—
Куди ж тепер, Сеня?
— запитав його командир.
—
Туди, де найважче,
товаришу майор. Я ж молодий, здоровий.
Одягнувши синю форму працівника міліції, дільничний
уповноважений Цибульський пішов до молоді — студентів машинобудівного
інституту, робітників
фабрик, заводів; читав їм лекції, доповіді на правові теми,
організував секцію по самбо, вчив мужньої спортивної боротьби. Він твердо знав,
що молодь потрібна для нього, як молоді необхідний він.
Основна мета життя Цибульського - виховання молоді в дусі
відданості Батьківщині, чесності, правдивості, любові до праці — в міліції
злились воєдино з метою прищепити нашій молоді ненависть до нероб, дармоїдів,
злодіїв, хуліганів. І ці дві мети, з'єднавшись в одну, скоро дали добрі
результати.
Декілька років підряд на літній танцювальний майданчик клубу ім. Дроб'язка ходились
хулігани міста, стиляги, різного роду злочинці. Тут вони почували себе «вільно»,
витанцьовували таке, що й дивитись було огидно, лихословили. А хто зробить їм
яке-небудь зауваження — зразу підставляли під бік фінські ножі, погрожували розправою.
Міліція не встигала виїжджати на місця пригод і реєструвати
випадки злочинів. На допомогу міліції
прийшли передові робітники, студенти. Вони організували при клубі один із перших
в м. Запоріжжі комсомольський штаб, який потім був переформований в штаб народної
дружини.
Душею штабу, його, натхненником і .одним із керівників був комуніст
Цибульський. Він допомагав робітникам правильно спланувати свою роботу, вчив
їх розпізнавати і викривати злочинців,
вести з ними боротьбу. Часто проводили вечірні і нічні рейди по виловлюванню
злодіїв, бродяг, хуліганів, по наведенню в громадських місцях
зразкового порядку.
Нелегка це була робота! Доводилось ризикувати життям. Але
комсомольці —робітники не боялись труднощів.
Від руки хулігана на танцювальному
майданчику клубу загинув один з хоробрих дружинників Чеботок. Все Запоріжжя
проводжало в останній путь сміливого сина свого.
Довго
добирався додому Семен Наумович. Важкі думи снували в голові,
стискали серце. «Не вберегли, не вберіг»,—
все повторював він.
Біля хвіртки його зустріла дружина, бережно взяла за плечі
і, як завжди, ласкаво звернулась:
— Сеня, візьми себе в руки, чуєш! - прохала вона.
Хтось з вулиці покликав
Цибульського. Він оглянувся. Впізнав Хмирова Славу, дружинника,
машинобудівного інституту.
— Щось сталося,
Слава? - запитав його.
— Ми знову затримали Галушку. Ліз одній дівчині в кишеню.
— Іду.
—
Сеня, а повечеряти?
— Дякую, але ніколи. Чуєш, затримали. З ним говорити треба. Рятувати, бо
тоне, розумієш?
І Цибульський швидко
пішов.
—
Розумію, — відповіла
Марія Михайлівна і, схилившись на кам'яну огорожу, сумним поглядом проводжала
свого чоловіка, поки його постать не розтанула
у вечірніх сутінках.
—
Щасти йому, — стиха
промовила вона і повільною ходою пішла в кімнату.
А в Цибульського і справді щастя.
Скоро на території його обслуговування, в тому числі в парку клубу ім.
Дроб'язка, був наведений зразковий громадський порядок, тут не було ні одного
хуліганського прояву, ні однієї крадіжки.
За успіхи, досягнуті в роботі,
УВС заохотило його, підвищило по
службі.
А Цибульський нікому не говорив про досягнуте, бо вважав,
що це досягнення колективне — не тільки його, а й комсомольців-дружинників Салабая,
Шияна. Хмирова, Дубровського Айдіни Олександри і багатьох інших. Колективні
успіхи—колективна й слава!
А щастя! Хіба щастя в грошах, в подяках, в плакатах?
Ні, для Семена Наумовича найбільше щастя це тоді, коли колишній злочинець, стає чесним робітником, громадським
активістом. Якщо говорити про щастя і
радість, які переповнили душу Семена Наумовича в цьому році, то потрібно
сказати про Галушку Анатолія. Довго прийшлось боротись, поки не вивели його з
темряви. Скоро Галушка став одним з кращих дружинників міста. Друзі обрали
його командиром своєї оперативної групи, яка веде непримиренну боротьбу з
кишеньковими злодіями. А ще пізніше Анатолія прийняли в комсомол. Тепер він
працює інженером в Мінську і там, в братній Білорусії, веде активну боротьбу з
порушниками.
Зупинити людину від негідного
для нашого суспільства вчинку, не допустити її на лаву підсудних, вивести на
світлу дорогу величних звершень — ось де справжнє щастя, велика радість. І за
це з усіх сил, з невичерпною енергією, бореться передовик міліцейської служби
С. Н.
Цибульський.
С.Ревякін м.Запоріжжя
Рубрика «Дружинник»
Нарис
І.
«АНДРІК»
— Гроші витягли! Злодій!
Ця звістка швидко облітає
весь трамвай, і через якусь хвилину вже чути другий голос:
— Ой, і в мене нема.
Хто взяв, віддайте. Це ж стипендія.
Хто взяв, віддайте. Це ж стипендія.
Одна жінка пішла до міського відділу міліції.
—
Чи я
не бачила, хто витяг? — перепитала вони Семена Наумовича. — Не бачила. Не було біля мене жодного
підозрілого. Всі такі милі стояли, особливо один.
Ох, бий його трясця, красивий мужчина. Невже він?
Візьміть цей альбом, — запропонував оперуповноважений. — Може, кого впізнаєте?
Потерпіла почала перегортати
фотоальбом.
— О, ось він! — вигукнула вона.
— Хто?
— Та цей красень.
Цибульський
подивився на вказану фотокартку і спокійно сказав:
— «Андрік».
— Як ви
сказали?
— «Андрік».
Про цього злочинця чув не один запоріжець,
його не раз судили, але він продовжував
красти.
—
Давайте
поговоримо з ним, — запропонував якось дружинник Станіслав Хмиров Цибульському.
—
Ідея хороша, — підтримав його оперуповноважений.
Перша розмова з
«Андріком» відбулася в народній дружині електровозоремонтного
заводу.
— Як ваше
прізвище? — запитав
Хмиров.
—Називайте просто:
«Андрік». Іншого прізвища я
не визнаю. А втім, чого тривожите мене? Нічим тепер я не займаюсь.
— А в нас є підстави говорити, що
крадете.
— Брехня. Не піймали — не докажете. Мені вже не
можна спокійно проїхати в трамваї. Скрізь за мною ходять дружинники.
Ще й фотографують на зупинках.
Ще й фотографують на зупинках.
— А ви не крадіть, не будуть за
вами ходити.
— Ще раз
повторюю: піймайте, а тоді
будемо говорити
Довелось ловити
«Андріка» на гарячому. Якось увечері Семен Наумович зайшов до
чергового Жовтневого райвідділу міліції. Десь о 22-й годині до кімнати і з
шумом ввійшла юрба людей. Серед них був
з розкуйовдженою шевелюрою «Андрік».
- Товаришу
капітан. — звернувся міліціонер Бондарчук
до чергового, — я з
дружинниками в трамваї
затримав цього типа. Витяг у
однієї жінки гроші, а
коли я підійшов до нього, він тут же викинув їх на
землю. Все це бачили хлопці.
- Як
ваше прізвище? — звернувся черговий до
злочинця
— Моє?
— «Андрік» зам’явся.
— Говори,
говори, нехай усі чують! — сказав Цибульський.
— Ну, Богданов Іван Іванович.
—
Де
працюєте?
—
На
заводі «Комунар» сторожем.
Так з допомогою дружинників будо зловлено
дармоїда — з довгими пальцями кишенькового злодія.
2. ЛЮДИНУ
ВРЯТОВАНО
Старший лейтенант Цибульський пізно ввечері
підходив до свого
дому.
— Семене Наумовичу! — раптом гукнув хтось з
вулиці.
Цибульський
оглянувся. До нього підходив хлопець. Це був Славко Хмиров, дружинник
машинобудівного інституту.
—
Що
сталося, Славо? — насторожено запитав оперуповноважений.
—
Ми знову затримали Галушку.
—
За що затримали?
—
Ліз одній дівчині в кишеню. Потерпіла є, свідки теж є.
—
Де він?
—
У народній
дружині.
—
Підем.
Через
кілька хвилин Цибульський
був у штабі.
Побачивши його, Галушка піднявся з стільця.
—
Що
трапилось?
—
Не
видержав, знову поліз.
— А я думав, Анатолію, в тебе сила волі є.
Виходить, помилився.
— Товаришу старший лейтенант, повірте — більше
не буду, — з сльозами
на очах благав Галушка.
на очах благав Галушка.
— Ні. Був час, вірив тобі. А тепер буде
так, як скажуть дружинники.
На зборах Запорізького
машинобудівного інституту Цибульський сказав, що можна Анатолія взяти на
поруки. А комсомольці - дружинники Хмиров,
Айдіна, Салобой, Шиян і інші взяли на себе відповідальність
за його дальшу поведінку.
Ще довго довелося боротись дружинникам за
хлопця.
Згодом Анатолій Галушка став одним з кращих дружинників міста.
Друзі обирають його командиром своєї
оперативної групи, яка веде непримиренну боротьбу
з кишеньковими злодіями.
Зараз він працює інженером у Мінську і
там, у братній Білорусії, веде активну
боротьбу а порушниками громадського
порядку
3. РЯДКИ З
ЛИСТА
«Семене Наумовичу! Коли будете говорити з
такими, яким був колись я, скажіть їм, як хороше жити чесною, світлою людиною. Тепер я робітник, не дармоїд. Одне
слово, відчуваю, що я людина...» Старший лейтенант дочитав листа
і згадав того колишнього злочинця Льоньку Мостового, з яким довелося чимало попрацювати, щоб він став справжньою людиною.
Складна, тривожна
робота у старшого оперуповноваженого міліції Семена Цибульського. Але завжди
поруч друзі — дружинники.
Старший лейтенант завжди з ними. Це
надійні хлопці і дівчата — студенти, робітники. Їх багато. І перед ними одна
мета — боротися з дармоїдами, боротися за нову людину.
С. РЕВ’ЯК1Н
м.Запоріжжя
Перший
В житті
кожної людини є епізоди, які не згладжуються в пам'яті довгі роки. Назавжди
запам'яталась Федору Рятсепу зима 1957 року. Морозним місячним вечором вперше
зайшов він до відділення міліції. Брудний, весь в снігу, обірваний.
Почав, було, Федір
розповідати черговому по відділенню міліції, як на нього напали хулігани, але
раптом:
— Ні, більш нічого не скажу. Я з ними сам
розправлюсь!
Капітан міліції розглядав
свого співбесідника. І після хвилини мовчання запитав:
— А ким ти працюєш, хлопче?
— Недавно прийшов з армії,
до армії був будівельником.
— Сам будував?
— Ви що смієтесь? Хіба, можна
самому?
— Ото ж воно
й є, що не можна. З порушниками закону теж потрібно боротись не поодинці, а
згуртовано, на основі закону.
Черговий ще довго говорив
з Рятсепом. З того дня юнак став частим гостем у відділенні міліції. А через місяць він одягнув синій мундир з
погонами сержанта.
В Рятсепа появились нові
друзі. І першим серед них був лейтенант міліції Цибульський. Про нього Федір
чув давно, як про тренера порівняно нового виду спорту — боротьби самбо. І ось
сама доля звела їх.
Федір став його учнем в
секції самбістів. По четвергах і вівторках після роботи відвідував Рятсеп
спортзал «Динамо». Цибульський виявився справді вимогливим тренером.
Через три
місяці проходили обласні змагання самбістів. В збірну команду динамівців за вимогою Цибульського
включили і Рятсепа.
Першу схватку Рятсеп провів блискуче, вже на другій хвилині боротьби
суддя об'явив йому «чисту» перемогу. Друга ж і третя були невдалими.
— Не можу я
більше виступати, — пробурмотів Федір своєму тренеру, —
захворів.
-
Я бачу і знаю навіть причину хвороби, — з явним невдоволенням відповів
Цибульський.
— Розумієте, вчора був мій день народження, ну,
мене і впросили...
— Ти знав, що сьогодні виступати, і не мав права.
Та й взагалі, коли будеш пити, не вчись боротись — все одно нічого не вийде...
З
пригніченою душею йшов Рятсеп додому, обмірковуючи свій вчинок.
Скоро він знову почав
тренуватись у Цибульського. Показував добрі результати. І коли комплектували
команду на першість республіканської ради ДСТ «Динамо», голова обласної ради
т. Смоляров його прізвище в список записав першим.
Федір виправдав надії товаришів.
Він завоював третє місце і виконав вимоги другого спортивного розряду.
Повернувшись з Києва
Рятсеп продовжував ретельні тренування. У вільний від роботи час вчив прийомам
боротьби своїх товаришів, тих, що показували себе здібними борцями, направляв
до свого першого тренера Цибульського.
Чемпіонат
України 1958 року по боротьбі самбо проходив у Запоріжжі. Після успішно
проведеної боротьби з Салімуліним Рятсеп вийшов з спортзалу на свіже повітря.
Недалеко від нього по тротуару вперед і назад ходив Солдатов і нервово потирав
руки. По кількості набраних очок Солдатов був попереду, йому не хотілось
програвати Рятсепу.
Суддя оголосив: на килим викликаються
другорозрядник Рятсеп (Запоріжжя) і неодноразовий чемпіон України і
Радянського Союзу Солдатов (Київ). Глядачі довго чекали цієї цікавої зустрічі .
Солдатов одразу прийняв наступальну тактику і
на другій хвилині ледве не взяв Рятсепа на больовий прийом. Тільки
класичний «мостик» спас Федора від поразки. Рятсеп застосував свій улюблений прийом і Солдатов
впав на килим.
- Чиста,
ура, чиста! – закричали глядачі і грім оплесків вибухнув у залі.
Рятсеп здобув перший
спортивний розряд і друге місце по Україні. А через рік почесне звання
чемпіона України по боротьбі самбо було присвоєно Федору Рятсепу.
Але Рятсеп на цьому не
зупинився, його сила волі, наполегливість прагнення безперервно рости не
дозволяли заспокоїтись на досягнутому. «Стати майстром спорту СРСР!» — таке
завдання поставив він перед собою.
Наприкінці червня 1961
року в святковій обстановці голова обласної ради ДСТ «Динамо» т. Смоляров
вручив Федору Рятсепу квиток і значок майстра спорту Радянського Союзу.
Сержант міліції Федір
Рятсеп — перший майстер спорту по 6оротьбі самбо в нашій області.
С. РЕВ'ЯКІН.
старший оперативний
уповноважений
Жовтневого райвідділу міліції.
Газета «Запорізька правда» від 19 січня 1962 року
Комментариев нет:
Отправка комментария