Літопис запорізької полiцiї

Україна понад усе!

среда, 18 апреля 2012 г.

Із книги "Мої дороги" Сергія Горобця


Горобець С.О.
У Народному музеї історії запорізької міліції є експонат – автобіографічна книга «Мої дороги», написана колишнім заступником начальника Шевченківського РВВС м.Запоріжжя по політчастині полковником міліції Горобцем Сергієм Олексійовичем. Він народився у 1934 році і належить до когорти старших за віком  ветеранів органів внутрішніх справ,  дитинство яких  припало на голодні воєнні та післявоєнні  роки нашої історії. До вашої уваги пропоную уривок його твору.  Літописець

Поважний читачу!
У цих моїх замальовках, я згадав окремі моменти свого життя. Не претендую на художню цінність, мені дуже хотілося, щоб  колись це прочитали мої онуки і правнуки.
З повагою,
полковник міліції у відставці
Сергій Горобець

Голод
Не дай вам Боже коли-небудь переживати голод. У цьому стані у вас одні думки в голові: що де знайти, щоб покласти до рота, ноги у вас
пухлі ,живіт як бубон, набитий різною нечестю,здається що в нього уже ніщо не влізе,а ви все ж таки шукаєте щось їстівне і жуєте, жуєте...
            Селом ходили прошаки з торбами, просили, щоб хтось подав хоч картоплину. Ми ж, сільська дітвора, перекопували картопляне поле, де знаходили перегнившу картоплю, вимивали з неї крохмаль і тут же на полі, на вогнищі на куску жерсті пекли млинці. Мати варила суп з лободи . На пагорбку біля річки шукали кисленьку траву,а коли потеплішала вода в річці,витягували із замуленого дна черепахи            ( мідії), вишкрібали їхнє м’ясо, яке варили і їли. Як тільки   на полях почала набирати воскової стиглості пшениця, ми зривали колоски, від яких відділяли м’яке зерно і забивали ним роти.
            Нашій родину вдалося вижити завдяки тому, що наш батько Олексій Давидович, працював їздовим у заготівельній конторі,яка одержувала гуманітарну допомогу у вигляді посилок з Америки. Правда, ті посилки тільки дратували, в них крім пряника, пакетика кофе,пачки сигарет були і таблетки хлорки для чистки унітазу. Не знали американці що туалет у селі, знаходиться на вулиці за хотою, і його чистять два рази на рік - весною і восени, коли перекопують огород.
       
        Йшов 1947 післявоєнний голодний рік. Цей рік для нашої сімї був нещасливим.
        Через дорогу від нас стояла хата дядька Юхима Горобця. На той час його неповнолітні сини Сергій і Анатолій літнього червневого дня розклали на подвір’ї вогнище, від якого загорівся хлів, потім хата, від якої вогонь перекинувся і на нашу домівку.
            Так як пожежа була в обід, коли селяни знаходились удома , то встигли винести з горілої хати мого трирічного брата Жору, а також мою бабцю Палажку,яка на другий день померла.
            Після пожежі мій дід Давид, якому на той час було десь за 70 років   пішов у прийми до вдови Антоніни, у якої було двоє неповнолітніх дітей, а наша сім’я в кількості п’яти чоловік перейшли жити до моєї тітки по лінії матері – Маріки, яка жила в хаті мого покійного діда .Демида, що стояла на подолянському хуторі біля залізничного мосту. Згорівшу хату діда Давида знесли і на тому місці   досі пустка.


В жовтні 1964 року, коли ми закінчували складати державні екзамени і до інституту з різних областей завітали "покупці" і підбирали в різні правові відомства кадри. Коли я зайшов до кабінету ректора інституту, мені запропонували : якщо я піду працювати слідчим у міліцію, то через пів року мені дадуть квартиру.
Не хотілось мені йти працювати в це відомство, але пряник був дуже вагомим. Я був одружений і десь треба було жити, тому, не роздумуючи, я згодився.
Здавши державні екзамени і одержавши диплом юриста, я поїхав зустрічати новий 1965 рік у Севастополь, де працювала моя дружина. Після зустрічі нового року я повіз жінку до Подолянець, в село, до батьків.
Валентина моїм рідним сподобалась ,а моя мати сказала побачивши її:- "Я й подумати не могла що мого кирпатого Сергія покохає така гарна дівчина". Погостювавши в Подолянцях, Валентина поїхала до Севастополя, а я у Запоріжжя - на роботу.
Служба в міліції почалася для мене з посади слідчого в Шевченківському райвідділі міліції.
                        Ще до того, як я приступив до роботи слідчим, я її уявляв так: вранці на 9 годину пішов на роботу, о 18 годині закінчився робочий
день, поїхав додому,пішов з жінкою в кіно. І коли в перший день роботи, я закривши справи в сейф і зібрався іти до дому, почув полос начальника відділення І.Чабаненка                                                                   - Ти куди, Горобець?!                                                                                                                            - Додому!- відповів я.
-Ти що вже всі справи розслідував? І я зрозумів, що служба в міліції-дні і ночі. Скажу відверто, робота мені не дуже сподобалась. Потрібно було починати все з нуля. Знання одержані в інституті - це теорія, а на практиці не так, як написано у книжці.
Але день за днем я втягувався в цю роботу,одержував "по загривку" від начальника відділу за недоліки зі слідчих справ.
В слідчому відділенні Шевченківського РВВС підібрались не погані хлопці: Олексій Котляр , Віктор Сухоруков Володя Володін ,пізніше прийшов Ваня Лебідь, працювали слідчими і дві гарні жіночки - Іна Осипенко і Ніна Барсукова. Керував нами "махровий" мент Іван Чабаненко, який при розмові застосовував ненормативну лексику, через це я с ним часто сперечався, за що одержував "по шиї".
           Перше хрещення на посаді слідчого я одержав розслідуючи справу про хуліганство Бергштейна.
           Фабула справи така. Десь біля 23 години ночі громадянка Д. йшла на роботу на цегельний завод. З її слів із лісосмуги,недалеко від прохідної заводу, вибіг чоловік і потягнув її туди, де повалив на землю і хотів зґвалтувати. Так як громадянка Д. була дебелою жінкою, то вирвалась від нього і побігла на прохідну заводу, де розказала про пригоду чоловікам, які йшли зі зміни. Вони невдовзі затримали нападника біля трамвайної колії.   Це був неодноразово засуджений Бергштейн. Прокурор району Осипов сказав що в діях Бергшейна вбачає злочин - хуліганство і доручив справу розслідувати мені.
            За весь час слідства по справі, я в руках Бергштейна був як миша в зубах кішки. Він кожен раз, при допитах міняв свідчення, заявляв різні, не потрібні для справи вимоги, розказував як прибивав себе до нар в зоні,сам розпинав себе як розпинали Ісуса Хреста. І дійсно, коли я прийшов до нього в слідчий ізолятор, то до кабінету слідчого він прийшов з зашитим ротом, який зашив собі сам.
Побачивши зашитий рот я ледь не зпритомнів
            Після того, як Бергштейн одержав покарання і відбувши його, зайшов до мого кабінету щоб відвідати мене, він вітаючись зі мною протягнув мені руку, на якій не було пальців.
-      Бергштейн, наскільки я пам’ятаю, у тебе були всі пальці на руках? -здивувався я.
-      У тебе добра пам’ять, Горобець. Мене в зоні несправедливо посадили до карцеру. З нагоди чого, я протестував і засунув руку в пилораму. Ну що тут можна сказати ?! - позитивних емоцій тут не одержиш.
Крім слідчої роботи доводилось займатись і громадською.
В той же час мій досвід роботи в комсомолі і культурі згодився і в міліції. Я став редактором стінної газети і зробив її кращою, одержав премію на конкурсі стінних газет райвідділів міліції.
Я часто виступав з лекціями перед робітниками заводів району, в гуртожитках і робив це не із під палиці, а тому, що мені потрібно було виговоритися, привичка із комсомолу, а слідча робота цього не давала. Був секретарем партійної організації райвідділу.
Проживав я з сім’єю в робітничому гуртожитку в кімнаті розміром 11 квадратних метрів.
В кімнаті було два маленькі металеві ліжка,стіл і засилля тарганів.
Одержував я  105 рублів заробітної плати в місяць, Валентина - 65, Оце і весь сімейний бюджет.
            З часом я привіз із Баку холодильник "Баки", купив телевізор і здавалось, що кращої квартири і не треба, правда вечорами в нашому гуртожитку мені доводилось розбороняти хуліганські бійки.
           З Валентиною ми жили дружно, вона завжди була розумною жінкою, не любила сваритися і завжди мені співчувала, заспокоювала, коли у мене виникали якісь неприємності.
           Квартиру, яку мені обіцяли дати через півроку ,я одержав   через два з половиною в Космічному мікрорайоні по вул Чумаченка, а точніше вибігав її власними ногами по різних інстанціях. Про те, що я одержав квартиру, я сказав своїм друзям, коли в неї вселився,боявся щоб не відібрали.
         За теперішніми мірками квартири в міліції, мені здається, зовсім не дають.
Робота слідчого була важкою для мене психологічно. Перед тобою дві сторони - потерпілий і звинувачений, а ти серед них. Потерпілого шкода тому, що йому причинили шкоду ,а обвинуваченого тому,що йому прийдеться відповідати за скоєне. Отже   слідча робота приносила мені одні самі негативні емоції, хоча я розумів, що роблю корисну роботу для людей і держави.
            З роками набираючись досвіду мене повищали по роботі: старший слідчий, начальник слідчого відділу. Став багатодітним, народився у нас з Валентиною другий син - Діма. Служба і життя проходили день за днем з радостями і незгодами, які ми переносили тому, що були молодими, не лякались за завтрашній день.
            В 1972 році я з сім’єю переселились в трикімнатну квартиру по пр. Леніна, де проживаю і нині.
           Декілька раз я подавав рапорт, щоб мене звільнили з міліції. Це було пов’язано з негативними емоціями, що виникали при відношеннях з моїми старшими начальниками. Але видно така моя доля,  що я прослужив у ній аж до пенсії. І хочу сказати,не шкодую.
           В 1977 році мене призначають заступником начальника райвідділу з виховної роботі з особистим складом. Це була моя робота, і я із задоволенням трудився. Необхідно було, крім стандартних заходів з особистим складом як: збори,лекції відвідування сімей працівників організація дозвілля, придумувати щось неординарне щоб забезпечити роботу колективу в боротьбі з криміналом та злочинами в районі.
Перші роки роботи замполітом я працював з натхненням, залучав до неї, на громадських засадах, більш активних членів колективу.
           Працював я замполітом довго. Психологи кажуть що більше 5 років на одному місці працювати не стоїть тому, що не буде бажання працювати творчо. За роботою слідчого я скучав, і з цього приводу завидував Івану Лебідь, який ніяк не хотів іти в начальство, хоч я його туди тягнув. Всю службу в міліції він провів на слідчій роботі і вийшов на пенсію з цієї посади.
         Вся служба в міліції у мене пройшла в Шевченківському РВВС. Поряд зі мною працювали професіонали А.Хандін , Г.Забудський, А.Золотарев , Віктор Щедровський і багато інших
           Особливо важко прийшлось працювати коли почалася Горбачовська "перебудова". В райвідділах, серед особистого складу, стали шукати порушників  соціалістичної законності. Почалось   повальне звільнення   професіоналів, яких запідозрювали в ненормативних зв’язках і інше.
           Все це привело до різкого скачка злочинності. На мою думку Горбачовська перебудова в міліції продовжується і по цей час. Часта зміна керівництва і особистого складу міліції, вихолощує з неї професіоналів, а це на руку криміналу.
            Пригадую, коли до райвідділу заходив начальник політвідділу області Микола Шарий, то з порогу запитував мене:
- Горобець, ти уже перебудувався, махровий замполіт ? Я стверджував, що так.
Махровим він мене називав тому, що я працював замполітом   уже 10 років. Більше мене по райвідділам області замполітом ніхто не працював.
Працювати ставало тяжко і тому я з нетерпінням ждав того дня. коли виповниться 25 років моєї служби в міліції. Цей день настав. В січні 1988 року я звільнився з органів міліції по вислузі років і вийшов на пенсію.

Комментариев нет:

Отправить комментарий