Літопис запорізької міліції

Україна понад усе!

четверг, 22 сентября 2016 г.

Герої серед нас: Іван Влащенко


Полковник міліції Влащенко Іван Петрович у 1979 – 1984 рр., ризикуючи життям разом із товаришами по службі професійними діями із застосуванням табельної вогнепальної зброї затримав злочинців, які чинили озброєний опір: по вул.Азовській,17 ґвалтівник намагався ударити ножем; по вул.Барикадній зловмисник відстрілювався із револьвера; по вул.Чумаченка,25 вистрілом із мисливської рушниці герою пошкодили шинель; по вул.Космічній, 131 зловмисник більше години в упор  тримав на прицілі Івана Петровича, готовий вистрелити щомиті.   
          Влітку 1994 року старший оперуповноважений КР Комунарського РВ Влащенко І.П. у складі збірної оперативно-слідчої групи МВС України, яка знешкоджувала ОЗГ «Башмаки»,  був обстріляний цією бандою на одному із блок-постів у АР Крим. У результаті перестрілки два

понедельник, 19 сентября 2016 г.

Київ, 1904 рік: перші кроки дактилоскопії.

Вітчизняні криміналісти можуть пишатися тим, що саме в Києві було створено перший у Російській імперії антропометричний кабінет з дактилоскопічною лабораторією. Про цю сторінку української історії розповідає доцент кафедри криміналістики й судової медицини Національної академії внутрішніх справ, кандидат юридичних наук Володимир Юсупов.

- Володимире Васильовичу, що таке да­ктилоскопія? Яка її роль у іден­тифікації особи?
- Дактилоскопія - це метод встановлен­ня особистості за відбитками пальців люди­ни, що застосовується в криміналістиці вже понад сто років. Нині для такого аналізу до­казів використовуються частки оксиду заліза; при нанесенні на поверхню, якої торкався підозрюваний, вони зв'язуються з мікроскопічними включеннями мінералів, масел і води й створюють так званий
папілярний візерунок. Оскільки кожна лю­дина має унікальний ідентифікатор, то це не
дозволить сплутати її ні з ким іншим.
Біометричні дані - остання нерозкрита таємниця кожної людини.
- Окремі (здебільшого вітчизняні)фахівці стверджують, що найперший у Російській імперії дактилоскопічний кабінет було створено у Києві. Це дійсно так?
- Звичайно, так, бо цей факт доведено науковцями Національної академії внутрішніх справ, які детально дослідили виникнення дактилоскопії, як методу криміналістичної реєстрації. Нагадаю, що, починаючи з 1896 року, дактилоскопічна реєстрація злочинців запроваджується у Великобританії, Аргентині, Британській Індії, Угорщині, Австрії, Німеччині, Бразилії, Чилі, Болівії, Перу, Парагваї, Уругваї та інших державах.
З 1904 року новий метод ідентифікації злочинців привертає увагу поліцейських американських чиновників. Тривале вив­чення основ дактилоскопії дозволило (1906 року) запровадити дактилоскопію в Америці.
У Києві антропометричний кабінет при розшуковому відділі поліції функціонував з 1902

понедельник, 12 сентября 2016 г.

Піонери відомчих відзнак

1991 року разом із величезною державою канула в Лету й уся відшліфована роками та прора­хована до найменших деталей Система. Швидким темпом тре­ба було вибудовувати принципо­во нову—з поправкою на реалії життя вже Незалежної України. І стосувалося це як питань гло­бальних —розробки законодав­ства, - так і, на перший погляд, менш значущих-зокрема ство­рення власних нагород. Особли­во актуальною остання пробле­ма стала для міліцейського ві­домства. На його складах стоса­ми лежали грамоти МВС СРСР, близько шести з половиною тисяч знаків «Відмінник міліції», три сотні знаків «За відмінну службу в МВС», чимало знаків «За відмінну службу у пожежній охороні», однак нагороджувати ними своїх працівників міністер­ство вже не мало права. А позаяк відзначати було кого й за шо-завдань із боротьби зі злочинніс­тю та вартування порядку ніхто не відміняв, - відомство одним із перших на пострадянському просторі взялося за розробку власних нагород.
Першими міліцейськими «ластівками» стали три одночасно випущені нагрудні знаки - «Почесний знак МВС України», «За відзнаку в службі» та «Кращому праців­никові пожежної охорони» (тоді цей підроз­діл входив до складу МВС), які затвердив мі­ністр внутрішніх справ В. І. Радченко в на­казі МВС № 243 від 21 квітня 1995 року. Та, як нерідко трапляється з «першопрохідцями», цьому передував досить тривалий та копіт­кий процес: про нагороди то згадували, то забували, змінювали їх зовнішній вигляд, фактично «чолом пробивали» узаконення. По змозі, ми спробували відновити події тих літ і розкласти їх «по поличках».
У грудні 1991 року, згідно з постановою Президії Верховної Ради СРСР, ордени та ме­далі отримали 22 міліціонери-чорнобильці. Це були останні нагороди українським правоохоронцям від країни, якої вже не існува­ло. Міністерству треба було думати про ство­рення власних відзнак.
Вперше завдання щодо розробки ескізів та зразків відомчих нагород поставив ще 1992 року тодішній міністр внутрішніх справ А. В. Василишин. Відповідальність за його виконання лягла на плечі заступника міні­стра - начальника Головного

понедельник, 5 сентября 2016 г.

ВІД ОКОЛОДОЧНОГО НАГЛЯДАЧА ДО ДІЛЬНИЧНОГО ІНСПЕКТОРА МІЛІЦІЇ

(З ІСТОРІЇ СЛУЖБИ ДІЛЬНИЧНИХ ІНСПЕКТОРІВ МІЛІЦІЇ)
У служби доволі давня і не менш цікава історія. Вона починається з другої половини XIX сторіччя, коли 1862 року відповідно до "Тимчасо­вих правил про устрій поліції в містах та повітах губерній", підписаних царем Олександром II, було створено поліцейські підрозділи, працівни­ки яких за службовими обов'язками дуже близькі до сучасних дільнич­них інспекторів міліції. Тоді ж з'явились і такі звичні нині терміни -"дільниця" та "дільничний".
Щоправда, тодішнього дільничного пристава навряд чи можна порівняти з сучасним дільничним інспектором міліції. Ця посада у "та­белі про ранги" була набагато вищою. Скажімо, на початку 90-х років XIX століття Київ мав 7 поліцейських дільниць: Либідську, Бульварну, Подільську, Лук'янівську, Печерську, Дворцову та Плосську.
До речі, крім десяти губернських центрів, в Україні на початку XX сторіччя міська поліція функціонувала не лише у великих містах, таких як Одеса, Керч, Миколаїв, але й менших за розмірами й кількістю насе­лення. Приміром, у Бердичеві Київської губернії, Кременчуці Полтавсь­кої, Маріуполі Катеринославської, Ніжині Чернігівської та інших. Тож, як бачимо, колишніх дільничних приставів слід прирівнювати, як мінімум, до сучасних начальників районних управлінь міліції, керівників відділів у містах.
А от дійсно "братами за професією" сучасних дільничних слід вва­жати околодочних наглядачів, тобто працівників поліції, закріплених за околодками - невеличкими частинами міста, подібними до нинішніх дільниць. Проте зауважимо, що, попри нібито не досить високий ста­тус, околодочні, котрих тоді називали не інакше, як хранителями міста, захисниками і помічниками місцевих жителів, мали у підпорядкуванні, висловлюючись сучасною термінологією, цілу команду: городових, постових, наглядачів за зовнішнім порядком (щось на кшталт патруль­ної служби), і навіть двірників. Дійсно, тих самих, дуже знайомих нам з фільмів про дореволюційні часи, двірників з бляхами на шапках, які ночами чергували біля брам і, в разі помічених порушень, гучним сви­стом наповнювали ближні околиці, викликаючи поліцейських.
Але найголовніше те, що і між колишніми околодочними і сучасни­ми дільничними інспекторами міліції є безліч паралелей. Від околодоч­них у межах їхніх дільниць вимагалось наглядати за виконанням пра­вил суспільного життя, пильнувати за порядком та верховенством пра­ва. Саме ці працівники поліції мали найтісніші стосунки з місцевими жителями за місцем їхнього проживання: складали протоколи, брали підписки, приносили різні документи з державних та інших установ, описували майно, а за необхідності - проводили дізнання підозрюва­ного у скоєнні злочину. І, зрозуміло, негласно спостерігали за місцеви­ми мешканцями. Слід сказати, що все це відбувалось за суворої забо­рони (без крайньої необхідності) тривожити жителів будинків, заходи­ти до них у помешкання, порушувати їхній спокій, а тим більше прово­дити обшуки.
Така організація роботи давала позитивні результати: досконале знання жителів своїх околодків, тісні контакти з ними допомагали поліцейським швидко розкривати злочини і вчасно їм запобігати. Тож не дивно, що цей працівник поліції ставав майже "своїм" для багатьох жителів околодку: вони не лише знали його в обличчя і на ім'я, а й із задоволенням запрошували на хрестини, весілля, інші сімейні свята.

четверг, 1 сентября 2016 г.

Із історії карного розшуку України

Карний розшук має тривалу історію. Перші письмові згадки про розшукову справу на території України сягають часів Київської Русі.
Проте сучасний період вітчизняного карного розшуку почи­нається з ухваленого 15 квітня 1919 року Радою Народних Комісарів України декрету "Про організацію судово-карного розшуку".
У складі Народного комісаріату юстиції створено відділ судово-карного розшуку, а на місцях - органи судово-карної міліції, які ви­конували окремі слідчі дії, проводили дізнання в кримінальних спра­вах та здійснювали оперативно-розшукові заходи.
11 травня 1919 року Наркомом юстиції затверджено Положення про органи карного розшуку і судово-карної міліції, центральним ор­ганом - Центральну секцію судово-карного розшуку, до якого вхо­дили інспекторські частини судово-карного розшуку та судово-кар­ної міліції; реєстраційне бюро; розплідник собак-шукачів; курси підготовки агентів та редакція газети "Известия Центсудугроза". А на місцях утворювались секції судово-карного розшуку.
З квітня 1920 року РНК ухвалила Положення про організацію відділів карного розшуку, яким закріплено організаційно-правові форми побудови апарату карного розшуку. Згідно з цим Положен­ням чинні карно-розшукові заклади на території України було реор­ганізовано та змінено на відділення карного розшуку при усіх гу­бернських управліннях міліції та в повітових містах з кількістю насе­лення не менше 40 тис. мешканців. Таку реорганізацію підрозділів служби проведено з метою забезпечення ефективної охорони рево­люційного порядку шляхом негласного розслідування злочинів кримінального характеру.
Для загального керівництва, контролю та управління карно-розшуковою справою при Головному управлінні радянської робітничо-селянської міліції, як вищому керівному органі, створено відділ карного розшуку (Центррозшук).
Наприкінці 1921 року реформування карного розшуку було пра­ктично закінчено створенням 12 губернських управлінь; 87 повіто­вих відділів; 131 міського та 576 повітових карно-розшуковий столів; 3 залізнично-шляхових відділів і одного відділу водних шляхів, розділених на відділення та дільниці.
Наказом Головного управління робітничо-селянської міліції від 23 січня 1922 року "Про сформування бригади-мобіль укрцентррозшуку та її завдання", сформовано особливий підрозділ -"Бригада-мобіль", який надавав допомогу місцевим губернським розшуковим відділенням у розкритті злочинів виняткового зна­чення та державної ваги, а також у випадках наявності протидії у розшуковій роботі агентам губрозшуків з боку місцевих держав­них установ.

вторник, 30 августа 2016 г.

Тестування Національної поліції Запорізької області

            29.08.2016 року у другому корпусі Запорізького національного університету розпочалося тестування особового складу ГУНП в Запорізькій області, яке буде тривати декілька днів.
Як спостерігач від громадської організації – профспілок  атестованих працівників ОВС, я беру участь у цьому тестуванню і готовий поділитися свої враженнями у межах дозволеного, так як у мене було взято підписку про нерозголошення персональних даних працівників, яких тестують, та зміст тестів.
Оцінювання відбувається за результатами двох тестів: визначення загальних навичок та професійних по 60 запитань і відповідно по 60 балів кожний. Максимально можна набрати 120 балів.  Професійні тести діляться окремо для слідчих, оперативників і загальний тест для всіх

пятница, 26 августа 2016 г.

З історії міліцейських журналів України

Першу спробу видати в Україні республіканський міліцейський журнал було здійснено після прийняття Радою Народних Комісарів УСРР декрету "Про організацію карного розшуку від 16 квітня 1919 р. У травні того ж року постановою Народного Комісаріату Юстиції було ухвалено "Положення про організацію карного розшуку і судово-карної міліції", яке передбачало організувати у складі Центральної секцій судово-карного розшуку (Центсудугроз) редакцію журналу "Известия Центсудугроза". Цей часопис передбачалось видавати в міру накопичення матеріалу. Головне ж його завдання полягало у публікації отриманих від місцевих секцій судово-карного розшуку реєстраційних карток злочинців, виготовлених фотографічним способом. Крім того, в "Известиях" мали друкуватись відомчі нормативні акти, а також статті, що висвітлювали роботу карного розшуку. Штат редакції журналу передбачав посади редактора, його помічника і