Літопис запорізької полiцiї

Україна понад усе!

четверг, 26 апреля 2012 г.

Статьи о Семене Цыбульском


Оперуповноважений Запорізького міського
відділу міліції С.Н.Цибульський з дружинниками.
 

Щастя
Нарис

Одного осіннього сонячного дня 1947 року Цибульський  на пероні востаннє обняв своїх бойових друзів — солда­тів і, прощаючись, розцілував­ся з комбатом.
  Куди ж тепер, Сеня? — запитав   його   командир.
  Туди, де найважче, това­ришу майор. Я ж молодий, здо­ровий.
Одягнувши синю форму пра­цівника міліції, дільничний уповноважений Цибульський пішов до молоді — студентів машинобудівного інституту, робіт­ників
фабрик, заводів; читав їм лекції, доповіді на правові теми, організував секцію по самбо, вчив мужньої спортивної боротьби. Він твердо знав, що молодь потрібна для нього, як молоді необхідний він.
Основна мета життя Цибульського - виховання молоді в дусі відданості Батьківщині, чесності, правдивості, любові до праці — в міліції злились воєдино з метою прищепити на­шій молоді ненависть до нероб, дармоїдів, злодіїв, хуліганів. І ці дві мети, з'єднавшись в одну, скоро дали  добрі   результати.
Декілька років підряд на літній танцювальний            майданчик клубу ім. Дроб'язка ходились хулігани міста, стиляги, різного роду злочинці. Тут вони почували себе «вільно», витанцьовували таке, що й дивитись було огидно, лихословили. А хто зробить їм яке-небудь зауваження — зразу підставляли під бік фінські ножі, погрожували розправою.
Міліція не встигала виїжджати на місця пригод і реєструвати випадки злочинів. На допомогу міліції прийшли передові робітники, студенти. Вони організували при клубі один із перших в м. Запоріжжі комсомольський штаб, який потім був переформований в штаб народної дружини.
Душею штабу, його, натхненником  і .одним із керівників був комуніст Цибульський. Він допомагав робітникам правильно спланувати свою роботу, вчив їх  розпізнавати і викри­вати злочинців, вести з ними боротьбу. Часто проводили вечі­рні і нічні рейди по виловлюванню злодіїв, бродяг, хуліганів, по наведенню в громадських    місцях    зразкового    порядку.
Нелегка це була робота! Доводилось ризикувати життям. Але комсомольці —робітники не боялись труднощів.
Від руки хулігана на танцю­вальному майданчику клубу загинув один з хоробрих дружинників Чеботок. Все Запо­ріжжя проводжало в останній путь сміливого сина свого.
Довго   добирався   додому   Семен Наумович. Важкі думи снували в голові, стискали сер­це. «Не вберегли, не вберіг»,—  все повторював він.

Біля хвіртки його зустріла дружина, бережно взяла за пле­чі і, як завжди, ласкаво звернулась:
— Сеня, візьми себе в руки, чуєш! - прохала вона.

Хтось з вулиці покликав Цибульського. Він оглянувся. Впізнав Хмирова Славу, дру­жинника, машинобудівного ін­ституту.
— Щось сталося, Слава? - запитав його.
— Ми знову затримали Га­лушку. Ліз одній дівчині в ки­шеню.
    Іду.
  Сеня, а повечеряти?
— Дякую, але ніколи. Чуєш, затримали. З ним говорити треба. Рятувати, бо тоне, розумієш?
І Цибульський швидко пішов.
  Розумію, — відповіла Марія Михайлівна і, схилив­шись на кам'яну огорожу, сум­ним поглядом проводжала свого чоловіка, поки його постать не розтанула  у  вечірніх  сутінках.
  Щасти йому, — стиха промовила вона і повільною ходою пішла в кімнату.
А в Цибульського і справді щастя. Скоро на території йо­го обслуговування, в тому числі в парку клубу ім. Дроб'язка, був наведений зразковий гро­мадський порядок, тут не було ні одного хуліганського прояву, ні однієї крадіжки.
За успіхи, досягнуті в робо­ті, УВС заохотило його, підви­щило  по службі.
А Цибульський нікому не говорив про досягнуте, бо вва­жав, що це досягнення колективне — не тільки його, а й комсомольців-дружинників Салабая, Шияна. Хмирова, Дубровського Айдіни Олек­сандри і багатьох ін­ших. Колективні успі­хи—колективна й сла­ва!
А щастя! Хіба ща­стя в грошах, в подя­ках, в плакатах? Ні, для Семена Наумовича найбільше щастя це тоді, коли колишній злочинець,  стає чесним робітником, громад­ським активістом. Якщо говорити про  щастя і радість, які переповнили душу Се­мена Наумовича в цьому ро­ці, то потрібно сказати про Га­лушку Анатолія. Довго прийшлось боротись, поки не виве­ли його з темряви. Скоро Га­лушка став одним з кращих дружинників міста. Друзі обра­ли його командиром своєї опе­ративної групи, яка веде непри­миренну боротьбу з кишенько­вими злодіями. А ще пізніше Анатолія прийняли в комсомол. Тепер він працює інженером в Мінську і там, в братній Біло­русії, веде активну боротьбу з порушниками.
Зупинити людину від негід­ного для нашого суспільства вчинку, не допустити її на ла­ву підсудних, вивести на світлу дорогу величних звершень — ось де справжнє щастя, велика радість. І за це з усіх сил, з невичерпною енергією, бореться передовик міліцейської служ­би С.  Н.  Цибульський.


С.Ревякін  м.Запоріжжя





Рубрика «Дружинник»

Друзі старшого лейтенанта

Нарис
І.   «АНДРІК»
— Гроші витягли! Зло­дій!
Ця звістка швидко об­літає весь трамвай, і через якусь хвилину вже чути другий голос:
— Ой, і в мене нема.
Хто взяв, віддайте. Це ж стипендія.
Одна жінка пішла до міського  відділу міліції.
  Чи я не бачила, хто витяг? — перепитала вони Семена Наумовича. — Не бачила. Не було біля мене жодного підозрілого. Всі такі милі стояли, особливо один. Ох, бий його трясця, красивий мужчина. Невже він?
Візьміть цей альбом, —   запропонував   оперуповноважений.   — Може, кого впізнаєте?
Потерпіла почала пере­гортати фотоальбом.
О, ось він! — вигук­нула  вона.
Хто?
Та цей красень.
    Цибульський      подивився на   вказану    фотокартку     і   спокійно  сказав:
«Андрік».
—  Як   ви   сказали?
«Андрік».
Про цього злочинця чув не один запоріжець, його не раз судили, але він про­довжував красти.
  Давайте поговоримо з ним, — запропонував якось дружинник Станіслав Хмиров   Цибульському.
  Ідея хороша, — під­тримав його оперуповноважений.
Перша розмова з «Андріком» відбулася в народній дружині електровозоремонтного  заводу.
Як ваше прізвище? — запитав   Хмиров.
—Називайте просто: «Ан­дрік». Іншого прізвища я не визнаю. А втім, чого тривожите мене? Нічим тепер я  не займаюсь.
— А в нас є підстави говорити,   що   крадете.
— Брехня. Не піймали — не докажете. Мені вже не можна спокійно проїхати в трамваї. Скрізь за мною ходять дружинники.
Ще й фотографують на зупинках.
— А ви не крадіть, не будуть   за   вами   ходити.
Ще раз повторюю: піймайте,   а тоді будемо говорити
Довелось   ловити   «Андріка» на     гарячому.     Якось увечері Семен Наумович зайшов до чергового Жовтневого райвідділу міліції. Десь о 22-й годині до кімнати і з шумом ввійшла юрба людей.  Серед них був з розкуйовдженою шевелюрою «Андрік».
- Товаришу капітан. — звернувся міліціонер Бондарчук  до  чергового,   —   я    з   дружинниками     в трамваї затримав цього  типа. Витяг  у   однієї  жінки гроші,    а   коли   я   підійшов до нього, він тут же викинув їх на землю. Все це бачили   хлопці.
-  Як ваше прізвище? — звернувся  черговий до злочинця
—        Моє? — «Андрік»  зам’явся.






Говори, говори, нехай усі чують! — сказав Ци­бульський.
— Ну, Богданов Іван Іванович.
  Де працюєте?
  На заводі «Комунар» сторожем.
Так з допомогою дру­жинників будо зловлено дармоїда — з довгими пальцями кишенькового злодія.
2.  ЛЮДИНУ ВРЯТОВАНО
Старший лейтенант Ци­бульський пізно ввечері підходив   до   свого  дому.
  Семене Наумовичу! — раптом гукнув хтось з ву­лиці.                                    
           Цибульський оглянувся. До нього підходив хлопець. Це був Славко Хмиров, дружинник машинобудівно­го  інституту.
  Що сталося, Славо? — насторожено запитав оперуповноважений.
  Ми знову затримали Галушку.

  За що  затримали?
  Ліз одній дівчині в кишеню. Потерпіла є, свід­ки   теж   є.
  Де   він?
  У   народній  дружині.
  Підем.
Через  кілька хвилин Цибульський  був  у  штабі.  Побачивши його, Галушка піднявся з стільця.
  Що трапилось?
  Не видержав, знову поліз.
— А я думав, Анатолію, в тебе сила волі є. Виходить,  помилився.
—  Товаришу старший лейтенант, повірте — більше не буду, — з сльозами
на   очах   благав   Галушка.
  Ні. Був час, вірив то­бі. А тепер буде так, як скажуть  дружинники.
На зборах Запорізького машинобудівно­го інституту Цибульський сказав, що можна Анато­лія взяти на поруки. А комсомольці - дружинники Хмиров, Айдіна, Салобой, Шиян і інші взяли на себе відповідальність за його дальшу   поведінку.
Ще довго довелося бо­ротись дружинникам за хлопця.
Згодом Анатолій Галуш­ка став одним з кращих дружинників міста. Друзі обирають його командиром своєї оперативної групи, яка веде непримиренну бо­ротьбу з кишеньковими зло­діями.
Зараз він працює інже­нером у Мінську і там, у братній Білорусії, веде ак­тивну боротьбу а порушни­ками  громадського   порядку
3. РЯДКИ З  ЛИСТА
«Семене Наумовичу! Ко­ли будете говорити з та­кими, яким був колись я, скажіть їм, як хороше жи­ти чесною, світлою люди­ною. Тепер я робітник, не дармоїд. Одне слово, від­чуваю, що я  людина...» Старший лейтенант дочи­тав листа і згадав того ко­лишнього злочинця Льоньку Мостового, з яким до­велося чимало попрацювати, щоб він став справжньою   людиною.
Складна, тривожна робота у старшого оперуповноваженого міліції Семена Цибульського. Але завжди поруч друзі — дружинни­ки.
            Старший лейтенант завж­ди з ними. Це надійні хлопці і дівчата — студен­ти, робітники. Їх багато. І перед ними одна мета — боротися з дармоїдами, бо­ротися за нову людину.        

С. РЕВЯК1Н  м.Запоріжжя



Перший
В житті кожної людини є епі­зоди, які не згладжуються в пам'я­ті довгі роки. Назавжди запам'я­талась Федору Рятсепу зима 1957 року. Морозним місячним вечором вперше зайшов він до відділення міліції. Брудний, весь в снігу,  обірваний.
Почав, було, Федір розповідати черговому по відділенню міліції, як на нього напали хулігани, але раптом:
— Ні, більш нічого не скажу. Я з ними сам розправлюсь!
Капітан міліції розглядав свого співбесідника. І після хвилини мовчання запитав:
— А ким ти працюєш, хлопче?
  Недавно прийшов з армії, до армії був будівельником.
  Сам   будував?
  Ви що смієтесь? Хіба, мож­на самому?
— Ото ж воно й є, що не можна. З порушниками закону теж потрібно боротись не поодин­ці, а згуртовано, на основі зако­ну.
Черговий ще довго говорив з Рятсепом. З того дня юнак став частим гостем у відділенні міліції.  А через місяць він одягнув синій мундир з погонами сержанта.
В Рятсепа появились нові друзі. І першим серед них був лейте­нант міліції Цибульський. Про нього Федір чув давно, як про тренера порівняно нового виду спорту — боротьби самбо. І ось сама доля звела їх.
Федір став його учнем в сек­ції самбістів. По четвергах і вівторках після роботи відвідував Рятсеп спортзал «Динамо». Ци­бульський виявився справді вимог­ливим тренером.
Через три місяці проходили об­ласні змагання самбістів. В збірну  команду динамівців за вимогою Цибульського включили і Рятсепа.
  Першу схватку Рятсеп провів блискуче, вже на другій хвилині боротьби суддя об'явив йому «чисту» перемогу. Друга ж і тре­тя  були невдалими.
— Не можу я більше виступа­ти, — пробурмотів Федір своєму тренеру,  —   захворів.
- Я бачу і знаю навіть причину хвороби, — з явним невдово­ленням   відповів   Цибульський.
—  Розумієте, вчора був мій день народження, ну, мене і впросили...
— Ти знав, що сьогодні виступати, і не мав права. Та й взагалі, коли будеш пити, не вчись боротись — все одно нічого не вийде...
З пригніченою душею йшов Рятсеп додому, обмірковуючи свій вчинок.
Скоро він знову почав тренува­тись у Цибульського. Показував добрі результати. І коли комплек­тували команду на першість рес­публіканської ради ДСТ «Дина­мо», голова обласної ради т. Смоляров його прізвище в список записав першим.
Федір виправдав надії товари­шів. Він завоював третє місце і виконав вимоги другого спортив­ного розряду.
Повернувшись з Києва Рятсеп продовжував ретельні тренування. У вільний від роботи час вчив прийомам боротьби своїх товари­шів, тих, що показували себе здіб­ними борцями, направляв до свого першого    тренера     Цибульського.
Чемпіонат України 1958 року по боротьбі самбо проходив у За­поріжжі. Після успішно проведе­ної боротьби з Салімуліним Рят­сеп вийшов з спортзалу на свіже повітря. Недалеко від нього по тротуару вперед і назад ходив Солдатов і нервово потирав руки. По кількості набраних очок Солдатов був попереду, йому не хоті­лось програвати Рятсепу.
Суддя оголосив: на килим ви­кликаються другорозрядник Рят­сеп (Запоріжжя) і неодноразовий чемпіон України і Радянського Союзу Солдатов (Київ). Глядачі довго чекали цієї цікавої зустрічі . Солдатов одразу прийняв насту­пальну тактику і на другій хвили­ні ледве не взяв Рятсепа на больо­вий прийом. Тільки класичний «мостик» спас Федора від пораз­ки.   Рятсеп ­  застосував свій улюблений прийом і Солдатов впав на килим.
 - Чиста, ура, чиста! – закричали глядачі і грім оплесків  вибухнув у залі.
Рятсеп здобув перший спортив­ний розряд і друге місце по Ук­раїні. А через рік почесне звання чемпіона України по боротьбі сам­бо було присвоєно Федору Рятсепу.
Але Рятсеп на цьому не зупинив­ся, його сила волі, наполегливість прагнення безперервно рости не дозволяли заспокоїтись на досягнутому. «Стати майстром спорту СРСР!» — таке завдання поставив він перед собою.
Наприкінці червня 1961 року в святковій обстановці голова обласної ради ДСТ «Динамо» т. Смоляров вручив Федору Рятсепу квиток і значок майстра спорту Радянського Союзу.
Сержант міліції Федір Рятсеп — перший майстер спорту по 6оротьбі самбо в нашій  області.

С. РЕВ'ЯКІН.
старший оперативний уповнова­жений Жовтневого райвідділу міліції.
Газета «Запорізька правда» від 19 січня 1962 року




Комментариев нет:

Отправить комментарий