Весь жах цієї техногенної катастрофи я бачив на власні очі

Сьогодні своїми спогадами про аварію на Чорнобильській АЕС ділиться учасник ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС 1-ї категорії Огарков Віктор Миколайович, водій Прип’ятьського РВ з 1981 р. до вересня 1986 року.

У 1981 році я прийшов на службу в органи внутрішніх справ і був призначений на посаду водія Прип’ятьського РВ. Мене закріпили за автомобілем начальника райвідділу. Проживав я з сім’єю біля атомної станції приблизно метрів 900 і часто гуляв з донькою у лісосмузі.

В ту трагічну для людства ніч мене по телефону розбудив черговий райвідділу і через п’ятнадцять хвилин після вибух на ЧАЕС, тобто приблизно о 01 годині 40 хвилин, я разом з начальником райвідділу майором міліції

Кучеренком Василем Андрійовичем уже були біля четвертого реактору. Ми побачили жахливу картину – гігантське вогнище метрів 150 здіймалося в небо. Пізніше під ранок, коли пожежники збили полум’я, в небо здіймався чорний стовп диму.

Мене вирвало. Я подумав, що звечора з’їв щось несвіже. Начальника також вирвало. В той час ми не здогадувались, що це наслідки великої дози радіації.

Коли заїжджали на територію ЧАЕС, ворота нам відкривала жінка із охорони станції. В той трагічний день вона відбула всю свою зміну і отримала смертельну дозу випромінювання. Її відправили літаком на лікування разом з першими постраждалими у Москву, де вона згодом і померла.

Через декілька хвилин начальник наказав їхати до райвідділу, щоб доповісти про все черговому обласного УМВС. По дорозі запам’яталась велика кількість саранчі. Вона обліплювала скло автомобіля і заважала руху. Раніше я ніколи такого не бачив.

Через кілька годин наїхало обласне та міністерське керівництво і закипіла робота.

Я не спав більше доби. Начальник відпустив мене на чотири години відпочити наступної ночі. Форма моя випромінювала радіацію, і я залишив її на площадці біля вхідних дверей квартири. Мешканців усіх уже евакуювали. Місто було без світла. Вранці я не знайшов свого одягу, що залишив уночі. З нижнього поверху доносились веселі крики. Одягнувшись в нове, я спустився вниз и постукав у двері, звідки доносились крики. Спочатку мені ніхто не відчинив, а після моїх попереджень про застосування зброї, мені відчинили. В квартирі були п’яні мародери. Я наказав зрізати їм ґудзики на штанях і тримати штани руками. Таким способом я доставив їх до райвідділу.

Автомобіль «Волга», на якому я возив начальника, вилучав радіацію 12 рентген. Я отримав команду відвезти його на стоянку зараженої техніки. Згодом прийшлось і закопати в землю свою форма, яка випромінювала смертельну дозу. Коли я повернувся із лікарні через декілька днів, то побачив свій автомобіль в роботі. На ньому їздили прикомандировані міліціонери ППСМ. Я їх попередив, що автомобіль сильно заражений, але вони знехтували моїми попередженнями.

Я находився у Прип’яті до вересня 1986 року включно, доки мені запропонували продовжити службу у запорізькій міліції.

Уже більше 25 моїх колег - співробітників Прип’ятьського РВ померли, і хай їм земля буде пухом.