Літопис запорізької полiцiї

Україна понад усе!

вторник, 15 апреля 2014 г.

Листая прессу прошлого столетия ...


Главстаршина
Нарис
Місячна доріжка сріблом від­ливала на морській гладині. А по обидва боки від неї — темно-голубі переливи хвиль, що нескінченно рухались до берега. Біля пристані на рейді при­тихли кораблі. Заспокоїлись і легкі катери, що ніби відпочи­вали біля причалів.
На мальовничому березі стояв військовий моряк і зосе­реджено вдивлявся в далечінь, ніби вслухувався в шум мор­ського прибою. Легкий вітерець ворушив стрічечки безкозирки, а вони так приємно пестили його шию і обличчя.

Чого засумував, моряк? Що, з морем прощаєшся? — по­чув він позаду себе.
Озирнувся. Бачить поряд з ним, посміхаючись, стоїть аку­ратно одягнений, плечистий старшина міліції. Подумав і якось  невпевнено промовив:
  Та, як вам сказати...
  Розумію. Мені це почуття знайоме. Був час, коли я також прощався з кораблем, потім — з морем... А тепер ось, служу в міліції. І скажу відверто, по­пав, як кажуть, прямо з кораб­ля на бал.
  Тобто як?
  Дуже просто. Багато мо­ряків після демобілізації слу­жать в міліції. Разом з усіма і я.
  Як же ти, браток, насмі­лився? Що ти в їх   ділі знаєш?
  А ти все знав, коли при­йшов на флот? Та ось главстаршиною став. Так і в міліції. Зустрів мене товариш, що ра­ніше демобілізувався. Говорить, пришвартовуйся до міліції, бу­деш замість морських рубежів морську твердиню охороняти. А служити народу, сам Знаєш, всюди почесно. І пішов я: від моря не відірвався, і справа до душі... Бери чемодан, підемо разом. Я — у міськвідділ...
  Ні,  не можу. Поїду, вже й квиток купив. Постою ще трохи і на вокзал.
  Якщо не секрет, далеко їхати?
В Запоріжжя.
І до нього    повернувся    той настрій, коли він писав додому останнього листа. Одразу ж захотілося швидше піти на вок­зал, щоб не чути цієї журливої пісні морського прибою.
Ну, щасливого тобі пла­вання.
Двоє на березі міцно потисну­ли один одному руки.
...Вдома все склалося добре. Микола Порфирович Плакида почав працювати на заводі
фрезерувальником, дружина — на ній фабриці.
У нього — громад­ська робота, навчання в 11 класі вечірньої шко­ли, партійні обов'язки Членом КПРС він став ще в 1961 році, коли був моряком-севастопольцем.
І раптом сусіда, старшина міліції Дехтяренко почав час­тенько заводити з ним розмови про службу в міліції. А одного разу запропонував: йди, Мико­ло, працювати в міліцію. Гра­мотний, в армії відслужив, ко­муніст.
Микола здивовано підняв брови і замість відповіді жар­тома сказав:
  Бачу, від міліції ніде не заховаєшся. Півроку тому мене же агітував один старшина міліції, ще на березі моря. А тепер не знаю, як завод зали­шити.
  Чому залишити? Якщо ба­жаєш, колектив і рекоменду­ватиме тебе...
...В селищі «Зелений Яр» з'явився новачок. Так говорили жителі. А одна жінка. Що була добре знайома з постовим мілі­ціонером Колабуховим, який вже не один рік охороняв у се­лищі порядок, запитала:
  Знову новачка вчиш?
  Не вчу, а ділюсь досвідом, з селищем знайомлю. І ви по­знайомтесь: демобілізований мо­ряк, а тепер міліціонер Микола Плакида.
Микола навіть почервонів, подаючи жінці руку. А коли та пішла, Колабухов пояснив: з числа селищного активу, чу­дова жінка. Потім помовчав і додав:
- Добре, коли постовий міліціонер починає службу  з знайомства з людьми.
...Ось уже півроку, як Мико­ла Плакида служить в міліції. Але йому все здається, що справжнього міліціонера з ньо­го не вийде.
Одного разу сержант Плаки­да сидів за столиком у началь­ника райвідділу Івана Васильо­вича Жеребка. записував по­ради і вказівки. В кабінеті був також оперуповноважений кар­ного   розшуку Запорожченко.
На дільниці у вас, това­ришу Плакида, всі злочини роз­криті, — говорив начальник. — Це добре. Але відповідальність за крадіжку, що трапилась з кіоску, ніхто з нас не зняв. І злодія треба знайти, і все вкрадене.
Тут же домовились, що цією справою терміново займуться обидва: Плакида і Запороженко.
Ще раз прочитали протокол огляду місця події: слідів зло­чину не було виявлено.
  Скло розбите. Вино вкра­дено, — які ж тут ще потрібні сліди, — буркотів Запорожчен­ко.
  Слідів, по яких шукати злочинців, — конкретизував Плакида. — Є у мене на приміті група. Ви її, товаришу За­порожченко, знаєте, — продов­жував далі Микола. — Один з цієї групи, Довженко, третій день пиячить, не ходить на ро­боту.
...Повезло Миколі. Встанови­ли громадянина, що бачив двох з тієї групи біля кіоску. У дворі Довженка знайшли пляш­ки з-під вина розливу Бердян­ського заводу. А з кіоску взято саме таке вино.
  Це ще не докази, — сказав слідчий.
  Розумію, — промовив на це Плакида, — але прошу взяти ці дані до уваги.
У дворі другого, Копана, під­няли корок від такої ж пляшки. А поряд — недокурок. Все зі­брали:     можливо    знадобиться.
Знайшлись люди, які бачили всіх трьох на кладовищі — випивали вони.
Двоє співробітників міліції, в тому числі і Микола, збира­лись на перевірку одержаних даних.
Запорожченко попередив: до­кази збирайте, але щоб шуму було поменше. Кожна операція тишу любить і чітке виконання.
— «Скарб» — доповідав Микола, — виявили: недогорілий папір, такий, який був і в кіоску. Етикетки від консерв­них банок, пляшки. Все напра­вили в криміналістичну лабораторію. У посадці знайшли все таке ж саме.
Можна  приступати до реалізації. Групу Довженка ізолювали. Злочин розкрили.
Товариші Запорожченко і Плакида доповіли начальнику про це.
Не раз доводилось Миколі Плакиді брати участь у опера­ціях по розкриттю злочинів. Одні справи були прості, інші більш складні. Але з кожним кроком відточувалась його майстерність.
Одного разу у Миколи запи­тали: що він думає тепер про службу в міліції?
Робота ця творча, — відповів він, — в ній приховані невичерпні можливості для бороботьби з правопорушеннями.
Тільки трудитися треба з натхненням, з душею. І творчість повинна бути розумна, з великим запасом знань. Адже у міліції ще багато турбот попереду.
С. КАЗАКОВ,
комісар міліції   3-го рангу у відставці, Орджонікідзевський   райвідділ міліції   
м.   Запоріжжя.  Индустриальное Запорожье от 22.03.1964



Участковый инспектор. Следователь. Инспектор уголовного розыска. Разные у них должности, разные обязанности. Но всех их объединяет преданность делу. Высокое чувство ответственности, оперативность, дисциплинированность.
На снимке нашего фотокорреспондента П.Чурюканова – группа лучших сотрудников милиции.   «Индустриальное Запорожье» № 221 от 10.11.1970 г.



05 июля украинская милиция отмечает  день создания Государственной службы  борьбы с экономической преступностью МВД Украины. Бэхи советского периода отмечали свой профессиональный праздник 16 марта. В советской прессы я нашел статью руководителя областной службы Виктора Городыського, которую я с удовольствием  предоставляю вам для ознакомления. Летописец  

Главное - профилактика

Городыський В.К.
       Советский народ настойчиво претворяет в жизнь решения ХХVII cсъезда КПСС, январского (1987г.) Пленума партии. В этой большой работе важные задачи возлагаются на служ­бу по борьбе с хищениями социалистической  собственности —   БХСС,  которой  завтра   исполняется   50   лет.
            Законодательные   акты,    изданные в первые годы  Совет­ской  власти   имели    большое значение в  борьбе с  расхитителями  государственного    и  общественного  имущества. А с   учётом  конкретных   исторических  условий  16 марта  1937 года был образован  Отдел  по борьбе  с  хищениями  социали­стической   собственности     и спекуляцией — ОБХСС. Главное   содержание   деятельности службы БХСС     предупреждение,  пресечение   и     раскрытие хищений,   должностных   и  хозяйственных      преступлений. В  сложных  условиях  войны с   фашистской   Германией   немало сделали для победы  над врагом бывшие    работники ОБХСС г.Запорожья  и обла­сти Н.В.Поспелов, И.С. Пе­репелица,    М.А.Пивоваров, И. Я. Шевчук и многие дру­гие.
        В послевоенные годы, охраняя народное достояние, самоотверженно трудились
тогдашний заместитель начальника ОБХСС УВД области Р.Д.Довжанский, а также сотрудники  БХСС, нынешние ветераны органов внутренних дел П.А.Медведев,  М.П. Мирошиченко, В. Н. Гончаров и многие другие.
Связь поколений не ослабе­вает. Постоянно совершенст­вуя свое мастерство, высоких показателен в работе доби­лись секретари комсомольских организаций районных . отде­лов внутренних дел — опер­уполномоченные ОБХСС Вик­тор Диденко (Черниговский РОВД). Сергеи Околота (Ва­сильевский РОВД),  Алек­сандр   Романенко     (Вольнянский РОВД) и другие моло­дые   сотрудники   ОБХСС.
         По итогам социалистическо­го соревнования за - 1986 год лучшими признаны отделения БХСС Заводского  РОВД г. Запорожья (начальник Н. П. Солдатенко) и Мелитополь­ского РОВД (начальник А.Ф. Седледкий). Весомый вклад в борьбу с нетрудовыми доходами вносят коллек­тивы отделений БХСС Акимовского, Михайловского и Ленинского РОВД г. Запоро­жья.
            Проявляя высокое профес­сиональное мастерство и сме­калку, сотрудники БХСС раскрыли ряд крупных хищений. Добросовестно, с высоким чувством личной ответствен­ности несут сегодня службу начальник отделения  Вольнянского  РОВД     И.Я. Крав­ченко, заместитель начальника отдела БХСС УВД г. Запорожья И. М. Писанка, стар­шие       оперуполномоченные УВД облисполкома И. В. Линийчук и                     Н.Г. Юженков,  начальник отделения Жовтневого РОВД г. Запорожья Л. А. Шапошник  и  другие.
        Самокритично оценивая ре­зультаты своей работы, мы четко сознаем, что перестрой­ка касается и нашей службы. Много у нас еще неиспользо­ванных резервов, есть и недоработки, и серьезные ошибки. Нам  надо больше  сосредоточивать свои усилия на профилактике правонарушений, ак­тивнее опираться в своей, ра­боте на общественность, тру­довые коллективы. Наши дей­ствия должны быть направле­ны на дальнейшее усиление борьбы с хищениями, взяточничеством, спекуляцией и другими преступлениями, на коренное улучшение их профилактики.
         Своим долгом и первейшей обязанностью, считаем впредь неуклонно проводить
в жизнь политику партии, направленную на надежную защиту и дальнейшее приумножение социалистической собственности.
            |
В. ГОРОДЫСЬКИЙ, начальник   отдела   борьбы с   хищениями   социалистической            собственности УВД  облисполкома
Газета «Индустриальное Запорожье» 1987 г.


Заслужені відзнаки

НЕ ТАК давко у район­ному відділі внутріш­ніх справ щиросердечно ві­тали колектив працівників карного розшуку з присуд­женням першого призово­го місця в соціалістичному змаганні серед обласного управління внутрішніх справ і з Почесною грамотою. Причому, в нинішньому році це вже друга відзна­ка: вміло керує роботою начальник відділу карного розшуку капітан міліції Іван  Леонідович  Приварник.
...Події розгорталися мов у гостросюжетному детек­тиві.
Не встигли повідоми­ти з Софіївки про те, що пограбовано промтоварний магазин, причому на ве­личезну суму, як наступ­ного дня подібна історія трапилася у Дмитрівці. Ді­яли грабіжники з якимось викликом,    нахабно.
Та вже під вечір наступ­ного дня Петро Паленков, Володимир Сінкевич, Володимир Паленков та Олек­сандр Сінкевич, мешканці с. Трояни сиділи в райвідділі з низько опущеними головами. Не вийшло, хоч і діяли ночами «замітали» сліди. Бо хіба можна їхню нахабність, жадобу до чу­жого майна, моральне зу­божіння цих «лицарів на­живи» протиставляти про­фесійній майстерності,  опе­ративності, з якими діяли старші лейтенанти міліції Олександр Іванович Єршов, Олександр Петрович Заспинок    Станіслав   Степанович Гронь. Вони потру­дилися на славу, в контак­тах з працівниками державтоінспекції, бо, як з'ясу­валося згодом, грабіжники були на мотоциклах. У хо­ді слідства з'ясувалося, що й минулорічні грабежі ма­газинів — справа рук цієї ж компанії. Злочинці зго­дом    дістали    по    заслузі.
Це лише один з епізодів оперативної роботи наших товаришів, а їх щодня бу­ває у них немало. І саме за процентом розкриття вони йдуть у змаганні зі своїми колегами першими. Секретів такої успішної ро­боти   чимало:   високий   професіоналізм, постійне під­вищення рівня знань, а го­ловне — тісні взаємини з громадськістю. Постійну по­міч надають оперативникам секретар парткому колгос­пу імені Леніна А. І. Козлов, нештатний працівник міліції, вчитель Андровської   середньої   школи Г.К. Даков, голова ради Осипенківського опорного пун­кту охорони громадського порядку І. Я. Свистун та багато   інших.
М. БОНДАРЕНКО,
заступник начальника Бердянського райвідділу внутрішніх справ



Спасибі за допомогу

Колектив редакції газети «Південна зоря», поздоровляючи з Днем радянської мілі­ції, висловлює щиру подяку за активну участь у підготовці і
випуску тематичної сто­рінки «Людина і закон» завідуючому не­штатним відділом правових знань газети на­чальнику БердянськогоМРЕВ ДАІ підполков­нику міліції І. Г. Лесіну, відповідальному за випуск тематичних добірок «ДАІ повідом­ляє» начальнику державтоінспекції         міста Бердянська майору міліції М.  М.  Гамову.
За участь і сприяння у підготовці матеріалів правової тематики наше щире спасибі начальнику міського відділу внутрішніх справ полковнику      міліції
О. А. Камаеву, заступ­никам начальника під­полковнику В. Г. Калькісу, майору Л. Д. Ізотопу, секретареві партійної організації старшому  лейтенанту В. В.Карабаню, старшому інженерові ДАІ капі­тану міліції К. Б. Го­ловку, державтоінспектору лейтенанту В. О.Бельвенцеву, старшому державтоінспектору Бердянського району лейтенанту О. В. Переверзєву, заступнику на­чальника районного відділу внутрішніх
справ з політико-виховної роботи капітану мі­ліції М. М. Тихоненку, старшому інспекторові відділу боротьби з розкраданням соціа­лістичної власності ра­йонного відділу майору міліції М. В. Щербакову, члену громадської приймальні ре­дакції газети «Півден­на зоря» І. І. Андрющенку.
Бажаємо друзям га­зети успіхів в охороні правопорядку і велико­го  людського   щастя.

Гідно зустрічають своє професійне свято День радянської міліції неодноразові переможці соціалістичного змагання (зліва направо) ЦВІЛЄНКО О. Є., КАРАБАНЬ В. В., ШУЛЬГА Г. М., ІЗОТОВ Л. Д. ЗАЛЕЗИНСЬКИЙ О. В., ЛУТ І. І., БОРОДІН Ю. М.
Фото А. Савона.


День памяти Александра Матвеева
Гости из Бердянска на
могиле милиционера.


19 ноября 1974 года бердянский милиционер Александр Матвеев ценой собственной жизни пы­тался остановить солдата-убийцу, который в центре города из автомата расстреливал всех попадав­шихся ему на пути. Совсем еще юный Саша проявил мужество и, не раздумы­вая, схватился с преступником. Подвиг его не забыт, ведь это пример настояще­го мужества и чести.

В день гибели героя, уже по традиции, к нему на родину, в село Старопетровку отправилось руко­водство городского отде­ла милиции, актив совета ветеранов, представители школы №13, которая носит имя Александра Матвеева.

Бердянские ведомости, №47 от 24.11.2011




Служат своей профессии


…Мотоциклист сбил женщину... И не остановился. Не оказал помощь. Решил, что может избежать наказания, нажав на педаль газа. Но преступнику явно не повезло. «На хвосте» у него уже сидел милицейский газик,
            Удирать — так с ветерком! И мотоциклист, включив предельную скорость, помчался улицами поселка. Газик начал отставать, ведь он был лишен возможности маневрировать, как мотоцикл. Но продол­жал    преследовать.
В следующее        мгновение произошло то, чего не ожидал ни убегавший,    ни    догоняющий.   На    большой    скорости мотоциклист  перемахнул  узкий мостик,    перекинутый    через канаву.    Когда    водитель газика,    увлекшись        погоней, заметил        препятствие,    было поздно.   Нажать   на   тормоза      значило   подвергнуть смертельной        опасности. Ситуацию   решали   секунды.   И секунд    хватило    водителю газ,   чтобы   попытаться     единственно   возможное. Газик    на    полном    ходу  буквально    пролетел    на    двух  колесах.   Совсем   как   в   детективных    фильмах    с    погонями!
            Ошарашенный   мотоциклист остановился,   замер.   Он   явно не верил    в    благополучный исход  в    создавшейся    ситуации. Но газик  как  ни  в  чем      не бывало    затормозил,    и    через несколько            минут    ему     навстречу    уже   шел   человек    в
форме   старшины  милиции.
Когда   позже   товарищи    по службе удивлялись достой­ному каскадера трюку Пет­ра Павловича Артюха, тот отшучивался:
— Нашли чему удивляться. Куда мне было деваться? Ес­ли бы сказали повторить — уже,   наверное,   не   смог   бы...
Вот такой он — Артюх-старший, командир подразде­ления Бердянского ГОВД. Че­ловек, отдавший службе в ми­лиции   около   25  лет.
Петр Павлович все в сво­ей жизни делает по-хозяйски, основательно. Иначе просто
не умеет. Кроме отличных служебных показателей, имеет хорошие результаты и в
спорте:     неоднократно     был  призером первенства по пу­левой стрельбе, занимал 1 и 2-е места на областных со­ревнованиях по скоростному маневрированию на автомо­биле. Награжден коммунист П. П. Артюх и медалью «За безупречную службу» всех трех   степеней.
Воспитал Петр Павлович за годы службы не одного достойного похвалы новичка. Молодые к нему тянутся — чувствуют в его спокойном голосе и манере вести бесе­ду уверенность, доброжелательность, человечность. Да и среди всего личного соста­ва горотдела он пользуется авторитетом: сослуживцы из­брали его председателем товарищеского суда рядового и младшего   начсостава.
Наверное, потому Артюху-младшему   не   надо   было     и желать лучшего наставника, чем   его   старший   брат.
Вот уже десять лет капи­тан милиции Павел Артюх работает в госавтоинспекции. За свою добросовестную служ­бу имеет ряд поощрений и наград. Товарищи по службе оказали ему доверие, избрав секретарем цеховой партий­ной организации. Работу свою Павел Павлович, как и его старший брат, избрал по же­ланию. И потому, хотя под­час усталость валит с ног (ночные дежурства, выезды; на происшествия), — не лю­бит жаловаться. Ведь работа, избранная сердцем, приносит неизмеримо больше мораль­ного удовлетворения, чем любая другая, более «спокойная»,   респектабельная.
Вот так и служат два бра­та — добросовестно, со знанием дела. На этом можно и
закончить этот маленький рассказ о братьях Артюхах, если бы не тот факт, что милицейскую профессию избрал для себя и их племянник — Виктор        Бурмака.    Он    пока
еще курсант, учится в Днеп­ропетровске, но пройдет ка­кое-то время и Виктор про­должит дело, начатое стар­шими товарищами. А учить­ся хорошему ему есть у ко­го: братья Артюхи поддержат добрым словом, помогут со­ветом.
В.   КОРНЕВА.
Запорожская   обл.
 Газета «Советский милиционер» от 16.12.1984 г.


Візьми у дорогу неспокій

По праву  називають  сьогодні наставником  молодих сержанта      міліції      Сергія Олександровича Зіньківського,   якого  ви  бачите   на цьому    знімку.
— Один із кращих ко­мандирів відділення! — так сказав про нього майор мі­ліції  А,  М.   Солонський.
А ще Сергій Зіньківський — заступник секретаря ко­мітету комсомолу міського відділу внутрішніх справ. Він нагороджений двома нагрудними знаками ЦК ВЛКСМ «Молодий гвардієць п'ятирічки» — за десяту й одинадцяту п'ятирічки, мас численні подяки, грамоти обкому комсомолу. Прий­шовши в лави радянської міліції за комсомольською путівкою, він з часом став майстром своєї справи. Про своїх друзів, про колектив міського відділу внутрішніх справ і розповідає сьогодні С. О. Зіньківський у мате­ріалі, який вміщено у те­матичній сторінці «Людина і   закон».
Коли б у шкільні роки сказали мені, що ста­ну міліціонером, — здиву­вався б. Якось про це
й не гадав у той час. Та доля розпорядилася по-своєму і я вельми вдячний комсомо­лу, що виховав мене, як і мільйони інших. Саме після мого звільнення в запас, а я служив на флоті у при­кордонному підрозділі, за комсомольською путівкою направили мене у міський відділ внутрішніх справ. Можливо, тут відіграло свою роль те, що я був нагороджений нагрудним зна­ком «Відмінник прикордон­них військ» — не берусь судити, але в нову для ме­не   роботу   я,   пам'ятаю,   поринув з головою. Мені ви­значили маршрут для пат­рульної служби — прос­пект Труда в Бердянську. Скажу відверто, що немало зусиль довелося докласти, щоб навести разом з інши­ми тут зразковий порядок. Далі доручили мені командувати відділенням. І зав­жди, де б не був, відчував підтримку старших, їхні по­ради    й    настанови.
Пам'ятаю своє перше, так би мовити, «бойове хре­щення». Це трапилося в районі Колонії на східній околиці Бердянська. Нам повідомили, що від турбази «Парус» двоє невідомих ви­крали й погнали невідомо куди автомашину «Жигулі». І саме тоді, коли я разом з сержантом Олександром Кондрашовим   обходив   мікрорайон біля Будинку куль­тури заводу дорожніх ма­шин, автомобіль «Жигулі», за ознаками схожий на ви­крадений, вдарився в дере­во. Двоє вискочили з авто­машини і кинулися в на­прямку виноградників. Там ми й наздогнали обох. Не­відомі вчинили нам відчай­душний опір, та сутичка бу­ла короткою; ми даремно не втрачали часу на занят­тях, тому скрутили підозрі­лих відразу. Один з них, як потім з'ясувалося, був небезпечним рецидивістом. Той випадок дав можли­вість особисто для мене впевнитися у правильному виборі життєвого шляху. Щоб люди мали можливість спокійно жити,  пра­цювати й відпочивати, хтось мусить   оберігати  їхній  спокій, їхні права, гарантовані Конституцією нашої країни. Отак я і взяв у свою да­леку дорогу життя отой неспокій, який і є, мабуть, однією з головних особли­востей міліцейської профе­сії. Бо де б особисто не знаходився — вдома, у від­пустці, в кінотеатрі чи у відрядженні, завжди по­чуваєш себе на посту. І це почуття притаманне і моїм товаришам молодому ко­муністу С. Є. Любимову, комсомольцю О. М. Пис­куну, редактору нашої стін­нівки «Дзержинець» В. Ю. Петрову, члену редколегії С. М. Первію та багатьом іншим. Сьогодні я вже як старший товариш ділюся досвідом з іншими. Молодий міліціонер сержант В. О. Родін    постійно цікавиться,     як краще виконати те чи інше завдання, і я підказую, бо ще недавно і сам був таким же малодосвідченим. У на­шій спразі найголовніше — акуратність, постійне усві­домлення почуття відпові­дальності за доручену тобі справу. Розкривати злочи­ни, виявляти і знешкоджу­вати хуліганів, злодюг, а буває, що і вбивць, можна тільки тоді, коли опануєш високою професійною май­стерністю.
Сьогодні каш колектив має хорошу матеріально-технічну базу для бороть­би зі злочинністю, нові вдо­сконалені засоби кримі­налістичної техніки. У нас стабільне й високопрофесійне ядро кадрів. Наші працівники — люди готові в  будь-який   момент  причти на допомогу трудящим, ве­теранам, не шкодуючи ні сил, ні самого життя. Хіба можуть бердянці забути подвиг міліціонера Олек­сандра Матвєєва, який ці­ною власного життя на ву­лицях Бердянська знешко­див озброєного злочинця! За виявлений героїзм він був нагороджений орденом Червоної Зірки (посмерт­но), на його честь назвали одну з вулиць у Бердян­ську, одну в рідному селі героя — Старопетрівці. Про нього ми завжди па­м'ятаємо: Олександр Матвєєв для нас символ вір­ного служіння народу, пар­тії, Батьківщині!
Можна багато теплих слів сказати сьогодні, в день нашого свята, про моїх колег, старших това­ришів, таких, як оперуповноважений карного розшу­ку майор міліції П. І. Отришко слідчі слідчого від­ділення лейтенанти міліції В. Г. Зуєв, С. Г. Мартем'янов, оперуповноважений відділу   боротьби   з   розкраданням соціалістичної влас­ності лейтенант міліції О. Г. Богданов, дільничні інспек­тори капітан міліції В. Д. Воробей і лейтенант міліції С. І. Козубенко, експерт-криміналіст лейтенант мілі­ції В. М. Портнов, молод­ший сержант В. М. Житнєв, сержант О. Г. Толкунов. Кращі наставники міськвідділу внутрішніх справ В. П. Гах, А. П. Школьний, І. Г. Лесін, В. А. Серажим, О. С. Дубовик охоче передають свій багатий досвід молод­шим     товаришам.
Постійну допомогу в на­шій повсякденній роботі надають трудові колективи, представники громадськос­ті. Міський загін народних дружинників, що налічує 7600 чоловік, має чима­ло славних справ у сво­єму активі: лише цього ро­ку ким було затримано понад 4 тисячі правопо­рушників, розкрито 29 зло­чинів. Хіба це не ділова поміч? Не упускаємо з по­ля зору боротьбу з пи­яцтвом     адже   чим    менше буде випивох у нашому суспільстві, тим менше траплятиметься злочинів і порушень громадського по­рядку. І цілком закономір­но що в проекті нової ре­дакції Програми КПРС V розділі п'ятому сказано, що партія надає першочер­гового значення послідовному й наполегливому ви­коріненню порушень тру­дової дисципліни, крадіжок, хабарництва, спекуляції дармоїдства, пияцтва і ху­ліганства. І ми, вартові пра­вопорядку, вважаємо це своїм найголовнішим зав­данням. Ми — хто взяв у  життєву   дорогу   неспокій.
С. ЗІНЬКІВСЬКИЙ.
командир відділення міського відділу внут­рішніх справ сержант міліції.


На знімку: за випуском чергового номера стінгазе­ти «Дзержинець» С. М. Первій, В. Ю. Петров, С. О. Зіньківський, С. Є. Любимов,  О. М.  Пискун.
Фото А. Савона Газета «Південна зоря» № 180 від 10 листопада 1985 р.






Службу несуть Артюхи

Про кожного з них мож­на розповідати багато. Бо це справжня династія: чо­тири представники сім'ї Артюхів вірно служать у лавах міліції. За плечима Петра Павловича Артюха — чвертьвіковий стаж. Відмінник міліції, наставник молодих, голова товариського суду честі. Понад двадцять працівників міліції з подякою пригадують сьогодні свої перші кроки і свого наставника старшину Петра   Павловича,   який   навчав азів міліцейської служби тих, хто став офіце­ром, визнаним майстром-професіоналом. Уроки Пет­ра Павловича Артюха пам'ятають вони все своє життя.
Дорогою старшого брата пішов Павло Артюх. Почи­нав службу водієм опера­тивної машини. Сьогодні капітан міліції П. П. Ар­тюх — старший інспектор Бердянського МРЕВ, його обрано секретарем цехової партійної    організації.    Відзначений двома урядовими медалями.
Вдався у батька й син Олександр. Після закінчен­ня Бердянського педагогіч­ного інституту і служби в Радянській Армії О. П. Ар­тюх пов'язав свою долю з міліцейськими буднями. Про дільничного інспектора інспекції у справах непов­нолітніх міського відділу внутрішніх справ говорять лише    схвальне.
Племінник Петра Павло­вича    Віктор    Бурмака    теж починав службу водієм у міліції. Вчився потім у спецшколі міліції, сьогодні лейтенант В. М. Бурмака — оперуповноважений від­ділення карного розшуку, гідно    несе    високе    звання
працівника радянської мі­ліції.
Л. ІЗОТОВ,
заступник начальника міського відділу внут­рішніх справ, майор мі­ліції.
На знімку: В. М. Бурма­ка, П. П. Артюх, О. П. Ар­тюх,    П.    П.    Артюх.
Фото А. Савона.
Газета «Південна зоря» від 10 литопада 1985 року






У вечірні години

розпочинається чергування патрульно-постової служби Орджонікідзевського районного відділу внутрішніх справ. Сьогод­ні ми запрошуємо наших читачів стати супутниками старшого сержанта міліції Анатолія Губрієнка та сержанта міліції Василя Марусенка на їх звичайному маршруті.


По-моєму, завжди цікаво спостерігати за перехожими на запорізьких вулицях. Скільки емоцій! Фарб! Характерів! Що­правда, з вікна патрульного автомобіля бачиш місто по-особливому.   Робота   є  робота.
Тому найбільша увага — га­рячим точкам маршруту. Вино-горілчаний магазин, ресторани «Росія», «Дніпро»... І перший затриманий. Цей неприємний чолов'яга — раніше судимий Боєв. Близько п'ятдесяти ро­ків у нього вже за плечима. І чи не половину з них, він про­вів за ґратами. Але продов­жує дармоїдствувати, пиячити. Ось і зараз — ледь тримаєть­ся на ногах...
Працівникам міліції з дос­віду відомі деякі закономірнос­ті «активізації» правопоруш­ників. З семи, наприклад, роз­починаються «п'яні» конфлік­ти. Об одинадцятій зачиняю­ться ресторани, закінчуються дискотеки — в цей час, трап­ляється, «пустують» прихиль­ники кінобойовиків, де поети­зуються прийоми карате... А вже ближче до півночі — кра­діжки,   пограбування...
Ось Анатолій Губрієнко по­мітив в одному з дворів по вулиці  Сталеварів двох  хлопців.
Що ви тут робите?
Та ось приїхали до дру­га з Малої Токмачки...
А де він живе, ваш друг?
В  квартирі сто п'ять.
Правопорушники прораху­валися: в будинку лише сто квартир. І Губрієнко одразу помітив невідповідність. Уваж­но оглянув двір. Побачив ав­томобіль, на колесах якого відґвинчено гайки... Коли пра­цівники міліції взяли відбитки пальців, виявилося, що молоді люди «з Малої Токмачки» на­магалися зняти  колеса.
...А патрульний автомобіль уже їде далі. Його чекають ін­ші справи. Ось на вулиці Панфіловців негідник з ножем в руках вимагає у перехожих гроші. Треба його зупинити! Рішуче діють Анатолій та Ва­силь, їм допомагають грома­дяни. Недовго триває сутичка. Раніше судимий Дербеньов за­триманий працівниками міліції. Виявляється: це вже третє йо­го пограбування на вулиці Панфіловців. Третє і останнє...
Проте не тільки такі «геро­їчні» справи на рахунку у Губ­рієнка та Марусенка. Їх робо­чі обов'язки — усувати все, що заважає порядку.
Вже північ, а студенти ме­дичного  інституту  ніяк  не  можуть зтанцювати останній танець. Музику з розчинених ві­кон чути навіть в сусідніх бу­динках. Хтось з мешканців по­дзвонив у міліцію... І ось стар­ший сержант міліції Анатолій Губрієнко піднімається на п'я­тий поверх, ввічливо просить студентів припинити невчасну розвагу. Адже тиша і сон —  теж, виявляється, у віданні міліції. Ніч давно вже спустилася на місто, а екіпаж патрульно­го автомобіля знову і знову проїжджає спокійними вулиця­ми. Чергування триває...
Багато подібних чергувань на пам'яті Анатолія Олексан­дровича Губрієнка. Адже він уже понад десять років у мі­ліції. На його рахунку — спій­мані крадії, грабіжники, прос­то хулігани. Чимало потрібних справ, чесно виконаний обо­в'язок.
Проте це тільки в поганих фільмах працівники міліції ні­чим, окрім погонь та перестрілок, не цікавляться. В житті у кожного свої особисті захоп­лення. Анатолій, скажімо, зав­зятий болільник, гарячий при­хильник київського «Динамо» і «Сокола». А Василь Марусенко значну частку вільного часу присвячує книгам.
Між іншим, наприкінці ми­нулого року їм обом довело­ся освоїти «суміжну» профе­сію... кіноактора. Брали участь у зйомках фільму про мета­лургів, над яким працювала у Запоріжжі творча група кіно­студії імені Довженка. Прав­да, грали вони не головні ро­лі, та й взагалі самих себе — працівників міліції, але стара­лися як могли. Адже хотіло­ся, щоб міліція і на екрані, і, насамперед, в житті вигляда­ла найкращим чином. А це від них, від Анатолія та Василя залежить.

В.  СИДОРОВ  м. Запоріжжя. Газета «Комсомолець Запоріжжя»


Перед лицем героїв…

            «Дільничний уповноважений йшов додому. Тисячі разів переходив він залізничну колію у цьому місці і ніколи не думав, що саме тут скоїть лихо…
            … Все трапилось миттєво: поїзд, що вискочив із-за повороту і дівчат, котрі гралися на залізничній колії, дільничний помітив водночас. Не роздумуючи ні секунди, міліціонер кинувся до дітей… Останнє, що він побачив, був насип, по якому скотилися врятовані ним діти. Іменем відважного героя-міліціонера дільничного уповноваженого Михайла Яковича Билкіна названо одну з вулиць у місті Запоріжжі…»
            Екскурсовод музею історії, бойової та трудової слави запорізької міліції Л.К.Кузьменко на мить замовкає. Вона не приховує своє хвилювання. Хвилюються і відвідувачі музею – школярі міста Запоріжжя. Бо хіба ж можна спокійно слухати розповідь про те, як народжувалась народна міліція у нашій області, як мужньо піднялась вона на захист Вітчизни  у грізні роки Великої Вітчизняної війни.

Та й кожен сьогоднішній день охоронців порядку сповнений мужності та відваги. Про це також розповідають експонати музею. Біля цих експонатів юнаки зі школи № 55 і зупиняються  довше.
Сьогодні хлопці — не прості екскурсанти. Через кілька хвилин у ритуальному залі музею їм перед лицем ветеранів міліції, учителів, своїх однокласників вони даватимуть клятву   Юною  дзержинця....
А поки що школярі застигли  у почесному мовчанні біля галереї героїв «Денисов, Гудименко, Копьонкін, Потапенко, Матвеєв...».
Струнко! -          подає   наказ командир майбутнього загону юних дзержинців запорізької
школи № 55 Сергій Мороз. — Вступаючи до лав юних дзер­жинців, — слова клятви у Ритуальному залі музею звучать по-особливому урочисто, — клянуся бути чесним, стояти на варті дисципліни і поряд­ку, берегти народне добро... Бути вірним сином Батьківщини...».
Школярі отримують посвід­чення юних дзержинців. Їх вручає помічник начальника політвідділу УВС Запорізько­го облвиконкому по комсо­мольській роботі капітан мілі­ції Ю. С. Іванов.
Слово беруть ветерани орга­нів внутрішніх справ. Вони розповідають про те, як юні дзержинці допомагали і допо­магають у охороні правопоряд­ку...
— Зверніть увагу на облич­чя   гостей,    говорить  голова ради музею Р. Л. Довжанський, — заздрість, захоплення. Впевнений, що семикласники Запорізької школи № 51, які сьогодні прийшли до нас на екскурсію і побачили, як їх ро­весників тут приймають до лав юних захисників правопоряд­ку, теж невдовзі прийдуть до музею, щоб присягнути на вір­ність Батьківщині і засвідчи­ти свою непримиренність до всяких проявів порушення со­ціалістичної  законності.
Взагалі-то музей наш ще зовсім молодий, йому ще не­має року. Але вже за цей час у ньому народилось декілька чудових традицій. Одна з них — посвята старшокласників у юні дзержинці.
Розповідь голови ради му­зею доповнюють записи, залишені відвідувачами у книзі відгуків,  їх чимало. Але зміст, в основному, однаковий: «Вели­ке спасибі організаторам  му­зею міліції... Він займе помітне місце у справі виховання підростаючого покоління».
А.  ЖУЧИНСЬКИИ, газета «Комсомолець Запоріжжя»


На посту

Чи знаєте ви, що Володимир Ілліч Ленін ще 10 червня 1920 року підписав перший дер­жавний декрет про автомо­більний рух у Москві та її пе­редмістях. А перші інспектори з регулювання дорожнього руху з'явилися в нашій країні в 1928 році. Саме тоді Мос­ковський губернський адміні­стративний відділ запровадив таку посаду. Минуло ще три роки — і затверджуються пер­ші в СРСР «Правила вуличного руху»...
Час індустріалізації дикту­вав свої вимоги. Все більше автомобілів ставало на дорогах країни. Все загальнішою — потреба суворого контролю за тим, як водії дотримуються правил дорожнього руху, правил експлуатації автома­шин. І от 3 липня 1936 року в складі Головного управління міліції організовується нова служба — Державна автомо­більна інспекція.

Що стосується Запоріжжя, то тут «рік народження» ДАІ— 1943. Перший начальник За­порізької ДАІ І. А. Микитюк, згадуючи той час, розповідав, що відділ ДАІ тоді розміщався на вулиці Леппіка, в будинку 24. Працівники Державтоінспекції, разом з іншими співро­бітниками міліції, патрулювали нічні вулиці звільненого від окупантів міста, вели бороть­бу з німецькими лазутчиками, з дезертирами та зрадниками.
У повоєнні роки найважливі­шою справою Запорізької ДАІ була безперебійна доставка вантажів для відродження Дніпрогесу імені В. І. Леніна, заводу «Запоріжсталь» та інших найважливіших промислових об’єктів,  наведення порядку
на дорогах міста та області. Са­мовіддано несли свою службу в ДАІ учасники Великої Вітчизняної війни Н. К. Бондаренко, Л.А. Бердянський, І.А. Неживий та  багато  інших.
Де   середини   50-х років основу  ДАІ складав відділ регулювання вуличного руху (російське скорочення «ОРУД»). Тоді на перехрестях вулиць можна було побачити праців­ників цього підрозділу — ре­гулювальників. Але з часом і являлося все більше різних типів автоматичних світлофо­рів. Потреба у відділі регулю­вання вуличного руху поступо­во відпала.
Зараз ДАІ — це багатоструктурна служба, котра , ви­рішує проблеми й завдання з попередження правопорушень і аварій на дорогах країни. З кожним роком складнішими, напруженішими стають її буд­ні.
Співробітникам Державтоінспекції доводиться стикатися з найрізноманітнішими людь­ми, ситуаціями. Вони, можли­во, як ніякі інші працівники міліції, завжди на видноті. Від них, у сполученні з висо­кими професійними якостям, вимагається ще й коректність, витримка, уміння врахувати психологічні  моменти.
    Можна назвати багато спів­робітників ДАІ, котрі пильно, з повною віддачею несуть
свою службу на дорогах нашої області.. Це державтоінспектор Вільнянського відділення ДАІ І. І. Марусенко, старший державтоінспектор Гуляйпільського відділення ДАІ  І.В. Синенко, старший державтоінспектор Мелітопольського відділення ДАІ В. В. Герус, державтоінспек­тор Приморського відділення ДАІ І. Н. Іотов...
Хочеться особливо сказати про інспекторів дорожньо-патрульної служби Василя
Яковича Яковенка та Сергія Денисенка. Старшина міліції Яковенко служить в ДАІ уже майже десять років.  Погоні, затримання, безсонні ночі в непогоду на посту — все це було за роки служби Василя Яковича. Не було тільки нарі­кань від громадян і керівни­цтва.     «На дорозі повинен  панувати переконаний комуніст Янованко. Свос переконання він до­водить справою.
Василь Якович — секретар ради наставників свого підроз­ділу. І багато часу віддає мо­лодим, намагається прищепи­ти їм любов до техніки, до нелегкої, але цікавої та по­трібної країні професії інспек­тора ДАІ.
Третій рік служить в цьому ж підрозділі Сергій Денисенко. Після служби в армії хло­пець змінив армійський китель з погонами старшини на міліцейську форму. Любов до автомобілів, до порядку, прищеплена армією, привела його в Державтоінспекцію. Ко­муніста Денисенка по праву вважають одним з кращих молодих інспекторів дивізіо­ну. Він переможець соціаліс­тичного змагання. Закріпле­ний за ним автомобіль завжди в хорошому стані, завжди го­товий виїхати на завдання.
Так від старших до молод­ших переходить естафета доб­рих традицій нашої ДАІ. Так з року в рік освіченішими, підготовленішими стають її кад­ри. І хоча більшає машин на дорогах, та більшає і порядку. Заслуга в цьому — працівни­ків. Державтоінспекції.
А. КИРБЯТЬЄВ, інспектор прес-групи політвідділу УВС Запорізько­го   облвиконкому.
На фото В. Ісаєнка: інспек­тор     дорожньо – патрульної служби Сергій Денисенка;
вірні помічники працівни­ків ДАІ — юні інспектори руху, вони допомагають
стежити за тим, щоб школярі завжди дотримувалися Правил дорожнього руху. Із задоволенням виконують ці обов'язки учениці 7-Б класу Запорізької середньої школи № 79 Наталка Трунова і Оля Волкова.





Действовали оперативно

           Информация начальника РОВД подполковника В.В.Оробченко на оперативном совещании   была   лаконичной.
— Товарищи, с шестнадца­того по двадцать шестое  городе и, в частности, в Орджоникидзевском районе было совершено несколько квар­тирных краж, — сказал он, — судя по всему, орудует группа со сложившимся по­черком. Что мы знаем об этих преступниках? Действуют преимущественно днем, ког­да    хозяева    на   работе.
Возглавил операцию замес­титель начальника РОВД под­полковник милиции В. Н. Постернак. Было над чем пораз­мыслить старшему
оператив­ной группы: Орджоникидзевский район находится в цент­ре города, за сутки по райо­ну проходят десятки тысяч людей, рассчитали преступ­ники хитро. Действительно, основная масса людей на ра­боте, соседи не так часто днем приходят друг к дру­гу. Надо привлечь к дежур­ству в жилых кварталах доб­ровольную народную дружи­ну,    оперативные     комсомольские  отряды, соответственно проинформировать общественность и ЖЭКи, разослать ориентировки во все террито­риальные органы внутренних дел  области.
Продумав дальнейшие дей­ствия, Постернак собрал членов оперативной группы, в которую,    кроме инспекторов уголовного розыска, были включены участковые инспек­тора.
— В данных условиях наше главное оружие, — сказал Постернак,    личный   сыск.
За каждым сотрудником за­крепили определенный учас­ток. Круглосуточное дежур­ство осуществляли в две сме­ны.
...Инспектор уголовного ро­зыска капитан милиции Н. Д. Балакальчук смешался с пассажирами, вышедшими из трамвая. В конце дома невоз­мутимо прохаживались милиционер в гражданской одеж­де Петр Каминский, дружин­ники Владимир Крючек и Иван Иванович Сердюков. Порядок, посты на месте, — отметил про себя Балакальчук и нас­торожился:    Каминский    незаметно показал на бесцельно слонявшегося от дома к дому мужчину.
Интуиция не подвела мили­ционера. Он вдруг увидел, как тот запустил руку в сум­ку проходящего гражданина. Однако, проверка показала, что к кражам в квартирах карманник никакого отноше­ния   не   имеет.
Двое разыскиваемых поя­вились на пятый день. Неис­кушенный глаз, пожалуй, ни­чем не выделил бы их среди прохожих. Они стояли у подъезда дома и курили. Од­нако Балакальчук сразу об­ратил на них внимание: парни явно чего-то ждали, были возбуждены, но старались скрыть   это.
Первую мысль — проверить документы — капитан мили­ции тут же отбросил. А если ошибка? И он спокойно про­шел мимо незнакомцев. Но через несколько минут все, кто дежурил, уже знали при­меты этих двоих и осторож­но    наблюдали    за   ними.
Вот подозреваемые скры­лись   в     подъезде     и   вскоре вышли   из   него...      с   пустыми руками.
«Неужели не те?» — поду­мал Балакальчук, глядя вслед удаляющимся парням, — если это воры, то они сюда обяза­тельно вернутся. Не сегодня, так завтра. Но брать их надо с  поличным».
И действительно эти парни через два дня снова пришли к этому подъезду и сразу же попали в поле зрения Балакальчука, который с подполков­ником милиции В. Постернаком,   проверял  посты.
События развивались быст­ро. Оба парня вошли в дом без поклажи в руках, а выш­ли с двумя чемоданами и бо­льшим свертком. Через не­сколько минут они были дос­тавлены  в  РОВД.
Преступниками оказались жители города Запорожья, которые сейчас привлекают­ся к уголовной ответственнос­ти.
                                                       Младший  лейтенант милиции Ю. ЗУБ.
                                                       Лейтенант  милиции В.  ОКСЕНЬЧУК.
                                                                           г.  Запорожье

Газета «Советский милиционер» от 14.11.1979 г.






Печатный орган МВД УССР «Советский милиционер»   весь свой номер № 55 от 15 мая 1977 г. в рамках проекта «Трудовая эстафета «Служим Советскому Союзу» посвятил запорожской милиции. Некоторые статьи и фото из этого номера предлагаю вашему вниманию.


РИСКУЯ   ЖИЗНЬЮ 
После службы в рядах Совет­ской Армии комсомолец В. М. Дробаха пришел в органы внут­ренних дел. Окончив Днепро­петровскую специальную сред­нюю школу милиции, стал участковым инспектором в пгт. Нововасильевка Приазовского ра­йона. За короткий срок службы он хорошо изучил обслуживае­мую территорию, установил те­сные контакты с населением, ко­торое активно помогает ему в борьбе   с   правонарушениями.
            А вскоре молодому участко­вому пришлось выдержать суро­вое испытание. Из кирпичного завода сообщили, что неизвест­ным преступником угнан авто­мобиль ЗИЛ-130. Дробаха сразу же мобилизовал обществен­ность, перекрыл выезды из по­селка, а сам направился на ме­сто наиболее вероятного появ­ления автомашины. Ждать приш­лось недолго. Из-за поворота вскоре показался угнанный ЗИЛ. По тому, как машина ехала, сот­рудник милиции определил, что водитель пьян. Был выходкой день и переполненные пассажи­рами автобусы то и дело проез­жали по дороге. Дробаха хоро­шо понимал, что движущаяся с нарушением правил дорожного движения автомашина может со­вершить   аварию.   Он  дал   сигнал остановиться,   но   водитель   лишь увеличил   скорость.
         Сотрудник милиции на попут­ной машине начал преследовать преступника. Когда машины по­равнялись, участковый снова по­дал знак остановиться, но безу­спешно. И так повторялось не­сколько раз. Тогда лейтенант ми­лиции принял смелое и рискованное решение. Поравняв­шись в очередной раз, он пере­скочил на подножку угнанной ма­шины, успел открыть дверцу и выдернуть ключ зажигания. Ма­шина остановилась. Убежать пре­ступнику не удалось. Лейтенант Дробаха задержал его и дос­тавил в   Приазовский   РОВД.
         За добросовестное исполнение служебного долга начальник УВД Запорожского облисполкома на­градил молодого участкового именными наручными часами. Это первая награда комсомоль­ца Дробахи, которую он по пра­ву  заслужил

Капитан милиции Г. ГУЖВА, руководитель корпункта газеты «Советский мили­ционер» при УВД Запо­рожского    облисполкома.
СОВЕТСКИЙ    МИЛИЦИОНЕР 1—3   стр.       15   мая   1977   г.

Лучшие инспектора дорнадзора УВД Запорожского облисполкома (слева направо) младший сержант А.Н.Кузьменко, старший инспектор лейтенант А.Н.Рудик и инспектор сержант А.А.Кошкалда. 
Группа    лучших  сотрудников   УВД   Запорожского   облисполкома: старший   инспектор    ОУР Новонинолаевского   РОВД   капитан   В.   Г.   Богуславский,    инспектор    ОБХСС  Васильевского    РОВД    старший лейтенант      А.    В.    Малакута  милиционер        Орджонинидзевского  РОВД  сержант  Д.   В.  Кагитин,      старший       инспектор ОУР   Запорожского   РОВД старший   лейтенант   И.  А.  Тищенко   и   инспектор   службы   Жовтневого    РОВД   лейтенант   Л.П. Голиков.
Фото   Г.   Огинского.
 
 Занятия по профессиональному обучению личного состава в служебном классе заводского РОВД г.Запорожья проводит начальник следственного отделения майор милиции В.В.Гузеев.


С радостным событием в жизни участкового инспектора милиции старшего лейтенанта милиции В.В.Незолы – вручением ему знака «Отличник милиции» поздравляют сотрудники  Ленинского РОВД.


Отлично несут службу по охране водных сооружений города Запорожья младшие сержанты милиции Валентина Криницына и Анна Ракша.

 Свободное от службы время отдает любимому виду искусства — живописи—стар­ший 
инспектор политгруппы УВД города Запорожья стар­ший  лейтенант милиции А. С. ЯЦУК.
Вровень со старшими
Основа нашего райотдела — партбюро и комсомольская орга­низация РОВД уделяют большое внимание обучению молодых сотрудников, воспитанию их на революционных, боевых и тру­довых традициях советского народа и органов внутренних дел. Комитетом комсомола, советом Ленинской комнаты проводятся читательские конференции, дис­путы, встречи личного состава с ветеранами органов внутренних дел, Героями Советского Союза и Социалистического Труда. Так, недавно, состоялись встречи лич­ного состава с Героем Социалис­тического Труда бригадиром ка­менщиков треста «Запорожгражданстрой» Г. С. Дымовым, кава­лером ордена Ленина, полковни­ком милиции в отставке И. В. Жеребко, старым коммунистом, работавшим с Ф. Э. Дзержин­ским,   Г.   С.   Троном.
В коллективе уже стало тради­цией ко Дню Победы проводить мотопробег по местам боевой сла­вы работников милиции, погиб­ших во время Великой Отечест­венной войны на территории на­шей области. В течение года мо­лодые сотрудники соревнуются за право принимать участие в этом   пробеге.
Комитет комсомола, совет Ле­нинской комнаты и совет отлич­ников для новоприбывших так­же организовывают торжествен­ное принятие Присяги, посвяще­ние в милиционеры, вручение форменной одежды, оружия. На торжество приглашаются ветера­ны труда и органов внутренних дел, передовики службы, отлич­ники милиции, которые дают наказ молодежи свято следовать славным традициям советской милиции.
Всего два года работает в уго­ловном розыске лейтенант ми­лиции Николай Васильевич Сирченко, но о нем говорят, как об одном из лучших сотрудников розыска. По итогам социалисти­ческого соревнования за первый квартал 1977 года он признан победителем.
Демобилизовавшись из рядов Советской Армии, по направле­нию комсомола на службу в ор­ганы внутренних дел пришел Василий Иванович Сукновский. За время работы в милиции он зарекомендовал себя дисципли­нированным, инициативным. В январе нынешнего года младший сержант Сукновсний в свободное от службы время шел по прос­пекту Ленина. Вдруг во дворе ближайшего дома раздался крик о помощи. Прибежав на место происшествия, он увидел, как двое пьяных мужчин один с  но­жом, другой с бутылкой я руках угрожают гражданину. Проявив смелость и находчивость, млад­ший сержант обезвредил прес­тупников. И таких примеров решительности и мужества можно привести   много.
Ныне, готовясь достойно встре­тить 60-летие Великой Октябрь­ской социалистической револю­ции, комсомольцы и молодежь Орджоникидзевского РОВД все свои усилия направляют на даль­нейшее улучшение оперативно-служебной   деятельности.
Младший лейтенант мили­ции В.   ОКСЕНЧУК,
секретарь комитета ком­сомола Орджоникидзевского РОВД.

КОМАНДИР - ПРИМЕР   ВО   ВСЕМ

Недаром говорят, что коман­дирами     не   рождаются   —   ими становятся. Не сразу стал отличным командиром отделения старший сержант милиции Ми­хаил    Васильевич    Филоненко.
В декабре 1968 года он был принят в органы внутренних дел рядовым милиционером. С пер­вых дней своей службы молодой милиционер зарекомендовал се­бя дисциплинированным, испол­нительным. В 1973 году руко­водство Ленинского РОВД, учи­тывая его моральные и деловые качества, назначило М. В. Фило­ненко командиром отделения. Вот здесь и проявились органи­заторские способности молодого командира.
Постоянной заботой команди­ра отделения является изуче­ние и четкое выполнение его подчиненными требований Уста­ва патрульно-постовой служ­бы. М. В. Филоненко постоянно обращает внимание подчинен­ных на высокую культуру в ра­боте, на тактичное и вниматель­ное отношение к гражданам и строгое соблюдение социалисти­ческой   законности.
С гордостью Михаил Василье­вич называет своих лучших под­чиненных, которые недавно при­шли в органы внутренних дел и зарекомендовали себя хороши­ми знатоками своего дела. Это младший сержант милиции С. П. Сечен, сержант милиции В. П. Капенус, сержант милиции В. И. Ткаченко.
Отделение, которым команду­ет старший сержант Филоненко, неоднократно выходило победи­телем в социалистическом со­ревновании среди отделений подразделения.
За отличную службу М. В. Филоненко награжден медалью «За безупречную службу» в ор­ганах внутренних дел, у него много поощрений от руководст­ва УВД горисполкома и облис­полкома.
Готовя достойную встречу 60-й годовщине Великого Октября и 60-летию советской милиции, старший сержант милиции М. В. Филоненко направляет усилия своего отделения на успешное выполнение взятых социалисти­ческих  обязательств.
Старший   сержант В.   ГРАНЧЕНКО   г.   Запорожье.

Штрихи к портрету

Вы, конечно, помните сельского «детектива» Анискина. Согласитесь: образ этот — со­бирательный. И, наверное, по­этому жители Лозоватки, Инзовки и других соседних сел Приморского района, посмот­рев фильм «Сельский детек­тив», потом утверждали, что Анискин чем-то напоминает их участкового инспектора ми­лиции Василия Ивановича Железкова.
...В одном из сел участка была совершена кража из ма­газина. Правонарушитель раз­бил окно, проник внутрь и унес спиртные напитки, при этом он порезал себе руку. В таких ситуациях возникает много вопросов. Один из них: кто совершил преступление — местный житель или при­езжий? Посоветовался участко­вый инспектор со своим об­щественным помощником В. И. Тутовым, заместителем дирек­тора совхоза «Вольный». В Инзовке (именно там была совершена кража) он живет более 15 лет. И, конечно же, хорошо   знает   односельчан.
В последнее время в селе никого из посторонних не бы­ло. Кто же мог пойти на пре­ступление? Остановились на некоем К. — он частенько зло­употребляет спиртным, дол­гое время живет одиноко, без семьи. Проверили. У подозре­ваемого оказалась порезанной рука. Нашли также и пустую бутылку из-под «Экстры» — из   той   самой   партии.
К. сознался в краже. Суд учел, что он до этого не при­влекался к уголовной ответ­ственности и оставил его на свободе. К. возместил убытки рабкоопу совхоза «Вольный», по постановлению народного суда уплатил штраф. С тех пор за ним ничего предосу­дительного   не   замечали.
Нет, не каждый день стар­ший лейтенант милиции В. Желязков раскрывает прес­тупления. Главное в его дея­тельности — предупредить их. К примеру, преступность на его участке в прошлом го­ру значительно снизилась. Благодаря чему? Прежде все­го, участковый инспектор хо­рошо знает оперативную об­становку. А самое главное в его работе, конечно — знание людей.
Мы сидели рядом, обмени­вались мнениями. Больше го­ворил Василий Иванович. Не­трудно было представить, что именно так убежденно, со зна­нием дела и людей он беседу­ет с односельчанами, со свои­ми избирателями, которые не первый год избирают его де­путатом       в    Новоалександровской сельский Совет.
У В. Железкова, кроме В. И. Тутова, еще четыре внештатные инспектора — в каждом селе из пяти сел его участка. Активно помогают и дружинники. Участковый ин­спектор тесно взаимодейству­ет и с руководителями мест­ных    хозяйств.
Можно было бы еще многое рассказать об участковом ин­спекторе Приморского РОВД старшем лейтенанте милиции Василии Ивановиче Железнове. Но и эти штрихи к его портрету дают представление о характере и особенностях работы сельского участкового инспектора   милиции.
      Старший лейтенант ми­лиции   В. КОСА  инспектор УУР УВД облисполкома.



Служба уголовного розыска


Советская милиция несет почетную и ответственную службу по охране социалистического правопорядка и законности, зор­ко стоит на стриже интересов народа. На передней линии — сотрудники  уголовного  розыска.
...1918 год. 5 октября. По по­становлению Народного комис­сариата внутренних дел для ликвидации бандитизма и борь­бы с профессиональной преступ­ностью создан уголовный ро­зыск.
Рождение запорожской ми­лиции и уголовного розыска связано с периодом ожесточенной борьбы с контрреволюцией и политическим
бандитизмом. Годы гражданской войны, восстановления, индустриализации и коллекти­визации прошли в напряженной борьбе с теми, кто не желал ми­риться с новыми законами мо­лодой Республик Советов. Началась война, и лучшие из лучших ушли на фронт. Многие не вернулись с полей сражений, из фронтовых разведок и пар­тизанских отрядов. Немало работников розыска вынуждены были очищать тыл, от диверсан­тов и предателей.
Окончилась Великая Отече­ственная. В розыск вернулись немногие. Большинство розыскников тех лет пришли и мили­цию по направлению партии, с одного фронта на другой, неви­димый,  но  не  менее  жестокий.

В послевоенные годы уголовный розыск возглавлял Сергей Иванович Баженов, про­шедший большую школу опе­ративной работы. Его немного­численные коллеги, в основном вчерашние фронтовики, учились мастерству сыска на конкрет­ных делах и прежде всего у самого Баженова.
В один из вечеров Сергей Иванович собрал состав отде­ла и сказал, что по поступив­шим данным главарь банды, на розыск которого было уже по­трачено немало сил, в настоя­щий момент находится по из­вестному адресу. На операцию пойдут секретарь отдела Поли­на Кекух и сам Баженов. И вот уже он одет в доброт­ное пальто, а Полина в белой косынке с красным крестом и деревянным провизорским че­моданчиком — что ни есть са­мая настоящая медицинская сестра.
У  подъезда  группу   захвата ожидал  автомобиль.     Приехали, оцепили дом. В подъезд вошли Баженов и Полина. На стук открыл хозяин. Из кори­дора было видно «гостя». Он сидел за столом и было ясно, что готов к мгновенному от­пору.
        «Скорую» вызывали? - спросил «врач» Баженов.
Нет.
Как же не вызывали! У нас записан ваш адрес, — не давая им опомниться, Баженов начал проклинать хулиганов, заставляющих «скорую» бес­цельно мотаться по городу,  когда  вызовов  множество.
Возмущаясь таким образом и посылая угрозы, он решитель­но направился в комнату, по­ставил перед растерявшимся бандитом чемоданчик, открыл его, но достал оттуда не то, чего ожидал преступник. Че­рез минуту Полина позвала с улицы коллег Сергея Ивано­вича.
В нелегких буднях уголовно­го розыска было все: и радостное чувство исполненного дол­га, и горечь утрат товарищей. Борьба за спокойствие в горо­де шла бескомпромиссная, не знающая ни дня, ни ночи, ни, тем  более,  выходных  дней.
О многом могут рассказать свидетели тех далеких событий. И хотя изменились условия ра­боты, и от жесткой обороны против волны бандитизма и профессиональной преступно­сти наш сегодняшний уголов­ный розыск перешел к наступ­лению на уголовно-преступный элемент, неизменным осталось главное — каждое преступле­ние должно быть раскрыто, а наказание неотвратимо.
           Если в послевоенные годы в кадрах розыска среднее обра­зование было редкостью, то сегодня  это люди с высшим или средним специальным обра­зованием. В их распоряжении богатый опыт предшественни­ков, достижения науки и тех­ники, всенародная поддержка и помощь.
Валерий Михайлович Зотов— старший оперуполномоченный отдела уголовного розыска УВД Запорожского      горисполкома Школа — армия — милиция. Таковы этапы его биографии. Еще до армии был активным членом специализированного оперативного комсомольского отряда «Меч и пламя». Имен­но там проникся чувством не­безразличия, решил посвятить себя милицейской службе.
За четверть века существо­вания отряд «Меч и пламя» по путевкам горкома комсомола направил на службу в органы свыше полусотни своих лучших воспитанников. Сегодня Вале­рий Зотов — командир отряда. На его счету немало раскрытых преступлений и задержаний опасных преступников, но в от­вет на просьбу рассказать о них от него и его коллег услы­шишь скорее рассказ о товари­щах. И это тоже одна из черт — скромность.
Так я узнал о том, как бойцы ОКОда Лариса Вертелецкая и Людмила Столярова задержали вооруженного пра­вонарушителя, как сотрудник уголовного розыска Н. И. Солодов задержал опасного пре­ступника и был ранен при этом, как сама задержала и достави­ла в управление вооруженного рецидивиста старший оперупол­номоченный ОУР майор мили­ции Анна Васильевна Ковбасюк и о многом  другом.
...Сообщение о тяжком пре­ступлении на берегу гребного канала поступило в 10 утра. Оперативную группу возглавил начальник УВД облисполкома генерал-майор милиции   Ф. Г. Руснак. Несмотря на исключи­тельность преступления, рабо­та предстояла привычная, опи­санная в десятках учебников, наставлениях и инструкциях, да и новичков на месте проис­шествия  не  было.
Начался тщательный ос­мотр места, установление лич­ностей потерпевших, разработ­ка версий.  Десятки сотрудни­ков уголовного розыска полу­чили задания. С каждой мину­той в работу включались новые и новые силы. Был выходной, в квартирах сотрудников раздавались телефонные звонки, и приходилось откладывать се­мейные заботы, отказываться от воскресных планов и включать­ся в поиск.
Осмотр места происшествия дал немного: след от мопеда и свежая афиша театра имени Щорса на спектакль «Дочь прокурора».  Пришедший ненадолго в себя потерпевший показал, что нападавших было двое, одного зовут Иваном, у них мопед и речь шла о Димитровском  поселке.
Отрабатывая версию «Афи­ша», сотрудники розыска уста­новили, что один из рабочих театра живет на Димитровском, но зовут его Владимиром и мопеда у него нет. Выяснив его образ жизни, установили, что к нему часто заезжает товарищ на мопеде, зовут его Иваном, и они вместе ездят на рыбалку.
Так, через три часа активного розыска были установлены ве­роятные участники преступле­ния. Их искали, одновременно продолжалась работа по дру­гим версиям. Опытные розыск­ники хорошо знают, чего стоит порой вера в непогрешимость догадки, пусть даже очевид­ность раскрытия равна 99 про­центам. Надо идти до конца.
У дома подозреваемого дежу­рили оперативники В. Т. Шев­чук, А.Л.Громов,  В.И.Булавинцев и водитель розыска Коммунарского РОВД Владимир Огарков. Вечером оба подозреваемых  вышли на Булавинцева. На требование сле­довать за ним ответили вооруженным сопротивлением.
Благодаря решительным дей­ствиям сотрудника и подоспев­шим на помощь товарищам, они были обезоружены и доставле­ны в райотдел, где сознались в совершении   преступления.
Каково же было их удивле­ние, что одним из следов, на­ведших розыск на них, была театральная афиша. И уж главного было, им не понять, что дело не в афише или дру­гих следах, которые, кстати, всегда есть, а в высоком про­фессионализме тех, кого с гордостью называют сотрудника­ми уголовного    розыска.
Часто приходится слышать от граждан вопрос: «Так уж все преступления раскрываются?». И следует перечень обще­известных преступлений (кста­ти, нередко искаженных мол­вой). Нераскрываемых преступ­лений нет! Есть нераскрытые. Пока. Нередко проходят годы, прежде чем преступника по­стигнет неминуемое разоблаче­ние. Но оно всегда неотврати­мо.
И. РОЙ,
инспектор      пресс - группы УВД облисполкома.







Отличными результатами  в выполнении профессионального  и гражданского   долга встречают свой праздник сотни работников органов внутренних дел области. Не жалея сил, здоровья, а если требуется, то и жизни, они ведут беспощадную борьбу с нарушителями социалистической законности и правопорядка, берегут наш покой.
НА СНИМКЕ: (слева направо) победители социалистического соревнования — начальник ОБХСС Ленинского РОВД майор милиции В. И. КРАВЕЦ.
начальник отделения ГАИ Шев­ченковского РОВД капитан ми­лиции А В. ШТИН. оперупол­номоченный уголовного розыска УВД Запорожского горисполкома старший лейтенант милиции С. М. ПЕРШАКОВ, старший следователь Заводского РОВД  старший лейте­нант милиции С. А. ЧУПРИНА,  командир подразделения патрульно – постовой службы УВД  Запорожского горисполкома старший сержант милиции О. Г. ВЕЛИЕВ. командир подразделения Запорожского РОВД  старшина милиции В. В. ХОМУЛЯК. старший участковый инспектор Вольнянского РОВД  капитан милиции   Ю.   Я.   БАНАНОВ.


Майор з карного розшуку (із творчого здобутку Степана Рев’якіна)


Вчора країна відзначила День радянської мілі­ції. Наша розповідь — про начальника відділення управління карного розшуку УВС Запорізького облвиконкому Михайла Васильовича Пивоварова.
М.Пивоваров
Під час Олімпіади-80 капітан міліції Пивоваров  знаходився у Москві. Для більшості ті дні були святом великого спорту, а для Михайла ж - черговим відрядженням. Коли пізніше газети видрукували списки нагороджених орденами і медалями за активну участь в підготовці й про­веденні ігор XXII Олімпіади, було в них і пріз­вище Михайла. Небагато знали, що відзначено працівника міліції Червоною Зіркою за затримання державного злочинця, який хотів зіпсувати спортивне свято.
Якось Михайло разом з дружиною і донькою (Віталіка тоді ще не було) приїхав у рідне село Каштанівку. Повечеряли, погомоніли при сивому місяці й зорях-каганцях у дворі.
— А скажи. Мишко, людей не кривдиш!
Та ні, батьку! А чого ви так!
Нічого особливого... Тут по обласному радіо про тебе розповідали, як злочинців затримуєш, у в’язниці направляєш. Коли злочинець, то йому туди й дорога, а якщо помилишся, запідозриш чесну людину... Дивись, Мишко, та добре вимі­рюй...
Вимірюй... Батькове, професійне слово учителя математики... А Михайло мріяв стати звичайним кваліфікованим електриком, щоб в невеличкій Каштанівці ніколи не гасло в будинках світло. Ще й прагнув оволодіти спеціальністю радіотеле­майстра — без цього село вже не живе. Та стало­ся по-іншому. І вже згодом, зустрівши на вулиці старого Пивоварова, люди зацікавлено говорили:
—     І хто б міг, Василю Григоровичу, подумати, що такий спокійний хлопець стане міліціонером! Та ще й яким! З Червоною Зіркою...
Батько пишався сином, особливо після ордена. Не розпитував особливо, що та як було у Москві, розумів — служба. Сказав якось «Ти бере­жись, Мишко... Бо такі люди є, знаєш, не доро­жать іншою людиною».
З одним таким згодом Михайло зустрівся. За­гримали трьох злодіїв, які обкрадали магазини. Серед них був і дванадцятирічний Васильок — ху­денький, з дівочим обличчям хлопчина, — який своєю ввічливістю і лагідною вдачею викликав довіру. Правда, на допиті все заперечував, відмовчувався, проте у злочинній групі йому від­водилась неабияка роль: Васильок не лише перед кожною крадіжкою за кілька днів заходив у крамницю і досконало вивчав, що тут є і чи варто сюди приходити вночі, а й залазив при необхід­ності в магазин через найменші шибки і потім викрадені гроші і коштовності виносив за пазу­хою.
—    З ним було дуже легко, — пояснив на допиті ватажок злодіїв Піскун, — хіба міг хтось подумати, що в такого замухришки повна пазуха золота і грошей!
Перед Михайлом Васильовичем лежав тоді ці­кавий фотознімок: стоїть Піскун, кремезний, в елегантному світлому костюмі, а до нього коше­ням горнеться Васильок і довірливо, мов кімнат­на   собачка, заглядає   «хазяїнові» у вічі.
Хизуєшся результатами виховання! — іро­нічно запитав майор міліції (йому щойно було присвоєно чергове звання).
Атож, — цинічно обізвався Піскун. — У ньо­го одна мати і та — п'яниця. А я не п'ю, не палю цигарок, порядний сім’янин. Чим не якості зраз­кового вихователя! Мені він вірить, як батькові... Потрібно, щоб розколовся! Мені теж не завадить — менше буду тягнути лямку і платити державі. Згодьтеся — і Васильок віддасть усі побрякушки...
Пивоваров згодився, бо й справді малий був упертий, не зізнавався, де заховав свою «долю» золотих речей.
Зараз він у мене розколеться, як сухий го­ріх, — продовжував вихвалятися Піскун і, як зда­лося Михайлу, аж занадто уважно обвів поглядом кабінет. Пивоваров напівжартома та владно про­мовив:
Будь ласка, руки! Вперед...
Злодій підкорився, і на його товстих, жилових .зап'ястях зімкнулися наручники...
Зустріч старого і молодого злочинців була зво­рушливою: хлопчик кинувся до названого батька і голосно заплакав. Піскун теж плакав щиро, не притворно.
Вже, коли були записані свідчення Василька і його знову відвели до кімнати затриманих, Пиво­варов зауважив:
- Виявляється, Піскун, ти ще й великий артист.
Це тому, що розрюмсався! Не від любові до замухришки і не від слабкості духу, товаришу майор, а від люті лютої. На вас, на себе, на всіх… Розкусили мене повністю... Так, я планував втекти. Все було продумано: хапаю поперед себе Василька, прикриваюсь ним, як надійним щитом, і йду до дверей.Адже в дитину не стріляли б. знаю…
Жаль, не вийшло...
Пивоваров слухав незворушно, лише потемніло обличчя, машинально скуйовдив і знову поправив свою   коротку, збочену в бік зачіску.
З якими тільки типами, людськими долями не зводила Пивоварова нелегка міліцейська робота. Якось після вдало проведеного оперативного зав­дання в парку «Дубовий гай» випадково познайо­мився з дивною жінкою. Вона сиділа на старій розлогій лавці під тінистою плакучою івою, ще не в літах, а вже з посивілим волоссям, з ціпком в ру­ках. У згаслих очах її — такий відчай, що Михай­ло зупинився, не зміг пройти мимо.
—     Чи можна присісти!
Незнайомка згодно кивнула головою. Він заго­ворив, вона відповідала лаконічно. «Хто ж вона! Чому в такому стані!» — думав Михайло. Але у перший день знайомства ні щирості, ні відвер­тості не було. Назвалася жінка Ніною, Ніною Горяєвою.
Кілька разів, начебто випадково, зустрічався ще з Ніною. Вже знав від самої Горяєвої, від досвід­чених колег-оперативників про невеселе її мину­ле. Наприкінці п'ятдесятих років випускниця школи Ніна Горяєва вважалася обдарованою поетесою, її вірші друкувалися в газетах. Дівчину запрошу­вали на всілякі зустрічі, вечоринки. Нова «зірка» поезії все частіше блищала поміж байдикуючих на «стометрівці» біля драматичного театру, нерідко її затримували в підозрілих компаніях. Пройшли роки, але жінка так і не зуміла порвати з «краси­вим» життям. І ось — пізнє каяття, усвідомлення даремно втраченої молодості.
Пивоваров розумів, що їй, самотній, втомленій, треба допомогти. Але як!
—    А в мене був син, — з гіркотою сказала якось  Горяєва, — безбатченко, правда, але ж був.
...Він знав про це, недаремно ж спілкувався з колегами-пенсіонерами. Один з них розповів, що народила Ніна сина, але невдовзі таємно залиши­ла його в людному місці, щоб не заважав «віль­но і красиво   жити».
І ось через багато років у безпутної прокину­лись материнські почуття і каяття, яке мало не привело її до мотузки.
—    Навіщо даремно жити! Краще вже зашморг...Так і вирішила... Але згадала перед смертю сина... Може, живий він! Мені б тільки глянути на нього здалеку.
Михайло подивився на бліду, із заплаканими очима жінку.
Не знаю, чи вдасться... Але прагнутиму щось дізнатися. Це буде не сьогодні й ке завтра, бо в мене ж робота...
Я чекатиму вас тут, Михайле Васильовичу, щодня чекатиму зранку й до глибокої ночі.
Часу у нього насправді було замало, але не міг Михайло відступитися, кинути людину на призволяще. Не     кинув     же свого «хрещеного» Василька, відірвав від Піскуна і від неволі захистив. Тепер хлопчина навчається в школі, кажуть, здібний, особливо до фізики й хімії.
Якраз у ті дні його терміново послали у відрядження до Василівки, де в районному універмазі трапилась крадіжка. Злочинець чи злочинці (ох і «потуплювались»,  поки встановили скільки їх було) в універмаг пробралися через вікно знайшли запасні ключі, відчинили сейф і коштовності на двісті з лишком тисяч карбованців. Велика, серйозна крадіжка: до Василівки  приїхали експерти, слідчі з Києва і Москви- полковники, генерали... Працювала численна оперативна  група під керівництвом досвідченого оперативника полковника міліції Миколи Тищенка. А бажаних результатів довго не було.  З'явився якийсь просвіт і знову – затемнення на тижні і місяці. Перепадало тоді Пивоварову і його  колезі Володимиру Дорофеєву від керівництва. У такі хвилини майор Дорофеєв гарячкував, палко сперечався. Михайло ж лишався не зворушливим, лише червонів, мов школяр після двійки і винно  усміхався.
Та лише Дорофеєв знав, скільки коштує зовнішня холоднокровність другові. Вже пізно вночі прийшовши в готель, вони мертво падали на ліжка, без слів, інколи навіть не роздягнувшись
В мене є ідея. Вже кілька дні  міркую над нею, — сказав якось Пивоваров. – Може покличемо  Котькорло! Обговоримо її втрьох, а потім  бай-бай…
        Анатолій Григорович Котькорло - старший слідчий. Дорофеєв знав, що Пивоваров шанував  кмітливість Анатолія, вважав його хорошим  слідчим і оперативником. Справді, рідко найдеш такого універсала.
Дорофеєв постукав у стінку, гукнув:
Анатолій! Не спиш! Ходи-но сюди.
Тієї ночі в готелі народилася ще одна, здається, сьома чи восьма за рахунком версія

Незабаром вона стала основною і вирішальною. Минуло ще кілька місяців, і полковник міліції Тищенко в урочистій обстановці вручав нагороди тим, хто відзначився при розкритті крадіжки. Серед них і Михайло Васильович Пивоваров.
Важко було у ті «василівські» дні. Та коли ви­кроювалась вільна година, він телефонував по всіляких адресах, розпитував, наводив довідки. Бо знав, що там, в «Дубовому гаю», на старій лавці його чекає нещасна жінка. Нарешті Пивова­ров ступив на стежку, яку так довго шукав. По­вернувшись з відрядження, прийшов до колиш­нього працівника міліції, який глибокої осені 1960 року знайшов на вулиці дитину. Всі обставини свідчили,   що то була дитина, кинута Горяєвою.
Де ж ви поділи хлопчика! Кому віддали!
Звісно, в будинок грудної дитини. І прізви­ще йому дав...
А далі! Далі   що!
Порадився з жінкою й забрали ми хлопчика з дитячого будинку... Виростили, вивчили. Хірур­гом став.
        Хтось почав відчиняти ключем двері. Певно, він... Так, він.
В коридорі стояв високий, у вельветовому, мод­но пошитому костюмі молодий чоловік.
Потім була  зустріч з Горяєвою.
—Я знайшов вашого сина...
Горяева здригнулася, зблідла, підвелася:
Це правда?
Так. І можу його вам показати.
В жінки затремтіли руки,   губи,    зволожились очі.
—Я можу його вам показати лише при одній умові.
Говоріть.
Щоб ви ніколи і ні за яких обставин не при­знавалися йому, хто ви насправді.
У нього є мати!
Звичайно... і батько теж, шановані в місті лю­ди. Він не знає, що вони йому — не рідні. Ви мене розумієте!
—Авжеж... Чим вам віддячити! Підійдіть, я по­цілую вас, як сина, як рідного.    
...Тепер часто біля однієї з лікарень міста Запо­ріжжя можна побачити з видимими рисами мину­лої краси жінку, що сидить на лаві з чорною па­лицею в руках і пильнує за всіма чоловіками в білих халатах. Вона виглядає сина і, коли його побачить, незворушно дивиться йому вслід.
А в майора міліції Михайла Васильовича Пиво­варова нові справи, нові турботи. Які не скінчать­ся ніколи.

С. РЕВ'ЯКІН. Газета «Комсомолець Запоріжжя» №135 від 1986 року


Естафета - в надійних руках


1956 р. Начальник УВС С.М.Козаков особисто перевіряє
готовність міліції перед демонстрацією трудящихся
з нагоди 7-го листопада




Після звільнення Запорізької області від німецько-фашистсь­ких загарбників в міста і райо­ни повертались працівники мі­ліції. Оперативні групи у скла­ді 3—5 чоловік на чолі з на­чальниками міліції одразу ж вживали заходи для охорони по­рядку, викривали і затримували зрадників Батьківщини.
Трудящі міст і районів радо зустрічали працівників міліції, подавали їм необхідну допомо­гу в збереженні народного доб­ра.
Ніколи не забути, як зустрі­чали трудящі м. Пологи опера­тивну групу. Жителі міста ці­лували наших працівників, обій­мали начальника міліції Григо­рія Васильовича Алтухова, бо вірили, що з міліцією поверну­лась
законність, повернулась рідна Радянська влада.
Оперативна група міліції м. Оріхова почала свою роботу то­ді, коли частина його була ще зайнята ворогом і тривали жорстокі бої. Те ж саме було і в Мелітополі, де міліція (начальник міськвідділу т. Реутов) вже проводила певну роботу, хоч  на вулицях міста ще билися  з фа­шистськими недобитками.
В ніч з 13 на 14 жовтня 1943 р. доблесні частини Ра­дянської Армії звільнили Запоріжжя. 40 працівників міліції. які прибули у місто, приступи  до роботи. Треба було забез­печити порядок, очистити місто від німецьких агентів, поліцаїв та інших зрадників, гасити по­жежі.
Виконання цих та багатьох інших завдань ускладнювалось тим, що правий берег був зай­нятий ворогом, з Хортиці фаши­сти   прострілювали   місто,   здійснювали нальоти авіація.
Тому вдень працівники міліції займались «своїми» справами, а вночі виходили на відведені для них рубежі, несли бойову охорону міста разом з бій­цями  Радянської  Армії.
Командування фронту звернулось з проханням виділити групу провідників із працівників міліції, які добре знають під­ступи до Дніпрогесу, для участі при форсуванні Дніпра. Вони повинні були вказати шлях до  Дніпрогесу з метою по­передження знищення її вибухівкою, яку заклали фашисти.
Для цієї мети було виділено трьох товаришів — заступника начальника обласного управлін­ня міліції Миколу Степановича Райченка, начальника 3-го від­ділення міліції Пономаренка і оперуповноваженого розшуку Красовського. Ці товариші з честю виконали бойове завдан­ня командування фронту. Вони повернулись з завдання з простріляними шинелями і сяючи­ми на грудях бойовими ордена­ми, якими нагородила їх Бать­ківщина за цей подвиг.
У ті роки в міліції працюва­ло багато жінок. Вони несли постову службу, регулювали ву­личним рухом. І понині працює в міліції регулювальником Ма­рія Михайлівна Лазарева, това­риш Яковлєва та багато інших жінок.
Згодом приступили до роботи заступник начальника відділу розшуку І. П. Коптєв, началь­ник відділення розшуку К. С. Деменко,  учасник оборони  міста-героя Севастополя Г.М.Махонін.
Але не обійшлось у нас без втрат, багато хто з працівників міліції віддав своє життя за рідну Батьківщину. Вічною славою вкрили себе дільничний т.Довгас, начальник    водного відділення міліції П. А. Фокін, начальник оперпункту А. Г. Ладиженський, оперуповноважений т. Яблучний, які смертю хоробрих полягли в боях з ні­мецько-фашистськими загарбни­ками.
Міліція з честю виконувала свої обов'язки. В 1945 році велику групу наших товаришів було нагороджено орденами і медалями  Радянського  Союзу.
В Запоріжжі після гітлерів­ців залишилось багато кримі­нальних злочинців. З ними по­вела рішучу боротьбу міліція. Особливо відзначився на цій роботі начальник розшуку    С. І. Баженов.
Серед білого дня в будинок, де переховувався грабіжник, зайшло двоє — чоловік і жінка.. Біля будинку стояла автомаши­на «швидкої допомоги».
Жінка була одягнена в паль­то, під ним — білий халат, в  руках невеличкий    саквояж, з яким лікарі їздять до хворих. Чоловік зняв шляпу, швид­ко підійшов до ліжка, на якому лежав  злочинець,  запитав:
— Хто тут хворий, навіщо викликали «швидку допомогу»?
Дбайливий тон «доктора», спокійна поведінка «медсестри» не викликали жодної підозри у злочинця. Здоровило вже думав «розіграти» їх, але не встиг — несподіваний прийом, і він був прикутий до ліжка. Тим часом «медсестра» вихопила з-під по­душки пістолет. На допомогу прийшов оперуповноважений Котов, який вилучив у бандита ще один екземпляр зброї.
«Медичною сестрою» була Ольга Дмитрівна Біла, яка й тепер працює в міліції, роль «доктора» напрочуд добре зі­грав С. І. Баженов. Працівники міліції Запоріжжя надовго збе­режуть пам'ять про нього. В розквіті сил помер Сергій Іва­нович у Житомирі, пройшовши шлях від міліціонера до полков­ника.
Героїчні традиції міліції жи­вуть в ділах сучасників, які, немов естафету, прийняли славне минуле міліції, новими успі­хами в службі пишуть історію міліції.
Естафету передано у вірні, надійні руки. Міліціонер Жовт­невого райвідділу т. Романек вночі вступив в єдиноборство з бандитом і переміг його. Мілі­ціонер Штепа врятував чоти­рьох дітей, які опинились на крижині, що відірвалась від бе­рега. Багато є й інших прикла­дів, коли молоді працівники мі­ліції проявляють мужність і ге­роїзм в боротьбі з пережитка­ми минулого.
Сьогодні, в День радянської міліції, від усього серця хочеть­ся сказати велике спасибі рідній Комуністичній партії, Радянсь­кому уряду, великому другу мі­ліції Микиті Сергійовичу Хру­щову за постійне піклування про міліцію — ровесницю Ве­ликого Жовтня.
С. КАЗАКОВ, комісар    міліції 3-го рангу у відставці.   м.   Запоріжжя.
«РАДЯНСЬКИЙ МІЛІЦІОНЕР» 5 стор. 10 листопада 1962 р.



ВСЕГДА В СТРОЮ


С утра Сергею Михайловичу не здоровилось. Давали себя знать старые болячки. «Видать, на непогоду», — заключил он.
А ты приляг, — посове­товала жена, — укройся потеп­лее, оно и пройдет.
Ты как будто мои мысли читаешь, — засмеялся Сергей Михайлович.
«Куда мне, пенсионеру, спе­шить, — уже про себя рассуж­дал он. — Так и быть, отле­жусь. Вот только отвечу не телефонный  звонок».
Жена не отходит, прислуши­вается. Лишь головой покачи­вает, глядя на мужа, который бойко отвечает в трубку: «Обя­зательно приду», «Нет, машину присылать не надо, сам добе­русь,  ждите».
— Так вот, родимая, готовь костюм, да поновей, — выпалил Сергей Михайлович, и ли­цо его озарилось улыбкой.
 —Иду на встречу с отличниками милиции, а это ребята, сама
знаешь, грамотные, деловые.
Через полчаса ветеран МВД С. М. Казаков уже шагал по улицам города. Настроение улучшилось, даже погода ста­ла казаться не такой хмурой. Его ждут молодые милиционе­ры, он нужен людям. От этого и хворь как рукой сняло. | О чем же потолковать с ре­бятами? Повести речь о про­шлом? Уже слыхали. О дисцип­лине? И без него им говорят об этом. Трудно сказать, ка­кую тему для разговора он выбрал бы тогда, если б не случай.
На перекрестке мимо Сер­гея Михайловича на мотоцик­ле промчался сержант мили­ции. На заднем сидении — "де­вушка с пышными волосами. Рядом, обращаясь к товарищу, заговорил    молодой    человек:
  Смотри, Петя, им все можно. А проедь наш брат без шлема, сразу дырку в та­лоне получишь.
  Постой, — промелькнула мысль у ветерана. — А ведь он прав! Совершенно прав! На каком основании сержант до­пускает нарушения правил движения, да еще на централь­ной улице?
Казаков зашагал быстрее, стал сосредоточеннее. Теперь он знал, о чем надо говорить. И когда ему предоставили сло­во, он начел с вопроса:
— А знаете ли вы, ребята,
что такое скромность?
После слета отличников ми­лиции С. М. Казаков попадает в окружение стражей правопо­рядка. Он—генерал-майор ми­лиции в отставке, они—рядо­вые милиционеры, но разго­вор идет на равных.
Вопросы сыплются один за другим. Милиционеры интере­суются многим:
Как вы отмечали первый послевоенный праздник мили­ции?
Было это 30 лет назад, — воодушевляется Сергей Михай­лович. — Личный состав Запо­рожского гарнизона собрался вечером 10 ноября в полураз­рушенном цехе моторострои­тельного завода. Трудящихся пришло на наше собрание столько, что мы и не ожида­ли. Мне тогда довелось высту­пить с докладом. После офи­циальной части не было ни поощрений, ни концерта, но у всех нас радостно было на ду­ше. Мы снова в своем род­ном   городе.
Он работает много и упор­но. Начинается уборка хлебов — и Казаков выезжает с ра­диорепортером в Ореховский район, говорит с партийными
работниками,            сотрудниками милиции, дружинниками, инте­ресуется, как они подготови­лись к сохранению урожая и готовит об этом передачу. За­тем его видят в Мелитополь­ском, Токмакском, Васильев­ском районах. Он не упустит случая выступить с критическими замечаниями по областно­му радио, если замечает упу­щения в охране правопорядка. — Уже десять лет С. М. Каза­ков — общественный редак­тор радиожурнала «Дружин­ник». А по вечерам сам прини­мает участие в охране право­порядка — он член штаба ДНД г.  Запорожья.
Долг коммуниста требует от него быть до конца полезным людям. За 12 лет в запасе — более 20 поощрений: от министра внутренних дел УССР, Запорожского горисполкома, начальника  УВД  и  т.  д.
Есть у Сергея Михайловича одно увлечение: пишет стихи. Конечно, для себя. В одном из них — «Мечты запасника» — читаем:
Поверьте, в запасе жить
сложно,
Желаний своих не уймешь,
«В запасе» считать себя
можно,
От жизни в запас не
уйдешь.
Своими делами коммунист с 47-летним партийным стажем, кавалер ордена Ленина С. М. Казаков доказывает, что он и сейчас   в   строю.
Г. ГУЖВА, старший инструктор от­дела политико-воспитатель­ной работы УВД облиспол­кома.

НА СНИМКЕ: бывший начальник УВД облисполкома С. М. Казаков (первый сле­ва) беседует с отличниками милиции, участковыми инспекторами Орджоникидзевского РОВД В. И. Закарлюкой, Ленинского РОВД И. А. Тищенко и Жовтневого РОВД В. П. Багаури.  
Фото  В.  Притынина.

Когда этот материал был подготовлен к печати, из Кие­ва пришло сообщение, что С. М. Казаков награжден на­грудным знаком «Отличник ми­лиции»



Досвіду, кажуть, не купиш. І в роботі пра­цівника міліції він набувається нелегко — ці­ною безсонних ночей, ризику, а то й життя. Ним тільки щедро й безкорисливо може поділитися старший колега, ветеран органів внутрішніх справ, який «пройшов через усе» — як ось  генерал-майор міліції Сергій Михайлович КАЗАКОВ. Днями він зустрівся з гру­пою молодих працівників УВС Сергій Ми­хайлович — голова ради ветеранів УВС обл­виконкому, член обласної ради ветеранів вій­ни і праці. НА ЗНІМКУ: момент зустрічі.
Фото О. Красовського



2 комментария:

  1. Спасибо! Хорошие статьи, про настоящих героев!

    ОтветитьУдалить
  2. Этот комментарий был удален администратором блога.

    ОтветитьУдалить